Характеристика-клопотання

 

Степанян Валерик Арсенович як митець і організатор активно долучився до процесу розбудови культури незалежної України. Протягом багатьох років питання культури стало предметом його повсякденних роздумів і переживань. З 2004 року по теперішній час Степанян В.А. приймає активну участь в роботі вільної профспілки солідарних

трудівників Верховної Ради України, неодноразово його статті друкувались в газеті «Антикорупційний вісник».

За час роботи він проявив себе як високоосвічена, талановита, ініціативна, енергійна людина. У колективі користується повагою та високим авторитетом. За участю Валерия Степаняна було реалізовано багато творчих проектів, спрямованих на виховання підростаючого покоління на народних традиціях і кращих історичних прикладах видатних Українських діячів мистецтв та культури. Митець неодноразово брав участь в організації та проведенні дитячих фестивалів-конкурсів: «Ми майбутнє твоє, Україно!», «Оберіг надії» та «Духовні джерела».

У своїй діяльності митець багато уваги приділяє пропаганді українського мистецтва та культури. Організував та провів понад 400 благодійних культурно-мистецьких акцій вищих учбових закладах, школах та інтернатах різних областей України.

Відгуки у пресі, на радіо та телебаченні, рецензії свідчать про активну патріотичну участь у розвитку духовного та мистецького життя нашої країни.

Відрадно зустрічати у нинішньому непростому світі людей, які мислять державницькими   категоріями майбутнього  України. І до таких людей, безперечно, належить Степанян В.А. Він має честь вважатися справжнім патріотом України, з її складним минулим і величним майбутнім.

До 100 річчя Героя України, видатного класика української літератури, Великого Українця - Олеся Гончара, лише за три місяці, він зняв фільм "Стежками Олеся Гончара" без державної допомоги та дотацій, за свій кошт.

За особистий вклад у відродження духовності українського народу Степанян Валерий Арсенович був відзначений багатьма церковними нагородами: Української Православної Церкви Київського Патріархату, орденом Різдва Христового першого ступеня - найвищою нагородою срібною медаллю глави Ватикану Іоанна Павла II, орденом Великого князя Володимира III та II ступені, орденом Миколи Чудотворця орденом Нестора Літописця, орденом Павла Чубинського III ступеня, Знаком пошани Київської міської державної адміністрації, медаллю «За державний патріотизм», найвищою відзнакою Національної спілки пісменників України - за кращій документальній фільм «Стежками Олеся Гончара», а також нагороджений почесними грамотами Міністерства освіти і науки України, Держкомтелерадіо України, Національної спілки журналістів України та іншими. Митець не чекаючи допомоги від державних структур, з власної ініціативи, не шкодуючи ні сил своїх, ні часу, займається відродженням дитячих та юнацьких фільмів, які великою мірою сприяють вихованню у підростаючого покоління патріотизму, поваги і любові до своєї батьківщини, до її непростої і великої історії України. Художній фільм «Заручники часу», художньо-документальні фільм «Театральні шляхи Володимира Дальского» - «Гран-при» МКФ «Золоте Курча» 2017 р., документальні фільм «Стежками Олеся Гончара» «Золота троянда Болгарії» МКФ «Слов'янська казка» 2018 р., Художньо-документальна новела «Митець з берегів Кільчені» «Золота троянда Болгарії» МКФ «Слов'янська казка» 2018 р., Дитячій двосерійній художній фільм «Самотня квітка» «Гран при» МКФ «Слов'янська казка» 2019 р. Це праця свідчать про його активну участь у розвитку духовного, патріотичного та культурно-мистецького життя нашої країни, формуванні майбутньої творчої еліти.

Степанян В.А. займає активну позицію в громадсько-політичному житті України. Він вніс великий вклад в розбудову незалежної України. За заслуги перед Батьківщиною він нагороджений ВІДЗНАКАМИ вільної профспілки солідарних трудівників Верховної Ради України 1-го, ІІ-го та III степеню.

Звергаємось з великим проханням розглянути та підтримати на Комітеті кандидатуру Степаняна Валерика Арсеновича на здобуттяНаціональної премії України імені Тараса Шевченка в 2020 року в номінації «кіномистецтво» за створення телевізійного повнометражного документального фільму «Стежками Олеся Гончара» та значний особистий внесок у розвиток та пропаганду українського мистецтва та культури.

П.Барнацький,

І.Стецівка,

Л.Надкернична,

В.Руднєв,

С.Оприсек

Листи-відгуки

 

Шановний Володимире Михайловичу!

 

Я Вам сказати хотів, що поезії Ваші прочитав і мені здалося, що Ви могли б їх запропонувати в котрийсь із журналів – «Київ» або «Дніпро»… Рівень творів повинен додати авторові сміливості.

А взяти участь в «екологічних битвах» зараз навряд чи зможу: пів-літа довелось відбути в лікарні та й зараз ще не зовсім у формі.

Хоча, звичайно, Південний Буг, як і все інше, матиму на увазі.

 

З повагою

Ол.Гончар

 

30.08.88

 

Шановний Володимире Михайловичу!

 

Дякую за «Козачку».

Зворушливий, психологічно складний сюжет, етично вагомий. Є чудові картини-роздуми:

Піщане у дитинстві дно,

Доступне зору, а глибоке:

Там добре видно зверху, збоку,

Лише м’яким туманним сном

Сам верх заволокло – ледь-поки.

 

Проникливо сказано про долю (покликання?) жінки-козачки та про людяність народної моралі:

 

Якщо піде у козаки, ‑

Дружину вільною лишає;

Розлука жінці заважає,

Та вродяться не байстрюки,

А цвіт законного врожаю.

 

Утім ніхто не вгляне тінь,

У тім немає нетерплячки, ‑

А лиш покликання козачки:

Щоб не спустошився курінь,

Збезлюднівши за одиначки…»

 

Дякую за книжечки.

Добра Вам!

 

Шанобливо

І.Дзюба

03.07.2014, с.Рудики

 

Відкрив я цього чоловіка для себе, коли прочитав його віршований роман про Асканію-Нову, про Фальц-Фейнів. Яка мовна розкіш, які віртуозні розсипи подробиць про ту унікальну місцину!

Поет слова вивіреного, може занадто делікатного (а яким же має бути справжній українець!), Володимир Пащенко – строгий і чесний, відвертий і совісний. Бачте, скільки компліментів відразу! Серце моє прихильне до нього. В українській поезії він не загубиться, бо його науковий і життєвий досвід здобув словесну оболонку слоєвласну і неповторну!

 

Іван Драч,

лауреат Державної премії

імені Т.Г.Шевченка, Герой України

 

 

Шановний Володимире Михайловичу!

 

Ваша поема-документ про колоритних представників роду Фальц-Фейнів у якій науковець підпирав поета, а поет науковця, спонукає замислитись над_тим, що називають вічними цінностями. Про творче й руйнівне начало в людині, про вище й низинне в ній, про дивовижні здобутки і непоправні втрати  людського розуму й серця. Цілий спектр чуттів і думань з озиранням на незворотність часу. 1 все це через діяння конкретних персоналій славетного роду, а надто творців дива «Асканії-Нова».

Праця Ваша ґрунтовна фактографією, багатим ілюстративним матеріалом. Примітки до тексту й ілюстрацій читаються як захоплюючий детектив. Усвідомлюю скільки зусиль доклали Ви, аби. задум втілився в епічну розповідь. До слова, епіка сьогодні на літературних маргінесах.

Дякую за книгу. Доброго Вам здоров"я, звершень наукових і літературних.

 

З повагою

В.Базилевський

01.06.2014

NONMULTUM, SEDMULTA– НЕ БАГАТО, АЛЕ ЧИМАЛО…  

(Рецензія на роман М. Гримич «Клавка»).

 

Я була щаслива, зачарована передчуттям, що нарешті полину у щодення письменницького кола Києва 1946/1947 років, час драматичний, натхненний. суперечливий. Уявою проживу  дні, блукаючи вулицями мого рідного Києва саме в ті часи, коли мої рідні – мама, її сім’я були молоді і дихали на повні груди повітрям  міста, куди повернулися після евакуації , а мама з фронту додому. Додому, та ще й на Рейтарську, де й моє дитинство минуло, від якої до Великої Підвальної, вона ж  Ворошилова,  Полупанова, Ярославів Вал (всі імена цієї вулиці я чула змалечку) три хвилини пішки до  садиби, в якій  містилася Спілка письменників України з  1938—41, 1944—53 роки.  А ще Роліт… По ходу читання   з’ясувалося, що мені довелося мешкати саме в тому під’їзді, єдиному, що виходить на вулицю Михайла Коцюбинського. Неймовірно, неймовірно!.. 

Події відбуваються якраз напередодні і під час сумнозвісного Пленуму СРПУ 1947 року,який став частиною кампанії повоєнного упокорення  «деструктивних до генеральної лінії»  сил, що луною мав пройти в якості закріплення «успіхів»  Постанови  оргбюро ЦК ВКП (б ) щодо журналів «Звезда» і «Ленинград»  14 серпня 1946 р. Підготовка і  сам Пленум, наче стожари,  висвітлюють кутки буття і складний вузол проблем молодої жінки, Клавдії, званої всіма Клавкою, машиністки,  секретарки  не кого небудь, а Максима Тадейовича Рильського та Олександра Євдокимовача Корнійчука – почергових  голів Спілки українських письменників.

Легка, динамічна тканина оповіді  викладає життя героїні,  мешканців Роліту,  що тільки-но  повернулися хто з війни, хто з евакуації -  війна скінчилася в позаминулому році.  Серед персонажів цілком реальні письменники, а також вигадані, які несуть своє особливе смислове навантаження.  Серед таких письменниця, найближча старша подруга героїні Прохорова Єлизавета Петрівна, яка перебуваючи в американській зоні на території Баварії як працівник НКВС,  займалася  поверненням людей на батьківщину. Власне, всі розмови і обговорення ведуться в колі Єлизавети Петрівни за дуже невеликим виключенням. Тут і поезія звучить, і пісні…

Щоби не переповідати зміст твору,  скажу, що перше  мене з дрязкотом вишиб із плеканої атмосфери  улюблений  романс Прохорової, що товариство під гітару співає, причому з наведенням у тексті всіх слів – «Белой акации гроздья душистые». Так, славнозвісного романсу – музика Вєніаміна Баснера, а вірші  Михайла Матусовського  до фільму  Володимира Басова «Дні Турбіних» 1976 р.   - блискучої стилізації на однойменний романс 1902/1903 р. Від прикрощів я аж зойкнула! Та конформістськи сама собі подумала, що при перевиданні можна замінитина текст 1902 року – він контексту не змінить.

 Та згодом знову! Клавка побачила, що біля її будинку за нею наче стежить машина – «Волга»! Я геть не автомобіліст, але навіть мені відомо, що в той час «Волги»  ще й в помині не було, а начальство їздило на «Побєдах».

Читаю далі: «Це був бульйон з курочки, з великим довгим хвостатим коренем петрушки, що мальовничо звисав з супниці…». Якщо це був виварений хвіст зелені, то відомо, як він виглядає – його просто викидають, а не висовують із супниці. Якщо свіжа, пахка зелень – дрібненько сечуть і -  в супчик-бульйончик. А ще й корінь звисає… Фанаберія кулінарна – знай наших!  Хіба не так? Нехай хазяйки скажуть. Я в розгубленості.

І щоби закрити кулінарно-побутову тему, то почудував вибір  в ресторані «Динамо»  жовтого, очевидно хворого  на виразку і шлунок,  великого начальника, залицяльника і майбутнього нареченого Клавки, що уособлює увесь партійний тиск, розважливого і підступного, в вечір, коли він робить їй пропозицію вийти заміж – «як завжди» парові котлети з гречкою. Нічого такого, все зрозуміло, і цілком підкреслює тягку сірість особи, але п’є – шампанське! Перепрошую, нонсенс і злочин проти здоров’я, тобто «Не вірю!», по Станіславському. Але то таке, побутове…

Дуже подивило те, що автор протягом усього роману, переймаючись точним, чистим звучанням української літературної лексики, що навіть складає певний смисловий акцент-наголос у канві твору,  раптом у Києві 1947 року «вживає»  «смаколики і кав’яр»! І постає запитання, навіщо  тут чужі для Києва, принаймні у той час, полонізми і галицизми, замість українського «ласощі, смакота, смачненьке» тощо.. А  «кав’яр», а не «ікра», перепрошую, шкурка, натягнута на кисіль.

Розчарували «письменницькі розмови». Суцільний побут, замішаний на національному питанні, яке привидом  ходить між жорнами «комуністичного» пресу. До хрипу наввипередки вивертання і викручування рук своїм товаришам на Пленумі з затятістю водночас і ката і жертви, тобто самогубця. Аж штат машиністок закехався фіксувати. Так, не витримало серце письменника Глухенького, який, наче по нотах,  «проспівав» наклеп. Але, щирою життєвою  правдою є те, що не витримало й серце геніального Олександра Довженка там, в далекій Москві, вигнаного і зацькованого землячками.

