Чепинога про роман Чеха. 90-і, мотлох у головах, квартирах, серцях і душах

Рецензія члена журі Віталія Чепиноги на книгу Артема Чеха "Хто ти такий?", яка увійшла до короткого списку в номінації "Книга року ВВС-2021".

На книжковому порталі yakaboo досі немає жодного читацького відгуку про книгу Артема Чеха "Хто ти такий?". Як на мене, це хай і не довершена, але серйозна ознака справжньої літератури. Бо, що тут казати? - Читати треба! То книга для себе, і рефлексії для себе, а не назагал.

Сам Артем Чех запевняє, що його роман не автобіографічний. Хоча він певною мірою автобіографічний для кожного, хто зростав у 90-ті роки в Україні, хто проходив всі ці нині вже незрозумілі ініціації власної "дорослості" в міських гаражах і кварталах. Вона автобіографічна для всіх, хто народився в ту дивну й цікаву епоху, коли старі ідеали зникли й нівелювалися, а нові ще не встигли народитися.

Як це не парадоксально, роман "Хто ти такий?" - водночас і позачасовий. Бо ті події могли трапитися в будь-якому місці, в будь-який момент часу, з будь-якими людьми. Він і про повернення до себе, коли втрачено всі адреси і забуто дорогу.

Немає жодного сенсу переповідати сюжет книги, бо вона не про сюжет, і не про історію. Кожен з нас - сам собі Тимофій і сам собі Фелікс.

Це книга про людей, з усім їх мотлохом - в головах, в квартирах, в серцях і душах.

Книга про вчорашніх героїв і ветеранів, що виявилися не запитаними новими реаліями, а тому сублімувалися в маргінальних лицарів. Це і книга попередження, бо в Україні невдовзі з'явиться та й вже з'явилося ціле покоління тих, хто був "там".

У них є свої питання до суспільства й до країни. Ті питання, які часто не мають відповіді в принципі. Налагодження взаємного діалогу, взаєморозуміння в цій ситуації - то велика і непроста справа.

Якоюсь мірою роман Артема Чеха - віховий, рубіжний. Бо ж він підсумовує той історичний період, що ще не піддається чіткому означенню. Тих 90-х, які досі тривають всупереч всякій логіці. Того періоду, в якому ми живемо й досі.

Найголовніше, як на мене, це питання "Хто ти такий?", винесене в назву книги. Бо це первісне питання для кожного з нас. Питання нульового рівня самоідентифікації. Що б не трапилося, куди б ми не йшли, мусимо знати: хто я? Хто ти? Хто ми? Нащо ми тут?

Ми живемо на тому зламі, коли по вінця наповнені непевністю, страхами, сумнівами. Самі не свої. В такий період питання ідентифікації, усвідомлення власної місії (індивідуальної й колективної) най і позірної, є пріоритетною умовою елементарної безпеки, комфорту, приналежності бодай до Чогось, до якоїсь сили і сутності… До сенсу… Нам важливо з'ясувати, куди йдемо?

По всьому тому, кожен герой, кожен учасник цієї вистави, що називається "життям" несе в собі частину чогось вічного, що часто (і помилково) називається людяністю. Бо людяність - то вже похідне він інших неозначених величин і цінностей… Таких, наприклад, як "Полонез" Огінського…

Андрій Любка: «Хто ми такі?»

Якщо коротко, то про роман Артема Чеха я хочу сказати всього дві речі. Перша: премію «Книга року BBC» йому дали цілком заслужено. Друга: цей роман я не хотів би перечитати ще раз.

Звучить парадоксально, правда? Але так часом є, коли говоримо про книжки на болючі теми. А роман Артема Чеха – це не тільки класичний роман виховання про хлопчика, це ще й роман про виростання цілої країни зі смердючої твані 90-х років. Зрештою, можна так і сказати: це український роман про 90-ті.

А те десятиліття для українців було катастрофічним, і багато наших теперішніх проблем коріняться саме в реальності дев’яностих. Мене часом дивує, що ми говоримо про травму бездержавності, комунізму, воєн і Голодомору – як про основні наші проблеми, що позначилися на ментальності народу і заклали в нашу психіку руйнівні фрейми поведінки. Але водночас скромно мовчимо про 90-ті, про це десятиліття приниження людської гідності, деградації до рівня фізичного виживання, яка болюче позначилася на всіх нас. Так, 90-ті – це та травма, про яку нам соромно й незручно говорити, ми воліємо про це мовчати, ніби воно відбулося не з нами. І саме це мовчання є ознакою нашого глибокого посттравматичного синдрому.

І саме цю стіну мовчання пробиває Артем Чех у своєму новому романі. Хоча, підозрюю, такої глобальної мети письменник перед собою не ставив – він просто розповідає історію одного дитинства, токсичних стосунків на фоні загального розпаду і занепаду, бідності й звиродніння.

А це вже ми, читачі, можемо проектувати й масштабувати цю життєву історію: Черкаси – на всю Україну, контуженого ветерана афганської війни Фелікса – на травмоване комунізмом українське суспільство, маленького хлопчика Тимофія – на паростки нового й незалежного українського суспільства, які, втім, не мають з кого брати приклад, тому закономірно проходять усі сім кіл життєвого пекла.

Читаючи роман Чеха, я весь час упізнавав себе й власне дитинство, хоча виріс не в Черкасах, не в промисловому місті, не мав контуженого афганця і дачі в селі, але загалом – за настроєм, за атмосферою безвиході – це книжка й про мене. А значить, з огляду на всі ці різниці, і загалом про наше покоління – людей, чиє дитинство й роки формування припали на 90-ті. Недарма навіть описаний у книзі перший вияв патріотичних почуттів у нас такий самий – я також співав гімн після товариського матчу Україна-Росія в 1999 році, також пам’ятаю той гол Шевченка і до болю чітке розуміння, що найбільшою образою на світі буде програти росіянам у футбол. Саме росіянам – хоча в ті роки я ще не дуже цікавився політикою.

Впізнавати себе в героєві книжки – це велика похвала для її автора. А коли роман болить тобі майже на фізичному рівні – це означає, що написаний він по-справжньому добре. Без наворотів і прикрас, гола правда. І ця правда терапевтична, бо визнання й проговорення своєї травми допомагає якщо не позбутися її, то принаймні приборкати хворобливі наслідки.

Тому роман «Хто ти такий?» – справді важливий текст, адже з нього українське суспільство може розпочати складну розмову про непривабливі сторінки нашого минулого. Так, про них не хочеться згадувати і не хочеться розповідати чужим людям. Але носити їх у собі – ще гірше, бо прихований біль буде муляти й проявлятися в нас ще десятиліттями. Просто вирізати 90-ті з пам’яті теж не вийде, бо без цієї декади ми не зможемо дати відповідь на головне питання:  «А хто ми такі?»

Авторська програма«Цивілізація INCOGNITA» знову порадувала своїх прихильників.

На цей раз вона здивувала глядачів не своїми креативними підходами до тлумачення світової і національної цивілізаційної історії, а резонансом у журналістському середовищі.

Нестандартні підходи творчої групи програми, яка вже випустила понад два десятки сенсаційних фільмів, не залишилось без уваги правління Київської організації Національної спілки журналістів України, яке вирішило нагородити золотою медаллю «Незалежність» ВАЛЕРІЯ БЕБИКА - автора і ведучого програми «Цивілізація INCOGNITA».

Почесні грамоти Київської спілки журналістів отримали редактор програми Марина Мороховець, режисер – Анастасія Устюжаніна, оператор Іван Лавренчук, звукорежисер Сергій Рахімов та режисери відеомонтажу Степан Маслов і Наталія Головінська.

Редакція «Голосу України», який першим понад чотири року тому розпочав друкувати сенсаційні історико-цивілізаційні розвідки В.Бебика, приєднується до поздоровлення численних прихильників цієї програми, яка стала помітним явищем не тільки в українській, а й світовій культурі.  

ххх

Міжнародна літературно-мистецька Академія України, яка об’єднує знаних письменників, перекладачів, науковців, журналістів, митців та громадських діячів із 60 держав, визначила нагороджених міжнародною медаллю Олександра Довженка за 2021 рік (рішення № 12).

Це – автори мульти-медіапроєкту «Іван Котляревський: українська спецоперація «Енеїда», який був оприлюднений парламентським телеканалом «Рада», парламентською газетою «Голос України», відеоканалом «Film Studio «CIVILIZATION INCOGNITA»» і викликав значний резонанс.

Отже, міжнародною медаллю Олександра Довженка нагороджені:

1. Керівник проєкту, автор сценарію, професор КНУ імені Тараса Шевченка Валерій Бебик;

2. Режисер проєкту, режисер «Film Studio «CIVILIZATION INCOGNITA»» Анастасія Устюжаніна;

3. Редактор проєкту, заступник головного редактора парламентської газети «Голос України» Віталій Суддя.

Серед нагороджених у попередні роки – відомі українські письменники: Юрій Мушкетик, Василь Голобородько, Василь Барка, Ігор Костецький, Рауль Чілачава, Василь Слапчук, Леонід Горлач, Ігор Качуровський, Ігор Павлюк, Богдан Бойчук, Володимир Шовкошитний; видатні літературознавці: Михайлина Коцюбинська, Микола Жулинський, Юрій Шерех (Шевельов); знані зарубіжні письменники та перекладачі: Бенедикт Дирліх, Гурам Одішарія, Єтон Келменді, Роллан Сейсенбаєв, Галимкаір Мутанов, Анатолій Аврутін, Абдельваххаб Аззаві, Ашис Санйал, Віра Річ та інші достойні люди з України, США, Великобританії, Німеччини, Канади, Бельгії, Греції, Грузії, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Молдови, Індії, Бангладеш, Сирії, Іраку, Індонезії, В’єтнаму.

Щиро вітаємо нагороджених!

Сергій Дзюба,

президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України

Віктор Жадько ‑син коваля із села Іваньки на Черкащині, письменник, публіцист, науковець (доктор філософських наук, професор, Почесний академік НАПН України), шевченкознавець. Упродовж 30років досліджує життя і творчість Тараса Шевченка, написав і випустив про поета видання, зокрема: науково-художнє ‑«Іду за Шевченком: від Києва до Канева» (пішки пройшов шляхом Тараса ‑від Києва до Канева упродовж трьох місяців 246 кілометрів); роман-пошук «Грек із душею українця» (про автора опери «Катерина» на слова Т.Шевченка Миколу Аркаса); науково-довідникові: «Іду за Шевченком», «Печерськ Тараса Шевченка», «І я лину у віки давноминулі», «Ідемо за Шевченком» та «Шевченків Вільно» (на основі українського тексту зроблено переклад литовською мовою); цикл художньо-наукових нарисів у виданні «Київська земля ‑Тарасова колиска». У 2011 році надрукував серію книг «Шевченкіана для освітян»: «Із козацького роду», «У Києві, мов на небі», «І серце чистеє подай», «Вільно... Дороге серцю!», «Люблю Україну», «Вікопомний шлях», «Шевченкіана університету. Енциклопедія».

