2022
Пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку у м.Флоренції, автори: Олег Пінчук, Богдан Томашевський, Володимир Шолудько, дата відкриття: 9 березня 2021 р.
Висунуто Міжнародним Європейським Університетом.
Пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку у м.Флоренції Олега Пінчука, Богдана Томашевського, Володимира Шолудька
Виставковий проект «СУЧАСНА АРХАЇКА», автор: Петро Антип, рік оприлюднення: 2017.
Висунуто Національним музеєм у Львові імені Андрея Шептицького.
Виставковий проект «СУЧАСНА АРХАЇКА» Петра Антипа
https://litukraina.com.ua/2021/09/20/petro-antip-intuicii-istorichnogo-stepu/
https://antikvar.ua/spokusa-kurgannogo-dnya/
Книга «Лицарі голодного ренесансу», автор: Дмитро Горбачов, видавництво «Дух і літера», рік видання: 2020.
Висунуто членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Іриною Славинською.
Книга «Лицарі голодного ренесансу» Дмитра Горбачова
Голодний ренесанс, його ікони і лицарі
Феноменальний витвір феноменального автора Дмитра Горбачова
У видавництві «Дух і літера» побачила світ книга «Лицарі голодного ренесансу» . «Дух і літера» уже третій рік поспіль видає серію «Постаті культури» (керівником проєкту є Леонід Фінберг). Задум зрозумілий, задум суперблагородний і навіть,— думаю я, не боячись помилитись,— безпрограшний. Бо хто ж не захоче сісти до столу і послухати розповіді про людей, чий талант, чий чар людський продовжують зігрівати тисячі і навіть мільйони людей?
Серія має вже очевидні здобутки. Блискуча книга Володимира Панченка (світла пам’ять!) «Повість про Миколу Зерова». Або «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» Леоніда Ушкалова (так само полишив нас, так само постать культури нашої)...
Отут, до речі, вже й принцип укладання серії визначається. Для того, аби написати книгу про постать (чи постаті) культури треба й самому бути такою постаттю.
Дмитро Горбачов сам є постаттю легендарною. Мені не довелось слухати його лекцій як колишнім студентам Інституту (нині університету) театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого, зате вислуховував не раз захоплені оповіді тих, кому пощастило на спілкування з Дмитром Омеляновичем — і в інститутських аудиторіях, і в музейних залах, і просто на вулицях.
Це не були лекції у традиційному розумінні цього слова. Це, наскільки я розумію, було ближче до бесід в дусі античних часів. Коли історія, у даному разі мистецтва і митців, постають як щось абсолютно живе і непроминуще. Як факт і фактор біжучого часу. Як щось твоє, рідне, інтимно прогріте. Прогріте душею, прогріте ледь примруженим поглядом Дмитра Горбачова.
У передмові до видання є промовиста фраза самого автора: «То ж ця книга, насамперед, про те, «що мої очі власноруч бачили». Так! Бо ж саме явище українського авангарду постало упродовж останніх 50 літ багато в чому завдяки саме Дмитру Горбачову. Отому невпинному прогріву, що струменить з глибин його душі.
Це як Бароко, що отримало свою назву і свої характеристики вже по завершенні власне самої барокової доби. Щоби потім отримати нові означення, нові філософські тлумачення. Щоби опроменитись і отримати, в устах Алехо Карпентера, константну формулу: «Дух бароко може відродитись будь-якої миті».
Дух українського авангарду відродився багато в чому завдяки саме Дмитру Горбачову. Книга «Лицарі голодного ренесансу» документує цей факт зі всією можливою очевидністю. Упорядником книги є, до речі, Олександр Сінченко — це він сформував книгу з текстів автора, він надав їм саме такої композиції. Зберігаючи неповторну авторську інтонацію Горбачова.
«Український авангард визнали у світі порівняно недавно,— з цієї фрази і починається книга. — Спершу в Європі, у 1960-х, заговорили про авангард російський. Однак у тіні Росії ми були недовго».
Вихідна точка — лондонська виставка російських авангардистів Tatlin’s Dream («Мрія Татліна»), яку зорганізував француз Андрій Наков. На цю виставку уперше потрапили твори Олександра Богомазова і Василя Єрмилова. Саме ця обставина дозволила Накову зрозуміти просту річ: серед російських авангардистів багато вихідців з України. І не просто вихідців, їхня творчість має своїм джерелом українську культуру, культурний космос України.
Потому цим явищем зацікавились й інші французи — Валентина і Жан-Клод Маркаде. Валентина Маркаде чи не першою й атрибутувала явище українського авангарду у статті про творчість Василя Єрмилова.
Подібне бачення прижилось не одразу. Горбачов відтворює розмову з князем Нікітою Лобановим-Ростовським, який став пропагувати на Заході український авангард. І почув від москвичів і ленінградців-петербуржців: «Київ і авангард це протилежні явища. В українців що нормально? З яйцями у них нормально. Розписують яйця дуже гарно. Який авангард?».
То ж виокремлення українського авангарду як автономного явища (а не як частини авангарду російського) відбулося багато в чому завдяки зусиллям ряду західноєвропейських та американських мистецтвознавців. Хоча звісно, що далеко не всі в Росії визнають цей факт. Одначе після сенсаційних, як підкреслює Горбачов, виставок у різних країнах світу заперечувати феномен українського авангарду усе складніше.
Заслуга європейців очевидна. Одначе ж нічого не відбулося б, якби не зусилля українських дослідників, колекціонерів, митців. Одному з них присвячено навіть окрема стаття — про київського колекціонера Ігоря Диченка. Він, ще студентом, заходився збирати твори того ж Олександра Богомолова. Або такий факт. «Бойчукістка Оксана Павленко,— пише Горбачов,— казала мені, що Ігор повернув їй впевненість у правоті бойчукізму, яка похитнулась після розстрілів і несамовитого шельмування її київських вчителів і однодумців...».
А, здавалося б, ну що робить колекціонер? Просто згрібає докупи полотна чи скульптури... Та ж ні, не тільки. Він ще перегруповує і переформатовує літературно-мистецькі течії, а декотрі пускає уплав новими руслами.
Новими руслами зайнятий і Дмитро Горбачов. У його текстах ви не знайдете категорійної тріскотні, в якій незрідка згорає сама сутність мистецтва як такого. Це просто розмова про ту саму сутність.
Авангард — так, тільки не треба уявляти його як чисте породження сучасної міської культури. Ну, не так воно. Бо ж, твердить Горбачов, «авангардисти активізували архаїчні шари свідомості, найменувавши їх зоною підсвідомості. Бо ж вона, тая зона, продуктивніша для мистецької діяльності, аніж новітня наука, бездушна, беземоційна, залогізована до нудьги».
От не любить Дмитро Омелянович ту залогізованість. Навіщо ота заформалізована «тьмутаракань», коли істина проста. Автор цитує Веліміра Хлєбнікова: сільська поезія говорить про життя, а індивідуалістична поезія містян-символістів, скажімо, заколисує солодким нашіптуванням смерті. Відтак «самітник містянин панікує перед смертю і гарячково хапається за еротику, цю сумнівну протидію Танатосу». Натомість «в народній пісні ні Ерос, ні Танатос не руйнують психіки, а на кпини береться й сама матінка-смерть».
Разом з тим немає ніякої радикальної відмінності селянської культури — остання ніколи не цуралася міських впливів. Це одна з найпринциповіших тез книги Горбачова. Хоча рівності немає. Якщо селянська культура була прихильна до впливів міської, то остання, навпаки, «до всього сільського ставилась часто-густо з погордою, як до жлобства». Одначе ж потреба у традиціях перемогла міські упередження.
І в підсумку здоровий глузд переміг: «авангардисти рішуче повернулися в село: українці в українське, Пікассо — в африканське». Народна і професійна культури проникають одна в одну. Так з’явились, з очевидним полегшенням констатує Дмитро Горбачов, «гібриди: футуристка Ганна Собачко (Шостак) в неопримітивісти-дворяни Олександра Григорович (Екстер), Казимир Малевич, брати Бурлюки...».
Отак і виходить, отак і з’ясовується: надсучасні явища, зав’язані, здавалось би, на новітні прогресії й цивілізаційні дива, насправді походять з глибин традиційної культури ще патріархальних суспільств і філософій.