Є безумовний позитив - душа злетіла від дивовижної «Мандрівки в молодість» Максима Рильського ( за яку його саме в ті дні «стебали» [І. Стебун. «За ідейну чистоту української радянської літератури. До підсумків вересневого Пленуму СРПУ» надр. журнал «Вітчизна» №10; 1947.] і «шамотили» [М. Шамота «В неокласичних шатах» «Літературна газета» 1947, 16 жовтня]), справило враження хорове прочитання віршів Павла Тичини…

 Але де світ, де простір, де світова культура? Мені довелося коментувати листування між М.Т. Рильським і О.Й. Дейчем, і те, що найбільше вразило – необмежений обшир знань  світової  літератури, музики, театру тощо. І не просто знань, а вкоріненого у живу тканину світогляду цих особистостей  і у спосіб життя і мислення тих знань, які були питомою частиною цих не аби-яких людей і митців. Ну хай не було б українських перекладів класиків  європейської поезії – були і є! Ще у 1920-1930-х роках той же Рильський переклав і надрукував українською, ще й якою, і  Теофіля Готьє, і Жозе-Маріа де Ередіа, Стефана Малларме, Поля Верлена, Жана Решпена, Роберта Льюїса Стівенсона. Метерлінка та багатьох інших західноєвропейських поетів.

Власне, багатьом відомо, що саме завдяки багаторічним, в десятки років, зусиллям М.Т. Рильського і, що не менш важливо О.Й. Дейча ( легко доводиться документально), вийшли найперші  після забуття і репресій  видання  творів Олександра Олеся - українське   1958 р. і   російське (перекладне) 1962 р., які стали вагомим внеском у  справу відновлення цілості потоку української національної культури та  її вкорінення в культури інших народів. Але, підкажіть, де, де документи  про намагання Рильського видати Олеся у воєнній Москві 1943-44 р., про що сказано в романі? Було б за щастя знати про це.

Ну і остання, фінальна частина твору. Трагедія, що постала наприкінці оповіді, приголомшлива, невимірна, хланна. Одразу після війни інваліди заповнили вулиці міст і сіл. Тих самотніх, безногих,  в кого залишилися руки , і які пересувалися на дощатих візочках з колещатками, відштовхуючись від землі спеціальними пристосуваннями, називали «танкістами». Найважчих, що позбулися всіх кінцівок - «самоварами». То все були герої війни, які віддали у борні , зокрема, усе своє здоров’я і майбутнє заради Перемоги.  Серед них, злиденних. що прохачами в орденах і медалях співали за копійку і шматок хліба на Євбазі, було чимало друзів Клавчиного сусіда. Там ми вперше з ними зустрічаємося.  І саме свідком примусової евакуації цих героїв і полишених, зраджених  людей  задля «зачистки» міста від  «жебраків і антигромадських паразитичних елементів», стала Клавка. Вночі, таємно,  не про людське око,  молоді хлопці, солдатики, вчорашні фронтовики. «струмочком» передають скалічених побратимів у вагони для відправлення їх подалі  на кінець світу…Душа не витримує  трагедіі – гадаєш, щось треба було робити, якось вирішувати, але не так! Не так! І внутрішньо ти не можеш змиритися. Не можеш. І плачеш, і голосиш, коли читаєш ці рядки.

Та раптом з’являється начальник, і вимагає поквапитися і не  церемонитись – «Давай, хутчіш!». А тут уже і вухо чує російську казенну мову – вона передається зворотною ярижкою – українські літери- російський текст. І розпочався справдешній, грохітливий під дим і скрегіт залізничних  коліс і вагонів пляс Левіафана! Така собі макабрика, пляска Смерті  -  солдатики входять у раж, і вже не замислюючись, втративши усю людяність і людоподібність, наче мішки з картоплею, одне на одного, куди і як попало закидають  скривавлених і побитих фронтових побратимів в їх залізні саркофаги, а то й могили! Навітьбрязкання священних  нагород  за святий Подвиг, дзвониками підігрує тому пекельному оркестру.

І лише жінки, що набігли і мали ховатися по кущах, марно намагалися фізично протистояти  цій нарузі  і гвалту, стали піснею на захист знедолених і скривджених. Так, простою, невибагливою. «неграмотною», народною  піснею на суржику про долю «танкістів» і «самоварів», яка лунала хором найвищого звучання – людяності, що постає проти ганьби і насильства, проти бездушного і непереможного  Левіафана! До них приєдналися жертви з вагонів. І Клавка, «намагаючись точно дотримуватися говірки київських слобідок»,  рвучи груди,якомога голосніше співала, наче заклинання і оберіг водночас:

                                                          Ничего ты, дочурка, не знаиш,

                                   Што же мама не вышла встричать?

                                   Она стала сорвсем нам чужая,

                                   И не будем її вспомынать».   

Вона раптом відчуває в собі особистість і людину вільну, вона «збагнула, що дика дисгармонія цієї пісні з тим, як вона жила, відкрила їй очі на облудність і малодушність світу, в якому вона ховалася».   І далі за автором: « Вона глибоко вдихнула і. безжально зриваючи голосові зв’язки, закричала. Вирвавши з м’ясом, з кров’ю, зі слиною, з жовчю, зі сльозами, з любов’ю, з болем, з жалем, з образами, зі страхом, з приниженням  - той ковтун, який сидів у її грудях, і кинула у жовтувате [тут асоціація із жовтим партійним женихом, тобто із системою (М.Г.)] світанкове київське небо свій особистий присуд:  - НИКАКОГО ТЕБЕ НЕТ ПРОЩЕНЬЯ! От і все – видих!

І це був би ще один із дуже багатьох творів про «темне минуле», якби не «вушка» одного пасажу. А саме, метафорично, таке «верхнє до» - так звані «королівські» ноти, за які в Італії і в інших країнах світу співаки найбільше поціновуються, -  сплеск одкровення Єлизавети Петрівни, яка в «таборах ді-пі працювала»: «Так от там…справжні буржуазні націоналісти! Я їх бачила. Як оце тебе зараз. То вони – і чоловіки, і жінки, і молоді. І старі – дивляться на тебе, на комуністку з Радянського Союзу, так, що ти не знаєш, на якому світі опинилася! Вони люто ненавидять усіх нас. І вони. повір мені, далеко не жвлюгідні, як тут їх інколи описують. Повір мені, Нелько, це – сила. Вони по суті – хто?  Біженці! Голодранці!  Вони тікали під час війни в Німеччину з двома клунками і своїми ідеалістичними уявленнями про вільну Україну. А бачила б ти, як вони трималися на наших співбесідах : не менше, як лорди! І як вони вкладали в свою чемну мову все призирство до нас! А бачила б ти,  як вони облаштували свої табори : практично зробили з них маленькі держави – зі школами, університетами, церквами… І їхню віру в націоналістичні ідеї не можна нічим випалити.  Ось що таке буржуазні націоналісти!  А ви тут воюєте проти Рильського і Сіробаби!». 

Тут, тут ключ до розуміння роману. Його меганаратив – НЕ ТИХ НАЗВАЛИ ГЕРОЯМИ!   І Клавка з її любовним трикутником, і Пленум, і Спілка з Ролітом, і Рильський з Малишком та іншими,   і  різносоли зі «смаколиками», кав’яром, шампанським,  звислим коренем петрушки і паровими котлетами ( автор не робить  хоча б найменшого натяку на страшенний голод в Україні 1946/47 років з майже міліоном жертв  ) тощо – все служить цій ідеї, є декораціями, освітленням, тлом. Підсилювачем звучання!

Та щоби закрити цей гештальт, вважаю за справедливе таки побачити Київ. Роліт, той час, але на декілька років раніше,  і «лордів» в інтер’єрі» - також українських письменників.  Жодних коментарів – лише документи.

Аркадій Панасович Любченко - український письменник. В 1938 заарештований, але незабаром звільнений (до сьогодні  невідомо, яким чином йому вдалося вціліти). У передвоєнні роки працював у Спілці письменників на посаді культпрацівника: багато їздив з делегаціями по країні, допомагав в організації літературних вечорів. Свідомо залишився на окупованій території.

«25/УІ - 42 р. Отже, він пропонує співробітничати в DNB [Deutsche Nachrichten Büro  скорочено DNB) була офіційним, центральним агентством друку німецького рейху за часів націонал-соціалізму. (М.Г.)  ] (в Рівному), причому матеріали я можу йому давати безпосередньо. Ця праця буде добре оплачуватись. …Я натякнув, що мої деякі статті з «Н.У.С.» і повідомлення про мою втечу від большевиків надруковані також в газетах Львова, Кракова і Берліна. ... Я дуже радий, що не порушено моєї гідности, і вів я розмову в достойному тоні самоповаги. Почував навіть, що моя діловита підтягнутість і коректність, навіть моє убрання і свіжоголене обличчя мало тут своє певне значіння. Він, між іншим, спитав десь після початку розмови: українець я чи росіянин? Я з підкресленням відповів, що українець, і це підкреслення примусило його уважно зиркнути на мене. Це було дуже відчутно і показово. Він теж був…  молодий німецький чиновник. Потім пішов я до SD [Sicherheits Dienst] — Штепа передав мені офіційний туди виклик, — що міститься на Володимирській, в колишньому будинкові НКВД.

1/УП. 42 р.  Знаменна дата! Рівно рік тому, як саме в цей час (о 9-й год. ранку) цей двір «Роліта» збуджено гудів, сповнений був надзвичайного хвилювання і метушні — виїздили письменники, перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів приховували цю справу. Автобус прибував і одбував, транспортуючи «добровільних утікачів» на двірець. Ще вночі виїхали на станцію «найвельможніші» (Тичина, Панч, Рильський, Рибак, Гофштейн, Тардова з робітницею, Городський тощо — переважна більшість «аристократичного» нового крила будинку).

4/УІІ — 42 р. В цей день торік о 6-й год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів. Маміконянц — діловод Спілки — передав категоричне розпорядження Бажана і Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. «Куди?» «Нє знаю, куда повезут».. А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватись в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють.….В Спілці — товкотнеча, розгардіяш, паніка. Особливо — жиди. Хтось каже про жертви останнього бомбардування, а Коган істерично майже кричить у відповідь: «Мнє ето нє інтересно. Мне інтересно, когда же я получу посадочний талон? Когда же я уеду? Почему евакуіруют в первую очередь украінцев? Нам, євреям, нємци больше угрожают!» Обурення, шум, метушня, народу стільки, що й противитись важко. До того ж уже темно, а світла нема —затемнення від самольотів. Жидівка Балясна, що виконує тепер відповідальну роботу по лінії парторганізації, нашвидку в півтемряві пише мені посвідку на від’їзд.….. «Ти уже єдєш? Уже єдєш?» «А ти, що ж, не бачиш, чи як?» «Ну, до свіданья, счастлівий путь... Когда же меня повезут? Что ето такое делается?» Я ледве одчепився од неї, а  в душі промайнув радісний промінчик — ага! захвилювались жидки, піджилки трусяться! Так вам і треба! Скільки ти одна, Софіє Левітіна, завдала нам у свій час скрути і болю, коли була цензором в Головліті, скільки ти тому ж Хвильовому крові зіпсувала! А тепер тремтиш, скавучиш. Так тобі й треба. От, коли б тільки була можливість, взяв би й послав тобі кулю просто у твій вузенький, але хитро-шкідливий лоб. Чекайте-но, чекайте, що вас ще спіткає. Розплата допіру починається, і ви всі, як стривожений рій, допіру тільки зашалютались.

13/УІІ — 42 р.  … був у мене Хоменко,   Він розповідав про Уфу, де встиг побувати ще у вересні як евакуйований і звідки різними комбінаціями все ж таки вислизнув. …  Отже — Уфа.  Бував він у Тичини, який жив тоді в малесенькій прохідній кімнаті: два ліжка для його й Ліди, а мати Лідина на долівці. Обіцяли йому кращу й теплішу кімнату, але ж на неї запретендував якийсь актор, потрібна була за неї рішуча боротьба, — і Т. махнув рукою, перехопили в нього той куток. Т. казав, що збирається писати мемуари. Він улаштував при Башкирській академії Панча, Копиленка, Яновського, Рибака, Гофштейна. Тоді Гофштейн почав домагатись, щоб улаштувати іще там такого бездару-жидка, як Скоморовський, та ще кількох жидків. Т. жалівся на це Хоменкові і не приховував уже свого обурення на жидівське нахабство. Довелось Хоменкові в тій же академії постояти в черзі до буфету разом з Рильським та Копиленком і одержати зрештою трошки киселю в мисочку... А що ж було потім, узимку? Кажуть, ніби всіх їх з Уфи потім повезли далі на Сибір. Хтось там, безперечно, не витримає, загине.».

 

Улас Олексійович Самчук - український прозаїк, журналіст і публіцист. Творчість Самчука була широко відома в українській діаспорі, однак лише на початку XXI століття повернулася в Украіну. В 1941 році в складі однієї з Похідних груп ОУН (прихильників Андрія Мельника) Самчук прибув до Рівного, яке стало адміністративним центром створеного німцями Рейхскомісаріату Україна. Був головним редактором газети «Волинь» до березня 1942. У своїх публікаціях вказував на те, що «головним ворогом українського народу є московсько-жидівський більшовизм».