Упорядкував на 1200 сторінок універсальну енциклопедію «Черкащина» (Віктор досліджував архівні та краєзнавчі матеріали упродовж десяти років, за власні кошти проїхав Шевченковим краєм 800 сіл і міст, фо­тографуючи та збираючи історичні факти), де вміщено унікальний матеріал про життя і творчість Кобзаря в Київській губернії (нині ‑Чекркащині), рідних та оточення поета. Надрукував у газетах: «Кримська світлиця», «Українська літературна газета», «Експрес» та «Освіта» 25 публікацій про творчість та оточення Тараса Шевченка.

Сергій Білокінь,

лауреат Національної премії

імені Тараса Шевченка

Відгуки на музичний альбом-диптих «КОЛЯДА-ТРИБ’ЮТ»

Українське радіо: сьогодні вдень

https://www.voutube.com/watch?v=41iP04k8lQc

Телеканал КИЇВ

https://www.voutube.com/watch?v=pYB I JcDAJSI

Радіо Культура

http://www.nrcu.qov.ua/proq.html?id=922

Газета «День»

https://rn.dav.kviv.ua/uk/article/korona-dnya-kultura/za-peretvorennva-kulturnoqo-kodu-nacivi-u-seqment-masovovi-izdvvanovi

TheClaquers

https://theclaquers.eom/posts/8

330?fbclid=lwAR2zi6LDT7DvCBVAomqVRiesUaJn8EDHidl4JqKv3Xtm2-ZKpslvrv0u4Y4

Український інтернет-журнал Музика

http://musart.co.ua/koliada-trvbiut-kupno-kliaduiemo-vid-karachuna-do-rizdva/

ІА ОстроВ

https://www.ostro.org/general/societv/news/620566/

ІА Укрінформ

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3332031-u-proekti-koladatribul-vsi-ohoci-mozut- skacati-minusovku-koladok-zi-shodu-ukraini.html

Газета «День»

https://day.kviv.ua/uk/article/kultura/novyy-proyekt-kolyada-trybyut

Відгук на книжку «Тетраедр» Ольги Слоньовської

Під диктовку Всевишнього (рецензія-інтерв’ю)

Перегорнута і прочитана остання сторінка умовно останнього з чотирьох романів – книги-тетраедру Ольги Слоньовської «Медуза-Ґорґона». Жанр оригінальний, новаторський, але ж новаторство завжди стає лакмусовим папірцем критики.

Стрівшись на життєвих перехрестях у першому за часом видання романі «Загублені в часі», інші три основні дійові особи наступних художніх текстів («Інстинкт саранчі», «Знехтувані Ноєм». «Медуза-Ґорґона) «обростають» індивідуально важливими деталями, новими вагомими фактами або штрихами в автопортретах, змушують читача повертатись до початку розповіді та шукати аналогів у світовій літературі, бо в українській такий роман-метажанр - перша ластівка, але, дозволю собі так сказати, з орлиним зором і розмахом крил.

Як відомо, земляк Ольги ВолодимирівниІван Франкомріяв створити велику реалістичну епопею галицького суспільства. Скоріше всього, це прозове дітище мало бути подібне на «Мертві душі» Миколи Гоголя, «Людську комедію» Оноре де Бальзака чи «Ругон-Маккарів» Еміля Золя. Саме епопею останнього зі мною перелічених митців й було принагідно згадано в спонтанній розмові з Ольгою Слоньовською, коли ми удвох неспішно прямували від Прикарпатського національного університету іменіВасиля Стефаникадо осередку обласної «Просвіти», де мало відбутися дійство урочистого присудженя премії імені Ярослава Дорошенка в галузі сонета.

– Еміль Золя у циклі романів, віддавши на їх написання більше двадцяти років життя, показав французьке суспільство через призму життя однієї сім´ї та її нащадків протягом цілого сторіччя, – зауважила Ольга Володимирівна. –  Розвиток подій, закономірно, тут художньо триває від досить віддаленого минулого до років життя автора.Героїжмоїх романів живуть і діютьу нашу добу, паралельно, є сучасниками, власне, перебувають майжев єдиному часопросторі, більшою мірою – в Україні.Це своєрідний зріз суспільства, показ доль непересічних людей, різних за світосприйманням, рівнем моралі, врешті, статтю, обраною професією, соціальною приналежністю, походженням, світло на яке проливають лаконічні екскурси в минуле предків головних психотипів романів. Вектор діїу мене аж ніякнеза вертикаллю часу, як у французького класика, апо горизонталі часопростору, принаймні в річищі останніх тридцяти-сорока років сьогодення, що загалом для історії є мізерною миттю. Врешті, кожен із чотирьох моїх романів абсолютно автономний і розпочинати читати мій «Тетраедр» як насамперед вирішальний елемент художньої світобудови текстів у цілому, а не тематика чи проблематика, що завжди мають безпосередні стосунки до поетики назви, можна, починаючи від «Медузи-Ґорґони» чи «Інстинкту саранчі» або від «Знехтуваних Ноєм», або й від «Загублених у часі», власне, в якій завгодно послідовності, – нічого суттєвого при цьому не втрачається, але подібне прочитання виявилося б просто неможливим явищем у випадку дилогії, трилогії чи епопеї, будова і наскрізні змістовно-смислові зв’язки яких передбачають, що кожен наступний у часі художньої дії роман ніби виростає з попереднього й героями та й усім змістом глибоко коріниться в ньому. Більше того, всі чотири моїх романи мною творилися паралельно, а не, як це прийнято, кожен наступний аж після завершення попереднього.

Чому?

– Тому, що зв’язати, змонолітизувати їх своєрідними «скобами» взаємопов’язаності інакше виявилося б просто неможливо. Найскладнішими в процесі написання виявилися «вузли» взаємопроникань кожного роману зокрема в тексти інших трьох романів. Отже, від мене вимагалася особлива, точніше - ювелірна увага до інформативного насичення, найменших деталей, алюзій, нібито мимовільних згадок, які згодом виявляться особливо вагомими. Досить було випустити з уваги якийсь малесенький нюанс – і фатально розпочиналося те, що стається у випадку дефекту в’язаної речі: одна «незловлена» вчасно петля здатна безповоротно зруйнувати увесь виріб.

– Але ж виходили Ваші романи друком почергово.

– Звичайно, почергово, – це ж насамперед проблема матеріальних коштів, неабияких затрат на видання кожної книги навіть зокрема, а не те що «гросбуха» не неповних 1000 сторінок.Завжди є ризики, чи видання окупиться, тим більше, ризики з таким непростим художнім конгломератом, як мій «Тетраедр». Тож із видавцем «Українського пріоритету» Володимиром Федоровичем Шовкошитним ми належно продумували, в якій послідовності мої романи видавати, адже літературознавцям краще, напевно, починати читання «Тетраедру» з «Медузи-Ґорґони», проте для більшості звичайних читачів саме цей роман може видатися надто складним для сприймання, навіть залітературизованим. До того ж, найбільш читаючі сучасні цінителі художніх текстів прагнуть невеликих за обсягом творів. Якщо один із кількох взаємопов’язаних романів художньо не вдасться, читач уже навряд чи візьме в руки й інший твір цього ж автора. Неминуче прослідковується парадоксальний ефект: якщо хімічний склад океану не відображає краплина води з нього, значить, ця мізерна частка води – зовсім не з цього океану. Врешті, дилогії, трилогії, тетралогії, епопеї, які для реалізму виявилися спочатку експериментальними, але згодом типовими жанрами великої прози, для сучасного читача нечитабельні апріорі. Нинішній інтелектуальний споживач художніх літературних текстів прагне «густої», насиченої подіями невеликої за обсягом прози, категорично не сприймає сюжетної «тягучки», розмазаності подій на десятках сторінок. «Мильних серіалів» йому вистачає вже й на телебаченні, тому письменник або має що сказати коротко і ясно, або ж його твір автоматично перетворюється в нечитабельне, глевке літературне гмо.

Усвідомлюючи, що в кожного реципієнта художніх текстів є власні запитання до автора, я ризикнув поставити свої особисті, не дотримуючись жодної методики чи системи, залишаючи це авторам монографій і дисертацій.

1. Зараз наше рідне українське Міністерство освіти і науки пропонує переформатувати шкільну програму з літератури, бо, мовляв, у ній занадто багато страждань. Вихід нібито знайдено: твори класиків на перспективу замінять творами сучасних авторів. Ваші герої (і позитивні, і негативні) також чимало страждають. Звичайно, залежно від рівня морального гарту. Невже вони і справді «загублені в часі» і не належать сьогоденню?

– У часі загублені всі. Найперше – реальні, живі люди. Адже коли саме приходити в цей світ, не ми обираємо, як не обираємо батьків, Батьківщину, свій власний генофонд, риси характеру, зовнішність, навіть натальну карту життя. Все те, що маємо право обирати, існує тільки як шанс. Якщо його не використати, то й про вибір нема що говорити. Але для аналізу літературних надбань це явище не має жодного стосунку. Письменник – деміург, він творить художній світ за взірцем реального, проте його герої також отримують метафізичне право на відстоювання власної лінії поведінки. Авторові приходиться або з власними персонажами боротись, або дати їм повну волю чинити так, як їм заманеться. Врешті, «заманеться» – не те слово. Літературні персонажі діють згідно власних характерів, світоглядів, принципів, життєвої мети. Проте чим ці дійові особи потужніші, вдаліші, правдивіші, кращі (кращі – насамперед художньо, бо може мова йти і про більшою мірою негативного персонажа), тим письменникові з ними складніше справлятись, бо диктувати якісь власні авторські умови вже й не приходиться. В таких умовах набагато легше залишити художнє полотно взагалі незавершеним, ніж протистояти власним героям.

