Розгорнута творча характеристика автора книги «Озноб» Анатолія Шкуліпи

Анатолій Шкуліпа ввійшов у літературу в 70-х роках минулого століття. Поетичні дебютанти тих часів так і не склались у виразне літературне покоління. Адже творчо зростати їм довелося в умовах ідеологічного тиску, долаючи нав’язувані режимом вимоги соцреалізму...

Перша збірка поезій А.Шкуліпи «Звернення до радості» (Київ, Радянський письменник, 1983) явила читачеві автора, що прагне до художньої об’ємності думки, суголосся громадянської й інтимної лірики, конкретної, предметно зримої образності. Інколи автор, схильний до традиційної поетики, проривався до яскравої метафори:Сині горішки роси Сонце, мов білка, збира.

Вихід другої збірки вважається для молодого поета доленосним. Саме вона показує, чи зростає і мужніє його талант. А. Шкуліпа довів своє «Право на взаємність» (Київ, Радянський письменник, 1990) ‑саме так називалась його друга збірка, для якої характерні поряд із традиційними уже для поета мотивами природи і людини, праці й любові неприхований драматизм життя: «Так трапилось ‑задумався про смерть...»; «В сорок п’ятім звільнили ‑на більші тортури...».

Справжнім трагізмом сповнені твори наступної збірки А. Шкуліпи «Зірки над хрестами» (Київ, Український письменник, 1993), домінуючим мотивом якої є біль і страждання українського народу в роки Голодомору. Літературно-музична композиція на матеріалі цієї збірки неодноразово звучала на Українському радіо.

Непересічним явищем в українській поезії початку нового тисячоліття стала збірка інтимної лірики А.Шкуліпи «Релігія кохання» (К, Дніпро. 2002), яка плідно продовжує традиції цього жанру в контексті «Зів’ялого листя» І. Франка і «Таємниці твого обличчя» Д.Павличка. На жаль, вона не отримала належного критичного резонансу в Україні (малий наклад), але, видається, гідне поцінування високохудожніх творів цієї книги ще попереду, хоча премію імені М. Коцюбинського все ж автор устиг отримати. Значна частина текстів цієї книги легко поклалася на музику ‑і самим поетом, і різними композиторами.

Схильність А.Шкуліпи до широкоформатних епічних полотен вилилась у драматичну поему-легенду «І знов являється княжна» (К., Український письменник, 2005), над якою він працював багато років. Поет звертається до подій IX століття, які відбувалися на поліській землі. Йому вдалося поєднати скупі історичні свідчення і власну фантазію, сучасною мовою, без навмисної архаїзації, передати колорит епохи. Більше ніж двісті сторінок майстерного й невимушеного поетичного тексту реалізують важливу і для сучасників ідею єдності й злагоди в обороні рідної землі. До речі, цю книгу високо поцінував І.Качуровський (Шевченківський лауреат), відгукнувшись на неї із Мюнхена.

В останні роки А.Шкуліпа продовжує активно працювати над словом. Результатом напруженої праці стала книга вибраної лірики «Навскрізь» (Чернігів, 2006) і книга віршів та поем «Отава» (К, Рада, 2008), яка представлялася на здобуття Шевченківської премії.

Часопростір «Отави» ‑динамічно-вертикальний: шлях від минулого до сучасного, протягом якого здійснюється «виростання до себе» як нації, так і окремої людини; і тут же ‑шлях від небесно-божого до земного-рідного, що і знайшло відображення в наскрізних мотивах збірки (Україна ‑людина ‑любов ‑природа).

Етичні координати, в яких живе і діє ліричний герой, ‑від книги до книги ‑високі і благородні: сильне патріотичне почуття, діяння добра, творення краси, відповідальність за майбутнє. Поет пристрасний і щирий у змалюванні саме такого цілісного ліричного героя, якому не бракує переконаності і бойового духу.

Отож, ідейно-філософська домінанта збірки А. Шкуліпи «Отава» ‑це оте безкінечно дошліфовуване «виростання до себе», чого так не вистачає нашим сучасникам, але, що радує:

Нарешті ми вже стали йти до себе,

Спаливши тричі спалені мости...

У 2004 р. автор зарекомендував себе і як прозаїк ‑роман «Будемо живі» (К. Український письменник), у якому на реальних фактах художньо показав, яка коротка відстань від кохання до горя і як довго іноді доводиться йти, щоб повернути втрачене. Твір динамічний ‑за сюжетом, образний ‑за манерою викладу, багатий ‑за розмаїттям почуттів.

Гарного б режисера йому та продюсера-патріота ‑був би привабливий український серіал.

2011 рік ‑роман у віршах «Берест» (Київ, Рада). Отримав дуже багато схвальних відгуків у пресі. Складається зі вступу ‑замість прологу «Історія проростання Берестом», п’яти частин (у творі оригінально «блискавки»: «Повишивала доля нас навкіс», «Йоли-пали, генерали!», «Не на медалях тримається світ», «Є чого кричать сичам» і «Від смерті і до воскресіння», які, в свою чергу, поділені на 172 розділи, у тексті ‑«вихори», які нещадно пронеслися-прокрутилися нашою землею і душею героя-українця), а також закінчення «Чого не відбереш». Роман з’явився на світ як потужний викид поетичного вогню ‑високого українського духу ‑над помаранчевим Майданом, коли в часи національного заціпеніння постала новітня потреба окрилитися Шевченком, його всеукраїнською мудрістю і далекоглядністю.

