Розвіювати московські міфи і викривати таємну війну

 

Нещодавно в Товаристві «Знання» журналістка Світлана Чорна презентувала свою книжку «Українська церква і московські міфи», видану за публікаціями у газеті «Голос України» видавництвом «Дніпро».

Ця книжка авторки, як і інша — «З братами не воюють» із серії «Фронтова бібліотечка захисника Вітчизни», вийшла за «Програмою поповнення бібліотечних фондів України» на 2021 рік.

«Усе на світі починається з любові і віри. У вірі Христовій гартувалася й міцніла українська державність. Істинний віруючий — патріот своєї держави, любить свій народ, його мову, культуру тією жертовною любов’ю, яку заповідав нам Творець. Цю жертовну любов представники різних конфесій виявили під час Революції Гідності. І нині, коли Україна великою самопожертвою обстоює свою територіальну цілісність і суверенітет на сході, де триває війна з російським агресором», — написала у передмові авторка й упорядник серії історичних книжок.

Військовий капелан Дмитро Каран зазначив, що книжка Світлани Чорної поєднала дослідження істориків, фахівців і церковників про Україну й українську церкву. Ця книжка, на його переконання, є цінним інформаційним посібником для духовенства і мирян — тих, хто намагається для себе збагнути безперервну низку неправд і таємну війну проти нашої церкви.

У першій частині книжки авторка спростовує щонайменше 20 московських міфів про спільність церковної історії та «братерську єдність». Це і міфи про хрестителя України-Русі Великого київського князя Володимира, якого Москва називає «русскім», тобто своїм, про Переяславську раду, на яку зібралося усього 284 особи і яку не підтримали Іван Богун, Іван Сірко, інші отамани і цілі козацькі полки, митрополит Сильвестр Косів та прогресивне українське духовенство. Митрополит не лише відмовився присягати цареві, а й не дозволив московитам біля святої Софії розпочати будівництво фортеці.

У центрі уваги авторки — постать гетьмана Івана Мазепи, на якого з політичних мотивів за наказом Петра I накладено анафему. І з початку XVIII століття в російській історії міф про Мазепу посідає одне з чільних місць — його в Москві ненавидять, як інших борців за незалежність і волю України, як Степана Бандеру чи Романа Шухевича.

Аргументовано дослідниця спростовує і величальні міфи про самого Петра І, який скасував у 1725 році патріарший сан, запровадив «Святіший урядуючий синод» і церква стала складовою державного апарату, про «благовірного» Олександра Невського, якого героїзував Сталін і на замовлення якого було знято патріотичний фільм «Александр Невский», та інші міфи, спрямовані на перекручування українських літописів.

А свідками творення новітньої історії й отримання Томосу вже є ми, нащадки козаків-характерників і дніпровських амазонок, які доводять, що наша споконвічна національна ідея, як оберіг, — це мова, віра та армія.

Студент Київської православної богословської академії, учасник російсько-української війни Олекса Сокіл поділився, що завжди цікавився історією України, бо радянська влада подавала минуле спотвореним. «Приміром, для багатьох Мазепа, навіть по сьогоднішній день – непізний і майже незнайомий. Хоча не один десяток років на грошових купюрах. Мене завжди дивувало, що в «історії» від радянської влади козак змальований бунтарем, бандитозлодієм, гультіпакою, пиякою... Я відшукав свій родовід. Гортаючи архіви, дізнався, що козаки не були безбожниками. Вони були набожні, розуміли дисципліну і порядок. Мали достаток, вкладали гроші в церкву, вчилися. Справжня українська церква була саме на боці освіти, була просвітою. А в обітниці козака сказано: боронити землю православну. Отже , дослідження цієї теми вважаю дуже важливим, щоб спростувати брехливі "московитські" міфи про нашу історію. Козаки були державниками, і церква була на боці держави. Народ України підтримував козаків. І це було одне єдине – народ-церква-військо, як віра-мова-армія. Ніхто не відміняв ці стовпи, на яких тримається нація і держава! Маємо розвінчувати міфи», – поділився Олекса Сокіл і додав, що така книжка Світлани Чорної має бути частиною шкільної та позашкільної програм. Для всіх, кому не байдужа Україна. Особливо нині, коли триває протистояння з агресивними москвитами.

А війна — це останній аргумент, коли політики та історики програли. Але можна воювати з автоматом, з пером, словом, думкою. І сьогодні, коли маємо війну з підступним сусідом, саме така літературна зброя на часі.

 

Джерело: газета «Голос України»

 

 

«Російська Православна Церква побоюється, що у свідомості багатьох прихожая і священиків, які все ще належать до Московського Патріархату, зростатиме думка про те, що Церква, до якої вони належать, незаконна за церковними канонами, і віра в те, що Ьснє майбутнє становище сумнівне, буде лише зростати. Через це вони побоюються, що тенденція до переходів із юрисдикції Російської Православної Церкви в Україні посилиться».

 

Архієпископ Євстратій (Зоря)

«Країна в смартфоні» ‑ книга про інформаційну революцію

 

У серпні 2021 року до 30-ї річниці Незалежності України вийшло літературно-художнє видання «Країна в смартфоні» президента Інституту політико-правових та релігійних дослідженії Герасименка Олександра Олександровича.

Автор відомий цікавою ізмістовною книгою «Молодіжна столиця», яка вийшла у видавництві «Знання Укратни» і була позитивно оцінена громадськістю, зокрема в соціальних мережах.

Автор, занурюючись в історію попередніх століть, розповідає про революційні зміни, які принесла в мінливий світ інформаційна політика, що докорінно змінила життя ХХ-го та ХХІ-го століття.

«В наш час, ‑інформує Олександр Олександрович Герасименко, ‑світ заповнила віртуальна реальність, яка впливає на всі сфери життя і в тому числі на освіту. Ми живемо в історичний період, коли людство переживає науково-технічну та інформаційну революцію. Сучасне інформаційне суспільство було сформульовано попереднім розвитком писемності, книгодрукування, телефону, радіозв'язку, телебачення.

Людська цивілізація постійно змінювала способи обробки інформації, спосіб виробництва, стиль життя, системи цінностей. Але кардинально зміни відбулися тільки з розвитком епохи комп'ютерних ІТ технологій. З'явилися цифрові електронні комунікації, радіо, фотографія, телебачення, кіно, ІР-телефонія. Комп'ютер забезпечив швидкий пошук, обробку, накопичування, зберігання, опрацювання, подання і передавання графічної, текстової, цифрової, аудіо і відеоінформації.

Люди читають електронні книжки, пишуть листи на електронну пошту, редагують, малюють, рахують числа, грають, створюють музику, зберігають і використовують всі дані в цифровому вигляді! Швидкому еволюційному розвитку DigitalRevolutionдіджиталізації століття сприяло широке поширення персональних комп'ютерів. Завдяки використанню засобів електронної обчислювальної техніки, відбулася трансформація суспільства та економіки, переведення аналогових даних у цифрові формати.

У недавньому минулому були магнітофон та діагональний плоский телевізор з пультом дистанційного управлінця, відеопроектор, фліп-чарти, відео/медіа-системи, такі як DVD-програвачі в комбінації зі звичайними телевізорами. Сьогодні вся необхідна шкільна інформація зібрана в одну інноваційну інтерактивну дошку. Обладнання електронними інтерактивними дошками, яке ще десять років тому сприймалося нами, як диво техніки та привілеї приватних шкіл, як зрештою і комп'ютерні класи, стає не просто модним аксесуаром або привабливою іграшкою, а повсякденною і невід'ємною частиною забезпечення навчального процесу. Нове покоління школярів Європи зростає на комп'ютерах, мобільних телефонах, смартфонах, ґаджетах, планшетах та ноутбуках.

Незабаром прийде час, коли музеї, театри, музичні концертні зали, консерваторії перейдуть на цифрові технології. І завтра можна буде переглянути все вір­туально в смартфоні, в зручному для людей онлайн режимі. Віртуальне спілкування стане невід'ємною частиною різних сфер життя!

Мене зацікавила нова книга автора не лише своє важливістю, про що йтиметься далі, а й тим, що в ній розповідається і про діяльність науково-просвітницькоїВсеукраїнської громадської організації Товариства «Знання» України.

Автор зокрема інформує про діяльність Київського планетарію Товариства «Знання» України, його Музей космонавтики, відкритий 2002 року згідно з наказом Міністра освіти та науки України Кременя Василя Григоровича ‑доктора філософських наук, професора, академіка Національної академії наук України, дійсного члена Національної академії педагогічних наук України, президента Товариства «Знання» України. Космічний будинок, подібного якому немає в Україні, знаходиться на балансі Товариства «Знання» України.

Планетарій яскраво висвітлює здійснення мрій людства щодо освоєння космічного простору, запуску на орбіту Землі керованих космічних літальних апаратів. Колись людство і не мріяло про освоєння космічного простору. В наш час запускають на орбіту землі керовані космічні літальні апарати. Штучні супутники, рухаючись навколо нашої планети, відправляють електронно-цифрові сигнали на Землю. Побудована Єдина супутникова система передачі інформації в частині супутникового мобільного і персонального зв'язку і супутникового телерадіомовлення. В останні роки Україна виходить на новий виток в освоєнні космосу, веде перемовини з компанією «SpaceХ» Ілона Маска для запуску власного супутника «Січ-2-1». Готується виведення на космічну орбіту власного супутника дистанційного зондування Землі.

«Держава у смартфоні» ‑це «новітні енергетичні технології, нанотехнології, інформаційні технології, кібербезпека та штучний інтелект, які стануть тим двигуном, який рухатиме вперед українську науку та економіку».

З особливою увагою в книзі «Країна в смартфоні» розкрита тема росту національної свідомості українців у важкий для держави час. У 2014 році, порушивши територіальну цілісність України, Росія по-зрадницьки підло здійснила анексію Автономної Республіки Крим та незаконно окупувала окремі території Донецької, Луганської областей України.

Саме тому автор книги висловив впевненість про те, що обравши європейський цивілізований вектор розвитку, Україна матиме блискуче майбутнє!

«Вільна, заможна, незалежна, демократична Україна, зі своїми традиціями, мудрим, добрим, волелюбним народом, обов'язково залишиться як суб'єкт міжнародного права у світі, а не лише як чудова згадка на просторах Інтернету та смартфона!»

«Моя Батьківщина — єдина, соборна та неподільна Україна!»

 

Автор: В.В.Неволов

Джерело: журнал «Трибуна»

 

 

Книга "Країна в смартфоні" Олександр Олександрович Герасименко «Країна в смартфоні» ‑ книга про інформаційну та гендерну революції. Світ вступив у нову добу сприйняття інформації, нову добу відносин між чоловіками і жінками. У серпні 2021 року до 30-ї річниці Незалежності України вийшло літературно-художнє видання «Країна в смартфоні» президента Інституту політико-правових та релігійних досліджень, Олександра Олександровича Герасименка. Автор надзвичайно пізнавальної книги на основі діалогів старшого та молодшого покоління захоплено розповідає, занурюючись в історію попередніх століть, про революційні зміни, які принесла у сучасний мінливий світ інформаційна та гендерна революції, що докорінно змінили життя ХХ-го та нинішнього ХХІ-го століття. «В наш час, – інформує Олександр Олександрович Герасименко, ‑світ заповнила віртуальна реальність яка впливає на всі сфери життя і в тому числі на освіту. Сучасне інформаційне суспільство було сформовано попереднім розвитком писемності, книгодрукування, телефону, радіозв'язку, телебачення. Людська цивілізація постійно змінювала спосібі обробки інформації, спосіб виробництва, спосіб життя, системи цінностей. Альо кардинально зміни відбулися тільки з розвитком епохи комп'ютерній комп'ютерних IT технологій. З'єднання явилися цифрові електронні комунікації, радіо, фотографія, телебачення, кіно, IP-телефонія. Комп'ютер забезпечив швидкий пошук, обробку, накопичування, зберігання, опрацювання, подання і передавання графічної, текстової, цифрової, аудіо і відеоінформації. Люди читають електронні книжки, пишуть листи на електронну пошту, редагують, малюють, рахують числа, грають, створюють музику, зберігають і використовують всі дані в цифровому виді! Якщо раніше дитина традиційно одержувала вербальну інформацію від батьків, школи і друзів, то тепер отримує знання за допомогою новітніх цифрових технологій. Автор розповідає про історію створення інтерактивного телебачення та штучного інтелекту ‑молодої галузі досліджень про розумні машини. Машини-роботи здатні аналізувати отриману інформацію, робити висновки, приймати на їхній основі рішення. Пристрої штучного інтелекту вміють постійно навчатися, нагромаджувати знання і успішно використовувати їх, тобто вони мають здатність здійснювати те, що робить людський мозок. Нині штучний інтелект у світі розвивається найстрімкіше, досягає успіхів і стає є невід'ємною частиною повсякденного життя. У книзі з розкриттям сюжету, висвітлюється концепція Президента України зокрема з питань цифровізації, впровадження онлайн-послуг «Держава у смартфоні». Другою червоною лінією «Країни в смартфоні» є дослідження автора про гендерні стосунки в суспільстві – від часів патріархального ладу давнини – до сучасної гендерної рівності чоловіків і жінок після тривалої боротьби світового жіноцтва за свої права. Ще 100 років тому більшість жінок фактично були позбавлені правового статусу. Шлях до рівноправ'я був складним. Тільки на початку дев'ять ятнадцятого століття роль жіноцтва у світі почала різко зростати з наданням жінкам рівноправності в суспільному, трудовому та сімейному житті. Також автор зупиняється на історії вітчизняного жіночого руху в Україні. Феміністичні ідеї в Україні почали активно розвиватися у другій половині XIX століття. Розкривається і надзвичайно важлива тема членства України в Європейському союзі та НАТО є запорукою суверенітету та високих стандартів життя українців. З особливою увагою в книзі «Країна в смартфоні» розкрита тема зростанню національної свідомості українців у важкий для держави час. У 2014 році порушивши територіальну цілісність України, Росія по-зрадницьки підло здійснила анексію Автономної Республіки Крим та незаконно окупувала окремі території Донецької, Луганської областей України, примушуючи отримувати українських громадян російські паспорти. У 2021 року біля українського кордону почалося нарощування російських загарбницьких військ з метою повного знищення демократичної, незалежної держави. Саме тому автор книги висловив впевненість про те, що обравши європейський цивілізований вектор розвитку Україна матиме блискуче майбутнє! «Вільна, заможна, незалежна, демократична Україна, зі своїми традиціями, мудрим, добрим, волелюбивим народом, обов’язково залишиться як суб’єкт міжнародного права у світі, а не лише як чудова згадка на просторах Інтернету та смартфона!»

 

Джерело: bestknigi.com.ua

Відгуки на книжку «Дикий Захід Східної Європи» Павла Казаріна

 

Авторка Ольга Кричинська

Читати книгу «Дикий Захід Східної Європи» легко. Адже усе написане стосується тебе безпосередньо.

Читати книгу «Дикий Захід Східної Європи» важко. З тієї ж причини.

Ця хроніка подій і передчуттів нашого часу розповідає про найважливіші віхи останніх років устами кримчанина та журналіста: окупацію Криму, війну на Донбасі, епоху постправди та пору пандемії. В цій круговерті перемог та реваншів, втрачених шансів і несподіваних перспектив, невикорінених одвічних слабкостей та щойно набутих хитких переваг опиняється середньостатистичний громадянин держави, яку кількадесят разів вже стирали з карти світу. Саме йому доведеться робити вибір між суспільним благом та власним комфортом, корегуючи ходу історії.

Немає нічого неприроднього в людському бажанні перегорнути деякі сторінки особистого життя назавжди, вкотре переписати «начисто», знайшовши делікатніші висловлювання, перефразувати суть, аби виглядати привабливіше. Та ці методи не працюють, коли йдеться про життя цілої країни, адже єдиним мірилом гідного вигляду списаних аркушів тут може слугувати лише чесність викладу. Саме такою є книга Павла Казаріна.