У книжці цитується Пабло Пікассо. Як ходив він виставкою африканської скульптури, серед божків всіляких. І стало йому лячно: «це ж пандемія первісного страху. І раптом я відчув, що ці кривоногі божки пручаються, вони долають страх смерті». Вердикт Горбачова: Пікассо «полікував себе за допомогою сільської культури». От і зараз настала мить, аби пригадати собі, що живемо у вселенському космосі, в обширах, що мають цілющу силу.
Сила та транслюється через постаті конкретних людей, що мають дар універсального мислення. Горбачов цитує Жана-Клода Маркаде, який сказав, що усі форми Казимира Малевича переведені в стан невагомості, «безвесия». «Сам Малевич називав свій супрематизм «моделлю космосу», — продовжує автор. — Говорив, як у космосі немає ваги — і у нього немає, як у космосі обертаються геометричні фігури — так і в нього, у космосі немає горизонту і перспективи — і у нього те саме».
А ще Малевич одним з першим відкрив привабливість ритму для мистецької композиції (а космос, космос тримається на ритмі). А художник, констатує Горбачов, довів, що «ритм є найважливішим енергетичним важелем мистецтва, більш того, цим ритмом можна керувати. У цьому — сенс і головна ознака мистецтва». Мистецтва авангардистського спрямування, але передусім просто мистецтва.
Які постаті постають зі сторінок цієї книги! Окрім уже названих, Олександр Архипенко («архаїст і футурист» в одній особі), Віктор Пальмов (його твори, згадує Горбачов, колись, у 1960-ті, цековські бонзи обізвали «контрреволюцією»; «а для мене ота виставка «звироднілого мистецтва» стала потрясінням; я відчув світовий ранг українського малярства, яке раніше видавалось мені невилазно провінційним»), Анатоль Петрицький («поет, який римував лінії»)...
Так, це книга не тільки свідка, а й творця тих переформатувань і переосмислень, яких зазнало українське мистецтво упродовж останніх десятиліть. Справді, це Постать про Постаті.
Книга ще має і лікувальний ефект. Читаєш і звільняєшся від фобій, якій є в кожному. Бо фобії виникають тоді, коли ми випадаємо із світових і національних універсалій, коли перестаємо прислухатись до гулу великого Космосу. А він є, він живий той Космос. Про це нагадує нам велике мистецтво, про це говорить нам Дмитро Горбачов.
Сергій ТРИМБАЧ
Джерело: газета «День»
Баланс досліджень і мемуарів
Книжковий проєкт, що в есеїстичний спосіб знайомить із знаковими особистостями
Триває один із найцікавіших інтелектуальних проєктів у сьогоднішньому українському книжковому просторі — публікація серії «Постаті культури» у видавництві «Дух і Літера». Кожна її книжка в есеїстичний спосіб знайомить із певною знаковою особистістю чи групою, середовищем.
СПРОБА ДЕМІФОЛОГІЗАЦІЇ СТАЛІНСЬКОГО ЛАВРЕАТА
Так, «День» уже розповідав про книжку Леоніда Ушкалова «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» (№ 225 — 226, (2019). Тим часом з’явилося ще кілька яскравих видань. Особливу увагу, до прикладу, привертає книжка мистецтвознавця, історика, культуролога Андрія Пучкова «Тривкий тролінґ трикстера: метадраматургія Олександра Корнійчука». Адже це — ґрунтовна і цікава спроба переосмислити життя і творчість одіозного українського радянського драматурга, одного з чільних представників соцреалізму «місцевого розливу», людини, за якою тягнеться шлейф численних міфів. Власне, деміфологізація стає головною стратегією Андрія Пучкова. Завмерлим конструкціям уявлень про п’ятикратного лавреата Сталінської премії автор протиставляє тези зі спогадів і публікацій та власне розуміння історії, театру й літератури.
«Тривкий тролінґ трикстера» не назвеш апологією Корнійчука, але немає жодних сумнівів, що міркування Пучкова багатьом видаватимуться надто лояльними до сановного драматурга. Деякі з його тез викликатимуть більш чи менш справедливі заперечення. Але необхідно віддати належне авторові: його концепції не висять у повітрі, він постійно покликається на густий масив фактів і цитат.
Якщо коротко, Андрій Пучков показує Олександра Корнійчука насправді талановитим драматургом, майстром тонкої ядучої іронії та гострої репліки, що їх він ховав під шаром відданості соцреалістичним канонам і тоталітарній ідеології. За Пучковим, Корнійчук багато своїх п’єс (зокрема й знамениту «Загибель ескадри») наснажує моментами, що підважують їхню вірнопідданість, а негативних із більшовицької точки зору персонажів постійно змальовує розумними, приховано виявляє їм симпатію та навіть інколи наділяє своїми біографічними рисами. З такою концепцією, застосованою до цілої творчості Корнійчука, погодитися непросто, але в багатьох випадках зауваги Пучкова (підтверджені, повторюся, багатьма цитатами) видаються поважними.
Заперечує автор «Тривкого тролінґу трикстера» і версію про плагіат Корнійчука. Знову ж таки, його аргументація варта уваги і не справляє враження притягнутої за вуха. Андрій Пучков загалом відкидає демонізацію Олександра Корнійчука як особистості. Його Корнійчук — звичайно, абсолютний пристосуванець, але такий, що насправді більше перейнятий власним розвитком і розвагами та старається не шкодити іншим людям, а ще переймається загальним розвитком культури й утвердженням суб’єктності України в радянських межах, опинившись на державних посадах. Така постановка питання — добрий привід для серйозних досліджень і роздумів про українську культуру часів найгустішого тоталітаризму.
КУЛЬТУРНІ ПРОСТОРИ ЕЛЕОНОРИ СОЛОВЕЙ
Інша цікава книжка серії — «Упізнання святого» добре, сподіваюся, знаної читачам «Дня» дослідниці літератури Елеонори Соловей. На відміну від попереднього видання, «Упізнання святого» не є книжкою однієї теми. До неї ввійшли окремі есеї та нариси, присвячені різним постатям і середовищам, пов’язаним головно з українською культурою двадцятого століття. Текст Елеонори Соловей балансує на межі досліджень і мемуарів.
Читачі в цій книжці опиняються в просторах, позначених інтересами та згадками есеїстки. Звісно, тут є Володимир Свідзінський — нагадую, що Елеонора Соловей є, напевно, головною в Україні дослідницею творчості та біографії цього особливого поета, упорядницею основних публікацій. На іншому «полюсі» книжки — скажімо, дуже особиста історія «мандрів» однієї ікони поміж українськими інтелігентними родинами. Або текст, який найбільше запам’ятався мені особисто: розповідь про регулярний літній відпочинок шістдесятників і людей їхнього кола в наметах на Прип’яті. Зі спогадів про тамтешнє спілкування, читання, співи, відтворення давніх ритуалів і звичаїв, зрештою, просто перебування на природі постає надзвичайно персоналізований образ людей, які в «застійні» часи або наважувалися чинити прямий спротив радянській системі, або мали опозиційні настрої та свідомо обороняли й відтворювали українську культуру, мову, ідентичність.
Неформальні розмови і фотографії, кумедні випадки, особлива атмосфера — чи ж не символічно те, що все це відбувалося в тих місцинах, які пізніше стануть Зоною, закритою від безтурботного відпочинку на природі? Адже й світ дисидентів, світ «шістдесятників» і «сімдесятників» у якнайширшому розумінні після низки трансформацій і катастроф став уже доволі далеким і не завжди, не в усьому зрозумілим. Звісно, добре, що його образи, стилі, настрої та люди збереглися в художніх творах, а ще — в таких спогадах.
УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕЛАН ТРИВАЄ
Ще одна вагома частина «Постатей культур» — двокнижжя Петра Рихла, присвячене Паулю Целану. Петро Рихло є перекладачем номер один українською творчості видатного поета. Саме завдяки йому сьогодні Целана можна назвати чи не найбільш перекладеним і найбільш прочитаним у нас представником повоєнного європейського модернізму.
«Пауль Целан. Референції» — книжка статей, присвячених різним, великою мірою біографічним нюансам. Тут ідеться і про значення Буковини в житті та її образ у текстах Целана (а також і про Целана в контексті інших буковинських поетів, які писали німецькою мовою), і про складне кохання Пауля Целана та Інґеборґ Бахман. Водночас стаття «Слов’янський меридіан Пауля Целана» показує інтереси поета в слов’янській літературі. Між іншим, з неї дізнаємося, що в особистій бібліотеці Целана була й книжка Емми Андієвської (поет знав українську мову).