– Проте ми вели мову про чинну програму з української літератури…

– Звичайно. Але пора повертатися до наших «баранів». Як відомо, предмет і об’єкт – різні речі. Крім цього, на жаль, у нас, українців, чомусь завжди прийнято вести мову про одне, а при цьому ще й мати на увазі дещо інше, а неясність висловів, неточність думки завжди призводить до спотворення самої суті предмета розгляду. Отже, насамперед треба встановити, що саме ми маємо на увазі, коли говоримо про страждання в літературних текстах. Це страждання, породжені кофліктами різного типу? Життєві випробування персонажів? Трагічні розв’язки літературних текстів? Урешті, цим усім до краю переповнені світові взірці красного письменства! Чи не так? Отже, йдеться про щось інше. Я також категорично проти депресивних художніх творів як у середніх, так і в старших класах. Не треба лякати підростаюче покоління життям, бо всім його все одно прийдеться прожити. Як слушно зауважував Ф.Ніцше, життя кожної, без винятку, людини справді нелегке, але всі ми, метафорично кажучи, – досить витривалі в’ючні тварини, щоб його нести досить довго. У розмові про шкільний курс літератури просто тільки треба внести ясність, що саме стосується поняття «багато страждань». Літературних текстів не існує без конфліктів, і це має відношення не лише до драматургії, в якій конфлікт мусить бути яскраво вираженим. Колізії, випробування, страждання, пошуки виходу, індивідуальний вибір героя/героїні в екстремальній ситуації, глибокі переживання, перебіг почуттів, шкала емоцій – нормальне явище в художньому тексті, а не аномалія! Більше того, в художньому творі мусить існувати «тісний», «густий» художній час, а літературні персонажі мають переживати значно більше подій і апріорі ширшу шкалу випробувань, аніж реальні пересічні люди. Інша справа, що літературний герой не повинен бути «здохляком», який піднімає руки вгору ще до початку боротьби, не має права бути капітулянтом, нездатним до опору обставинам, не може нити, вити й ридати від першої сторінки художнього тексту до останньої, бо в такому морі сліз втопить суть літературного тексту, як сліпе кошеня в брудній калюжі. На моє переконання, літературний герой повинен виходити переможцем у поєдинку з долею, навіть гинути, якщо вже так складаються обставини, що іншого вибору не залишилось, має непереможним. Оце саме той ключовий нюанс, який завжди домінує у світовій літературі, на відміну від української, яку спочатку народництво, яке нав’язувало читачеві комплекс обов’язкового й вічного співчуття до «простого народу», який у такому показному й іноді навіть відверто фальшивому прояві (О.Пчілка «Сосонка», Б.Грінченко «Дзвоник», А.Тесленко «Школяр», І.Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», В.Стефаник «Новина», О.Кобилянська «Земля») на ділі не відчував жодної потреби, а в ХХ ст. – завідомо штучний і політично заангажований метод соцреалізму – перетворили українське красне письменство в суцільні плачі й ридання, масову пораженську безвихідь, безплідні, проте на кожній сторінці афішовані страждання ущербних і слабовольних персонажів. Засилля подібної літератури в курсі шкільної програми, закономірно, вже в реальному житті здатне продукувати лише невдах, нікчем і пристосуванців, адже шляхів опору злу в таких художніх текстах письменники не пропонують узагалі, оскільки найкращі їхні літературні герої або деградують до рівня злочинців (Чіпка Варениченко), або аж ніяк не сприймаються як ймовірні узагалі в контексті історичних епох, висвітлених у прозових текстах (М.Стельмах «Щедрий вечір», «Гуси-лебеді летять»,  «Правда і Кривда, або Марко Безсмертний»), чи обирають вторований десятиліттями путь похилою площиною по низхідній лінії чи безпричинно морально або й фізично гинуть. Чому ж письменник їх прирікає на смерть? Бо наляканий народженням під його пером аж настільки непересічної особистості не знає, куди ж такого прекрасного героя приткнути (І.Франко «Перехресні стежки», О. Кобилянська «В неділю рано зілля копала», Микола Хвильовий «Я (Романтика)».

– Але  ж це не завжди так!

– На жаль, майже завжди, власне, десь аж ніяк не менше, ніж на відсотків 90, саме так. Проте найстрашнішим є навіть не цей факт. Належний, неупереджений літературознавчий аналіз, наприклад, «Землі»Ольги Кобилянської, міг би цей твір показати в  іншому освітленні, а образ Рахіри при такому трактуванні аж ніяк не підпадав би під поняття дискримінації за приналежністю до циганського роду – на ділі в повісті це чи не єдиний образ сильної, цілеспрямованої, розумної, безкомпромісної жінки, яка виборює право на особисте щастя, повагу в громаді й місце під сонцем усіма їй доступними методами. Найстрашніше, що в колонізованій як Західній, так і Східній (навіть радянській) Україні герой-українець не мав права проявляти себе самодостатньою особистістю, національно самоідентифікуватися, не міг зайняти належного місця у суспільстві, оскільки йому навіть офіційно не було дозволено любити Україну й український народ (жупел «буржуазного націоналізму» на ділі виявлявся страшнішим від привида Дракули). Якби появився подібний психотип нескореного й самодостатнього героя-українця, самому письменникові виявилося б непереливки. Згадаймо долю найкращого українського письменника-фантаста Олеся Бердника, страшне покарання за патріотичні вірші їх геніального автора – В.Стуса).

– Невже в українському красному письменстві взагалі нема творів, які не були би вражені бацилою скигління?

– Є. Високохудожні, багатопроблемні, надзвичайно цікаві. Порівняйте першу частину тетралогії «Волинь» Уласа Самчука – «Куди тече та річка» з творами про дитинство М.Стельмаха «Щедрий вечір» і «Гуси-лебеді летять» – й належний висновок зробите самі, бо ж хвала радянській владі у М.Стельмаха – бутафорна, й аж ніяк не міг Михайлик жити в раю, коли саме в час його дитинства Україна пережила два голодомори й криваву колективізацію.

– Вам особисто найбільше не імпонує М.Стельмах?

– Ну, що ви? Це ж геніальний творець української «великої» прози. Його романи «Кров людська – не водиця», «Дума про тебе», а особливо «Чотири броди»– й у наш час належно не поціновані й вдумливо досі літературознавцями не прочитані. Проте ми вели мову про шкільну програму. Для розуміння моєї позиції в цьому питанні уважно перечитайте найкращі взірці нашого красного письменства, твори які дивом уникнули пошесті «соцреалізму»: «Україна в огні» О.Довженка, «Дума про тебе» або «Чотири броди» М.Стельмаха, «Людина і зброя» Олеся Гончара, «Дума про невмирущого» П.Загребельного. Так, це літературні тексти далеко не про найкращі часи для самореалізації людини, це художні речі навіть про епохально тяжкі випробування, про війну, але ж герої саме цих художніх текстів повноцінно живуть і в екстремальних ситуаціях, а не ниють та стогнуть при найменшій життєвій невдачі чи йдуть на дно в першій-ліпшій життєвій калабані. А які глобальні й животрепетні проблеми поставлені Т.Шевченком у «Розритій могилі» чи І.Нечуєм-Левицьким у романах «Князь Єремія Вишневецький» і «Гетьман Іван Виговський», а який чудовий роман «Диво» П.Загребельного, яка художньо досконала «Орда» Р.Іваничука! А з поезії настільки повноцінними є «Дитячий альбом П.Чайковського» Ірини Жиленко чи «Золоте ябко» Дмитра Павличка. Та й «Украдене щастя» І.Франка, «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського чи й новела «Щурі» Є.Гуцала або ж його «чорнобильська» новелістика могли б зробити шкільну програму з літератури надзвичайно цікавою, багатогранною, вагомою. Натомість чинну програму з кожним роком лиш доповнюють все новими й новими, причому абсолютно не цікавими для старшокласників творами, в тому числі й сучасної літератури, а «рукавичка» від такого перевантаження вже розлазиться по всіх швах. Так. У середніх класах учнів треба насамперед навчити читати й отримувати естетичне задоволення від прочитаного, тому тут у кожному класі можна пропонувати досить багато коротких, але своїм художньо-смисловим компонентом оптимістично наповнених художніх текстів. І таких насправді є чимало! Ось тільки наші укладачі шкільної програми з літератури про ці художні тексти й самі наймізернішої уяви не мають, а тому пропонують саме ті, які ще існували в підручниках з часів радянської школи й авторам чинної програми відомі з власного дитинства. Ось і маємо ляп на ляпі. «Щедрий вечір» М.Стельмаха – яскраве підтвердження такому явищу. Але ж, здається, мова йде про старші класи. Покійний А.Фасоля розробив прекрасну програму для старших класів, та тільки ж вона для студентів філологічних факультетів і журналістики, а не для десяти- й одинадцятикласників. Якби у старших класах з усіх навчальних предметів була тільки українська література за цією програмою, бідні юнаки й дівчата і тоді відчували б неабиякі труднощі в її опануванні, адже в старших класах на виконання домашніх завдань зі всіх (!) навчальних предметів передбачається максимум три години, а щоб виконати лиш одну цю програму, прийдеться випускникам засиджуватися до темної ночі! Невже в 10 – 11 класах не досить вивчати по 7 – 8 письменників, як це прийнято в Німеччині, Англії, Франції? Наприклад, на моє переконання, в 10 класі текстуально доречно вивчати І.Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький»,Івана Франка«Мойсей» і «Украдене щастя», Лесі Українки «Лісова пісня». В.Стефаника «Марія», О.Кобилянської «Апостол черні» і «Зійшов з розуму», М.Коцюбинського «Intermezzo» і «Тіні забутих предків», В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», П.Тичини «Сонячні кларнети», Є.Маланюка есеїстику; в 11 класі – О.Довженка «Щоденник» і «Україна в огні», У.Самчука «Марія», О.Гончара «Людина і зброя», П.Загребельного «Диво» і «Дума про невмирущого», В.Симоненка – громадянську лірику, Ліни Костенко «Маруся Чурай» і «Сніг у Флоренції», роман Р.Іваничука «Орда». Врешті, можна й дещо в мною запропонованому списку й поміняти, але ж не перетворювати чинну програму в безрозмірну «рукавичку», бо й вона, згідно відомої казки, неодмінно лусне. Якщо випускники належно будуть ознайомлені бодай із цими, мною переліченими, персоналіями авторів і їхніми найкращими творами, все інше національне літературне багатство їм виявиться посильним для добровільного самостійного прочитання на перспективу, власне, протягом усього життя. Однозначно: замість амбіціозних претензій до її сьогоднішнього наповнення, шкільну програму треба детально обговорити, належно проструктурувати і – найголовніше! – в жодному разі надалі не перевантажувати! Шкільний курс літератури повинен давати учням естетичну насолоду, а не з причини кричущої непосильності осягнення безрозмірності формувати відразу до української художньої книги.

– Проте вибір письменників і їхніх творів – справа не одного дня. Це надзвичайно важлива стратегія на роки, а не тимчасова тактика, як у нас прийнято вважати.

– Звичайно. Бодай рік методисти, літературознавці, вчителі-практики на сторінках фахових журналів і в системі Інтернет повинні сперечатися, дискутувати, апелювати, доводити, проте витворити шкільну програму не на якийсь рік чи два її скоропостижного існування, а принаймні на одне-два десятиліття. Сучасна література мусить почекати бодай років п’ятнадцять, поки якась її найдовершеніша частка буде впроваджена в шкільну практику. Мусить появитися погляд на сучасні літературні здобутки із відстані часу. Принаймні, так прийнято у Європі. А в нас, українців, крім цього, треба ще й належно розглянути бодай основні шляхи розвитку українського красного письменства, бо ж навіть у ХХ ст. українська література проявила себе красним письменством і модернізму, й конгломерату модернізму з соцреалізмом, і літературним явищем постмодернізму, й метамодернізму який зараз відчайдушно виборює «місце під сонцем» і, що найголовніше (!) – зараз українську літературу представляє однією з найрозвинутіших європейських літератур, від яких, чого таїти правду, в лещатах СРСР вона вимушено відставала десятиліттями. Але ж ми з вами домовлялися вести мову про мій власний роман «Тетраедр», а не про літературу в цілому.

– Пригощаючи водою з нової криниці Ваша героїня другого плану з роману «Медуза-Горгона» згадала слова з Біблії про дарунок людині – життя: «Приходь і пий воду життя даром...» Але, прочитавши інші складові «Тетраедру» ‑Ваші романи «Згублені в часі», «Інстинкт саранчі» та «Знехтувані Ноєм», переконуєшся, що вода життя не завжди достається безкоштовно.Яку требужертву– її завждикладуть на вівтар життя головні герої кожного з романів і, зокрема,«Медузи-Горгони» ?