Назва книги ‑не просто прізвище легендарного героя Другої світової війни, який, піднявши прапор Перемоги над фашистським рейхстагом, свою національність підняв іще вище, і в той же час назва книги пронизана глибокою українською символікою, оскільки берест ‑це те дерево, яке дуже асоціюється з історичною долею нашого народу. Воно ж таке вузлувате, покручене лихоліттями, але незламне: щоб утриматися, чіпляється за життя кожним корінчиком. По суті, як і наш герой ‑Олексій Прокопович Берест.

Навпрошки гасав та через...

Шляхи минав спадлючені...

І ти — берест,

І я - Берест:

Із бурями заручені.

Поет знаходить чудовий образ невмирущості й відроджуваності народу, але не зупиняється на його зовнішньому трактуванні, а водночас і закопується в глиб роду, і не забуває проростати у його священну височінь.

За цей роман Київський університет імені Бориса Грінченка, отримавши схвальні відгуки понад двох десятків докторів і кандидатів філологічних наук, спробував номінувати автора на здобуття Шевченківської премії, та ‑через нововведення в оформленні подання ‑елементарно не встиг.

Зарекомендував себе Анатолій Шкуліпа і як журналіст. Не проминули увагу читача і його книги про конкретних людей і події в Україні на певному історичному зрізі.

У 2011 і 2012 роках автор видав дві художньо-документальні повісті «У лісі, під озерцем, або Там, де купається щастя» і «Від Полісся до Алтаю, або Я ‑українка» (Ніжин, Орхідея), в яких, не забуваючи про поетичні засоби й пристрасність, досить привабливо розповідає відповідно про підприємця і заступника голови районної ради. Характерно, що в цих книжках ‑про конкретних людей, про їхні родини і друзів ‑А.Шкуліпа зумів піднятися до питань загальнонаціональних, вони дихають патріотизмом і невичерпним прагненням зробити Україну кращою.

Олександр Залозний ‑із першої повісті ‑звичайний сільський хлопець, який, не маючи ніяких волохатих лап угорі, наполегливо вишукує своє законне місце під сонцем. А що йде самотужки, то й спотикається часто, натикається на нерозуміння, а то й заздрість. Його маленьке Хомине, що загубилося в лісах під Ніжином, ‑це і є та столиця, довкола якої обертаються всі земні перипетії, разом із війнами і розрухами, втратами і здобутками.

Головний герой книги, хоч і часто суперечливий у поглядах та вчинках, і не завжди в усьому вмотивований, але від того аж ніяк не менше привабливий. Це ‑наш сучасник, на долю якого випало не лише розбудовувати молоду державу, а й виживати самому, втрачати і знаходити, терзатися й радіти, одначе незмінно наполегливо шукати вихід ‑на життєдайне світло.

Героїня другої повісті ‑заступник голови Ніжинської районної ради. Проте не посада в центрі уваги книги, а свідомий вибір Ірини Грозенко. Маючи батька росіянина і народившись у його глибоко російській родині, далеко-далеко від України, вона не піддалася перспективній моді вкрай заідеологізованих радянських часів, а коли настав час зрілості, твердо сказала: я ‑українка! Звідси ‑її велика духовна сила, прагнення будувати нову Україну ‑незалежну!

Обидві художньо-документальні повісті ненав’язливо спонукають заглянути в себе, знайти необхідні точки дотику у суто своїй житейській історії, аби все це покласти у підмурівок успішного зростання не десь там, за морями-океанами, а в своїй рідній Україні.

«Синдром горобця» (Ніжин, Орхідея) ‑книга памфлетесе, новоствореного автором жанру, синтезованого з різних, уже відомих, сплавів, побачила світ у 2016 році. Тут сучасні злободенні теми тісно переплітаються з історією, показано динаміку того ж самого виростання українця над собою.

Варто процитувати автора: «Я міг би промовчати ‑як і переважна більшість. Я спокійно пройшов би мимо ‑без попелу на свою голову. Та я свідомо викликаю вогонь на себе! Щоб хоч трохи зруйнувати підвалини нашої всеохопної байдужості. Все, що ми мали і могли примножувати, називається одним іменем. Парадокс суто український: а ми його вибрали, як виявляється, лише для того, щоб було кого закидати камінням... Наче й не знали: діамант, скільки б його не обмазували (будь-чим!), усе одно залишається діамантом! Навіть пощерблений. То навіщо обгиджувати?.. Чи роботи більше не видно?.. А її ж у нас ‑прірва неісходима!»

Книга змушує нас задуматися, переосмислити цінності, стати нарешті справедливішим ‑до всіх, як і до себе.

Хто зробить правильні висновки, якщо не розумний?

Для чого ми безкінечно помиляємося в своєму історичному поступі? Невже лише для того, щоб на наших помилках училися інші, а не ми самі –в першу чергу?

У цій книзі автор чудово показав себе як аналітик, що дуже важливо в журналістиці, якщо хочеш, щоб твоя робота була цікавою.

Це ж саме ніжинське видавництво в 2019 році випустило книгу віршів і поем «Озноб», у якій яскраво запульсували мотиви майданів і війни на сході України, сучасні світові проблеми і, звичайно ж, висхідне продовження невтомного і різнобічного заглиблення в себе.

У 2020 році вийшла художньо-публіцистична книга «Де гуляв козак Пручай» (Ніжин, Орхідея), у якій автор піднімає проблему духовного виродження України – через проблему зникнення сіл. Біль – неймовірний. Як і безвихідь, у якій ми нині крутимося, наче в’юни в козубці. Та не здаємося, шукаємо вихід…

Олександр Гадзінський,

поет, літературознавець

Чисті очі у свободи…

Я тримаю в руках цю книгу, подаровану автором, як достиглий, ваговитий плід, що радує своїм витонченим смаком і життєдайністю. Коли почала читати, збагнула відразу: тут кожне слово умудрене й виважене, бентежне й витончене.