Друга книжка Петра Рихла, «Поетика діалогу. Творчість Пауля Целана як інтертекст», глибше занурена в суто текстуальні целанівські виміри. Вона меншою мірою біографічна, композиційно цілісніша (власне, це дослідження, а не збірка статей та есеїв). Розповідає про стратегії інтертексту Целана в межах німецькомовної літератури, від Рільке до Кафки, а також у контекстах інших культур: румунської, французької, російської та єврейської. Впевнений, для читачів, які не є фаховими «целанознавцями», стане несподіванкою інформація про те, що поет нерідко використовував у своїх текстах елементи форми, побудови «дойни» — жанру румунської та молдавської народної пісні, позначеного сумом за втраченою людиною, паралелізмом природи і людської психології та «рослинним» початком (скажімо, у вірші з рядками «Моя мати сивини не знала. / Зелено, купаво, на Вкраїні. / Моя світла мати не вернулась. / Хмаро, ти наповнюєш криниці (...)»).
МЕМОРІАЛЬНІ МОТИВИ
Ще дві книжки з серії «Постаті культури» являють собою спогади про активних і важливих діячів, які померли нещодавно або відносно нещодавно. Перший із них — блискучий дослідник і знавець літератури Леонід Ушкалов. Пам’яті професора Ушкалова присвячено книжку «Запах дощу... Спогади про Леоніда Ушкалова». Її написали дружина й син науковця — Олександра й Олександр Ушкалови. Звісно, це робить текст «Запаху дощу...» (до речі, назву взято з віршів Леоніда Ушкалова, не надто широко знаних, але цікавих) щемким і болісним. А втім, у ньому є чимало і світлого, і пізнавального.
У цих спогадах можна прочитати дещо про родину Леоніда Ушкалова, про його юність і молодість, про знайомство з Олександрою, університетське навчання, виховання сина, книжки і прогулянки, побутові звички (наприклад, пан професор намагався максимально уникати громадського транспорту). Окремий розділ знайомить із «закадровими» історіями, пов’язаними з написанням і виданням головних ушкаловських книжок на зразок «Світу українського бароко» чи «Шевченка від А до Я». Є також уривки з його листів і добірка віршів, а ще твори з присвятами Леоніду Ушкалову.
Друга книжка — «Роман Корогодський: спогади друзів, листування». Літературознавець, критик, сценарист, мемуарист, один з помітних учасників шістдесятницького середовища, він надзвичайно багато зробив для збереження пам’яті та знання про українські культурні перипетії невгамовного двадцятого століття. Книжку про цю особливу людину розпочинає автобіографія самого Корогодського. Далі йдуть спогади дуже різних сучасників — від Михайлини Коцюбинської, Леоніда Фінберга та Романа Балаяна до Івана Дзюби, Юрія Андруховича та Роксоляни Свято. Розділ «Оксана як VITA NOVA» є таким собі ліричним автобіографічним романом Корогодського про дружину Оксану. А завершує книжку листування з Іванкою Крип’якевич-Димид.
ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОГО АВАНГАРДУ
Наприкінці цього огляду хочеться згадати і про книжку «Лицарі голодного Ренесансу» блискучого мистецтвознавця Дмитра Горбачова. Напевно, ніхто не вміє розповідати про весь український мистецький простір двадцятого століття, центрований, скажімо так, довкола авангарду, як це робить Горбачов. У його «Лицарях голодного Ренесансу» читачі познайомляться з текстами різних типів. Це, по-перше, синтетичні роздуми про культурні явища, наприклад, «Шароварно-гопашна культура як джерело світового авангарду», «Бароко і футуризм» та «Авангардизм ХХ століття і Шевченко». В цих есеях Дмитро Горбачов знімає класичне для традиційного українського (і не тільки українського) сприйняття історії мистецтва гостре протиставлення авангардної культури і культури народної (або такої, що, як у випадку з Шевченком, спирається на народну), показуючи натомість важливі спільні риси обох напрямів.
Інші тексти постають як концептуальний аналіз творчості митців — Олександра Архипенка, Олександра Богомазова, Олександри Екстер (чи дослідить хтось, чи гідно проінтерпретує концентрацію цього імені в українському мистецтві?), Віктора Пальмова, Казимира Малевича, Василя Єрмилова, Марії Синякової, Давида Бурлюка та Анатоля Петрицького. І, звичайно, спогади Дмитра Горбачова про знайомство і зустрічі з людьми того мистецтва і тієї культури — Миколою Бажаном, Василіском Гнідовим та іншими. Поряд із суто мистецтвознавчими моментами чи людськими сюжетами однією з головних ліній книжки «Лицарі голодного Ренесансу» залишається утвердження поняття «український авангард» як цілісного, самодостатнього, повноформатного явища, виведення його з тіні культур інших країн.
Серія «Постаті культури» триває. Черга на відкриття, повернення і переосмислення імен культури — добряча.
Олег КОЦАРЕВ
Джерело: газета «День»
Фільм «Стоп-Земля», автор: Катерина Горностай, рік оприлюднення: 2021.
Висунуто Громадською Спілкою «Асоціація кіноіндустрії України».
Фільм «Стоп-Земля» Катерини Горностай
https://www.the-village.com.ua/village/culture/culture-news/311863--ukrayinskiy-film-stop-zemlya-otrimav-nagorodu-na-berlinale-2021
https://detector.media/production/artricle/188488/2021-05-27-ukrayinskiy-film-stop-zemlya-otrimav-nagorodu-na-berlinale-2021
Книга «Україна – це доля», автор: Андрій Гудима, видавництво «Білоцерківдрук» (м.Біла Церква), рік видання: 2020.
Висунуто Національною Спілкою письменників України.
Книга «Україна – це доля» Андрія Гудими
Строфою осмислене тисячоліття
Ми живемо в надзвичайно відповідальний час, коли на повен зріст перед суспільством постає, мов гамлетівське: якою буде Україна завтра? У майбутньому? І чи взагалі буде? Поки що можемо впевнено відповісти одне: усе залежить від того, як виховаємо нашу зміну - молоде покоління. Тобто всі погляди, так чи інакше, спрямовані на нас - освітян, вихователів, інженерів людських душ. При цьому особлива роль була й залишається за літературою, адже відомо: книга - німий учитель.
Отож ітиметься про книгу знаного в Україні поета, прозаїка і публіциста Андрія Гудими з прикметною назвою «Україна - це доля», яка вийшла у світ восени минулого року. Мало сказати «книга», за жанром - це епопея, а за своєю суттю - історія України в поемах і віршованих романах, що охоплює тисячолітній часовий простір від Ярослава Мудрого до нашого неспокійного сьогодення (Євромайдан-2014, АТО).
Чи знала, чи мала історія української літератури аналогічне видання? Авторитетні письменники і знані літературознавці відповідають однозначно: ні. Зважаючи на реалії сьогодення, можемо з упевненістю додати: а як і матиме, то не скоро. Дивовижна, просто гігантська праця, у якій у хронологічній послідовності думкою, словом і душею охоплено найвідповідальніші етапи боротьби українського народу за волю і незалежність - за свою (і нашу!) долю.
Перед нами в усій своїй величі й не меншій трагедійності постають літературні персонажі - Ярослав Мудрий, Криштоф Косинський, Северин Наливайко, Іван Богун, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Максим Залізняк та Іван Гонта, Устим Карма- люк. І нарешті - безсмертні янголи Небесної Сотні, які вже там, на небесах, стоять на чатах Честі й Гідності України.
На восьмистах сторінках тексту, їй-богу, розкошує душа читача, побивається над горем і проймається величною гордістю за Україну. А ще в додатках - примітки з розлогими коментарями, іменний алфавітний покажчик (понад 400 персоналій) і ще карти-схеми окремих етапів боротьби українського народу за свою волю і незалежність. Ну, просто знахідка для нас, освітян. Дизайн епопеї не просто прекрасний - величавий.
Сказати про літературно-художню цінність цього видання одним абзацом не можна, тим більше окреслити її значимість для майбутніх поколінь. Її складе час, наша доля і майбутнє України. А ми можемо порадіти: твори Андрія Гудими вже сподобилися уваги науковців - за ними захищено три кандидатські дисертації та одна докторська (Біляцька В.П., кафедра філології та мовної комунікації НТУ «Дніпровська політехніка»).
Зупинимося лише на тому, що видиме нашому зору та підвладне розуму: літературні персонажі - головні й другорядні, позитивні й негативні, - виписані об'ємно і тактовно, мова їхня гранично персоніфікована. А взагалі кажучи, мова образна, багата незатерти- ми фразеологізмами, приказками та повір'ями тогочасся. Справляється таке враження, що автор тільки-но виборсався з-під історичних і геологічних нашарувань тих часів і висипав у чашу наших сподівань і терпіння все хороше й добротно-вічне, що припасли для нас героїчні прародичі.
