ЛИСТ-ПОДАННЯ

на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка

Цикл робіт виконаних в авторській техніці об'ємної художньої вишивки під девізом «Шевченкіана в вишиваних полотнах» Гончарук Ніни Іванівни

Твори Ніни Іванівни Гончарук виконані унікальною технікою тришарового вишивання, з поєднанням ниток різної структури, що створює враження об'ємності, гри світла й тіні, фактурності в зображенні. Ці твори за ' своєю манерою виконання нагадують живопис, з тією різницею, що замість пензля і фарби автор використовує голку і нитки. Авторство техніки «Живопис голкою» підтверджено патентом №45030 від 26.10.2009 р., виданим Міністерством освіти і науки України Державного Департаменту інтелектуальної власності

Щодо змісту творів Н.І. Гончарук, представлених на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, то слід зауважити, що всі вони наповнені поетичністю притаманною творчості Великого Кобзаря. Вони просяклі національною ідеєю, відображають куточки України, з її барвистою природою, які так майстерно оспівував у своїх поетичних творах Т.Г.Шевченко: «Садок вишневий коло хати ...», «Реве та стогне Дніпр широкий...», «Червоніє квіточка вранці під росою...», «Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють...» та багато інших.

Глибина почуттів автора до . шевченківської теми втілилася в її авторських творах - вишиваних полотнах, які здебільше виконуються без попередніх ескізів, а за поривом душі; тих образів, які виношуються в уяві і лягають вишивальними стібками на полотно. Ці твори, без упередження, можна назвати живописними.

Твори Н.І. Гончарук несуть національну ідею, залучають до народної культури, сприяють патріотичному вихованню, збереженню національної свідомості українського народу, за долю якого вболівав поет.

Творчий стан мисткині складає майже 30-ть років. Усі ці роки, у своїх творах яких близько вісімдесяти, вона втілювала ідею шевченкіани, таку близьку її душі.

Творчість Н.І. Гончарук висвітлена більш ніж у сімдесяти публікаціях преси (газетах і журналах). Організовано п'ятнадцять телепередач присвячених її творчості, проведено 175 виставок, 50 яких - персональні. Створено каталог її творів, вони фігурують у шести книгах-збірках подільських майстрів та в обласному каталозі прикладного мистецтва майстрів Хмельниччини. Творчість майстрині відзначена 62-ма дипломами, похвальними грамотами, подяками.

Н.І. Гончарук є активною учасницею виставок у різних містах України. Тільки у Києві проведено більше сорока виставок: на Андріївському узвозі, у Всеукраїнському музеї ім. І. Гончара, Фонді Культури, Літературному музеї м. Києва, в Українському Домі (від Асамблеї ділових кіл), у Резиденції Президента (вул. Грушевського 22), у Домі Художника, Палаці «Україна», в Музеї народної архітектури і побуту в с. Пирогове Київської області та інших. У 2012 р. представляла Шевченкіану в музеї «Хата на Пріорці».

Н.І. Гончарук до 2013 неодноразово брала участь у благодійних виставках, зокрема у Свято- Покровському кафедральному соборі м. Хмельницького. Найбільш значима, для самої майстрині, виставка відбулася у кафедральному соборі Києво-Печерської лаври.

Майстриня долучилася до вишивання «Рушника Національної Єдності»; стала лауреатом конкурсу авторської вишивки «Барви України» у Національному комплексі «Експоцентр України» (2007 р.); Українська Рада Миру нагородила майстриню-художницю Почесною грамотою* Лауреат конкурсу «Золота голка України» (2008 р.); у 2008 році перемогла у номінації «Жінка року»; до 20-ти річчя Незалежності України увійшла у збірку

«Успішна жінка України» (2011 р.).

У 2012 році Н.І. Гончарук присвоєно почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України» (указ президента України від 6. 03. 2012 р. П3№ 001321).

Вона бере участь у виставковій діяльності з декоративно прикладного мистецтва на різних рівнях (міських, обласних, всеукраїнських), велелюдних зібраннях і ярмарках: на «Співочому Полі» м. Хмельницький, «Сорочинській ярмарці» Полтавської області, Івано-Франківську, Тернополі, Львові, Коломиї та інших містах.

