Офіційний веб-сайт

2023

Автор(-и): Богдан Логвиненко, Микола Носок, Карина Пілюгіна / Розділ:

Документальний серіал «Деокупація», автори: Богдан Логвиненко, Микола Носок, Карина Пілюгіна, рік першого оприлюднення: 2022, місце оприлюднення: https://youtube.com/playlist?list=PL7joDR5Xn9vfVUxEolVrjFnmlPBgxYfXX

Висунуто громадською організацією «Українер».

 

Документальний серіал «Деокупація» Богдана Логвиненка, Миколи Носка, Карини Пілюгіної

Коментарі
Автор(-и): Олег Романчук / Розділ:

Книжка «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи», автор: Олег Романчук, видавництво «Універсум» (м.Львів), рік видання: 2022.

Висунуто видавництвом «Універсум» (м.Львів).

 

Книжка «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи»‑ публіцистика воєнного часу Олега Романчука

 

Рашизм – ракова пухлина для людства

 

Те, що між комунізмом і фашизмом існує спорідненість, було помічено давно. Класик світової філософії Карл Ясперс охарактеризував держави, створені нацистами і комуністами, як злочинні і такі, що не можуть бути реформовані. Їх можна лише ліквідувати. Нацистська Німеччина була ліквідована в 1945-му. Через чотири десятиліття почалася модернізація одного з найстрахітливіших режимів на планеті – комуністичного. В серпні 1991 року цей процес привів до формальної заборони компартії, одначе режим так і залишився неліквідованим. Партфункціонери, елітарна номенклатура, рядові члени КПСС без особливих зусиль трансформувалися, мімікрували в націоналістів і шовіністів усіх мастей та відтінків, у фашистів і демократів тощо. «Глибинний народ» постав перед цивілізованим світом у всій своїй звироднілій «красі». «Фашизм – це стадія, яка досягається після того, як комунізм виявився ілюзією» (Петер Друккер, американський вчений, один з найвпливовіших теоретиків менеджменту XX століття). Комуністичні ідеологи полюбляли вказувати на злочинну ідеологію фашизму. Тим часом біля ідейних його витоків маячить зловісна постать С. Нечаєва з його «Катехізисом революціонера», в якому проповідувалася цілковита відмова від будьяких моральних норм задля перемоги ілюзорної мети – комунізму. А ще були Халтурін, Каляєв, Желябов, Перовська, Засулич… Саме вони, вбивці-терористи, були попередниками большевиків-фашистів з їхньою аморальною людиноненависницькою ідеологією. Ще на початку своєї партійної кар’єри італійський дуче Муссоліні завважив, що «большевизм переродився в слов’янський фашизм».

Російський філософ Ніколай Бердяєв у 1925 році, розмірковуючи про євразійство як про напрямок насамперед емоційний, а не інтелектуальний, прийшов до висновку, що в результаті «такого роду душевна формація может обернутися російським фашизмом». 1926 року відомий український письменник Володимир Винниченко занотував: «З большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм. Уже можна бачити всі характерні прикмети його». Приблизно тоді ж російський політик і запеклий шовініст Васілій Шульгін зробив майже аналогічний висновок: «Насправді у Росії вони (большевики. – О. Р.), побачивши, що грабувати більше нічого, намагаються повернутися до умов старого світу. І оскільки це їм вдається, вони з кримінальної сволоти перетворюються на фашистів...»

Відомий промовистий підпис до фото з журналу «Фашист», видання Головного штабу російських фашистів у США (1934 рік), де зображені лідери російської фашистської партії серед дітей своїх поплічників: «Вожді партії серед фашистської малечі». Саме так – «серед фашистської малечі»! Відомий промовистий підпис до фото з журналу «Фашист», видання Головного штабу російських фашистів у США (1934 рік), де зображені лідери російської фашистської партії серед дітей своїх поплічників: «Вожді партії серед фашистської малечі». Саме так – «серед фашистської малечі»!

1934 року, звертаючись до керівництва СССР, нобелівський лавреат у галузі фізіології та медицини, російський академік Іван Павловав зазначав: «Ви сієте по культурному світові не революцію, а з величезним успіхом фашизм. До Вашої революції фашизму не було. <…>Всі інші уряди зовсім не бажають бачити у себе те, що було і є у нас <…>і користуєтеся Ви — терор і насильство. <…>Так, під Вашим непрямим впливом фашизм поступово охопить весь культурний світ, виключаючи могутній англо-саксонський відділ». Г. Раушнінг, нацистський президент данцігського сенату, фаворит Гітлера, якому фюрер відкривав свої сокровенні думки, після втечі до Швейцарії видав у Цюріху 1940 року другу книгу «Розмови з Гітлером». Нацист №1 висловлювався максимально відверто перед своїм поплічником: «Узагалі, між нами і большевиками більше об’єднуючого, ніж роз’єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа і профспілкового бонзи ніколи не вийде справжній націонал-соціаліст, а з комуніста – завжди». Націонал-соціалізм часто подають як різновид та синонім фашизму, хоча існує певна відмінність цих ідеологій. Вікіпедія означає фашизм як різновид політичного режиму, а також радикальну авторитарнк імперіалістичну політична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея єднання, мобілізації нації й держави проти ворогів, ідея постійної війни і панування. У 1995 році відомий італійський філософ та письменник Умберто Еко навів 14 ознак фашизму. Їм сучасне російське суспільство повністю відповідає. Це й не дивно. «Росія – найнаціоналістичніша країна у світі, країна небачених ексцесів націоналізму, пригноблення підвладних національностей, русифікації, країна національного бахвальства...» (Ніколай Бердяєв). «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість...» (Максим Горький, російський письменник). Передбачення багатьох тверезо мислячих учених і політиків збулися: сталінський большевизм-фашизм трансформувався у відвертий путінський фашизм, в агресивний російський Z-рашизм. 1993 року історик Александр Янов у московському тижневику «Новое время» написав: «Раніше чи пізніше еволюція країни (Росії – О. Р.) до фашизму може виявитися невідворотною. І мрія про російську демократію буде знову, вдруге в нашому столітті, похована».

Вже тоді для ученого відкрилась похмура перспектива: «Вороги Єльцина з табору російського реваншизму – [люди], анітрохи не менш відверто, ніж Гітлер, які зневажають усі західні цінності. Ці люди пишаються співпрацею із Саддамом Хусейном та європейськими фашистами. Мало хто з них зупиниться перед ядерним шантажем, якщо опиниться біля керма». Біля керма опинився В. Путін, який вирішив настрашити світ – наказав перевести «сили стримування армії РФ в особливий режим»… «Внаслідок специфіки подвійної, точніше потрійної культури російського народу побудова демократичного, правового суспільства і держави в Росії неможлива <…>. Сьогодні Росія йде шляхом демократизації, і, гадаю, цей шлях закінчиться тим, що демократизація буде зупинена й зметена» (В. Ханан, «Русская перестройка», 1990). «Жодної особливої місії в Росії немає і не було! <…>Не можна домагатися повернення знову якоїсь єдиної ідеології, тому що єдина ідеологія рано чи пізно призведе до фашизму» (Дмітрій Лихачов – совєтський і російський філолог, історик, текстолог, академік АН СРСР, потім РАН». Учений мав рацію. Сьогодні можемо говорити про перетворення класичного європейського фашизму середини ХХ століття в його російську звироднілу форму – рашизм-русизм. Рашизм – це ракова пухлина для людства, цивілізаційний паразит.

Джохар Дудаєв – перший президент Чеченської Республіки Ічкері – дав найточніше визначення цьому євразійському покручу: «Рашизм – це особлива форма людиноненависницької ідеології, заснована на великодержавному шовінізмі, повній бездуховності та аморальності. Відрізняється від відомих форм фашизму, расизму, націоналізму, особливою жорстокістю як до людини, так і до природи. Принцип дії – знищення всього та вся, тактика випаленої землі. Відрізняється шизофренічною формою манії світового панування. Володіючи рабською психологією, паразитує на хибній історії, на окупованих територіях та пригноблених народах. Рашизму притаманний постійний політичний, юридичноправовий та ідеологічний тероризм». Джохар Дудаєв – перший президент Чеченської Республіки Ічкері – дав найточніше визначення цьому євразійському покручу: «Рашизм – це особлива форма людиноненависницької ідеології, заснована на великодержавному шовінізмі, повній бездуховності та аморальності. Відрізняється від відомих форм фашизму, расизму, націоналізму, особливою жорстокістю як до людини, так і до природи. Принцип дії – знищення всього та вся, тактика випаленої землі. Відрізняється шизофренічною формою манії світового панування. Володіючи рабською психологією, паразитує на хибній історії, на окупованих територіях та пригноблених народах. Рашизму притаманний постійний політичний, юридичноправовий та ідеологічний тероризм».

Розв’язана Путіним і його поплічниками війна проти України повністю підтверджує висновок Джохара Дудаєва. Нині «мілітаризм, агресивна ксенофобія, імперіалізм та виправдання терору проти будь-яких незгодних із цим не лише всередині країни, але й за її межами, остаточно стали державною ідеологією» (Фьодор Крашенинников, DeutscheWelle). Справді. 15 березня 2022 року генеральним директором головного російського державного телеканалу «Перший канал» призначено Алєксандра Дуґіна, людину, яка упродовж десятиліть формувалася як теоретик і практик російського фашизму, яка у своїх працях доводила, що Росія покликана створити світову імперію і тим самим порятувати світ од західного матеріалізму та прагматизму. Саме Дугін є автором фальшивої путінської ідеологеми про «перемогу неонацизму» в Україні 2014 року. «Для мене це призначення (генеральним директором телеканалу. – О. Р.) стало приємним сюрпризом. Я вірний син Росії та російського народу, який зараз нарешті почав прокидатися. Мій фронт – це інформаційна війна. Я вижену зі штату весь русофобський елемент, усіх цих лібералів, гумористів і раз і назавжди покінчу зі смердяківщиною та безглуздими шоу», – заявив Дуґін. Варто пам’ятати, що у 2015 році, коли Росія вже вела війну на українському Донбасі, А. Дугін, який тоді завідував кафедрою Московського державного університету імені М. Ломоносова, публічно заохочував російську владу: «Українців треба вбивати, вбивати, вбивати – як професор я так вважаю»: (https://www.youtube.com/watch?v=DgHiqVy79Zs). Дугін усіляко стверджує у головах своїх студентів думку про те, що люди інших країн — неповноцінні від народження. Вони не можуть навіть цього зрозуміти, оскільки народилися в певному місці, і це місце, за словами Дугіна, спотворює їхні погляди на життя. Щоб виправдати свої фашистські людиноненависницькі теорії, він навіть вдається до аргументів квантової фізики. Більше інформації на порталі Антикор: https://antikor.com.ua/articles/58530-dugin_ukraintsev_nuhno_ubivatj_ubivatj_i_ubivatj. Американський консервативний журналіст і письменник Глен Бек у 2015 році назвав ідеї й погляди Дугіна по-справжньому страшними не тільки для народів Росії, але й для всієї цивілізації, тому світ перебуває в реальній небезпеці». Як бачимо, мав цілковиту рацію. Інакше кажучи, фашизм став офіційною ідеологією путінської Росії.

6 листопада 1993 року під час зустрічі з лідерами суб’єктів Російської Федерації Борис Єльцин констатував: «Я прихильник права націй на самовизначення... за винятком права на відокремлення від Росії». 11 липня 2016 року в інтерв’ю німецькому виданню Der Spiegel Сєргєй Караганов, економіст і політолог, радник Владіміра Путіна, заявив, що Росія військовою агресією проти України «зірвала просування НАТО». І далі: «Ми прагнемо статусу великої держави, хочемо отримати його назад. Ми просто не можемо відмовитися від цього – 300 років відклали свій відбиток у наших генах. Ми хочемо стати центром великої Євразії, місцем, де панує мир і співпраця. Субконтинент Європа також належатиме до цієї Євразії».

А це фрагмент доповіді, виголошеної 2017 року Сєрґєєм Барановим, експертом Ізборського клубу – ультраконсервативної, просякнутої імперською ідеєю групи прихильників президента РФ Владіміра Путіна: «Нинішня Україна має бути ліквідована як країна, держава та економіка. Це має бути зроблено акуратно, цілком по-сучасному. Всі сторони мають бути поставлені перед фактом історичного кінця України. Механізмом такого «зносу» може стати ліквідація фінансової, економічної, державної та культурної бази українського проекту шляхом перетворення його на невигідний, вкрай обтяжливий та небезпечний для його учасників, насамперед для верхівки в особі антисистеми. Українська етнічність, схильна до перетворення в націю за рахунок росіян, має бути демобілізована, знешкоджена, загнана на свою давню територію, позбавлена свого жала у вигляді воєнізованого державного фашизму. Розділ України та очищення частинами – єдиний розумний вольовий вибір. Російські регіони південного сходу та частина лівобережного центру повинні утворити федерацію республік у союзі з Росією під назвою «Новоросія-Малоросія», яка проголосить себе правонаступницею УССР та України. Без південного сходу центр і захід України втратять можливість до підтримання економіки та держави, втратить ініціативність, поринуть у депресію. Але Росія має продовжити боротьбу за центр і захід шляхом створення та підтримки різних партій та сил, що ототожнюють себе з російським світом та його цінностями».

Того ж року, 22 листопада, в програмі «Время покажет» на московському пропагандистському телевізійному «Першому каналі» віце-спікер Державної думи Росії Петро Толстой заявив, що «Украина была, есть и будет наша». Цю ж ідею три десятиліття тому оприлюднив скандальний Володимир Жириновський в газеті «Ле Монд» 29 вересня 1992 року: «Найважливіша справа – це реставрація російської імперії на її основних кордонах, тобто в кордонах Совєтського Союзу. Досить встановити сильну владу в Москві, залишити сепаратистські республіки у взаємознищувальній боротьбі, як це діється на Кавказі, після чого вони просто лаштуватимуться в чергу, щоб просити доступу до стану російської провінції. Так воно станеться з балтійцями і також з українцями. Щодо останніх, то Москва має розпочати з домагання відокремлення цілого Сходу України, де живе 12 мільйонів росіян». Ця імперська думка має давню історію. Так, Адріян Копистянський – історик і географ, лемківський москвофіл – у своїй програмній праці «Возможно ли отделение Украины от России?», що побачила світ 1917 року в Ростові-на-Дону, констатував: «Всі великороси чудово знають, що Малоросія чи Україна від Карпат до Кавказу з родючим чорноземом, з багатим Донецьким басейном, із щільним населенням та виходом у Чорне море чудово може існувати як самостійна держава без Великоросії. А остання зі своїм 80-мільйонним населенням, загнана в Сибір і тундри, відрізана од Чорного моря і притиснута до берегів Льодовитого океану, не може обійтися без Малоросії».