Немає сумніву: епопея Андрія Гудими «Україна - це доля» як літературно-художнє видання зацікавить учнів і студентів, учителів і науковців, істориків і літературознавців. Цей мистецький доробок, без усякого сумніву, сприятиме утвердженню високих патріотичних ідеалів, збагачуватиме історичну пам'ять народу, не даватиме дрімати національній свідомості й самобутності. І - без усякого перебільшення - цей високодуховний витвір нашого земляка, почесного громадянина Білої Церкви, спрямований на державотворчі процеси і демократизацію українського суспільства.
Хотілося б якнайшвидше почути фахову думку про це видання наших провідних наукових установ - Інституту Національної Пам'яті, Інституту української мови НАН України, Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, Музею Гетьманства та інших.
Варто додати: епопея «Україна - це доля» стала продовженням благодійного просвітянського проекту, започаткованого автором на Київщині виданням «Творів у семи томах» (2015-2017). Книги безоплатно передаються в заклади освіти та бібліотеки.
А тепер... постає навіть не пропозиція, не прохання, а вимога часу: епопея Андрія Гудими вартує того, щоби перевидати її благопристойним накладом і державним коштом.
Ми досить-таки спізнилися з будівництвом Духовного Храму суверенної незалежної України. Творімо його спільними зусиллями, возводьмо новітню Україну сьогодні, бо час не чекає...
Юрій ПЕТРИК,
начальник управління освіти і науки Білоцерківської міської ради, заслужений працівник освіти України
Газета «Громадська думка»
Україна – це доля
Цієї статті могло б і не бути, якби не цікаві рефлексії Володимира Палажчен ка «Над усе — присутність духу» («Літературна Україна», ч.б, 27 березня 2021 р.), у якій однозначно заявлено: «Леонід Горлач утвердився в нашій літературі і як видатний майстер великих епічних творів. Він автор шести історичних романів у віршах. Більше нього не написав ніхто».
Погоджуємося, але... з досить вагомою поправкою. Є такий автор, який видав у світ стільки ж віршованих романів, як Леонід Никифорович. І навіть більше. І це — поет, прозаїк і публіцист Андрій Гудима. Він, як і Леонід Горлач, також «видав понад п'ятдесят назв своїх творів». І його творчий доробок «вражає як кількісно, так і високою планкою художності!» Пригадаймо хоча б Гудимову «голодоморну» трилогію «Тече до Бога моя сльоза», що стала книгою року 2007 у номінації «Минувшина» і якою знехтував тодішній Шевченківський комітет — навіть не вніс у список номінантів на премію. І яка, зрештою, удостоїлася премії імені Олеся Гончара та відзнаки Президента України — ордена «За заслуги» III ступеня.
Отож працює автор. Обидва працюють...
І тут — ну просто містика! — в обох авторів «найсвіжіше видання»: Л.Горлач — «Скрижалі» (2015), А. Гудима — епопея «Україна — це доля» (2020). А далі — більше! Доцент кафедри філології та мовної комунікації НТУ «Дніпровська політехніка» В.П.Біляцька, взявши в об'єкти досліджень їхні віршовані романи, написала низку наукових праць і захистила докторську дисертацію «Жанровий код українського роману у віршах кінця XX — початку XXI століття» (2017). Нині вона — докторка філологічних наук, професорка.
І висвітлився досить цікавий факт: нині українська література має у своєму активі понад 20 віршованих романів різних авторів, з яких 13 належать нашим авторам: у Горлача — шість, у Гудими — сім. П'ять історичних романів Андрій Гудима помістив у епопеї, а два — ліричний роман «Приречені на любов» (2017) і лірично-музичний «Браї лівська рапсодія» (2019) — «не лягли на історичну канву своєю тематичністю».
А тепер про феномен — так-так, без усяких перебільшень — поета Андрія Гудими. Його епопея «Україна — це доля» не лише дивує, а й захоплює — досі історія української літератури аналогів не знала. Це, по суті своїй, та й сам автор так зазначає — «Історія України у поемах і віршованих романах». А коли дізнаємося, що він умом і серцем зумів охопити 1000-ліття соціального і духовного часопростору нашого, просто диву даємося. На цьому й наголошує в статті
«Імпресії та медитації» відомий поет, критик і публіцист Шевченківський лауреат Володимир Базилевський «Маємо — нечувана досі у нас річ — епопею} віршах. Книга „Україна — це доля" з тих фундаментальних праць, осмислення якої попереду. (...) Виразність і динаміка батальних сцен, призабуті й незнані побутові реалії майстерні діалоги, психологічний клімат мов на винахідливість — то все з начинні книги «Україна — це доля» («Українська літературна газета», ч. 1,15 січня 2021 року).
До видання ввійшли п'ять поем і стільки ж історичних віршованих романів. Лиш вкажемо на твори в послідовності розташованого матеріалу, назвемо славетних синів України, і читачі збагнуть значущість і небу денність такого творчого подвигу.
Звід поем «Замкова гора» («...В літе 6540», «Дзвони над Россю», «Зашуміла тополя») — це про возведення Великим київським князем Ярославом Мудрим південних форпостів Київської Русі (Юрїв — нин Біла Церква), нашестя татаро-монгольської орди, селянсько-козацьке повстання Криштофа Косинського і білоцерківських містян під проводом Пашківського. Віршовані романи говорять самі за себе: «Северин Наливайко», «Іван Богун», «Сповідь Мазепи» «Клекотіли орли» (Коліївщина), «Устим Кармалюк». І нарешті поеми — «Комбат» (подвиг політрука Олексія Єременка — епізод із часів Другої світової війни) і «Третє пришестя» «... де Автор, пропустивши через душу страждання, сумніви і надії великого Кобзаря, виходить на розмову...» і вже обидва „на стрімкому гребені Революції Гідності" переймаються болями і стражданнями України!» А за сим цей самий автор не стримує своїх емоцій: «Читайте шановні, бо твори нашого земляка, Андрії Гудими, їй-богу, того варті. Воістину, ми ні знаємо, хто з нами живе!» (В.Іванців).
І його читають. Вивчають і досліджують І саме тут навіч проявилася цікава тенденція: центральна преса і маститі літературознавці не пестують А.Гудиму своєю увагою зате так звана «периферія» не випускає з поля зору. Відомі лінгвістичні дослідженні Н.Мочалової (Миколаївський НУ суднобудування імені адм. С.Макарова); Н.Тимощук (Вінницький Національний аграрний університет) захистила кандидатську дисертацію «Антитоталітарний дискурс українсько прози XX століття: проблематика голодомору та особливості її реалізації» (один з об'єктів вивчення — роман А.Гудими «Кара без вини»); Л.Романенко (Маріупольський державний гуманітарний університет) — кандидатська дисертація «Устим Кармалюк як історична постать в українській літератур та фольклорі» (один з об'єктів вивчення — роман А.Гудими у віршах «Устим Карма люк»).
Уже відома нам професорка Валентина Біляцька в монографії «Український роман у віршах постколоніальної доби» (2017) вділяє віршованій романістиці А.Гудими не один десяток сторінок і виокремлює кілька аспектів, що визначають своєрідність моделювання автором зображуваних історичних подій: «По-перше, сюжети „Устима Кармалю ка", „Северина Наливайка", „Клекотіли орли", „Сповідь Мазепи" побудовано не на окремому історичному факті, а на видатніших подіях тогочасся, пов'язаних із головними героями та буттям українського народу. По- друге, до частин романів автор добирає епіграфи з документальних джерел, які інтерпретуються в тексті крізь призму життя і Ш діянь Івана Мазепи, Устима Кармалюка, Северина Наливайка. По-третє, фабульно-просторову основу творів розширюють другорядні персонажі в оточенні головних героїв, які мають реальних прототипів... (...) По-четверте, уведення в текст зразків фольклорної лірики, назва частин романів рядками народних пісень дає узагальнену народну оцінку і можливість зрозуміти, якими бачили українці народного героя-захисника».