«В цей час ведеться величезна боротьба на довжезному фронті Сходу Європи. Основним завданням є знищення й викорінення комунізму та жидівства на Сході… Ця боротьба ведеться з насадженням великих жертв, але вона буде закінчена так само успішно, як і успішно проходили інші бойові завдання армії Адольфа Гітлера. В цій боротьбі йде також про долю і будучність нашого українського народу. Ми всі пережили роки більшовицько-комуністичної навали. Ми знаємо, чим були для нас ці роки, тому нашим єдиним бажанням є чинно допомогти цій армії здобути намічену нею мету. Віримо твердо і непохитно в її перемогу, бо на її чолі стоїть муж надзвичайного мірила і надзвичайної духової сили – Адольф Гітлер».(Підпис – Улас Самчук. Волинь. – 1941. – Ч.3. – 14 вересня. – С.1).

 

«А де ж сам той Корнійчук? Мені лише показують його кабінет. Порозкидані темно-вишневі меблі. Якісь картини. Ось там сидів його секретар… Де ж Рильський?. Який, кажуть, особливо любив проводити час у ресторані. розмальованому полтавською орнаментикою? Де ж Панч? Де Бажан? Де славний двічі орденоносець і академік Тичина? Де Яновський…  Не згадую вже різних Рибаків та Капельштайнів.

Немає… Виїхали. Вилетіли. Ось їх зруйновані гнізда. Воюють «за батьківщину, за рідного Сталіна», Корнійчук. Бажан, іван Ле та інші разом з Вандою Василевською підписують газетку «За Радянську Україну», яку скидали нам з літаків на Волині і яку селяни пачками приносили нам до редакції. Невідомо, чи по волі, чи поневолі воюють вони. Про це довідаємось колись. А зараз їх немає. Союз письменників у Києві майже порожній. Клюб зайнятий військом і не можна його видістати. Якась пустка, якась глухість…».(Підпис П.Б. Волинь – 1941. – Ч.24.- 14 грудня. – С.2).

 

Андрій Андрійович Терещенко -   народився 16-го січня 1901 року на хуторі біля села  Щербанівки, Золотоноського повіту на Полтавщині в козацькій родині. З роду  меценатів Терещенків.

2010 року до України повернулася величезна колекція раритетів з Будинку-музею Тараса Шевченка в Києві, що була втрачена, здавалось, назавжди  під час війни. Медіаресурси повідомляли, що «Архів вивіз за кордон Андрій Терещенко, який очолював музей Кобзаря під час війни» -  одинадцять чи дванадцять валіз із безцінними для української культури, історії, України зрештою музейними експонатами, серед яких і записка. яку написав товариш  Шевченка Григорій Честахівський їх спільному другові Олександру Лазаревському 10 березня 1861 року: «Сегодня утром умер Тарас. Побывайте в его квартире, как будет время».Багато речей, малюнків, ескізів, пов’язаних з Тарасом  Шевченком тощо . Та повернулась лише половина колекції – решта загинула в палаючій Європі, коли Терещенко «рятував»(!) безцінні раритети, прихопивши їх з собою,  тікаючи з Києва разом з німцями і  переховував їх.  Рятував від кого? Від чого? Від визволеного Києва і Шевченкової землі?

Отже. Вікна Овертона – навстіж!  І -  «НИКАКОГО ТЕБЕ НЕТ ПРОЩЕНЬЯ!

Марта Геліос. 

ПРЕОБРА ЖЕННЯ СВІТЛА

 

                                     „Те саме є не те саме”

                                                                                  Богдан Чепурко

 

         Насамперед визначимось, про що йдеться. Збірка „Дивина” позитивно заряджена й покликана підсилювати життєву снагу читача. Здавалось би, в ній жодної критики сучасних реалій – маємо справжню феєрію живої лірики, й це принципово! Всі тексти пронизує здивоване дивовижжя несприйняття тотальних маніпуляцій найсвятішим, коли особистісне підмінене дрімучим еґоїзмом, а колективне – „калхозом”.

                            Неторкане слово мовчить в глибині.

                            Знечаялась чайка. Не дихає риба.

                            Заснув синій коник. Туман відсинів.

                            Заплакала мама у скибочці хліба.

         Цей умовний максимум – торжество живої пам’яті, наскрізна весняність тих, хто прийшов у цей світ з не даремно і має виконати призначення – проймає кожну клітину віршів.

                            Надхненно змінються час.

                            Пливе у ніч бажання бути  .

                            Схиливсь я щастя зачерпнути –

                            Тече ріка життя крізь нас!

         Здавалось би, в цих кількох рядках сказано найважніше, але ж ні: це навіть не початок, бо ж усім кермує вічний Замисел.

                            Коли ти вилиєшся в простір,

                            весно спресованого часу,

                            і бруньки вистрелять, як постріл,

                            і встелять землю хвилі рясту,

                            й зазеленіє світ широкий

                            на всі околи великодні,

                            і вглибне спокій у неспокій,

                            і вдарить в небо грім мелодій –

                            тоді із того й цього світу

                            зійдуться в гурт пісні, як діти,

                            і в хвилях молодого вітру

                            заграє ще молодший вітер,

                            і день погідно розпогодить

                            обличчя вод в обіймах ряски,

                            й відкриє задум нам господній

                            зелений гай – розквітлий наскрізь.

         Що ж, це направду довірчо щира розмова із самим Творцем – на рівні вічних партитур, як сказала би Ліна Костенко.

                            Стань над рікою. Вмийся так само. Вмийся та само

                            В чистому світлі, в білому світі, в знаючих водах.

                            Плеса торкнися, неба торкнися тихо вустами –

                            Може, до тебе, може, до мене Бог заговорить.

         Тонус поетики Богдана Чепурка видихає і вдихає красу й силу поетичного преображення. Ось вірш начеб про сонячне Закарпаття, але ж йдеться про все космічне безмежжя з невипадковими алюзіями до Шевченкових Вільшан, знаних у всеукраїнському контексті. Мова з її топонімічною універсальністю творить справжнє диво: єднає здавалось би непоєднуване в соборну цілість!

                            За Колочавою – Вільшани.

                            В Тереблі – гребля чимала.

                            Цей край напишеться віршами

                            Й оголить душу догола...

                            Стоїть в очах мені Колодне –

                            З-під гір до Магури стремить.

                            Углибне темне і холодне –

                            Жаріє Уголька в блакить.

                            Горить над Чорною Рікою

                            Свята яса – Молочний Шлях...

                            Й сам Бог торкається рукою

                            Свого творіння у горах.

                            Над Осторіки Синєвиру –

                            Згорає Стримба нанівець.

                            Й перекидає Бог сокиру

                            З Передньої на Негровець.

                            Там Канч глядить згори на Гребінь,

                            Малий Горган – на Чорний діл...

                            Й летить Земля у Синім Небі –

                            Святити рай вкраїнських сіл.

         Оця всеукраїнська присутність дуже природна для світоглядних основ нашого поета – він живе ними незворотньо зримо. Ледь не про кожний текст можна писати трактат, бо те, що на поверхні, – лиш видиме, але відчувається, що в підтексті закодовано огром філософсько-історичної парадигми й чутно серцю реальні підвалини Української геоплити, яка давним–давно примандрувала зі субтропічної зони в помірно-континентальну, і про це пам’ятають божі птахи, коли летять у вирій. Ми журимось, як вони відлітають, й називаємо їх журавлями, однак радіємо їх прильоту й звемо веселиками. Чепурко написав не один трактат („Ураїнці”, „Небесна родина”), в яких про це мова і які, до речі висувались на Шевченківську премію („Книга перетлумачень”, „Полігон Господа Бога”). Поет не боїться смерті бо й смерті на його думку нема: є перехід. Тобто його творчий оптимізм глобальний.

                            Лиш простягнутися за обрій полотном

                            Душі всесвітньої, що стала світлом...

                            Нехай мене накриють полином.

                            Нехай мене згадають сивим вітром.

         Звісно ж, дистанція між світом і потойсвіттям – незглибна, тому пам’ять ліричного героя діткливо конкретна.

                            Хто запише пам’ять роду на гулких камінних скалах,

                            Хто зворушить дух Країни, що тече з тисячоліть,

                            Хто життя моє окреслить яко Духа божий спалах

                            Й понесе в нові століття мого роду божу вість?

                            Рінь мовчить. Із моворіччя білий човник випливає:

                            Місяць повний п’є з макітри тихосяйне молоко.

                            Мамо, мамо, хто впізнає твою пісню край Дунаю,

                            Хто любов твою освятить несподіваним рядком?

         Так, це безперервний процес, дорога в світи і засвіти, безцінний досвід кожної окремої душі.

                            На осонні солодко зідхнути,

                            Розчинивши молоді меди

                            В полинах любовної отрути,

                            В голосах розкішно молодих.

                            І переливати знов і знову

                            Уривчасте кукання зозуль

                            В золоту закохану розмову –

                            З правої до лівої півкуль.

                            У джерельних водах молодильних

                            Відмивати золото душі,

                            Задзвонити дзвонами в Путивлі,

                            Загубитись променем в дощі.

                            Ластівкою світла молодого

                            Пролетіти між чужих облич...

                            Й віднайтись, як в спориші дорога,

                            На яку ти стала і мовчиш.

         Чи є в сучасній поезії щось значніше від мови й недомовлень поета з Подільської височини, його надхненних відчувань минущого й непроминального?

                            Там життя не знає, що його чекає.

                            Там пливе щасливо листя по воді.

                            Там дими здиміли, й вкрився мохом камінь,

                            Й зледеніли в полі ямки від слідів.

         Заряд життєвих струмів його жвавої й на диво живої поезії всепроникно живильний і невичерпний.

                            Ховає хвоя в холод опівнічний

                            Гарячі витівки грибів і квітів.

                            Навшпиньки ходить спокій споконвічний –

                            Там, де сміялись янголи і діти.

                            „Ти хто?” – запитує мурашка в дуба,

                            Що не линяє під стома вітрами...

                            Щасливий той, хто це життя полюбить

                            І не розлюбить в час лихий так само.

         Вражає дивовижно розмаїтий і наступальний характер ритмомелодики „Дивини”, функціонально розкішне римування, й не здивуюсь, коли про це писатимуть колись майбутні дослідники у фундаментально доказових монографіях як своєрідну науку віршування, а ще більш власне поетики й поетичності. „Червень – невечерній”, „І день не йде – Де-не-де.”, „Про Київ – Квітки їв”, „В груди б’ють – будь-що-будь”, „Поза тим – золотим”, „До дна – Одна”, „Байрач – Ускач”, „Не там – Пополам”, „Заплав – Відпалав”, „Йде – Ніде”, „В позакрай – не вмирай”, „Безодні – Господні”, „Рукоять – Мерехтять”, „До краю – Відкраю, „Вище й вище – Не вчинив ще”, „Бджіл – Навпіл”, „На три квітки і ягідки – У нікуди із нізвідки”, „Заголосить – Незадосить”, зокрема й внутрішні співзвуччя: „Із вилиць, наче з вулиць”. Звісно, ж ці мікродеталі не можна розглядати окремо від контексту вірша, але рівень майстерності вони переконливо зримо й відчутно ілюструють. хоч навіть найкращий літературознавчий аналіз все-таки спрощує чи й утрирує тайну творення, яка принципово не піддається аналізу, бо перебуває поза розкриттям чи коментарями потаємного. Ну, ніяк не хоче покинути мене думка про очевидну безглуздість будь-яких пояснень: краще прочитати, і (правильно!) – помовчати. Бо як пояснити факти, про які Богдан Чепурко пише і в споминх, і в поезіях, згадуючи батька: ось бджоли на могильному вічнозеленому кущі приліпили куль вощини з медом на пам’ять про пасічника, який їх доглядав. Або як пес Борко кожного дня після смерті господаря ходив на гробівець і лив безутішні сльози, аж поки безслідно не пропав...  А це ж найвища поезія життя й трагедія існування!

                            Завмирає усе. Затихає, як пісня.

                            Ти не бійся тоді: заспівай і засмійся.

                            Ти скажи собі так в світовій круговерті:

                            Не боявсь я життя – не боятимусь й смерті!

         Невичерпний оптимізм пронизує драматичні колізії існувального тла. Всупереч усьому, може, й вимушено, Чепурко працює навіть від протилежного: з негативу творить позитив, з пекла – рай, ледь не попадаючи в тенета самообману, ілюзій та утопій. Безмежна довіра, яка, звісно ж базується на вірі, ідеалізм і романтизм виказують його явну нетутешність, правдолюбство межує із наївностю, донкіхотство із лицарською шляхетністю. Насправді ж він бореться все-таки не з вітряками, а з пустомельством, бо тягнеться до максимальної результативності, а ще таких банальностей як душевна рівновага, досконалість, гармонія.

                            Над Стрипою помеж людьми,

                            Під вербами вряд – молодії

                            Сміялись і плакали ми

                            Й молились на образ Марії.

                            А мимо прочани ішли,

                            І кидалась риба над плесом.

                            Й найперший листочок поплив –

                            Крізь осінь, крізь зиму, крізь весни.

         Поет повносило живе         Україною, живе Шевченком, просто живе. Ось вірш, написаний в мить смерті Чорновола.