‑ Врешті,наведені слова в «Медузі-Ґорґоні» менш відомі від афоризму Григорія Сковороди про те, що Бог зробив важке непотрібним, а необхідне – неважким. «Приходь і пий воду життя даром...» – це свідчення доброзичливості Господа до свого творіння – людини, того беззаперечного факту, що Бог ніколи не вимагає від людей непосильного. Жага багатства, матеріальних цінностей, легкодоступних майнових інтересів погубила не одну яскраву особистість. Так сталося й з Льончиком Жбанкіним, так ледве не закінчилося й для Юрія Змитника. Проте для інших моїх основних героїв (і другорядних персонажів – також) матеріальне благо ніколи не виявлялося вершиною щастя. Від них дуже багато вимагається в житті – і закономірно, що їх щедро нагороджено. Біблія не таврує багатство, але осуджує непомірну жагу багатства. Стосовно причин і наслідків – це закон бумеранга, який передбачає: за зло отримаєш втричі або й востократ більше зла, за добро – отримаєш тільки добро, але не завжди відразу й не стільки в грошовому еквіваленті, скільки в Божій опіці, сприянні, чудесному порятунку в найважчу мить і благополуччі та щасті. Кожен із моїх психотипів проживає надзвичайно насичене подіями й життєвими перехрестями та колізіями життя. Реальній людині це взагалі просто не посильно. Літературні ж дійові особи несуть у собі потужний заряд здатності демонструвати той факт, що людина ніколи не залишається покинутою Богом напризволяще, що найбільший грішник може і здатний покаятися, щоб переродитися морально й духовно. Той, хто деградує остаточно, – зовсім не жертва несприятливих обставин, а в своїй індивідуальній гордині, безрозмірному Его – невиправна істота.

У романі «Медуза-Ґорґона» людяність у стосунках із далеко не ідеальною матір’ю насилу, але таки неухильно завжди зберігає Алевтина Миколаївна, сама також аж ніяк не безгрішна особистість, через що тяжко й глибоко переживає своє спонтанне моральне падіння. Образом сильної жінки тут постає Олена М’ятна. Ідеалом українського чоловіка у цьому моєму романі стає лікар Гріг-Григорій. Уже тільки тому, що він – чоловік письменниці, Грігові можна поспівчувати. Талант – завжди випробовування не стільки для його носія, скільки для ближніх талановитої людини.

3. Маючи деяке відношення до літератури, часом запитую себе, що таке талант письменника – дар Божий чи покара від Всевишнього, приречення не тільки на творчі муки?. Хотів би почути Вашу думку.

– Талант – одночасно й небесна найвища в земному житті винагорода, й найтяжчі випробування. Талановита людина собі взагалі не належить. Вона може когось любити, чогось досягати, щось примножувати, але насправді найбільше вона любить свій Божий дар, найактивніше старається досягти вершин мистецтва, найщиріше примножує свої феноменальні вміння й здібності. У певні моменти життя талановита людина – егоїстичне чудовисько, найвірніший слуга чи служниця найвимогливішого в світі ангела творчості, медіум-посередник між Богом і людьми, пророк-оракул. Сказане в художньому творі від імені «я» збувається невідворотно. В цьому я пересвідчилася однозначно. Коли в «Медузі-Ґорґоні» чоловік Алевтини Миколаївни Гріг умирав від інфаркту, я злякалась писати про його смерть і «випрямила» криву, описавши мало не чудесне зцілення й навіть його відрядження на Донбас парамедиком. Останнє було явно штучною деталлю, але нею я щосили старалась відвернути невідворотне від власного чоловіка. Нічого в мене не вийшло: Михайло згорів усього за два місяці від саркоми підшлункової залози. А він же систематично обстежувався в лікарнях останні два роки, й увесь час ми від лікарів чули як не одне, то інше, але ж не смертельно небезпечне: пісок в нирках, невеличкий камінець у жовчному, початки гастриту. Саркому прогавили, її просто не побачили доти, доки вона не вразила всю підшлункову й своїми метастазами проникла аж у спинний мозок. Коли ж чоловікові остаточно винесли смертельний діагноз, як вирок, я з розуму сходила від самобичування: ось чим обернулася літературна колізія, яку так необачно я почерпнула з Небесного Архіву.

– На останніх сторінках роману-сповіді«Медуза-Горгона»Ви чи Ваша героїня письменниця Алевтина Миколаївна дозволили собі вступити в суперечку з Небесним Творцем, дорікнувши Йому за недосконалість створеного світу, людьми освоєногометодом проб і помилок. Настільки вірогідна ця дискусія? Поети люблять ставити запитання Небесам, але чи чують вони відповідь? А може, хтось все-таки чує або читає в АстральномуАрхіві? А потім пише під диктовку Всевишнього....

‑ З Богом, як тільки нас особливо гостро дістануть якісь події, звалиться на голову якась біда, горе, великі неприємності, сперечаються всі. Подумки, звичайно. Людина – нетерпляча, амбітна, самовпевнена й зарозуміла. Останнє, напевно, було їй дано Богом «на виріст», ось чому й появилася нічим не аргументована райська заборона не коштувати плодів із дерева добра і зла. Проте якщо Адам і Єва вже райського яблучка скуштували, то їхні нащадки автоматично набули здатності відрізняти, щό саме Богом заохочується, а щό – осуджується і карається. Книга книг Біблія вимагає від людей не стільки повного послушенства, й дотримання букви закону, стільки розуміння й дотримання духу закону. Як тільки вже в Старому Завіті найстрашніші грішники змінюються на краще, змінюється на краще й ставлення Бога до них. Навряд чи наслав би Бог на людей всесвітній потоп, якби Ной кинувся рятувати інших, а не у своєму егоїзмі дійшов до думки, що він – найкращий серед людей. Не прийняв же Бог у жертву Якова від Авраама, замінивши дитину жертовним ягням, яке приволік ангел, уже тому, що батько лиш гірко засумнівався в доцільності людської жертви, свого пізнього і єдиного сина.

Стосовно «диктовки», то мушу визнати: писалося без жодних мук творчості, сюжети нібито приходили зовні, персонажі самі вдало скеровували річища романів. Там, де я самовільно втручалася в події, це аж ніяк не йшло на користь ні романові, ні мені, як авторці. Натхнення пропадало, задоволення зникало. Ще й, як у польоті літаком, несподівано формувалася «повітряна яма», і вигребти з неї було ой як непросто, деколи навіть приходилося нищити кілька сторінок уже готового тексту й впадати в гнітючий стан апатії.

– Мені доводилось писати критичні замітки на полях хрестоматійних творів, коли зустрічалось щось неймовірне з розряду«рояль в кущах». Як Ви гадаєте, чи є в романі«Загублені в часі»саме такі факти? На мою думку, нещасній Ганні, героїні цього роману, занадто часто щастить...Але ж це не типова «попелюшка».

‑ Роялю в кущах не було, зате в хвилини наближення натхнення й упродовж творчої праці постійно звучав камерний оркестр. Іноді вночі я прокидалася саме від звуків камерного концерту, якого ніхто, крім мене, із моїх домашніх не чув. Ця дивовижна музика завжди означала для мене одне: пора без жодних зволікань сідати за комп’ютер, інакше Небесний Архів зачиниться й трансляція моїх творів урветься.

Стосовно образу Ганни, то саме ця героїня мені особисто дуже близька. Найімовірніше, я й сама реально могла стати саме такою, якби вчасно не вирвалася з глибоко провінційного села й не зустріла людину, подібну до Гріга. Неправда, що Ганні надто часто щастить. Просто вона сильна особистість, а сильні не піднімають руки вгору перед боєм, вони взагалі ніколи не здаються – й обов’язково рано чи пізно таки виграють поєдинок із навіть найтяжчою і найпідступнішою долею.

– Немало сторінок у Ваших романах присвячено«ідіотизмупсихологіїсільського соціуму». Чи зрозуміють (точніше – чи сприймуть) сучасні читачі, зокрема Ваші студенти ці сторінки? Боюсь, що гортатимуть сторінки далі, пропускаючи незрозуміле, як дехто пропускає описи природи...

‑ Село у своїй неприглядності злиденного існування середини 90-х років ХХ ст. постає насамперед у «Загублених в часі». Це не художній вимисел. Це трагічні реалії життя. У складні моменти історії держава завжди «вирульовує на рівне й сухе» за рахунок сільських мешканців, їхніх скалічених доль, занапащених талантів. Насамперед село завжди несе на власних плечах тягар політичної чи економічної криз. Політичні діячі прекрасно розуміють, що бодай із голоду село не вимре, а все інше й до уваги ніким не береться. Чи зрозуміють сучасні читачі основні авторські акценти в «Загублених в часі». Звичайно! Я ж ніде й нічого не пересмикнула. Об’єктивність показу явищ, подій, людських доль завжди стає лакмусовим папірцем того, чи твір не грішить надуманістю. Без роману «Загублені в часі» всі інші, великою мірою, урбаністичні твори, не запропонували б художньо загальної картини того, що відбувалося й відбувається досі в нашій державі. Сільське населення мігрує в міста. Зробіть опитування студентів – 99 відсотків народжених не в місті, навіть у рідне село, де є цілком пристойний особняк, родючий город, нова школа й дитячий садок, категорично повертатися не хочуть. Це не виїмково українська, це світова тенденція. Але читати про село молоді люди будуть, причому незалежно від власного місця народження, тому що для них це насамперед своєрідна екзотика. Це на рівні свідомості. На рівні підсвідомості – значно важливіше: це спроба пізнати витоки. Ось тільки не треба писати про село одноманітно, тупо, нецікаво. У місті ми деколи навіть не знаємо, хто живе в сусідній квартирі, яка його спеціальність, хто найближчі родичі. А в селі всі про всіх знають якщо вже не до сьомого коліна, як було раніше, то бодай на три покоління вглиб. Повірте, й це немало. Поки ми не усвідомимо феномен українського села, узявши з нього найкраще, нам усім буде дуже тяжко адаптуватися в сучасному світі, який здатний морально й духовно вихолостити людину протягом якихось 20-30-тихроків її свідомого життя, витворити з неї прагматичного біоробота-споживача матеріальних благ. Сумніваєтеся в істинності мною сказаного? Запитайте своїх міських сусідів, скільки разів за останніх п’ять років вони були в театрі, на виставці картин, на концерті, в кіно, на весіллі, на хрестинах, в лісі, а це ж дійства звичніше звичних. Скажете, й сільські мешканці театри й виставки картин не особливо відвідують? Зате вони набагато частіше ходять одні до одних у гості, вибираються на природу, святкують сімейні дати в досить широкому колі родичів. Почуттєвий мікроклімат села набагато тепліший від міського, емпатія в селі більш природна, ніж у місті, де переслати якусь сотню по Інтернету людині в біді легше, ніж, наприклад, відвідати будинок перестарілих, в якому власній мамі, наприклад, єдина донечка-письменниця винаймає няню, яка одну-дві години щоденно спілкується зі старенькою, може, найнята нянечка й годує її з ложечки, але ж рідна кровинка при цьому не відчуває найменших докорів сумління, що не появляється коло мами тижнями й місяцями: мовляв. я ж неабиякі гроші плачу за індивідуальний догляд старої! Якби хтось подібно поводив себе в селі, найближчий соціум дуже швидко навів би порядок із явною фарисейкою.