Знаю автора занадто давно для того, щоб твердити: Анатолій Шкуліпа й тут не фальшивить, ‑у новій своїй книжці, в нових своїх віршах. Кожен рядок, а в ньому ‑кожне слово аж бринить голосом віри, добра й таланту.

Справдешній поет ‑заручник свого таланту. Він вдивляється в світ зірко й чіпко, любить його, переплавляючи на поетичну мову, не тільки в славі й величі, а й у лиху годину. І з’являються тоді часто на світ Божий та людський не поверхово- радісно-оптимістичні, а радше наповнені зажурою, умудрені життєвим досвідом поетичні твори, які я для себе визначаю як публіцистична лірика Анатолія Шкуліпи.

Саме публіцистичної лірики в книзі «Озноб» найбільше. Вона складає основний зміст збірки, є тематичною основою книги. Вірші-роздуми, вірші-спогади, вірші-мрїі й навіть вірші-репортажі... Все це ‑тут, в «Ознобі».

В урядовому кварталі ‑

тимчасова тиша.

В урядовому кварталі –

тимчасовий лад.

Тільки вітер над мішками чорним димом дише

Та ще беркути над шини дишуть невпопад.

В урядовому кварталі спочиває туга.

В урядовому кварталі в тулумбаси б’ють.

Куля серце пронизала патріота-друга.

В урядовому кварталі орли воду п’ють...

Вірш написаний у Тетянин день, 25 січня 2014 року. До розстрілу Майдану ‑ще декілька днів. А відчуття тривоги, нагнітання страшного й невідворотного ‑домінуючий лейтмотив не тільки цієї, а й багатьох інших поезій збірки. Поетові болить суспільний безлад, ‑Руїна в Україні XXI століття.

Вмирає усе...

Разом з нами вмирає...

А може, як поночі, в гай утікає?

Чи в поле?..

Зітхнувши над тим, що немає…

Туман, як попона, з погруддя сповзає…

У своєрідному поетичному вінку, яким власне й назва книги пояснюється, поет робить спробу дослідження: чому так? І чому так боляче й жорстоко? Чи міг автор ще в своєму дитинстві уявити війну України з Росією? Чи могли це уявити тисячі й мільйони людей із незіпсованими душами й чистими серцями?

Подумай про Кремля…

Глибінь утроб,

В яких півсвіту загубилось націй.

А ми ще й досі ниці від овацій.

І нас ніяк не дотрясе озноб...

Книга, наповнена реалістичною тематикою (патріотизм за гроші, розмитість правди й брехні, політична та інша демагогія, фальшивість і узако­нене розкрадання...), вражає глибиною йточністю думок, схвильованим авторським голосом. Деякі з віршів ‑безтропні. Тобто неприкрашені жодними художніми засобами. І в цьому ‑їх сила. Бо вони ‑як заскановані аспекти нашої реальності, з якою важко змиритися.

«Чисті очі у свободи» ‑метафоризований рядок одного з віршів цієї збірки. Лише в чотирьох словах поетові вдалося закодувати одвічне людське бажання ‑жити й творити в умовах свободи. Не свавілля, а свободи! Мабуть, то щастям називається.

Раджу частіше читати такі книжки як «Озноб» Анатолія Шкуліпи. Таланту й невсипущої творчої наснаги Авторові! І, звісно ж, видавцеві ‑ніжинському підприємцю Василю Лук’яненку, який доклав зусиль, щоб ця книга гідно виглядала на книжкових полицях любителів поезії.

Тетяна СИДОРЕНКО,

член НСПУ

Там, де Дереш

Буквоїд, Ігор Бондар-Терещенко, 22.11.2021

... Завжди було цікаво дізнатися, куди зникають автори, або й цілі літературні покоління, і з якою метою вони іноді повертаються.

Отже, у новому романі Любка Дереша «Там, де вітер» ще молодий письменник (критики з немолодих українських авторів обов'язково б уточнили: старіючий) мешкає у Києві на зйомній квартирі, перебивається перекладами і текстами для рекламних сайтів («наприклад, усе про холодильники або все про покер»), щовечора намагається писати новий роман, а на ранок усе стирає, і якось одного разу вибирається на зустріч зі своєю фанаткою. Якби це був Набоков, то він би не зустрівся, бо в цю годину саме вкладався спати (це так, згадалося з практики немолодих письменників, які не одне побачення з фанатками пропустили), але це Любко Дереш, який пише про схожу ситуацію із...та із ким завгодно з авторів двотисячників - від Антона Фрідлянда до Вано Крюгера.

Тож його герой Макс Тарнавський, маючи перспективу після згаданих «холодильників» з «покером» «накуритися трави і ввімкнути порно, чи спробувати знову взяти штурмом те, що мало бути, в його розумінні, новим романом», тим не менш, пхається, як написав би Андрухович, на зустріч. Якщо точніше, то ситуація така: «Остання книжка Тарнавського була розгромлена критиками, та з літературного кумира він був перетворений ледь не на посміховисько. Молодий ще цілком письменник, надія, так би мовити, української прози. Тепер Макс надто гостро почував себе вигнанцем із якогось вищого світу: світу неперервних інтерв'ю, презентацій, поїздок на закордонні ярмарки до Європи. Надто складно було пояснювати знайомим, чому все так сталося. Ще важче було пояснити, чому він не писав нічого нового усі ці роки. Що гірше, запитували останнім часом у Тарнавського про це все рідше й рідше. Тому-то лист від ексцентричної студентки-шанувальниці, яка називала себе «Еліс Пропеллергед», став не те щоб надією 3/4 безглуздою нагодою потішити своє авторське самолюбство, підлітковою спробою довести собі: ти ще для когось цікавий і важливий».