                            Не береза в лісі шелестіла,

                            скапуючи соком навесні.

                            Не маленька квітка захотіла

                            виспівати всі свої пісні.

                            Не ліси тулилися до літа

                            і корінням розгрібали мерзлоту.

                            Не мені хотілося хотіти

                            хвилювати хвилю золоту.

                            Ще не вся померла Україна.

                            Ще не вся розхлюпалася кров.

                            Ще тоненький промінь у барвінок

                            золоту голівку не поклав.

         Космогонічний заряд поезії Богдана Чепурка натуральний і життєствердний. Поет переконаний, що тут і там, і всюди – хоч різна мова й подібно неподібні контактні зони животворчості, зв’язок по вертикалі залишається сталий.

                            Йде хаос по вінця налитий

                            Червоною магмою барв.

                            Йду я, щоб тебе сотворити,

                            А ти мене зрадою вдар.

                            Ніхто й не згадає ніколи,

                            Для чого прийшли ми звідтіль –

                            З далеких космічних околиць –

                            По воду, по хліб той, по сіль.

                            По правду й незраджену совість,

                            По чесність і чисту любов,

                            По ласку, а ти нам натомість

                            Влий оцту в палаючу кров.

                            Повстану – такий, а не інший:

                            Нам космос серця отворив!

                            Й візьму на той світ я не вірші,

                            А духа високий порив.

         Тут важлива етично-естетична коректність, адже Тайна Святого Духа ніколи не розтаємничиться, однак її відчування наснажує творців. Надхнення по суті нема: таорчість – це безконечний процес в усвідомленні й визнанні Богоприсутності та БОГОНАДХНЕННЯ, на який прозоро натякав Володимир Івасюк при вишнях й святих бджолах журналістові Іванові Лепші, поки мама варила вареники.

                            Зоря в зорі зорю признала,

                            Серця тулились віч у віч.

                            Якби я знав, якби ти знала –

                            Яка глибока вкраїнська ніч!

                            Заквилить в Полтві кров Каяли,

                            Притулить Альту гін сторіч.

                            Якби я знав, якби ти знала –

                            Яка глибока вкраїнська ніч!

                            Пливу в обіймах Ідеала,

                            Лечу в серцях своїх на Січ.

                            Якби я знав, якби ти знала –

                            Яка глибока вкраїнська ніч!

         Пантеїстична натурфілософська парадигма була близькою ровесникам Богдана Чепурка – Олегові Лишезі й певною мірою Грицькові Чубаю. Не чужа вона й автору „Дивини”. Йдеться про сімдесятницьку когорту, яка поставила перед собою надзавдання опредметчити заабстраговану поетику шістдесятників й утвердити тонку матеріальність та фізичну відчутність духовного.

                            Сам Бог став у чергу до видимих втілень,

                            Немає зупинок в народженнях тіл:

                            Ти рвала ожину, ти щастя хотіла –

                            Схід сонця в губах червонів.

Або й таке:

                            Світ удосвіта збудився,

                            Личко викупав у росах –

                            Мов душею причастився

                            До божистого Ероса.

                            У заклечане звучання

                            Заросився-задивився.

                            Під мовчання стоголосе

                            Ярим сонечком упився.

                            Розкололася калина

                            На три квітки і ягідки…

                            – Де той Бог? Узяв й полинув

                            У нікуди із нізвідки.

         Й тут важливо констатувати, що покоління сімдесятників понад певні ілюзії попередників розуміло, що конфлікту з імперською Москвою не вдасться уникнути. Тут – або-або!

                            Вітер колише зимну траву.

                            Холодний квітень перебіг в травень.

                            Як я цю весну переживу,

                            Коли стерильні думки і барви!

                            Закрились квіти. Не чути бджіл.

                            Джмелі сховались в таємні нори.

                            Розпанахає душу навпіл

                            Зачаття й плоду затятий ворог.

                            Ніщо нікому не промине.

                            Не розпочнеться. Не спогадає.

                            Вб’ють на Донбасі не мене.

                            Янгол за вбитим заридає.

         Автор „Дивини” у вірші „Донбас” безапеляційно заявляє, що „По сей бік Дону дух людський розкутий, по той бік Дону – виродки в Кремлі”, а все ж добре усвідомлює, що за висловом Івана Мазепи „Самі себе звоювали”, бо ж нема більших ворогів у Матері народів, як самі вкраїнці, які заради інакшості готові зрадити самим собі, своїй природі й призначенню.

                            Читаю Василя Голобородька –

                            Бачу вимерлих українців:

                            Вони заходять один за одним

                            В розверсту землю і не співають,

                            Бо вимерли.

                            Читаю Василя Голобородька,

                            І розумію, чому так сталось,

                            Що народ перестав бути народом

                            І захищається своєю інакшістю.

                            Читаю Василя Голобородька.

                            Бачу орду навпоперек,

                            Яка росте разом з чортополохом,

                            Але зникає, як тільки її розпізнати

                            В степових сутінках.

                            Стали б ми безсмертниками, Василю,

                            В степах України,

                            Але й народжене вироджується –

                            Стає перекотипольним.

                            Заростають травою донбасівські люди.

                            Донбасівський народ – як трава –

                            Обростає травою перестає бути...

                            Чи вигляне колись з потойбіччя

                            Дух предків – чизагляне в душу

                            Сон синьої ночі...

                            Коливається ковила. Тирса шумить

                            У вушній раковині мертвих.

                            Разом з вишнями лечу крізь вишневий сад:

                            Ніхто не озивається: нестерпно біле –

                            Тремтить пелюстя.

                            Ще трохи і проклюнуться ягоди –

                            Й відразу червоні. Печаль пролітає мимо,

                            Думки вглибають за обрій.

         Й оце самовбивство властиве всім народам, які недосклались-недорозклались, й усвідомлювати це, що Нація не сформована, й що ми й надалі залишаємось лиш матеріалом та сировиною, – надзвичайно важко.

                            Замурована Полтва проспектом Свободи,

                            В Боже вухо шепоче тихий стогін води...

                            Б’ється в мури похмурі, між камінь колобродить,

                            Виривається з пащі століть і годин.

                            Затамований подих підземного русла

                            Чують леви і люди крізь ночі і дні.

                            Кров джерельна потоку захлиснулась, загусла.

                            Зорі в небі не знають – риби плачуть чи ні.

                            Полтво, Полтво – Полтаво неслави,

                            Закували навіки. Зацькують і Дніпро...

                            Б’є годинник на ратуші. Козака обезглавлять.

                            Витре кат із Підкови ще не висохлу кров.

         Що ж, боротьба за самоідентифікацію триває: за Україну протягом століть йде кровна й безкровна війна.

                            Мороз в завоях білих смокче лапу сонця.

                            Засіялись снігів пречисті в Бога зерна.

                            Народжується кров нових планет

                            В невидящому оці.

                            Оновлюється в яслах сіль весіль вертебна.

                            Гремлять вулканові розпечені каміння зір прадавніх.

                            Вогонь жере гарячку днів давно минулих.

                            Вмирають марення і мрії безпідставні.

                            Йдуть вилупки нових надій під вражі кулі.

                            Старе й нове сплелось, як яв і потойбіччя,

                            Як слово – вже народжене й ще не відтиснене                                                                                                            в друкарні.

                            Із Тайни тайн виношується плід епох сторічних

                            Й кує сам Бог новітні злитки сонць у монетарнях.

         Що ж, дорога в нікуди триває: без чи не дитячої довіри до світу не було б і цього світу, і незагайної потреби його вдосконалення.

                            Дорога зависає і чагарях –

                            У темних ямах дозріває тиша.

                            Лиш вітер крони нагорі колише,

                            Й до вітру треться шкарубка кора.

         Чи:

                            Глянеш в позаобрій крізь літа

                            Й розпізнаєш зриме і незриме:

                            Птах душі у вирій відлітав

                            Й повернувсь з думками молодими.

 

         Сонячний оптимізм Богдана Чепурка підтінений легкою печаллю, бо навіщо обтяжувати людей страстями мордастими цього на надто й досконалого світу?!

                            Десниця Десни розрубає

                            Чорнобильську плаху навпіл.

                            В лимані Дніпро углибає

                            Прісну свою душу в ропі

                            Із Понту розбурхане море

                            Нам викине рибу до стіп,

                            Й старезного дуба пракорінь,

                            І чашу, і плуга, і хліб.

                            І солі апостольську дрібку

                            На рани соборницьких душ.

                            І слово, і пісню, і квітку,

                            Й вулкановий пульс невсипущ.

                            І станемо ми за Десною –

                            За крайкою сивих небес –

                            Кричати до Бога, до болю,

                            Щоб знову, вже вкотре, воскрес!

         Образна система Богданової поетики має надзавдання: через духовне преображення воскресити життя, перевести його в досконалішо зриму реальність. Звісно ж, це стопроцентно утопічно, але й (бо що тут скажеш!) безальтернативно. Тут слід констатувати тонку філософічність саме як спосіб жити, й про це він теж пише в своїх трактатах. Трагічна привабливість існування – в скоротекучості життєвого плину – водночас якраз це оправдує всі наші старання.

                            Прощай, Бручевице стара,

                            Прощай, горо Ванацка...

                            Прийшла, прийшла моя пора –

                            Негадано, зненацька.

                            На Кемпі янгол посмутнів,

                            Печаль мене обняла:

                            Життя перейде у пісні,

                            Що ми колись співали.

                            Всміхнеться доля молода

                            Майбутнім поколінням –

                            І захлиснуться від ридань

                            Забутих предків тіні.

                            Прощай, Бручевице, прощай –

                            Сльоза журчить в пів ока:

                            Скінчилася життєва гра,

                            Закрився світ широкий.

         Цю пісню про незнищеність одухотвореної матерії поет веде усім своїм багатоголоссям, й ця органна багатозначність відлунюється в ще живих серцях читачів.

                            Земля змаліла в грудку глини,

                            перемлівають на осонні

                            повітря хвилі, і хвилини,

                            і хвилювання безсоромне.

                            Крізь сон і сонце каже сонях:

                            „Тік-так. Тік-так”. І дозріває

                            сімсот зернят в його короні.

                            І день на маківці вмирає.

                            Бджола бринить у лоні квітки –

                            ніяк розстатися не може.

                            Мої слова – мовчазні свідки:

                            ніщо життя не переможе!

         В крові кожного справжнього поета нуртує невмерла Україна.

                            Бузок відцвів. З кущів жасмину

                            Росте веселка над селом.

                            Пливуть тонкі кружальця диму.

                            Зібрались гості за столом…

                            „Клює!” – кричить глухар у лісі.

                            Парує річка, а туман,

                            Поки постелиться у вічність,

                            Обніме річку і … лиман.

                            І в глухомань через долину

                            Майне меж горами в Дніпро,

                            І двері вічності прочинить,

                            Й забуде пра й згадає про…

                            І ми з тобою, любий сину,

                            Почнемо пісню про туман...

                            Й відчуємо, що над Вкраїну

                            Нічого кращого нема!

         Чим прикрити вразливу оголеність душі й усвідомленість, шо „Правди не зіськати” й солідарності катма – ні з своїми, ні тим паче з чужими?

                            Лежала свитка. Босий Бог

                            ішов ріллею й загорнувся.

                            Орач дивився і всміхнувся.

                            Моя ти свиточко святая,

                            як Боже Слово нам світаєш

                            на тому світі і в світах.

                            Я так люблю тебе й не знаю –

                            якого дива дожидаю…

                            А Бог сміється в небесах

                            і тою свитою вкриває

                            від москалів Чумацький Шлях.

         Дивина ж не тільки в тім, що кожна доля неповторно інша, інакша, а й в тому, що світ одуріє, переведеться в ніщо, якщо не буде вельми солідарного погодження і взаємопідсилення вкраїнського людства.

                            Ріще пливе за водою.

                            Зирить зоря у криницю.

                            Юда росте із роздвоєнь.

                            Цвіркає кров з плащаниці.

                            Боже, мій названий брате,

                            Отче у вишніх і Сину,

                            На хрестовині розп’ятий

                            В цю нерозп’яту хвилину –

                            В серці музичного слуху

                            Визри зорю перелітню,

                            Силу воскреслого Духа

                            Дай мені в очі столітні!

