Дорогі камені Нелі Шейко-Медведєвої від Бескидів до Києва

https://blog.yakaboo.ua/dorogy-kameny/

Коли розмовляють камені

https://nasze-slovo.pl/koli-rozmovljajut-kameni/

https://chytomo.com/book/permanentna-revoliutsiia/

https://officiel-online.com/heroes/book-of-alisa-lozhkina-permanent-revolution-contemporary-art-of-ukraine/

Марія Бурмака дасть концерт на біс із Симфонічним Оркестром Українського Радіо

https://nrcu.gov.ua/news.html?newsID=92562

"Я сьогодні - Моцарт!" - інтерв'ю Марії Бурмаки напередодні концерту "Ніжно. Тихо. Голосно" з симфонічним оркестром Українського радіо

http://www.nrcu.gov.ua/news.html?newsID=92862

https://umoloda.kyiv.ua/number/3730/164/157380/

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3241512-ludina-vs-trol-divovizna-istoria-pera-gunta.html

У його імені – Слава України!

До 90-річчя від дня народження Петра Петровича КОНОНЕНКА

Наша сила і спасіння лежить у нас самих,

у праці над освітою і добробутом народу.

Іван Пулюй

Всесвітньо відомий українознавець Іетро Кононенко народився 31 травня 1931 року в селі Марківці Бобровицького району Чернігівської області. У рідному краю здобув середню освіту.

Закінчив філологічний факультет Київського державного університету. Доктор філологічних наук, професор. Тривалий час працював у рідному університеті. 1990 року очолив ним ініційований і створений Науково-дослідний інститут українознавства, став головним редактором журналу «Українознавство».

Петро Кононенко - академік УВАН (Нью-Йорк), Академії наук вищої школи країни, Національної академії педагогічних наук, Міжнародної слов’янської академії наук, почесний доктор Тбіліського університету, член історичного товариства США. Він має відзнаки Відмінник народної освіти та Заслужений працівник освіти України. Довгі роки був президентом Міжнародної асоціації «Україна і світове українство». Лауреат Міжнародної премії імені Й.-Г.Гердера, премій і нагород імені Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Григорія Сковороди, Петра Могили, Івана Огієнка, Костянтина Ушинського, Олени Пчілки та Олександра Білецького.

Інститутами США та Великобританії визнаний у 1998 році ‑ «Людиною року», у 2000 році ‑ «Людиною XX століття».

Академік Петро Кононенко ‑ знаний українознавець, своєрідний письменник, поет, прозаїк, драматург, літературознавець і літературний критик, твори якого перекладено англійською, болгарською, іспанською, німецькою, польською, хорватською, грузинською, татарською та іншими мовами. Автор майже 1000 наукових публікацій та 50 монографій, серед яких: «В пошуках суті», «Село в українській літературі», «Українська література: проблеми розвитку», підручник для вищих навчальних закладів «Українознавство», «Свою Україну любіть...», «Михайло Грушевський», «Феномен української мови», «Український етнос: ґенеза і перспективи», «Національна ідея, нація, націоналізм», «Україна у нас одна» (кн. І, II, III) ‑ у співавторстві з Тарасом Кононенком, «Українська земля і люди в світовій цивілізації і культурі» (кн. І, II), «Українці у світовій цивілізації і культурі. Історичний феномен Степана Бандери». У доробку визнаного майстра слова ‑ трагедія «Марія на Голгофі», вибране «Голоси в пустелі», збірка поезій «Сонячний Фенікс».

Напередодні ювілею Петра Кононенка побачив світ його осяжний, широкоформатний чотиритомник спогадів та роздумів «Сто літ ‑ сто доріг... Україна та українознавство: зародження – розстріли ‑ воскресіння».

Петро Петрович виховав цілу плеяду вчителів, науковців, журналістів, письменників, культурних і громадських діячів, підготував 45 кандидатів і десять докторів наук. Багато зусиль він віддав науково-організаційній праці: створив і 13 років очолював інститут, який утвердив українознавство як науку та філософію освіти й виховання, як ідею та ідеологію України й української нації. Нині цей заклад співпрацює з багатьма науково-педагогічними центрами як України, так і світу, а журнал «Українознавство» став настільною книгою для різних поколінь синів і доньок нашої Батьківщини.