Ці тексти сповнені сміливою відвертістю, світлою тугою та крихкою надією. Коли володієш словом ‑саме так і зізнаєшся в любові. Але Дикому Заходу Східної Європи завжди треба трохи більше часу для відповіді.

 

 

Авторка Ярина Чорногуз

Дочитала «Дикий захід Східної Європи»Павла Казаріна.

Відразу можу сказати, що, на мій погляд, ця книга ‑дуже важливий текст європейської суспільно-політичної та в майбутньому історичної думки і матиме своє місце в історії. України точно.

Що в ній вражає ‑це велика насиченість досить складними сенсами, змістами й осягненнями про нашу сьогочасність та історію Незалежності України, які дуже легко, виразно й філігранно артикульовані. При чому тут немає патетики, сентиментальності, фаталізму, гнівливості чи інших емоцій із серії «історію України не можна читати без брому». Особливо це складно робити після стількох загиблих у цій війні та маючи за плечима окуповану малу батьківщину ‑Крим. Однак автору вдалося знайти тон, основою якого є іронія та прагматичність. Цей текст ‑витверезник ілюзій, при тім ‑зі справедливою самокритикою, але й із виправданим оптимізмом щодо України, яка створюється зараз нами.

Книга найпереконливіше з усіх, які я читала в українських авторів, розкриває, чим є і не є Російська Федерація. Ось влучні думки, що начебто лежать на поверхні для проникливого розуму, але стали певним відкриттям особисто для мене:

‑ РФ протистоїть і протистояла ідеї російської національної держави, бо приречена існувати за наднаціональними законами та постійно переконувати свої різноетнічні окраїни як Бурятія, Дагестан, що жити в одній імперії ‑ це благо. Саме тому російські національні культурні свята підмінені «Дньом пабєди», тєльняшка з імперським мілітарі-культом замінила народну косоворотку, а рускій мір і традиціоналістичні «духовні скрєпи»підмінили інтелектуальну думку російських мислителів. Виходить, що Російська Федерація принесла в жертву власну культуру, її самодостатність, збіднила її, примітизувала окремі її аспекти задля побудови імперії. Для мене це було цікавим поглядом, тому що зазвичай я ототожнювала російську культуру та культуру, створену в РФ.

‑ рускій мір програв, коли почав перетворювати російську мову та російські школи на «фабрику рускіх людей». Позбавив російську мову можливості бути міжнародною як англійська, бо забрав у неї нейтральність.

Іпрограв тоді, коли поставив російську літературу та класику, науку працювати на імперський політичний локомотив. Так що Достоєвського чи Толстого тепер неможливо любити, не підтримуючи анексію Криму та окупацію Донбасу ‑як стверджує наратив руского міру.

‑ виразно описано, чому політика та буття сучасної РФ ‑це простір суцільної імітації, де «цінності підмінено цінниками», журналістика й політтехнологія - доктриною «уши машут аслом», демократія ‑автократією, що видає з себе демократію.

Аналіз України ‑ще більш захопливий. Дуже сподобалися розділи про різницю ментальної та політичної мали і принципи їхнього впливу на політику та геополітику, інакшість нас до 2014 і після, як українці поверхово не розрізняють державу, її інститути й політиків, що займають у них посади і які є відображенням самих виборців, «синдром навченої безпорадності»як постколоніальне мислиннєве гальмо, що не дає подолати корупцію та залежність від коспірології і телевізійних меседжів, про специфіку медіа, про унікальність часу, в який живе наше покоління і вирішальність його дій.

Найважливіше ‑книга допомогла.

У книзі повно речень, які хочеться підкреслити й запам'ятати сенс та оптику, але найбільше мені сподобалася думка, якою закінчується книга про те, від чого залежить інтерпретація непростого розвитку, який ми приходимо нині, у майбутньому. Не буду її цитувати, краще ‑прочитаєте самі.

 

 

Автор Дмитро Крапивенко

Я обіцяв ПавлуКазарінунаписати рецензію на його книжку «Дикий Захід Східної Європи». Роблю це із задоволенням.

Прочитав я її в інтерсіті Костянтинівка-Київ (це одразу маячок тим, кому ніколи читати, їдете десь потягом ‑ця маленька книжечка якраз вам стане у нагоді).

Одразу скажу: я не з тих людей, хто пише рецензії за принцпом «так це ж мій колега, то я, звичайно ж, співатиму йому оди». Ні, буде мед і дьоготь, я пишу рецензію, а не гімн).

Почну я все ж таки з меду.

Книжка доладно написана. Паша вміє доволі просто писати про складне, бути переконливим і зрозумілим ( а не зарозумілим). Особливість його стилю ‑короткі речення. Не рубані чи штучно кастровані. Якраз такі, як мають бути в публіцистиці (панове студенти, зверніть увагу, одна думка ‑одне речення і жодних рюшечок).

За жанром ‑це монолог журналіста. Я помітив, що в людей є запит на спілкування з журналістами. Сам неодноразово з цим стикався ‑людям не з медійної сфери цікаво почути нашу думку про політику, економіку, безпеку, пандемію, майбутнє країни. Паша ‑популярний і авторитетний журналіст, я впевнений, що коли він поїде в промотур зі своєї книжкою, на презентації приходитимуть чимало людей. Але хто не встигне, не зможе ‑не журіться. Все найважливіше, як мені здалося, Павло написав у цій книзі: про Крим, Росію, війну, постколоніалізм, трансформацію, євроінтеграцію, інформаційну безпеку ‑ну про всі актуальні теми. Що він про це думає, ви й дізнаєтесь з цієї праці.

На складні питання не буває простих відповідей. Вони є тільки у популістів, шахраїв і сектантів. Павло щиро і переконливо каже: життя не стане казкою навіть коли ми вступимо до Європейського Союзу, трансформація ‑це щоденна праця кожного з нас, і годі плекати образ «маленької людини», від якої нічого не залежить. Це розбещує все суспільство.

Паша ‑один з небагатьох, хто вповні і тонко розуміє, що в голові у російських «ломів», «соотечественников», «людей внє політики». Багато хто з нас має схематичне, примітивізоване, карикатурне уявлення про цих типажів. І це мінус. Неможливо перемогти ворога, якщо ти не розумієш його логіки. Ця книжка якраз дозволяє навести фокус і зазирнути в голову тим, хто нам протистоїть.

Ще одна важлива перевага цієї книжки ‑вона є спробою спокійно, аргументовано поговорити з тими, хто сумнівається чи самоусувається, для кого війна – «етовсьополітіика», «розборки олігархів», «какаяразніца». Автор, що важливо, не підвищуючи голосу, логічно, крок за кроком виводить формули, що на війні немає тих, хто поза нею. Ти або за наших, або за ворога. Паша це доводить ніби теорему з геометрії. В кінці хочеться сказати «что и требовалось доказать».

Тепер обіцяний «дьоготь»:

Я, як людина, яка не читала «Гаррі Поттера», вдячний авторові за те, що він пояснив мені, що таке «горокракси». Але якщо спробувати читати книжку очима покоління, яке виросло на «Гаррі Поттері», вони не знайдуть в книзі пояснення, у чому історична значущість аджимушкайських каменярень чи чому автор називає Марка Захарова лише по імені по батькові і не згадує прізвища ‑впевнений, молоді це ім'я невідоме.

Паша відчутно «плаває»у питанні українського націоналізму. Він описує його якось метушливо, в стилі невірного чоловіка, якого застали на гарячому («це не те, що ти подумала»,) і робить грубу фактологічну помилку, пишучи, що, «можливо, проспект Євгена Коновальця з'явився б і в Києві». Не треба ніякого умовного способу, вулиця Коновальця (колишня Щорса) в Києві з'явилася раніше, ніж проспект Степана Бандери.

Дьоготь з розряду «те, з чим я не згодний». Паша наполегливо намагається переконати нас у тому, що українська незалежність постала в 1991-му, а повноцінно зазвучала в 2014- му. Для автора (у мене склалось таке враження) визвольні змагання, дисидентський рух,Гетьманщина, народництво ‑це щось розряду «давно і неправда», а не ті ланцюжки, з яких і викувалась врешті наша Незалежність. Спадкоємність принципово важлива. В протилежному випадку ми б нічим не відрізнялись від Білорусі. Паша, можливо, в силу віку, трохи неправильно трактує 90-ті. У нього це «час, коли відкрилися архіви, з'явилися інтерв'ю дисидентів». Те, що він описує, мало місце у другій половині 80-х. Це не хронологічне задротство. Люди читали «Огоньок», «Новый мир», перші українські демократичні газети і їм це резонувало, бо при владі ще були комуністи і вся лють і обурення спрямовувалися саме на них. Дискурс 90-х зовсім інший: дисиденти намагалися стати політиками, викриття злочинів комунізму не було інформаційним мейнстримом, навпаки, на тлі економічної кризи розпалювалась радянська ностальгія і ненависть до «рухівців»і «демократів»,(на виборах до Верховної Ради у 1998-му перемогли комуністи), а останкінський мюзикл «Старые песни о главном»став головною ідеологічною диверсією, квінтесенцією «какую страну просрали». Автор лякає можливим «консервативним поворотом»(для мене це, навпаки, базовий і бажаний сценарій), недооцінює ваги традицій у формуванні ідентичності, наївно, як на мене вірить у торжество лібералізму, мультикультурності і необов’язковість сім'ї у майбутньому. Але це вже не прорахунки автора, а мої читацькі сумніви.

Щоб скласти власне враження ‑прочитайте самі.

 

«ЗАБІЛІЄ ПАПІР, МОВ

НЕЗОРАНЕ ПОЛЕ…»

Маємо 11-у поетичну книжку в незлій

поетичній серії, започаткованій Миросла-

вом Лазаруком у вже далекому 2011 році з

книжки Леоніда Талалая.

Мав я деякі застереження щодо автора – сиріч, Мирослава Лазарука. Не тому, що поганий автор, а тому, що ініціатор серії. Але така практика вже не є новою в літпроцесуальних сучасних перипетіях. Той же Іван

Малкович, видавець серії «УПА» теж подав свої вірші у власній видавничій серії, бо є, в принципі, добротним поетом. А оскільки у нас поети, особливо, старшого покоління є журналістами, філологами, спеціаліс-

тами з друкарської справи, то мимоволі видаватимуть і свій набуток. До вже згаданих, Івана Малковича та Мирослава Лазарука, згадаю Василя Клічака чи з молодших Василя Карп’юка, не чіпаючи тіней класиків.

Для себе я відкрив Мирослава Лазарука-поета з «Цісарської дороги», поетичної книжки 2006 року. Бо друзі-літератори, навіть не критики, бо вона у нас вилилася у необов’язкові необов’рефлєксії на літературні

теми, – між собою іноді злословлять при появі збірок літературних друзів чи недругів. Т. зв. критика благовійно мовчить, – вмерла. Нині нема права навіть косо глянути у бік автора, чи то вже знаного чи початківця, – тут же заклюють і в своєму колі тішитимуться власною величчю. Так отож, Лазарук зачепив мене історіософською складовою, світоглядною чіткістю, ритмічністю і мелодійністю своїх віршів.

Що тичеться нової книжки, бо у цій книжці, за незначним винятком, вірші нові, то вона лише вирізблює поетичний досвід Мирослава Лазарука.

Автор передмови, літературознавець, Данило Ільницький твердить, що Лазарукові «вірші, як і награвання на тилинці, флоярі чи сопілці – це буття зараз, вже, тут і тепер. Іншого разу все буде інакше». Так, іншого

разу повинно бути інакше, за умови, якщо цей, инчий раз, буде…

Шкода, що Данило Ільницький не зупинився детальніше на назві книжки. У ній вчувається традиції: ліри і труби доби класицизму, шевченкове «огонь в одежі слова», лесине «слово як твердая криця», симонен-

кові «тиша і грім» та ін. Тобто, від середньовічного слов’янського епосу до полемічного дискурсу, і від Сковороди до Герасим’юка. Нічого дивного, в такім тематично-настроєвому повторі нема. Література сама по

собі є суцільним палімпсестом, і уникнути повторення ніхто не зможе. Але найголовніше не ці неминучі перегуки. Писав колись Анатоль Франс, коли людина докоряє авторові за сюжетні повтори, то така людина не

розуміє законів розвитку літератури. Сама поетична книжка розбита на три розділи: І. Тилинка; ІІ. Листи

з падолиста до Ейлін; ІІІ. Литаври. Той же Данило Ільницький і окреслив тематично-настроєві особливості кожного із розділів: «Перший – це універсально-філософська «Тилинка», де місце і любові, і медитативним

внутрішнім само-вдивлянням та само-вслуханням, і виходу за межі суто людських взаємин (з іншими, зі собою) – до контакту з природою, навіть подекуди до метафізичного…»; «Другий – «Листи з падолиста до Ейлін»

– головно містить взірці високої інтимної лірики»; «Третій – «Литаври»

– є симптоматичним у творчості Мирослава Лазарука. Тут мова могла би йти про суспільно-історичний чи суспільно-політичний вектор циклу, проте мені йдеться про інше: автор особливо зосереджений на своєму

контакті з попередниками чи сучасниками в літературі і культурі».

Серед віршів першого розділу я би відзначив такі: «Сльоза Почайни»; «Я у тобі залишусь назавжди»; «Падав дощ із коня»; «Поволі осінь наступає»; «Інтимне»; «Любив. Люблю. І ви любіть» (цей вірш взагалі вже

є поетичною візитівкою Лазарука). У розділі інтимної лірики домінують образи бджоли, тилинки, соловейка, горлиці.

З віршів вирізняються «Перша заповіть завіту»; «Міряти відстані ближні й далекі». А в третьому розділі несподіваними смисловими поворотами відзначаються вірші «Минає північ»; «У травах сплять сіренькі перепілки»; «Любіть»; «Привиділась мама»; «Осінь патріарха»; «Досвітні профілі»; цикл октав «Падолист»…

Загагалом, треба відзначити оцю наскрізну потребу діалогу поета зі світом української культури насамперед: тут прочитаються настрої, ритми Сковороди, Шевченка, Франка, Вінграновського, Мельничука, Римарука… Останнім трьом присвячені відповідно поема-цикл «Сняться слова», незакінчена поема «Плач по чорному коневі» і поема-стихар «Слово було Бог».

Найсильніший Мирослав Лазарук в медитативній та інтимній ліриці. Автор передмови, літературознавець,  Данило Ільницький твердить, що Лазарукові «вірші, як і награвання на тилинці, флоярі чи сопілці – це

буття зараз, вже, тут і тепер. Іншого разу все буде інакше». Так, іншого разу повинно бути інакше, за умови, якщо цей, инчий раз, буде…

Шкода, що Данило Ільницький не зупинився детальніше на назві книжки. У ній вчувається традиції: ліри і труби доби класицизму, шевченкове «огонь в одежі слова», лесине «слово як твердая криця», симоненкові «тиша і грім» та ін. Тобто, від середньовічного слов’янського епосу до полемічного дискурсу, і від Сковороди до Герасим’юка. Нічого дивного, в такім тематично-настроєвому повторі нема. Література сама по собі є суцільним палімпсестом, і уникнути повторення ніхто не зможе.

Але найголовніше не ці неминучі перегуки. Писав колись Анатоль Франс, коли людина докоряє авторові за сюжетні повтори, то така людина не розуміє законів розвитку літератури.

Сама поетична книжка розбита на три розділи: І. Тилинка; ІІ. Листи з падолиста до Ейлін; ІІІ. Литаври. Той же Данило Ільницький і окреслив тематично-настроєві особливості кожного із розділів: «Перший – це універсально-філософська «Тилинка», де місце і любові, і медитативним внутрішнім само-вдивлянням та само-вслуханням, і виходу за межі суто людських взаємин (з іншими, зі собою) – до контакту з природою, навіть

подекуди до метафізичного…»; «Другий – «Листи з падолиста до Ейлін» – головно містить взірці високої інтимної лірики»; «Третій – «Литаври» – є симптоматичним у творчості Мирослава Лазарука. Тут мова могла

би йти про суспільно-історичний чи суспільно-політичний вектор циклу, проте мені йдеться про інше: автор особливо зосереджений на своєму контакті з попередниками чи сучасниками в літературі і культурі».