         Всіх нас турбує суспільна шизофренія, роздвоєність, відсутність цілісності людських осіб й Особи Народу, а отже нестача взаємної любові і здатності пожертвувати своїм малим-маленьким заради великої Ідеї. В „Книзі перетлумачень поет пише: „Україна – малесенька крихта Божої благодаті, крихка окрушина причащального хліба. В рожевому цвіті крину б’ють джерела істинної любові, ростуть до неба корінь і крона світового дерева, пашить вогнем корона королівського сонця, стогне-співає скрипка живої крові, скрипить вісь Чумацького Воза, відкриваючи скриню земних щедрот, пахтить породільними водами пишна й розкішна українська земля, украяна в Божого серця – ось що таке Україна, але найбільшим даром відкривається край – в укритті для праведних душ, коли криня-криниця життєвої вологи обволікає духовний безмір, вдихає Тайну Святого Духа, наповнює Всесвіт Божим надхненням. В душі українця на невидимих струнах надхнення гойдається „Вербовая дощечка” – вся з дощу, води й вологи, як жива істота. З тої живої води, з вербально-словесної прасили, з видющих вод-відань світотвору – постав крихкий, але й животворний світ взаємин. „По ній ходить Насточка”: помежи дощ, по воді – як ходив Ісус Христос. Не дай Боже дощенту зруйнувати вербовий, ба й вербальний рай!.. Припусти, мамо-природо, животворного дощу, дай зварити із нього соборний „борщ”!Це ж незбагненно святе заняття – творити свій ідеальний світ. Творення поезії – звісно ж, незбагненна тайна, але й звичайна робота душі. Поет наче б з нічого, а все ж, підключившись до словотвірної матриці, з огрому або й горстки слів, ліпить мов з ангельської глини, з голого „ніщо” святий образ, настрій, ніжну драматургію взаємодій, свою високу любов, своє велике щастя. Хтозна, з яких нещасть, з прожитого-пережитого в тисячних поколіннях, твориться це богонадхненне дійство. Сенсовість творчості-співтворчості – в любові, якою жертвує деміург заради спасіння людства й продовження життя на землі. У чистім полі, на синім морі стоїть дуб-однолюб. На тому дубі пташка без крил, без вочей, без високих речей. Шумить старовинне листя, грає зелена кров з-під кори, обнімає шерстке коріння живильну силу землі, коронує крона крилату наснагу вітру.”

                            Сіло за лісом сонце вечірнє.

                            Місяць на небі – білий, як лунь.

                            Любкають хвилі в широтах помірних.

                            Линуть-лунають луни відлунь.

                            Зелень проб’ється з-під синьоталу,

                            Вляжеться космос в Чорну Ріку.

                            Кров запульсує й мало-помалу

                            Рушить природа в далеч дзвінку.

                            Тиша травнева тьохкає в груди.

                            Проситься стогін в трелі ясні.

                            Світяться в небі зорі і люди,

                            Лагідні вірші, ніжні пісні.

                            Схоче Вкраїна вчитись у Бога –

                            Всесвіт обняти Духом святим.

                            Бузько клекоче над оборогом.

                            Боз розпахчівся сном золотим.

                            Ніч спочиває, вмита росою.

                            В зорях і водах – тінь голуба.

                            Голос джерельний в пульсі устоявсь.

                            Гіркне калина. Жовкне верба.

                            Вернуться птахи в рідне обійстя.

                            Нарване щастя встане з колін

                            Й влиє любові в серце по вінця

                            Для всіх майбутніх моїх Україн...

         Битва за Ідеал супроти всього лихого ніколи не припинялась – змінювались тільки форми й різновиди боротьби. Автор не тільки про це знає чи усвідомлює, а й творить таку атмосферу вкраїнської сили, яка б підсилила й врівноважила змагання добра із злом, давала в результаті погоджений варіант всесвітньої рівноваги. Подорожуючи  Закарпаттям, Івано-Франківщиною (Гуцульщиною, Бойківщиною, Лемківщиною) й іншими регіонами соборної Батьківщини, поет всюди знаходить знаки й символи жертовної невмирущості героїв. Поет піднімається на високу гору із символічною назвою „Творилець”, й серцю відкривається вся Україна.

                            На кручах Творильця з-під тайн праглибоких

                            Прорвалось до Бога неміряне Око.

                            Купається в ньому душа моя вільна

                            Й веселим потоком пливе в нероздільне.

                            Що більше, то менше я з вами сокочу –

                            Над Чорним Черемошем вмерти захочу,

                            Над Білим Черемошем жити і жити:

                            Чар-вина прасонячні Оком тим пити.

                            В низини втягає, верхами пульсує

                            Те Око глибоке, що плаче не всує.

                            За чим воно плаче й в глибинах регоче,

                            І дивиться в серце, і в душу, і в очі?..

                            Там наших повстанців тягли до могили –

                            У Божому Оці героїв топили.

                            Стискається серце на кожному кроці –

                            Чи світ ще купається в Божому Оці?

                            Межів’ям з Творильця на Чопаж і Довгу

                            Зібралося сонце в далеку дорогу.

                            Чи Божий це задум – Вкраїну до смерти

                            Вести помежів’ям й не дати Їй вмерти?

                            Не вмре, не загине вкраїнська потуга:

                            Ні давня, ні ближня; ні перша, ні друга.

                            Повстане нова українська прасила –

                            Покотиться Оком крізь братні могили.

                            Розбудить кургани святими піснями.

                            Повернеться в люди Прадовбуш з Праями

                            Й покличе до бою соратників крові –

                            Піднятись у Правді, у Вірі, у Слові.

                            Ридають органи крізь гори Путили –

                            Вкраїнські Карпати нарощують сили:

                            Горгани й Бескиди, Верхи й Чорногори

                            На грунях високих до мене говорять.

                            Я з ними, як з вами, лечу і вкриваю

                            Широкі долини вкраїнського краю,

                            Степи і могили – від орд чорноперих:

                            В криївках вмираю, вглибаюсь в печери.

                            Там кажуть до мене опришки столітні:

                            „Умри, а не здайся – будь воєм новітнім!

                            Винищуй ординські погибні пороки,

                            Відкрийся до вічного Божого Ока!”

                            Там Предок душею мене причащає –

                            В душі тій Вкраїна, як сонце світає.

                            Й знов пісня моя безпечальна і строга                                                               Летить-обнімає Вкраїну і Бога.

         Тут відкриваються внутрішньому зору деміурга висоти й глибини світотвору із всевидящим Оком в осерді вічності.

                            Око уперлося в небо.

                            Небо купається в Оці.

                            Вгнулись Путилові ребра –

                            Магмою скупані в сонці.

                            Витягнеш чопа з Чопажу:

                            Вирветься кров’ю й сльозою

                            Мова і пісня відважних –

                            Грім грозовий з Мезозою.

                            Вдарить у груди ізгоїв –

                            Переданням на три кінці…

                            Брате, умийся грозою –

                            Станеш в бою українцем!

                            Вмри, а відкрийся до Ока,

                            Щоб тобі очі відкрило.

                            Чути майбутнього кроки –

                            Заговорили могили.

                            У молитвах опівнічних

                            З правдою й кривдою в парі –

                            Гримнеш душею двосічно,

                            Вірною піснею вдариш.

                            Бризне із ока пророка

                            Сила цілюща і віща.

                            Словом, як Правда, високим

                            Бог тебе впише у вічність.

         Здається, ми потрапили в кульмінаційну точку, хоч це ще й не половина „Дивини”. Тут варто наголосити, що книжка має всі ознаки симфонії, яку наші композитори мали б надхненно омузичити та перевести в нову якість.

                            Весна гарніє на очах –

                            Із травня переходить в червень.

                            Ніколи я не розпачав,

                            Бо й те, що збулося, не вернеш.

                            Воно в тобі – як божий дар

                            І як покара за прожите:

                            Бджола і квітка, і косар,

                            Що взявся все перекосити.

                            Стоїть криївка на межі,

                            Розбомблена в стару епоху.

                            Й летять крізь обрій три стрижі

                            У гнізда стріляного моху.

                            Заєрипенилась весна,

                            Налита соками по вінця.

                            Признаєшся хіба в піснях –

                            Що й ти був в світі цім, як пісня.

         Й летить у небеса плин космічної музики, й усе одухотворяється магічно й могутньо авторською посвятою.

                            На гомін й шум на рокіт і ревіння

                            На вод ріку спадаючу в крутіж

                            У вирву вирв крізь гул каміння

                            Летить з етеру первородний вірш

                            Нема у ньому страху перед світом

                            Лиш велич створеного і музична трем

                            І срібло тонше за кришталь завіту

                            І золоте осердя вічних тем

                            На луки сонцевидні й травоїдні

                            В спасенну людяність летить сторчма

                            Й заводить оум хтось до болю рідний

                            Й гучить із неба золота сурма

                            І я мовчу й сльоза з тамтого світу

                            Мовчить над дзеркалом впольованих думок

                            Й гойдається на водах сивий вітер

                            Й морського паруса тонкий китайський шовк

         Ранимість всесвітніх сягань не знає меж й літургійно возноситься до найбільших вершин дотикально неосяжного й предметно відчутного.

                            Пахне суницями з лісу

                            Те, що в снах загубилось,

                            Може, в століттях чи в літтях

                            Або й в повітрі найближчім.

                            З чим порівняти сто сонць,

                            Що в крові засвітились,

                            Хто мені викаже те,

                            Що найвище в думках

                            Й що найнижче?

                            Дмуть північні вітри

                            Над усе, що сумне чи веселе –

                            Сеймом пливуть прибатурні гроби.

                            Йдуть до Бога голодні.

                            Завмерли, ба й вимерли, села.

                            Цвіркають ягодами із кров’ю

                            Горобці з горобин.

                            Тихо-тихенько покажуть мені

                            Щось таке, що ніхто й не згадає,

                            Ті, чи й не ті, що в сльоті

                            Й самоті, бач, були й відійшли.

                            Може, краще помовч.

                            Затисни гордо відчай в кривавій гортані.

                            Ні про що. Не питай.

                            Вже зростаються шви.

         Автор переживає й переймається світовою порожнечею й безоднями смислів, переводить світло в темряву і навпаки, повновартісно змагається із провідними силами світотвору.

                            Світ порожній, як бубон.

                            Рілля зачорніла в листопад.

                            Горобці з Маловодів

                            Летять в Підруду.

                            Вийшов лис на узлісся,

                            Розгрібаючи листя невпопад.

                            Вийшли з лісу берізки

                            Й нікуди вже більше не йдуть.

                            На лугах дзвонить тиша.
                            Повітря холоне зісподу.

                            Дим ковтають корови:

                            Допасають останню росу.

                            Розбігаються врозтіч

                            На кущах рижі цяточки глоду.

                            В’ївсь іржею в пейзажі

                            Оксамитовий сум.

                            Задрожали три квітки –

                            Там, де світиться темний мурашник.

                            Розпахчілись опеньки

                            В гниловодах перейшлих сторіч.

                            Все, як завше, колишнє

                            І трохи ще свіжовчорашнє.

                            День зідхає під вечір

                            І гусне крізь темряву в ніч.

         Здається, після Антонича й Тичини в нас чи й була де-не-де така переконлива цілісність і вимовність. Звісно ж Богдан незрівняно інший, в тому й зваба. Всі ж ми знаємо, що визнання приходить , як правило, після смерті, і я не здивуюсь, якщо сучасники не завважать неповторної з’яви, як це вже було не раз, бо й справжнє диво – поза досяжністю.

                            Троянди рваний зойк, й зідхання матіоли,

                            І неба синій шовк – не вернуться ніколи!

                            Це все було колись, коли – вже не істотно!

                            Бо скільки б не моливсь – а все безповоротно.

                            Відкинь зчорнілу синь і потемнілий ясмин!

                            З роси стартує день – наразі незагасний.

                            Але і він мине, зчорніє за туманом –

                            Й обніме ніч мене над Тихим океаном.

         Я свідомо багато цитую, бо вірші говорять самі за себе. Ви тільки прислухайтесь.

                  Так поволі дерева ростуть,

                            Углибають у небо вітри –

                            Не забудь, не забудь, не забудь...

                            Говори. Говори.

                            Знову я. Знову ти. Знову ніч

                            Залягла у глибокі поля:

                            Три зорі некаштанових свіч

                            Не горять, не горять.

                            Розшумілись у безвіч віки.

                            Впало сонце за сиву зорю.

                            Знову день говіркий, говіркий.

                            Говорю. Говорю. Говорю.

         Й притому він з нами, Він присутній. Він переходить з ночі в день, й все оприсутнює, наближає до найсердечніших глибин.

                            Тоне час – у беззвучність і спокій,

                            У божественний рай молодий…

                            В час такий в Шлях Чумацький стоокий

                            Не ходи!

                            Але що нам слова застережень –

                            Ми народжені з молока

                            Того часу, що Богу належить,

                            Того дня, що летить, як ріка.

                            Сурми клич – поспішай за добою!

                            Втиште голос: мовчіть до небес…

                            З краю в край ми підемо з тобою.

                            Ми підем.

                            В тихоясні і зорі, і води –

                            В шелестіння вишень і пісень…

                            І підуть з нами люди й народи:

                            Ніч і день, ніч і день, ніч і день.

         Ліричність такої поезії не пласка, пружна, образно невичерпна: ясно, що Богдан живе поезією й присвятив їй все життя.

                            Хрущі на глоді між пелюсток

                            Упились цвіту божим трунком.

                            Згорнувсь під серцем крові згусток –

                            Пробивсь, як пахощ з-під цілунків.

                            Акація небеснолітня

                            Солодким гомоном скипіла –

                            Нектар розп’яв вітрила вітру

                            І заливає всесвіт білим...

                            Вдихни пахучий мир із мірту,

                            Налийсь прозорістю по вінця,

                            Вбери у кров надхнення літер,

                            У білий світ врубайсьй засмійся.

                            Життя убралось в розмаїті

                            Квітучі шати різнобарвні –

                            Жасмин умився білим цвітом,

                            Як молоком із молочарні.