Мистецькі роботи Н.І. Гончарук знаходяться у приватних колекціях пошановувачів українського народного мистецтва як в Україні так і багатьох країнах світу.

На даний час Н.І. Гончарук на заслуженому відпочинку за віком (народилася 11.01.1949 р.). Однак молодість душі не дає їй спочинку. Свій творчий досвід Н.І. Гончарук передає молоді через виставкову діяльність, майетер-класи. Зокрема вісім майстер-класів було проведено студентам кафедри теорії та методики трудового і професійного навчання Хмельницького національного університету.

Вона як фахівець залучається до співпраці з оцінювання майстерності творчих робіт студентів з декоративно-прикладної творчості, виступає рецензентом дипломних робіт студентів спеціальності «Технологічна освіта».

Остання посада Н.І. Гончарук - вчитель студії дитячої та юнацької творчості з «художньої вишивки» - Палац творчості дітей та юнацтва м.Хмельницького.

У вересні 2012року була відкрита світлиця-музей «Живопис голкою» у приміщені Хмельницькому навчально курсовому комбінаті (82 каб.) по вул.Проскурівській 61. Проводить безкоштовно уроки вишивки діткам 2-4 класів.

Хмельницький  національний університет

Дорогий друже Миколо!

Сію, сію, посіваю, щастя-долю зазиваю!

У щасливій твоїй хаті будь здоровим і багатим.

Із Різдвом Христовим, із Новим Роком!

Нарешті я зібрався порадіти за тебе, творця ста, здається, книг, мудрого, талановитого, розважливого митця. Ясна річ, я не знаю всіх твоїх книг, але зібрав величеньку бібліотеку видань славного Миколи Петренка, розклав їх перед собою на столі, буду деякі перечитувати, інші - переглядати і згадувати свої враження від першоознайомлення... Ти їх мені здебільшого надсилав, я радів із того, що ти творчо нуртуєш, не стримуєш лету своєї уяви, фантазії.

Ось днями прилетіла ще одна твоя ластівка - поетична ластівка, образні крила якої так зворушливо розмалювали учні Львівської художньої школи. Нагадує вишивану птаху, яку твоя мама ткала на рушникові. Пряла і ткала і щось таємне шептала, а ти почув-дослухався до шепоту мами, і виповів нам у цих світлих, добрих, дитинно-чистих віршах. Правда, не все так світло й акварельно прозоро у твоєму співпереживанні долі рідного Засулля. Ти, друже, маєш за собою, у своїй долі стільки драматичного, трагічного, що мимоволі твоє життя постає своєрідним символом історичної доби України XX століття. Розпочинаючи жахом голодомору 33-го, а далі війна, окупація, німецький концтабір і трудовий табір, радянські фільтраційні та трудові табори... Господи, скільки Тобі судилося пережити, а ти зберіг велике життєлюбне поривання збадьорювати дух, настрої інших, творчу енергетику і неослабну працелюбність.

«Моя душа не плаче. Я не плачу...» -сповідально свідчиш ти у зворушливо гірких «Колосках», за які так болісно страждає поетова душа.

Книга «Моє містечко над Сулою» - образне відтворення далекого вже дитинства, тужлива дума про той світ минулого, якого вже не повернеш, але який так хочеться відкрити іншим читачам, висповідатися перед рідним краєм, пам'яттю батьків, образом рідної хати, сон-травою і птахами, вербами і річкою, зруйнованою церквою і розбитим дзвоном, дорогим містечком над Сулою...

Справді, ти в цих поезіях повстаєш як в образі вірного чарам хлопчика, який «бачить барви, дзвінкі та яскраві», та й в іпостасі мудрого старця-філософа, який творить глибокодумні Сковородинські медитації.

Твої, друже Миколо, поетичні осяяння - це не лише погляд у минуле, не лише осмислення пережитого, перебаченого, але й зазирання в майбутнє, за той круг, де вже фізично нас нема, але духовно ми можемо бути, прагнемо бути. Для чогось Господь дарував те нам Слово!

Оглянуся - там небо вечорове.

На сотні свіч горить іконостас:

То ми й не ми, ми молоді братове,

Ми вищаєм - коли й не буде нас!