Саме тому большевицька Росія в грудні 1917 року розв’язала війну проти Української Народної Республіки. 1919 року відомий український письменник Володимир Винниченко написав драму «Між двох сил». За сюжетом, у велике провінційне українське місто на початку 1918-го прийшли московські більшовики. Атмосферу російського шовінізму важко переживає Панас Антонович, чоловік сестри місцевої більшовички Софії. Панас Антонович зумисне російською мовою обурюється діяминової влади: «Як не збожеволіти, мадам, як не збожеволіти? Ви тільки-но гляньте туди за вікно: гори трупів цих проклятих українців. Гори, мадам, чи ви розумієте це? Хлопчики, діти, люди похилого віку. До стіни – і готово. За вусами впізнають контрреволюцію. Малоросійські вуса – і до стіни. І як же не благоговіти перед вами, як не... божеволіти? Га? Адже це ж зрозуміло, що соціалізм прийшов, і не якийсь там гнилий, європейський, а більшовицький, російський, найсправжнісінький». Софія у розмові з більшовицьким комісаром Сорокіним запитує: «Школи та підручники ви називаєте націоналізмом?» Сорокін у відповідь: «Я називаю націоналізмом усе, що роз’єднує один народ. Жодної вашої України не було, немає і не буде. Все це буржуазно-інтелігентна сентиментальна нісенітниця, з якою я боротимуся нещадно». Нині путінські головорізи ведуть жорстоку неконвенційну війну проти України. Як і сто років тому московська солдатня «бореться нещадно» з українцями, мародерствує, варварськи руйнує міста і села, підступно вбиває жінок і дітей, нищить культурні та історичні пам’ятки. Нині з українцями воюють дегуманізовані аморальні істоти, які не бачать зв'язку з реальністю. Здатність щось розуміти у цих нелюдей з’являється, коли зазнають поразки, розгрому, коли потрапляють в полон. «На війні особливо чітко проявилася підлість большевицького ладу. Як у мирний час страчували найчесніших, інтелігентних і розумних людей так і на фронті відбувалося те ж саме, але в ще більш відритій і мерзотній формі. Гинули найчесніші люди, які відчували свою відповідальність перед суспільством. Треба думати, ця селекція російського народу – бомба уповільненої дії. Вона вибухне через кілька поколінь у 21 або в 22 столітті, коли відібрана і виплекана большевиками маса покидьків породить нове покоління собі подібних».

Це передбачення Ніколая Нікуліна – мистецтвознавеця, професора, членкореспондента Російської академії мистецтв, ветерана Другої світової війни, яке він оприлюднив у своїх «Спогадах про війну», справдилось. Нині покоління російських покидьків і мерзотників воює проти України.

Цивілізаційний паразит

Більшості сучасних росіян і сьогодні притаманне ДОЛОГІЧНЕ мислення. Вони плутають уявну, гіпотетичну реальність з фактично існуючим станом речей – status quo. Вони воюють з наслідками, замість того, щоб усувати причини. Трохи історії. Викладання логіки в російській імперії почалося щойно 1866 року, коли міністром освіти став Д. Толстой. Жовтневий переворот 1917 року започаткував ліквідацію нечисленної старої еліти, здатної мислити логічно. Викинувши зі шкільної програми знаменитий підручник з логіки Георгія Челпанова – важливий інструмент навчання правильному мисленню, большевики тим самим прирекли покоління совєтських людей на неповноцінність. Їх поступово перетворювали у «совків». І досягли у цьому процесі чималих успіхів.

Йосиф Сталін, як «ефективний менеджер», за визначенням Владіміра Путіна, усвідомив, що розстрілами й системою ГУЛАГів соціалістичного будівництва не здійсниш, що країна потребує ефективних управлінців. Викликавши професора Московського університету Валентина Асмуса в Кремль, Сталін поскаржився філософу, що його комісари «не вміють думати», тому треба організувати курси логіки для червоних управлінців різних рівнів. Після закінчення війни, помітивши на одному із засідань Ради міністрів, що члени уряду не чують один одного саме через невміння вибудовувати зрозумілі для всіх конструкції думок, генералісимус ініціював повернення курсу логіки до шкіл. З цього приводу ЦК ВКП (б) 3 грудня 1946 року навіть ухвалив спеціальну постанову «Про викладання логіки і психології в середній школі». В ній було визнано ненормальним, що в середніх школах не вивчається логіка і психологія, відтак було вирішено запровадити викладання цих предметів у всіх школах Совєтського Союзу. Після кончини «друга і вождя всіх народів», після запеклої внутрікремлівської боротьби за владу комуністів СССР очолив Микита Хрущов, який по-революційному критично поставися до таких «буржуазних» наук як логіка і психологія. Тож 1959 року викладання логіки в середній школі відмінили. Виключили її з більшості навчальних програм вишів. Безумовно, стверджувати, що відсутність цього предмета в шкільній программі перетворює учнім на розумово відсталих, є неправильно. Наука про методи мислення в школі неявно викладається через математику, фізику, хімію, навіть літературу, коли школярі без особливого ентузіазму аналізують прочитані твори. Але вкрай важливозасвоєння азів формальної логіки оскільки вона є своєрідним клеєм, який скріплює знання. Інакше кажучи, логіка «вчить навчатися».

Через брак правильного мислення людина неспроможна чітко сформулювати думку, вона плутається у висловлюванях, протирічить самій собі. Про таку людину кажуть: «Її не можна зрозуміти, в її міркуваннях відсутня логіка». Це дуже добре виявляється нині, під час війни, коли російські солдати, командири середньої ланки, генерали, вище командування Збройних сил Російської Федерації діють непродумано, алогічно. Не можуть дати ради з логічним забезпеченням армії. Демонструють справжнісіньке логістичне жахіття. Проблеми Московії-Росії закорінені в минулому. Ось як характеризує Росію всесвітньо відомий російський історик та етнолог Лев Гумільов: «Росія – самостійний суперетнос, який виник на 500 років пізніше від західно-європейського, у XIV столітті. Ми і західноєвропейці завжди цю відмінність відчували і «своїми» одні одних не визнавали. Якщо ми на 500 років молодші, то як би не вивчали європейський досвід, не зможемо зараз добитися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік і рівень пасіонарності передбачає зовсім інші імперативи поведінки».

«Будь-який мордвин, зирянин, мирянин, татарин, прийнявши хрещення, ставав росіянином» (Лев Гумільов). Ось так і творилась етнічна химера. А «там, де складається етнічна химера, накладання етнічних полів різноманітного ритму, появляються антисистеми» (Лев Гумільов). Лев Гумільов ввів поняття етнічної антисистеми, визначивши її як системну цілісність людей з негативним світосприйняттям – специфічним ставлення до матеріального світу, що виявляється у прагненні до спрощення систем. , тобто до зменшення густини/щільності системних зв’язків. Врешті-решт, густина системних зв’язків зводиться до нуля, що означає знищення системи – чи то держави, ландшафту або етносу. Антисистема виробляє для своїх членів спільне світосприйняття. Для антисистеми незалежно від конкретної ідеології її членів існує одна об’єднувальна настанова: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети. Росія – яскравий приклад етнічної антисистеми. «Будь-який мордвин, зирянин, мирянин, татарин, прийнявши хрещення, ставав росіянином» (Лев Гумільов). Ось так і творилась етнічна химера. А «там, де складається етнічна химера, накладання етнічних полів різноманітного ритму, появляються антисистеми» (Лев Гумільов). Лев Гумільов ввів поняття етнічної антисистеми, визначивши її як системну цілісність людей з негативним світосприйняттям – специфічним ставлення до матеріального світу, що виявляється у прагненні до спрощення систем. , тобто до зменшення густини/щільності системних зв’язків. Врешті-решт, густина системних зв’язків зводиться до нуля, що означає знищення системи – чи то держави, ландшафту або етносу. Антисистема виробляє для своїх членів спільне світосприйняття. Для антисистеми незалежно від конкретної ідеології її членів існує одна об’єднувальна настанова: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети. Росія – яскравий приклад етнічної антисистеми.

Коли українська нація в середині ХVII сторіччя переживала фазу самоорганізовування, саморегуляції (стадія формування козацької держави), на територію України вдерлась етнічна антисистема – Московія. «Безмірно трагічнішою є ситуація, при якій в країну, що переживає зміну стереотипу поведінки (фази етногенезу), потрапляє не просто чужий етнос, але вже сформована антисистемна община» (Лев Гумільов).

Сьогодні рашистська антисистема вдерлася на територію Української держави. «Путінська Росія – це агресивна держава, побудована на насильстві та керована авторитарною військово-поліцейською диктатурою. І будь-хто, хто не готовий безумовно засудити війну та диктатуру, а тим паче намагається виправдати їх, тепер виявляється посібником і співучасником військових злочинів» (Фьодор Крашенинников, Deutsche Welle). «Національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму», – так у 1915 році писав про українців Володимир Вернадський – природознавець, філософ, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології; один із засновників і перший президент Української Академії Наук. Особливості ментальності росіян у різний час помічали представники різних народів. Це переконливо відображено й зафіксовано в численних книгах, щоденниках, дорожніх нотатках. Не залишилися осторонь й українці, які надзвичайно влучно схарактеризували північно-східного сусіда. Ось лише кілька зразків прислів’їв і приказок, зібраних і впорядкованих Матвієм Номисом: «Тату, лізе чорт у хату!» – «Дарма, аби не москаль»; «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане»; «Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали»; «На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав»; «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи»; «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане»; «Казав москаль право, та й збрехав браво»; «Собака брехне – москаль віри пойме»; «За москалем панство: коло ноги ременями – і все господарство»; «Не великий москаль, та страшний»; «Чортзна-що в лаптях, та й то москаль»; «Москва на злиднях збудована та й злиднями годована»; «Звичне, московська напасть»; «Бов, бов по московській брехні!»… Ці афористичні висловлювання – аж ніяк не вияви ксенофобії, а лише систематизація (своєрідна народна соціологія) величезного масиву прикладів/фактів/наслідків співжиття українців з московитами упродовж сторіч і багаторічних спостережень наших предків за далеко не найкращими виявами «загадкової російської душі». Ці напрочуд точні характеристики, якими українці впродовж століть наділяли представників чужинецької етнічної антисистеми, сьогодні знаходять підтвердження у діях, вчинках, поведінці путінських рашистів в Україні – одягнені у військовий однострій злочинці тероризують мирне населення, вбивають цивільних, повсюдно займаються мародерством, а коли потрапляють в полон безсоромно брешуть, аби уникнути покарання за вчинені звірства. Їм не притаманні найменші ознаки моралі, співчуття. «Глибинний народ» постав перед цивілізованим світом у всій своїй звироднілій «красі». У Генштабі ЗСУ відзначають, що «друга армія у світі» – бутафорія. Насправді збройні сили Російської Федерації – це збіговисько мародерів, нікчем та воєнних злочинців.

 

«Універсум», 2022

Олег Романчук – лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола та премії імені Героя України Степана Бандери  https://lnu.edu.ua/oleh-romanchuk-laureat-premii-imeni-v-iacheslava-chornovola-ta-premii-imeni-heroia-ukrainy-stepana-bandery/ 7 листопада 2022

Вітаємо колеґу з заслуженою нагородою - Редакція (CВОБОДА, США)  №45, 11 листопада 2022  - https://svoboda-news.com/svwp/%d0%b2%d1%96%d1%82%d0%b0%d1%94%d0%bc%d0%be-%d0%ba%d0%be%d0%bb%d0%b5%d2%91%d1%83-%d0%b7-%d0%b7%d0%b0%d1%81%d0%bb%d1%83%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d0%be%d1%8e-%d0%bd%d0%b0%d0%b3%d0%be%d1%80%d0%be%d0%b4%d0%be/

 

 Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z» https://argumentua.com/stati/rashizm-rakova-pukhlina-dlya-lyudstva-palata-chislo-z

Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z»   - https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/3086.pdf

Oleh K. Romanchuk - RASHISM IS A CANCER TUMOR FOR THE WHOLE HUMANITY https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/3074.pdf

 

Чи можна було уникнути війни? https://glavcom.ua/publications/chi-mozhna-bulo-uniknuti-vijni-882806.html 18 жовтня 2022  Олег К.Романчук

Чи можна було уникнути війни? https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/3180.pdf

Олег Романчук: Чи можна було уникнути війни? https://bukinfo.com.ua/index.php/analityka/oleg-romanchuk-chy-mozhna-bulo-unyknuty-viyny

Чи можна було уникнути війни? - Олег Романчук https://www.volianarodu.org.ua/uk/Polityka/Yeltsyn-30-rokiv-tomu-obgovoriuvav-mozhlyvist-yadernogo-udaru-po-Ukrajini-ekspert 20 жовтня 2022

 

"Українців убивають їхніми ж ракетами. Це наслідок невивчених уроків"

https://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_ukrayinciv-ubivayut-yihnimi-zh-raketami-ce-naslidok-nevivchenih-urokiv/1099916 Олег К. Романчук  Вівторок, 12 липня 2022

 

Як закрити небо від дронів-камікадзе. Україна це може https://glavcom.ua/columns/olegromanchuk/jak-zakriti-nebo-vid-droniv-kamikadze-ukrajina-tse-mozhe-884930.html 26 жовтня 2022  Олег Романчук

Як закрити небо України від дронів-камікадзе https://hvylya-net.translate.goog/analytics/261750-kak-zakryt-nebo-ukrainy-ot-dronov-kamikadze?_x_tr_sl=ru&_x_tr_tl=uk&_x_tr_hl=uk&_x_tr_pto=sc Рашистські окупанти взялися тероризувати Україну дронами-камікадзе. Потрібна дешева та ефективна відповідь. ОЛЕГ РОМАНЧУК, PHD, ДЛЯ "ХВІЛІ" 30.10.2022

ЯК ЗАКРИТИ НЕБО ВІД ДРОНІВ-КАМІКАДЗЕ https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/3179.pdf 26 жовтня 2022 Олег К. РОМАНЧУК, PhD,  шеф-редактор журналу «Універсум»

 

Коментарі
Автор(-и): Володимир Олійник / Розділ:

Книжки «Нескорений народ», «Сонцемить»; автор: Володимир Олійник, видавництва: «ФОП Цюпак», рік видання: 2019; «Нілан-ЛТД», рік видання: 2020.

Висунуто Хмельницькою обласною бібліотекою для юнацтва (м.Хмельницьк)

 

Поезія Володимира Олійника з книг «Нескорений народ» і «Сонцемить»

 

РЕЦЕНЗІЯ

на збірку поезій Володимира Олійника «Нескорений народ»

 

(Олійник В.Г. Нескорений народ. Нова книга поезій / Хмельницький: Видавець ФОП ЦюпакА.А. 2019. 168 с.)

 

Це видання вийшло з друку 2019 року. Іперше, щопривернуло увагу, – наративийого текстів сягають… сьогодення. А ще – цілісність смислового контенту; його органічну єдністьвідчутно тримає етнонаціональний знак-символ Шевченкових рядків: «В своїй хаті своя правда, / І сила, і воля. / Нема на світі України, /Немає другого Дніпра».