Серед віршів першого розділу я би відзначив такі: «Сльоза Почайни»; «Я у тобі залишусь назавжди»; «Падав дощ із коня»; «Поволі осінь наступає»; «Інтимне»; «Любив. Люблю. І ви любіть» (цей вірш взагалі вже

є поетичною візитівкою Лазарука). У розділі інтимної лірики домінують образи бджоли, тилинки, соловейка, горлиці. З віршів вирізняються «Перша заповіть завіту»; «Міряти відстані ближні й далекі». А в третьому розділі несподіваними смисловими поворотами відзначаються вірші «Минає північ»; «У травах сплять сіренькі перепілки»; «Любіть»; «Привиділась мама»; «Осінь патріарха»; «Досвітні профілі»; цикл октав «Падолист»…

Взагалі, треба відзначити оцю наскрізну потребу діалогу поета зі світом української культури насамперед: тут прочитаються настрої, ритми Сковороди, Шевченка, Франка, Вінграновського, Мельничука, Римарука… Останнім трьом присвячені відповідно поема-цикл «Сняться слова», незакінчена поема «Плач по чорному коневі» і поема-стихар «Слово було Бог».

Найсильніший Мирослав Лазарук в медитативній та інтимній ліриці. Це його стихія. Що стосується «литаврів», то тут його слово не використовує увесь арсенал засобів для патріотичного віршописання, зробивши

частковий ухил до публіцистики, що прочитується також у сатиричних віршах.

Книжка оформлена роботою художника Прокіпа Колесника (1956–2021). Треба відзначити тематично-смислову суголосність слова поета і візії художника. Що є важливим компонентом до увиразнення поетичної

палітри Мирослава Лазарука.

                                               «Буковинський журнал», №1 (123) 2022 рік, стор.219-222

 

«Прокидайся, вже вишні не сплять» – так починається один із віршів Мирослава Лазарука (розділ про кохання).  Оцей рядок згадувався мені кілька ранків сучасної війни, коли треба було починати черговий день невідомості й надії, а за вікнами цвіли вишні.

З анотації: «Тилинка й литаври» – нова поетична книжка поета з Чернівців Мирослава Лазарука. Тилинка – музичний гуцульський духовий інструмент, його знавці і ті, хто його виготовляє й грає, – вважають Господнім творінням, де однаково народжуються, як сумовиті, печальні ноти, так і розважливі, веселі, який можна почути як на весіллях, інших забавах, так і під час прощань з людиною. Переважають як знані мотиви, так і окличні акорди литавр, котрі по-козацьки закликають українців на безкомпромісну боротьбу за волю та справедливість, котрі притаманні кожному нашому поколінню».

Нинішній літпроцес в Україні нагадує клювання риби на ставку. То в одному, то в іншому місці (не обов’язково – місті) то намалюється, то зникне певне коло. Можливо, і про це думалося потетові, коли писав: «Прозорі кола на воді / Лише з’являються й зникають, / Ба й не лишаючи слідів, / Ні тішать, навіть не лякають…»

Якщо говорити звичніше чи канонічніше – це чергові літературні покоління, які  від шістдесятників активно відраховують десятиліттями. Кола-покоління досить герметичні.  Старші здебільшого не знають і  часто зневажають написане й тиражоване на папері  або поширене в соцмережах. І молодші відповідають їм активним ігнором чи й презирством. Але ж в історії літератури залишаться не кошториси післяпрезентаційних фуршетів. Хоча не раз доводилося чути: «Ти чого до Спілки не приходила на вечір такого чи такої? Там такі качки (торти, домашні наливки) були!» Не книжку згадують, а застілля.

Серія «Третє тисячоліття: українська поезія» мимоволі чи й свідомо, дякуючи авторові ідеї Мирославу Лазаруку, долає замкнутість літературних особистостей у власному колі писання-читання-ігнорування-забування. Передмову до «Тилинки й литавр» написав молодий критик Данило Ільницький, літературознавець третього тисячоліття, молодший за автора книжки на 30 років. Вони обидва закінчили  Львівський університет імені Франка, перетинаються на багатьох літературно-інтелектуальних подіях. Процитую його далі, а спершу про витоки Лазарукового зшивання поколінь. Ще коли він був школярем на Франківщині,   учитель літератури й малювання  дав почитати йому роман «Мальви» Романа Іваничука із проханням нікому не показувати і повернути швидше. «Твір справив на мене унікальне враження, перевернувши свідомість, посіявши в душі велику недовіру до тодішнього ладу. Тоді пробував сам щось писати і в прозі, і в поезії»,  – згадував М. Лазарук.   Навчання у Львові подарувало і знайомство з Романом Іваничуком. На другому курсі Мирослава обрали головою університетської літературної студії «Франкова кузня». Він і влаштовував зустрічі з відомим прозаїком для студентів. І як же без кавування у Львові після творчого зібрання?! Це ж природне продовження.  Лазарук пише: «Досі пам’ятаю розповіді Іваничука про кумедні пригоди письменників у будинку творчості в Ірпені, де частенько любили розіграти когось зі знаменитих, то Павлові Загребельному повписують в один із його романів на робітничу тематику нісенітниць, котрі нічого спільного не мають зі змістом тексту і з цими «додатками» твір виходив у світ, то ще комусь коня заведуть до кімнати замість… пегаса. Нас, молоденьких, геть жовторотих літераторів, це дуже забавляло, здавалося, що й ми причетні до «дрібного хуліганства». Проте й самі частенько потрапляли у веселі ситуації, то з прекрасними поетом та прозаїком Романом Кудликом і Дмитром Герасимчуком, протоптали доріжку і до голови обласної спілки письменників Ростислава Братуня. Були вони в ті часи, як і Роман Іваничук, доступними для початківців, яким кортілося якомога більше почерпнути від знаних і вже маститих літераторів».

Життя словесне чи точніше, літературне мало у різні часи свої розрахунки й прорахунки. Межа 70-80-х – застій відстою, перегони на катафалках вздовж кремлівської стіни. Тож Мирослав Лазарук, який їде до Чернівців працювати в молодіжній газеті та й залишається на довгі роки на Буковині, звикає до емоційно-репортажного способу відтворення буття у сповідадьних, але й метафоричних віршах. Дискутували під вихід дебютних книжок вісімдесятників, хто з них важливіший чи вагоміший – сповідальники чи метафористи. Але якщо це поєднувалося в одній особистості, то поетичне письмо набувало такого ж звучання, як у старого музичного інструменту, що здатен оповити затишною мелодією, а ще – розважити в печалі.

«Іншого разу все буде інакше». Так назвав свій аналіз природи поетичного письма Мирослава Лазарука (тобто передмову до книжки, яку для вас уважно гортаю)  літературознавець   Данило Ільницький: «Його вірші, як і награвання на тилинці, флоярі чи сопілці – це буття зараз, вже, тут і тепер. Іншого разу все буде інакше. Інакші мотиви, інакші сенси, інакший семантичний і семіотичний набір. А відтак – рух далі, вперед… У наших руках – не підсумкова збірка, не збірка вибраного, натомість вірші конкретного періоду: ми запрошені до слухання імпровізацій у неповторному моменті. Імпровізацій творчо дозрілих, хоча й творених спонтанно, імпульсивно, як і належиться поетичним творам. Імпровізацій  здебільша  ранкових,  імпровізацій тихого часу».

Збірка поезій, циклів і поем «Тилинка і литаври» видана 2021 року, одна із чернівецьких презентацій була влаштована у лютому 2022, фактично  перед гарячою фазою російсько-української війни. Тихий час імпровізацій заховався під обкладинку. Зберігся, щоб і читача в лиху годину вберегти від душевного спустошення. Багато хто з молодих літераторів пише зараз, що не може читати книжок (вдома у Харкові, Києві чи  навіть після від’їзду до Варшави або Мадрида). Для мене прислухання до віртуальної тилинки у строфах Мирослава Лазарука стало по-своєму рятівним. «Як треба довго вірити й чекати, / Аби себе в собі переступить!» Різних себе, коли триває війна, до Чернівці стали другою домівкою для багатьох переселенців, зокрема, й для моїх знайомих-харківців – музикантів, науковців.

Згадую і власний єдиний приїзд до затишного і тихого міста ще старшокласницею. Найвиразніший спогад – споруда Чернівецького університету, у літню спеку – храмова прохолода аудиторій, де колони підтримують склепіння, але деякі старі чорні столи втиснуті між тих колон. За один я навіть присіла, притулилася плечем і скронею до холодного каменю й уявила, як добре ховатися в такому місці від лектора на першій парі й читати своє або солодко куняти.

Тепер подумала, що  Мирослав Лазарук тривалий час залишався для мене затуленим уявною колоною, яка  склалася-спрумувалася  із буденного дріб’язку. Крізь оту марноту українського книгоНЕрозповсюдження, регіональної відстороненості пробивалися до мене його окремі публікації, повідомлення в Інтернеті. Навіть «Буковинський  журнал», де він – головним редактором, брала у знайомих почитати. Але ж «Тилинка і литаври»  –  це вже для мене аж ніяк не сидіння в зоні недосяжності Лазарукової поезії. Навпаки, читання й перечитування.

До речі, музично-поетична харківська поїздка 2018 року Лариси Вировець (засновниці літературно-мистецького клубу «Апостроф», авторки поетичних книжок) та співачки і літераторки Люцини Хворост на Буковину мала би продовжитися гостюванням-спілкуванням буковинців на Слобожанщині, але поки що задум відкладений у часі. Відвойовувати, захищати своє, це ніби за афоризмом Лазарука,  «води крізь безводдя гнати». Не на готове прийти через пустелю випробувань, а прокласти туди живий канал, виростити свій запустельний сад. Він принесе плоди вічних роздумів. «За ніч лиш яблука впадуть, / Ти й не почуєш, / О землю вдаряться: / Кого що заболить?/ У кожному плодові заночуєш, / Впадуть, немов зістаряться,/У болі перейдуть».

Давно городянин, Мирослав Лазарук залишається не урбаністом, а вогне-траво-вітропоклонником, осучасненим язичником. Не тільки «мама овеча із голосом вітру, води і трави». Скільки може бути поетові, невже 65, якщо так молодо пише: «А я – на серпокрильцеві, як Бог / Малих вертлявих чайок пурпурових, / Які бояться повеней до сліз».

Існує у Мирослава Лазарука роман із лаконічною й ніби надто спрощеною назвою «Ріка». Але це Ріка його дитинства, яке промайнуло у верхів’ї Пруту. «…я виразно бачу її, вигнуту шабелиною, запінену, розгарячілу, ніби хто гнався за нею, та водночас якусь усупокорену, надміру зверхню і недоступну, точнісінько таку, яку пам’ятаю з давніх-давен, коли вона ще вільно розгулювала цими зарінками-поділками, незважаючи ні на кого і ні на що». Можливо, справді кожна людина народжується зі своєю Рікою, просто у когось вона пересихає влітку, бо жабі по коліно або взагалі підземна? Ріка дитинства присутня й у «Тилинці…». За нею так само пильно стежить її хлопчак, правда, вже іронічний, хоча за вмінням відчувати і розуміти природу аж ніяк не столичний:

«Ріка уже нас слухати не хоче – / З коси в косу зухвалий бог бреде./

Він тут живе, на березі-вінці, / Ночує в жовтих квітах серед плеса,/

А з ним – стара ропуха-поетеса, / Що коси чорні миє в молоці».

У книжці геть мало діалектизмів, але хіба обійдешся без них у посвяті Галині та Василеві Герасим’юкам?! Автор зумисне вдається до наслідування Герасим’юкового сплітання потоків давно відомих і майже так само давно забутих, але згаданих і все-одно затишних образів: міцної нитки для кептаря – волічки, свічки із тваринного жиру – лоєвої.  «І мамина пісня в святошній убері, / Вона колисала, та не заколисувала, / Бо кров таку неможливо приспати, /Бо кров – не волічка / Й не лоєва свічка, / Що на Спасові мовчки згорить…» Матері обох поетів пережили заслання. Василь народився в Караганді, Мирослав – уже під Коломиєю. «За Воркутою, аж під Тюкалою, в западні Сибіру…» залишилася могила Мирославового діда-вигнанця Василя.  «Останній лист від нього пожовтів, / але не втратив присмаку гіркого / і запаху їдкої самоти…» Листи, написані на папері, для покоління вісімдесятників, ще зберігають магнетизм. Є у В. Герасим’ юка рядки: «Люблю мамин почерк. Слова її переловім, / їх можна читати, шептати і не відпускати. / Не жить мені більше, у світі не жить молодім, / та нинішню радість не зможе ніхто відібрати».

Якось прочитала на сторінці іншого поета  про знайдені листи відомих літераторів до нього. Приватні, молоді. Що з ними робити? – шукав поради чоловік. Здогадайтеся, яких підказок було найбільше – опублікувати найцікавіші? Здати до літмузею? Ні! Спалити.

Про вогонь чи про сніг написано більше у Лазарука? Він частіше спалахує чи холодно спостерігає за світом? Не полум’я нищівного, а тепла розквітлого, розбудженого саду знаходила моя душа в його віршах частіше. «Крадьми заховати до зими /Бурштинову знаджену ожину – / Янгола з вишневими крильми».

Скочування-накочування часу можна передати ще й через графічно прописану аудіовізуальну картинку: «Тонке відлунює безкрилля… / Лишень шурхочуть, шелестять / Вітрил нерозповиті очи». Крилами – польотом у битву, а не ширянням над нею – закінчується перегук ніби непоєднуваного – тилинки й литаврів.

ІДИ НА БІЙ

Жадаєш мови негучної, як сплеску крил,

Тонкої дивної лляної, що додає живильних сил,

З якими гори перевернеш, прискориш крок,

Летить в тобі гарячий вершник, аж – до зірок.

Хмеліє слово вишньо-житнє, тече й тече,

Тендітне, начебто із шовку шите, та не пече.

Фінал вірша нашептаний багатьма попередніми звертаннями автора до Бога й розквітлого саду. «Допоможи мені, Всевишній, допоможи, / Зрівнятися із цвітом вишні, – мій шлях вкажи». Хай швидко знаходять дорогу до читачів книжки Лазарукової поетичної серії. І щороку вона розростається.

 

Ірина МИРОНЕНКО, Харківщина

Відгуки на книгу «Крім “Кобзаря”»у 2-х частинах Михайла Назаренка

 

Насамкінець про серйозне. Якщо ви взагалі не фанат белетристики, а віддаєте перевагу ґрунтовному нонфікшну, та ще й у царині літератури, антологія літературознавця Михайла Назаренка, що складається з 49 есеїв та 139 текстів українських авторів XVIII- XIX століть, ‑читання саме для вас.

Ця книжка поєднує академізм здорової людини (категоріальний апарат, примітки, посилання на джерела) із феноменальною ерудицією та знанням контексту доби, а ще ‑ із суб’єктивністю, іронічністю й доречними пасажами щодо “сучаснішої” літератури. “Уявіть собі кінець 1820-х років, коли котляревщина панувала, ніби сили зла на баскервільських торфовищах”, ‑закликає Назаренко, і навіть якщо досі ви не могли собі цього уявити, він вам допоможе!

Автор не пасує перед дражливістю біографій чи світоглядних установок фігурантів справи (практично всіх, адже вони жили в період активних колонізаційних процесів двох імперій) ‑і ми буквально наочно бачимо, як українство боролося в них із малоросійством (чи москвофільством), у більшості випадків програючи.