За ініціативою Петра Кононенка було проведено цілу низку міжнародних конференцій, осердям яких стало незмінне: «Україна і світове українство». Саме воно, як стверджує ювіляр, вже відчуло, що настав час кардинальних життєтворчих змін і в нашій державі, і на світових обширах, де мешкає понад 30 мільйонів українців.

Як згадує Петро Кононенко, Інститут українознавства успішно реалізував угоди про співпрацю з освітніми установами та осередками українознавства в багатьох країнах, зокрема в Австрії, Австралії, Великобританії, Грузії, Канаді, Китаї, Латвії, Молдові, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, СІЛА, Франції, Японії... Внаслідок такої співпраці було проведено 15 міжнародних конгресів і конференцій за участю вчених із понад 30 країн, видано близько 200 найменувань книжок, тисячі статей та збірників наукових праць.

Висока загальнодержавна та міжнародна оцінка діяльності Інституту українознавства 7 серпня 2009 року увінчалася наданням йому статусу «Національний». Наприкінці того ж року в Києві відбувся конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі», де було обговорено й виро­блено програму розвитку правової, демократичної, гуманістичної, національної духом і формами системи освіти на сучасному етапі. Саме тоді журнал «Дивосвіт» опублікував статтю Петра Кононенка, в якій наголошувалося, що розпочалося утвердження концепції «Україна XXI століття. Освіта»: були посіяні зерна справді української системи освіти. Належне місце в ній посіла українська національна ідея, тож навчально-виховний процес почав розвиватися на засадах українознавства як філософії та політики держави.

Про Петра Кононенка писати легко тому, що видатний українознавець завжди ‑ на видноті, його бачиш, чуєш, читаєш, і воднораз складно, бо він ‑ універсал, неосяжний роздумами про минуле, сьогодення й майбутнє рідного народу як про націю, про його місію в часі й просторі, про Україну як суверенну, незалежну, демократичну, високорозвинену державу.

Петро Петрович переконаний: у щасливу долю треба вірити, як у цвіт папороті: його наче немає, однак його шукають. Бо немає долі ‑ немає й людини. Є порожнеча, ніщо...

У чотиритомнику спогадів і роздумів «Сто літ ‑ сто доріг...» є таке щире, вистраждане, великою мірою несподіване запитання нашого умудреного сучасника, за плечима якого ‑ довгий життєвий шлях: «Тож питаю себе: ти, Петре, і творив свою долю чи тільки плив, як полонений у невольничій баржі, знаючи, що вона чужа, без стерна і без вітрил?!» Далі маємо чесне зізнання: «Серце «болить, і плаче, і не спить, мов негодована дитина», бо якийсь таємничий голос відповідає: «І плив, але., намагався й творити...» І чого гріха таїти: думаю, що маю підстави і для печальних, але й для радісних споминів».

Ось лише деякі їхні сторінки. Народився в селі, де бував Тарас Шевченко. І все життя там осяяне його духом і душею. Рід хліборобський, козацький. Було у батьків п’ятеро; після того, як батько втік від колективізації села, професором і Богом стали мати ‑ Павлина Семенівна Шевченко (у дівоцтві).

Чудом вижили в дні Голодомору. Близько року Петрик мешкав у Москві, там його хотіли всиновити. На щастя, батьки не погодилися. Копав, орав, сіяв, молотив, пас гусей, корів, жеребчика ‑ за обіцяного кожуха. Війна, спалене фашистами й власовцями село. Не було навіть мерзлих буряків. Шкірила зуби цинга. Від себе ховали жменьку зерна й мізерію картоплин: треба ж щось посадити і посіяти на новий рік.

Хотілося жити, а тому шукали послід у мишачих норах й засіках хом’яків... Потім хапали цвіт акації, липи, лободу... І ледве ковтали «млинці» з дубових жолудів. Лиш снилися ‑ коржі з маком і деруни в сметані: мали вижити на воді й лободі! І вижили!