– Ваші романи – це сповідь перед уявним мікрофоном чи перед Всевишнім, бо, скажімо, антигерой роману «Інстинкт саранчі» журналіст Льончик загинув, не встигнувши довести до кінця свою останню підлість.Авторка прирекла його на смерть оправдано чи на догоду багатостраждальній Ганні, героїні попереднього роману?..

‑ Це взагалі не сповідь. Це панорамна картина близького своєю суттю до нашого реального світу витвореного письменницькою уявою світу художнього. Усіма чотирма романами з «Тетраедру» я нікого цілеспрямовано й нав’язливо не виховую, нікого менторським тоном не повчаю. Парадокс, але я навіть цілеспрямовано не виводила типових персонажів, бо ж мої романи належать до мегамодернізму, а не до реалізму, й тут акцент мусить бути на яскравих неординарних персоналіях, а не на представниках типової сірої маси. Таких, наприклад, як мої персонажі Льончик Жбанкін чи Юрій Змитник, ви особисто не зустрічали серед журналістів чи лікарів, до когорти яких особисто належите? Ну й що? Ви ж не можете гарантувати, що подібних психотипів нема серед представників цих спеціальностей узагалі або серед політиків, учителів, науковців, бізнесменів. Навіть якщо взагалі не знайдеться й близьких до моїх героїв прототипів ніде, це теж аж ніяк не може вважатися контраргументом. Тому що є літературний збірний багатограний і художньо вдалий персонаж. Існує роман, в якому цей психотип функціонує на повну потужність – тож які взагалі можуть бути претензії? Дехто з так званих обсерваторів сучасного літературного процесу застряг настільки далеко в часі, що при зустрічі не соромиться звинувачувати мене в недостовірності художньої правди, закидає мені атеїзм і нешанобливе ставлення до Бога. Я глибоко віруюча людина, але не богомольна старушенція, яка б’є поклони і хреститься на кожному кроці, вважаючи, що цим без особливих зусиль обдурить Бога й заслужить рай. Мої романи несуть заряд духовності, а не атеїзму. Проте ортодоксам подібне пояснювати годі. У їхніх книгах слово «Бог» на кожній сторінці, зате гріх і фарисейство – беззмінно також на кожному життєвому кроці. Вони всіх демонстративно повчають, як саме треба жити, але самі особисто постійно чинять лише так, як їм персонально вигідно в конкретну хвилину буття.

Стосовно Льончика Жбанкіна, то «нечиста сила» у ставленні до нього більш ліберальна, ніж до Юрія. Жбанкін апріорі попереджений, йому навіть продовжено час на виправлення.

–  Але ж у Ваших романах справді є образи «нечистої сили». Точніше, моє запитання стосується найбільшою мірою роману «Знехтувані Ноєм».Лікар Юрій проходить всі колаземного пекла, моральноопускаючись все нижче й нижче, але, врешті-решт, виривається з тенет володаря Пітьми і тягнеться до Світла. Це спроба сказати читачеві, що не всі ми такі пропащі?..Не знаю, як хто, а я особисто переконався, що чотири романи написані«на єдиному подиху», який тривав кілька років доповного виснаженняавторки. Як Вам працювалось, розказано в останньому романі. І відразу написане віддано до друку. Ви не поклали романи на дно шухляди, не дали « відлежатись » , щоб згодом поглянути на них пильним оком читача чи редактора. Адже відомо, що в шахи найкраще грає той, хто спостерігає за грою противників збоку. Чи не появилось бажання переписати деякі сторінки?

‑ Всі романи «тетраедра» написані протягом двох неповних років. Такої інтенсивності творчого процесу в мене раніше ніколи не було. Проте ніякого виснаження я взагалі не відчувала.

– Чесно зізнаюся, що найбільше вражень мав від роману«Медуза-Горгона». Тут і сприйняття авторкою чужих творів, тут і запрошення до власної«творчої вітальні». А ще розкриття секретів задуму, процесу роботи. Але звідси і найбільший мій протест – романи написала не Алевтина Миколаївна, а Ольга Володимирівна! Переконаний, що саме від її імені мала вестися мова в цьому романі. Гадаю, що Ви не змогли обійти спокусу додати розповіді трішки жіночих фантазій про лицаря на білому коні – створили героїні нову родину, нові життєві перипетії, хоча описали, як мені здається, власні страждання. Чи я помиляюсь?А ще було би дуже цікаво почути про метажанр і мегамодернізм. А на завершення: надіюся, що я нідеВамне наступив на«коханий мозоль».Але кортить запитати: над чим Ви зараз працюєте?

Стосовно метажанру й мегамодернізму, то в «bukvoid» є моя стаття «Quo vadis і що далі: Модернізм? Постмодеронізм? Мегамодернізм?». Матимете бажання – прочитаєте.Стосовно моєї творчості, то в Україні війна. Патріотична лірика як різновид громадянської, стає «важкою артилерією духу». Ось чому від першого дня війни, 24 лютого 2022, у Фейсбуці я постійно друкувала свої поезії, які вже об’єднані в збірку «У камуфляжі й бронежилеті». Також працюю над романом-дилогією «Любов, суниці і патроним». Але роман-експеримент «Тетраедр» – для мене особливий, Відчуваю, що подібного твору в нашій літературі ще не було.

‑ То, можливо, саме цей твір варто висувати на Шевченківську премію?

‑ Є така думка. Я нічого не загадую наперед. Уже двічі на цю премію я доходила до третього, останнього, туру, але завжди виявлялось, що це ставалося «не в тому місці й не в той час». Але загалом, нічого просто так не відбувається, а тим більше – не народжується з-під пера. Все стається саме тоді, коли має статися.

Віктор Гриценко

Відгуки на книгу «Матерія» Василя Мойсишина

"Матерія": прикарпатський науковець презентував нову збірку поезії (ВІДЕО)

Синергія матеріального та ефемерного. Саме так описує свою збірку віршів прикарпатський науковець Василь Мойсишин.

"Матерія" ‑це вже четверта поетична збірка, над якою він працював впродовж семи років,пишеФіртка.

Каже, такий довгий термін зумовлений активною науковою роботою. А віршування дає можливість відірватися від напруженої праці на математичній ниві.

Натхнення для віршів, зізнається автор, черпає звідусіль.

https://firtka.if.ua/blog/view/materiia-prikarpatskii-naukovets-prezentuvav-novu-zbirku-poeziyi-video

Ліки від депресії

Пандемія… Карантин… Обмеження… З екранів телевізорів – тривога. В соцмережах – істерика. Сльотава осінь домішує меланхолії до так званого «коронавірусного стресу». І нема на те ради. Чи є? Адже на всяку отруту існує протиотрута, антидот – тільки пошукай. Для одного – спорт, для іншого – рукоділля, хтось релаксує з домашнім улюбленцем, а хтось – відкриває книжку…

До речі, читання літератури певного спрямування вже давно практикується в комплексі психотерапевтичних заходів. Саме так. Мова про бібліотерапію. Хороша книжка часом може замінити похід до психолога. Правда, свого «цілителя» треба ще знайти – вибір широкий.

Я таку «пігулку від депресії» отримала несподівано – в подарунок, хоча спочатку не зрозуміла, що це – вона. В руках – збірка віршів. Втім… Ні, не зовсім віршів. Поруч із римованими рядками – поетичні за змістом, однак прозові за формою оповіді про цілком інше життя, де немає місця інформаційному болоту, яке щодня летить в тебе з екранів і моніторів. Бо ти для автора – не «цільова аудиторія», а друг, з яким щедро ділиться своїми думками і неймовірними, проте правдивими, історіями про шляхетну пані, страчену за заборонене кохання; про віртуоза-скрипаля, який своїм мистецтвом змусив плакати жорстокого зарізяку; про легендарні скарби Довбуша; про диких тварин і людей, які знаходять порозуміння без слів і навіть рятують одне одного в небезпечних ситуаціях; про таємниці Карпат, заховані в лісах і печерах…

Поет і сам намагається їх розгадати всіма доступними засобами – і мистецтва і науки. Адже він – не тільки «слуга муз», він – доктор технічних наук, професор,завідувачкафедри вищої математикиІнституту нафтогазової інженерії Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газуВасиль Михайлович Мойсишин. Книжка, про яку йдеться – його нова збірка «Матерія». Літературні критики, напевно, справедливо вкажуть на багатогранність таенциклопедичну обізнаність автора, оцінять вишукану архітектуру кожного твору, але я – про інше.

Спробуйте провести експеримент із відновлення психологічної рівноваги в період карантину. Вимкніть телевізор, який щодня складає вам компанію та розповідає про кількість загиблих в автокатастрофах і в лікарнях… Попрощайтесь, хоча б на добу, із соцмережами. Поставте на паузу спілкування в месенджерах. Зробіть собі вихідний в товаристві з книжкою. Хтозна, можливо, «Матерія» виявиться саме тим «бальзамом на рани», якого вряди-годи потребує кожна душа. Застосовуйте його неквапом, намагайтесь відчути кожен доторк до слова й побачити кожну історію, немов на власні очі. Десь посмієтесь? І добре. Десь посумуєте? І це гараз. Що точно – обов’язково подумаєте над справді важливими речами, роздивитесь уважніше суттєве й другорядне…

В моїй бібліотеці «Матерія», мабуть, не опиниться на поличці з поезією. Думаю, правильніше долучити її до зібрання психотерапевтичної літератури. А краще – залишити на столі й перечитати ще раз під час «карантину вихідного дня». І нехай весь світ зачекає…

Наталія Ясинська,

практичний психолог

Відгуки на телевізійний серіал «МАМА»

Рецензія Андрія Кокотюхи

https://detector.media/kritika/article/185232/2021-02-25-mama-u-vorozhomu-tylu/

Погляд на серіал журналістки Марії Спалєх

https://detector.media/kritika/article/185363/2021-03-Ol-seryal-mama-o-chem-govorvt-s-donbassom/

Інтерв'ю авторки ідеї та сценарію Валентини Руденко виданню «День»

https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/valentvna-rudenko-mama-ce-ukrayinska-religiva

Інтерв'ю авторки ідеї та сценарію Валентини Руденко виданню «Гордон»

https://gordonua.com/ukr/news/societv/rudenko-mama-ukraiinskoii-viini-zhinka-rokiv-40-5Q-tse-zovsim-ne-harakterna-dlia-viiskovih-dram-starenka-v-husttsi-1627185.html

Інтерв'ю авторки ідеї та сценарію Валентини Руденко телеканалу «СТБ»

https://www.facebook.com/watch/?v=887224558705604

Інтерв'ю авторки ідеї та сценарію Валентини Руденко виданню «Україна Молода»

https://umoloda.kyiv.ua/number/3667/164/152259/

Інтерв'ю продюсерки Тетяна Куц виданню «зііитзк.іпїо»

https://shumsk.info/%D1%8F%D0%BA-%D0%B7%D0%BD%D1%96%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D0%B8-

%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-

%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC-%D0%BC%D0%B0%D0%BC%D0%B0-%D1%80%D0%BE/

Інтерв'ю виконавиці головної ролі Олесі Жураківської Олесі виданню «Факти»

https://faktv.com.ua/ua/showbiz/kino/20210727-hochemo-dostukatvsva-do-zakrytvh-serdets-olesva-

zhurakivska-pro-ziomky-serialu-mama/

Відгуки на серіал

https://otzovik.com/review11516795.html

https://www.otzyvua.net/serial-mama-2021

цікаві факти

https://tv.ua/tv/anonsv-na-tv/2994833-interesnve-faktv-o-4-serijnoi-drame-mama

http://broadcast.net.ua/ru/ukr-cinema/5939-vseukrainska-drama-mama-vidhuknulasia-v-sertsiakh-telehliadachiv-prodovzhennia-na-stb

Сторінка серіалу на сайті телеканалу «СТБ»

https://www.stb.ua/serial/ru/issue/mama-smotret-serial-onlayn-vse-serii/

ПЛЕЯДА НЕСКОРЕНИХ

Галерея зображень

Презентація монографії «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» в музеї-лабораторії «Ното зоуіеїісиз» стала приводом для творчої дискусії про українську літературу та її творців.