Власне, з дівчини все й почалося. Чувак, я прочитала всі твої книжки ще в школі (добре, що хоч ти не мамин кумир), я реально хворіла тобою, це було круто, а потім ти написав цю херню... «3/4 «Там, де вітер», 3/4 підказав він, моментально впізнавши риторику літературних оглядачів: спочатку молодий бунтар написав три майже геніальні романи про підлітків (перший сприйняли найкраще, про третій вже казали, що автор починає повторюватися), потім мовчання: пошук нових тем, юний лев готується до стрибка і р-раз 3/4 стається якась лажа і з'являється це непорозуміння. Після чого Макс надовго замовк. На п'ять, здається, вже років».

Насправді замовк Макс через те, що йому закидали недвозначну, м'яко кажучи, позицію щодо Майдану і війни на Сході. Що ж до перших книжок, то він вважає їх «сперматоксикозом підлітка». І це було не круто ‑«3/4Міньєт у шкільному туалеті. Школярі, які організовують теракт! Автостоп, блін! Це ж охіренно як круто. Цитати з Моррісона, з Керуака. Я була просто в шоці, коли це все прочитала!» - це було просто тупо.

Отак коротко про славу двотисячників, уявляєте? Хіба так можна? Хіба так треба про них писати? Ось було, скажімо, покоління хлопчиків із солом'яним волосячком, такий собі стандарт «європейського» студенства, яких, власне, через це «волоссячко», поки не облетіло, й брали до Європи старші коллеги, які вже наїздили туди дорогу. І які, нічого не досягши в літературі, стали тихенькими перекладачами з російської і галасливими публіцистами одного абзацу в фейсбуці, що нагадувало доноси з часів комсомольської юності - ось вони б написали не так! О, вони б при цьому обов'язково згадали усіх учасників «літпроцесії», зауваживши, що ті списалися, спилися, постарішали, втратили славу, розум, жінку, ногу, батьківщину.... А тут ні, тут все про себе - тобто щира правда, без комсомольського наклепництва.

А все тому, що герой роману «досі сподівався, що зможе стати легендою літератури, а не легендою кафедри розвитку туризму, де йому довелося провчитися п'ять років, аби не йти в армію». Тож його запрошують в тур з юною панк-групою (чомусь хочеться думати, що саме з такою, яка, наче «Собаки Павлова» відвідують культурні міста України на зразок Маріуполя), щоб писати все, що бачиш. Адже молода кров - це завжди продуктивно, і ось вже нудна груднева оповідка пожвавлюється, і герой починає міркувати категоріями «станіславського феномену», коли перерахування усього на світі в одному реченні - від козацьких шароварів до гонзо- журналістики - означає оволодіння, за Прохаськом, усім цим світом. Адже він «одразу ж пригадав із власних турів усі незручності тривалих переїздів 3/4 ти постійно сидиш у тісному бусику, тобі затікають ноги і спина, не можеш зосередитися на книжці перед собою, бо в тебе похмілля і бусик немилосердно трясе на ковдовбистих дорогах районного з, а потім, нарешті, ви зупиняєтеся десь посеред степу на невеличкій станції, де страшно зайти в туалет, але й обійти його ще страшніше, оскільки довкола нього вже розлилися цілі заводі сечі, скрізь насрано в радіусі, може, десяти метрів, а може, й ста, а може, й у радіусі ста кілометрів, наче все людство, починаючи з епохи неоліту, приходило в це загублене місце недалеко від ось цього мосту для вантажівок і ось цієї бензозаправки, і зумисне срало 3/4 поки це було можливо, срало в туалет, але, коли забило своїм гівном отвір у підлозі й засрало підлогу і стіни в туалеті (як можна срати на стіни? це завжди дивувало Макса, коли він опинявся у таких місцях), стало срати навколо, і чомусь саме Україні випало бути тим місцем, де зосередилася ця вселенська клоака, так, наче якісь незрозумілі гріхи наших пращурів, аріїв-сіячів, оріїв, аланів, сарматів і скіфів, накликали тепер на ці землі нестримне фекальне лихо».

Навіть не з солідарності з головним героєм, який щокроку плекає «літературність» у своєму житті (думки, ситуації, діалоги - згідно з відомими текстами-авторами), можемо зауважити, що його пригоди так само «літературні» і надихають на відповідні асоціації. Наприклад, має наш Макс Тарнавський галицьку наречену «з темно підмальованими високими вилицями і чорними, як тільки й уміють це робити львівські незаміжні дівчата, тінями довкола очей», і одразу згадується портрет цього самого жіноцтва з 90-х років на якому «кривоногі поетеси з дебільними від галицького йододефіциту писками терпляче слухають Генія, лівим оком стежачи за рівнем рідини у пляшці».

Майже такою є юна родичка його нареченої з глухого прикрпатського села, яка вирвалася до Києва, а він «Макс Тарнавський, людина з потужним культурологічним бекграундом, той, хто, можливо, кшталтував уми цілого покоління і як ніхто торував своїми книжками шлях Україні на Захід, у Європу, виконував тут роль молодшого ельфа з книг про Гаррі Поттера, якому довіряють лиш тягати в пакетах голову білого ведмедя і печінку білуги». Ну, як тут не поїхати світ за очі в турне, що й робить наш Макс, аби не закидали йому любов до літератури, а виключно до Батьківщини. Далі по накатаній, самі прочитаєте - шлях до себе, прозріння, всі діла.

Тож, як бачимо, мета будь-якого підкидання з канапи, як і, власне, роману, саме у цьому - нагадати, де там автор, а де мухи та інший комсомол. Бо пригадуєте, як радили равлику, якого хотіли зварити на кухні? А він же був співочий! «Співай, тоді не зжеруть!» Точніше, пиши, щоб було за що бити.