Життєва стежка повела у Марківецьку й Заворицьку школи, до університету. Тут виключали з комсомолу й університету за «притуплення політичної пильності» ‑ не доніс на хлопців, що, кляті буржуазні націоналісти, таємно читали «Під тихими вербами» Грінченка й слухали музику Миколи Лисенка; тут же подолав усі щаблі: студента, аспіранта, доцента, завідувача кафедри історії української літератури й декана філологічного факультету. 1971 року прийняли до Спілки письменників України. Висували на керівні посади, був членом ЦК комсомолу, делегатом XIII Всесоюзного з’їзду комсомолу, коли Хрущов оголосив боротьбу з культом особи Сталіна... Зважте: з культом особи, а не зі сталінською системою!

З дитинства мав три зорі в серці: Мати, Шевченко і Вчитель. Прагнув вивчитися й повернутися в село вчителем. Ця ідея фікс учительства не полишала ніде й ніколи, на це благословляли мати... Гріла й пекла жага формування наукової навчально-виховної системи - справді української, відповідної масштабу й величі української національної ідеї. Цим покликом серця, місією освіти, виховання української інтелігенції, зародком якої має стати шкільна еліта, пронизані всі науково-педагогічні праці, художні твори, організаційні заходи, ідеалом, вищою метою яких і стало втілення мрії ‑ створення науково-дослідного Інституту українознавства та діаманта в освітній короні ‑ Українського національного гуманітарного ліцею. Тут ‑ мрія, жага і любов, душевний поклик і здійснюване призначення, віра й надія, бо ліцей ‑ це храм, який звершує божественну місію ‑ готувати для України й усього світового українства інтелектуальну й культурно благословенну народну еліту. Хіба є щось вище за це заповітне, народне і вічне? І хіба можна не почуватися щасливим разом із юними ліцеїстами?

Воістину так! Лише так! Саме в ліцеї найбільше радує почуття єдності всіх його вихованців, розуміння, що саме тут плекають творців майбутнього України.

Тепер, у ліцеї, до його засновника, фундатора знову й знову приходить далеке, вже маревне дитинство. Пахне, гомонить, щебече, колоситься житом, біліє цвітом гречки, золотиться соняшниками, ясніє калиною... І навіть - цвітом папороті...

Він, таємничий, манливий мовби сяє у згадках, як творилися Міжнародна асоціація «Інститут українознавства», трансформована в Міжнародну асоціацію «Україна і світове українство»... Український національний гуманітарний ліцей... Національний науково-дослідний інститут українознавства... Міжнародна асоціація українознавців та Міжнародна рада з питань освіти, науки, культури, державотворення. А ще ж заснував журнал «Українознавство», писав науково-дослідні монографії та аналітичні літературознавчі і українознавчі огляди, статті, рецензії, есеї... Драму «Марія на Голгофі», книги поетичних творів «Голоси в пустелі» і «Сонячний Фенікс».

Орав ниву і сіяв зерна українознавства в 33 зарубіжних країнах... Чи були і є вони варті уваги ці зерна? Появлялися публікації в Австрії і Австралії, Азербайджані, Бі­лорусі, Болгарії, Бельгії, Великій Британії, Вірменії, Греції, Грузії, Данії, Іспанії, Італії, Індії, Канаді, Китаї, Казахстані, Литві, Молдові, Македонії, Німеччині, Нідерландах, Португалії, Польщі, Росії, Сербії, Румунії, Тайвані, Узбекистані, Угорщині, Словаччині, Хорватії, Японії, Башкортостані, Туркменії...

І так рік за роком: напружена праця, наукові дискусії, лекції, полеміка з опонентами, ходіння чиновницькими коридорами.

Коли років сім чи й вісім тому розпочав нотувати спогади, замислився над першими сторінками рукопису. Що в них зафіксувати, якими вони підуть до людей? Поклав собі, що в спогадах буде відбито пережиту реальність... Добру, не дуже чи й дуже каверзну, а то й ворожу. Це мають бути не просто спогади, а й роздуми, а ще ‑ складна й контроверсійна сфера самопізнання, адже без правдивого вивчення, осмислення й поцінування реально пережитого не можна досягти бажаного майбутнього: і в зовнішньому щодо нас світі, і що особливо важливо ‑ у нашому внутрішньому світосприйнятті, світорозумінні, світогляді, ідеалах, меті життя, принципах, морально-етичних засадах, широтах, глибинах і висотах культури.