В алфавітному іменному покажчику, що в додатках книги, — 419 імен, і це не просто літературні персонажі, а людські характери, і не просто виписані, а так — начебто живі-живісінькі визирають зі старовинних верцадл. І до всіх, як зізнається сам автор, «...навіть до негативних персонажів потрібно було серця й іще раз душі та серця». Завдяки ретроспекціям й авторським відступам ми ніби самі під магічною дією чарівливого таланту зазираємо у ті дзеркала і бачимо власні відображення — відчайдушні й байдужливі, добрі та злі, безкорисливі й заздрісні. Одне слово, бачимо себе в Україні й Україну — в собі.
І знову — диво-дивенне! — автор відкриває читачеві очі й лишає його сам-на-сам із незаперечним фактом: ті клопоти, які нещадно колотили душу Пророка нації — «Коли, (Ми діждемося Вашингтона) З новим і праведним законом?» — лишаються болісним і для нас. Це вже не насторожує, а мобілізує, й автор переходить на відкритий текст: «Навіть потрясіння останніх десятиліть — „Революція на асфальті", „Помаранчева революція" та „Революція Гідності" — не змогли подолати недугу, не справилися з найвідповідальнішим своїм завданням — не спородили лідера нації, а натомість Україна „вогнедишно заговорила сама із собою".
Розлогі примітки й коментарі (в «Додатках») не лише пояснюють, розшифровують певні події та пасажі в текстах, а й несуть багатющу додаткову історичну, етнічну та суспільну інформацію. Схематичні карти (а таких сім) тогочасних визвольних змагань українського народу збуджують образну і словесно-логічну пам'ять, з короткочасної переінакшують її на довгочасну. А з нею, пам'яттю, не лише утверджуються знання, а й усталюється душа в любові до України.
Саме такі чесноти епопеї — грандіозність утіленого задуму, історична глибина, змістовно-географічна широчінь, неабияка поетична майстерність автора, а головне — високий патріотизм і невичерпна любов до Вітчизни — висувають видання на правий фланг духовних розбудовників суверенної й демократичної України.
Нині навчально-освітні заклади й насамперед школи, ліцеї, гімназії, колегіуми криком кричать: бракує сучасної високопатріотичної літератури, де б зійшлися у двоборстві життя й смерть, запанували б патріотизм і самовіддана любов до України!..
Ще у 1996 році Шевченківський лауреат Віктор Міняйло, який не лише чіпко спостерігав за творчим ростом свого молодшого колеги, а й запрошував до своєї майстерні, писав про «свіжий» роман Андрія Гудими «Северин Наливайко»: «Роман цей про Україну, яку автор любить не менш, ніж його трагічний герой, бо без самовідданої любові не можна написати так сильно і пристрасно:
Україно! Ти сувора й ніжна.
В судний час кривавої сльоти
Милосердя і нещадний ніж нам
На вогні незгаснім освяти...
Такі рядки підказував поетові Бог...»'
Ці слова можна екстраполювати на всю суть і дух епопеї, і ми з абсолютною відповідальністю заявляємо: «Шановні освітяни! Є така книга, у якій „запанували патріотизм і самовіддана любов до України". Вона стане помічною Вам і душепожитною на повсякчас». Нашу думку підтримує на шпальтах газети «Освіта України» (ч. 7, 22 лютого 2021 року) і заслужений працівник освіти України Юрій Петрик: «Немає сумніву: епопея Андрія Гудими „Україна — це доля" як літературно-художнє видання зацікавить учнів і студентів, учителів і науковців, істориків та літературознавців. Цей мистецький доробок сприятиме утвердженню високих патріотичних ідеалів, збагачуватиме історичну пам'ять народу, не даватиме дрімати національній свідомості...»
Уже в післяслові «На вівтар історичної пам'яті» автор не констатує, бо це робити найлегше, а переймаються суверенними негараздами, даруйте за тавтологію, не зовсім суверенної України: «Ми опинилися не в епосі національного підйому, а в зоні обвального падіння духовності». Якраз такий стан яскраво висвітлюється в останньому творі епопеї — поемі «Третє пришестя», у якій не з живим жалем, бо це принижувало б, а з шевченківським гнівом закликає і запитує водночас:
Стріпнись, народе! Духу набери
В бентежні груди. І прийди до тями.
Кому передовірив прапори,
Якими так розгойдував Майдани?..
Це сакраментальне запитання автор не лишає відкритим, не відпускає на поталу часу, а вкладає свою відповідь у вуста гетьмана Мазепи:
О люде, люде! Як святу жарину,
Свою достойність — пал! — підворуши.
Щоб мати незалежну Україну,
Її, найперше, возведи в душі...
Саме під таким гаслом — «возвести в душах незалежну Україну» — працює письменник, почесний громадянин Білої Церкви, ушанований найвищою відзнакою ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка — медаллю «Будівничий України» Андрій Дмитрович Гудима. Читаймо його і думаймо... І бережімо час... І відважуймося хоч коли-не-коли зазирати у власну душу. Аж тоді наша доля полюбить нас.
Лариса ПОЧАПСЬКА,
менеджер Представництва Фонду Ганса Зайделя в Україні
Газета «Літературна Україна» від 8 травня 2021 р.
Роман «Доця», автор: Тамара Горіха Зерня (Тамара Дуда), видавництво «Білка», рік видання: 2019.
Висунуто видавництвом «Білка».
Роман «Доця» Тамари Горіха Зерня
Ісусе, синку: "Доця" як місія з Донбасу
https://chytomo.com/isuse-synku-dotsia-jak-mesiia-z-dondasu/
Тамара Горіха Зерня. Доця: жінка на війні
https://litukraina.com.ua/202005/06/tamara-goriha-zernja-docja-zhinka-na-vijni/
Оксана Забужко: У війни - жіноче обличчя
"Непокаране зло нікуди не зникає, воно обов'язково повертається, хай і через покоління, зухвалим і розжирілим, впевненим у своїй безкарності", - Оксана Забужко, спеціально для DW.
Ні, в заголовку немає помилки. Це не одрук, це справді антитеза до відомої формули Світлани Алексієвич.
Цю антитезу мені підказали дві недавно видані книжки, варті того широкого публічного обговорення, на яке в нас, із нашим мізерним книжковим ринком, здобуваються, на жаль, уже тільки телесеріали. Написані двома жінками-самовидицями в різний час, у різних війнах - одна про Берлін 1945-го, друга про Донецьк 2014-го, - вони, надто якщо прочитати їх підряд одну за другою, вщент ламають дотеперішній стереотип війни як "закритого чоловічого клубу" (цитата з донеччанки), куди жінки допускаються в амплуа або жертв, або "бойових подруг". І, прочитавши (і втерши сльози, і відперегортавши сторінки ще і ще, в післясмакуванні найпам'ятнішими цитатами й епізодами), ясно бачиш: має, має війна (як усяка людська діяльність!) і жіноче обличчя також, недарма ж греки знали і Ареса, й Афіну, - і що більш "інформаційно-технологічними" ставатимуть війни майбутнього (що менше вони вимагатимуть від войовників м'язового зусилля, на користь мозкового), то значнішою, нікуди не дінешся, буде участь у них жінок - недарма ж Афіна у греків була богинею заразом і війни, і мудрости…
Просто, довший час уся світова література боялася зазирнути в обличчя Афіні. Боялась героїні, котра не дає себе вбити.
Коли такі героїні з'являлися в літературі - а вони з'являлись, не могли не з'явитися після двох світових воєн і всіх супровідних "Гулагів", - їм щоразу гукали "назад!". Їм не вірили, з них глузували: так не буває, "вивсьоврьотє", це маскульт, це проекція авторчиних власних нарцисичних комплексів (чого тільки я не наслухалася з приводу навіть більш ніж скромних перемог Дарини в "Музеї покинутих секретів"!), - ба й спеціальний іронічний термін на них вигадано - "мері-с'ю", за ім'ям супервуменки з пародійного фентезі 1970-х… Мало що так дратує публіку, як жінка, котра не дозволила себе знищити й відкрито про це розповідає: як казав у таких випадках один мій знайомий поет - "і чого б я не помовчав"?
Ну тобто, якщо вже вижила, не здохла, - то принаймні не розповідай, якою ціною: мовчи, глуха, менше гріха. Невипадково обидві книжки, про які піде мова, вийшли у світ під псевдонімами.
І, на жаль, це не єдине, що їх об'єднує.