Дереш написав роман року

День, Андрій Любка. 28.01.2022

Можливо, це тільки в мене склалося таке враження, але здалося, що вихід нового роману Любка Дереша «Там, де вітер» пройшов непоміченим. Знову ж таки, можливо, видавництво не організувало жодних промоційних активностей, а сам письменник не надто жваво розповідав про свою нову книгу потенційним читачам, але принаймні в моїй бульбашці про новинку від Дереша говорилося мало. Основні премії також обійшли її увагою. І, на мій погляд, цілком даремно.

Бо Любко Дереш написав надзвичайно зрілий, цілісний, поліфонічний роман. На позір автобіографічний - але тільки до тієї міри, наскільки всі книжки письменників є автобіографічними. Це тонка межа поміж грою з читацькою обізнаністю і письмом як методом власної психологічної терапії. Зрештою, творчість - це сублімація, в тому числі й особистих страхів і травм, правда ж?

Про що книжка? Якщо коротко, то про те, як із сірої аморфності нарешті вилонюється нова свідома Україна. Або зовсім не про це, а навпаки - про п'яних маргіналіє, яким усе байдуже. Про молодіжний рок-гурт «Придурки», якому добре вдаються тільки кавери, бо власного голосу, власного єства ці діти бояться. Про відчуття братерства, яке інколи може бути банальним інстинктом стадності. Про наївну Алісу в країні Див, яка знає потаємні стежки, що ведуть поміж мінними полями навколо Маріуполя.

За сюжетом молодий письменник Макс Тарнавський, який мав у минулому культовий статус, а нині перебуває під остракізмом широкої громадськості, бо свого часу не підтримав публічно Майдан (і не заперечив його - просто не підтримав) і ніяк не відгукнувся на початок війни, вирішує вирушити в тур Україною з молодою рок-групою «Придурки». Щоб написати ґонзо-репортаж, але також і для того, щоб якось знову стати на ноги і повернути собі прихильність суспільства.

Відстояти своє право бути інакшим, особливим, мати іншу думку й лінію поведінки - або ж самому від усього цього відмовитися. Словом, поїхати з одного кінця країни в інший, щоб віднайти себе. Але це роман не тільки про Україну, про наші навколовоєнні теми й проблеми; ця книжка в хорошому сенсі глобальна, бо ж одне з основних питань, яке піднімає автор - проблема так званої сапсеї сиііиге, культури скасування. Феномену останнього часу, коли на людину - з реального чи надуманого приводу - може политися потік ненависті й осуду з боку суспільства (найчастіше - невідомих юзерів соціальних мереж), що супроводжується крахом кар'єри такої людини, наслідками для її бізнесу чи творчості, а відтак і глибокою внутрішньою кризою. Частково цю середньовічну поведінку мас ми спостерігаємо під час так званих «срачів» і цькувань менш чи більш публічних людей. Дереш запитує: чи мають право люди (маса) вимагати від іншої людини, щоб вона мислила й діяла так, як вони? Де закінчується солідарність і починається концтабірний режим «уравняловки»? Що таке свобода особистості й творчості?

Крім усього іншого, крім важливих тем і культурних алюзій, філософських підтекстів і «другого дна», це ще й просто добре написаний текст. Як на мене, найкращий - наразі - роман Любка Дереша, книга року - байдуже, 2021 чи 2022-го. Книжка, яку приємно й цікаво читати. Добра література. А такі книги, в принципі, й не потребують якихось особливо гучних промо-кампаній, адже їх радять друзям і передають з рук у руки. Я - раджу.

Маю честь бути українцем…

Так називається одна із книжок українського письменника Сергія Мартинюка, що вийшла друком у 2020 році.

Але сьогодні поговоримо про іншу його книгу. Вона побачила світ взимку минулого року, майже напередодні 24 лютого. У день, який назавжди змінив нас, наше життя, наші долі. Так трапилося, що я стала одним із перших читачів цієї книжки. Адже редактор - це справді і перший читач,і перший рецензент,і перший поціновувач.

Робота над книгою просувалася дуже складно. Бувало, запекло сперечалися, але, як правило, доходили спільної думки і загальноїістини. Як написав Сергій Маррінюк у «моєму» примірнику, «попсували ми один одному нерви, але воно того варто». І ось книга «Пишаюсь, що я Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують» перед вами, дорогий читачу.

Не побоюсь сказати, що багато слів книги сьогодні звучать майже пророче. Наприклад, чи не на перших її сторінках автор пише: «Війна з московітами розпочалася уже наступного дня після підписання так званої «Переяславської угоди», текст якої ніхто так донині і не бачив. Ця пекельна війна триває аж 367 років. Це війна не просто двох супротивників, а жорстока війна двох різнихдіаметрально протилежних світоглядів, двох непримиренних цивілізацій. Війна двох різних культур, мов, моральних та духовних проявів буття земного. Це або воля, або смерть. Не маємо права програти».

Свою книгу Сергій Мартинюк присвятив світлій пам'яті Івана Пилиповича Ющука, відомого українського мовознавця і літературознавця, перекладача, громадського діяча, все життя якого було присвячено розвитку й становленню української мови та культури. Його заклик «пізнаймо себе, Українці» Сергій Мартинюк не втомлюється повторювати. Буквально вкарбовує у серце думку свого вчителя: українці, завжди залишайтесь самі собою. Ніколи не здавайтесь. Вірте в себе. Якщо ж доля завдасть удару, і ви впадете, обов'язково піднімайтесь та йдіть вперед. Доля шанує сміливих і достойних. Завжди пам'ятайте, що Українці - це нація переможців.