Так, поза сумнівом,смисли поетичних творів Володимира Олійника – актуальні, бо – суголосні з думками й почуттями передової української інтелігенції, а також – відчутно торкаються свідомості континґентана ймення «какая разница!?»: «Україну любіть…» – / час відлунює думу пророчу/ Повік не згаситиТараса зорю, / Бо сам засвітив її Бог. / Ми не прийшли сюди – / ми вічно тут були.

Автор вправно вибудовує конструкції поетичної мови, декларуючи свою позицію творця, визначаючи коло світоглядно близьких йому майстрів слова минулого й сучасності: Я – не самотній. В мене є Шевченко, / Є Леся й Ліна, є Олесь Гончар. А ще в його присвятах і текстах присутні імена Гр. Тютюнника, Ю. Клена, О.Гончара, М.Бажана, В. Сосюри, М. Стельмаха, В. Стуса,  Д.Павличка, В. Шкляра ; вітчизняних класиків та сучасних майстрів слова рідного краю: П. Чубинського, М. Кульбовського, Н. Вітвіцької, В. Матеушата ін.  Так само – історичні постатікозацьких провідників: Б. Хмельницький, М. Кривоніс, Д. Нечай, І. Богун; козацькі кобзарі та ін. Це не просто імена, це – свідчення багатства й розмаїтості авторських інтересів, зацікавлень і схильностей, це своєрідні маркери його Духу, що тримає йогона належній висоті: Соборність духу і душі соборність, – / одвічний кодекс лицарських чеснот.

Автор засвідчує свою участь у подіях Майдану, знаходячи для цього оригінальну метафоричну образність: Була зима. І був Майдан. / Моє життя було на грані…/ І порятунок був од ран – / Княгиня Ольга на Майдані. Рішучість, відвага й жертовність учасників подій кінця 2013 – початку 2014рр. торкалися серця поета, породжуючи відчуття причетності до спільного творення нового етапу розбудови європейської України, а майданівців своїй єдності, згуртованості сприймалися як друзі-творці: Ти, мій друже, цей вірш продовжи, /Кожним подихом, кроком своїм…

Не чужі Володимирові Олійнику й філософсько-поетичні роздуми: Матерія безкінечна. / Дух – невмирущий. / Вічність – всесущаДо цього нема що додати – висловлено стисло, ємноі вичерпно, перегукуючись  із думками нашого генія Григорія Сковороди.Є також екзистенціальне: Для чого ми отут – під вічним небом? / На цій землі, невічні, – нащо ми?

Не може не імпонувати читачеві його авторська позиція як невід’ємно-органічноїчастки нашого народу, духом якого він наснажується й живиться як творець: Поет тоді Поет, коли – з народом.

Непідробним болемпросякнуті рядки про роль і значення національної мови і культури в справі розбудови по-справжньому незалежної України, коли зомбовані радянською та пострадянською пропагандою громадяни перебувають в полоні застарілих стереотипів: Маршрутка. І знову – тюремний шансон… / А серце за рідну Вкраїну щемить, / За пісню її солов’їну: / Чому ж не вона, а шансонтой звучить / І вдень, і вночі щохвилинно?

Твори Лауреата премії імені Богдана Хмельницького Володимира Олійника користуються неабиякою популярністю. Вадим та Євген Гжегожевськісвідчать: «Кожен свій виступ ми завершуємо піснею «Україна моя» на слова Володимира Олійника. Наші захисники під неї встають. На очах у всіх сльози…» («Подільські вісті», 20.12.2016).

Публікації про його твори робили науковці й журналісти В. Філінюк, Г. Черниш, а також В. Курдибаха(монографія «Ідіостильпоезії Володимира Олійника).

Загалом поет Володимир Олійник гідно репрезентує українське поетичне Слово й достойнийвсебічної творчої й суспільної підтримки.

 

25.10.2022                                                                             Володимир Півень,

                                                                               кандидат філологічних наук, доцент                                                               

                                        

РЕЦЕНЗІЯ

на збірку поезій Володимира Олійника «Сонцемить»

 

(Олійник В.Г. Сонцемить[Текст]:/ Олійник Володимир Григорович. – Вінниця: ТОВ «НІЛАН-ЛТД», 2020. – 164 с.)

 

Передусім, про фактичне й очевидне: збірка поезій Володимира Олійникавідрізняється від попередньої («Нескорений народ», 2019) передусім більшою динамічністю, лаконічністю й конкретикою смислових спрямувань – як окремих творів, так і їхніх лексико-семантичних складників. Наприклад, віршовий роздум про поезію як вид словесного образотвореннята її існування у часі й просторі: Майстерня слова – не майстерня слави, / Майстерня духу, думки і чуття… І ще:Поезія – це молодість душі.

Викликають інтересвіршові твори, позначені автором як «переспіви». Відомо, що переробки, що близькі за семантико-смисловим наповненням, означують поширеним нині поняттям «ремейк» (від англ. remake– переробка або новіша версія…). Що ж спільного й відмінного у авторських переспівах Псалмів Святого Письма Володимира Олійника з ремейками? В оригіналі Псалма 1 читаємо: «Блаженна та людина, / що не ходить на радунечестивих, / не стоїть на дорозі грішників / і не сидить на зборищі глумливих. У автора «Сонцемиті»: Благословенна Богом та людина, / в якої віра і мета єдині…

Академічний словник української мови, розкриваючи смисл цієї лексеми, наводить уривок із твору Миколи Зерова: «Не той блажен, хто загрібає злото / Та дивні перли Індії, / Щасливий, хто малим задовольняється, / Нещасний, хто не знає меж!»

Отже, в етноментальнійсвідомості українців «блаженний» – не жадібний до коштовностей, бо в пріоритеті – духові, а не матеріальні вартості. Замінивши «блаженна» на «благословенна», автор вносить свій нюансовийелемент переспіву, спрямовуючи читача до синонімії – благодатний, щасливий, безхмарний, сонячний тощо.

Отже, це – не ремейковапереробка, а насправді авторська інтерпретація у відповідності з особливостями індивідуально-особистісного світовідчуття, що сягає прапредківськогокульту Сонця (Дажбог, Ярило, Купайло, Хорс). Певно, ідентифікуючи натхнення в мистецтві віршотворенняз божественним спалахом сонячного проміння, автор дав збірці назву «Сонцемить».

Надзвичайно актуальною є поетична версія проблеми рідної мови – не лише як засобу комунікації, а як «оселі духу» нашого народу: Ти – наше сонце, мово України! / Безсмертя наше, вічний наш політ. / Ти – наша матір, вірна і єдина, / Ти духу нашого – неопалимий цвіт.

Поточні філософські роздуми В.Олійника є насправді епіцентровимив загальному семантичному просторі збірки, складники якого спрймаютьсяяк образи з переносними значеннями й значно ширше… Усе, що ти віддав – навік твоє…А ще:Я світ несу в долонях – / Світлу кулю! Життя несу…Так, саме в цьому й полягає культуротворення.

Поет, як будь-який мистець, є комунікант, тобто той, для кого контакт з читачем-реципієнтом – конче необхідний. Творцеві слід мати рецептивний контент задля інформації, осмислення, визначення рівня свого розвитку й накреслення подальшої перспективи. У цій комунікації (творчі клуби, зустрічі, презентації, обговорення, дискусії, читацькі конференції, симпозіуми тощо) письменник знаходить для себе не тільки стимули для творчого розвитку і зростання, а й засвоює норми і правила, важливі для культурно розвиненого суспільства: Не загравай, поете з читачем. / Читач це загравання вмить розкусить… / Читач – твій друг і співрозмовник твій. І ти, поете, читачу довірся… Саме в атмосфері довіри зароджується популярна комунікаційна практика копірайтинґу, без якої сьогодні, в добу розвитку інформаційних технологій, зростання креативної особистості не можливе. І автор цієї збірки знає про це.

З огляду на вищезазначене, можна зробити висновок: творчий поступ Володимира Олійника набуває все більших темпів і потужностей, стає перспективнішим і соціально значущим, роблячи вагомий внесок у скарбницю поезії Поділля як складника культури сучасної України.

 

26.10.2022 

                                                                  Володимир Півень,

                                                                               кандидат філологічних наук, доцент                                                                       

                                            

 

 

 

Коментарі
Автор(-и): Микола Ремньов / Розділ:

Книжки «Зачистка», «Таврований»; автор: Микола Ремньов; видавництво «Джерело» (м.Суми), роки видання: 2021, 2022.

Висунуто «Видавництвом «Університетська книга» (м.Суми).

 

Романи «Зачистка» і «Таврований» Миколи Ремньова

 

До презентації книги М.Ремньова «Таврований»

З новою книгою, колего!

Слово презентація відповідно словнику сучасної української літературної мови походить від слова презент, тобто подарунок. Тож беручи до уваги це, ми, читачі, одержали від нашого колеги Миколи Омеляновича Ремньова чудовий літературний подарунок - роман «Таврований», за що щиро вдячні.

Його нова літературна робота - це підсумок дослідження, зробленого завдяки великій кількарічній копіткій праці. Лише йому одному відомий обсяг «перелопачених» першоджерел історії в музеях, першоджерел у бібліотеках, запозичених фрагментів з розповідей очевидців тих буремних років, про які згадується в книзі, фрагментів розповідей родичів цих очевидців (дітей, онуків, правнуків).

Як результат - на світ з’явився новий роман автора «Клейменьїй» або «Таврований» (українською мовою). За специфікою літературної творчості я здебільшого - поет-сатирик і гуморист. Але сьогодні не буду вдаватись ні в критику, ні в повчання. Бо вважаю роботу Миколи Омеляновича сміливою і неординарною. До цього часу літературні герої, про яких іде мова в книзі, дещо відрізнялись від «прилизаних» радянською літературою, яка традиційно за вказівкою вождів одних робила суперменами, а тих, хто їх не обожнював, не зважаючи на заслуги, здатна була розіп’ята чи стерти з людської пам’яті.

Спроба Миколи Омеляновича розібратися в заслугах тих чи інших історичних постатей минувшини - це лише один крок до пізнання істини. Хто був насправді С.А.Ковпак? Якими були С.В.Руднєв, Г.Я.Базима та інші учасники партизанського руху в Україні? Звичайно, - всі вони герої Вітчизни. У цьому навіть немає сумнівів! Але нашим сучасникам дуже кортить дізнатись про них все більше й більше. Той обсяг інформації, одержаний нами з автобіографічних книг Ковпака, Вершигори, який очолив партизанське з’єднання після нього, уже не влаштовує сучасників. Вони бажають розширити свій кругозір, докопатися до істини того, чи справді були Ковпак та Руднєв не такими, як їх змалювали, а дещо іншими, про що, зокрема, постійно перешіптувались у післявоєнні роки (бо тема була надто небезпечна для оприлюднення) тоді ще живі партизани Путивля.

Ці спогади, на жаль, залишились без відповіді й донині. Миколі Омеляновичу, як «чистокровному» путивлянину, це добре відомо. Знав, зокрема, про ці розмови і я, бо завдячуючи своїй дружині, яка теж путивлянка, багато років їздив до цього чудового міста й Спадщанського лісу у відпустки чи навіть просто на відпочинок, чув багато цікавих розповідей про партизанське з’єднання.

Мало хто, з відомих причин, наважувався оприлюднювати перекази очевидців далеких років. Та, як бачимо, це зробив наш колега по перу, наперед знаючи, що в нього добавиться супротивників і критиків. І за те, що не злякався цього, йому великий плюс.

Часто проїжджаючи повз монумент С. В. Руднєву, встановлений у Путивлі майже в центрі міста, чи буваючи на схилах Сейму біля пам’ятника С.А.Ковпаку, відчуваю до земляків глибоку повагу і якусь особливу святу шанобу. Але ніколи не задумувався про глибину трагедії особистого життя цих народних месників, не дуже цікавився взаємовідносинами між ними.

Вони ж були не лише чудовими командирами, а й звичайними людьми, яким притаманні позитивні й негативні риси. Чи варто про них сьогодні знати? Можливо, декому це навіть не цікаво. Але історична правда рано чи пізно все одно повинна перемогти.

Перший крок до цього зробив Микола Омелянович. Можливо, його висновки ще далекі від історичної правди (неспроста книгу написано в стилі художньої літератури, де допускаються домисли), але початок, як кажуть, покладено.

Зі слів автора в нього є ще багато невикористаного матеріалу й нових задумок, тож можемо розраховувати на другий крок...

Особисто я прочитав роман з великим інтересом, протягом кількох днів, і якби вже було його продовження, залюбки віддав би ще певний час для пізнання буремних явищ, що стались на теренах Сумщини.

У книзі є багато пізнавальної інформації про злочинний сталінський режим, бандитів НКВС та їх керівників, про підступність члена УШПР Івана Сиромолотного, про гірку долю Василя Блюхера, з яким товаришував Семен Руднєв, та багатьох інших, яких можна сміливо назвати історичними постатями.

Та головний літературний герой, який викликає неабияку повагу в читача, є Семен Васильович Руднєв. Підкуповує не лише його абсолютно довершена військова зовнішність, а й людяність, висока освіченість, розум, мудрість, честь і порядність, відданість Батьківщині, готовність завжди прийти на допомогу рядовим бійцям армії та партизанам, коректність, а де потрібно - й прояви вимогливості й мужності.

Ще більше розкривається його характер у любові та ніжності в ставленні до коханої дружини Домнікії та синів Радика та Юрка. Через опис звитяг юного партизана Радика Руднєва, його запальних однолітків-побратимів дохідливо показаний патріотизм молоді у намірах знищити фашистів. Паралельно змальовується щире й світле кохання, що зародилось під час бойових партизанських буднів у душах Радика та Ліди Соловйової. Разом воювали, разом і загинули... Такий, на жаль, підсумок короткого але яскравого життя юних героїв.

У підсумку, прочитавши роман «Таврований», мені, як читачу, дуже боляче за долю Семена Васильовича Руднєва, який віддав життя за свій народ та Батьківщину, не дозволив хоча б на йоту зрадити їм, пережив два роки тортур у тюрмі НКВС, де всіляко намагались зломити його, але, не зважаючи на підступність заздрісників та кар’єристів, він залишився Людиною з великої літери і патріотом Вітчизни. Це - зразок українського патріота, і забувати про Семена Васильовича ми не маємо права.

Заслуговує на глибоку повагу й інший літературний герой - Григорій Якович Базима, начальник штабу партизанського з’єднання, бойовий товариш та соратник Руднєва. Завдяки йому було розроблено багато успішних операцій по знищенню ворога, але, на жаль, його заслуг із відомих причин теж не було помічено. У той час, як Ковпаку присвоїли звання Героя Радянського Союзу, Руднєву ж виділили лише орден «Знак Почета», яким здебільшого до цього відзначали лише доярок. Таку ж нагороду отримав і Базима.

При створенні партизанського загону, коли вирішувалось питання «хто буде командиром», вони втрьох дали клятву приймати важливі стратегічні рішення лише спільно. Так спочатку й було, але, як стало відомо, нагороди діставались їм різні, хоча внески у загальну перемогу Руднєва та Базими були не меншими, ніж Ковпака.