Якщо справді хочете зазирнути туди, на темний бік Місяця, під шолом Афіни, щоб на власні очі побачити, як виживає жінка, якій одного дня відбирають всеньке її, й так доти через силу втримуване при купі, життя, то на вас чекає вкрай безпафосна декорація: кухня регулярно обстрілюваної донецької хрущовки 2014-го (заодно познайомитеся з фізіологією вмирання покинутих осель, дуже корисне знання!) - тут куховарять для ЗСУ, і сюди одна жінка приводить іншу, щойно вийняту з петлі, дає їй відро яєць і наказує: дави!.. Дави з усієї люті, уявляй, що це очі тих, хто тебе знищив! І рятована починає хрущати шкаралупою й чвиркати жовтками, дедалі завзятіше. А тоді кричати вголос. Вити, ридати, розляпуючи яєчне місиво по кухні, як кишки і кров, - переживаючи чорний екстаз помсти, уявне вбивство.
Читати про це й справді жаскувато - ніби підглядаєш за чимось, не призначеним для стороннього ока. Але потім ця жінка засне камінним сном без сновидінь. І прокинеться живою - готовою жити далі. І дорослій людині в 21-му столітті варто знати, що це теж війна, власне, сама її суть, обдерта до стану голих енергій: коли вбивають без зброї, а зціляють без медпункту - попідручною, традиційно-жіночою "домашньою магією", яку в цих степах практикували, либонь, іще амазонки…
За саму лиш цю сцену я би внесла "Доцю" Тамари Горіха Зерня (атож, це псевдонім, авторка - волонтерка з Донецька, нині мешкає в Києві) у список обов'язкової до читання мемуаристики - і не тільки української. Мемуаристики - тому що, як попереджає авторка в передмові, "Доця" є документальною книгою настільки, наскільки це можливо для художнього твору": всі герої мають прототипів, всі події траплялись насправді, хоч і не всі з тими самими героями. По-англійському цей жанр називається faction (поєднання "факту" і "фікшин"), і можна не сумніватися, що саме йому належатиме мейнстрим у добу наростаючої інформаційної перенасичености - коли не треба, ради Бога, не треба нам нічого більше вигадувати й додавати до реальности, аби зробити її захопливішою, а дайте хоч якось упоратися з тою, що є, бо так уже, блін, захопила, що не продихнути…
І поки критики п'ять літ ворожили на каві, коли ж то "ця війна" народить своїх Ремарків з Гемінґвеями, та міркували, в яку рубрику вписати наплив "ветеранської прози", ця війна несподівано знайшла собі і жанр, і голос - з того боку, звідки ніхто не чекав (принаймні мені "Доцю" рекомендували мої власні читачі, які "відкрили" її раніше од критиків!). І, що важливіше, - ця війна народила ту нову героїню, якої вже не скасуєш скептичним "вивсьоврьотє": героїню, яка навчилась не тільки діяти, а й говорити (і писати!) за себе сама. І цій героїні просто не залежить уже на тому, чи віритимуть їй боягузи, дезертири, українські журналісти й представники європейських місій: "пофіґ" (ще одна цитата!), каже ця жриця Афіни, діловито рубаючи ножем буряк на борщ для цілого взводу. (А коли прийдеться - може й не буряк, і тим самим ножем…)
І безіменна оповідачка-волонтерка на псевдо "Ельф" (це в її шкурі читач "Доці" проживає цілу "русскую весну" в Донецьку - від найперших мітинґів, куди донеччани "виходили переконувати", ще не знаючи, що їх прийшли убивати, аж по серпень 2014-го включно: попри вогняний мікс "екшину" й психодрами, "Доця", це насамперед хроніка розгоряння війни, не менш інформативна од якої-небудь сараєвської публіцистики М. Єрґовича, якби тільки оснастити її редакторськими коментарями…), і "Ельфова" подруга Танька - "леопардові лосини, циганське золото й атласний бантик", з якою вони вдвох розвозять по українських позиціях спочатку харчі, а відтак і амуніцію, й зброю, і все, що вдається зібрати для своєї армії з цілого світу, - це ті жінки Донбасу, чийого голосу й досі не обіцяє "почути" жоден політик. Тож у якийсь момент ці жінки сказали "пофіґ" - значить, виживатимем самі. Значить, треба вчитись жити, втративши все, що мала й що любила. Приготуватись жити без руки, чи ноги, чи з контузією, чи ще там як. "Їсти землю й годувати землею" (цитата). Прийняти зґвалтування - і не тільки своє, а й (рука відмовляється написати) своєї дитини: чого як чого, а от цього в світовій літературі досі ще не було, - відповіді на питання, як живе мати, чию 14-літню дитину ґвалтували на підвалі солдати чужої армії "по троє за раз", я особисто, хоч як напружую пам'ять, - в усьому, дотепер мною прочитаному, згадати не можу (Шевченкової "Відьми" не пропонувати: вона все-таки збожеволіла, а цього наша героїня не може собі дозволити, бо їй треба ще й подбати про психічне здоров'я тої самої дитини!).
Можливо - і ця думка пече мене невідступно, - якби про такий жіночий досвід учили в школі, то в 2014-му Танька - і сотні інших "Таньок", у Слов'янську й Луганську, Горлівці й Макіївці, всюди, де з приходом спершу "гіркінців", а відтак регулярних російських частин стали пропадати "на підвалі" молоді жінки, та так, що депутатка ЄП Малґожата Ґосєвска, яка в 2015-му збирала в Донбасі свідчення про злочини російських окупантів для передачі в Гаагу, кажуть, натрапила на слід тільки одної вижилої, і то в психіатричній клініці, - можливо, вони зуміли б урятуватися - і врятувати своїх Ань? Сховати, не випускати з дому, вимазати сажею, закутушкати хусткою, суворо наказати, щоб зарубала на носі - ні в якому, ні в якому разі не наближатися до місця, де править бал п'яна московська орда?..
Адже в 20-му столітті це пережили мільйони жінок: з приходом "армії Жукова", чиєю спадкоємицею якраз і зве себе російська, тільки в Європі 1945-го - понад 4 мільйони. І декотрі з цих жінок знайшли в собі сили потім про це написати. А одна - навіть тоді-таки, відразу: репортажем в реальному часі.
От тільки, щоб дійти до нас, її свідченню знадобилося ще понад 70 років.