Авторка - докторка філологічних наук, професорка, керівниця Наукового центру дослідження проблематики українського шістдесятництва в Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України - Людмила Тарнашинська та директор видавництва «Смолоскип», літературознавець, доцент НУ «Києво-Могилянська академія» Ростислав Семків уважно прислухалися до виступів кандидатки філологічних наук, доцентки кафедри української літератури, методики її навчання та журналістики Оксани Капленко, професорки цієї кафедри Алли Бондаренко та завідувача, професора Юрія Бондаренка.

Письменники-шістдесятники спонукали їх до власнихнаукових розвідок і до літературної творчості. Адже помітними постатями в колі «профілів» були й наші випускники Іван Кошелівець та Євген Гуцало.

Поштовхом до написання монографії (а це вже друге, доповнення видання після 2010 року) для Людмили Тарнашинської стало й особисте спілкування з Іваном Кошелівцем, Іваном Драчем, Володимиром Дроздом, Євгеном Сверстюком. На її думку, естафету того покоління перейняли сьогоднішні літератори та активісти суспільно- громадського руху.

Означена тема презентації привабила викладачів та студентів, працівників музеїв, учителів, ліцеїстів і школярів Вони можуть уважну перечитати подаровану в декількох примірниках книгу в бібліотеці нашого вишу.

Надія Онищенко, директорка Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою

Культурне явище чи початок національно-визвольної боротьби?

У книгарні “Є” в Києві відбулася дискусія довкола нової книжки Людмили Тарнашинської “Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління”. Участь у заході взяли: дисидент, народний депутат України І і ІІ скликань Богдан Горинь, заступник директора Інституту літератури Микола Сулима, літературознавець Павло Михед та директор Музею Тараса Шевченка Дмитро Стус.

Розпочинаючи розмову, директор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків зазначив, що шістдесятництво – це особливе поліфонічне явище в українській культурі, яке ще потребує ґрунтовного осмислення та проговорення. Він підкреслив: “Смолоскип” докладає великих зусиль, щоб ця розмова тривала”. У доробку видавництва цілий спектр текстів, що реактуалізують розмову про шістдесятників. Це й художні тексти Василя Симоненка, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, і мемуаристика, важлива як “усна історія”, що показує атмосферу зсередини (спогади Світлани Кириченко, Миколи Плахотнюка, Ірини Жиленко), і наукове осмислення, щонайґрунтовнішим зразком якого і є дослідження Людмили Тарнашинської. Варто також згадати дослідження самвидаву Олеся Обертаса, а також дослідження дисидентського епістолярію Наталі Загоруйко й Олега Рарицького. 

Заявлена Ростиславом Семківим дискусія розпочалася вже з виступу Богдана Гориня. Йдеться про визначення власне шістдесятництва та його часових рамок. Для дисидента Гориня це дуже чіткі часові межі, які окреслюються кінцем 1950-х років до 1972-го. А саме шістдесятництво – “це не явище, а початок національно-визвольної боротьби, який розпочався як національно-культурний рух і в середині 1960-х років трансформувався в рух культурно-політичний”.  Історична заслуга шістдесятництва, на його думку, у тому, що саме з нього розпочалася нова сторінка української історії, а саме ненасильницька боротьба за незалежність.

Високо оцінюючи книжку загалом, і особливо вирізняючи статті про Івана Драча, Ірину Жиленко, Євгена Гуцала, Ліну Костенко, Євгена Сверстюка, Василя Симоненка, пан Богдан водночас зауважив, що виданню бракує деяких важливих постатей, зокрема Дмитра Павличка, якого, на його думку, слід уважати “прологом українського шістдесятництва”.

Натомість Микола Сулима зауважив, що часові рамки пана Богдана полемічні, так само як і “списки” тих, хто до нього належить. І, врешті, так само, як і рамки географічні. Адже шістдесятники – це не лише письменники чи поети, це також і театральні діячі, художники, кінорежисери, композитори. Справді, навряд чи можемо заперечити, що Лесь Танюк, Алла Горська чи Сергій Параджанов належать до цього феномену. Що ж до географії, то літературознавець наголосив, що йдеться не лише про Київ, але навіть і не лише про Україну: в Азеребайджані був Олжас Сулейменов, у Грузії – Валерій Чалідзе, у Вірменій – Грант Матевосян, у Литві – Юстинас Марценкявічус, у Росії – Белла Ахмадуліна, тощо. 

Пан Микола також пригадав цікавий штрих із тогочасного життя, а саме “книжки з навантаженням”. Нинішнім читачам цей вислів, імовірно, зовсім незрозумілий. Йдеться про цікаве явище радянської дійсності: якщо ви хотіли купити у книгарні щось справді вартісне, то мусили брати “в комплекті” такий собі доважок із того, що було видано великими тиражами, але не користувалося попитом. Так, до “Ста поезій” Вінграновського Миколі Сулимі “доважили” поезію Кацнельсона.

Дискусію про визначення й рамки шістдесятництва продовжив доктор наук Павло Михед. Він дуже вдало підмітив “багатоповерховість шістдесятництва”. Для нього це – культурно-історична епоха, дуже багата, виразна, відзначена своїм особливим колоритом. ЇЇ політичні рамки, вочевидь, слід трактувати за Богданом Горинем, художні ж – ширші, з цього погляду шістдесятництво пульсує і під кінець XX століття. Це час зміни орієнтирів, час жаги нового слова, на яку першими відгукнулися саме поети. 

“Я жив у шістдесяті, я знаю їх не лише по книжках, а пам’ятаю на запах”, – підсумував Павло Михед. І це дуже зрезонувало зі словами Дмитра Стуса, який зауважив, що в розмові про шістдесятників йому часто бракує “м’яса” – реалій побуту того періоду. Він також підняв питання адаптації розмови про це покоління до сучасної молоді. На його думку, книжка дуже важлива саме тим, що піднімає питання дефініції явища, а з іншого боку – вже вимальовує певний канон. Але вона надто велика. Для молоді слід створювати дещо інший продукт, у форматах, які зацікавили би нове покоління, і, на жаль, немає жодного українського письменника, для якого ця робота вповні пророблена. 

Підсумовуючи розмову Людмила Тарнашинська зауважила, що не могла і не ставила за мету бути творцем канону. Свою роботу (а пані Людмила – керівниця Центру дослідження проблематики шістдесятництва) вона присвячує тим представникам покоління, яких уже немає серед нас, багатьох з яких вона знала особисто. Ми ж сподіваємося, що розмова й справді триватиме та спонукатиме людей різного віку дізнаватися більше і про самих шістдесятників, і про їхню роль для української історії та культури.

Книга «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» Л.Тарнашинської – зразок якісно нового рівня осмислення творчої спадщини митців

Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

вул. Прорізна 2, кімн.404,

01001, м.Київ

У літературознавчій книзі «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)».К.:Смолоскип, 2019. 589 с. Людмила Тарнашинська на високому рівні академічної гуманітаристики осмислює місце і роль «знакового покоління» творців 60-х ХХ століття, кожен з яких є справді неповторним, виокремлюючись своїм голосом в літературно-мистецькому та науковому світі України тієї доби. Акцентуючи на індивідуальному «Я» як філософсько-психологічній субстанції кожного із досліджуваних письменників та митців, авторка глибоко аргументує як назву першої частини «Я – обернене світові», так і мотивованість означенння того чи іншого розділу/ підрозділів у цій книзі. Приміром, про поетів (Ліну Костенко, Івана Світличного, Василя Симоненка, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ірини Жиленко), прозаїків (Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника), вчених, зокрема літературознавців та літературних критиків (Михайлину Коцюбинську, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Івана Світличного), художників-малярів (Аллу Горську, Віктора Зарецького, Опанаса Заливаху, Людмилу Семикіну, Галину Севрук) чи кінорежисера (Сергія Параджанова), грунтуючись на змістовій та поетикальній сутності  їхніх ідейно-естетичних творінь.

При цьому Людмила Тарнашинська, опираючись на численні праці європейського чи світового рівня учених, скажімо, дослідників проблеми персоналізму (В.Штерн, Е.Шпрангер. Е. Муньє, П.Рікер та ін.), вперше в українському літературознавстві осмислює її, таку проблему, на матеріалі творчості українських шістдесятників, розширюючи і поглиблюючи  положення та висновки зарубіжних науковців розмислами з праць  українських філософів – Г.Сковороди, П.Юркевича, О.Кульчицького – таким чином уводячи їх до європейського філософського контексту.

Загалом грунтовний аналіз обраних для осмислення  справді знакових персоналіїв «на тлі покоління» засвідчує досконале знання авторкою  усіх творінь кожного зокрема, вміння по-своєму, свіжо і неперебутньо, не повторюючи нікого, а найголовніше – фахово, побачити і відкрити для реципієнта дивовижну силу краси, правди, безкомпромісності художнього слова на суспільному-політичному тлі, шо аж ніяк не сприяло їхньому творчому зростанню  (досить згадати насамперед «дорогу болю» В .Стуса, І. Світличного, В. Симоненка, Є. Сверстюка, І. Дзюби, М. Коцюбинської та ін.). Високий професіоналізм у поєднанні із «сродною працею», коли авторка пише про те, що любить, що знає, «про що не може не писати», дали їй імпульс для відкриття в дослідженні майже кожного із них якогось нового аспекту, нової концепції, ніким не помічених досі (скажімо,  глибинне осмислення «натурфілософської антропології художнього світу» Євгена Гуцала, що також вперше введено  у вітчизняну науку про літературу).

Багатий словниковий запас ерудита-літературознавця, поповнений  прискіпливим осмисленням наукових праць світоглядного, філософського, психологічного плану та вміння його доречно використати при аналізі, відчутні в обговорюваному  дослідженні. Авторка толерантна у використанні написаних іншими вченими літературно-критичних статей, студій, дискусійних міркувань.

Доцільність другої частини «З дослідницького архіву: проекції та ретроспекції» не підлягає сумніву. Адже читач має можливість ознайомитися із скрупульозно зібраною і осмисленою періодикою 60-70 рр. про шістдесятництво, із особистими враженнями-нотатками авторки як учасниці конференції на цю ж тему в Інституті літератури НАН України(1997), із її діалога про сучасну літературу з Є.Сверстюком та В.Шевчуком як шістдесятниками, врешті,  із власною, авторською «вибраною бібліографіією» «з проблематики українського шістдесятництва» та фотоматеріалами включно, що доповнюють це грунтовне видання. Про незмінний об’єкт наукового вивчення і зацікавлення Людмили Тарнашинської свідчать і раніше  видані нею фундаментальні праці   «Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття. Київ: Академперіодика, 2013. 678 с. а також „Шевченко – поет сучасний”: Прочитання крізь призму шістдесятництва»(К. Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2017. 270 с.: 17 др. арк.).