Свого часу Петро Кононенко написав і опублікував книжку з промовистою назвою: «Свою Україну любіть...» Сьогодні академік знову й знову не просто повторює ‑ закликає: «Любімо»! І додає: « Без цього ‑ яке українознавство, а без українознавства ‑ яка Україна?» Справді, яка, тепер уже суверенна, визнана майже 150 державами світу, Україна як світовий феномен, присутній у всіх куточках планети етносом, культурою, мовою, політичними організаціями, конференціями, освітньо-науковими закладами? І це не риторичне запитання!

Склалося так, що ми стали свідками і творення Інституту українознавства, і атак на нього, спроб знищити могутній осередок українськості, коли до влади прийшли русифікатори, яким усе українське було чужим. Міністерство освіти і науки очолив Дмитро Табачник, який силкувався знищити Інститут українознавства. До «регіоналів» поповзли державні й партійні функціонери. Стала відновлюватися короста імперського режиму не лише на тілі та шкірі, а й на душах церковних та освітньо-наукових, культурологічних душпастирів. Як рецидив давньої хвороби вибухає й облога Національного науково-дослідного інституту українознавства: україножерами (московськими і своїми ‑ ініціаторами горезвісної публікації в пресі «Обережно: українознавство!») визнаний світом центр наукового, концепційно-патріотичного пізнання бачиться як фортеця, не розбомбивши якої, не здолаєш свободолюбного народу. І його осадили спецзагонами особливого призначення: адміністративного, релігійного, військового, дипломатичного, зрозуміло ‑ освітньо-наукового, ідеологічного, культуротворчого. І особливо ‑ мовного: доки існують своя мова і своя віра, народ (нація) навіть за умов окупації не може трактуватися як переможений...

Петро Кононенко докладав усіх зусиль, щоб зберегти своє дітище ‑ Інститут українознавства. На захист його піднявся народ, стала сама історія: Революція гідності змела з української землі зграю януковичів, пшонків, азарових, табачників, захарченків... Інститут вистояв, хоча й утратив чимало тих підвалин, які закладав його фундатор ‑ Петро Кононенко, якого змусили залишити посаду директора. Сьогодні ж українознавство відновлюється, розпросторюється, утверджується! І знову велику, ба навіть вирішальну роль відіграє в цьому Петро Кононенко!

Нині українознавство ‑ світове явище, а тому українознавці, які працюють на всіх широтах, мають відчувати увагу й повагу України ‑ сучасної, модерної, спрямованої в майбутнє. Тим-то, переконаний Петро Кононенко, його дослідницькі праці мають бути змістом ‑ науковими, проблемними (навіть полемічними), а стилем ‑ науково-популярними, тобто цікавими й корисними і для фахівців, і для широкого загалу, бо без цього співрозмовника і співтворця оптимальних наслідків не досягнути.

Петро Петрович прагне, щоб кожна людина несла в суспільство добро й чистоту своїх помислів та намірів. А це можливо, на думку авторитетного вченого, тоді, коли діти змалечку чують рідну мову від батьків і вчителів, розмовляють нею, виховуються й виростають свідомим: українцями. Засновник Інституту українознавства наголошує, що з утратою мов: зникає народ ‑ лишається тільки населення. Саме мова, за визнанням найвідоміших просвітителів, ‑ душа нації.

Петро Кононенко знову й знову наводить тверде переконання великого мовознавця-філософа Потебні: «Ні один народ світі не відмовляється від своєї мови добровільно». А українську мову, як підрахували за документами фахівці, забороняли 174 рази. Згадується, як уже за радянське влади утверджувалася російська й принижувалася українська мова, нівелювалось поняття «нація» й насаджувалося штучне формулювання: «новая общность ‑ советский народ». Коли намагаються переконати, що найкращий вихід ‑ співіснування двох мов, Петро Петрович нагадує всім що Павло Тичина відмовився підписувати закон про двомовність і зрікся головування у Верховній Раді України.