Щоденник журналістки Марти Гіллерс (Marta Hillers), писаний упродовж двох місяців "російської весни" у Берліні 1945-го і вперше виданий у 1950-ті анонімно, під назвою "Жінка в Берліні" (і, за традицією, в усіх мовах і нині так публікований), дочекався потрапляння в списки "воєнної класики" вже аж у нашому столітті (а українського видання - щойно тепер!). Століття минуле "Жінку в Берліні" зі своєї свідомости було начисто викреслило - для нього героїня, котра в проміжку між серійними зґвалтуваннями, замість лізти в петлю, йде по воду, варить кашу й записує при недогаркові свічки, що насправді "сильна стать" - це жінки, і що "ця війна" (для нас уже "та"!) стане поразкою "чоловічого міфа", бо чоловіки втратили в ній монополію на смерть, була все-таки ще занадто "безстидною" - не жінка, а якийсь гібрид топ-менеджера з Сократом… (Навіть у 2003 р., вже після посмертного перевидання, знайшлись "вивсьоврьотєки", які зажадали експертизи тексту на автентичність, - ну бо де ж то кобіта в таких умовах могла так добре писати!) Європа забула про шолом Афіни - забула, що це Афіну, не Ареса, ніколи не полишає ясність розуму й здатність до самоконтролю…
Втім, це ще й спосіб не збожеволіти при надмірному стресі - дивитись на свої муки "збоку" й фіксувати події з відстороненістю літописця: тут у берлінки й донеччанки перемикання в режим "я - свідок" відбувається однаково, навіть тими самими словами, - і диву даєшся, як усім тим охочим "вложити персти" не спало на гадку, що для самої Гіллерс її записи мусили мати насамперед терапевтичний ефект - допомогали їй, оберненій на "анонімну" секс-рабиню, зберегти себе як особистість. Адже морально її ситуація була непорівнянно тяжчою, ніж у наших жінок окупованого Донецька-2014: як громадянка країни-агресора, вона ще й змушена визнати за своїми ґвалтівниками право на помсту (sic!) - і, по суті, всю свою двомісячну "хресну дорогу" крізь той "бордель-Гулаг", на який перетворила Берлін Червона Армія, намагається їх для себе якщо не виправдати, то принаймні зрозуміти: розгледіти в них не звірів, яким сказано "гиджа!" (питання, наскільки воєнні ґвалти в Європі-1945 були стихійні, а наскільки "підохочені" радянським командуванням, досі лишається відкритим, а от що за спроби їх погамувати офіцера ЧА міг чекати Гулаг, відомо напевно) - не звірів, а людей, хай і не вельми цивілізованих: "варварів у Римі"… Тому її стратегії виживання позбавлені рятівних культурних "милиць": де наша донеччанка може, на хвилі праведного гніву, згадати Стуса й відчути себе "підключеною" до майже-релігійних за напругою сил національної історії ("якщо це не вітчизняна війна, то я навіть не знаю", цитата!), - там скинута на дно історії берлінка мусила виживати в повній самотині, покладаючись тільки на свій персональний досвід (знання російської, рік, прожитий у Москві, біологічна вітальність…), бо досвід колективний - "вітчизняний", культурний - виявивсь ні на що не придатним: "сутінки Європи", констатує вона за Освальдом Шпенґлером (Oswald Spengler)…
Кілька слів про це саме дно історії. Взята в полон, сказати б, "анахронічний" - стягнена з горішнього поверху цивілізації назад до стану первісної орди (точніше, до пуналуальної родини, яка в Росії, у вигляді "снохачества", заціліла, не забуваймо, до 20-го століття включно), Гіллерс робить те саме відкриття, яке до неї зробило багато жінок-в'язнів у радянському Гулагу: якщо не станеш коханкою "пахана" (когось "із великими зірками", "вожака"), тоді, за російським звичаєвим кодексом, будеш не "нічия", а "всіхня" - і маєш усі шанси скалічіти так, як сусідська Ельвіра (один із найжахливіших епізодів цього дантівського пекла), або загинути на груповому зґвалтуванні від перелому хребта (NB: такі випадки було зареєстровано і нині в ОРДЛО, і про ці російські традиції нашому населенню, на жаль, теж не розповідали ні в школі, ні по телевізору). З сексом у західному розумінні це не має нічого до діла - це світ, у якому Ерос іще не народився, а чоловіки ділять жінок, як і всю іншу військову здобич, за ієрархією самецької зграї. Якщо ти жінка, ну що ж, - тобі не пощастило. Єдиний вибір, який тобі лишається, - рятуватись або гинути. Хочеш жити? Тоді думай, кобіто! Думай! Будь стратегом, вчись маніпулювати, бережи ресурси, використовуй слабості противника, сама собі - і генштаб, і армія…
"Мері-с'ю", кажете? Та ні, голубчики, - саме так ми й виживали, тільки так і виживали, просто - не надто цим ділилися... Гіллерс першою відважно ринулась озвучити "зону мовчання" (навіть двічі спробувала - раз, коли показала свої записки коханому, вдруге - коли віддала в друк) - і обидва рази отримала у відповідь недвозначне "заткнись!", удар, очевидно, настільки болючий, що заборонила перевидавати книжку за свого життя.
За її життя, однак, багато чого змінилося. Два покоління феміністок добряче розчистили територію того, про що жінці "пристало", а про що "не пристало" говорити й писати; балканські війни, в яких технологія "армійського борделю-тюрми" набула вже промислових масштабів (і в яких, до речі, дебютував пізніший "донбаський повстанець" Гіркін!), вперше ввели тему сексуальних злочинів армії на окупованій території в поле зору міжнародного права (2001 р., в рік смерти Марти Гіллерс, Міжнародний трибунал у Гаазі вперше в історії визнав їх "злочинами проти людяности"!); ну й нарешті, теж не остання за значенням зміна - розпад Радянського Союзу розімкнув уста (які путінська Росія тепер марно намагається знов замкнути!) цілому поколінню мемуаристів, істориків, письменників, кінематографістів, так що "зґвалтування Європи" Червоною Армією вже стало підручниковою темою, якої не заткнеш, - і лишається зробити ще всього один крок, щоб ув'язати тодішню масову травму, описану Гіллерс, - з нинішнім німецьким (і не тільки) комплексом страху перед Росією: страху, змішаного з виною...
Або, іншими словами, - щоб розуміти війну "цю" (почату в Донецьку 2014-го), час увімкнути - жіноче обличчя "тієї". Тільки так стане краще видним внутрішній між ними зв'язок. І те, що непокаране зло нікуди не зникає, воно обов'язково повертається, хай і через покоління, зухвалим і розжирілим, впевненим у своїй безкарності, - як завжди злочинець повертається на місце злочину…
Добре, що тепер за нас є кому свідчити.
Джерело: dw.com
Виставковий проект «Олександр Богомазов: творча лабораторія», автор: Олена Кашуба-Вольвач, рік оприлюднення: 2019.
ВисунутоНаціональним художнім музеєм України.
Виставковий проект «Олександр Богомазов: творча лабораторія» Олени Кашуби-Вольвач
https://zn.ua/ukr/ART/pilyari-oleksandra-bogomazova-311627_.html
https://lb.ua/culture/2019/06/01/428454_konservativniy_avangard.html
Повнометражний ігровий фільм «Ми є... Ми поруч», автор: Роман Балаян, рік оприлюднення: 2019 (МКФ «Молодість», кінотеатр «Жовтень», м.Київ).
Висунуто Національною спілкою кінематографістів України.
Фільм «Ми є... Ми поруч» Романа Балаяна
Журнал "Кіно театр". "Спрямований вибух". Сергій Тримбач
http://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/21443
Як Роман Балаян обдурив глядачів. Інтерв’ю з творцями фільму "Ми є Ми поруч"
8 липня в прокат вийшов "Ми є Ми поруч" – перший фільм режисера Романа Балаяна після майже 12-ти річної творчої перерви, а також його перша україномовна стрічка.
“Ми є Ми поруч” розповідає про раптову зустріч хірурга Олексія (його роль виконує Ахтем Сеітаблаєв) та загадкової дівчини Маріанни (Катерина Молчанова), яка перевертає їхнє життя та наповнює глибокими почуттями. Герої стають сенсом одне для одного та готові боротися за своє щастя проти всього світу.
Катерина Толокольнікова у ефірі шоу "Кінозал" на Радіо Культурарозпиталарежисера та двох головних акторів про Київ, кохання та роботу на знімальному майданчику
К.Т (Катерина Толокольнікова): Що стало першим поштовхом до того, аби ця історія народилася? Сюжет, персонажі чи якась візуальна картинка?
Роман Балаян (Р.Б): У 1990 році у Франції я повинен був знімати радянсько-французький фільм, але посварився з продюсером. Посварившись, я вночі опинився на пішохідному мості в Парижі і, вглядаючись в темряву води, придумав, що головний герой від надлишку почуттів хоче кинутися у воду, але раптом чує з глибини і темряви жіночий голос: “Рятуйте, допоможіть!”. Будь-хто кинувся би, чим би він не займався в цей час. От з цього народився сценарій про янгола-охоронця.
Але пізніше, десь в 1992 році, я попросив Ренату Литвинову: “Слухай, запиши це нормальною літературною мовою і подай заяву у Держкіно. Тільки не вказуй, що це я (тому що 1992-й рік, а я не російський режисер)”. Вона подала.
Через місяць сказали, що не затвердили. Ще через 15 років я розповідаю цей сюжет російському сценаристу Павлу Фіннову. Він каже “Рома, це ж Рената Литвинова подавала. При чому тут ти? Якщо б ти себе вказав, то затвердили, просто ми її [Ренату – ред.] тоді терпіти не могли”.
Так я пропустив у 1992 році фільм про янгола-охоронця, але потім переробив так, що вона (дівчина) – буде божевільною. Але про сюжет більше розповідати не буду.
К.Т: Маємо запитання від слухача, який з дружиною переглянув цю стрічку: “Чому ви вирішили знімати цей фільм в чорно-білій кольоровій гамі?”
Р.Б: Якщо ви помітили, то зараз багато фотографій подається в чорно-білому зображенні. Воно несе якесь таїнство в собі. А оскільки сюжет будується на тому, що глядач не розуміє, чого герої так себе поводять – це таїнство збільшується.
Ще я не дуже люблю сучасний Київ і його Подол – вони в жахливому стані. Якщо б зображення було кольоровим, то усі б побачили, який він неохайний, недоглянутий. А в чорно-білому спектрі всі кажуть: “Як чудово”. Таким чином я їх обдурив. Це моє місто, але я не показав їм його природний стан.
К.Т: Ви понад 50 років живете у Києві, тут навчалися, тут працюєте. Чи можна сказати, що цей фільм є подарунком, зізнанням в любові місту? Чи від початку ви задумували, що дія буде в Києві на Подолі, в старому місті?