         Автор безмежно          безсторонній й водночас до всього причетний – як це йому вдається, знає хіба він сам. Із крайньої самотності він творить самодостатню самість.

                            Я знову сам. Нема нікого в мене.

                            Навскісний дощ. І клаптик просині.

                            Самотній я, мов листячко зелене

                            У жовтій осені.

                            Скотився дах краплинами у мокре.

                            Вітри і пісня докором печуть.

                            Усе згорить. Остання кроква ойкне.

                            Зелені буки горами втечуть.

         Поет ніколи не сам. Світ пречудовий, і спілкування з ним – це ж такий огром радісних відчувань й чудовно співтворчої гри!

                            Врядує осінь молода

                            В садках щобудня й щонеділі.

                            Прогнулись яблуні в плодах.

                            Мурашки бігають по тілі.

                            Перебігає вітерець –

                            На хмарі хмару доганяє

                            Й кричить до мене: „Сторонись!”…

                            Але мене уже немає…

         Богдан Чепурко з перших рук, врешті зі своїх досліджень, знає, якими високими категоріями мислили наші предки. Ось на Західному Поділлі протікає річечка Тайна, що час від часу ховається під землю. Є в Україні аж дві ріки Буг (Південний і Західний), яких колись звали без жодних натяжок чи недотяжок Богом. Уявіть, що переживає рибалка, вудячи на їх берегах: „Сиджу на берегах Тайни. Пливу в обіймах Бога.” Й Богдан співпереживає із такими далекими, але й близькими душами.                              Німіє тиша невимовна,

                            Лиш в очереті – хить та хить…

                            В безоднях ночі місяць повний.

                            На дні сльози сльоза мовчить.

                            Виходь на стежку. Олень трубить.

                            Їжак на задні лапки став.

                            Цілує ряска воду в губи.

                            Шершаві в берега вуста.

                            Крадеться ласочка на лови.

                            У лісі сойка сокотить.

                            Застрягло слово на півслові.

                            Цвіркун свіркоче. Буг шумить.

         Поет – у всіх часах і в позачассі. Поети знають один одного ще до народження.

                            Щоранку спалюють озон,

                            І дим невидимий і трохи гіркуватий

                            Летить з усіх неміряних сторон

                            У рай душі – у рідний край вмирати.

                            І я у тім краю загину –

                            Спалю в чорнозем існувальну глину.

                            І дим розвіється. І все мине.

                            І хтось спімне забутого мене.

         Поет живе кожною хвилею і безконечністю, або й не живе зовсім, бо живуть його вірші. Але що ми знаємо про вічність?

                            Пропадає вода в криницьох –

                            Зачекалась небесних дощів:

                            Бий з-під серця джерела мерщій –

                            Тьох та тьох, тьох та тьох!

                            Я не знаю, чи буде весна.

                            Ти не знаєш, чи буде любов.

                            Відшумлять. Відболять. Кров за кров.

                            Все одно. Не один. Не одна.

                            Все у світі таке й не таке.

                            Завмирає в останнім вірші.

                            Пульс болота загусне в брикет.

                            Відспіває душа у душі.

                            Проступає вода з-під землі,

                            Заливає намулений наст –

                            Буде битися пульс або ні

                            Й усміхатись джерельно до нас.

                            Проросте мурава з оболонь,

                            Вкорениться любов у віршах,

                            Зажурчить джерело з-під долонь

                            На кривавих донбаських копрах.

                            Відпрозориться риба у ряст,

                            Буде корчитись смерть в полині.

                            Так на так. Тільки так. Таки так.

                            Або – ні!

         В полях його рідного села є така яруга, що її називають Глибока. Богдан Чепурко понаписував десятки, якщо не сотні топонімічно-гідронімічних віршів, бо справедливо вважає, що в цих назвах – давньо-вкраїнські архетипи.

                            Там, де Лиса бреде Могилками,

                            Розсуваючи обрій за край,

                            Не криши мою душу на камінь,

                            На пісок моє серце не край!

                            Не ховайсь, моя пісне, в могилу,

                            Не закопуйсь в окопні шурфи –

                            Лиш греби в позакрай, що є сили,

                            Й мої стигми віршем розграфи.

                            Це ж моя, бо моя Україна –

                            Я до неї з тамтої прийшов,

                            Де мій Бог оповіщує вірно

                            Те, що нині налилося в кров.

                            Знов зідхає глибока яруга,

                            Йдуть і йдуть в позасмерть муравлі.

                            Ми з тобою не перші й не другі –

                            На цій рідній до болю землі.

                            Окопалась у серці глибоко

                            Моя вірність із краю у край.

                            Я, можливо, порушив твій спокій,

                            Але ти не вмирай, не вмирай!

         Поет у дитинстві як жайворонок й пряде свою пісню між небом і землею. Ще пастушком Богдан жив контактно з іншими світами, й там були зіткнення й драматичні колізії, декламації, гра сил, коли ти ще не вмієш писати й читати, але вже учасник великого творчого дійства. Твоя душа в польоті. Неземне надхнення, сила й відвага, вільне ширяння між небом і землею проймають твою сутність. „Злітаєш легко й невимушено: радісно міняєш напрям польоту, вигойдуєш-розтаємничуєш ймовірно-неймовірні, розкішно різноманітні видива світу й антисвіту... Мечами краєш розпросторену далеч, з відчайдушною веселістю злітаєш все вище й вище, торкаєш світобудовні конструкції, й вони летять шкереберть, а твій душевний рухоспокій з тобою: цей світ незбагненно цілісний, Бог непереможний. Ти частка ідеального безміру – чесна, чиста, частотна; ширяєш, як дихаєш. У передостанню мить – соколом зринаєш у небо, і це дивовижно самозрозуміло... Не стояти над прірвою часу, не висіти над безоднею смерті, не чіплятись за виживання – летіти птахою у піднебессі, голубом-духом ширяти у високості! Ти віддаляєшся – ніхто й ніщо не стримає твого польоту. Холод космічний окутуєтвою душу, жаром пекельним торкнуло твоє серце.”

                            За Глибокою, з туману

                            Визирають вим’я білі –

                            Йдуть корови в божім тілі

                            Пасти рудку спозаранє.

                            Груддя б’ється в груди ночі:

                            Скоро сонце вдарить в очі –

                            Й хтось, хто став над Гребільками,

                            Кине в став астральний камінь.

                            Загребелля загуркоче,

                            Вколотити вічність схоче

                            У життя, що неповторне:

                            Чорнобіле, білочорне.

                            Скинеться щупак над плесом –

                            Й загремлять сто тисяч весен!

                            Кров залюбкає, заграє –

                            В кожнім серці, в ріднім краї.

                            Бог вкладе в нове й новіше –

                            Найгарніше, найвірніше,

                            Щоб усе, що вщент пропало,

                            Знов увіч живим повстало.

                            Щоб заграли нижні води

                            Й відродилися народи,

                            Й до зірок летіли люди,

                            Й билось вічно сонце в груди.

         Богдан Чепурко завжди йшов від складнішого до простого, бо хотів, щоб його зрозуміли.

                            Розчахнулась моя вишня, впала перед хату:

                            Згадав все життя колишнє, братів, маму, тата.

                            Засмутилось Боже Тіло – вмилося сльозами.

                            Щось від серця полетіло до тата, до мами.

                            Стали дні мої коротші, хода помаліша.

                            Посмутніли мої очі, поважчали вірші.

                            На всю гору, на Ванацку пахне материнка.

                            Розпочну життя спочатку – з геройського вчинку!

                            Буде битись Україна, біль переболівши.

                            Впала вишня на коліна. Шумлять в гіллі вірші.

         Ось вірш „Ванацка” – є така гора в Осівцях, яку поет асоціює з Венецією.

                            На смерть стоїть моя гора Ванацка.

                            П’ють сто століть вино її і кров.

                            Дуднять вітри в степах непотурнацьких,

                            Й виношується в згадках тих добро.

                            Про молоді літа відзолотілі,

                            Коли ми йшли у поперечну путь...

                            Й зарубки з пам’яті болять по всьому тілі –

                            Про те, що неможливо вже забуть.

                            Суничник знов відпах. І материнка

                            Вся вигоріла. Закурівсь чабер.

                            На тій святій горі стою, як на поминках:

                            Я був тут гість. Давно вже. Не тепер.

                            Стоїть душа, як мама, на колінах –

                            Відмолює задавнені гріхи.

                            Ще ми малі. Ще бавимось у війни.

                            Й заховуємо Божу волю, як волхви.

                            Розтане грудка серця в теплім вітрі.

                            Покажеться щось давнє крізь спориш.

                            Венеціє, сльозу непрохану я витру,

                            Бо й ти мені в цім світі відболиш.

                            Я думав, ти змаліла. Милий Боже,

                            Здрібніли всі околиці нараз:

                            Й став Осівцький ліс на Петликівський схожий,

                            А ти в тих милостях, і в малостях – якраз!

                            Нічого в зорях майже не змінилось,

                            Тільки вода пропала, й день скінчивсь.

                            Ми ж щойно вчора, може, народились,

                            А вже у вічність шлях нам простеливсь.

                            Давно травою заросла криниця,

                            З якої воду пили ми колись.

                            Хотів би я ще раз її напиться –

                            Мовчить гора, з якої я моливсь.

                            Сосонка хилиться на горбику. Й щось каже

                            Мені зелена ряска раз у раз.

                            На камені задумавсь я від вражень:

                            Були ж ми тут, та вже не буде нас.

                            Не каркне нам стара, як світ, ворона.

                            Й нічого в цьому світі вже не жаль.

                            Мій рідний край – як дерево. І в кронах

                            Розколихалася свята моя печаль.

                            Схопивши зорі за верхи рунгурські,

                            Дві латки лісу просяться у вірш.

                            І я кричу: „Мій друже, та ж посунься!”

                            І це вже все. Стоїш собі й стоїш.

         Так, він тут, він з нами, він працює на Україну, але вдумаймось, вслухаймось, може, й у безвічне.

                            Я не тут. Я душею літаю

                            В ненаписаних і не в рядках.

                            Я нікого в цім світі не знаю.

                            Моя доля, як пісня, терпка.

                            Той горіх, що розколотий в бурю,

                            Розчахнув моє серце навпіл.

                            Я нікого в цім світі не дурю.

                            Я нікому в цім світі не звір.

                            Трохи світла позичив у Бога.

                            Щось у предків на пам’ятку взяв.

                            От і все. Простяглася дорога

                            По Чумацькім Шляху, як сльоза.

         Хочеться (не можу втриматись!) прочитати ще один направду геніальний текст. Якось Богдан пішов до лісу й на березовому пригорбку закам’янів. Його мама стояла на колінах й молилась. Щоб не сполохати душу, син позадкував, бо здогадувався, що там похований дуже красивий повстанець, перший хлопець мами Зофії. Через роки, коли матінки вже й не було на цьому світі, близько того місця Поет присів на пеньок й одним духом вилив із серця все, що відкрилось тоді й тепер.

                            Молилася мама у лісі до лісу Ой лісу

                            У полі до поля у тиші до тиші Ой тиші

                            Була та молитва не дійсна Чи дійсна

                            Хто знає Бог знає Чи пісня Чи вірші

                            Молилася мама до сонця до квіту до світу

                            Хто чув ту молитву Лиш вітер лиш вітер

                            Молився мій прадід до дуба до зруба Ой дуба

                            Була йому чиста молитва до божого світу ще й люба

                            До Пня він щасливо молився у будень і свято

                            Чи стала душа його світла до Бога припнята

                            Хотів би я в полі заснути навіки не бути

                            У лісі у полі у небі заснути забути

                            Хотів би я брате не просто заснути й не бути

                            Хотів би я усім серцем всі тайни й нетайни збагнути

                            Й цю нашу веселу гостину у світі земному сумному

                            Й цю пісню у Бога і цю самотинну дорогу

                            Моя величезна країна руїна пір’їна

                            Запалася в зоряну далеч як в пісню що лине

                            І кличе гукає лісами полями морями

                            За втраченими синами за вами за ними за нами

                            Це хто мені наче присниться насниться всміхнеться

                            Це хто мене може впізнає не знаю Хто ж знає

                            Впаде мені день до дунаю як пісня як пісня

                            І Бог мені скаже Богданю не бійся

                            Мій Боже чи я ще кохаю вмираю кохаю

                            І більше нічого не знаю не знаю не знаю

                            Цей день затріпоче листочком найпершим останнім

                            Ввійде в мене Слово ввійде у Дніпро як Почайна

                            Й прониже усіх вас як меч обоюдний як голод                                                                                                           кинджальний

                            Вода непочата жива непроллята ціла безпечальна

                            Зарве всі загати мій вірш моє свято насущне щоденне

                            І Бог наливатиме кров мою в сонячні вени

                            І хтось мене знову попросить ходім до дунаю

                            Кого я востаннє впізнаю Не знаю не знаю

                            У ніч мене залоскоче охоче печально охоче

                            Моя Україна прощальна свята ізначальна

                            І хто мені скаже це слово найперше й останнє

                            Люблю тебе світе Люблю Тебе Боже як Тайну

                            Іду я прощатись до гаю До гаю-розмаю

                            Почни мене Отче як пісню як пісню

                            І може я знов заспіваю Не знаю не знаю

                            І може мій сину ніколи не пізно не пізно

                            Всміхнуся у Господа Бога До кого Для кого

                            І більше уже не заплачу Не хочу Не бачу

                            І станеться так як ніколи Відколи відколи

                            Русалка мене залоскоче Як схоче як схоче

                            Чи є ще там сни і русалки Як жалко як жалко

                            Додай мені барви живої веселко весталко

                            Не буду я більше кохатись сміятись кохатись

                            Не буду я вас цілувати блавати блавати

                            Не буду я пісню співати співати співати

                            Продовжіть мене на цім світі без мене зі мною

                            Налийте всю кров мою чесну у жили героїв

         Тут треба завважити, що мама майбутнього поета була членом ОУН, мала надзвичайної краси голос, брала участь в культурному житті Краю і визвольних змаганнях; до 46 року – станична й зв’язкова. Малий Богдан запам’ятав, як в 1952 році приходили вночі повстанці, їли печену картоплю й квашену капусту, а ще варені цукрові буряки, й головне - не тільки переглядали газети чи журнали, а й люстрували листи: тато був інвалідом війни і погодився за їх дорученням стати начальником пошти. Мама ж все життя пробула в колгоспній каторзі – на буряках.