Мова книги проста й зрозуміла, як і її головца мета: «повернення самоповаги». Стиль викладу своєрідний, можна сказати «мартинюківський», як і деякі особливості правопису. Єй повтори, що лише ще чіткіше підкреслюють прагнення автора будь-що донести до читача свою думку.

Книга містить 12 розділів, однак є й авторські відступи на зразок: передостанній розділ, або про насУкраїнців, розділ останній, або Заключний штришок та постскриптуми, заключні штришки до постскриптумів тощо. У виданні багато цитат як сучасників, так і діячів науки та культури минулого, в тому числі й російських, переконливі факти із оригінальних документів, ґрунтовний статистичний матеріал, вагомі докази про давність української мови, розлогий список використаної літератури, а також спогади самого автора.

Спогади займають особливе місце. Радісні й щемливі, давні й незабутні, вони зігрівають і тривожать душу, змушують «замислитись та по-новому поглянути на, здавалося б, беззаперечні факти. А вони перевертають душу і стукають у серце попелом мільйонів Українців, замордованих, закатованих, але не знищених духовно». Це - генетична пам'ять нашого роду, нашої України, над якою гордо розправляє свої крила лелека. Тотемний птах, наш оберіг. Кажуть, що дім, на даху якого лелека вигодовує своїх пташенят, ніколи не спіткає лихо. Лелеки обирають пару лише раз і на все життя, завжди турбуються про власну родину та оберігають господарів оселі, де вони замешкали, не прощають образ, завжди повертаються до рідних гнізді ніколи їм не зраджують. Може, тому й обрав Сергій Мартинюк своїм другим ім'ям таке - Світогор Лелеко.

Відчувається ніби постійна незрима присутність автора. Він немовби стоїть за спиною свого читача і уважно стежить за його реакцією: чи ти зрозумів, що я хотів сказати, чи переконав я тебе? Сказав, і тут же закликає: «Але йдемо далі...»

Вдалі епіграфи до розділів чітко окреслюють тему, що її хоче донести Сергій Мартинюк. Ось деякі з них: Європейська культура була завжди чужою московській душі (Ф.Достоєвсьний); Московіти вважають своїм злісним ворогом того, хто зніме з них маску (А де Кюстін); У Московїї піпце символ ненажерливості, скупості, безсоромності, нечемності і догоджання (В.Бєлінський); Народ який бродить Європою і шукає, що можна зруйнувати, знищити просто заради розваги (Ф.Достоєвський); Московія - це чудовисько, яким саме пекло побрезгувало (В.Розанов); Якби Московія крізь землю провалилась,то в світі нічого б не похитнулось (І.Тургенєв); Україна стане коли-небудь новою Елладою, і її вплив пошириться в усьому світі (І.Гердер).

А далі йде виклад який підтверджує думку, скристалізовану в епіграфі. І ти раптом помічаєш, що уже не просто читаєш книгу, а розмовляєш з автором, полемізуєш, починаєш в думках сперечатися з ним, наводити свої аргументи.

А Сергій Мартинюк знову і знову тебе переконує: вір фактам, а не словам, не просто перегортай сторінки історії, а читай їх вдумливо, аналізуй кожне слово, звертайся до першоджерел.

«За всю історію "нібито братнього існування" політика Московїї до українців лишилася незмінною. Це політика геноциду. Деспотія і агресивність, кров і сльози матерів, розстріли і табори, голодомори та обман, шантаж і крадійство. Вся історія Московії - це фальш і брехня, а спосіб життя - зміна масок для одурманювання тих хто за формою не бачить незмінного, жахливого змісту. Московіти хотіли вчора, хочуть сьогодні, будуть хотіти завтра знищити наші історію, прадавню історію, мову, нашу пам'ять і український народ як націю».

«Ми житимемо на своїй землі, котру отримали у спадок від сонму поколінь наших звитяжних, але забутих нині пращурів! Ми повертаємося на наше історичне місце в центрі Європи. Повертаємося вільними і не­переможними. Та пам'ятайте завжди: дурний той, хто толеруючи до Московїї, запобігаючи перед її природнім хамством, сподівається, що вона зміниться. Московія - зло, бо де вона ступає,там - смерть».

«Нарешті фальшива парсуна "вічного братерства" скинута і світові від­крилася машкара "оскаженілого московського злочинства"», справжнє обличчя рашистів, яких наш Кобзар ще майже два століття тому назвав недолюдами й лицемірами, Господом проклятими.

Характеристики С. Мартинюка влучні та злі, безжальні й об'ємні, як кажуть, б’ють наповал. Приклади переконливі, статистика вражає. Висновки точні і безкомпромісні. Зі сторінок книги на нас дивиться Ворогхитрий, підступний, лицемірний, жорстокий.

Звичайно,у книзі є й певні недоліки, прогалини... Можливо, не всі коми стоять на місці, десь стилістично слід відшліфувати речення, подекуди зміст переобтяжено зайвими деталями... Але все це можна виправити в наступних виданнях; оскільки така книга просто приречена на успіх вона буде жити багато років і завжди знайде свого читача.

А за вікном - щохвилинне, щосекундне підтвердження слів автора. Сотні днів героїчного спротиву. Вогонь і попіл, кров і сльози, смерть і надія... Але Українці - це нація нескорених, які за свою свободу готові покласти «душу й тіло» і доказати всьому світу, що вони - «славних прадідів великих правнуки...«достойні.

Мені майже нічого до цього додати. Хіба одне. Знайдіть час і прочитайте цю книгу. Читайте ЇЇ, думайте, аналізуйте, робіть ви­сновки. Адже це головне - зробити правильні висновки і під­кріпити їх непохибними вчинками. І тоді збудуться пророчі слова Великого Українця, «і оживе добра слава, слава України».

СЛАВА УКРАЇНІ!