Р.Б: Повинні були бути ще декілька вулиць, але ми не могли знімати, тому що сьогоднішню техніку там неможливо помістити, не дозволяється. Ну і я пішов на Поділ, де ми знайшли дуже цікаві вулички, пейзажі і простори.
Я дуже люблю старий Київ і ненавиджу сьогоднішній. Я би за останні 15 років цих головних архітекторів міста, які погоджують ці нові будинки, так звані висотки, я би їх не розстріляв, але побив би до напівсмерті. Що вони зробили з містом? Це тепер їх місто, не моє, розумієте? А на Подолі вони хоча б менше возилися.
К.Т: Як ви підбирали акторів? Чи сумнівалися, чи довго визначалися, чи одразу мали на приміті Ахтема Сеітаблаєва та Катерину Молчанову?
Р.Б: Молчанову затвердив одразу, не будучи знайомим. Я бачив фільм про Фані Каплан, яку зіграла Катерина – мені вона виявилася дивною, дуже цікавою, дуже оригінальною присутністю в кадрі.
Що стосується Ахтема. Спочатку я затвердив Олександра Кобзаря. Але раптом мені дзвонить Ахтем, просить зустрітися і спробуватися на роль. Я проб не роблю, починаючи з 1981 року від “Польотів уві сні та наяву”.
Плюс мені не сподобалося, що він чоловік продюсерки фільма [продюсерка Іванна Дядюра є жінкою Ахтема Сеітаблаєва]. Але придивляючись до нього, за півгодини я побачив те, що хочу з нього зробити і як з ним бути – протягнув руку і кажу: “Не хвилюйся, ти вже затверджений”.
КТ: Це ваш перший фільм українською мовою. Було непросто?
Р.Б: Ні, мені не складно, я цілком володію українською мовою. Складність полягала в іншому – я погано відношуся до кіно-розмовної української. Ми її ще не досягли. Мова виходить якоюсь літературною, ніби радіомова.
Я мучився на майданчику, кликав україномовну помічницю і казав: “Слухай, давай переробимо цю фразу. Тому що візуально вона не може бути такою, як написана”. У “Спіймати Кайдаша” [серіал Наталки Ворожбит – ред.] була спроба наблизити мову до розмовної. Це просто тому, що там ще був суржик, це ще нічого не означає. Хай пробачать мене всі кінематографісти, це поки у нашому кіно відсутнє.
Пам’ятаю, що казав Віктору Ющенку: “Треба хоча б 20 фільмів на рік субсидіювати”, на що він відповідає: “Треба ж знімати шедеври”.
– Так шедеври по замовленнях не знімаються, але із 20 фільмів 2 буде нормальних.
– Всього 2?
– Так, всього 2.
Але зараз вже більше знімається. З’явилися фільми.
К.Т: Тривалий час ви знімали фільми ще за радянського періоду. Чи дуже складно зараз, після прожитого досвіду та відзнятих фільмів, опинитися в конфліктній ситуації з колегами з Москви? Як вам вдається не рвати ці зв’язки, але лишатися при своїй думці?
Р.Б Стан між двома державами мене пригнічує. Політичні думки взагалі мене пригнічують. Ви розумієте, що я втратив? Класно, звісно, що Україна – суверенна держава, але я загубив широкий культурний простір. Пам’ятаю, як їздив з прем’єрами своїх фільмів у Латвію, Литву, Естонію, Грузію. І під час приїздів мені показували приголомшливе місцеве кіно – і це надихало. У мене з’являлися нові риси для кіно. Зараз цього немає. Ми зайняті самі собою. Мені це не дуже подобається.
Я не порівнюю моє відношення до Росії з росіянами. Росія жахлива і була завжди жахлива зі своїми імперськими поглядами. Але коли тут хтось каже, що росіянин – тупий, кривоногий тощо, я кажу: “Старий, уяви собі, що в центрі Москви стоїть якийсь чоловік і так каже про українців. Не можна цим займатися, тим паче, що ти людина культури. Хай політики рвуть мечі і глотки” .
К.Т: Тепер поговоримо з двома головними акторами: перша на зв’язку Катерина Молчанова, яка зіграла роль дівчини Маріанни. Акторка відома за ролями в стрічках “Гуцулка Ксеня”, “Моя бабуся Фані Каплан”, “Рівень чорного”. Як почалася ваша історія з фільмом Романа Балаяна?
Катерина Молчанова (К.М): Три роки тому мені подзвонила подруга-продюсерка і каже: “Дивлюся пітчинги і бачу, що Балаян пітчить тебе у своєму проекті як головну героїню”. Якщо б усі проєкти, які пітчились зі мною, знімалися би, ми б з зустрічалися частіше.
Але через кілька днів мені подзвонила Ольга Клименко [кастинг-директор фільму – ред.] і каже: “Як в тебе справи? Яка в тебе зайнятість?” Я питаю: “Що, Балаян?”, а вона: “Да ти все знаєш”. Так почалася наша історія. Потім ми з режисером зустрілися. Він годував мене котлетою по-київськи з чорносливом під сливками в Будинку кіно, розповідав свої історії. Так ми познайомилися і розпочалася наша співпраця.
К.Т: Яким був цей акторський досвід? Адже це справді фільм двох акторів, двох світів. Як склалася співпраця з режисером – чи було складно, чи було комфортно?
К.М: Для мене цей фільм ще раз підтвердив, що кожен проєкт особливий, і що кожен режисер рухається у своєму особливому напрямку. Просто треба прийти і відчути мову режисера, вдягнути костюм героїні, якій потрібен режисер. І потім в цьому тоні, в цій інтонації працювати весь фільм. І, здається, мені це вдалося. Перші кілька днів ми з Ахтемом налаштовувалися один до одного, до режисера, до його методу роботи, а потім все пішло як по маслу.
К.Т: Натрапила в Facebook на ваш допис про те, що робота над цим фільмом допомогла вам полюбити Київ. Як саме? Чому так? Адже ви доволі тривалий час тут живите.
К.М: Я вже 10 років живу в Києві, але, як кажуть всі одесити, Київ чомусь нас не приймає – і так було довгий час. Але ось так, два роки тому у травні ми багато знімали в центрі – і кіношна атмосфера наповнена хімією кохання, енергією. Хоча це далеко не перший проєкт в Києві і центрі, але чомусь сталося так. Мабуть, той тон, яким ми знімали кіно при Київ, саме тон режисера і закохав мене.
К.Т: Зараз зі мною на зв’язку Ахтем Сеітаблаєв. Він виконав роль хірурга Олексія, який картає себе за непоправну помилку. Сеітаблаєв відомий за ролями як в театрі, так і в кіно. Можна згадати фільми: “Додому”, “Інший Франко”, “Хайтарма”. Також він – кінорежисер. Серед його робіт – “Хайтарма”, “Кіборги”, “Чужа молитва”, “Захар Беркут”.
Хочеться почути вашу особисту історію, як ви напросилися на проби до Романа Гургеновича. Тобто ви знали фабулу фільму чи дуже хотіли попрацювати в пана Романа?
Ахтем Сеітаблаєв (А.С): Я знав, що Роман Гургенович буде знімати. Не міг цього не знати, тому що моя дружина – продюсерка стрічки. І це було якраз головною причиною і перепоною, що я не з самого початку навіть наважився подзвонити режисеру. Але якщо б я не подзвонив йому, то, можливо, шкодував би все життя.
Я спочатку подзвонив кастинг-директору, з якою ми, власне, доволі часто співпрацюємо і запитав, чи є вже затверджений актор на цю роль чи проби тривають. Ніби затвердили Олександра Кобзаря, і тоді я для себе зрозумів – все, не встиг, так не встиг. Тим більше, що Олександр дійсно надзвичайний актор.
Потім, можливо, відбулася розмова між Романом Гургеновичем і Олею [Ольга Клименко – ред], можливо вона щось сказала йому, після чого він запросив мене прийти в ресторан в Домі кіно.
Я йому одразу сказав: “Я повністю і цілком розумію цю незручну ситуацію, але Всевишній є на небі. Я можу обманути кого завгодно, навіть сам себе, але він бачить, що продюсер не має жодного стосунку до цього і навіть продюсер про це не знала.
І коли я почув: “Ні, все ж таки прийди на розмову”, звичайна річ, я пішов. Роман Гургенович дивився на мене, іноді просив повернутися в профіль, щось сказати. А потім раптом каже: “ Не хвилюйся, ти затверджений”.
Катерина Толокольнікова
Джерело: suspilne.media
Сергій Чирков — унікальний поет, це, по суті, абсолютно нове явище...