До речі, про Слово. У книзі новел-притч «Самозапалення свічі» (зразу ж згадую Єрусалим, самозапилення благодатного вогню, який ми привезли до Києва, прямо до Святої Софії... в якому це було році?) є новела «Самотність Слова». Часто згадую ці твої роздуми про Слово, яке Господь витворив нам для людського порозуміння. Сумно визнавати, але змушений годитися з тобою, що «саме собою слово - дуже самотнє»... І як ти болісно признаєшся:

«Така й моя доля: ось я кричу людям, кричу до правди, кричу цілому світові, ось я розпинаюся зі своїм словом на хресті, спалююся на інквізиторському вогнищі, ось я кидаюся в ополонку, ось я волаю до пустелі!..»

Мудро і щиро ти пишеш про проростання слова, яке можливе тільки у наверненій до рідної мови душі, з іронією, навіть саркастично ти пропонуєш подарувати «гарну, майже що досконалу: солов'їну, калинову, орлину, барвінкову, великодню, купальську, вишневу, соколину, величальну, вишивано-гаптовану журливу, зболену, мордовану і тортуровану, стожилу, гайдамацьку, козацьку, невільничу, визвольну і ще там таку й таку, всіх прикмет нашої мови годі й перелічити», якомусь там народові, що тільки народжується, і цим позбавити уряд, вищі державницькі сфери, яким остогидло дбати про рідну мову, потреби опікуватися нею, розвивати, плекати... Довго, раз-у-раз повертаючися до прочитаного, я вчитувався в ці твої філософські притчі, новели, думав, як вони в тебе народжувалися - в солодкій і гіркій самотині, наодинці зі Словом, а над тобою в уяві височів образ Сковороди. І, ясна річ, не міг не згадувати твою «Перепустку до раю, яка з'явилася друком ще 1995 року. Чудові твої прозові монотипії, в яких живе «сковородинське притчове начало» (Роман Лубківський), поєднуються в органічному співжитті печаль і радість, комічне з героїчним, буденне із святковим, карнавальним... Ні, не марно Ти повірив слову благодаті й спасіння, недаремно ти чекав неймовірного, чекав дива від слова - доля,талант і пожертва дарували тобі дивовижну насолоду втішатися образним словом і порадіти з того, що це твоє слово відлунююся в серцях читачів завдяки твоїм пісням «Калина приморожена», «Намалюй мені ніч», «Ти забудь ці слова», «Карпати», «Нічне місто»... А яку емоційно чисту хвилю радості й переживання піднімають у душах діточок твої книжечки «Світ чекає на тебе», «Чом не ростуть вареники», «Похід на Чорногору», «Пливла у небо казка», твої дитячі п'єси...

Що ж, доля твого хліба - творення образного слова нелегка, але яка висока, достойна і вдячна. Наш народ ще не наситився Словом, він це Слово, рідне Слово ще не оцінив гідно, але пошанує, завдячуючи за його відкриття митцем - творцем образного слова. Таким, як ти, друже Миколо. І як тут не згадати про твої «Зауваги про слово і неславо, про вірш і невірш, про пісню і непісню...», які ти витворив у жанрі поетичного есе на тему франко-канадського поета Гастона Мірона. Це українські варіації про долю рідного слова - своєрідний гімн національній гідності, нашим традиціям, звичаям, рідному слову, пісні, поезії, моральна присяга на службу їхній святості - українському Слову.

Магічна сила слова, пісні, вірша -

Якщо вони всоталися у твою кров,

Прижилися під серцем,

Пустили пагінці в одній із півкуль,

Вони не знецінять людину

В годину найтяжчих зневір,

Коли невдача за невдачею,

Погром за погромом.

Не сміймо бути чужинцями у власному тілі,

Загарбниками в рідній країні...

Час не погасив моїх емоційних вражень від прочитаних у грудні 1992 року твоїх варіацій на тему рідної пісні, вірша, слова, твоїх емоційно вразливих планів, гнівних інвектив, емоційно вразливих планів, скорботних ридань над українським словом, яке століттями потрапляє в ідеологічні пастки злиття, зближення, асиміляції, русифікації, намагаючись вижити, випростатися в умовах спаплюженої культури, мовного роздвоєння і пісенної сторазавмирущості.