Загалом Людмила Тарнашинська належить до когорти провідних вітчизняних науковців, які визначають обличчя сучасного українського літературознавства. Ерудована, різнобічна вчена з широким світоглядом продовжує найкращі традиції українського класичного літературознавства і водночас успішно освоює новітні методологічні підходи. У її новаторській, оригінальній за будовою праці «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти)», як і в багатьох  інших студіях, органічно поєднуються сміливі й притому виважені інтерпретації з прискіпливою увагою до деталей художнього тексту, архівних першоджерел і біографічних фактів. Це дає підстави дослідниці здійснювати широкі і вдумливі  узагальнення (приміром, про той же ідейно-естетичний «феномен шістдесятництва») як теоретико-методологічного, світоглядно-філософського, так і історико-літературного характеру. Власне, ці риси дослідницької методології Людмили Тарнашинської, що вирізняються  не лише в її науковій праці «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти)», а й по суті в усіх її книгах, сприяли появі в нашому сьогоднішньому літературознавстві та й загалом гуманітаристиці якісно нового рівня осмислення творчої спадщини багатьох українських митців.

Отож, високий рівень літературознавчого мислення, загрунтованість праці на філософсько-психологічному фундаменті зарубіжної і вітчизняної науки та українському літературно-історичному процесі, новаторські методологічні підходи до аналізу персоналій знакового «материка» 60-х та вищесказане – все це дає підстави підтримати наукову працю Людмили Тарнашинської для присудження їй Національної премії  України  імені Тараса Шевченка.

Степан Хороб,

завідувач кафедри української літератури

Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника,

доктор філологічних наук, професор

Джерело: УЛГ

У нашій літературі, а якщо переступити поріг сором’язливої скромності, то і в європейській також, небагато знайдеться письменників настільки тематично урізноманітнених і багатопланових, як Микола ПАВЛЕНКО.

Нержавійному перу заслуженого працівника культури України, лауреата Міжнародних літературно-мистецьких премій ім. Г.Сковороди та їм. Володимира Винниченка, дипломанта конкурсу Літературно-наукового фонду ім. Воляників-Швабінських” і володаря золотої медалі “Григорій Сковорода” Національної академії педагогічних наук України належить тринадцять прозових книг, і всі вони неординарні за своїм світосприйняттям, несхожі між собою та неочікувані для читача, а можливо, й для самого автора.

Судіть самі. Візьмемо до прикладу історико-пригодницьку кіноповість “Холодноярські тризуби, або Пригоди Якоба Штофке в Україні”, написану на реальних подіях, що відбувалися в холодноярських краях Черкащини — і поряд з нею “Струмуюче крізь нас Життя безмежне, або Право на безсмертя”, науково-фантастичну оповідь, насичену повчальними фактами та несподіваними гіпотезами щодо вічних питань безсмертя й людської обдарованості. І знов-таки, багато інших творів, які охоплюють, чи не всі сфери духовного життя людини. Та попри таке розмаїття творчих уподобань і тематичну поліфонічність, Микола ПАВЛЕНКО кожного разу залишається самим собою. Залишається надзвичайно оригінальним письменником, який художньо переосмислив і зумів поєднати здавалося б і зовсім не поєднуване: правдиву, гірку українську історію і веселі, захопливі пригоди своїх героїв, фантастику і життєву правду, фактаж і надприродне, достовірність і найвищу людську мрію («Біблія Розуму, або Як стати щасливим»). Ось чому й говоримо, що за рівнем своєї художньої зацікавленості Микола ПАВЛЕНКО стоїть в одному ряду з кращими письменниками сучасності.

Книжка, яку ви тримаєте в руках — це продовження у часі подій, закорінених у роки Української національної революції 1917-1921 років. Водночас історико-пригодницька дилогія «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого» переносить читача в наш сьогоднішній 21-й вік, коли перед Україною знову постав той самий давно знайомий ворог з кремлівської кривавої камарильї. Переконаний, що цей актуальний і сьогодні, талановито написаний твір, не залишить байдужим жодного читача.

Віктор ТЕРЕН, поет, прозаїк, громадсько-політичний діяч

Деякі міркування після прочитання дилогії Миколи Павленка – роману «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого» та повісті «Дві зустрічі, дві долі».

Серед сучасних українських письменників, які яскраво засвітилися на літературному небосхилі ХХI–го століття, помітне місце посідає творчість   Миколи Павленка, лауреата Міжнародних літературно-мистецьких премій імені Григорія Сковороди та імені Володимира Винниченка.

Його царина – духовний світ людини. Як справжній «сковородинець», Микола Павленко досліджує морально-етичні цінності  героїв, зосереджуючись на їх «внутрішній» складовій, невидимій  людині, яка шукає в реальному житті свій шлях до щастя.

У 2018 році видавничий центр  «Просвіта»  видав  історико-пригодницьку кіноповість «Холодноярські тризуби, або Пригоди Якоба Штофке в Україні», написану за реальними  подіями, що відбувалися на Черкащині в 1918 році. А минулого,   2021 року,  видавництво «Дніпро» видало однією книжкою  психологічний роман-дилогію «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого» про  історичні події в Україні 1917-1921 років і повість «Дві зустрічі, дві долі» про трагедію закоханих людей, юність яких перепала на час  соціальних змін.      Обидві книжки викликали широкий резонанс у читачів.  Пропонуємо рецензію на останню з них.

Мабуть, кожен свідомий громадянин і патріот нашої держави  беззаперечно знає, що Українська національна революція 1917 – 1921 років у вказаних часових межах далеко не завершена, бо вона, в моєму розумінні, триває ще й досі. Адже сьогодні, в новому тисячолітті, кожен з нас усвідомлює (особливо в час повномасштабної російсько-української війни), що минуло вже понад 100 років боротьби за Українську Державу. І нескорена українська нація в кровопролитній борні відстоює свою Незалежність і право на існування та процвітання в центрі Європи українського народу, котрий ціною тисяч і тисяч життів українців захищає свою державу, а водночас і країни ЄС від московської орди…

Москалі по всьому світу горланять, що Україну (і не тільки її, а й всі країни небіжчика СССР!) треба віддати їм, бо інакше розпочнеться Третя світова. І світ, як не прикро, трясе штанами, перепрошую, замість того, щоби дати рішучу відсіч кремлівському карликові путіну. Та це вже гірка новітня історія вже другого сторіччя протистояння, що триває на початку третього тисячоліття, котру щоденно виписують кров’ю на скрижалях вічності нездоланні воїни ЗСУ та всі захисники України, що на передовій лінії фронту й у надійному тилу.

Певний період часу визвольної боротьби, а власне початку столітньої борні корінних українців і російських ординців-більшовиків та загарбання москалями споконвічних українських територій,  описав іменитий письменник Микола Павленко (м. Боярка, що на Київщині) у своїй дилогії «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого».

До прочитання цього захопливого історико-пригодницького твору, котрий, як задекларував сам автор, присвячено 100-річчю Української національної революції 1917-1921 років,  за певних обставин я був змушений повертатися двічі. Тож, не беручи на себе обов’язків літературного критика, а на правах звичайного читача висловлю декілька міркувань і вражень від прочитаного.

Писати про епічний твір, що вийшов ще торік у видавництві «Дніпро» і вже набув певного розголосу під час його презентацій та після окремих схвальних відгуків колег по перу, справа не вельми вдячна, бо спроба рецензії може виглядати як суб’єктивне письмо про роман навздогін за вже сказаним іншими, або як возвеличення прозаїка письменником, який заскочив ув останній вагон критиків, але ж не критиканів, до яких, сподіваюся, явно не належу.      

Щоб не вигадувати нових словосполучень про що цей твір і не переповідати тему роману з позиції власної інтерпретації, то скерую всіх небайдужих до лаконічної анотації книжки «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого», запропонованої видавництвом:   «Роман притягує читача вирвистим сюжетом любові і зради, щастя і горя головних героїв — Петра та Насті. На них звалюється весь тягар найсильніших потрясінь, викликаних соціально-революційними подіями. Здавалося, їм долею судилося бути разом. Але та ж таки доля-лиходійка і революційні події розпорядилися по-своєму, розкидавши закоханих по різні боки революційного протистояння. Чи вдасться їм з’єднатися знову?

Гострі перипетії подій рясніють епізодами, насиченими любовними переживаннями і життєвими негараздами на тлі перших років більшовицького перевороту».

Головними персонажами роману є білогвардійський офіцер отаман Петро Шалаєвський (на прізвисько Шалий) і молода дівчина Настя, котрим випав далеко не найкращий час для знайомства та любовних утіх, яких вони зрештою й удосталь не пізнали… Після тривалої розлуки, що спершу остудила,  а потім остаточно зруйнувала їхні почуття.

Створені тогочасними обставинами пари (маю на увазі основних героїв твору) так і не зазнали життєвого щастя: Петро зі своєю колишньою подругою, фельдшеркою Катею, в котру закохався в юності, та його попередня коханка, а тепер уже радянська вчителька Настя з головою ревкому комуністом Семеном… Втім, на маючи наміру переповідати вдало створені автором взаємовідносини між молодими людьми, радше вдамся до кількох цитат, які, на мій погляд, стисло характеризують персонажів і стиль життя отамана розбитої банди білогвардійців Шалого і фельдшерки Катерини.   

 «Із Катею стосунки у нього були більш, ніж дружні, одне лиш частенько псувало їй настрій – це Петрова пристрасть до самогону. Насмоктавшись його, наприкінці дня він спав, як убитий. Катя не раз із гіркотою докоряла йому: Який же ти, Петю, безсовісний! Ти ж знаєш, що я цілий день кручусь на роботі, як білка в колесі, село велике, хворих багато, а на пункті я сама. Приходжу з роботи, хочеться відвести душу, поговорити з тобою, посміятися, а тут – на тобі, прошу, валяєшся на своєму тапчані п’яний, як швець, ледве-ледве слово з тебе витягнеш…

Ну куди це годиться? Як так можна? Хіба це добре по відношенню до мене як до жінки і як до твого друга? І потім, ти іноді забуваєш замкнути двері, а раптом хтось зазирне і побачить тебе, хоч би й дід Гордій, ти ж не тільки себе, а й мене підставиш!» – отак неодноразово справедливо дорікала Катерина своєму співмешканцеві, котрого переховувала в наданому їй радянською владою (чит., відібраному в якоїсь української заможної родини) помешканні.

Зрештою, їй було справді за що дорікати Петрові Шалаєвському – синові батька-священника, а нині отаману розбитої червоноармійцями «банди Шалого»: 

 «Тверезим Петро завжди був до неї і привітним, і уважним, і ласкавим, і ніжним, тоді Катя відчувала себе на верху блаженства. Вона упадала всією душею коло нього, а Петро це добре бачив, розумів, і.… часом навіть цінував, але в ньому самому не було й сотої часточки тих почуттів, які мала до нього і виношувала в своєму сердечку бідна Катя. І ті вечори, коли  вони сиділи удвох у його темній кімнаті на тапчані, розмовляли, обнімалися й цілувалися, Катя вважала найсвітлішими у своєму самотньому житті. Але якось в один із таких вечорів між ними раптом спалахнула несподівана й безглузда сварка. А почалося все з Петра. Він, як завжди, в розмові про більшовиків і селян називав їх не інакше як «бандити», «негідники», «гади» і «тварюки», а Катя, добре знаючи цих людей, ставилася до них із повагою:

– Петю, ну як тобі не соромно? Чому вони всі у тебе скоти, гади і негідники? Як так можна думати? Ну а ти сам хто? Чим же ти кращий за них?».