Наталя ГРИЦЕНКО

(6 серпня 2022 року)

Журнал «Трибуна», 4/2022.

Письменник і воїн, або Знаковий ужинок Сергія Мартинюка

Сьогодні неможливо уявити сучасний літературний процес України без творчості Сергія Мартинюка, невтомної людини, полум’яного письменника, активного проповідника української ідеї, яка потужно  обулосебе в його діях і текстах. Захоплює позиція, цілеспрямована праця, про яку мріяв Сергій Мартишок і в царині якої нині сконцентровує свої сили. Слово для нього було мрією і, незважаючи на численні перешкоди, стало реальністю.

Причому саме в тій тематиці, яка сьогодні погрібна українському суспільств) чи не найбільше. Це патріотична тематика. Слово і дія в Сергіевому житті органічно поєднані. Кажуть, треба дивитися не на слова, а на справи; в Сергія Мартинюка вони органічно поєднуються.

Дебютував Сергій книгою «Здобули волю – здобудемо долю» (2007) про події Помаранчевої революції в рідному Балтському районі на Одещині. Це спостереження автора за тим, як там відбувалися вибори, про фальсифікації, про боротьбу за демократичний вибір, коли врешті його Балтщина проголосувала за Віктора Ющенка.

Потім була знакова книга «З Україною в серці» (2008). Її назва засвідчила публіцистичність, яка, як відомо, характерна для письма емоційного та образного. Вона розповідала про сутність Московської держави, її шовіністичну політику в усі часи, про її ставлення до України; отже, книга засвідчила авторське прагнення донести правдиві сторінки з української історії, розповісти про причини й наслідки українського буття. Як відомо, письменницька праця – це результат спостережень, роздумів, вдумливого аналізу історичних фактів, документів, життєвих історій, ситуацій. Книга «З Україною в серці» продемонструвала однозначну, патріотичну позицію автора. Написана російською, вона показувала авторське прагнення «достукатися» до якомога ширшого кола читачів, активізувати їх, як зафіксовано в анотації, «до боротьби за піднесення гідності та життєвого рівня (у матеріальному, культурному, духовному сенсі)».

Як зізнається автор, писати почав із дитинства, що типово для багатьох митців слова. Писав нариси, оповідання, вірші. Мріяв про факультет журналістики Одеського університету чи якийсь інший мистецький заклад вищої освіти. Але не стало батька, і Ссргієва життєва дорога простелилася до Одеського артилерійського училища. Цебула добра школа життя, з якої виніс такі правила: істину потрібно творити, ніколи не здаватися й вірити в себе. За цими лаконічними словами можна прочитати непрості будні навчання в училищі та подальшу службу у війську з його нестатутними взаєминами. Це, без сумніву, давало непроминальні враження й безцінний досвід для творчої особистості, для майбутньої творчої праці.

Незабаром — книга «Горжусь, что я Украинец»(вийшла вЛуцькл 2010 та 2012 роках). Вона стала своєрідним символом і для українців-читачів в їхньому самопізнанні, осмисленні своєї самобутності, ідентичності. Вона утверджувала розуміння українськосгі і те, що українкістю можна пишатися. Зрештою, гідне розуміння свого етносу має нести в собі представник кожної національності. А вумовах багатостолітнього приниження українців збоку Росії в її різних іпостасях (царської, більшовицької, нинішньої), коли втовкмачувалося в голови почуття меншовартості, така заява книгою Сергія Мартишока стала своєрідним закликом, прикладом для наслідування.

Цікаво простежити коріння Сергія Мартишока. Стереотип сприйняття українця швидше відносить до думки, чи не галичанин? Немовби лише там патріоти, націоналісти. Ба ні. Народився Сергій Мартишок у селі Крижовлін на Одещині. Згадує, як політкерівник пропонував йому змінити прізвище на російське – Мартишоков. Так,мовляв, буде і для кар'єри краще. Знаємо з розповідей, що такі пропозиції робилися і не раз. І на них часомпогоджувалися. Але це не про Сергія Мартинюка. В інтерв'ю Сергієві Куліді, головному редакторові газети «Літературна Україна», він сказав значущі слова: «Хочу надихнути співвітчизників на головне маємо створити новунацію з попелу старої –націю з розумом Переможців». Отже, із самого початку творчого шляху письменник ставив високу планку і для себе, і для українців в плані досягнення успіхів на всіх ділянках життя. Прикметно, що в своїх текстах слова, на яких автор ставить особливий логічний наголос, він пише з великої літери.

Був депутатом Балтської районної ради, 2012 та 2014 років балотувався до Верховної Ради України. Як наголошує, ішов на вибори з гаслом «Я не граю в Гідність, я живу з Гідністю». Отака пряма позиція, з викликом, демонстративна. Після Революції гідності став радником голови Федерації профспілок України, розпочав працю в напрямку оздоровлення майданівців та допомоги війську, створив Благодійний медичний фонд «Лелеко», який опікується реабілітацію військових.

Збагнув ще в дитинстві, що «історія любить тих, хто її творить, а не тих, хто її вивчає», читаємо в книзі «Народжені перемагати» (2018). Дане видання представило прозу, вірші, п’єси автора. У вступному слові, написаному від автора, читаємо присвяту батькам: «Дякую Вам, Тату й Мамо, за те, що не заважали падати й допомагали вставати. Я пам’ятаю: «Живи так, щоб тобою пишалися діти». Переднє слово цікаве біографічним фактажем, а також воно виявляє такі авторські риси, як щирість, душевність, ліричність. Наприклад: «Ми на своїй землі… Де живуть наші батьки, гам живуть і наші степові вітри, які нас обдували в дитинстві. (…) Так-так, живуть там, за маминою й батьковою хатою, українські вітри, і птахи, і сонце, і земля твоя, і твій рід козацький, і твої перші кроки. І якщо є щось на землі святе, то перш за все батько й мати, твій рід, родина, край…». Автор згадує слова бабусі, вони відкривають правдиву сімейну науку, з якою Сергій іде по життю: «І ніколи не плутай наше Українське і їхнє московське».