У статті «Мова ‑ це талісман людини нації», яку 2003 року надрукував журнал «Дивосвіт», Петро Кононенко довів на прикладі інших держав і народів, що мова ‑ це найдорожчий скарб кожного народе міра його розвитку і краси, самостійності й вічності. Тож не випадково, зазначав К.Ушинський, доки живе мова ‑ живенарод. Навіть державу можна відновити, але коли вимирає мова у вустах народу ‑ вимирає й сам народ. Ось чому Петро Кононенко наголошує: «Для людини, яка народжується тут, в Україні, ця філософи закорінена на генетичному рівні. І тому мова може бути чисто функціональний явищем, а може бути й феноменом, єдиним, що утримує наш зв’язок із минулим. Мова не нейтральна, вона несе глибинне навантаження... Українська мова нам потрібна не тільки заради мови. Потрібне боротися за культуру, яка твориться цією мовою і живе в цій мові».

Академік Петро Кононенко ‑ постійний автор Всеукраїнського науково-популярного журналу «Дивосвіт», який завжди підтримував Інститут українознавства. Статті видатного вченого, як правило, набувають широкого розголосу серед громадськості й читачів. Багато прихильних відгуків зібрали, зокрема, такі публікації: «Мова ‑ це талісман людини і нації», «Який він, день прийдешній?», «Україна і український світ: перспективи розвитку», «Микола Гоголь ‑ як міра народності і геніальності», «Світоч України», «Віщі знаки»...

З незмінною великою повагою Петро Кононенко згадує багатьох побратимів по перу. У чотиритомнику спогадів та роздумів «Сто літ ‑ сто доріг...» ‑ велике гроно імен незабутніх колег: Олександр Довженко, Павло Тичина, Михайло Стельмах, Олекса Мусієнко, Анатолій Погрібний, Микола Сорока... Чільне місце серед них постійно відводиться Олесеві Гончару.

У Петра Петровича особливе, трепетне ставлення до рідних. Разом із дружиною Наталкою він виховав двох синів: Андрія ‑ дипломата й Тараса ‑ доктора філософських наук. З великою любов’ю ставився до матері, возвеличив її в широкомасштабній драматичній поемі «Марія на Голгофі». Центральний образ твору ‑ біблійна Марія, насправді ж ‑ мати Павлина Семенівна.

Пригадуємо, як відзначали 80-річчя Петра Петровича в столичному Будинку вчителя. Актова зала не могла вмістити всіх бажаючих привітати ювіляра. Виступали письменники, вчені, освітяни, культурні та громадські діячі, земляки з Чернігівщини... Усі відзначали великий внесок видатного українознавця й літературознавця в науку, педагогіку, суспільне та культурне життя не лише України, а й світу. Святійший Патріарх усієї Руси-України Філарет вручив Петрові Кононенку орден Святого Володимира за активну участь у розбудові духовності рідного народу.

Усі поважають академіка Петра Кононенка як велику особистість, фундатора світового українознавства, людину планетарного виміру за цілеспрямованість, невтомне працелюбство, толерантність, шляхетність, чуйність. Він ‑ вірний друг, порадник, наставник, завжди готовий допомагати і словом, і ділом. Петро Петрович ‑ самобутній, вигадливий, уважний, терплячий співрозмовник-енциклопедист, блискучий шахіст, знавець народних пісень, шанувальник футболу... Любить цитувати чужі й свої поетичні рядки, слухати класичну музику, має чудовий голос, а тому не соромиться співати в добірному товаристві...

Редакційна рада Всеукраїнського науково-популярного журналу «Дивосвіт» пишається тим, що протягом майже тридцяти років на громадських засадах співпрацює з академіком Петром Кононенком ‑ справжнім ерудитом, принциповим, мудрим, інтелігентним, доброзичливим, високоморальним колегою, майстром відточеної думки, котрий, після поважного ювілею, щодня працює над рукописом нової книжки.