Чесно кажучи, із прочитаного твору в мене напрошується єдиний висновок, що воістину отаман Шалий кращим за інших і не намагався бути. В романі майже немає сцен воєнних баталій, якими б міг пишатися Петро, або бути прикладом для сучасників, окрім лютої ненависті до більшовизму та його прислужників-комуністів. Навіть з рідною сестрою Оленою та своєю симпатією Катериною Петро Шалаєвський опиняється по різні боки барикад,  висміює їхні комуністично-радянські «мракобісні переконання».

Довідавшись, що подруги сповідують так звані інтернаціональні помисли, Шалий уголос висміює їх: «Ну ось, я так і знав! Очевидно, радянська влада справді непохитна, коли навіть баби, ха-ха-ха… перейнялися її фантастичними ідеями… Ой не можу!..». Оце єдина риса отамана, котру можна вітати й ставити за приклад і в нинішні дні. Бо радянсько-московська влада нічого доброго в Україну не принесла, крім крові, горя та смертей… Отак і досі трива, на превеликий жаль. Такою є історична правда.

 «Знаючи минуле, легше орієнтуватися в сьогоденні і прогнозувати майбутнє, – написав у всеукраїнському літературному-художньому та громадсько-політичному  журналі «Перевал» (ч. 1-2 /95-96/ за 2018 р.) з нагоди 100-річчя ЗУНР голова НСПУ Михайло Сидоржевський в статті «Уроки Української революції». – І, можливо, знання історії бодай трохи дозволяє сучасникам уникати помилок за схожих обставин – адже перед очима досвід з попередніх часів». Тим-то історичний роман Миколи Павленка, в якому описано хай і незначний період нашого минулого, не втратив актуальності й у ці тривожні, воєнні дні, ознаменовані подвигами українців, які відстоюють Незалежність, а таким чином наші воїни героїчними звитягами доводять, що Українська національна революція за визволення триває. 

Адже нині «знову, як і сто років тому, ми зійшлися в кривавому герці з нашим споконвічним і найлютішим ворогом. Знову, як і сто років тому, тьма йде зі сходу, і саме українська земля стала полем протистояння цивілізацій – зауважує Михайло Сидоржевський (там же). – І знову, як і сто років тому, наслідки цього протистояння визначатимуть майбутнє Європи на багато десятиліть. І знову Європа, як і тоді, – різна, при цьому деякі наші найближчі сусіди, забувши уроки історії, пихато й сито повчають нас, українців, за якими законами нам жити, і ллють воду на млин ненаситного й підступного ворога».

Звісно, що в  наведеній цитаті 2018 року про московських загарбників йшлося, та, на жаль, і в 2022 році твердження голови НСПУ видається нам ще більш правдивими.

Правдивими, як на мене (знову повертаюся до висловлення своїх окремих  міркувань після прочитання дилогії Миколи Павленка), в «Далекому маренні часу…» є вдало змальовані прозаїком чудові пейзажі тамтешньої місцевості (щоправда, хоч і детально не вказано географічних координат), де відбуваються ті чи інші події епічного твору, та предметно виписані соціально-побутові умови громадян у період насильного впровадження радянської влади в окупованих українських селах і містах. Принаймні, таке склалося враження в мене й воно має право на життя, бо кожен твір можна вдосконалювати до безкінечності. Проте, як знаємо, скільки людей – стільки й думок.

Хтось міг би обурюватися тим, що всі пісні в романі наспівує російською мовою Петрова сестра Олена, донька сільського священника (і я негативно спершу сприймав епізод), як і тим, що неправдоподібним виглядає привітання «Добрий день, зі святом…»  (до речі,  з величним християнським святом), замість «Христос рождається!». Але ж то був час жорстокого запроваджування більшовицького атеїзму тощо. Більшість моїх ровесників пригадають епоху, коли ми змушені були крадьки молитися й хрестити дітей.

Гадаю, вони ж і погодяться з моїм наступним твердженням про те, що авторові мабуть варто було вустами своїх персонажів десь й українську пісню заспівати… Але то вже справа смаку самого прозаїка, котрий наділив своїх героїв такими рисами, котрих уже нікому не змінити. Так само як і не змінити всі безперервні пиятики, суцільні димові завіси від цигарок-самокруток впродовж усього твору. Зрештою, й нема потреби щось переписувати чи змінювати, бо це також відтворена літератором ще одна ознака затьмареного більшовизмом тогочасся – прокуреного, пропитого й скурвленого – і це далеко не марево, а реальна ілюстрація комуністичного мракобісся до світового прогресу, науки та культури…

У першому розділі «Лісові вовки», в якому автор роману описує тривалі поневіряння отамана Шалого та його «вірного» соратника Мишка, що згодом таки зрадив свого командира, щоб прислужитися більшовикам. Письменник дуже вдало словесно змалював розлогу картину негожо-осіннього та зимового лісу, трав’янистих галявин і вологих схронів Шалого, хоча й інколи  автор зловживає словом забілений в значенні засніжений, приміром, одяг, дахи чи місцевість.

Цей прикметник читач частенько надибає в тексті роману та й у повісті, замість почергового використання відповідних синонімів. Але це не найбільша хиба стилю письма прозаїка. Не знаю, зле чи добре, але впродовж усієї дилогії князює літературна мова, властива авторові, та порою штучно вкладена в уста його персонажів, мова яких інколи мені нагадує штучний засіб міжнародного спілкування – есперанто, інтернаціональна мова, котра так і не прижилася в світі. То лишень інколи зустрічаємо в тексті розтлумачені поодинокі діалектизми та спершу незрозумілий і нібито недоречний вислів-паразит отамана Шалого «от так фунт», який він вживає де треба й не треба, навіть у мить трагічної загибелі Катрусиної дочки Віри. 

Смерть Віри, єдиної дитини Каті, чи втрата віри як символу переконання й сповідування чогось (напр., ідей) є також позитивним штрихом творчого задуму письменника і частково, до певної міри розкритим епізодом у висвітленні етапів Української революції в романі Миколи Павленка.  

Знову ж таки, не переповідатиму змісту двох наступних розділів «Останній рубіж отамана Шалого» і «Нове життя», що сюжетно й композиційно вдалися авторові, заради літературної правди змушений зауважити помітну одноманітність кульмінацій та розв’язок цих своєрідних новел (чит., розділів), де художніми кінцівками в обох частинах є загибель отамана Шалого та вбивство комуніста Семена – двох коханців Насті, котра з першим чи іншим чоловіками волею долі, себто за цікавим задумом письменника мала залишитися вдовою, в лоні якої зародилося нове життя.

Власне вислів «Нове життя» є художньою реальністю прозового твору та назвою останнього розділу роману, що є, міркую, цікавим епічним елементом висвітлення подій перших років насаджування в Україні більшовизму та часовою часткою буремних літ Української національної революції 1917-1921 років.

Та все ж художній повтор (чи може це такий літературний задум?) із уже сподіваними вбивствами зустрічаємо й наприкінці книжки, зокрема в повісті «Дві зустрічі, дві долі», а саме однотипну кінцівку – смерть головного героя Андрія, котрий у столиці через гони літ зустрів свою колишню кохану Олену, винуватицю втраченої любові, що колись відмовила йому в одруженні з нею, вже зарученою з більшовицьким офіцером Вадимом, який служив у військкоматі міста Києва.

Проте навіть часті запої (знову ілюстративний штрих чи атрибут комуністичної епохи) спитого чоловіка Олени не стали причиною його передчасної смерті: Вадима заарештували та утримували в Буцькій в’язниці, де, поза всяким сумнівом, й укоротили йому життя сталіністи: «Так і пропав, – каже повдовіла Олена, – мій  безталанний недолугий Вадим!».

А успішний директор Київської меблевої фабрики, колишній сільський парубок-тесля Андрій Гуленко, із яким Олена в юності пізнала душевні почуття першого та єдиного в житті кохання, також став жертвою комуністичного режиму… Два приклади з життя, описаного прозаїком, у моїй уяві постає однотипне обличчя антихристів доби минулої та вже нинішньої воєнної пори, які немовби володарі людських душ і доль відбирають життя в українських захисників, цивільних осіб і навіть дітей…

Автор повісті Микола Павленко майже архівним штрихом інформує читачів про смерть головного героя, прототипом якого ймовірно була справжня людина, знищена радянською владою: наступні два речення сухої констатації факту як завершення фабули твору аж ніяк не означає черствості письма письменника – в них долі людські, співчутливий некролог і навіть відчуваю реквієм за дочасно урваною піснею життя:

 «У пожежі звинуватили директора фабрики Андрія Степановича Гуленка і рішенням «трійки» як англійського і японського шпигуна і шкідника присудили на покарання І-ї категорії – розстріл. Вирок виконано 10 листопада 1938 року». Такі досудові «трійки», доречно розтлумачує читачам автор, «мали повноваження прискорено та у спрощеному порядку проводити слідство і виносити вироки без права оскарження. Кампанія зі знищення людей тривала 15 місяців і 10 днів – до 15 листопада 1938 року».

Саме тут насмілюся від себе додати наступне: примітка щодо терміну дії досудових «трійок» правдива, проте кампанія зі знищення людей (читайте, довгострокового геноциду українського народу владою СССР і рф) ординцями-московитами тривала десятиліттями, весь час окупації росією України й усі роки розпочатої кремлем російсько-української війни. Гадаю, що в цьому мені не заперечуватиме ні Микола Павленко, ні читачі його творів і цих рядків, ні шанувальники красного письменства загалом. Бо такою є історична правда, котру визнають цивілізовані країни світу.

І на завершення. Лаконічність прозаїка наприкінці твору аж ніяк не означає брак словесного запасу повістяра  – це, свідомо повторю,  ознака часу правління червоних ідолів, кривавої  доби комуністичної тиранії в далекому мареві й у реальну пору воєнного сьогодення: смерть, кров, убивство, ґвалтування, розстріли…

Це як і в художньо-епічному полотні Миколи Павленка, та, на жаль, і в реальному житті – в українських містах Буча, Ірпінь, Київ, Харків, Херсон, Маріуполь… Оцей перелік можна продовжувати, бо нині значна частина України палає у пекельному вогні, а її нескорений народ, над яким чинять геноцид, і воїни-герої, що немовби фенікси воскресають із попелу війни для подальшої  боротьби з кремлівськими загарбниками за право на життя на своїй священній землі.

Замість постскриптуму: Українська національна революція за Незалежність триває й неодмінно приведе нас до Перемоги над московською ордою. Світ знає: Ми ж з України! І для всіх нас, Воїнів Світла, це не просто територія, а Богом дана рідна Україна.

Ярослав ТКАЧІВСЬКИЙ, письменник