Твою, друже Миколо, «Символіку слова» слід перевидити і поширити масово -на жаль, твої плачі й твої величання й сьогодні відлунюють болем і надією. І вірою всправедливість українського слова, його відродження і розквіт. Тому я з мільйонами українців готовий повторити твоє привітання:

Здорова будь, ПІСНЕ!

Добридень, ВІРШЕ!

Торжествуй, СЛОВО!-

Пракорені української мови,

Одвічна символіка наша,

Наших душ прагени!

Лише невелика частка твоїх книжок розстелилася на моєму столі, а кожне із цих видань - раритет. Так, трагедійна поема «Відчайний марш гетьмана Дорошенка» мала тираж усього 500 примірників. З'явилася друком ген коли - у 1997 році. Книжечка-метелик. Сповідь і спогад, роздум-розчарування і роздум-сподівання уярмленого гетьмана Петра Дорошенка. Символ пригніченої самодержавною Московією України. «Поклик до полеглих» самотнього московського засланця звучить пробудним маршем-закликом до боротьби за волю України. Дивно, що досі не покладений на музику і «Заключний Дорошенків марш». Поетична форма кожного із цих віршів-роздумів поеми досконала.

Взагалі у тебе, друже, таке жанрове розкрилля, таке різнобарвне експериментування в царині літературних жанрів, що не знаєш, на чому ти, врешті-решт, готовий у майбутньому зосередитися.

На поезії? Чи на прозі? На публіцистиці чи на спогадах?

Думаю, на всьому. Одночасно. Як до цього часу. Як покликало і кличе Слово. А можливо, розгорнеш у більшій формі свої історичні новели «Злочин у сотенному містечку», які «виросли» завдяки документальним записам із «Лохвицької ратушної книги другої половини ХУП ст.», або будеш далі поетично освідчуватися в любові акторам рідного тобі театру імені Марії Заньковецької, як ти вже це здійснив збіркою «Звабні крила куліс», чи переведеш у повість чи роман свої камчатські поневіряння, хоча новели-притчі «Написане на снігу» художньо самодостатні й широко відкривають сторінки твого камчатського зошита. А можливо, народиш нову серію шаржів, пародій, епіграм, фрашок, бо попередню, із 2004 року, під назвою «Такі як є» вже, мабуть, із свічкою не знайдеш.

Слухай, Миколо, та в цьому 2015 році, а я дописую свого листа 1 січня 2015 року, ти відзначатимеш 90-ліття! Яке це буде щасливе дійство! Цікаво, чи жива твоя сестра Настя, яку ти знайшов через 48 довгих років? Я так щиро бажаю Тобі повторити

життєвий шлях мого батька, в'язня німецьких концтаборів, який у день свого 100-річчя ступив на рідну українську землю. Я його перевіз із США до України у квітні 2008 року і його нога торкнулася рідної землі 14 квітня - в день його 100-річчя.

Будь нам, твоїм рідним, колегам, читачам, Україні, в доброму здоров'ї та творчому неспокої в рік твого 90-річчя і на роки майбутні - до 100-річчя!

Микола Жулинський

Конча-Озерна,

29-30 грудня 2014 р.-

1 січня 2015 р.

В Україні з’явилася перша пісня про танкістів

Дмитро каже, що пісня більше про танкістів, а не про броньовані машини і в неї є своя історія. Ідея створення з явилась коли Дмитро їхав на церемонію нагородження волонтерською відзнакою "Народний Герой України" разом з танкістом Євгеном Межевикіним. що воював лід Донецьким аеропортом Євген скаржився, що всі пісні про танкістів, або вже застарілі, або радянські 1 саме тоді автор вирішив змінити цю ситуацію.

Левова частка діяльності Пазушна пов'язана з подіями на Сході України Під час однієї з волонтерських поїздок в Луганську область Дмитро познайомився з Борисом Севастьяном спільно з яким вирішили створити щось спільне Так зародився культурний проект Артерія*, в рамках якого хлопці займаються поєднанням тексту і музики, створюють пісні та виконують їх на фестивалях а також презентують музично-поетичні вистави

Поет наголошує що такі поїздки в район Операції Об'єднаних Сил є безцінним досвідом не тільки для письменників чи поетів, а також всіх хто має активну громадську позицію і є патріотами України!