Природа наділила Петра Кононенка щирою душею, щедрою та доброю вдачею, а Господь дав йому великий талант. Лише обраним Богом випадає творити упродовж довгого життя, закарбовувати в слові буття нації, увічнювати її справи, думи й мрії, надихати на благородні вчинки інших, плекати пам’ять роду й народу ‑ ту пам’ять, яка відновлює, відігріває і оживляє те, що було, що є й що буде.

Петро Кононенко ‑ з плеяди велетнів духу, з когорти тих, хто має незнищенну християнську ауру. Козацького здоров’я, з роси і води, многая літа, благая літа Вам, дорогий друже!

Редакційна рада журналу переконана, що Петро Петрович Кононенко заслуговує на присвоєння звання Герой України.

Від імені редакційної ради часопису та всіх, хто любить, поважає й шанує ювіляра ‑ академіка Петра Петровича Кононенка.

Микола ВЕЛИЧКО, головний редактор журналу «Дивосвіт»,

заслужений працівник культури, кандидат історичних наук

Микола СЛАВИНСЬКИЙ, письменник, лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка

Джерело: журнал «Дивосвіт», серпень 2021 р.

Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Лист підтримки

Борзнянська об’єднана територіальна громада, відділ культури, сім’ї, молоді та спорту, Художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України Олександра Саєнка» Борзнянської міської ради підтримують публіцистичну книгу «Пам’ять роду. Епістолярії родини Саєнків. 1886-2020» Ніни Саєнко, заслуженої діячки мистецтв України, засновниці Художньо-меморіального музею «Садиба народного художника України Олександра Саєнка», висунуту на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Борзнянці пишаються тим, що наша земля зростила мистецьку династію Саєнків, яка упродовж багатьох років дарує нам яскраве самобутнє мистецтво.

Книга «Пам’ять роду. Епістолярії родини Саєнків. 1886-2020» розкриває вагу і значимість яскравого таланту Олександра Саєнка, його родини, для нас, борзнянців, для майбутніх поколінь і є взірцем, прикладом традицій родоводу, національної свідомості, патріотизму. Родина Саєнків внесла вагомий внесок у розвиток українського монументально-декоративного мистецтва другої половини XIX ‑ початку XXI століть.

Ніна Саєнко є знавцем музейної справи, дослідницею українського мистецтва і культури, автор численних книг, каталогів, альбомів, тематичних публікацій в енциклопедіях, наукових виданнях. Її публічні виступи на радіо та телебаченні присвячені професійному аналізу художнього життя України. Ніна Олександрівна завжди у творчому пошуку, творити - це поклик її душі.

Як засновниця музею значні зусилля доклала до збереження і охорони національної культурної та мистецької спадщини, її широкої презентації у багатьох країнах світу, з розумінням ставиться до музейних проблем, постійно бере активну участь у творчому житті Музею, здійснює в ньому різноманітні проекти, що відбуваються за участі відомих художників, поетів, мистецтвознавців, творчої молоді, широкого кола громадськості з України та зарубіжжя.

За її сприяння, на території Музею, до 110-ї річниці від дня народження художника Олександра Саєнка встановлено три кам’яні скульптури, виготовлені за мотивами творчості Маестро, проводяться пленери з образотворчого мистецтва за участю студентів Київської дитячої Академії мистецтв, Чернігівської АРТ-Студії «Колібрі», семінари-практикуми «Знати, берегти, любити» під патронатом Українського культурного фонду, Товариства «Чернігівське земляцтво», постійно поповнюються фонди музею. Ніна Олександрівна Саєнко по-справжньому любить свій рідний край, де народилась і зросла.

Ніна Олександрівна ‑ берегиня історичної пам’яті українського народу, свого Саєнкового роду, упродовж багатьох років досліджує творчу спадщину видатного українського мистця із світовим ім’ям Олександра Саєнка.