                            Надлужжя. Налужжя. Залуги.

                            Розлилися води на броди.

                            Йдуть перші. Йдуть другі. Йдуть други.

                            Йдуть люди. Йдуть в засвіт народи.

                            На Ви йдуть. На тебе. На мене.

                            На все, що було й не відбулось.

                            Йде жовте на біле й зелене.

                            Йде вітер на вилиці вулиць.

                            Йде тиша. Йдуть вірші й не вірші.

                            Йдуть далі. Й ще дальше. Й найдалі.

                            Йде все, що в часах найважніше:

                            Йде поле, здичівши, у праліс.

                            Йдуть ранні. Йдуть пізні. Йде пісня.

                            Йдуть добрі й недобрі за обрій.

                            Мій друже, живи і не бійся!

                            Йдуть руси. Йдуть укри. Йдуть обри.

         Не дивно, що з таким вихованням та вродженою правдолюбністю Богдан Чепурко мав продовжити чин боротьби й любові: максималізмом

пронизана  вся його творчість.

                            Ми зостались з тобою там,

                            Де вітри до зорі торкались,

                            Де були ще тамті літа,

                            Й не було ще думок про старість.

                            Де шаліли твої уста,

                            Й шаліново душа світилась...

                            І любов ця була проста,

                            Й щось від неї ще нам залишилось.

                            Ми були й не були тоді,

                            Нам серця розривали груди.

                            Ми були молоді, молоді –

                            Нас ніколи таких вже не буде.

         Богдан серцем пережив (два інфаркти) любовну трагедію свого життя й залишився вірним ідеалістичним поривам.

                            Не закохуйсь в кого-небудь:

                            Життя люби!

                            Пропливемо  ж у незабудь –

                            Як голуби...

                            Ніч веде: рука до руки –

                            І тебе, і мене...

                            Промайнуть у вічність роки,

                            І любов промине.

                            Зачепися хоча б на мить

                            За все краще в мені:

                            Все, що зранене, відболить.

                            Все, що зраджене, – ні!

                            Ласкою прихились:

                            Зіркою – до небес...

                            Все повернеться ще колись –

                            Хоч і не буде тебе!

                            День розвиднює все в нічній

                            Тиші схилених віт...

                            Бачитиму образ твій –

                            І через тисячу літ!

         Ліричний герой його дивовижної книжки живе в тонусі надвисоких і надтонких реалій. Богдан вважає, що ірреальне – це вища реальність, або ж надреальне.

                            Далеко. Між зорі. Далеко.

                            З нічого . З нічого.

                            Угналися в небо смереки.

                            До Бога, небого, до Бога.

                            Летить моє небо до Тебе.

                            Я інший. У всьому. Й тим більше:

                            Усе я віддав би, усе би –

                            І вірші, і вірші.

                            І серце, що кров’ю налите

                            По вінця. По вінця.

                            Лечу тебе розговорити –

                            Розкрийся. Не вбийся. Засмійся.

                            З-півкроку. Як схочу. Захочу –

                            Крізь далеч розкрайню, крізь далеч –

                            Умкнути тебе щирооку:

                            На Галич, на Галич.

                            Ти пишна, розкішна, свавільна –

                            Троянда у серці колюча.

                            Візьму тебе, мирну, крізь війни –

                            На Бучач, на Бучач.

                            Ти ж вірна лебідка – я лебідь.

                            Не дайся. Не бався. Не бійся.

                            Кричить моє серце крізь ребра –

                            І пісня. І – пісня!

         Надзвичайні його пейзажні вірші, хоч спеціально пейзажів Богдан не пише, щоправда малює, але й малюнки його містично-символічні та образно абстрактні, а не зображальні.

                            Тиша відсутніх звуків глибша за явну тишу:

                            Візьму тебе за руки, в зорях тебе заколишу.

                            Хто ще візьметься знати, що з того станеться завтра?

                            Будеш мене кохати. В понадприсутніх мантрах.

                            Виповіш в потойсвіттях – все, що в цім світі снилось.

                            В лютому. В березні. В квітні. Тернами. Край потилиць.

                            Літечко поза літом. Бистро ж – літа за літами.

                            Хто ще тебе розквітне й впише в замшілий камінь?

                            Дівчино – чину диво – хочеш мене перебути.

                            Ніжно. Повіж. Правдиво. Квітень. Березень. Лютий.

         Про його так звану духовну лірику годі й говорити – це настільки сильно, що мороз йде під шкірою.

                            Сопілка супроти ночі. Врізана очеретина.

                            Мало хто вмерти хоче. Мало хто смертно винен.

                            Виповнять хресну жертву, вбивши в зап’ястя цвяхи.

                            Будеш висіти мертвим. Будеш летіти птахом.

                            Милий мій Пане-Боже, не сподівайсь на милість:

                            Оцтом залиють рани: спазм Твій крізь серце виливсь.

                            Списом проткнуть востаннє – раз на сто тисяч років:

                            Духа Святого Тайну з правого й лівого боку!

         Така прозірливо пантеїстична реальність може явитись тільки при

справжньому співпереживанні й богоподібним настроям.

                            Млин. Мох. Щось шепче мені Бог.

                            Там синьо-темні водоростіснів:

                            Крізь води вод й розводи навісні,

                            Там білик з білкою – на дереві одні.

                            Щепи в серцях й розвиднюй темний грім

                            Розщеплюй передумане між світлом,

                            Й в ніч грімкоти з пополотнілим вітром,

                            Вбирай у душу співи ті ясні.

                            Й тягнись зависнути – у сні абой не в сні –

                            На павутині Зіслання Святого Духа:

                            Над дощ, і град, й над той завчасний сніг,

                            В якому інший хтось надхненно Бога слухав.

         Що це як не одкровення? Такі смиренно партнерські взаємини з Творцем сущого не можуть не вражати, як і саме життя в нашій земній гостині.

                            Йдуть дощі в кукурудзянім листі –

                            В зернах зір, в краплях зерн...

                            Ще я в долі сердечній не виспів,

                            Й в щирім слові ще трохи не вмер.

                            Йдуть в розкошах літа за літами,

                            Сповідь серця смирення нас вчить.

                            Йде уявне за ними. За нами.

                            Йде Вкраїна й безсмертно мовчить.

                            Все ще – там. Чи й не там. Відлетіло.

                            Западається хвиля у ряст,

                            Й стороною йде дощик несміло:

                            Раз у раз, раз у раз, раз у раз.

 

                                      Вдячний читач „Дивини”                                        

З-НАД ПЛИНУ ЛІРИКИ БОГДАНА ЧЕПУРКА

 

Цей поет уникає сітей „рухомої естетики", хоч і не проти належно презентувати свою форму і зміст. У літпроцесі ж гряде канонізація, але рух уперед для нього понад усе...

Він пише так багато, що міг би спілкуватися самими своїми віршами, однак строго береже вірність поетичному жанру як побратимові. Видав кілька томів таких поетичних розмаїтостей, що легко поміж них заблукати читачеві, а йому самому не датися аналізу. Я теж долучався, з мовчазної згоди до тих ловів. Читав майже все, оприлюднене на ту пору (початок століття) в журналах й книжками (поезія, есеїстика, афористика), щоб відтак чудуватися з творчо-мистецької працьовитості автора чи не з метою стати мо' й чимось більшим за митця. „Що може поет?" (із назви статті про нього) - не раз запитував я, виважуючи на долоні сприйняття того чи іншого його рядка. Щось нетутешнє, може, й неземне. И це потребувало, сказати б, зріло взаємного душевного оприявлення. Коли він вперше номінувався на Шевченківську премію, то знайшов для нього місце на „возі, який тягнуть класики" (з назви допису). Відтак були інші високі номінування (вважаю їх чимось вищим за низку літературних нагород): були нові й нові книги. Часами потік його поезосвідомості, щойно вилившись в друки, змушував ледь не мріяти про появу підсумкового Вибраного. Нині гортаю книжку „Дивина", видану цьогоріч в Тернополі. Книжка вельми пожиточна як інспіраторка думок про речі засадничі, проблемні, за великим рахунком поетичні, або властиві саме поезії. Та й чи могло бути інакше? Адже наш автор внутрішньо спрямований на постійний діалог й не раз казав мені, що поети знаються ще до народження, тому й для всіх нас важливо, щоб естетика не замшіла й етика не скришилася.

В поезії час написання окремих творів тратить сенс, бо поетична творчість покликана розсувати чи стискати часові межі, а справжній вірш народжується, можливо, й з ігнорування принаймні поточного часу. Структуруючи свій доробок, поет наче б віддає данину утилітарності. Таке структурування схиляє до проблемно-тематичних самообмежень та самоозначень. Проте ця збірка особлива, в ній поет дотримується „вертикального" компонування, аби, як сам зазначає дати „зріз" й позбутися дотично зайвого та чи не марнославних надмірностей.

Український поет має вибір: просто йти услід за Шевченком, або йдучи, вступати в Тарасовий слід. Чепурко свідомо робить спробу „просто йти" й водночас перегукуватись із генієм у вкраїноцентричнім русі вперед. Простоту класики визнаємо унікальною через її велику точність й природовідповідність, вона й витворює атмосферу ментальної благодаті, раю на землі, що в ньому чутливий читач завжди відчує справжність. Наш поет перебуває в постійній формі й десятиліттями витворює феномен тілеснодуховності, коли чуттєве й логічне, формулятивне й образне - одне в одному.

Жвавій поетиці Богдана Чепурка властива активна перемінність настроїв, двигтіння і „миготіння" чуттів та думок: мова про особливості вкраїнської синтакси, що заохочує суверенність часток складного речення й стискаючи, увиразнює стиль. Маємо справу ще й з онтологічно наснаженим характером й глибинно концентрованим менталітетом. Він зумів звести докупи найпротилежніші вектори віршотворчості, не кажучи вже про штучно педальовані метафоризм чи сповідальництво, пустити все одним потоком: най пливе незбагненною рікою в морі рідної мови! Маю пієтет до низки його поезій, створених під знаком ладу й любові. їх, довершених і не випадкових, досить не те, що на цю книжку - на всю творчість. Попри існування й інших поетових дивотворів. Зрештою, завжди шукаю ті, які своїм духом і плоттю заперечують дедалі загрозливіше припущення про інферальне походження мистецького акту. Шукаю в Шевченка. Шукаю в Чепурка. Знаходжу. В того й того. Кількість важить лише на око. В Богдана, у власноруч укладеному й ще раз переукладеному ним же вибраному - це насамперед „цілісні" й „наскрізні". Щодо першого виділеного письмівкою означення: якщо слово внутрішньо осмислене, ніби само обирає собі оптимальну форму й місце в творі; щодо другого... Але перед тим - вірш „Наскрізь".

Коли ти вилиєшся в простір,

весно спресованого часу,

і бруньки вистрелять, як постріл,

і встелять землю хвилі рясту,

й зазеленіє світ широкий

на всі околи великодні,

і вглибне спокій у неспокій,

і вдарить в небо грім мелодій -

тоді із того й цього світу

зійдуться в гурт пісні, як діти,

і в хвилях молодого вітру

заграє ще молодший вітер,

і день погідно розпогодить

обличчя вод в обіймах ряски,

й відкриє задум нам господній

зелений гай - розквітлий наскрізь.