Відповідно, “список Назаренка” не є каноном, чи, тим більше, іконостасом. Дослідник узагалі робить неприпустиму для українських науковців (які якщо беруться досліджувати чиюсь творчість, то неодмінно аби довести, що вона є непроминальним внеском і вершинним здобутком) річ ‑не ідеалізує українських письменників! Часом він навіть свідомо наводить жахливі цитати, перепрошуючи: мовляв, знаю, що це жахливо, однак ви маєте перейнятися! Парадоксально (насправді ні), але саме такий спосіб дослідження історії літератури і є цікавим: не факт, що ви отримаєте задоволення від усіх запропонованих текстів ХVІІІ-ХІХ століть, одначе від віртуозної літературознавчої гри Михайла Назаренка ви отримаєте його точно.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатись, хто з авторів, “крім Кобзаря”, увійшов до антології; який твір початку XVIII ст. міг би написати збожеволілий Бродський; чия юдофобія перевищувала навіть “середню температуру” українського романтизму; хто був упевнений, що вживання слова “кацап” є достатньою ознакою патріотизму; який письменник народився в результаті “містичної педофілії”; хто з українських поетів першим вийшов за межі котляревщини, а хто двічі перетнув кордон російської й української культур туди й назад.

 

Тетяна Трофименко

 

Видається невипадковим, що Антологія «Крім "Кобзаря"»вийшла одночасно з фільмом-експлейнером "Що таке українська література?" від Ukraїnerта Українського ПЕН: це, безумовно, запит часу ‑поновне відкриття та перепрочитання нашої літератури, передовсім класики. Антологія, саме в сукупності творів і розважань про них та їхніх авторів, ‑виразно прокреслює цілий шлях національної культури від "Малоросії" до "України".

Дбайливо уклавши цей компендіум, Михайло Назаренко упередив кожен розділ есеєм-передмовою. Відбір творів продуманий, а водночас суб’єктивний, "авторський", часом визивно полемічний, від самого заголовка почавши. Проте ця полемічність особлива: парадоксально спокійна, на глибинних знаннях базована, спрямована на те, щоб спровокувати зацікавлення, оскаржити застарілі уявлення. Самі твори, представлені тут, ‑не обов’язково "найбільш значущі" чи "найбільш впливові". Від "Пісні Чорноморського війська" Антона Головатого (бо це з неї, як твердить М.Назаренко, а не з "Енеїди" починається друкована література "живою українською мовою") до "Не пора..." Івана Франка ‑вірша, додамо, що теж згодом став піснею.

Читається ця авторська версія цілої історії літератури з інтересом і навіть захватом. Либонь тому, що авторові самому цікаво: чому ці більш і менш відомі та поціновані письменники писали саме так і саме про це? Чому так, а не інакше склалися їхні долі? "Чому одні виявились забутими, а інших пам’ятають за геть не найкращими творами?"

Чи доводилося вам чути таке ім’я: Н.Мартовицький? Він представлений поезією "До коня", яку теж, ручуся, ніхто сьогодні не знає. Про поета цього, жартує автор, легко писати: нам зовсім нічого про нього невідомо. Зате вміщений твір дає змогу сказати про особливу любов українських романтиків до коня, якому вони надають широкі та символічні конотації, ‑тож твір таємничого автора постає в контексті цілої поетичної традиції. Вступні есеї в антології не є однотипні, ‑на відміну від узвичаєних довідок про авторів у інших антологіях. Приміром, оповідь про П.Куліша докладна та розлога і ніби підсумовує історію повернення цього автора до читацького обігу та до літературного канону. А рівночасно резюмує сьогоднішнє сприйняття та потрактування письменника у світлі недавнього двохсотліття від його народження. Ці приклади дають зрозуміти саму методологію автора- упорядника: йдеться як про канон, так і про не менш репрезентативні явища поза каноном.

П’ятдесят есеїв про авторів та їхній час, можливо, за умови ширшого цитування розглянутих творів, могли б скласти ще одну книжку, і вона також була б запотребованою, цікавою як для фахівців ‑науковців, викладачів та вчителів, ‑так і для допитливих любителів. Тобто, як і антологія, така книжка адресувалася б широкому колу і безумовно належала б до лектури, яка "працює". А наразі маємо антологію, яка не лише поповнює негустий в нас ряд подібних видань, а й пропонує оновлений канон, тішить своїм рівнем, культурою та новим поглядом на письменників, чиї твори й нині здатні цікавити і навіть вражати читачів.

 

Елеонора Соловей

 

Важко сказати, коли востаннє щось подібне траплялось з історією української літератури. Може, наприкінці 90-х, коли ще працювала Соломія Павличко. Ненатужна актуалізація бозна-коли написаних текстів (а іноді ‑й ніколи небачених навіть філологами), стрімке перепрочитування, аргументований, але без перевантажень аналіз. Михайлові Назаренку вдалося те, про що так часто говорять, та чого майже ніколи не досягають: гальванізувати і збадьорити наше класичне 19 сторіччя. Гоголь, Квітка, Костомаров, Барвінок, Франко, ‑а поруч Капніст, Духнович, Федькович, Стороженко, Падура. А ще ж стиль викладу, легкість, однак не легковажність: «Можливо, для української культури було би навіть краще, якби генієм виявився Куліш, а не Шевченко», «Устиянович фантазував якраз у дусі свого часу ‑свого західноєвропейського часу». Хоча з концептулізаціями тут, на відміну від більш механічного «Поховання на могилі», теж усе гаразд: шлях літератури від «малоросійства» до «українства», де важать деталі та зовсім неочевидні внутрішні нурти. Ну і тексти, першоджерела, такий затишний у своїй впізнаваності формат антології. Проте ‑антології критичної. Великий обсяг, велика справа.

 

Євгеній Стасіневич

 

Письменник і літературознавець Михайло Назаренко зібрав під однією обкладинкою півтори сотні текстів авторів, що творили українську літературу з кінця XVIII до кінця XIX ст., і сорок вісім супровідних есеїв про кожного з цих авторів. Що глибше занурюєшся в ці тексти, то чіткішим стає усвідомлення, що українська література вказаного періоду значно багатша й цікавіша, аніж ми звикли вважати. Трапляються й справжні відкриття на кшталт того, що «Енеїда» Котляревського ‑не перший твір української літератури, написаний живою народною мовою; і навіть не перший ‑опублікований.

Антологія в жодному разі не має на меті скидати когось із п’єдесталу (хоч дехто й міг зробити такий хибний висновок, не прочитавши книжку далі назви ‑і кинутися писати чергового «відкритого листа»). Метою книги є радше перевідкриття незаслужено забутих авторів нашої літератури, а також погляд на добре відомих із незвичного ракурсу:«Мені спало на думку зібрати те з української класики, що є цікавим для сучасного читача. Не обов ’язково найбільш важливим і найбільш впливовим ‑просто цікавим. Тому хрестоматійні тексти стоятимуть тут поруч із напівзабутими або забутими зовсім. <...> Сподіваюся, ця книжка дозволить побачити класичну українську літературу дещо з іншого боку ‑не зовсім такою, як у шкільних і навіть вишівських програмах».

Антологія Назаренка буде цікава не лише філологам, але й широким колам читачів; а також любителям легкого та якісного nin-fictionпро літературу».

 

Ігор Мітров

 

Хто з нас у хвилини відчаю, особливо за часів колоніяльних та й пізніше не грав у цю мазохістську гру! А гра така: береш нашу літературу перших трьох чвертей XIX століття і виносиш за дужки Шевченка з його «Кобзарем». І перед тобою постає напівпустеля, де щільність письменницького середовища порівнянна зі щільністю населення Ґренландії: декілька переспівувачів чужих пісень та імітаторів народної мови, які, здається, й самі визнавали свою провінційність і вторинність. «Ах, зачем я не Виктор Гюго?» ‑ вигукнув якось Леонід Глібов. Тут не допоможе ні шкільна, ні навіть вишівська програма з літератури. Це гра без козирів, а отже, заздалегідь програшна.

Михайло Назаренко зіграв саме в цю гру ‑ і з блиском виграв. Як він це зробив? Дуже просто: виніс «Кобзаря» за дужки й відібрав півтори сотні текстів декількох десятків наших письменників. У першій частині їх 28: від Антона Головатого до Якова Щоголева; у другій ‑19: від Метлинського-молодшого до Івана Франка. Отже, всього 47 (насправді більше, якщо рахувати й тих часом вельми колоритних, довколалітературних персонажів, завзятих графоманів, про яких автор розповідає, але не включає їхніх творів в антологію). Власне, так і робляться подібні книжки. Проте є нюанс: майже половину поданих тут текстів ніколи не передруковували ні в дорадянських, ані в радянських, ані в пострадянських антологіях. Чому? Зокрема й тому, що, на думку Назаренка,багато текстів, які здавалися сучасникам маргінальними чи не дуже вдалими, насправді виявилися протомодерністськими; вони вказували на шляхи, якими наша культура тоді не пішла. Отже, інша література, можливо, навіть, інший канон.

Останню фразу перечитуєш декілька разів: вона ‑немов сон, що взяв і збувся. Постать кожного літератора автор супроводжує своєрідною сильветкою ‑не академічно-довідковою, а виразно есеїстичною. У тих сильветках чи не головна магія книжки. Зазвичай уже перша фраза кожної з них будить у тобі тремтливо-азартний інстинкт читання живої, свіжої, ще незнайомої історії. Ось декілька прикладів. «В інші часи та в інших краях це було б щонайменше три поети. В українській літературі XIX століття ‑один» (про Остапа Рудиковського). «Людина, в якої не склалося ‑геть усе» (про Віктора Забілу). Або: «Кажуть, і досі є люди, які захоплено читають “Марусю” Квітки- Основ’яненка. Кажуть, десь і досі живуть єдинороги». Чи це: «Василь Капніст, він же Васілій Капніст, охоче брав на себе амплуа “хитрий хохол” у досить рідкісному його варіянті ‑“дуже хитрий хохол”, тобто такий, про хитрість якого навіть не здогадуються». І, нарешті, про Федьковича: «з ним сталося найгірше, що могло трапитися з українським поетом у XIX столітті ‑він прочитав Шевченка».

У цій книжці є жива, майже усна інтонація оповіді, часто з безпосереднім звертанням до авдиторії («Ви ж не думали, що я справді омину Кобзаря?»), властива добрим університетським викладачам. Вона ніби передається вміщеним в антології давнім текстам, і вони звучать по-новому, майже по-сьогоднішньому свіжо, навіть ті, що були (чи здавалися) хрестоматійно знайомими.

 

Віталій Жежера

Відгуки про проект «Улюблені класики»

 

«Улюблені класики» ‑ саме таку назву отримав масштабний проєкт, ідеологом якого стала народна артистка України Марія Бурмака. До проєкту «Улюблені класики» увійшло 15 композицій на вірші класиків української поезії ‑ від Шевченка до Стуса. Серед команди професіоналів, яка працює над проєктом такі музиканти, як Геннадій Бондар, Андрій Мороз, Олександр Лисенко, Кирило Бородін, Маша Хмельова. Саундпродюсером проекту став Вадим Лисиця, студія FOXXSTUDIOS.

«Вони переслідують мене, – розповідає Марія Бурмака. – З моменту, як я почала працювати над проєктом #Улюблені класики, мені здається, що я постійно веду з ними діалог і відчуваю незримий зв‘язок. Гуляючи, зайшла в музей «Хата на Пріорці», де зупинявся Тарас Шевченко в Києві і мені здалось, що побачила його тінь у дзеркалі. Приїхала на фестиваль авторської пісні в Музей Рильського заспівати «Троянди й виноград», взяла гілочку троянди і квітка зацвіла вдруге. В Каневі сталось так, що після кінофестивалю залишилась ще на день, захотіла на Чернечій горі заспівати «Мені однаково», а тоді екскурсовод обмовилась: «Ви можете попросити благословення тут чи спитати щось сокровенне. Це місце сили». Я запитала щось особисте і відповідь отримала майже в цей момент, коли чомусь захотілось обійняти Шевченківський дуб. А буквально днями у Львові зайшла в кав‘ярню і сіла в акурат на те місце, де пив каву Іван Франко. Постійно помічаю якісь знаки і підказки, ніби класики ведуть зі мною якийсь квест. Не здивуюсь, якщо і на концерті-онлайні в театрі Сузір‘я відбуватиметься щось магічне».

Презентація проекту «Улюблені класики” відбудеться у шести містах України. Марія вже побувала у Харківському національному університеті імені В.Н.Каразіна, а Українському католицькому університеті у Львові та у Вінниці в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса. А сьогодні, 28 вересня артистка виступить у театрі Сузір’я. Вона дасть концерт до Дня вчителя, де додатково планується онлайн-трансляція.

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду.

х х х

15 пісень на вірші класиків української поезії. Марія Бурмака презентувала новий проєкт до Дня вчителя. Зі співачкою та її командою поспілкувався наш кореспондент Кирило Воронко.

Знайомі рядки українських класичних поезій, покладені на музику… «Улюблені класики». Саме таку назву має музичний проєкт Марії Бурмаки, який вона презентувала до Дня вчителя.

Вірші Олени Теліги, Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших авторів немов ожили у піснях. Співачка розповідає, як почала працювати над проєктом, відчуває незримий зв'язок з класиками.

Марія Бурмака, народна артистка України:

Ти раптом бачиш, що ти фотографуєшся, наприклад, подільський шуг, оце така тусовочна барахолка була. Ти фотографуєшся, потім раптом бачиш - ти сфотографувалася на лівому плані Шевченко. І я скажу вони просто переслідують мене. Тому я вирішила, що класики подають мені знаки.

Альбом презентували до свята вчителів не випадково. Адже митці називають свій проєкт освітнім. І пропонують ‑ як альтернативне вивчення української класичної літератури.

Вадим Лисиця, музичний продюсер:

Це українська культура, яку я, російськомовна людина, я хочу все ж таки якось просувати, щоб вона ставала більшою і щоб діти вивчали ці вірші й в тому числі завдяки музиці.

В рамках проєкту Марія разом з командою проводить музично-поетичні зустрічі у різних містах України. Виступає для студентів та вчителів вишів.

Марія Бурмака, народна артистка України:

Частина проєкту ‑ це не тільки концерт. Ми уже проїхали по деяким університетам Українським. Це Харківський університет, це Львівський університет, Український католицький університет, це Донецький університет який зараз знаходиться у Вінниці. Попереду ще Житомир і Одеса, якщо вийде, тому що жовта зона й Одеський університет повністю перейшов на дистанційне навчання.

Глядачі давно знайомі з творчістю співачки й кажуть у захваті від нових пісень.

Тетяна Вітязь, глядачка:

Чудова музика, душевне виконання, харизма, неймовірне місце.

Юлія Нестеряк, доцент кафедри соціальних комунікацій Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

Він не просто популяризує українську культуру, українську літературу, а і наближає, особливо молодь, особливо наших підлітків до розуміння того, що українська мова і культура ‑ це дуже круто. Це неймовірна мотивація зацікавитися.. Тому що коли дивитися на хрестоматійні вірші того ж Богдана Ігоря Анатольовича, я пісню Марії «Батьківщина».. я просто відкрила сама для себе.

х х х

 

Сьогодні, 21 вересня, в приміщенні Донецького національного університету з презентацією нового проєкту «Улюблені класики» виступить народна артистка України, кандидатка філологічних наук та кавалериня Ордену княгині Ольги ІІІ ступеню, співачка Марія Бурмака. Напередодні виступу ми поговорили з артисткою про новий проєкт, підтримку молодих музикантів та безліч ідей, які вона б хотіла втілити.

«Донести історію людей, які жили, помилялися, закохувалися та писали вірші»

VeжА: Розкажіть, будь ласка, більше про свій проєкт «Улюблені класики». Про що він? Яка його мета? Чи виникнув він спонтанно, чи був певний попередній план, враховуючи освітню складову?

М.Б.: «Улюблені класики» ‒ це, насправді, проєкт, який я роблю протягом життя. Буквально днями була річниця фестивалю «Червона рута», який вперше відбувся в 1989 році. З першої «Червоної рути» багато хто перепощував саме мій виступ, оскільки я ще «на сцені». Тоді це була пісня на вірш Олександра Олеся.