Все це - несправедливість. Що поробиш, вона була, є і буде завжди. Не дарма кажуть, в кожної людини своя доля.

Тож будемо більш справедливими й допоможемо читачам не забувати тих, кому ми повинні віддячувати все життя.

Сьогодні Україна переживає важкі часи: знову на нашій рідній землі війна, кровопролиття. Що не день ми дізнаємось про десятки та сотні загиблих, імена нових героїв. Будемо сподіватись на те, що їх імена ніколи не будуть забуті.

Хочу ще раз щиро привітати колегу з новою книгою і побажати йому успіхів у нових пошуках історичної істини.

 

З повагою, Олег Шрамко

Коментарі
Автор(-и): Людмила Таран / Розділ:

Книжка «Айвенко, або Чоловіки ‑ це...», автор: ЛюдмилаТаран, «Видавництво Старого Лева» (м.Львів), рік видання: 2021.

Висунуто «Видавництвом Старого Лева» (м.Львів) .

 

Коротка проза ЛюдмилиТарану збірці «Айвенко, або Чоловіки ‑ це...»

 

Онлайн-розмова про книжку Людмили Таран «Айвенко, або Чоловіки ‑це...»

ВІВТОРОК, 25 ТРАВНЯ 2021 Р. О 19:00-20:00 Людмила ТАРАН та Євгенія КОНОНЕНКО

8 червня о 19:00 чекаємо всіх на презентації книги «Айвенко, або Чоловіки ‑це...» у книгарні «Сяйво книги».

Під обкладинкою книжки «Айвенко, або Чоловіки ‑це...» зібрано 14 різних історій та правдивих чоловічих портретів. Запрошуємо до розмови про збірку новел за участі авторки Людмили Таран і модераторки Олени Гусейнової 8 червня о 19:00 у книгарні «Сяйво книги». Письменниці поспілкуються про чоловіків, непрості стосунки і щасливі шлюби, про фатум і вибір.

У центрі нової книги Людмили Таран ‑чоловіки різних поколінь і характерів. Сильні духом і слабкі, віддані та зрадливі, романтичні й цинічні, молоді та старі. А поряд з ними постають яскраві та влучні жіночі образи. Чесна й чуттєва проза авторки спонукає до переосмислення узвичаєного та глибоких екзистенційних переживань. Верона, Венеція, українське село, столиця під час Революції Гідності, повернення з фронту, рідні й чужі квартири ‑читачі опиняються в різних місцях і часових проміжках та крізь шпарку заглядають в чужі, але такі знайомі історії.

Хай би де були герої, їхні долі і переживання пронизують читача наскрізь.

Людмила Таран ‑письменниця, журналістка, літературознавиця. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Вивчала чеську мову у Літній школі слов'янських студій Масарикового університету. Працювала вчителькою в одній із шкіл Києва, провідною науковою працівницею Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, керівницею прес-центру Національного університету Києво-Могилянська академія, редакторкою відділу часопису «Українська культура», оглядачкою газети «Вечірній Київ», старшою науковою працівницею Українського центру культурних досліджень. Авторка численних збірок поезій та короткої прози, інтерв’ю та статей. Твори перекладали англійською, литовською, польською, російською мовами. Членкиня Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України.

 

Газета «ДЕНЬ»

 

Розмова Євгенії КОНОНЕНКО та Людмили ТАРАН

На «Книжковому Арсеналі» Людмила Таран, авторка «Дня», презентувала відразу дві нові книжки: «Айвенко, або Чоловіки - це...» («Видавництво Старого Лева») та «Молодіста» (видавництво «Букрек»). Належить до умовного покоління «вісімдесятників». Нині її улюблений жанр - так звана мала проза, новели та оповідання.

 

«НАМАГАЮСЯ УНИКАТИ ІДЕОЛОГІЧНОСТІ»

‑ У твоїй новелі «Айвенко», що дала назву одній із книжок, як на мене, занадто ідеалізований образ героя. Де правда життя?

‑ Свідомо творила образ позитивного героя. Раніше читачі закидали, що мої чоловічі образи ущербні, неповноцінні. Зазвичай не ліплю «однополюсні» образи. Усі люди ‑складні, неоднозначні. У цій новелі героїня розповідає про коханого чоловіка, який помер. А ми таки часто ідеалізуємо відійшлих. В інших же текстах ‑чоловіки різні, як і ми, жінки: байдужі й уважні до ближніх, сміливі й боягузливі...

‑ А де подівся твій фемінізм? Твої жінки самодостатні.

‑ Мій фемінізм при мені! Намагаюся уникати ідеологічності у своєму письмі, «рупорів ідей». А самодостатніх жінок усе більше стає, це багатьох дратує. Особливо ‑фінансова незалежність жінки. Та це ‑знак нашого часу: активність жінок, їхнє прагнення не замикатися в сім’ї.

‑ Твої героїні, зокрема в книжці «Молодіста», ‑жінки різного віку. Увага читачів ‑на їхніх любовних і родинних історіях. Не бачу все-таки жінок, яким би чоловіки заважали реалізуватися.

‑ Маю новелу «Бо я ‑не жертва». Там ідеться саме про цю проблему. І про насильство ‑фізичне й психологічне. Також написала «Звичайну історію» ‑про долю сільських жінок у радянські часи. І там, і там ‑про страшні речі. «Традиційні сімейні цінності» ‑неоднозначні. Теоретично ‑для когось вони привабливі. А в реальності... Якраз нині думаю над однією річчю про насильство: сюжет мучить мене. У нас, наскільки знаю, Катерина Міхаліцина пише про це ‑і в поезії пронизливій, і прозі. На жаль, невичерпна тема-проблема.

‑ Найбільше як читачку мене обурив образ батька з оповідання «Дзер-коло». Ми тепер судимо наших батьків. А де «шануй батька свого і матір свою?»

‑ Там же оповідачка-дочка метається від звинувачень батька в авторитаризмові ‑до вдячності йому за науку життя. Врешті, вона приходить до примирення з ним. «Дзер-коло» ‑автобіографічна річ, хоча не цілковито «списана» з моєї життєвої ситуації.

‑ А ще в тебе йдеться про ейджизм у новелі «Танці». Вона про інший тип неповаги до батьків- матерів?

‑ Як на мене, про інше. Про молодість душі попри старіння тіла. Дочка опікується матір’ю так, ніби вонадитина. Купа заборон! А матері хочеться хоча б хвильку свободи! І ось нарешті вона сама в квартирі. Відкидає геть своє підстаркувате тіло і танцює (віддається танцю!) в ритмі своєї молодості. Що сталося потім ‑ти знаєш...

‑ Заінтригуймо читачів... А наскільки готовою є новела, коли вона ще не написана на папері, чи це по-різному буває?

‑ У мене зазвичай по-різному. Люблю цей особливий стан, коли стався поштовх до написання і воно пішло. Спершу ‑подумки. Підтягуються, як залізні ошурки до магніту, відповідні епізоди, деталі, образи. Тобто, йде робота підсвідомості, до якої «приглядається» свідомість. Як мовив Іван Франко, «композиція ‑діло розуму». Процес ейфорійний: здається, вже все готове, тільки сядь і запиши. Сідаєш за комп’ютер ‑і починається опір матеріалу. Це таке розчарування! Але внутрішньо є готовність до цього, і немає іншого виходу, як працювати вже над проявленим текстом.

 

«З ОБОВ’ЯЗКУ ПИСАЛА ТІЛЬКИ ШКІЛЬНІ ТВОРИ»

‑ Маєш тексти про актуальні події: Майдан, а також війну. Це обов’язок чи вийшло само собою?

‑ З обов’язку писала тільки шкільні твори. Щоправда, це був приємний для мене обов’язок. А нині - тільки за внутрішньою потребою. Я ж реагую як людина, громадянка, на події у своїй країні, то хіба це може не відгукнутися в текстах? Та усвідомлюю: на епічні полотна я не здатна, то варто віднаходити свій ракурс погляду на події, які зачепили багатьох. Так виникли, наприклад, новели «Криївка на Інститутській» або «Вдома».

‑ До речі, про цю новелу. Вона про чоловіка, який після АТО повернувся додому, і як він переживав посттравматичний синдром. Поставлю питання ширше: чи не здається тобі: все, що пишеться нині про російсько-українську війну, твориться в давно відпрацьованій стилістиці про німецько-фашистських загарбників і доблесних радянських воїнів? Чи ти бачиш сучасного українського Ремарка?

‑ По-перше, я не фахівець, як опрацьовувалася проблематика так названої тоді великої вітчизняної війни. Ця тема як літературна свого часу (в молодості) мене не цікавила. Знаю тільки, що йшла боротьба за так звану окопну правду. До її представників належав, зокрема, Василь Биков, білоруський письменник, який писав і білоруською, і російською. Мені здається, що нині ті, котрі пишуть про війну, яка триває, так само не читали радянської літератури. Артем Чех, наскільки орієнтуюся, без пафосу написав про пережите в окопах. До слова, якраз надумалася перечитати Ремарка: чи буде цікавим він мені зараз, бо захоплення юності-молодості може не пережити переоцінки. Для повноти осмислення такої теми як війна необхідна часова дистанція. Має пройти чи не десяток літ опісля...

 

«ПОЄДНАТИ ГОРИЗОНТАЛЬ І ВЕРТИКАЛЬ»

‑ Екстремальні події життя завжди поряд із коханням. Деякі твої новели пронизані еротикою. Жінки багато дивляться в дзеркало на себе, дбають про одяг, який би підкреслював їхнє тіло. А текст «Друга молодість» - просто вибух чуттєвості. Але жінки-авторки не пишуть про чуттєвість просто так. Що це означає для тебе? Виклик долі? Ствердження жіночих прав? Та ніхто ж не заперечує!

‑ Еротика ‑це тілесність, те, що передусім упадає в око читачам. Але ставлю собі завдання: поєднати тілесне й символічне. Іншими словами, земне й «небесне», горизонталь і вертикаль. Коли хочеш, духовне. Тому «мої» жінки не тільки чуттєві, а й перебувають у пошуках вертикалі, без якої на землі важко.

‑ Мені емоційно заімпонувала мініатюра «Тінь ангела». Вона як вірш. Ти ще пишеш поезію?

‑ Дуже рідко. Настав зовсім інший час для слів... І розуміння зсередини, що проза й поезія - дуже споріднені: все-таки «мистецтво слова». Але вимагають цілком різних підходів.

‑ Щодо назв «Айвенко, або Чоловіки ‑це...» та «Молодіста». Чому саме такі?

‑ Дуже просто. Оскільки перша книжка переважно про чоловіків, то в назві ‑ім’я героя, яке перегукується з відомим лицарським образом Вальтера Скотта. Щоправда, не знаю, чи нині молодь знає, хто такий Айвенго... А «Молодіста» - назва з двох слів: молодість і старість. Я зліпила їх докупи, бо ж і в житті вони таки пов’язані. Зрештою, закладалася ідея єдності людського існування.

‑ Тобі подобається оформлення обкладинок цих книжок?

‑ У «Видавництві Старого Лева» другу мою книжку поспіль оформляє молода художниця Тетяна Омельченко. Попередня її робота ‑моя «Яблуня». Мені подобається її стиль: лаконічний і виразний. Я завжди стежила за оформленням книжок і наших, і закордонних, які були доступними. Культура книжки завжди була високою в литовців, поляків, якщо говорити про ближчих нам. А в Україні досі люблять надмірну декоративність, «наляпистість», окрім видавництв, де працюють справжні фахівці. Загалом переважну більшість моїх книжок оформляв брат, професійний художник. Я й сама кілька своїх збірок оформила. І навіть поетичні книжки Наталки Білоцерківець і Василя Герасим’юка.

‑ Чи вже з’явилися рецензії на твої книжки, про які мова?

‑ Рецензій не бачила. А відгуків ‑чимало: і на «Айвенко...», і на «Молодіста». Нині в соціальних мережах жваво й оперативно реагують, зокрема, на книжкові новинки. Але, зрозуміло, хотілося б почути думку

літературних критиків. Цікаво, як вони відрефлексували б деякі мої тексти. Буває, закладаєш у них одне, а хтось прочитує щось зовсім інше, несподіване для тебе.

‑ Твій текст «Фавн» тягне на роман. Чи не збираєшся далі розвивати цю тему?

‑ Один роман я вже написала й видрукувала ‑«Дзеркало єдинорога». Цікаво було пережити романний досвід. Але зрозуміла: я ‑стаєрка, а не марафонка. Романне мислення ‑а тим паче відтворення ‑все-таки інакше, ніж те, що надається для малої прозової форми. Як і поетичне ‑цілком інакше, ніж прозове.

‑ Сподіваюся, що Людмила Таран передумає і повернеться до сюжету, який не лише мені, а й іншим читачам видався одним із найсильніших. Радянський кар’єрист із усіма відповідними характерними якостями, змальований все-таки як людина...

 

Коментарі
Автор(-и): Олександр Михайлюта / Розділ:

Книжка «Відсіч», автор: Олександр Михайлюта, видавництво «Університет «Україна», рік видання: 2022.

Висунуто видавництвом «Університет «Україна».

 

Документальна книга «Відсіч» Олександра Михайлюти

 

Документальна книга “Відсіч” Олександра Михайлюти (К.: Університет “Україна”, ISBN978-966-388-632-9, 2022) буквально

Про автора

 

Олександр Михайлюта, випускник 1980 р. факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, пройшов шлях від кореспондента районної газети в Гуляйполі до власного кореспондента газети Верховної Ради «Голос України», головного консультанта секретаріату Першого заступника Голови Верховної Ради України, був заступником голови Національної спілки журналістів України (1998-2002), секретарем Правління і членом Президії Націо­нальної спілки письменників України (2002-2006), нагороджений орденом «За заслуги» III ст., Почесною Грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом», Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України, лауреат премії «Незалежність» Київської спілки журналістів. Лауреат фундації Українського Вільного Університету (Нью- Йорк,2021). Його перу належать книги прози і публіцистики «Ми не раби», «Секретний ешелон», «Вольниця», «Ложа преси», «Святий Петро із Дивина», «Ясновидець дід Петро» (десять видань, у тому числі англійською та німецькою), «Відкриття Миколи Руденка», «Слово про Єрмака», «Державник» (про багатолітнього мера-реформатора Києва О.Омельченка), «Світло Патріарха» (про Героя України, Патріарха Української пра­вославної церкви Київського Патріархату Філарета), романів «Гуляй-Поле», «Падіння хв’юрера». Автор художнього фільму «Секретний ешелон» (сценарій у співавторстві за його однойменною повістю), документальних фільмів «Рана», «Гдє так вольно дишіт чєловєк...», «Загадка Дивина». Написав сценарії художніх фільмів «Нестор» («Батько Махно») та «Весілля в Те- мирівці» (рімейк на «Весілля в Малинівці»), переклав українською пісню із знаменитого фільму «Генерали піщаних кар’єрів». Очолював комунальне підприємство «Боярка-інформ» і пресслужбу Конституційного Суду України (2010-2012). Голова ВГО «Профспілка «Журналіст України». Радник Президента Університету «Україна».