Вірш написаний одним реченням й на одному диханні - й це теж феноменально! Його поетична сила зростає на ґрунті доказовості умовної фрази (коли - тоді), ускладненої паралельно-градаційною аргументацією. Позитивна снага „коли", поетично поглинаючи онтологічний начеб-негатив („і бруньки вистрелять, як постріл", „і вглибне спокій у неспокій", „і вдарить в небо грім мелодій") провадить до ще більшого, бо освяченого прозорістю Господнього задуму, позитиву „тоді". „Пісні, як діти", „хвилі молодого вітру", в яких заграє „ще молодший вітер", - це точні символи людського оптимізму, завше молодшого за оптимізм природи, проте невіддільного від нього. Маємо образ не просто вічної, райської весни, а весни земної в усій її зрілості, розвиненості й неповторності. Весни - і мети, й щоденної досяжної цілі. Та повернемось до концепції „наскрізності", підказаної останнім рядком цього вірша. Наскрізь розквітнути - мовби вмить пройнятися вогнем, радше світлом. Наче перейти з виміру у вимір. Що, певно, можливе за граничного стиснення фундаментальних субстанцій: у цьому вірші - „спресованого часу". Знак подібного, відтак і миттєвої наскрізності демонструє оптика: рибина на глибинному дні ріки видається дуже близькою, хоч сягни рукою... Але чи при тому дно є останнім досяжним, хай навіть має ще й своє... денце? Куди дівається перспектива, просторова й будь-яка інша? Вона, як на мене, -в золотім осерді стиснення, прозирнувши яке, ненастанно повертаєшся до розгадки його таємниці, беручи ширше - в незбагненній цілісності природних реалій, досконало гармонійній доладності мистецької речі: Тут наскрізна річ у всіх відношеннях вивершена, й передусім у плані відкриття нової творчої перспективи. Така концепція.

Тепер - „Дружина", вірш, що в ньому, знову ж, ідеально укладається в ментальну, паратактичну, синтаксу, виставляючи її рівнорядність наперед. Дружина-рать, дружина-жінка, дружина-смерть. Цю буттєво-значеннєву тріаду проспівано душею, але в кожній з її баладних ситуацій одна одну з названих випереджає, як наречена, - цебто та, яка ще не відбувшись, уже є однією, єдиною, замість усіх трьох: „наречена стоїть" („у двора", „край стола", „в головах"). І вкотре автор розв'язує проблему(ще й трагічну!) засобом суто поетичним. Народнопісенним! Який і вивів її у сферу проблем вічних. Наскрізність цієї балади вбачаю, перш за все, в тому, що змушує поета писати кров'ю серця („Бризне кров з-під пера..."), - у доброчесності споетизованого почуття. її не прочитуєш - заживаєш...

Для щасливого рахунку (не я веду лік) - його „Дорога", хоч, може, триєдина „Дружина" була б у цьому контексті доречніша. Однак дорогу не заміниш нічим; вона крізь усе й повз усе. Наскрізна з виходом у власну безконечність. Саме тому дорога обирає вільного поета, щоб дістатися краю ще за його життя. Як і він, ризикнувши.

На осонні солодко зідхнути,

Розчинивши молоді меди

В полинах любовної отрути,

В голосах розкішно молодих.

І переливати знов і знову

Уривчасте кукання зозуль

В золоту закохану розмову -

З правої до лівої півкуль.

У джерельних водах молодильних

Відмивати золото душі,

Задзвонити дзвонами в Путивлі,

Загубитись променем в дощі.

Ластівкою світла молодого

Пролетіти між чужих облич...

І віднайтись, як в спориші дорога,

На яку ти стала і мовчиш.

Цей, чи не найособистіший, вірш поета, на позирк такий рахманний, насправді волає про потребу наскрізної взаємності між „чужих облич". Йому віриш, як теперішньому (по його прочитанні) собі. А що я цього разу відмовився від сіті, невода чи волока, то чимало таки „іншої риби" прошмигнуло повз мій ятірець. Для інших, звісно, ловців.

Смоляк, Б. Безбережжя [Текст] : з-над плину лірики Богдана Чепурка / Б. Смоляк // Дзвін. - 2018. -№ 6. - С. 211-214.

Лист-підтримка

 

Чомусь так на світі повелося, що визнають людину і дають їй різні нагороди вже після того, як її не стало. Але ж можна розірвати такий шаблон і нагородити людину ще за її життя. Маю на увазі нашого сучасного видатного письменника-сатирика Олега Чорногуза.

Зайшовши до сільської бібліотеки у невеличкому селі Левків на Крижопільщині, серед інших книг побачив твори Олега Чорногуза у семи томах, і був дуже здивований, що у такій глибокій провінції є книги сучасного класика Олега Чорногуза, а в райцентрі Крижополі – 15 томів, вибране Олега Чорногуза.

Його сатиричний роман «Аристократ із Вапнярки» можна зустріти в бібліотеках в усіх наших селах на Вінниччині і майже в кожній сільській хаті. Тому, взявши мобільник і зателефонувавши Олегу Чорногузу, сказав йому, що він вже як Тарас Шевченко відомий, тільки премії, як не дивно, імені Великого Кобзаря, досі не присудили.

У ці дні я згадав радіопередачу по республіканському радіо і запам’ятав зауваження одного відомого письменника, який дивувався, що такий популярний письменник нашого часу як Олег Чорногуз досі не має Шевченківської премії, хоча премію імені Тараса Григоровича отримують вже його учні. Складається враження, що у суспільстві ведеться якась дивна підкилимна боротьба проти такого активного сатирика і публіцистика, автора гострої іронічної публіцистики, та його відомих книг: «Діти колонії», «Рабів на бал не запрошують», «Вогнеслов», «Дорога до України». Може, тому, що від його сатири, зокрема сатиричних романів Олег Чорногуза сильним світу цього крутить в носі і вірнопіддані владі члени Комітету кон’юнктурно тримають ніс по вітру. Може нинішній Комітет у часи , коли й народом обраний Президент належить до когорти таких самих сатириків, як і Олег Чорногуз, завітає нарешті в стіни згаданого Комітету Справедливість, що вічно запізнюється, і Об’єктивність й тоді Олег Чорногуз таки отримає цю багатостраждальну премію, через яку деякі видатні письменники передчасно йшли в інші світи, не знайшовши правди тут, на землі.

В Олега Чорногуза, як відомо, є чимало різних нагород: орденів, літературних премій, бо він для цього зробив чимало для народу України, як заслужений діяч України, письменник, журналіст. Зокрема, сам заснував понад три премії: Імені Остапа Вишні, Імені Степана Олійника, Імені Степана Руданського.

Поставив пам’ятник Степану Руданському разом з Миколою Катеринчуком на батьківщині класика.

Олег Чорногуз обіймав посади головного редактора двох журналів «Перця» і «Вуса» (видання українських сатириків). У числі першої двадцятки отримав почесну відзнаку «Золотий письменник України». Його романи оповідання, публіцистика перекладалися на кілька світових мов. Зокрема, на англійську.

Цікаво, скільки потрібно зробити ще великому письменнику (нашому українському Марку Твену чи нашому українському Сервантесу), щоб отримати премію Т.Г.Шевченка.

У нашому містечку Крижополі мені випала висока честь при підтримці керівництва району заснувати музей народного гумору. Крижопільчани, шануючи Олега Чорногуза назвали цей Музей іменем Короля сатиричних українських романів.

Отож, від себе особисто, від крижопільського осередку гумору і сатири та від імені своїх земляків-крижопільчан прошу підійти до творчості Олега Чорногуза об'єктивно і нарешті виправити ту несправедливість, що панувала поміж членів згаданого Комітету попередніх років.

Олег Чорногуз знаний в народі! Це одне з найпопулярніших в Україні імен!

 

Завідувач Крижопільського музею гумору

Володимир Танцюра

Лист-підтримка

 

Постановка спектаклю «Verba» за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка стала справжньою подією в культурному житті столиці і, безумовно, займе гідне місце в історії українського театру.

Новаторська, сучасна, цікава в багатьох аспектах інтерпретація шедевру Лесі Українки представлена Сергієм Маслобойщиковим — режисером, автором інсценізації і художником-постановником спектаклю «Verba». Дуже уважне прочитання й глибоке осмислення концептуальних філософських, світоглядних, психологічних засад, закладених поетесою в «Лісову пісню», призвели до появи цілісної, напрочуд красивої вистави, своєрідного послання Лесі Українки глядачеві ХХІ-го століття.

«Verba», власне, як і «Лісова пісня», є виявом альтернативної реальності, в якій вільно співмешкають істоти і явища не лише «видимого» світу. Тільки у «Verba» — це вже реальність, позбавлена наїву початку ХХ-го століття, більш хитка і тривожна. На сцені її втілено як дерев'яну конструкцію — будинок-не будинок, швидше — прихисток, побудований з дощок спиляного дуба дядька Лева.

Лаконічну й довершену сценографію стилістично підтримують костюми, напрочуд винахідливі, прості й вишукані водночас (художник по костюмах Наталія Рудюк] та музика, створена Олександром Бегмою (до речі, він виконує роль Лукаша), яка спирається на музичні теми, долучені до п'єси самою Лесею Українкою і розвиває їх у власну музичну стратегію.

В результаті маємо магічний простір, у якому час втрачає лінійність. Крізь його портали герої «Лісової пісні» можуть вільно переходити у будь-який момент своєї історії і заново переживати події, які з ними тоді відбулись. Вони і глядача ведуть за собою, примушують замислитись над глибинною філософською сутністю, здавалось би, з дитинства знайомого твору, по новому прислухатись до ніжного, сильного, пророчого голосу Лесі Українки.

Мимоволі замислюєшся про різне ставлення до класики. Наприклад, в світі постійно з'являються нові кінофільми та спектаклі за п'єсами Шекспіра. Щоразу це новий твір мистецтва, але в основі кожного — геніальні тексти великого англійця. Так продовжується його творче життя, його вплив на мислення й почуття все нових поколінь. Якби у сучасних митців превалювало бажання ставити Шекспіра, «шанобливо» дотримуючись театральних традицій часів драматурга, то, напевно, інтерес до нього вже давно б згас.

Саме в цьому сенсі спектакль «Verba» є не просто самостійним досконалим мистецьким твором, а давно очікуваним новим кроком у розвитку українського театру.

Колектив Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького гаряче підтримує номінацію спектаклю Сергія Маслобойщикова та його творчої групи «Verba» на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка 2020 року.

Директор Музеювидатнихдіячів української культури

Наталія Терехова

Лист підтримки

для представлення

на здобуття Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

Комунальний заклад "Дніпропетровська обласна бібліотека для молоді імені М.Свєтлова" підтримує представлення Комунального закладу культури "Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека імені Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія" на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка в номінації "Публіцистика, журналістика" Степовички Лесі (Шуманн Олександри Несторівни) - авторки двокнижжя художньо-публіцистичної прози "Німці в городі", виданої у м. Дніпро видавництвом "Ліра" (Кн. 1. - 2012. - 408 с; Кн. 2. - 2016. -448 с).

До динамічного макросюжету двокнижжя авторки увійшли невигадані історії, поєднані темою "Україна і світ". Що може бути сучасніше та актуальніше сьогодні, коли точиться війна на Сході, коли вороги й друзі помінялися місцями, коли здобуто "безвіз", коли триває нескінченне, вороже розхитування нашої Незалежності?з одного боку, та її наполегливе виборювання - з іншого? І в центрі розбурханої Європи - Україна в огні. Письменниця Леся Степовичка вміє говорити про це не лише твердо і переконливо на мітингах (вона є активною учасницею двох Майданів), а й -ніжно на сторінках своїх книг, можливо тому, що це є художня проза відомої поетеси з сильним публіцистичним акцентом. Вона свідомо працює над формуванням національної свідомості молоді. Авторка часто спілкується зі школярами, студентами, користувачами бібліотек, активно підтримує молодих літераторів. Леся Степовичка є членом журі багатьох обласних літературних конкурсів, всеукраїнського літературно-мистецького конкурсу, присвяченого поетесі Олені Телізі "Щоб далі йти дорогою одною" та ін.

Сучасний глядач примхливий і вимогливий. Молоді не люблять літератури, яка "вантажить", вони віддають перевагу літературі, яка розважає. І сучасному письменникові треба шукати компроміс між легкістю викладу і глибиною прихованого надзавдання. Йому інколи доводиться балансувати між "втратою читача" і "втратою себе самого", заграючи з читачем. Авторка "Німців в городі" не заграє з читачем, але дбає про читабельність прози і водночас про збереження головного глибинного авторського посилу.

Серйозність тематики і легкість при читанні, є, вочевидь, наслідком неабияких письменницьких зусиль. їх було оцінено класиками української літератури. Передмову до книги написав Святослав Караванський (СІЛА), а післямову - Анатолій Дімаров. Відгуки та рецензії, які з'явилися у пресі на 2-томник художньо-публіцистичної прози, належать перу відомих літературних критиків та науковців, таких як академік М. Г. Жулинський, професори вишів С.Кіраль та М.Степаненко, І.Фарина та ін. Маємо на полиці нашої бібліотеки захоплюючу книгу у двох томах і наша молодь цікавиться нею, особливо, після зустрічей з талановитою авторкою. Книга має виховний ефект, оскільки спрямована на державотворення та демократизацію українського суспільства.

Усе вищесказане дозволяє колективу Комунального закладу "Дніпропетровська обласна бібліотека для молоді ім. Михайла Свєтлова" підтримати представлення двокнижжя художньо-публіцистичної прози Лесі Степовички "Німці в городі" на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року в номінації "Публіцистика, журналістика".

 

"Дніпропетровська обласна бібліотека для молоді імені М.Свєтлова"