Істинно подвижницьку творчу, мистецтвознавчу, публіцистичну, музеєзнавчу, патріотично-виховну діяльність Ніни Саєнко увінчує масштабна книга «Пам’ять роду. Епістолярії родини Саєнків. 1886-2020», яка достойна високої державної нагороди ‑ Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Голова Борзнянської об’єднаної територіальної громади

Лариса ОСАДЧУК

В.о. Начальника відділу культури, сім’ї, молоді та спорту Борзнянської міської ради

Лариса ПАЛЯНИЧКА

Директор Художньо-меморіального Музею «Садиба народного художника України Олександра Саєнка»

Ніна ХРАПАЧ

Комітет з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Щодо підтримки відзначенняНаціональною премією України

імені Тараса Шевченкав номінації «Публіцистика. Журналістика»

Ніни Олександрівни Саєнко

Громадська організація «Товариство «Чернігівське земляцтво» підтримує подання Шевченківського національного заповідника кандидатури заслуженої діячки мистецтв України НІНИ ОЛЕКСАНДРІВНИ САЄНКО на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за книгу «Пам'ять роду: Епістолярії родини Саєнків. 1886-2020» (2021 рік, видавництво «Контраст», м.Харків).

Ім'я Ніни Саєнко широко відоме у світі, в Україні, на її рідній Чернігівщині. Народжена у Борзні, у родині талановитого мистця Олександра Саєнка, Ніна Олександрівна є гідним продовжувачем, хранителем, популяризатором сімейних традицій і творчих надбань. Завдяки її зусиллям та наполегливості у Борзні створений і працює вже чверть століття Художньо- меморіальний музей «Садиба народного художника України Олександра Саєнка». Ніна Саєнко приймає активну участь у різних земляцьких заходах, особисто є ініціатором багатьох творчих зустрічей, презентацій, семінарів, наукових конференцій, екскурсій тощо. Її змістовні публіцистичні статті постійно друкуються на сторінках земляцького часопису «Отчий поріг». До її слова прислухаються у нашій многоликій чернігівській земляцькій громаді.

Н.О.Саєнко можна вважати упізнаваним символом нації, що закликає любити й оберігати рідне, прабатьківське-прадідівське. Свідченням цьому є грунтовний том «Пам'ять роду», де представлено епістолярну спадщину (1886-2020 р.р) роду Олександра Саєнка, проілюсровано скарбницю традицій родоводу в широкій панорамі життя українського народу. Дивом уціліле, якщо уявити скільки крутих подій відбулося на нашій землі з початку XX століття до недавніх часів і яку мудрість виявили ті, хто зберіг неоціненні свідчення історії, зворушливе листування родичів та близьких людей. Читаючи відверті листи Саєнків та інших людей того часу, ніби відкриваєш давні події, учасниками яких були представники небуденного роду. Колоритні, з живими побутовими деталями, кожен рядок послань наповнений любов'ю до рідних, до українського краю... Над книгою, в якій надруковано понад 1000 листів, авторка працювала понад п'ять років, розуміючи її значення для збереження національної пам'яті та культурної спадщини для майбутніх поколінь.

Книга вже знайшла гідний розголос серед читачів. Презентації відбулися у Шевченківському національному заповіднику, Чернігівському художньому музеї імені Григорія Галагана, Художньо-меморіальному музеї «Садиба народного художника України Олександра Саєнка» у Борзні, Національному музеї українського декоративного мистецтва у Києві.

Фундаментальне видання «Пам'ять роду» є вагомим публіцистичним доробком для вивчення мистецької спадщини в історичному аспекті розвитку української образотворчості, унікальності спадкоємності у творчості династії Саєнків, широкої презентації мистецтва роду в Україні та за її межами.

Голова ради ГО «Товариство «Чернігівське земляцтво»

В.В.Ткаченко

Хаос насолоди і пізнання: рецензія на роман Володимира Єшкілєва "Унія"

https://umoloda.kyiv.ua/number/3594/164/146525/

Олександер КРАСЮК, Про одвічну війну політиків із книжками // Україна молода, 4 червня 2019 р.

https://www.umoloda.kiev.ua/number/3465/164/133983/

Наталя МАРЧЕНКО, На перехресті паралельних прямих або Сізіф ХХ // Україна молода, 10 червня 2020 р.

https://www.umoloda.kiev.ua/number/3599/164/146971/

Олександер КРАСЮК, Книжка років // Український BEST. Мініенциклопедія книжкового дворіччя: 2019–2020. – К.: Майстер Книг, 2021, стор. 125–127

https://knyzhkaroku.online/wp-content/uploads/2021/01/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%852020.pdf