 

Коментарі
Автор(-и): Віталій Портніков / Розділ:

Публіцистичні статті і виступи останніх років, автор: Віталій Портніков, опубліковано на інтернет-ресурсах: Збруч, Радіо Свобода, Еспресо, LB.UA.

Висунуто членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрієм Макаровим.

 

Публіцистичні статті і виступи останніх років Віталія Портнікова

 

Феномен «Портніков» є не зовсім звичним для вітчизняної журналістики.

Коментарі
Автор(-и): Марина Горбач / Розділ:

Повнометражний ігровий фільм «Клондайк», автор: Марина Горбач, рік оприлюднення: 2022, місце оприлюднення: кінофестиваль Сандес, США, січень 2022.

Висунуто Національною спілкою кінематографістів України.

 

Повнометражний ігровий фільм «Клондайк» Марини Горбач

 

Галина Петренко

Марина Ер Горбач, режисерка «Клондайку»: Все авторське українське кіно про війну на Донбасі – це артхаусний десант, який прагне зацікавити нашим болем міжнародну аудиторію

 

Українська продюсерка, сценаристка, режисерка та членкиня Європейської кіноакадемії – про особливості копродукції з Туреччиною, майбутній показ стрічки на державному турецькому телеканалі та артхаусний десант українських режисерів, які знімають фільми про війну на Донбасі й намагаються зацікавити ними байдужих до українського болю іноземних синефилів.

17 липня виповнюється сім років відтоді, як проросійські бойовики в ході збройної агресії РФ на сході України збили пасажирський літак «Малайзійських авіаліній». Наприкінці минулого року українська продюсерка, сценаристка, режисерка та членкиня Європейської кіноакадемії Марина Ер Горбач завершила зйомки авторської соціальної драми «Клондайк», що розповідає про три дні з життя родини, яка опинилася в епіцентрі катастрофи літака МН-17 в липні 2014 року. Зараз відбувається постпродакшен фільму, команда готується до його виходу на екрани.

Напередодні трагічних роковин «Детектор медіа» поспілкувався з Мариною Ер Горбач про особливості копродукції з Туреччиною, майбутній показ стрічки на державному турецькому телеканалі та артхаусний десант українських режисерів, які знімають фільми про війну на Донбасі й намагаються зацікавити ними байдужих до українського болю іноземних синефилів.

– Марино, коли має вийти «Клондайк»?

– Наступного року. Ми зараз знаходимося на етапі постпродакшену. Звичайно, на процес дуже вплинула пандемія. Згідно з копродукційними умовами, майже 90% нашого постпродакшену відбуваються в Туреччині, але в кінці листопада минулого року закрили взагалі все: навіть кінотеатри відкрили лише тиждень тому і то лише для тих, хто зробив два щеплення. Окреме випробування – працювати з командою через Zoom, де у всіх діти і взагалі робота в пандемію – боротьба за увагу.

Пандемія є пандемія. У Туреччині з цим дуже суворо. Я знаю, що в інших копродукційних проєктах, які працюють з маленькими європейськими країнами, така сама проблема. Легше тим, у кого 100% роботи над фільмом здійснюється в Україні. Нещодавно я була на кінопремії «Золота Дзиґа», і якби в Туреччині побачили, що там всі без масок, то мене, мабуть, не пустили б на студію. (Сміється.)

– «Клондайк» – це копродукція України й Туреччини?

– Так. Але в нас ще є звукорежисер з Боснії і композитор з Грузії. Тобто ми залучили країни, травмовані сучасною війною. Деякі нюанси їм просто не потрібно пояснювати, вони швидко їх розуміють і відчувають, тому що мають схожий емоційний досвід.

– Я прочитала свіжу новину на сайті Держкіно, що Міністерство культури Туреччини підтримало ваш фільм. І що це один із двох фільмів, які вони підтримали цього року. А що означає їхня підтримка?

– Це фінансова підтримка, вона означає, що у фільму буде більший бюджет на завершення робіт, тобто на забезпечення якості стрічки. І ще це означає, що продюсер виконує зобов‘язання перед Держкіно, тому що коли ми приходимо на пітчинг, то обіцяємо, що покриємо частину витрат. До того ж, минулого року медіахолдінг TRT придбав право на показ фільму ще на етапі сценарію. За великим рахунком, будь-яка копродукція означає, що фільм цікавий за межами країни, це певний знак якості.

– А як слід оцінювати те, що Туреччина підтримала цього року лише два фільми? Вони завжди підтримують так мало копродукції чи такий особливий рік?

– Це означає, що була велика конкуренція. Але рік і справді особливий: минулого і позаминулого року підтримку отримали більше проєктів. Цього року профінансували лише два фільми, другий – грузинської режисерки.

Для Туреччини підтримка не своїх режисерів – новий досвід. Я українська режисерка, яка багато працює в Туреччині, але я не громадянка країни. Кілька років тому вони взагалі не надавали підтримку копродукційним фільмам на чолі з іноземцями. У Туреччині трошки інша система копродукції: вони підтримують проєкти і через кінофонд, і через телевізійні канали.

У мене немає турецького громадянства, але вже чимало наших з чоловіком фільмів вийшли в Туреччині. Наприклад, «Омар і ми» отримав багато нагород (згідно imdb.com, у стрічки 25 фестивальних нагород, зокрема, її визнано найкращим фільмом у Human Rights Competition на Стамбульському міжнародному кінофестивалі – 2020, відзначено «Призом екуменічного журі» Варшавського міжнародного кінофестивалю – 2019 та ін. – Ред.). Роками тривали розмови, що потрібно підтримувати не тільки турецькі проєкти. Зрозуміло, що є цінності, яким мають відповідати підтримувані Туреччиною фільми, і вони хочуть бачити фестивальний потенціал.

– Ви сказали, що частину фільмів Туреччина підтримує через телеканали. Що це означає?

– У Туреччині є державний медіахолдинг TRT, до складу якого входять 13 телеканалів та який веде мовлення 34 мовами. Особливо близький мені канал TRT 2, який показує фестивальні хіти і чиї програмники зацікавлені знайти майбутні шедеври на ранній стадії виробництва та стати партнерами, щоб потім мати права на показ своїй аудиторії.

Наприклад, так було зі стрічкою «Quo Vadis, Aida?» Ясміли Збаніч про масові вбивства в Сребрениці та македонським документальним хітом Honeyland, які цього року потрапили в шорт-лист «Оскара». Наш попередній фільм «Омар і ми» теж створювався в партнерстві з TRT.

– А в кого при цьому залишаються права на дистрибуцію по світу?

– У продюсера.

– Можете сказати, який у вас тепер загальний бюджет?

– Актуальне питання. Компанія-виробник і співпродюсер виконали зобов'язання по дофінансуванню, хоча це було і не просто в пандемію, коли індустрія завмерла. Україні фільм коштував 20 млн грн.

– Я подивилася тизер «Клондайку», він мене зачепив.

– Дякую! Зараз ми вільно його показуємо. Фестивалі не дуже люблять, коли до прем'єри демонструють кадри, тому це не сцена з фільму. Це загальний напрямок того, як я відчуваю дану історію. В ньому є стиль і головна актриса Оксана Черкашина. І багато партнерів звернули увагу на проєкт саме завдяки цьому тизеру.

– Я прочитала свіжу новину на сайті Держкіно, що Міністерство культури Туреччини підтримало ваш фільм. І що це один із двох фільмів, які вони підтримали цього року. А що означає їхня підтримка?

– Це фінансова підтримка, вона означає, що у фільму буде більший бюджет на завершення робіт, тобто на забезпечення якості стрічки. І ще це означає, що продюсер виконує зобов‘язання перед Держкіно, тому що коли ми приходимо на пітчинг, то обіцяємо, що покриємо частину витрат. До того ж, минулого року медіахолдінг TRT придбав право на показ фільму ще на етапі сценарію. За великим рахунком, будь-яка копродукція означає, що фільм цікавий за межами країни, це певний знак якості.

– А як слід оцінювати те, що Туреччина підтримала цього року лише два фільми? Вони завжди підтримують так мало копродукції чи такий особливий рік?

– Це означає, що була велика конкуренція. Але рік і справді особливий: минулого і позаминулого року підтримку отримали більше проєктів. Цього року профінансували лише два фільми, другий – грузинської режисерки.

Для Туреччини підтримка не своїх режисерів – новий досвід. Я українська режисерка, яка багато працює в Туреччині, але я не громадянка країни. Кілька років тому вони взагалі не надавали підтримку копродукційним фільмам на чолі з іноземцями. У Туреччині трошки інша система копродукції: вони підтримують проєкти і через кінофонд, і через телевізійні канали.

У мене немає турецького громадянства, але вже чимало наших з чоловіком фільмів вийшли в Туреччині. Наприклад, «Омар і ми» отримав багато нагород (згідно imdb.com, у стрічки 25 фестивальних нагород, зокрема, її визнано найкращим фільмом у Human Rights Competition на Стамбульському міжнародному кінофестивалі – 2020, відзначено «Призом екуменічного журі» Варшавського міжнародного кінофестивалю – 2019 та ін. – Ред.). Роками тривали розмови, що потрібно підтримувати не тільки турецькі проєкти. Зрозуміло, що є цінності, яким мають відповідати підтримувані Туреччиною фільми, і вони хочуть бачити фестивальний потенціал.

– Ви сказали, що частину фільмів Туреччина підтримує через телеканали. Що це означає?

– У Туреччині є державний медіахолдинг TRT, до складу якого входять 13 телеканалів та який веде мовлення 34 мовами. Особливо близький мені канал TRT 2, який показує фестивальні хіти і чиї програмники зацікавлені знайти майбутні шедеври на ранній стадії виробництва та стати партнерами, щоб потім мати права на показ своїй аудиторії.

Наприклад, так було зі стрічкою «Quo Vadis, Aida?» Ясміли Збаніч про масові вбивства в Сребрениці та македонським документальним хітом Honeyland, які цього року потрапили в шорт-лист «Оскара». Наш попередній фільм «Омар і ми» теж створювався в партнерстві з TRT.

– А в кого при цьому залишаються права на дистрибуцію по світу?

– У продюсера.

– Можете сказати, який у вас тепер загальний бюджет?

– Актуальне питання. Компанія-виробник і співпродюсер виконали зобов'язання по дофінансуванню, хоча це було і не просто в пандемію, коли індустрія завмерла. Україні фільм коштував 20 млн грн.

– Я подивилася тизер «Клондайку», він мене зачепив.

– Дякую! Зараз ми вільно його показуємо. Фестивалі не дуже люблять, коли до прем'єри демонструють кадри, тому це не сцена з фільму. Це загальний напрямок того, як я відчуваю дану історію. В ньому є стиль і головна актриса Оксана Черкашина. І багато партнерів звернули увагу на проєкт саме завдяки цьому тизеру.

– У головних ролях знімаються українські актори і принаймні з тизеру я розумію, що важливу роль по сюжету грає збиття літака МН-17. Основна аудиторія вашого фільму – в Україні? Якою ви бачите зацікавленість міжнародної аудиторії?

– Оскільки проєкт отримав фінансування в категорії авторського кіно, то як і всі фільми в цій категорії, він розрахований на міжнародну аудиторію, на фестивалі, на максимальний контакт із вибагливими синефілами. У нас була задача знайти саме таку кіномову і такі способи передачі моїх емоцій з приводу подій, котрі відбувалися в 2014 році й досі тривають, які б зацікавили глядачів за кордоном. Я взагалі вважаю, що все авторське українське кіно останніх років, яке говорить про війну, тим і займається, що шукає способи, методи і специфічну кіномову, щоби зацікавити міжнародну аудиторію нашим болем. Мешканців інших країн не дуже турбує політична ситуація в Україні загалом і, тим паче, їм не цікаво розбиратися, хто винен у війні Росії з Україною. Тому це такий артхаусний десант, який шукає візуальні цікавинки, героїв, щось спільне з іноземною аудиторією, щоби вражати, іноді шокувати, іноді, навпаки, пропонувати несподіваний погляд. Звичайно, те, що на цю тему зараз багато говорять жінки-режисери, дуже важливо.

Але я сподіваюся, що українська аудиторія теж відгукнеться. Тому що це кіно, в якому йдеться про українців. Там є досить упізнавані персонажі. І він про родину, яка опиняється просто посеред катастрофи. Вона їх блокує в тому місці, де вони живуть. Мене війна теж блокує, де б я не була. Сподіваюсь, що глядачі сприймуть цей фільм як певну подяку, особливо тим людям, які вижили.

– Коли у власній країні відбуваються такі страшні події як війна, складно говорити про них художньою мовою, поки вони не закінчилися. Можливо, вам легше було би щось осмислювати, шукати кіномову після закінчення війни?

– Проводитиму багато паралелей із Боснією. Я навчалась у Варшаві в кіношколі імені Анджея Вайди. Пам'ятаю, як у 2006 році пішла на Варшавський кінофестиваль і побачила фільм Grbavica вже згаданої Ясміли Збаніч. Там йдеться про дівчинку, важкого підлітка 13–14 років. Її клас хоче їхати за позашкільною програмою і потрібно здати гроші. У мами, яка виховує її сама, цих грошей немає. І класна керівниця говорить, що якщо родина принесе довідку про те, що дівчинка – дочка шехіда (героя, який загинув на війні на боці Боснії), – то вона поїде безкоштовно. Дівчинка просить цю довідку, але мама не може її дати. І вже в момент катарсису ми розуміємо, що жінка була зґвалтована сербським солдатом і дівчинка – не дитина героя. Я пам'ятаю, що на мене фільм справив неймовірне враження, особливо те, що маючи непогану освіту для тих часів, навчаючись за кордоном, вигравши стипендію Фулбрайта, вивчивши польську мову за три місяці, я мінімально знала про війну в Боснії. Фільм спонукав цікавитися подіями і шукати факти про трагедію народу.

І буквально два тижні тому ми зустрілися з Ясмілою під час 12 Punto Script Days, де вона була в журі. Я розказала їй цю історію і ми говорили про те, наскільки вчасно чи невчасно робити фільми про війну. Уявіть, якби вона чекала?

17 липня, коли сталася катастрофа – мій день народження і в мене тільки-но народилася маленька донечка. Коли я побачила новини, то відчула, що відбувається абсолютний злочин на території моєї батьківщини. Для мене це був сильний імпульс, на усвідомлення якого не потрібно було багато часу. Так, багато його потім пішло на те, щоби цей імпульс трансформувати в історію, знайти фінансування – кіно ніколи не народжується за один рік. Але я вважаю, що якщо в людини є імпульс і вона розуміє свою ціль, то не потрібно чекати. Потрібно робити.

Знаю, що зараз в Україні пітчингуються дуже багато фільмів про війну. Журі буде важко: їм треба обирати найактуальніші, найталановитіші, які говорять до найбільшої міжнародної аудиторії, а це найскладніше – обирати фільми, які потенційно не комфортні, але саме вони здатні струсити глядача.