Армія FM

Лист-підтримка

Шановні добродії!

Із величезною приємністю користуюся нагодою підтримати висунення композитора Леоніда Грабовського кандидатом на присудження головної української премії в галузі літератури і мистецтва - Шевченківської премії 2019. Леонід Грабовський є добре знаним музикантом як в Україні, так і за її межами. В його творчості органічно поєдналися глибинне відчуття української культури, історії та менталітету, і сміливе новаторство, суголосне передовим напрямам світового мистецтва. Його творчість від самих початків йшла нелегкою стежкою пошуку сучасних форм і нових образів, і водночас живилося тим, що коротко називають українським духом. Усе це, а також творча безкомпромісність Грабовського неодноразово наражали його на утиски й ізоляцію з боку совєтського режиму. Сьогодні ми можемо лише дивуватись стійкості цього українського митця, що зумів сформувати і зберегти своє лице, не відступивши ані на крок від себе. Багатоманітні перипетії його творчого життя описані у виданій торік книзі «Лінії. Перехрестя. Акценти. Композитор Леонід Грабовський» - збірнику біографічних матеріалів і аналітичних статей.

З повагою

Олександр Щетинський

композитор, лауреат міжнародних конкурсів

Лист-підтримка

Минуло 15 років після виходу моєї книги роздумів «Україна - не Росія», а проблеми, порушені в ній, так і не сходять із порядку денного. Більше того - вони набувають все більшої актуальності. Власне, я й не претендував на їхнє радикальне й остаточне вирішення. І було б дивно, якби таке завдання ставилося.

Я глибоко усвідомлюю, що процес суспільної трансформації має свою динаміку, свою траєкторію і фази проходження. Не вірю в можливість «великого стрибка» - більш схильний довіряти китайській мудрості долати потік ступаючи з каменя на камінь. Особливо коли це стосується делікатної сфери духовності, а надто - ідентичності України. На вирішення цієї проблеми має піти не одне десятиліття. Тим більше зважаючи й на присутність фактору Росії, бо відправною точкою процесу національної самоідентифікації має стати для нас формула: «Україна - не Росія»,

Хоча у сфері національної консолідації й відбулися помітні зрушення, політологи й соціологи України констатують, що процес усвідомлення українцями своєї ідентичності все ще далекий від свого завершення. І в цьому є значна частка правди. Наразі події нашого сьогодення раз по раз засвідчують, що багато хто так і не зрозумів до кінця, хто ми такі і чого прагнемо. І не останню роль у цьому відіграла та помилка останніх років, яку визнали представники української влади у взаємовідносинах влади із громадянським суспільством, де належна комунікація була відсутня. Рішення приймалися кулуарно, а тому не викликали довіри у суспільстві.

А тим часом процес громадянського самоусвідомлення - проблема не одного дня. Змінюються обставини, змінюються покоління, а кожне із них знову і знову буде шукати відповідь на запитання: «хто ми?», «звідки ми родом?, «куди ми прямуємо?». І як тут не згадати віщі настанови фундатора української національної свідомості Тараса Шевченка:

Один у другого питаєм,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра ? Чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм,

А покидаємо діла...

Та все ж сьогодні з приємністю можу констатувати, що не завжди і не кожен із нас «покидає діла». Немало є тих, хто настійно продовжує діалог з громадянським суспільством на тему: «Нащо нас мати привела?». Маю на увазі книгу Василя Ткаченка «Україна - Росія: на сконі "пропащого часу"», що вийшла в Києві у видавництві Політія на початку 2019 року. Відразу впадає в очі перегукування назви книги В.Ткаченка із моїм твором, проте я не вбачаю в цьому жодного зазіхання на мою інтелектуальну власність. Навпаки - тішусь тим, що проблематика, поставлена мною, знаходить своє продовження в творах інших авторів, у подальших пошуках ними нових сюжетів та креативної аргументації.