Книга «Того, що йде, важко спинити» вийшла 2020 року. Це мемуаристика. Сьогодні до цього жанру особлива увага, адже в ньому йдеться про пережите. Йавтори, пишучи такі тексти сьогодні й будучи вільними від тоталітних ідеологічних шор, оповідають правдиву історію свого життя й своєї країни. Про цю книгу йдеться в інтерв'ю Сергієві Куліді в газеті «Літературна Україна» за 9 лютого 2021 року.

Неспроста пильна увага до текстів Сергія Мартинюка. Його не лише читають, а про нього й чимало пишуть. Наприклад, добротну рецепцію написав письменник Володимир Петрук під назвою «Письменницький літопис. Московіада Сергія Мартинюка»,  обуло опублікована в «Українській літературній газеті» (№ 19 (259), 27.09. 2019) про книгу «Горжусь, что я Украинец». В рецензії йдеться про історію Московії та її політики стосовно України і те, як вона масштабно відкривається в книзі Сергія Мартинюка. Книга, справді, багато подає історичних фактів, які потрібно знати широкому колу українців, щоб не ходити в рожевих окулярах, а бачити реального північного сусіда з його постійними й нестримнимизагарбницькими апетитами. Розуміємо, що така книга погребувала великої дослідницької роботи автори, ретельного опрацювання знайдених фактів.

Іван Ющук, високо авторитетний мовознавець, ознайомившись із книгою, запропонував автору дати йому текст, щоб помістити в себе на сайті, аби якомога більше читачів з нею могли ознайомитись. А відомо, яким уважним і вимогливим до текстів був наш славетний лінгвіст. Фрагмент несподіваної розмови Сергій Мартишок наводить у вступному слові у своїй книзі.

З 2015 року Сергій Мартишок мешкає в Ірпені. З часу повномасштабної війни росії проти України він в територіальній обороні. Тож сьогодні Сергій Мартинюк — і письменник, і воїн. Про його участь в територіальній обороні зробив інтерв'ю Анатолій Левицький,  обуло опубліковане в Літературній Україні 12 травня 2022 р. («Сергій Мартинюк тероборонець з позивним «Письменник»). Розуміємо, що для Сергія природно було стати в лави захисників України.

Тема України об'єднує всі тексти автора. Про це вкотре переконуємося і з інтерв’ю 27 листопада 2021 року в Ірпені, яке взяла в письменника Анна Пальчиківська в школі № 1. Які найновіша книга автора «Пишаюсь, що я Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують». Це обсягове, на 404 сторінки, видання. І новенький текст про автора «Той, що живе з гідністю» Михайла Гершковича, надрукований в «Українській літературній газеті»(ч. 15 (333) від 5 серпня 2022 р.).

Вцілому твори Сергія Мартинюка афористичні, містять символічні формули й настанови. Наприклад: «…без національної гідності не буде волі» чи: «Годі скиглити й жалітись! До діла! До боротьби! До змагання за власне гідне життя». «…Нам треба скинути машкару меншовартості, пристосуванця… створити нову націю … народити націю переможців». Чи: «Сміливі люди – заможна країна». «Живіть гаслом: Я українець і маю розум переможця», «Треба шукати себе в собі. Самого себе робити достойником».

«Найкраще себе почуває той, хто є сам собою!» Наведені цитати з книги «Народжені перемагати». Вона оповідає про авторські зустрічі в різні роки, спостереження за поведінкою людей в різних ситуаціях, діалоги; часом це безкопромісні монологи, в яких виявляється авторська позиція, несприйняття поступливої поведінки українців, їхнє поводження без національної гідності. Автор пояснює, непокоїться, повчає, сердиться, бачить причину багатьох українських негараздів у самимих українцях, розуміючи і стверджуючи, що таку поведінку їм (нам) прищеплювали упродовж понад 350-літньої історії, коли Україні нав'язувалося московство. Значущі сентенції зустрічаються на кожній сторінці. В них — любов до рідного краю і гордість за рідний край. Як-от: «Леле моя! Немає нічого кращого за наші степи. З цих степів вимандрувала цивілізація людства». І потрібно думати, розмірковувати. Бо за кожною фразою — історія народу, яку маємо зрозуміти й прочитати своєпризначення, своє майбутнє в цивілізаційному процесі. Прозрівання нації відбувається. Тяжко. Через віроломну війну московитів, що триває ось уже в нинішньому часі з 2014 року, а насправді вона не припинялася з часу Богдана Хмельницького. Огляньмося хоча б на моторошне XX століття з йогопоразками — У НР, з трагедією під Кругами, трьома голодоморами (1921- 1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947рр.), репресіями, двома світовими війнами, в яких українці воювали за різні, чужі імперії, а коли піднімали голос за рідну землю, їх знищували ті, хто лицемірно називав себе «братами». І не мали ми того, щоб стало, як закликав великий Тарас, щоб у своїй хаті була своя й правда, і сила, і воля. Наша хата постійно була під чужинецьким чоботом. Нині це звільнення нарешті відбувається. Воїн і письменник Серг ій Маргинюк — один із тих, хто своєю боротьбою і творчістю наближає це звільнення, наближає день Перемоги України в Україні і день Перемоги над ворогом. І Перемога не за горами. І все буде Україна.

ТЕТЯНА КОНОНЧУК, член НСПУ

Сайт НСПУ, 15.08.2022 р.