– З того моменту, коли почали з'являтися фільми чи спектаклі про війну на Донбасі, ми з колегами періодично обговорюємо, як вони еволюціонують і хто як їх сприймає. Що з робіт ваших колег на цю тему вам сподобалося найбільше?

– Я дивлюся взагалі все, що виходить на цю тему. Коли ще фестивалі проходили вживу і було легше на них потрапити, я навіть їздила на певні прем'єри, щоби зрозуміти, як глядачі за кордоном сприймають такі фільми, що вони розуміють, на що реагують. Мені дуже подобається «Земля блакитна, ніби апельсин», він сильно підключає емоційно. А ще мені подобається, як Іра Цілик презентувала це кіно.

Валентин Васянович в «Атлантиді» знайшов не повчальний наратив, а нібито, здається, відсторонений, тим не менше, з чіткою особистою позицією. Йому вдається провокувати глядача, який мало що знає про війну в Україні, спонукаючи його робити власні висновки . Під час показу стрічки в Італії від глядачів звучали буквально такі запитання: «Так, пам’ятаємо, у вас там щось таке було. Невже воно досі триває?»

І мені ще дуже запам‘ятався фільм War Note Романа Любого з документальних щоденників військових – його можна було побачити на Docudays. Він був мало показаний за кордоном, але це хороший матеріал для українських глядачів, щоби, по-перше, розуміти, який шлях проходять люди під час війни, а по-друге – це хороший вибір документальної пам'яті, сучасний «І мертвим, і живим…».

– Чи правильно сказати, що головну чоловічу роль у «Клондайку» зіграв непрофесійний актор?

– Коректніше буде сказати: актор без професійної освіти. Сергій Шадрін знімався в багатьох фільмах у другорядних ролях, але головної ролі в нього не було. І професійної академічної освіти в нього теж не було, були акторські курси. Ви знаєте, що він пішов з життя зовсім нещодавно. Мене це сильно вразило. Добре, що встигла сказати йому після зйомок, що він неймовірно талановитий і зробив для фільму величезну роботу.

Після його похорону ми з колегами вирішили започаткувати майстерню для акторів, у яких немає професійної акторської освіти. Цей проєкт готуємо на осінь. В мене є система, за якою я готуюсь з акторами до зйомок. Багато років послуговувалася нею в роботі з турецькими виконавцями, і для всіх акторів, які виконували головні ролі у наших турецьких фільмах, то були їхні перші головні ролі.

Сергій Шадрін, Оксана Черкашина і Олег Щербина репетирували не епізоди з фільму, а біографії своїх героїв. На мою думку, такий метод дає автору і режисеру ширший кут погляду на характери.

– Наскільки багато в Україні акторів без професійної освіти?

– Мало. Іноді і режисери знімаються, а їх неможливо вважати тими, в кого її немає. До нас на проби приходило 5% таких акторів. І вони всі цікаві і швидко реагують на завдання. Я іноді з сумом думаю про те, що молоді актори можуть закриватися, тобто їм важко бути мобільними, швидко реагувати, розуміти, що важливо для режисера – наприклад, для мене на пробах на кастингу важливо побачити «вилку» актора, його потенціал, щоб я могла зрозуміти: це мій універсальний солдат чи ні? Або якщо мені для цієї ролі потрібні тільки 30% його дуже специфічних здібностей, то наскільки він у цих 30% мобільний і пластичний. Бо це ж кіно, тут треба бігом включатися і точно виконувати завдання.

– Ви спеціально шукали актора без освіти? Чи кастинг був відкритий і для професіоналів, і ні?

– У нас був дуже великий кастинг і не було завдання знайти непрофесійного актора. Працювали з Танею Симон, яка також робила кастинг для фільмів «Атлантида», «Вулкан» і зараз працює над новим фільмом Романа Бондарчука. У всьому, що стосується роботи з акторами, я є ученицею Віталія Володимировича Савчука, він представник харківської школи, як і Оксана Черкашина.

Коли я вперше її побачила, одразу зрозуміла, що це моя героїня. А потім ми вже шукали їй пару. Сергій на фото видався занадто брутальним, а ми шукали такого собі «безпритульного собаку». Але під час першої ж проби він швидко змінював себе у відповідь на 10 кардинально різних завдань. І коли за одну годину видно, наскільки точно актор виходить на той результат, який здавався неможливим на самому початку, це окрилює.

До речі, на проби він прийшов першим. Після нього ми подивилися ще багатьох акторів. Іноді так буває: ти відчуваєш, що перед тобою потрібна людина, але трошки боязко зізнатися собі в цьому, бо вона перша.

– Де пролягає етична межа в вашому методі занурення непрофесійних акторів у біографії персонажів? Припустимо, персонаж украй негативний. Як зробити так, щоби підготовка до ролі не перетворилася на стенфордський в’язничний експеримент?

– Я ж жінка-режисер, я гуманістка. (Сміється.) Знущатись над акторами найлегше, серйозно. Не знаєш, що робити з акторами – принижуй, це ж так просто робити, коли маєш владу, ні?

Ми працюємо етюдами: як персонаж потоваришував з першим другом, які пригоди були в школі, про що він говорив із татом на кухні або не говорив, на що витратив перші кошти, як зустрівся зі своїм першим коханням, як їй освідчився чи не освідчувався тощо.

Часто-густо на майданчику потрібно акторське включення, реакція специфічної якості. У такий момент я можу сказати актору: «Це та сама емоція, як коли він уперше зустрів свою дружину, пам’ятаєш її?» Це дозволяє актору уникати завченості тексту, але водночас допомагає налаштовувати себе.

А Сергій навіть засмагав за спеціальним графіком, який йому дали гримери, щоб у нього була засмага, як у людини, котра працює на відкритому повітрі.

– Якщо продовжити про занурення: наскільки легко чи складно відбувалося ваше занурення як автора фільму, який кілька років працював над цією важкою темою? І як проходив ваш вихід із нього, якщо він уже відбувся?

– Ні, я ще не вийшла. Мало того, я навіть не знаю, як цього разу мені повертатиметься глядацька енергія, тому що коронавірус обмежив можливості живих показів. Коли ми випустили «Омар і ми», це були майже повністю онлайн-покази, через які енергія поверталася маленькими крапельками в основному через нагороди.

Сказати, що виходити з занурення у «Клондайк» складно – значить не сказати нічого. По-перше, я вірю, що теми і фільми автор не обирає. Просто вони міцно стукають йому в голову або в серце. Я завжди розпочинаю з емоційного імпульсу і всі мої фільми передають мої почуття, які я особисто відчуваю з приводу тієї чи іншої теми. Якщо щось ненавиджу, то глядач це точно відчує.

Ще коли ми пітчили проєкт, то було зрозуміло, що емоційно він буде дуже важким і мені знадобиться багато внутрішнього світла, щоби не вигоріти.

Паралельно працювали з Сашком Дерманським над сценарієм для дитячого фільму «Зубарикус» за його книжкою «Стонадцять халеп Остапа Квіточки». Мені ця історія дає надію на світлий вихід. Ми навіть на пітчинг ходили одночасно і з «Зубарикусом», і з «Клондайком».

Коли ми формували команду, мені було важливо, щоби це були люди з високим рівнем енергії, аби ніхто не тягнув донизу. Наприклад, ідеальний продюсер для мене – це людина, яка, перш за все, розуміє природу творчості, поважає людину як таку за фактом її народження, а потім уже йдуть усі інші суто професійні складові.

Важливим є і однакове розуміння членами команди методів роботи з акторами, їхньої підготовки, тому що кожна стресова ситуація на майданчику завжди тягне автора кудись донизу.

– Чи почали ви вже знімати «Зубарикуса»?

– Ні, не почали. Зараз знову йдемо з ним на пітчинг Держкіно. На 11-му пітчингу обидва проєкти отримали високі оцінки, більше 40 балів, і були другими в своїх категоріях. Але на пітчингу виявилось, що один режисер не міг отримати фінансування на два проєкти. Тому ми почали з «Клондайку». Щоправда, з того часу змінилася Рада з державної підтримки кінематографії і невідомо, як нова відреагує на «Зубарикуса». Але я вірю, що про цінності екологічних стосунків з довкіллям і екологію стосунків дорослих з дітьми можна говорити з широкою аудиторією яскраво й креативно.

– Над цим фільмом має працювати якась цікава досвідчена художниця-постановниця?

– Так, Маркета Корінкова. Цього року Британська кіноакадемія номінувала її за фільм Underdog як найкращого художника-постановника.

Ми з Маркетою розробляти візуальну концепцію «Клондайку», вона навіть прилітала на побудову декорації в Україну під час карантину минулого року. Нас об'єднує глибока творча дружба ще з часів фільму «Люби мене».

– Що повинен вміти хороший художник-постановник?

– Режисер і художник-постановник – це люди, які спілкуються образами. Спочатку з’являється образ, а потім шукаються рішення.

Наведу простий приклад. Головна локація у «Клондайку» – це будинок, в якому живе родина. Розуміючи життя цієї родини, я пояснюю, чому в цьому будинку не повинно бути жодних однакових дверей. Одні двері, дерев'яні зі склом, залишилися ще від дідуся. Інші двері вони купили в найближчому магазині, коли зробили пристройку, і обрали найдешевші з тих, які там були. На металеві вхідні двері «від людей» збирали два роки тощо. Тобто в кожних дверей є своя історія, бо це будинок, в якому живуть люди і вони ремонтують його по життю, а не коли приїхали кіношники і поставили все однакове. У кас навіть є одне пластикове вікно, яке точно ніхто не помітить, але це характер головної героїні. Вона живе там, де вона хоче жити і як жінка формує простір на майбутнє.

І це тільки одна маленька деталь. А їх там дуже багато.

У художника-постановника має бути бачення, художній смак, вміння занурюватися в атмосферу, шукати деталі. І найголовніше – тримаючи це все в своїй уяві, виконуючи ескізи, малюючи 3D-проєкти, він точно мусить знати, як це втілити. Найкращі художники-постановники – ті, в кого є крута команда: бутафори, декоратори, які виконують усі завдання, котрі їм ставлять режисер і художник-постановник.

– В Україні потроху починають заходити у виробництво контенту, його замовлення, продюсування стримінгові платформи. Що в цьому плані відбувається в Туреччині?

– У Туреччині є місцевий Netflix, вони знімають локальні формати. Є BluTV – локальна платформа, дуже популярна, можливо, навіть успішніша за Netflix, тому що Туреччина любить сімейне кіно. І знаю про підготовку ще однієї цікавої ідеї.

– Чи розглядали ви для себе можливості співробітництва з ними?

– Так. Якщо проєкт співпадає з тими цінностями, про які ми хочемо говорити, то чому ні? Платформа – це ще одна можливість їхнього поширення.

 

КІНО ТЕАТР № 4 (162) 2022 «Золотий тюльпан» «Клондайку» Марини Ер Горбач Найвищу нагороду Національного конкурсу 41 Стамбульського МКФ – «Золотий тюльпан» – отримав фільм Марини Ер Горбач. «Золотий тюльпан» підтримується грошовою премією в розмірі 200 тисяч турецьких лір. «Нагороду за найкращий фільм присвячуємо жінкам України, які борються за життя своїх дітей», – написала режисерка на своїй сторінці у Фейсбук. Й додала фото Святослава Булаковського, оператора та співпродюсера «Клондайку». Він зараз перебуває у ЗСУ.

 

Галина Криворчук Вчора мали честь бути запрошеними на перегляд зореносного фільму Марини Горбач «Клондайк». Дивовижна режисерка і непересічна авторська робота ! Радію успіхам її команди і зовсім не дивуюся успіхам Марини – надзвичайно цілісної і талановито-наполегливої особистості. Починаючи з наметів Помаранчевої революції, Марина жодного разу не схибила в своїй творчості і світогляді. Зі студентських років – одною з перших вона прокладала шлях молодому українському кінематографу до Європи – у Швецію. Після багатьох фільмів і незчисленних призів на різних МКФ – дорога Марини Горбач цього року стелиться до Оскарівського визнання. І її фільм «Клондайк» того вартий. Отож, НЕ ПРОПУСТІТЬ – подивіться цей фільм в українському прокаті. Він нікого не залишить байдужим!

Коментарі
Автор(-и): Наталя Делієва, Валерій Костюк, Таїсія Пода / Розділ:

Мультимедійна виставка «Імерсивний світ Тараса Шевченка», автори: Наталя Делієва, Валерій Костюк, Таїсія Пода, рік першого оприлюднення: 2021, місце оприлюднення: «Одеська кіностудія» Мультимедійний арт-центр Віри Холодної.

Висунуто благодійною організацією «Перший благодійний театральний фонд» (м.Одеса).

 

Мультимедійна виставка «Імерсивний світ Тараса Шевченка» Наталі Делієвої, Валерія Костюка, Таїсії Поди

Володимир Стецюк: «В Артцентрі Одеської кіностудії завершується показ першої в історії імерсивної виставки, присвяченої творчості великого поетa»

 

Відчуття повного занурення в мистецький простір картин Тараса Шевченка – це те, що найперше захоплює відвідувача імерсивної виставки. Коли робота митця буквально оживає, збільшуючись до розміру стін, і по них вже летять у вирій птахи, а навколо стелиться туман, огортаючи оповиті сном дерева, і лунає пісня «Туман яром»… Виникає дивовижний ефект присутності, проникнення в атмосферу картини, на якій видно кожен мазок художника і ніби передається навіть його настрій, з яким він творив, і відчувається кожен порух його думки. 
Імерсивні виставки, на яких глядач може поринути в атмосферу виставкового простору, ніби в справжню реальність, коли межі між ним і світом мистецтва стираються, вже стали світовим трендом. Створено цілу низку виставок даного формату по творчості таких визначних західних майстрів, як Клод Моне, Густав Клімт, Фріда Кало та інших. 

І ось ця світова інновація в галузі мистецтва торкнулася й мистецького спадку українського генія Тараса Шевченка. Це стало можливим завдяки щасливому збігу обставин, які й дозволили зрештою реалізувати цей досить непростий проєкт до 30-ї річниці Незалежності України.

Спочатку ідея створити імерсивну виставку, присвячену творчості Тараса Шевченка, захопила продюсера українського походження Валерія Костюка, який живе й працює в Торонто.

Компанія, в якій я працюю, – розповідає Валерій, – займається саме імерсивними виставками. Після тривалого локдауну в липні минулого року ми відкрили дивовижну виставку «Імерсивний Ван Гог». Майже за півроку так би мовити локдаунного культурного голодування виник такий гострий попит на мистецтво, що тільки в Торонто за невеликий проміжок часу нашу виставку відвідало близько 250 тисяч глядачів, а загалом, у тім числі й у 20 містах США, – понад 1 млн. людей. Для мене особисто (не як для продюсера, а глядача), ця виставка стала ніби ковтком свіжого повітря після задушливого підвалу. Я отримав такі глибокі емоції, яких у мене ще ніколи не було, бо відчув самого великого майстра і зрозумів, ким він є насправді і що він хотів показати своїм мистецтвом. Після цього я й замислився над тим, як саме імерсивний формат можна актуалізувати для України, щоби зробити українське мистецтво більш сучасним, адже я народився в цій країні і мені не байдуже, що в ній відбувається. Звісно, найперше я подумав про митця, який є символом України та її культури і якого знають усі українці, незалежно від того, де вони живуть – у себе на Батьківщині чи за кордоном.