У пошуках своєї ідентичності Україна не одинока у цьому збуреному світі. Тема ця, як показує досвід, залишається у мейнстрімі суспільної думки, кого б це не стосувалося - чи то йшлося б про нову роль США в планетарному контексті, чи то про проблеми Брекситу для Великобританії, чи то про пошук Францією свого власного профілю у забезпеченні європейської системи безпеки. Кожна країна самовизначається у нинішньому глобалізованому світі. Бо ж динаміка цього процесу, як справедливо зазначає Василь Ткаченко, залежить від ступеню осмислення пласту історичного досвіду, з одного боку, і бачення горизонту устремлінь на майбутнє - з іншого. А всі, врешті-решт, шукають власну відповідь на одне і те ж запитання: «Хто ми?».

До кого звернута публіцистика Василя Ткаченка? Насамперед - до власного народу, до його громадянського суспільства. І тим самим ця публіцистика виконує функцію політичної освіти, так занедбаної нині в Україні, але настільки широко практикованої, наприклад, у Німеччині. Так само можна поставити за приклад Бразилію, президент якої Ф.Е.Кардозу у свій час писав: «Метод, до якого ми вдалися, я називаю демократичною педагогікою і до цього дня вірю в його ефективність. Винятково важливо не боятися знову і знову пояснювати народу свою політику... Якщо ви готові представити своєму народові всю можливу інформацію й переконати його у своїй правоті всіма доступними вам методами, до вас рано чи пізно прийде успіх. Якщо ж ви вважаєте, що люди не здатні зрозуміти вас і ними слід маніпулювати заради ухвалення правильних рішень, то це - початок великих неприємностей» (с.313). Наскільки ці слова актуальні нині для української влади - важко переоцінити. Судячи з усього, вони не були почуті, або ж просто проігноровані. А жаль!

Публіцистичні статті Василя Ткаченка - справа не одного року. Вони охоплюють собою період 2010-2018 років і демонструють собою послідовну й глибоко аргументовану  працю щодо утвердження українського наративу у протистоянні до ідеології «русского мира». Бо в масовій російській ментальності Україні відводиться хіба що роль такого собі демографічного донора «триєдиного російського народу» у складі великоросів, малоросів та білорусів. І жодного тобі суверенітету.

За цих обставин громадянська позиція автора проявляється в його націленості на «злобу дня». Адже йдеться про факт агресії з боку Російської Федерації щодо України, коли в 2014 році Україна тимчасово втратила 7% своєї території (анексія Криму, окупація певних районів Донбасу), коли було вилучено близько 20% економічного потенціалу, загинуло понад 13 тисяч людей та зігнано з насиджених місць понад двох мільйонів біженців. І ці нові реальності потребували осмислення й пошуку шляхів розв'язання назрілих проблем із врахуванням обмежених внутрішніх ресурсів та вкрай складної міжнародної ситуації.

Слід було зважати й на готовність наших союзників сприяти утвердженню миру й безпеки у надзвичайно важливому регіоні Східної Європи. Західні аналітики нині констатують, що в України наразі немає жодних шансів на успіх у військовому зіткненні з Росією. А тому найбільші шанси на прорив у нав'язаній Україні «гібридній війні» поки що можуть бути досягнуті хіба що у площині нарощування обороноздатності та зміцнення почуття національної ідентичності. А ще - у покладанні національного наративу України в центр міжнародних дебатів, в утвердженні статусу України у світі як жертви агресії. І розглядувана нами книга повністю відповідає цій стратегії опору - бо провідною ідеєю публіцистики Василя Ткаченка є відстоювання права України на свій цивілізаційний вибір, долаючи масу успадкованих від імперського минулого стереотипів.

Разом з тим, мені імпонує, що автор не прагне списати усі негаразди української історії на зовнішній – російський - фактор. Кожен народ, коли він утверджує себе в іпостасі суб'єкта, а не об'єкта маніпулювання з боку інших, має перейнятися почуттям високої відповідальності за своє майбутнє, почуттям спільності історичної долі. Показово, що розділ І розпочинається главою під назвою «Покаяння як момент істини». Йдеться не про посипання голови попелом і культивування настроїв розпачу, а про заклик критично переосмислити досвід минулого і винести уроки на майбутнє. Так, як це заповів землякам у своєму посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим...» Тарас Шевченко -дійти внутрішнього порозуміння з питань: «що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?».