В теперішній проєкт входять 15 пісень на вірші поетів, від Шевченка до Стуса. Також в збірці є пісня на вірш Олександра Олеся, але вже інший, не той, що я співала на «Руті». Насправді, в мене цих пісень значно більше, але я обрала саме 15. Що увійшло: дві пісні на вірші Тараса Шевченка, пісні на вірші Тичини, Максима Рильського, Лесі Українки, Франка, Якова Щоголіва (харківського поета, сучасника Шевченка), Василя Чумака, Василя Стуса, Якова Савченка (поета «Розстріляного Відродження»). Знаєте, протягом свого життя я багато писала. І стикалася з тим, що навіть вчителі, коли учням розповідають про, наприклад, Олеся, кажуть, мовляв, от на вірші Олеся найбільше пише (пісень ‒ прим. авт.) Бурмака.

Я вирішила зробити такий проєкт, який, з одного боку ‒ нібито дуже стиснута Антологія української поезії, з іншого боку ‒ це вірші, які входять в шкільну програму, які можна наспівати і презентувати в досить сучасному аранжуванні.

Я задумала цей проєкт саме в такому форматі пару років тому. Дуже багато наших класиків «проходять», як якісь незрозумілі люди з хрестоматій, і особливо ніхто не повертається до їхньої творчості. В Києві я живу неподалік вулиці Олени Теліги і колись почула, як дівчинка-підліток каже своїй мамі, що це «ліца Алєни Тєлєгі». І це нерідко трапляється в Києві. І я подумала, як же так донести історію людей, які жили, помилялися, закохувалися, писали вірші і які достойні того, щоб про них пам’ятали. Знали, як правильно писати їхні прізвища, та знали їхній життєвий шлях.

Я вже намагалася два роки тому подавати цей проєкт в Український культурний фонд, але тоді в мене не вийшло. А от в цьому році цей проєкт ми з командою подали знов, і отримали підтримку фонду. До цього проєкту увійшли як пісні, написані мною давно (це і вірш Олеся, і Василя Стуса, «Верни до мене, пам’яте моя», і деякі інші), так і 7 нових пісень, які я написала цієї весни. Я ще не знала, чи ми отримаємо підтримку, але пісні вже писала. Чому саме такі пісні? З різних причини. Тому що, наприклад, вірш «Каменярі» Франка знають всі, він є в хрестоматіях, а вірш Лесі Українки ‒ «Черешеньки» ‒ це дитячий веселий вірш. Програма має бути різноманітною, не лише сумні вірші. Також на початку цього року я робила прем’єру нових дитячих пісень, і серед них була пісня на вірш Павла Тичини «А я у гай ходила». Але я взяла спеціально пісню «Пам’яті тридцяти», бо це пісня пам’яті битви при Крутах, і це дуже болюча сторінка історії.

Також Василь Стус, пісня «Верни до мене, пам’яте моя», яку я написала давно, яку в багатьох версіях можна знайти на YouTube, але також і пісня «На Лисій горі», яка дуже зворушлива. Адже Стус помер не в Києві, як мріяв про це. Вона тужлива, про кохання, про, власне, «Лису гору». Це якраз п’ятнадцята пісня в переліку. І вона зовсім нова.

До проєкту долучилися і багато музикантів. Тут, у Вінниці, я буду з гітаристом. Також в різних піснях на записі звучатимуть і бас-гітара, ще одна гітара, перкусія, скрипка, флейта. Саундпродюсером виступив кращий саундпродюсер України Вадим Лисиця. Найвідоміші хіти, які зараз звучать по радіо, ‒ це його робота. Це і пісні “Alyosha”, пісня “Дим” від “Врємя і стєкло”, “Тримай” Насті Каменських ‒ це все він робив.

В рамках проєкту буде також концерт до Дня вчителя, який відбудеться у повному складі в Києві, 28 вересня в театрі «Сузір’я». Він транслюватиметься онлайн на Facebook-сторінці «Улюблені класики». Заплановані зустрічі в університетах України. Вже був Харків, вже був Львів, а зараз ‒ Вінниця.

Про Стуса, плани та найкомфортніше місто для життя

VeжА: Чому саме Вінниця? Зрештою, міст багато. Як сталось, що саме Вінниця і саме Донецький університет Стуса? Це пов’язано, власне, з тим, що університет “носить” його ім’я, чи була ще якась причина, враховуючи, що університет переїхав до Вінниці з Донецька, нині окупованого? Чи, може, просто була якась попередня домовленість з керівництвом університету?

Звичайно, пов’язано. Харківський університет став першим, бо це моя alma mater, в УКУ (Український католицький університет у Львові ‒ прим. авт.) я неодноразово виступала, і вони весь час запрошували. У Вінницю я, фактично, «з нуля» дзвонила та домовлялася. І, дійсно, з тих причин, які Ви назвали. По-перше, це Донецький університет імені Стуса, і це свідчення того, що Донецьк ‒ це Україна, що Україна своїх не залишає, і цілий університет тепер у Вінниці, але залишилася назва ‒ Донецький національний університет. І в мене є знайомі викладачі, які викладали ще в Донецьку. Також важливу роль відіграє ім’я Стуса. В рамках проєкту в мене дві пісні на його вірші. Це грандіозна постать для української культури. Це людина, для якої лише мрією залишилася Незалежна Україна. І це поет, який народився у Вінницькій області, і в Вінницю таки і «повернувся». Якщо говорити, де душа Стуса, то вона саме на Вінниччині. Він звідси родом, але закінчив Донецький університет, який саме тому ім’я поета і носить. Тому, можна сказати, що він сюди повернувся таким от чином. Тому ми дзвонили, домовлялися, шукали контакти, адже я дуже хотіла, щоб саме у Вінниці і Донецькому університеті відбулася презентація проєкту.

Після Вінниці буде Київ, ще в планах Житомир і Одеса. Одеса ‒ бо це південь України, важливе стратегічне та університетське місто. В Житомирі дуже хотіли, щоб ми приїхали. До того ж, це від Києва недалеко. Так що ті кияни, які не зможуть прийти на концерт в Києві, можуть приїхати до Житомира. Зараз ми всі в очікуванні, чи буде карантин, чи не буде. Відтак, в планах саме ці міста. Більше ми просто не встигаємо.

Звичайно, я мрію про те, щоб презентувати проєкт у всіх університетах. Чи просто організувати концерти, на які могли б прийти глядачі. Але на весь проєкт в нас було всього три місяці часу та обмежене фінансування. Ми мали запуститися на початку травня, але позитивну відповідь на наш проєкт отримали, як і всі, в кінці червня. Якщо буде можливість робити концерти далі, то, звичайно, хотілося б поїхати і в Тернопіль, і в Ужгород, і в Суми вже запрошують, і в Чернігів ‒ теж близько до Києва, прекрасне місто, гарні навчальні заклади. Тому, думаю, проєкт матиме і плани свої.

VeжА: Ці 15 пісень, вони будуть записані, як альбом, чи залишаться проєктом для університетів, шкіл, концертів тощо?

Основне ‒ це саме запис. Запис стількох «живих» інструментів, аранжування, запис на студії, «На Хаті Рекордз», де була можливість записати. Кожен музикант сидів в окремій кімнаті, писав в реальному часі свій трек, а в цей час саундпродюсер займався «зведенням». Тобто, так, це запис альбому. Так, воно буде в Інтернеті, буде в якості альбому на радіо. Ми розішлемо ці 15 пісень, як концертний запис. В Інтернеті він буде не на платних платформах, але на спеціально створеному сайті. Саме тому Український культурний фонд дав на це кошти, що ми не заробляємо на цьому проєкті гроші. Можна буде завантажити та послухати. Також буде завантажено на YouTube.

До речі, «Суспільне» зараз виявило бажання, щоб ми записали відео-концерт в їхній студії. Ми з музикантами будемо записувати, так що буде відео цього всього. Ну і, звісно, проєкт існує як “жива” програма. В університетах це буде з гітаристом Геннадієм Бондарем. Просто тому, що хоч фінансування і є, але воно не масштабне, немає можливості возити всю “банду”. Це може існувати у вигляді: або я з гітарою, або з гітаристом Геннадієм, або ще з двома музикантами. Можливо, я колись захочу це зробити з оркестром, але головне, що є продукт.

VeжА: Є вже у Вас плани на продовження? Ще 15 чи скільки пісень на вірші українських класиків? Якісь нариси майбутнього такого проєкту? 

Є. Як всі знайомі сміються, в мене завжди є мільйони цікавих ідей. Причому, вони виникають на рівному місці. Наприклад, коли ми обговорювали проєкти, я сказала, що хочу домовитися і переночувати в кожному з українських музеїв. А раптом я щось відчую? І всі сприйняли цю ідею, як досить-таки екстравагантну, та і часу на це нема. Тим не менше, був фестиваль авторської пісні в музеї-будинку Рильського, і я прийшла, заспівала там «Троянди й виноград», в Києві живу неподалік музею «Хата на Пріорці» Шевченка, прийшла, сфоткалася, виклала в Інтернет. Таким чином, я теж намагаюсь популяризувати імена цих поетів. У Львові був концерт, я пила у «Віденській кав’ярні» і побачила фото, що саме це цьому місці полюбляв сидіти Франко з друзями та читати газет. Був виступ на фестивалі в Каневі, і я, звичайно, під’їхала на другий день в Шевченківський музей, на Чернечу гору, заспівала «Мені однаково…» прям на цій горі. В мене була ідея, кажу «А давайте, щось зробимо з невеликими музеями для того, щоб їх підтримувати». І не тільки. Зрозуміло, що в мене є більше пісень на вірші всіх цих поетів. Але я хочу взяти інший період, наприклад. Взяти Сосюру, який родом з Дебальцево, взяти невідомі вірші Симоненка, взяти «шістдесятників». Ідей багато, були можливості все це втілити. Я ж пишу все життя на вірші класиків. Але завжди це було за свої гроші та своїми зусиллями. Це ж не шоу-бізнес, це складно. Якби якась підтримка була б, то й ідей в мене багато. Як і написання дитячих пісень, як і розширення існуючих проєктів, і не тільки. Я скрізь бачу знаки. До прикладу, хтось написав фразу Лесі Українки чи ще щось, і воно мені дуже близьке. Я б ще з’їздила на батьківщину Стуса, але це вже як життя покаже. Своїми силами, особливо, фінансовими, це робити музикантам важко. Цей рік та минулий, коли був локдаун, оскільки роботи в нас було не так багато. Не так багато, щоб вкладати в якісь проєкти багато своїх коштів, як я завжди робила. Тому придумаємо щось далі. Може, далі будемо продовжувати цю ідею з класиками, як проєкт.

VeжА: До речі, ви вперше у Вінниці? 

Не вперше, була тут з концертами, але так надовго, щоб «відчути» це місто – перший раз, адже я тут на пару днів. Є час пізнати місто, подивитися. Звичайно, ще й мені сказали, що Вінниця – всьоме найкомфортніше місто для життя. А я, саме готуючись до поїздки, зрозуміла: «О, я їду в найкомфортніше місто». Тому, мені здається, дуже важливо робити проєкти по містах. Відтак, мій проєкт для студентів покликаний і для того, щоб пізнати місто. Іноді думаю, що десь в якомусь місті живе «український Стінг», пише свої пісні під гітару, але про нього ніхто не знає, бо це не та музика, яка є форматом. Якби хтось з таких людей підійшов познайомитися, я б була би рада.

«Музика для дорослих», підтримка молодих виконавців та нереалізовані ідеї

VeжА: Говорячи про Ваші проєкти, хотілося б поговорити про Вашу роботу ведучої. Свого часу у Вас була передача на телеканалі TVI, «Музика для дорослих». Здається, з 2011 року і майже до часу закриття каналу? Чи є у Вас в планах телепередачі такого ж формату? Якийсь «Фольк-м’юзік» на «Суспільному» або умовний проєкт разом з «Громадським»?

Після TVI був подібний проєкт ще на «Еспресо TV». Знаєте, я б дуже хотіла цим займатись. Я це люблю, я це знаю. По-третє, не існує цих програм дуже багато років, зокрема, “Музики для дорослих”, але Ви зараз про це згадали. Вже навіть немає адміністраторів YouTube-каналу, а ці відео набирають обертів. Адже ми першими зняли, фактично, я їх знайшла, гурт «Один в каное», гурт «Ray Band», де не було перкусії, але один з учасників, Артем, танцював чечітку, степ, гурт «Гуцул Каліпсо». Дуже багато було гуртів, для яких це було професійно та класно – зняти відео. Після того ми робили на каналі «Еспресо» програму культурних новин, називалася вона «Культ: Експрес». Цей проєкт закрили, коли розпочався локдаун, і знімати було нічого.

Все одно, я ж концертуючий музикант, в мене було багато концертів. Теперішній проєкт, наприклад, теж забере багато часу. Та все ж я думаю над якимось телевізійним проєктом, але тут багато залежить від бажання каналу. Тому що це не масштабне прям таке талант-шоу. Це треба, щоб хтось зрозумів, що це культові речі, але вони не дуже бізнесові. Якби мені хтось запропонував або запросив, то я тільки «за». Але поки що теперішній проєкт закінчиться, хочу ще щось до Дня Святого Миколая зробити, завжди роблю концерти для дітей. А там, можливо, буду думати над якимось таким проєктом і пропонувати його на якийсь канал.

 

VeжА: Повертаючись до попередніх робіт, участі в попередніх проєктах. Фестиваль «Червона рута», на якому, Ви, можна сказати, були першопрохідницею в 1989 році. Можливо, у Вас є якась ідея створити чи відновити подібну платформу в Україні для молодих і не тільки музикантів?

Ви знаєте, на це абсолютно точно потрібна підтримка держави, потрібне фінансування, адже, насамперед, це величезна робота великої кількості людей. І вона повинна бути оплачувана. Фестиваль “Червона рута” існує, але, як на мене, в нього на сьогодні недостатньо великого піару в Україні, недостатньої “розкрутки” і підтримки, щоб цей фестиваль всі знали. Як телевізійній проєкт, це могло би бути. Я якраз над цим думаю. Бо ми, коли робили «Музику для дорослих», там були і молоді гурти, і знані, і ми обговорювали дуже важливі теми. Туди могла прийти просто людина з гітарою й заспівати. Тому щось подібне теж є в планах, можливо, щось таке напишу і подам на Український культурний фонд, щоб була якась хоча б підтримка. На ентузіазмі це не може існувати, адже вдарив локдаун, і ми всі залишились без роботи. Але ідея ця дуже класна, і я б із задоволенням взялась за її втілення. Словом, я подумаю над цим. Дякую Вам за ідею, адже це, насправді, було б дуже круто. І я могла б це робити, бо я багато знаю, слухаю, підтримую молодих виконавців, мені і так дуже багато музикантів пишуть. І саме не тих людей, яких продюсерськи розкручують, адже їх не так багато, і вони самі знаходять свій шлях, а таких людей, які пишуть музику для творчості і навіть іноді не чекають на якусь фінансову віддачу, але хочуть бути почутими.

VeжА: Власне, на сьогодні таких проєктів бракує. В 90-х була і «Територія А», і популярною була «Червона рута», і на «Радіо Промінь» виходили нові пісні. Зараз трошки такої кількості варіантів не вистачає. Хоча Ваш колега, в принципі, Мирослав Кувалдін мав свій проєкт на «Громадському», який займався розкруткою музикантів, але ніби більше як на місцевому рівні.

Це непогано, і більше того, я люблю Мирослава Кувалдіна, це мій друг, і ця робота – зусилля багатьох людей. І класно було б це робити на всеукраїнському рівні, бо тоді шлях трохи простіший. Для таких проєктів я задіюю і свою Facebook-сторінку, де 60 тисяч підписників. Якщо чую про якихось нових музикантів, то теж про це розповідаю, і мене часто просять таку підтримку виявити. Instagram також. На TikTok мене вже не вистачає, але в нас скоро будуть фахівці з «ТікТоку», думаю, хай вони вже цим займаються.