Остаточно виносивши ідею, Валерій Костюк зрештою подзвонив своєму наставнику Наталі Делієвій в Одесу. За словами Валерія, Делієва була дуже здивована, адже на той час іще не знала, що таке імерсивне мистецтво. Довелось наполегливо розвивати цю тему поки вона зрештою не погодилася взятися за реалізацію цієї шаленої ідеї. Почали шукати людей, можливості і гроші.

За словами Наталі Делієвої, зробити це було надзвичайно складно, особливо знайти кошти.

Ми зверталися в міністерство культури і там нас ніхто не почув, – розповідає Наталя Делієва. – Зверталися в Український культурний фонд – там теж нас не почули. Трохи почула Одеська міськрада й виділила певні кошти. Трохи допоміг Фонд «Відродження». Решту почали збирати через «Спільнокошт». Але найбільше нам пощастило з міжнародною командою, яку нам вдалося зібрати для реалізації цього проєкту.

Для України це абсолютно новий формат виставки, чи щось подібне вже було?

Імерсивні виставки вже проходили в Києві, – розповідає Валерій Костюк. – Була така галерея, яка проіснувала кілька років, влаштовуючи імерсивні імпресіоністські виставки різних майстрів. Це були виставки досить високого рівня, адже їх створювали люди, які працювали на експорт. Однак імерсивних виставок окремих авторів, зокрема Тараса Шевченка, ще не було. 

Зрештою першу у вітчизняній і світовій історії виставку «Імерсивний світ Тараса Шевченка» таки було створено за високими світовими стандартами. Для цього знадобився рік – від зародження ідеї до її остаточної реалізації. Над проєктом працювали: продюсерка Наталя Делієва (Україна), продюсер Валерій Костюк (Канада), креативний режисер Таїсія Пода (Україна), композитор Тимур Полянський, куратор-консультант – директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус (Україна). Загалом у проєкті було задіяно близько ста осіб. 

Повномасштабна імерсивна виставка – це досить дорогий мультимедійний продукт, – пояснює Валерій Костюк, – це повне занурення у віртуальну реальність за допомогою аудіо-візуального контенту. Це проекція, це аудіо, це створення атмосфери картини. Виставка «Імерсивний світ Тараса Шевченка» – це близько 20-ти хвилин аудіо-візуального контенту, який подається у розгортці на 270 градусів. Для більш повного сприйняття її бажано дивитися кілька разів і з різних ракурсів.

За словами Валерія Костюка, для створення такого контенту треба було ретельно вивчити мистецький спадок Тараса Шевченка, а це 800 картин, цифрові версії яких надав Національний музей Тараса Шевченка, й опрацювати близько 200 відібраних для виставки цифрових версій. Окрім того, музей люб’язно надав творчій групі й інформацію, яка різнобічно характеризувала його як митця, як громадського і культурного діяча і як людину – яку музику він слухав, до яких театрів ходив, яке коло спілкування мав і навіть які звички були йому притаманні. І лише проаналізувавши усе те, що вирувало у тому розмаїтому світі Шевченка, почали створювати відповідний відеоряд. Композитор Тимур Полянський написав оригінальний музичний супровід для нього, а хор імені Верьовки, який був у відпустці, зібрався спеціально для того, щоб записати для проєкту пісню «Туман яром».

Саме в такому тандемі – відео і музика, – зазначає Валерій Костюк, – якраз і народжуються імерсивні емоції, адже імерсивна виставка – це більше емоційна історія, ніж суто мистецька. Люди, особливо молодь, взагалі полюбляють нові емоції, полюбляють бути частиною чогось. Якраз імерсивна виставка надає таку можливість, залучаючи глядача всередину картини. Згідно зі статистикою, переважна більшість тих, хто приходить на імерсивні виставки в країнах Європи та Америки,  це люди до 30 років. Чверть із них приходять на виставки сім’ями, іще чверть – на побачення. Отже, це якийсь новий тренд, котрий вказує на те, що насправді дозволяє завойовувати молоді серця, осучаснюючи мистецтво, яке вже існує сотні років. І насамкінець це зрештою дає людям поштовх піти в музей і познайомитись принаймні з оригіналами.

Якими були ваші відчуття під час роботи над цим проєктом?

Найперше – це відчуття гордості за свою рідну українську культуру, – зазначає Валерій, – тому що до цього ще не було створено жодної імерсивної виставки, приуроченої східноєвропейським митцям. Не було й окремої виставки, присвяченої митцю, який взагалі є символом української культури. Тож усвідомлення того, що це наша перша спроба створити таку виставку, окрім гордості додавало ще й відчуття відповідальності. Це моя перша робота для України і це дуже почесно для мене, так само, як і для Наталі Делієвої й усієї нашої команди. Зазвичай команда, яка займається створенням імерсивної виставки, працює на експорт, і це перша спроба створити український контент для українців і його, разом з тим, може побачити весь світ.

Якою ж буде наступна робота?

Звісно, ми хочемо продовжити створювати виставки, приурочені українським митцям, але хто саме буде наступний, нехай це буде нашим секретом. Давайте поговоримо про це через рік, коли ми покажемо цю виставку в інших українських містах. Поки що ми налаштовані далі розвивати започаткований нами проєкт, адже залишилися незадіяними ще три чверті робіт Тараса Шевченка-художника. Намагатимемось провезти цю виставку по всій Україні і показати її світові, адже Одеса – перше місто, де ми її показали, тож сподіваємось, що ця прем’єра – і українська, і міжнародна. Ми працюємо разом з канадсько-українською мистецькою фундацією Etnik Channel group, яка нас підтримує, щоби ми представили саме цей продукт і в Канаді, показавши його не лише українській діаспорі, а й усім канадійцям.

Та чи не найзаповітніші плани канадійського продюсера українського походження пов’язані усе ж таки з Одесою. Для одесита по народженню одеська прем’єра «Імерсивний світ Тараса Шевченка» є безумовно знаковою. І цю знаковість Валерій Костюк вбачає в тому, що ще в 1926 році одним із блокбастерів того часу став саме фільм про Тараса Шевченка, створений на базі ВУФКУ – Всеукраїнського фотокіноуправління, яке знаходилось на Одеській кіностудії. Роль Шевченка зіграв тоді знаменитий Амвросій Бучма. А тепер на тій же Одеській кіностудії міжнародною командою фактично створювався дивовижний «Імерсивний світ Тараса Шевченка». Кіностудія стала по суті одним із найголовніших спонсорів проєкту, адже створений на її базі мультимедійний центр, відомий як Артцентр Віри Холодної, має проєкційні екрани, які дозволяють проводити й імерсивні виставки, проєктуючи відео з аудіосупроводом. І це, на думку Валерія Костюка, є вагомим аргументом для створення в Одесі на цій базі Центру імерсивного мистецтва. Отже одеська прем’єра обов’язково матиме успішне продовження – як на вітчизняному, так і на міжнародному рівні.

 

ххх

 

Імерсивні технології — це досить новий та комплексний феномен, який з’явився на початку XXI століття як результат розвитку креативної економіки, що базується на залученні споживачів через емоції та розваги.

 

Імерсивні шоу в театрах, ефект повного занурення в кінотеатрах, pop-up галереї та виставки цифрового мистецтва — все це дає змогу зарубіжним закладам культури зацікавити відвідувачів, а тому стати конкуренто-спроможними у боротьбі за час та увагу глядачів.

Для України такий формат є надзвичайно перспективним. У цьому можна було пересвідчитись, побувавши на присвяченій 30-літтю Незалежності України мультимедійній виставці «Імерсивний світ Тараса Шевченка» в Арт-центрі імені Віри Холодної Одеської кіностудії.

Візуально привабливі образи, що оживають, вириваючись з художніх полотен, наповнюють виставковий простір, підживлюючись музикою, стирають межі між глядачем та світом мистецтва і дають змогу сприймати інформацію не лише в пізнавальній, а й в емоційній площині.

...Щирі аплодисменти, зацікавлені обличчя, жваве обговорення, захоплені відгуки, захват від можливості поринути в емоційний світ художника та перегорнути сторінки історії його складного життя — такий результат перегляду.

Цей творчий і натхненний глядацький досвід став можливий у результаті спільної творчості людей з України та Канади. Розповідаючи про свою команду, продюсерка проекту Наталя Делієва стверджує, що «провідним куратором і натхненником з мистецької складової виставки, творцем візуального й текстового контенту є сам Тарас Шевченко. А вже йому допомагали продюсер Валерій Костюк (Канада); креативний режисер Таїсія Пода; куратор-консультант, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус; менеджерка з маркетингу, піару та комунікацій Софія Лаврів; бренд-дизайнер Влад Артим (Канада); технiчний спеціаліст і менеджер проекту Лев Делієв; технічний консультант з питань організації імерсивних виставок Андрій Мазурук (Канада), а також Тимур Полянський — куратор з аудіальної складової виставки, композитор. Також у проекті брали участь Національний музей Тараса Шевченка, Одеська кіностудія та Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки. А ще, як зазначив Валерій Костюк, співавторами були й ті 140 осіб, які допомогли в короткий термін зібрати на «Спільнокошті» 200 тисяч гривень, необхідних для запуску проекту.

Цій команді вдалося поєднати українські традиції та найсучасніші інновації, щоб ми мали можливість переосмислити творчість Тараса Григоровича Шевченка і самим вирішити, хто він — геніальний поет чи талановитий і різноплановий художник.

Якщо комусь це питання видається дивним і некоректним, то врахуйте, що Шевченко залишив по собі майже 250 літературних і понад 800 художніх творів — портретів, композицій на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурних пейзажів, виконаних у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів. А ще ж є відомості про понад 278 втрачених і досі не знайдених робіт! І, зрештою, саме талант художника подарував йому свободу і викуп із кріпацтва.

Безсумнівно, виставка формує нові сенси і сприяє оновленню концепції сучасного прочитання Шевченка, емоційно впливаючи на глядача, змушуючи замислитись, актуалізувати забуту інформацію. Це відчули на собі понад шість тисяч відвідувачів виставки в Одесі, серед яких були і Президент України Віктор Ющенко, і міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко, і представники різних політичних партій та різних громадських фундацій, діти й дорослі.

Зрештою, як і кожен потужний і якісний культурний продукт, присвячений видатному українцю, виставка стала своєрідною відповіддю на заклик Івана Драча, виголошений ним у 1995 році: «Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха.

Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха. Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім: йому було перед смертю всього лише сорок сім...».

А ще стало зрозуміло, що виставка й далі крокуватиме Україною: нещодавно голова Черкаської обласної державної адміністрації Олександр Скічко запропонував розгорнути виставку «Імерсивний світ Тараса Шевченка» у Шевченківському культурному центрі міста Канева, добудова якого планується до кінця 2021 року.

 

Ярослава РІЗНИКОВА,

член НСЖУ, лауреат літературних

премій імені Г. Сковороди та імені І. Франка.

Одеса.

 

Коментарі
Автор(-и): Катерина Калитко / Розділ:

Книжка «Орден мовчальниць», автор: Катерина Калитко, видавництво «Meridian Czernowitz» (м.Чернівці), рік видання: 2021.

Висунуто громадською організацією «Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу».

 

Книга поезій «Орден мовчальниць» Катерини Калитко

 

Олена Лисенко: «Та, яка обрала свободу мовити»

 

Та, яка обрала свободу мовити: багатоголосся поезії Катерини Калитко

Я до останнього вагалася, чи зможу писати про «Орден мовчальниць», бо як пояснила це знайомим і собі: там надто  багато мого власного болю. Тепер я можу впевнено сказати, що у цій книжці зібрано біль кожної людини, кожної жінки, дівчини.

 

Інколи здається, що писати, коли болить, легко (парадоксально звучить, еге ж?), а особливо, якщо ти професійний поет. А інколи може здатися, ніби біль – найкраще, що стається у житті митця, бо часто це найсильніша мотивація творити. Але про те, як важко виривати частини самого себе і викладати нутрощі на полицю книгарні, як важко сконденсувати у своїх грудях колективний біль і виплеснути його на папір, знають лише ті, хто це щодня робить.

 

Книга Катерини Калитко «Орден мовчальниць» завжди була для мене бажаним, але забороненим плодом. Письменниця лякала своєю внутрішньою сталевою силою. Чомусь завжди, коли дивилася в її очі, на всю її постать, бачила сліпучі срібні обладунки під одягом – її не образить ніхто. На жаль, образить і не один раз. І весь біль, гнів, розчарування вона міцно затисне палітуркою цієї збірки.

 

У шість розділів авторка помістила різножанрові поезії. Вона їх групувала не залежно від того, про що пише, а від того, з яким настроєм. Тому кожен розділ означив собою певну стадію переживання втрати: тут і гнів, і біль, і розпач, і прийняття – «Тиша»…

 

У 2020 році не стало мами Катерини – Тамари Скадіної, тому збірку авторка присвятила її пам’яті. Про те, що ця збірка – випробовування для кожної жінки на міцність: не попереджають. Ти думаєш: почитаю реквієм і панегірики сильної жінки такій же, напевно, матері. Але з перших рядків тебе кидають у жерло вулкана:

І нема в тебе міста, і ти в цьому місті ніде,

Тільки щось позаслівне навпомацки в темінь веде

 

Місто, його хижацькість – одна з провідних тем цієї збірки. Особливо гостро відчувається тема через свою актуальність – урбанізація не стоїть на місці. Лірична героїня (все ж варто не ототожнювати її з авторкою) не боїться міст, навпаки:

міста, в яких

Любиш когось далекого,

Переймають його обличчя, хочеш

Чи ні

 

Вона гармонійно почувається у міському пейзажі, її не лякає його чорнота, не засмучує порожнеча переповнених людьми вулиць, бо вона до цього звикла. Точніше, будь-яка місцевість їй однаково чужа. Лиш місто її не відпускає.

 

Єдина біда, з якою досі не може змиритися лірична героїня – відсутність дому.

А вночі в мене тисяча зерен в кишенях куртки.

Між Поділлям і морем пульсують зірки – як молитва.

Я шукаю дім.

Угадай, у якій руці

 

Цілком реальна чи психологічна втрата дому – тема, що особливо актуальна в умовах війни. Коли зустрічаєш слова, промовлені чи промислені тобою, в тексті іншої людини, відчуваєш полегшення, своєрідний катарсис. А окрім втрати дому, глибоко врізається у свідомість особиста зрада рідних країв, наприклад – Поділля. Місць, у які не повернешся, бо тоді ти був іншим, тепер з’являтися там тобі заборонено (тобою ж). Прив’язаність до дому, до мови, з усіма її особливостями, з «досконалими Ч і Щ, кремезними, мов прадідівські яблуні», зі старанно зартикульованими шиплячими в майбутньому буде дорого коштувати.

Ніжність не знатиме інших, у неї твоє ім’я.

Де вона заночує, якщо я ніде не вдома?»

«Потім повторювати я так хочу додому

Забери мене

Може хоч ти знаєш і скажеш

куди

 

Тут, у першому розділі, який авторка назвала «Принишклий ландшафт» також зринає тема війни і найголовніше – смерті матері. Обережно, аби не лякати, авторка заманює читачів у вир, далі – боляче і страшно, кожне слово вирване із самого серця, покладене на вівтар мистецтва з однією метою – колективно пройти цей етап, переболіти, пережити. Зробити надможливе – проговорити і прийняти як частину досвіду.

Другий розділ із назвою «Жіноче» малює перед нами «цілий покинутий замок» ордену мовчальниць, але я бачу перед собою печерний монастир десь високо в горах. Із келій визирають вони – мовчальниці: доньки, дружини, матері, учениці, робітниці, пенсіонерки. Усі вони різні, але є спільна риса – вони німі, бо роти у них зашиті:

…відколи існує орден, і доводиться зашивати

Губи грубою червоною ниткою, щоб ніколи більше.

Ані звуку за всю процедуру, лише всміхається...

 

У цьому розділі з’являється чоловік-ворог, чоловік-звір, який домінує в стосунках і в житті. Він існує за середньовічними патріархальними звичаями, підпорядковуючи собі «її», як річ. Він знецінює:

Ти й голосу мого чути нині не варта,

Куди б тобі ще подавати свій

 

Ця форма сексизму, дискримінації жінки досі зустрічається в наших реаліях. Їхня причина: перш за все чоловіча невпевненість в собі і закомплексованість, що мусять вдарити по «ній» словами:

Боюся тебе, тож так навмисне мовчатиму,

Аби зруйнувалась

 

Але вона знає, що:

Можна без голосу,

Можна самим лише поглядом

А згодом: «серце обрало мову собі та й говорить нею

Вночі і вдень, все не вгаває. Але не вголос»

 

Потім слова й обрана серцем мова перетікають у горло:

у горлі кипить і гусне колюча любовна мова

 

Щоб врешті вилитися назовні з «досконалими Ч і Щ», щоб дати відсіч усім недругам, щоб заспівати, як прабабуся колись, «Цвіте терен», бо у її житті з’являється хтось особливий. Хтось, заради кого лірична героїня розриває червоні нитки мовчання, захлинаючись кров’ю, поки він обвиває її зап’ястя своїм роздвоєним і отруйним язиком. Образ чоловіка-спокусника, змія, який спокушає героїню, спонукає читача передбачити недалеке майбутнє.

 

Після радісних зустрічей, сліз щастя і відчуття спільности (яку вона постійно шукає), раптом приходить усвідомлення (звертання до мами):

Той, кому ти радила спробувати довіряти, -

Порожнє брязкальце».

«шукала дому в нім – наїжся відчаю,

Відкрила серце – ось у нім діра

 

Він не є тим сильним і казково хорошим чоловіком твоїх мрій, він навіть не брехун – боягуз. Вона з гіркою образою і болем каже:

…просто пусті боягузи;

Навіть не брехуни – для брехні

Потрібна відвага.

А ці – навіть імені свого не варті,

І коли помруть,

Я їх не зможу покликати.

Так і залишаться тут…

Без себе самих

 

Розчарування, зрада, біль утрати переплітається з відчаєм стократно пораненої пташки, її зневіра живе пліч-о-пліч з безмежною надією на (щось? когось?) щастя або спокій, перемогу чи розплату. Рятівника, бога з машини апріорі не може бути, бо «ти винна у всьому сама» і в марних сподіваннях також:

ще не народився такий,

Щоб у себе вмістив для мене

Цілу цю країну

 

Відчай часто бере гору, перетікає у скорбну пісню, ламаючи останні рожеві мрії:

Це твоя країна. Серйозне лице його.

Ось він виріс нездатним у руку взяти вогонь.

Лиш помолиться в кухні

За твою безталанну душу

 

Тут народжується образ чоловіка нового часу, нездатного захистити себе, кохану і Батьківщину. Навколо хаос, а люди його вперто ігнорують, «на майдані ліплять селфі, губки надувши». Тема війни, втрати Україною цілісности розгортається паралельно з мотивами особистих втрат.

Сьомий рік війни. Вірити нікому й нічим

 

 З гіркою іронією вона розказує про те стихійне лихо, яке розгортається на Сході. Це матрьошкова чума, вона озивається російською і звучить голосніше, ніж крики патріотів. А єдине, що їм залишається: збирати рештки своїх понівечених тіл і не менш травмованих сердець.

 

І не дивно, що поезія геноциду українського народу Росією у двадцять першому столітті озивається мотивами Целана:

твої очі сині, ти довго на мене дивишся,

Десь гавкотять великі пси,

Я боюся вівчарок, здається, це генетичне,

Засинаю, здригаюся, раптом конвойники над головою

Кричать російською, в очі промінь прожектора,

Я не встигаю вирватися з чіпких та колючих рук,

І, коли тебе женуть через стрій, надриваються пси,

І жіночий крик з-поза спин шинельних розпанахує простір

 

Мотиви найвідомішого раннього ліричного тексту Пауля Целана, як ніколи прозоро звучить у рецепції авторки. Вона підсумовує: «озирайся… не коханцем, але поетом, готовим відпустити і завжди пам’ятати». Ці слова звучать як її особистий маніфест, попри те, що «шкода тільки, що у попелу немає золотих кіс». Чергова алюзія на «Фугу смерті» Пауля Целана інтерпретована в українську дійсність.

Твоя золотиста коса, Маргарито,

Твоя попеляста коса, Суламіт

(переклад з німецької Петра Рихла)

 

У розділі «Жіноча половина» найбільше відкликається вірш «Четверо», тут Катерина, Марія, Тамара та інша Катерина – чотири покоління по жіночій лінії сім’ї К. Калитко. Надзвичайно болісно переживає авторка смерть матері, постійно перепитуючи, де і коли були зроблені помилки. Прабабубя і бабуся стали частиною пам’яті, скоро такою ж стане і мама, а потім – інша Катерина? Очевидно, так.

 

У поезії «Четверо» особливо яскраво помітний наративний компонент лірики Катерини Калитко: тут ціла історія 4 поколінь, яка поволі перетікає в наступні.

 

Смерть, біль утрати і спроби існувати з цим болем – магістральна тема збірки, вона перетікає з одного розділу в інший, завершуючись, таким чином, «Тишею». Це синонім стадії прийняття, коли біль не виривається назовні, а сліпо існує в тобі, коли ти звикаєш жити з ним.

тихо лежу і плачу із заплющеними очима.

Кімнатою ходить хвиля парфуму

Людини, якої нема

 

Останній спогад втраченої спільности – запах. Він для ліричної героїні «пам’ять, свідчення усвідомленої присутності». Любов і звичка втрачати поєднують собою рідню, коханого чоловіка і Батьківщину. Попри максимальну зневіру, все ж жевріє надія, бо інакше: навіщо це все?

 

Про те, що історія циклічна лірична героїня доводить на власному прикладі: після того, як серце пошматували, її зрадили, відібрали навіть мову, коли маленька пташка одягнула нові обладунки все починається спочатку.

 

Вона передбачає удар, але вже не боїться:

я готова поранитися, зустрічай

 

Вона приймає, зрештою, біль:

болить і боліло. Та як ще літати, пташко.

А те, на що не спромігся, чого непроговорив,

Поперек горла бринітиме:

Небезпечна

розтяжка

скільки часу мине, скільки разів доведеться

Розібрати його й зібрати назад…

 

Очевидно, поразки не уникнути, але мовчати і ховатися – завжди гірше, тому аналізуючи попередні страждання, вона кидає серцю виклик, каже – «бийся, серце, з собою бийся». І поміж довгими рядками видушених із надр свідомості слів, проступають меседжі: «правди в світі немає», «заговорити, коли замовкає бог»… А її бог замовк у ту мить, коли не стало мами. Саме тому, напевно, прийшов час заговорити, щоб посіяти свою правду.

 

Вона все ж віднаходить нестійку (можливо) опору:

вільні люди такі нестерпно

Непримиренно красиві –

Правило що не знає винятків

 

Її свобода – «єдина жіноча броня яка лишилась», вона вирішує жити далі, щоб своїм голосом озвучити біль ордену мовчальниць, їй залишається небагато радощів, але вони безумовно заслуговують на існування:

Може: жовтень, тепло і червоне сухе відкоркуємо,

Довга пам’ять, майбутнє, довіра, розсипані вірші.

 

 

Шутяк Лілія: «Жіночі голоси в прозі та віршах: дві нові книжки цієї весни»

 

«Портрет української жінки частіше визначає те, про що вона мовчить, ніж те, про що говорить», – читаємо в анотації до нової поетичної збірки Катерини Калитко «Орден мовчальниць». Слова ці вдало визначають характер нових книжок, що побачили світ навесні у двох чернівецьких видавництвах – «Meridian Czernowitz» та «Видавництво 21»: згадана збірка віршів та роман української письменниці Ірини Жураковської «Твоя М.».

Дійти до самого «дна» й знайти в собі сили піднятися – так можна охарактеризувати сюжет останнього. Це другий за ліком роман авторки. 2017-го вона опублікувала свою дебютну книжку «По той бік війни», що привернула увагу критиків свіжим поглядом письменниці на події сторічної давности – часи Першої світової війни, а також, звісно, любовною історією і пошуками дороги до себе.

Подібної тематики авторка дотримується й у своїй новій книжці «Твоя М.». Це історія двох жінок, сповнена радости й болю, пошуків і втрат, а головне – нестримної віри в життя й прагнення рухатися до свого щастя. Здавалося б, такі різні, але водночас схожі долі вінницької офіціантки Марини Коваленко й німкені Марії приводять героїнь у Париж. Для першої – це єдина можливість втекти подалі від свого батька, який ніколи не вірив у власну дочку. Для другої – нагода займатися наукою та грати на скрипці. І, звісно, як і всі дівчата цього віку, вони мріють про справжнє кохання. Та, як іноді буває, героїнь чекають розчарування (угорець Габор, із яким зустрічалася Марина, кидає її) та психологічна травма (швед Свен, прихильности якого прагне Марія, вчиняє над нею насильство). 

Впродовж усього роману (майже 400 сторінок!) обидві жінки проходять схожими колами пекла в особистому житті. Та й загалом долі героїнь тісно переплетені між собою невидимими сюжетними нитками, й уважному читачеві просто лишається чекати, коли ж авторка зведе їх разом. До прикладу, подорож, у якій Марина знайомиться з братом Марії Алексом, або її побачення зі Свеном, який зґвалтував німкеню на студентській вечірці тощо. «Це сучасна і позачасова історія, – коментує на звороті книжки психологиня Оксана Пендерецька, – дуже болюча і терапевтична, бо показує, як травма, руйнуючи нас, одночасно розколює шкаралупу і звільняє наше справжнє «я». «Бо, виявляється, можна кохати, не розчиняючись», – міркує Марина. І відчути несподіване прозріння щодо того, хто завжди був поруч – у випадку з Марією.

Водночас роман Ірини Жураковської – це не лише розповідь про любовні страждання і пошуки себе. Історія українки розгортається на тлі Помаранчевої революції та подій на Майдані. Як воно – перебувати в гущі подій, знайти своє кохання і…знову повернутися до Парижа. А там відчувати себе «нікчемою й зрадницею», що покинула рідну країну у вирішальний момент? Надто багато питань і сумнівів, суму й спустошення доводиться зазнати обом жінкам, щоб прийти до розуміння й прийняття себе.

Яскраві портрети української жінки знаходимо у ще одній новинці – поетичній збірці Катерини Калитко «Орден мовчальниць». У художньому оформленні та на обкладинці книжки використали картини Катерини Косьяненко. Це вже не перша співпраця художниці та видавництва. Торік світ побачила збірка віршів Сергія Жадана «Список кораблів», до якої увійшли дев’ять картин Косьяненко.

Катерина Калитко, без перебільшення, – один із найвиразніших голосів сучасної української поезії. Вона, як ніхто, вміє торкнутися глибин читацької свідомости, при цьому попередньо вразивши у саме серце. Катерина – авторка дев’яти поетичних збірок. 2017 року її книжку «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» відзначили премією «Книга року ВВС». 

Нова збірка «Орден мовчальниць» налічує 80 найновіших поезій авторки. У них ідеться про різні відтінки болю і втрати, що супроводжують ліричну героїню:  «бо коли немає когось одного у світі – не видно світу, / і коли немає когось одного в місті – немає міста». У такому контексті світ – марнота марнот, а чимало хто з оточення лише «розпускали барвисті хвости, набивали собі ціну. / Однаково вправно лізли у душу й між ноги». Водночас у нас уже «сьомий рік війни. Вірити нікому й нічим». А що ж із людьми? «Ніхто не рятує нікого, усі втомилися». 

На хвилі втрат і розчарувань кохання –  це те, що дає надію. Любов у книжці Калитко буває різною. Це передусім глибокі почуття до матері, пам’яті якої, власне, й присвячена збірка, а також часом таємне (подекуди навіть заборонене) кохання, в якому письменниця освідчується ніжно й відверто: «Я могла би – та й мала б – тебе убити. / Полюбила натомість». Усю палітру емоцій авторка доречно вмістила в один рядок: «Є любові – й Любові». І, мабуть, цим сказано все. 

У книзі бачимо цілі покоління жінок, що боролися і виживали. Починаючи від прабаби Катерини, якій довелося «викопати за ніч єдину землянку, / щоби сховати корову від реквізиції, / щоби всі твої шестеро вижили в Голодомор», чи «кидатися грудями на радянський штик-ніж, / шість на чотири, / аби не чіпали інших, лише тебе?», до мами Тамари, «яка пошила для тебе сенс життя». Ці портрети виписані гостро й щемко – так, що після прочитання треба на певний час відкласти книжку й заспокоїти прискорене серцебиття. 

У збірці часто трапляється образ слова й можливості говорити. Зрештою, вже сама назва «Орден мовчальниць» вказує на головну тему віршів. Для авторки це природня потреба, справжнісінька зброя у боротьбі зі світом. Втратити шанс говорити рівносильно загибелі: «як набивається в жилах ця смертельна отрута – неможливість ділитися тим, що у горлі тисне». Хоча насправді потребу висловитися ніщо не здатне спинити: «там, під електричною лампою, над живою свічею / розжарюють голку, / якою їй вуста зашиватимуть. / Але можна й без голосу, можна самим лише поглядом». У цьому рядку авторка вмістила один із найважливіших сенсів збірки – скільки б не позбавляли людину права голосу, вона все одно знайде спосіб бути почутою. Іноді треба просто прислухатисяь. Нехай навіть до тиші.

Коментарі