Іноді мені надсилають якісь свої роботи, просять сказати свою думку, щось підказати. Це теж час. Але колись мене так вислухували, тому я хочу, щоб музику когось теж слухали. Хтось має допомагати цьому. Є багато класних молодих людей, які стають популярними. Але це робота продюсера, це дійсно шоу-бізнес, і теж круто, що це робиться, але це тільки один жанр, шлях музики. А є й інші жанри, які повинні розвиватися, які мають право бути.

х х х

Телебачення:

 

https://www.youtube.com/watch?v=F7smPXlIOVE

 

https://www.youtube.com/watch?v=U1A88NAxo1Y

 

https://www.youtube.com/watch?v=pY_OnnNdbBc&feature=youtu.be

 

https://www.youtube.com/watch?v=bxgnaj7GGAs&feature=youtu.be

 

https://www.youtube.com/watch?v=WovjuXHVoEE

 

https://www.youtube.com/watch?v=MLGabZBHCGk&feature=youtu.be

 

https://www.youtube.com/watch?v=B1ExcNl52Z4

 

https://www.youtube.com/watch?v=L5czBKdPfHc&feature=youtu.be

 

https://www.facebook.com/radiomistonadbugom/videos/295176461945396

 

https://www.youtube.com/watch?v=tuAbgd1vTRs

 

https://www.youtube.com/watch?v=r-MEYSpHam4

 

https://www.facebook.com/watch/?v=384505833164915

 

https://podrobnosti.ua/2421043-marja-burmaka-prezentuvala-prokt-uljublen-klasiki.html

 

https://www.youtube.com/watch?v=7H5Q2MjAe6U

 

https://www.youtube.com/watch?v=6N0xshXlpQY

 

https://fb.watch/8CV3fKNOia/

 

 

Радіо:

 

http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=2881360

 

http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=2899998

 

https://www.facebook.com/o.guzhva/posts/4456004584422380

 

http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=2917605

 

https://galnet.fm/mariya-burmaka-pryyihala-u-lviv-iz-proyektom-ulyubleni-klasyky/

 

https://www.facebook.com/yuriy.kviten/videos/402519337912310

 

https://www.youtube.com/watch?v=rPcNVG27swU

 

https://www.facebook.com/radiomistonadbugom/videos/295176461945396

 

Статті та новини про проект:

 

https://bemol.com.ua/ukrainian/1385-mariya-burmaka-anonsuye-proekt-gra-v-klasyky.html

 

https://np.pl.ua/2021/07/uliubleni-klasyky-mariia-burmaka-zapyshe-15-kompozytsiy-na-virshi-ukrainskykh-poetiv/?fbclid=IwAR0NkhY0gLwJzW-ZaiAwosQKNYQ8vgYoc5FxciDVBrwXrBpE1tr2Po6Uqmk

 

https://ukrrain.com/mariya_burmaka_zapishe_unikalnij_albom_na_virshi_klasikiv_ukrainskoi_poezii.html

 

https://www.2000.ua/novosti/art_novosti/showbiz/marija-burmaka-rozpochala-robotu-nad-unikalnim-proektom.htm

 

https://www.amazingukraine.pro/culture/mariya-burmaka-zapyshe-unikalnyj-albom-na-virshi-klasykiv-ukrayinskoyi-poeziyi/

 

http://ukrpohliad.org/culture/mariya-burmaka-moyi-ulyubleni-klasyky.html

 

https://nspu.com.ua/novini/uljubleni-klasiki-mariya-burmaka-zapishe-15-kompozicij-na-virshi-ukrainskih-poetiv/

 

https://telegraf.com.ua/ukr/intervju/2021-08-18/5680746-mariya-burmaka-lyudina-yaka-vvazhae-sebe-patriotom-ukraini-povinna-vivchati-ii-movu-a-ne-prosto-odyagti-vishivanku

 

https://www.univer.kharkov.ua/ua/general/univer_today/announce?news_id=10662

 

https://www.objectiv.tv/objectively/2021/09/06/mariya-burmaka-predstavit-v-harkove-novyj-muzykalnyj-proekt/

 

https://www.univer.kharkov.ua/ua/general/univer_today/news?news_id=10669

 

https://leopolis.news/post/49091/zavtra-startuyut-dni-uku-programa

 

https://karazin.ua/news/do-karazinskoho-zavitala-narodna-artystka-ukrainy-vypusknyt/

 

https://ngu.gov.ua/mariya-burmaka-zaprosyla-na-tvorchu-zustrich-kursantiv-akademiyi-naczgvardiyi/

 

https://nangu.edu.ua/news/mariya-burmaka-zaprosila-na-tvorchu-zustrich-kursantiv-akademii-nacgvardii

 

https://1stolica.kh.ua/news/narodnaja-artistka-ukrainy-posetila-harkov/

 

https://photo-lviv.in.ua/mariia-burmaka-prezentuie-proiekt-uliubleni-klasyky-u-lvovi/

 

https://www.amazingukraine.pro/culture/mariya-burmaka-predstavyt-u-lvovi-proyekt-ulyubleni-klasyky/

 

 

https://zahid.espreso.tv/u-lvovi-mariya-burmaka-prezentue-unikalniy-proekt

 

https://cultua.media/culture/actual-novini/mariia-burmaka-predstavyt-u-lvovi-proiekt-uliubleni-klasyky-2/

 

https://top-news.com.ua/mista/lviv/mariya-burmaka-pryyihala-u-lviv-iz-proyektom-ulyubleni-klasyky/amp/

 

https://lviv.web2ua.com/marija-burmaka-predstavit-u-lvovi-proekt-uljubleni-klasiki-9661/

 

https://strichka.com/article/116624152

 

http://www.be-inart.com/post/view/3961

 

https://m.day.kyiv.ua/uk/news/100921-mariya-burmaka-predstavyt-u-lvovi-proyekt-ulyubleni-klasyky-0

 

https://vn.20minut.ua/Kult-podii/takimi-virshi-franka-i-stusa-vi-ne-chuli-mariya-burmaka-veze-u-vinnits-11432937.html

 

https://vlasno.info/kultura/7/kontserti/item/41180-mariia-burmaka-prezentuie-proiekt-ul?fbclid=IwAR13iYvUJXbDROGr2bCvuvFUE2XpKbNjMfG28Mn2vU-uB83k2czRZzbris0

 

https://www.vinnitsa.info/news/mariya-burmaka-prezentuye-proyekt-ulyubleni-klasyky-u-vinnytsi.html?fbclid=IwAR1F5TVMiSq-gcnIvkvUgAdwej-ZCaApH0cHamr3RpKuNsXQBK3YMvlCbXI

 

https://www.news.vn.ua/mariia-burmaka-prezentuie-proiekt-uliubleni-klasyky-u-vinnytsi/?fbclid=IwAR2J_fv6fEr-QxOTi3cwzPBtWnIJpkEI8KRHEQTCfgB6QAKrLwJIiS-DJ_U

 

https://www.myvin.com.ua/news/13898-mariia-burmaka-prezentuie-proiekt-uliubleni-klasyky-u-vinnytsi

 

https://vn.depo.ua/ukr/vn/vidoma-ukrainska-spivachka-mariya-burmaka-prezentue-u-vinnitsi-unikalniy-proekt-202109181369442

 

https://ilikenews.com/news/u-vinnytsi-vidbudetsya-prezentatsiya-proyektu-mariyi-burmaky-ulyubleni-klasyky

 

http://ua-story.com.ua/99237-y-vinnici-vidbydetsia-prezentaciia-proyekty-mariyi-byrmaki-ylubleni-klasiki.html

 

https://vitatv.com.ua/kultura/mariya-burmaka-prezentue-proekt-ulyubleni-klasiki-u-vinnici?fbclid=IwAR3n6Ar6P39d-Rm2SukWmRDV78C7Rij-MSvvBpKYH0XQexqhUvuAoz7as_4

 

http://i-vin.info/news/mariya-burmaka-prezentuye-proyekt-ulyubleni-klasiki-u-vinnici-582.html

 

https://cvd.vn.ua/archives/15893

 

https://misto.vn.ua/uncategorized/mariya-burmaka-prezentuye-proyekt-ulyubleni-klasiki-u-vinnici/

 

https://naparise.com/posts/mariia-burmaka-prezentuie-u-vinnytsi-proiekt-uliubleni-klasyky

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158002401906020

 

https://33kanal.com/news/150677.html

 

https://zahid.espreso.tv/voni-lyubili-rozcharovuvalisya-y-inodi-robili-durnitsi-mariya-burmaka-pro-ulyublenikh-klasikiv

 

https://presspoint.in.ua/2021/09/20/u-vinnytsi-mariia-burmaka-prezentuie-unikalnyj-proiekt-uliubleni-klasyky/

 

https://podillya.news/?p=55505

 

https://podillya.news/?p=59063

 

http://vinnitsaok.com.ua/archives/968764?fbclid=IwAR1pvtkaWLkurWmwRbv_1s1ehLvF_NBUJYr16tvPJAafLG1u4PEPokAbUMY

 

https://mistonadbugom.com.ua/article/u-vinnici-narodna-artistka-ukrajini-mariya-burmaka-prezentuye-proyekt-ulyubleni-klasiki

 

https://glavcom.ua/vinnytsia/news/artistka-mariya-burmaka-u-vinnici-prezentuje-muzichniy-projekt--784472.html

 

https://vezha.ua/u-vinnytsi-narodna-artystka-mariya-burmaka-prezentuye-proyekt-ulyubleni-klasyky/

 

https://cometa-vn.news/marija-burmaka-prezentuie-proiekt-laquo-uljubleni-klasiki-raquo-u-vinnici/

 

https://litgazeta.com.ua/news/mariia-burmaka-zapyshe-albom-na-virshi-klasykiv-ukrainskoi-poezii-vid-shevchenka-do-stusa/

 

https://creativity.ua/useful-materials/mariia-burmaka-prezentuie-proiekt-uliubleni-klasyky-onlain/

 

https://vezha.ua/pro-ulyublenyh-klasykiv-zabutu-poeziyu-ta-pidtrymku-molodyh-muzykantiv-interv-yu-z-mariyeyu-burmakoyu/

 

https://vezha.ua/lirychni-ta-patriotychni-u-vinnytsi-mariya-burmaka-prezentuvala-pisni-na-virshi-ukrayinskyh-klasykiv-foto/?fbclid=IwAR0r6eZtVlzULn7rArQHyrgbyNh-lu9ejYOFZ4M2cLeiR2aEVEgSO8S8uzo

 

http://www.mistonadbugom.com.ua/article/u-vinnici-narodna-artistka-ukrajini-mariya-burmaka-prezentuye-proyekt-ulyubleni-klasiki

 

https://www.amazingukraine.pro/culture/mariya-burmaka-klasyky-teper-mene-peresliduyut/

 

http://ua-story.com.ua/99485-mariia-byrmaka-prezentyvala-proyekt-ylubleni-klasiki-v-stysivskomy-yniversiteti.html

 

http://i-vin.info/news/mariya-burmaka-u-vinnici-prezentuvala-noviy-proyekt-609.html

 

https://ukrrain.com/mariya_burmaka_zapishe_unikalnij_albom_na_virshi_klasikiv_ukrainskoi_poezii.html

 

https://www.luckyukraine.in.ua/?p=6217

 

https://nspu.com.ua/novini/voni-ljubili-rozcharovuvalisya-j-inodi-robili-durnici-mariya-burmaka-pro-uljublenih-klasikiv/

 

https://strichka.com/article/116826218

 

https://podrobnosti.ua/2421043-marja-burmaka-prezentuvala-prokt-uljublen-klasiki.html

 

http://ukrpohliad.org/culture/sogodni-mariya-burmaka-daye-Kontsert-do-dnya-vchytelya.html

 

https://news.lviv-company.in.ua/zazvuchali-pid-muziku-mariya-burmaka-dala-nove-zhittya-virsham-shevchenka-ta-franka.html

 

http://ukrpohliad.org/culture/mariya-burmaka-pryvitala-pedagogiv-z-dnem-vchytelya.html

 

https://suspilne.media/169565-u-zitomiri-maria-burmaka-prezentuvala-tvorcij-proekt-ulubleni-klasiki/

 

https://www.0412.ua/afisha/16885/ulubleni-klasiki

 

https://news.rivne.ua/post1744982

 

Згадування про проект в соціальних мережах:

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=152876793720868&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=121032373571977&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/watch/?v=360792925652518

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=123377466670801&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=123377466670801&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=125310243144190&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=126041496404398&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=126041496404398&id=103974805277734

 

https://m.facebook.com/100001003460756/posts/4356665711043501/?_rdr

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=126713319670549&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=126766829665198&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=127252729616608&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/watch/?v=519746885923067

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=130021936006354&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/watch/?v=514180299675552

 

https://www.facebook.com/watch/?v=346886717097930

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=130922669249614&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=131087269233154&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=131806502494564&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=132113582463856&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/watch/?v=136547701989411

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=133601912315023&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/watch/?v=2944095515906405

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=134288285579719&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=134920298849851&id=103974805277734

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=134685355540012&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=135165448825336&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=135287262146488&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=135516215456926&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/%D0%A3%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%96-%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BA%D0%B8-103974805277734

 

https://www.facebook.com/watch/?v=1161175381047809

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=136221928719688&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/%D0%A3%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%96-%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BA%D0%B8-103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=138090878532793&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=138116958530185&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/watch/?v=594121168253753

 

https://www.facebook.com/watch/?v=307470281154268

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=138843035124244&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/watch/?v=1541304379564030

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=139594565049091&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/watch/?v=196511979209528

 

https://www.facebook.com/watch/?v=623718191948165

 

https://www.facebook.com/watch/?v=372885027647839

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=141101528231728&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=141596931515521&id=103974805277734

 

https://m.facebook.com/events/815475079335268/?ref=newsfeed&_rdr

 

https://m.facebook.com/253877431318339/posts/4401712576534783/?d=n&_rdr

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=141717414836806&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=141952558146625&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=142078021467412&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=142079124800635&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=142712258070655&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/o.guzhva/posts/4456004584422380

 

https://www.facebook.com/groups/1438673103021055/posts/2977904269097923/

 

https://www.facebook.com/groups/youmakefutureukraine/posts/3041768752709097/

 

https://www.facebook.com/groups/390452161140664/posts/1753965201456013/

 

https://www.facebook.com/groups/161313534507959/posts/868439250462047/

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=142990041376210&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=143608294647718&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=143998447942036&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=144028314605716&id=103974805277734

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=144287477913133&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=145265987815282&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157885990931020

 

https://www.facebook.com/dmitriy.brook.ua/posts/4035203889908098

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157909959761020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157912435011020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157916012921020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157927831341020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157932324696020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157932708381020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157943973766020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157945638156020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157946829506020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157955409971020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157957806306020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157960681706020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157965130876020

 

https://www.facebook.com/watch/?v=887183848871796

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157975822181020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157978507441020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10157984552816020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158000706336020

 

https://www.facebook.com/%D0%A3%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%96-%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BA%D0%B8-103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=145674071107807&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=145709567770924&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158006856651020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158007739286020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158007820166020

 

https://www.facebook.com/donnu.edu.ua/posts/3876193205813687

 

https://www.facebook.com/donnu.edu.ua/posts/3860128037420204

 

https://www.facebook.com/chytatskyiclub/posts/227642179365137

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=146772487664632&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=147505517591329&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=147541964254351&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=147766884231859&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=148691847472696&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158008220391020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158009247981020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158009285496020

 

https://www.facebook.com/olha.akulova/posts/6976423872398485

 

https://www.facebook.com/olha.akulova/posts/6977355012305371

 

https://www.facebook.com/donnu.edu.ua/posts/3881824695250538

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158010646051020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158010998821020

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=149947867347094&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=150418127300068&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=152540060421208&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=152651460410068&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=152876793720868&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/watch/live/?ref=watch_permalink&v=2961412410764649

 

https://www.facebook.com/watch/live/?ref=watch_permalink&v=558715162066946

 

https://www.facebook.com/watch/live/?ref=watch_permalink&v=391125512740996

 

https://www.facebook.com/watch/live/?ref=watch_permalink&v=165109055785776

 

https://www.facebook.com/watch/?v=283012960117787

 

https://www.facebook.com/watch/?v=923126224952354

 

https://www.facebook.com/watch/?v=554261959240709

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=154965776845303&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=155306346811246&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=155441693464378&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=158072616534619&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=158641439811070&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=159191669756047&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=159222376419643&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=159428323065715&id=103974805277734

 

https://www.facebook.com/ludazubko/posts/6230327807041535

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158012521871020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158014525256020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158018511546020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158019096956020

 

https://www.facebook.com/o.guzhva/posts/4513961705293334

https://www.facebook.com/oleksandr.zinchenko/posts/4839490786065819

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/videos/348267567080827

 

https://www.facebook.com/oleksandr.zinchenko/posts/4840587752622789

 

https://www.facebook.com/yuriy.kviten/posts/10215363146712218

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/videos/270144698295167/

 

https://www.facebook.com/alexandra.kirushina/posts/4219765564799842

 

https://www.facebook.com/mykolakn/posts/10222549351456719

 

https://www.facebook.com/kyrylo.kirk.voronko/posts/885676418720595

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158021308541020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158021356431020

 

https://www.facebook.com/tala.didenko/posts/4926234684073137

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158021485561020

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=664290997884335&id=100029103219674

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2348280401970055&id=100003643534909

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=6376323169074466&id=100000905383526

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158022708146020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158023000311020

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158023238181020

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158023859441020

 

https://www.facebook.com/les.vakula/posts/4561281350577522

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158028753186020

 

https://www.facebook.com/andrey.moroz.393/posts/5060817227280851

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158029962346020

 

https://www.facebook.com/ulka.chepiuk/posts/4403965856349747

 

https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10158031180486020

 

https://www.facebook.com/muroslavamix/posts/1830753540445595

 

https://www.facebook.com/julia.nesteryak/posts/10217500597181940

 

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=154144586927422&id=103974805277734

 

 

ТІНІ РІДНИХ, ОБРАЗИ НЕЗАБУТНІХ

 

Поезія як окремий вид мистецтва створює новий світ, який може і не пов’язуватися з реальністю. Витворюючи образи і смисли, ритм та внутрішню мелодику, вона балансує між наративним і сугестивним, бо з одного боку і розповідає про щось, а з іншого ‑поезія самодостатня.

Проте (для мене особисто) особливо цікавим є такий вид поезії, який я для себе назвала дзеркальним: коли читач впізнає промовлене автором і вірш стимулює, розбуджує далекі спогади. І зовсім необов'язково, щоби письменник був знайомий зі своїм читачем ‑при належному ступені чистоти та довіри (в самому тексті) ‑ це спілкування з власними спогадами відбудеться.

Кілька років тому, тримаючи в руках книгу з промовистою назвою «Копана гора» (автор її ‑відомий український письменник, видавець та науковець Василь Клічак), я подумала: «Майже як «Острів скарбів ‑розкопай гору і отримай золото»». І я не помилилася: там справді були «золоті піщинки», які заблистіли в моїй уяві і відвели у спогади. Тих моментів з дитинства при гасовій лямпі і в снігах по шию, які я, «страшне доросла», забувати почала. А коли автор віршів люб’язно прийняв мій запит у друзі на Фейсбуці, стала уважно читати його вірші вже там. Один з привілеїв інтернет-сторінок ‑ що можна читати свіжонаписані твори, ще перед друком. І «дзеркальний ефект», як я чітко побачила, був не тільки у мене ‑десятки і сотні читачів впізнають у цих віршах себе, дитячі роки і навіть тих людей, які стали прообразами віршів. Адже біографічна домінанта ‑одна з найсильніших у поезії Василя Клічака, як мені виглядає.

Народився письменник у Рудниках, середню школу закінчив у Джурові Снятинського району, тепле спілкування з малою батьківщиною не перериває. Радо і привітно зустрічається з читачами. Направду вражає, наскільки тепло спілкується цей письменник зі своїм читачем ‑нічого не прикрашаючи за зайвим пафосом, але і не відмежовуючись за зайнятістю.

Біографічно-портретні вірші та вірші-образки у книзі чергуються з самозаглибленою поезією, котра міниться лейтмотивами ностальгії, з віршами-розмислами.

Одна з поезій описує особливий для кожного, хто має стосунок до слова, процес: народження вірша.

 

Він народивсь одночасно зі мною.

Можна сказати, що в мить ту воскрес.

Світ я побачив ген за рікою.

Місце появи його ‑Бабин хрест.

Як перепілка, пробив шкаралупу і через поле побіг у ліси.

І роздивлявся, немов через лупу, все, що причетне до див і краси.

І всіх людей, що той кут населяли, просто детально, уважно вивчав.

Деякі дуже до серця припали.

Деяких він забував зазвичай.

Різними ми з ним ходили стежками.

Погляди наші різнились також.

І не вдавалось піймати руками (це я про себе) ту хвилю. Отож.

Якось піймалась. Немовби рибина.

Стрілися з нею віч-на-віч тоді.

Запульсувала, неначе билина, в ритмі, близькому високій воді.

З ним я зустрівся. Обнявся нарешті.

Часу відчувши одвічний крутіж.

І неодмінну взаємну залежність.

Мій alter ego.

Прихисток.

Вірш.

(«ALTER EGO»).

 

В цій поезії про одночасне народження поета і вірша, напевне, криється головне пояснення щирості: людина, яка знає про те, що нею веде Божий промисел (згадаймо притчу про таланти) навряд чи роботу над собою перетворить на самостверджування.

Промовистим є міжрядкове мовчання вірша «Солище». Після прочитання здається, що ти бачиш наснажену сіллю землю. І мовчазних зваричів також бачиш, хоч вони вже й незримі:

 

Стояли тут чумацькі мажі.

Везли в Європу звідси сіль.

Та хто про це тепер розкаже?

Хіба що будякові джміль.

 

А ще особливим є той світ, до якого «правда виходить з лісу», і цей світ ‑ володіння коляди, хатнього хліба і зимової птахи ‑ також родом із дитинства (поезія «Отак би, оминувши темний ліс»).

Покутяни та й горяни, прочитавши цю книгу, засвітяться серцем: бо тут рідні Рудники та Джурів, і куток Заріка, і гомінлива річка Рибниця. Читачі з інших країв же пригадають ріки свого дитинства, пригадають ті трави, запахи та звуки, які здатні скинути «вікові налаштування» і зробити всіх знову дванадцятилітками, коли увесь світ ‑складний, але дуже цікавий, а людську вдачу ще сприймаєш довірливо.

Краєзнавцеві-дослідникові ця поезія є справжньою «Копаною горою» зі скарбами, в яких ‑від топонімічних легенд і пана Мойси і до солеварні, протоелектростанції та славних імен краю.

Окремої уваги заслуговують балади Василя Клічака «Копана гора» та «Балада про весілля», адже саме вони, на мій погляд, фокусують увагу на літературній домінанті художнього світу Василя Клічака: ліро-епічній. Його поезії дуже часто містять ліро-епічну канву і є сюжетними. Показовим, як на мене, є вірш «Почерез мене убрід». Читаєш його і розумієш, що слово поета ‑з чистої і глибокої душі. Чесної. Яку автор справжньому читачеві дозволяє перейти вбрід... Ця книжка має особливий вимір довіри: коли автобіографічне не просто виписане, а назване іменами. Василь Клічак так і пише у згаданому віршеві:

 

Про себе я писав передовсім.

Ішли мої герої через душу.

Я прихисток у ній давав не всім.

Якщо давав, то тільки для віддушин.

 

... Не переповідатиму змісту і структури нової, свіжої, як покутське дрібнотрав’я, книжки Василя Клічака «Сорочка Геракла», що включає поезію, ліро-епос та переклади. Скажу лише, що це та книга, яка одним словам підсвічує значення, особливо коли автор інкрустує свою поезію діалектом, а иншим словам (як-ось слову «тінь») ця книга привноситьнові сенси. Тут тінь ‑це не затінення світла, а наша «іпостась-два». Те, що постійно з нами, але не завжди видиме ‑наші спогади, досвід, традиції, болі і любов.

Тільки сонце як вища істина здатне показати, яка в кого тінь.

Намандрувавшись вдосталь чистими, як риба з води, віршами, хочеться частіше навідуватися у той світ, де сусіди обмінюються весняним на­сінням, де люди не носять масок (ні аптечних, ні емоційних), і де «Резерфорд з Рудників» таки зробив для свого села маленьку електростанцію. До такого слова хочеться частіше, саме через чистоту. Бо це такий вид щастя ‑довіра.

 

Іванна СТЕФ’ЮК — письменниця,

кандидатка філологічних наук,

співробітниця Снятинського

літературно-меморіального музею

Марка Черемшини,

гуцулка з покутським серцем

 

 

РЕАНІМОВАНИЙ ЧАС

 

Упізнавана особливість поезії Василя Клічака ‑домежна заземленість. Він цілеспрямовано і наполегливо розкопує свою, ним же ословлену Копану гору.

Якщо пристати на цю метафору, то, зауважимо, що й спосіб видобутку корисних копалин у нього свій, клічаківський.

Спосіб цей видається консервативним, але саме завдяки йому гумус різночасся і його пам’яток лишається неушкодженим. На відміну від практики чорних археологів літератури, які в перегонах за винятковістю перелопачують традиційні грунти, потоптуючи при цьому й артефакти.

Кажучи простіше, поет вдається до надійних, перевірених засобів освоєння художньої правди. Не переймаючись ні карколомною образні­стю, ні грою в ребуси і криптограми.

Він ‑ліроепік із домінантою епічності. Ані натяку на пафос, на спроби форсування голосу. Тон його стриманий і виважений. Аж до лінійності. Але це лінійність конкретики. Лінійність грубої реальності.

Клічак ‑поет, який засвічується від факту. Його фактографічна поезія ‑поезія сюжетності, подієвості, ситуативності. Деякі вірші нагадують новели. Звідси й оповідність, органічна схильність до розповіді, що й виокремлює цього автора з-поміж інших.

Гуцульський світ поета оречевлений, предметний. Уже називання цих речей і предметів стає носієм смислів, які налаштовують на прихильний лад. Вірші-портрети, вірші-біографії, вірші-історії. їх так рясно, що ли­шень перелік задіяних персоналій зайняв би значне місце.

Клічак реанімує втрачений час із ретельністю і зацікавленням рестав­ратора старих картин.

Левова частка у його зусиллях належить тому, що означене ним як «днів дитячих невгасима казка». Дід Полена, пан Мойса, Стася, Танаско, Петро Печежак і багато інших ‑усі вони зі схронів Мнемозіни. Хоч спогадами, певна річ, тематичні виднокруги не вичерпуються.

Залюдненість художнього простору така щільна, концентрація матеріалу така загущена, що на грані переобтяження. І ловишся на тому, що ніби «перемикаєшся», коли епічна нота поступається ліричній.

Але природа самості чинить опір і поет повертається у звичну ауру. На круги своя. Навіть релігійні мотиви в нього ‑мотиви-подїі, мотиви-констатації.

Прикметна сторінка ‑переклади Клічака, зокрема з Буніна. Кращі з них дають підстави стверджувати про успішне наближення до оригіналу.

Думається, вибір перекладача не випадковий. Бунін теж не цурався фабульності й сюжетності. Досить згадати його пречудового «Сапсана».

Нова книжка Василя Клічака «Сорочка Геракла» утверджує в думці, що поділ на модерне і консервативне письмо, коли йдеться про оцінні характеристики, у кожному конкретному випадку потребує уточнення. Не має значення, до якої поетики тяжіє поет. Має значення його уміння, всупереч віянням літературних мод, бути самим собою.

 

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

19.03.21

 

Передмова до нотного видання «Хорові твори» Богдана Шиптура

 

Є люди, про яких у народі кажуть, що у них талант від Бога. Саме до таких особистостей належить Богдан Шиптур ‑відомий український композитор, із серця і душі якого линуть щирі та задушевні мелодії. Творчість композитора досить різножанрова і багатогранна. Він є автором багатьох симфонічних та камерно-інструментальних творів, солоспівів та романсів, але основою його композиторського доробку є хорова музика.

Богдан Шиптур народився і виріс в селі Радча Тисменицького району Івано- Франківської області. Саме тут у 30-х роках минулого століття була створена, а згодом стала відомою на всю Україну чоловіча хорова капела, засновником якої був батько композитора Василь Шиптур. Отож з дитинства Богдан мав можливість слухати своїх талановитих односельців. Краса хорового співу запала в душу хлопця і визначила його подальшу життєву стежину. 25 років участі Богдана у капелі були для нього першою школою хорового співу і дали добрий ґрунт для формування його як композитора. Ця любов до музики привела Б.Шиптура у Львівську консерваторію, де опановував найвищі щаблі музичного мистецтва під орудою визначного українського композитора, лауреата Шевченківської премії професора Анатолія Йосиповича Кос-Анатольського.

Нова авторська збірка Б.Шиптура, що є першим повним зібранням хорової творчості і охоплює понад 35 музичних творів, засвідчує Божу іскру талановитого митця та репрезентує його багаторічний творчий ужинок. У цій збірці композитор пропонує для хорових колективів (професійних та самодіяльних) оригінальні хорові твори на слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Володимира Сосюри та відомих сучасних поетів України, в тому числі й Прикарпаття. У доробку також обробки народних пісень та тричастинна кантата «На крилах вічності», присвячена 2000-літтю Різдва Христового.

Збірник розпочинається духовними творами, написаними на поезію Тараса Шевченка. Наш славетний Кобзар посідає особливе місце в житті та творчості Б.Шиптура. Спадщина Шевченка наскільки геніальна, що непідвладна часові, і є актуальною для сучасної незалежної України. Талант Шевченка полягає в тому, що він надзвичайно лаконічно доносить до нас дуже багато своїх переживань за долю України. Богдан Шиптур через півтори сотні літ своєю музикою надзвичайно вміло увиразнює слово Кобзаря. Якщо Шевченко будив людські душі поетичним словом, то Б.Шиптур достукується до них талановитою музикою. Так народилися своєрідні музичні молитви, які роблять людину добрішою та милосерднішою.

Пригадую, як у 2000 році на найбільшій сцені нашої держави ‑ в Палаці «Україна» в Києві ‑в рамках звіту Івано-Франківської області звучала пісня «І мертвим, і живим...» Затихли останні звуки, а зал ще якусь мить мовчав. Це була своєрідна музична бомба. І лише після паузи глядачі зірвалися оваціями. Я зрозумів, що слова Тараса Шевченка і музика Богдана Шиптура стали одним цілим, народився дуже вдалий музичний твір. І якщо поет колись звертався до українців: «Доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають», то заключний акорд ‑це крик душі і звернення до всіх нас: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» Саме такої єдності нам так бракує сьогодні.

Думаю, що немає потреби давати характеристику музичним творам композитора, адже в них музика говорить сама за себе. Збірник «Хорові твори Богдана Шиптура»‑це гідний внесок у професійно-музичне життя хорового мистецтва України. Він стане неоціненним скарбом не тільки для хормейстерів, а й студентів музичних училищ та консерваторій, широкого кола любителів національного музичного хорового мистецтва.

Б.Шиптур ‑не тільки талановитий композитор, активний музично-громадський діяч, він, передусім, справжній патріот, який щиро вболіває за долю свого народу та розвиток національної культури. І глибоко символічно, що свій день народження митець відзначає разом зі святом державної Незалежності України.

 

Ігор ДЕМ’ЯНЕЦЬ,

заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, художній керівник та диригент муніципального камерного хору «Галицькі передзвони», камерного хору «Сапіетиз» церкви Царя Христа

монастиря ЧСВВ УГКЦ

 

 

Рекомендація

 

Івано-Франківська обласна організація Національної Спілки композиторів України одностайно підтримує кандидатуру Заслуженого діяча мистецтв України Богдана Шиптура на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації «Музичне мистецтво».

Своєю багатогранною музичною творчістю Б.Шиптур гідно підтверджує звання учня видатного українського композитора А.И.Кос-Анатольського.

Б.Шиптур є автором симфонічних та камерно-інструментальних творів, солоспівів і романсів. Та особливо збагатив він національну хорову музику.

Твори композитора звучали на Всеукраїнських оглядах народної творчості і звітах у Національному палаці мистецтв «Україна». Багато пісень Б.Шиптура є в репертуарі Державної академічної хорової капели ім.Л.Ревуцького, хору Національного академічного гуцульського ансамблю пісні і танцю «Гуцулія» Івано-Франківської обласної філармонії та інших колективів. Б.Шиптур має беззаперечний авторитет серед творчих людей Прикарпаття. Безвідмовно надає методичну допомогу самодіяльним композиторам та музикантам, організовує звіти і концерти, бере активну участь у культурному та громадському житті нашого краю.

Івано-Франківська обласна організація Національної спілки композиторів України вважає кандидатуру Б.В.Шиптура гідною для представлення на звання лауреата Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка.

 

 

Рекомендація

 

Комунальний концертний заклад культури “Об’єднання муніципальних мистецьких колективів Івано-Франківська” одностайно підтримує кандидатуру Заслуженого діяча мистецтв України Богдана Шиптура на здобуття Національної премії України ім. Тараса Шевченка у номінації “Музичне мистецтво”.

Творча діяльність Богдана Шиптура тісно пов’язана з муніципальним камерним хором ‘Талицькі передзвони”, керівником якого є Заслужений діяч мистецтв України Ігор Дем’янець. Саме цей колектив є першим виконавцем багатьох творів композитора Богдана Шиптура. Серед них: “Через поле України ішла Божа Мати”, “І мертвим , і живим....”, “Молитва до Богородиці” та “Світає край неба палає” на вірші Т. Г. Шевченка. Кантата “На крилах вічності” (у трьох частинах) на вірші прикарпатських поетів та ін.

Велась тісна співпраця з муніципальною капелою бандуристів (керівник заслужений працівник культури України Марта Шевченко.) У репертуарі якої є авторські твори Богдана Шиптура, а саме “Любіть Україну” на вірші Володимира Сосюри та “Синам України” на вірші Михайла Зваричука. Ці твори вже стали відомими і часто виконуються на різноманітних культурно-мистецьких заходах, які проводяться у місті Івано-Франківську, області та в Україні.

Комунальний концертний заклад культури “Об’єднання муніципальних мистецьких колективів Івано-Франківська” вважає кандидатуру Б.В.Шиптура гідною для представлення на звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

Володимир Базилевський: «Кологривий та інші»

 

КАЛАМУТНА політична погода – посестра української державності. Незмінна її супровідна. Періоду скаламученої атмосфери за активної участі партії регіонів присвячений твір Валерія М`ятовича «Хай святиться ім`я твоє».

З анотації: «Події, описані в творі, мають конкретний часовий вимір – 2010 рік, коли нова влада сприймала країну як свою власність, не припускаючи, що народові це не сподобається й він вийде на майдани».

Книжка М`ятовича про ту реальність, яку ми пережили. І яка у своїй тяглості уможливила те, що маємо сьогодні: війну з Росією.

Щоб зрозуміти глибше, що відбувається в творі, необхідно бодай протокольно означити, чим ознаменувався отой «часовий вимір» у всеукраїнському масштабі.

Саме у 2010-му році за правління Януковича у Харкові було підписано російсько-українські угоди, за якими російська військово-морська база у Севастополі, строк перебування якої спливав у 2017-му році, був продовжений до 2042-го року з автоматичним додатком ще п’яти наступних років. На підставі цих угод Росія потім легально направляла свої війська на півострів, які через кілька років його й анексували.

Перебування Януковича при владі – найчорніша сторінка новітньої української історії. Період глибокої внутрішньої червивості і цілеспрямованого нищення української армії.

Вона, армія опинилася у руках зрадників, російських генералів. Кількісний склад її постійно скорочували. Військові частини розформовували. Військове майно, бойову техніку, зокрема літаки й танки розпродували «з молотка». Під приводом розвантаження складів нищилися боєприпаси.

Усе це в сумі призвело до повальної зради українських військовослужбовців в Криму і трагедії під Іловайськом.

Певна річ, списувати всі гріхи тільки на режим Януковича-Азарова було би хибно. Нищення української державності почалося з перших її років. Абсцес назрівав поступово. Проколи, недалекоглядність і полохливість Кравчука, зокрема щодо Чорноморського флоту, прогинання Кучми перед Путіним, фактична здача росіянам Криму ще до їх туди вторгнення – усе це разом узяте озвалося сьогодні дияволіадою: страшною у своїй дикості і жорстокості війною.

Хто пам’ятає сьогодні шляхетного першого міністра оборони України генерала К.Морозова? Він чи не єдиний з високих посадовців пропонував поділити кораблі Чорноморського флоту порівну. І вимагав, щоб росіяни полишили українські порти. За що й поплатився: його «пішли» у відставку.

Політична скаламученість на Банковій, як інфекція, підім’яла під себе суспільство. Поширилася на всю країну.

Книжка Валерія М`ятовича – пряме її відлуння. Події в ній відбуваються в одній із областей України.

З конкретних персоналій нової влади – Катерина Прудка на прізвисько «імператриця». Колишня кореспондентка телебачення, вона опинилася на вищих її щаблях. Перед нею прогинаються всі, навіть очільники області. Вона майстерно плете інтриги, маніпулює поняттями, вдається до підмін і фальшувань. Не існує перешкод, яких би не подолала «імператриця», аби утриматися на досягнутій нею кар’єрній вершині.

Але в молодості вона колись злегковажила: на якійсь із вечірок танцювала на столі. Той непристойний танець зафіксував фотокореспондент обласної газети Кологривий. Прудка панічно боїться, що її легковажний вчинок стане відомим загалу, заплямує її репутацію. Вона безнастанно переслідує фотокора, аби він віддав їй крамольну фотоплівку. Той же ніяк не може її знайти у своєму архіві.

Нехитра фабула цього твору, але завдяки їй письменник домігся реалізації свого задуму.

Портрет Катерини Прудкої постає у барвах різких і згущених. Вона владолюбна й цинічна, груба й жорстока. Всі її помисли перейняті жагою збагачення.

Подібна до неї, одержима манією придбання престижного автомобіля, сексуально заклопотана російськомовна редакторка україномовної газети Яворська.

Жертва цих аморальних чиновниць – отой самий скромний фотокореспондент Іван Кологривий, який мав колись необачність «увічнити» вульгарний вчинок майбутньої високої посадової особи.

З цим образом, як носієм нелінійних смислів, читачеві впоратися непросто. Він інтроверт. Зациклений на собі. На своїх негараздах і сум’яттях. Життя його не склалося. Майстер своєї справи, професіонал, він не в змозі протистояти злу і несправедливості навіть у їх ординарних виявах. Над ним збиткуються чи не всі кому не ліньки. Передусім же Прудка і Яворська, які обернули його життя на пекло.

Він беззахисний і тихий. Але його беззахисність і тихість – нагадування про порядність, справедливість і совість. За це його шанують і люблять колеги і друзі.

Цей образ, за логікою парадоксів, носій слабкості як сили. Його опір мовчазний, стихійний, ним не усвідомлений. Але за законом полярності сприймається як виклик: життя владою і наживою не вичерпується.

Так, можна погодитися з тим, що сказане у тій же анотації: історія з фотоплівкою не найголовніше в книжці М`ятовича. Але саме ця історія і образ позірно безпорадного журналіста обласної газети несуть те вкрай важливе смислове навантаження, яке дало назву твору і без якого його не уявити.

У своїх терзаннях і сум’яттях Кологривий поступово наближається до тієї внутрішньої свободи, яка необхідна йому для того, щоб віднайти душевну рівновагу, жити повнокровним життям.

Доля зводить його з отцем Александром і ця зустріч пришвидшила його душевне і духовне просвітлення. Просвітлення у божій правді.

Читач готовий до сприйняття цього  і н ш о г о  Кологривого, до катарсису, що ось-ось його переінакшить, але… фотокор безглуздо гине від підступного удару по голові.

І тут виникає колізія: чи доконче потрібно було вбивати героя за нарощування ним психологічного позитиву? За наближення духовного прозріння? Тим паче, що не дуже віриться, щоби Прудка з її винахідливістю і спритом могла припуститися таких явних промахів. До того, як сталося вбивство, звеліти лікарю, аби той затримав пацієнта у лікарні, більше того – узяти безпосередню участь у злочині.

Втім, є тут ще один нюанс. Злочин лишився непокараним. А що як це свідомий акцент? Наголос – нагадування, що сотні подібних, а то й резонансніших злочинів за роки незалежності лишилися непокараними, як свідчення тієї ж каламутної політики?

Політики, яка призвела до розстрілу Майдану і втрати українських ареалів. До ганебних трагікомічних виборів 2019-го. Уможливила і прискорила нашестя фашизму російського розливу.

Уміння ліплення характерів – з найважливіших для прозаїка. Валерій М`ятович володіє цим умінням. Стосується це не лишень перелічених персонажів, а й другорядних чи епізодичних. Скульптор Кожушко, отець Александр, лікар Бурбуліс, журналісти: Акакій, молоді Терен і Шеремет і навіть буфетниця Федорівна – усі вони так чи інак запам’ятовуються.

Твір М`ятовича переважно діалогічний. Діалог динамічний і змістовний. Автор добре обізнаний з тим, що діється у коридорах влади області. Переконливі його культурологічні пасажі.

«Хай святиться ім`я твоє» – твір про засмічення українського простору ворожою фауною. Такими як Прудка, Яворська, як доцент кафедри української мови Кривулько і він же адепт «Русского движения».

Прикро усвідомлювати, але вторгнення в Україну російського фашизму фатального 24-го лютого – це й наслідок діяльності прихованих і явних її ворогів. «Кротів», колаборантів, перевертнів усіх мастей.

Валерій М`ятович працював над книжкою понад 10 років. Повчальний урок для авторів банальних скороспілок.

 

Володимир Базилевський

Сила слабкого

 

Чергова книжка Валерія М’ятовича «Нехай святиться ім’я Твоє…» вже кілька місяців залишається одним з найпомітніших явищ в літературному житті Кіровоградщини. Не пригадується інший художній твір останніх десятиліть, який користувався би такою популярністю у поціновувачів красного слова.

Автор привертає увагу читачів до ще багатьом пам'ятних подій 2010 року, коли до влади прийшла партія регіонів. На всі хоч трохи значимі посади призначалися «свої» люди, часто непрофесійні й аморальні. Журналісти, які ще з перших днів здобуття Україною незалежності, сприяли розвитку демократи, духовному і культурному відродженню українського народу та боролися з корупцією, змушені були робити вибір: або вони прислужують новій владі і отримують від того бонуси, або ж і далі залишаються вірними професії й змушені ризикувати не тільки своїм добробутом, а й життям. Про гостроту цього протистояння свідчить хоча би те, що за роки незалежності в Україні загинули десятки журналістів.

У книзі зі знанням справи (Валерій М'ятович був редактором двох районних та обласної газет) розповідається, що відбувається в коридорах влади, про те, що не всі ініціативи влади слід сприймати як турботу про простий люд. Для неї той люд ‑виборці, відтак всі засоби годяться для отримання їхніх голосів. За таких умов важко жити звичайній людині, якою в книжці є фотокореспондент обласної газети Іван Кологривий. Неконфліктний, тихий, він, як і більшість із нас, нездатний на супергероїчні вчинки, не є й громадським активістом, він весь у собі.

У читача може скластися думка, що Кологривий ‑невдаха, слабохарактерна особа, й тому дивно бачити його головним героєм. Насправді ж він морально сильніший за тих, хто вважає, що їм пощастило в житті більше. Як це не дивно, його сила ‑в слабкості. Його ніколи не цікавили влада й нажива, він чесно виконує свою роботу й тим тішиться. І це закономірно. Його висока моральність і порядність ‑від батьків, дідусів та бабусь, людей скромних і порядних. Вони теж ніколи не зазіхали начуже, не хитрували й не обманювали.

Ці ж якості допомогли Кологривому вистояти, коли його примушували підписати листа проти головного редактора газети. Чесно скажу, коли читаєш цей епізод, думаєш: зламається. Виявляється, ні. Чиновниця наполегливо «тицяла йому ручку, а він відмовлявся її брати й тупо мовчав. Вона знову розмазувала його по стіні, обзивала останніми словами, які чомусь тієї миті не видавалися такими дошкульними».

Кологривий страждає на самокопання. В найтяжчий момент свого життя він опиняється в церкві, де за настоятеля ‑давній знайомий, що проміняв культурний храм (філармонію) на духовний. Мудрий, добрий і щирий о. Олександр допомагає його душевному й духовному просвітленню. Натрапивши на Богові заповіді в подарованій о. Олександром Біблії, Кологривий зі сльозами на очах ледь не скрикує: «це ж йому наука! І як він досі жив без неї?» Але він даремно собі дорікає. Він одразу, без «торгів» і всяких застережень, погоджується віддати сестрі свій земельний пай, успадкований від матері, бо їй не дає життя чоловік, людина невихована й нахабна. Чи багато знайдеться тих, хто зміг би повторити цей вчинок? Не випадково о. Олександр на розпачливе «Я не можу так жити!» радить Кологривому залишатися таким, яким він є. «Ви порядна, чесна людина, й тому вам тяжко», ‑каже священик.

Вражає висновок, до якого приходить головний герой, побажавши сповідуватися. Він має попросити прощення у тих, перед ким завинив, і простити того, хто завинив перед ним. Наївний, він сподівається, що його приклад наслідуватимуть інші й тоді всюди запанують мир та злагода. Насправді ж реальність ‑річ жорстока, в ній виживають сильніші і їм не до таких «сентиментів».

Не менш зворушливим є пошук головним героєм своїх гріхів. Ось як це описується в книжці: «Ні-ні, не безгрішний він! Гріхів у нього вистачає, треба лише ретельніше їх пошукати в минулому й сьогоднішньому житті. Але не завадить спочатку з'ясувати, що таке гріх. Якщо він не ходить до церкви й не молиться Богу ‑це гріх. А якщо не зізнався, хто його ледь не вбив? Мабуть, теж гріх. Як і походеньки в «Богему» (кафе). Бо не повинна людина шкодити своєму здоров'ю, а він шкодив. Навіть те, що досі не спромігся полагодити вхідні двері, зробити їх міцнішими, теж можна віднести до його провин, адже тим самим наражає когось на злочин...»

У книжці Валерія М'ятовича порушується багато питань, важливих для нас сьогоднішніх. Адже в 2010 році фактично розпочався неприхований процес руйнування незалежності України, що призвело до втрати частини території й повномасштабного вторгнення в Україну військ російської федерації. У післямові до роману Василя Гроссмана «Життя і доля» (часи сталінського режиму, Друга світова) літературний критик Я. Лазарєв зазначав: «Така влада не могла триматися на одному страху і залякуванні такий тривалий час. Сталін, як і його вірні слуги, не був богом, не володів якоюсь диявольською силою чи можливостями. Всемогутнім його самого і його команду зробили ті, хто вірно йому служив, пристосуванці, готові на все виконавці, які намагалися відхопити у життя шмат пирога побільше. Вони самі підняли владу на такі висоти. Вони і ми, суспільство, яке дозволило так чинити із собою». Нам є над чим замислитися. Головне ‑говорити про власні помилки, щоб не повторювати їх знову й знову.

Книжка Валерія М'ятовича «Нехай святиться ім'я Твоє...» захоплює вже з перших фраз й не відпускає до останньої сторінки. Кортить дізнатися, чим же закінчиться «одіссея» головного героя. Автор не вдається до моралізаторства та нав'язування власної думки, не виховує й не повчає, з чого можемо зробити висновок: маємо письменника, якому під силу художніми засобами передати особливості того чи іншого періоду нашої недавньої історії.

 

Валентина РЕВВА