У зазначеному-контексті привертає увагу глава 6 «Феномен внутрішньої колонізації». Автор розглядуваної нами книги зазначає: «на мій погляд, з точки зору сучасної України було б некоректно і неконструктивно прийняти на себе роль виключно «жертви» колоніалізму, як це характерно для антиколоніального дискурсу. З одного боку, не можна забувати, що значний контингент українського політичного класу дуже навіть активно виступав у ролі агента імперського будівництва. А з другого боку, психологія «жертви» з точки зору нинішнього українського суспільства дуже вразлива і двозначна: вона могла бути допустимою хіба що на мобілізаційному етапі конструювання «ідентичності опору», але навряд чи стає конструктивною на нинішньому етапі формування «ідентичності проекту майбутнього» для України» (с. 123-124).

Інша справа, що ніхто не збирається виправдовувати той ідеал «всебічно вірнопідданської особистості», який російське самодержавство настійно впроваджувало в Україні. Василь Ткаченко ілюструє цю тенденцію на прикладі зустрічі із запорожцями Катерини ІІ у повісті «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя: «Не встанем, мамо! не встанем! умрем, а не встанем! - кричали запорожці». І закономірно ставить запитання: «Чому вони [запорожці] сприйняли ці імперські правила гри, вносячи в цей складний церемоніал і протокол свої хитромудрі ремарки і напівнатяки? Чи все зводиться до насильства й знущання над українським народом?». І відповідає на поставлене запитання: а може «імперська форма правління, при всіх своїх вадах і недоліках, на певному етапі свого розвитку в чомусь головному відповідала світогляду українців і їхньому усвідомленні своїх національних устремлінь?» (с.127).

Тобто, йдеться про те, що кожен період історії має свої особливості, а тому негоже давати оцінку усім минулим подіям з точки зору поточної кон'юнктури а чи моральних норм і правил сьогоденного буття. До історії слід ставитися з належною повагою. Як я писав у своїх роздумах, «взагалі не вважаю правильним ображатися на історію за те, що вона пішла так, а не інакше».

Але водночас, як кажуть нині, незнання історії не позбавляє від відповідальності. Тож переймаючись загостренням громадянського протистояння наприкінці 2013 року на Майдані, Василь Ткаченко засуджував тих із сучасних правнуків запорожців, які лякалися курсу на євроінтеграцію. Але й не втрачав надії: «Одначе, згідно законів жанру, скоро буде світати... А потім проспівають і треті півні» (с.139).

І тут слід відзначити другу цільову аудиторію, на яку спрямована публіцистика Василя Ткаченка. Йдеться про діалог з російською аудиторією, який розпочався авторською публікацією «Суверенная бюрократия Украиныв зоне двойной периферии» в журналі Левада-Центру в Москві (2010), і тривав впритул до 2018 року - до появи статті «Украинский шлях: от государственности приватизированной - к правовой» в журналі «Политическая концептология» (Ростов-на-Дону).

Відстоювання українського наративу у полемічній публіцистиці Василя Ткаченка зазнало за це десятиліття значних змін. У період до 2014 року, як це годиться у взаємовідносинах між двома суверенними народами, він ставився до російської системи влади підкреслено політкоректно. Однак агресія Росії проти України неминуче внесла свої зміни у трактування властиво основоположних засад політкоректності.

У цій принципово новій ситуації кожен аналітик, а тим більше публіцист, самим викликом часу покликаний був поставити факт агресії в чітку систему координат: хто є агресор, а хто - жертва агресії. Відстоюючи свою незалежність, Україна не могла внутрішньо змиритися із тим загрозливим феноменом, який президент Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) в Давосі К.Шваб окреслив таким чином: «все більше стиратиметься різниця між такими поняттями, як війна і мир, воююча і невоююча сторона, навіть насилля і ненасилля» (с.302).

Адже йдеться про честь і гідність не лише особисту, а, насамперед, про національну, про громадянську відповідальність кожного з нас. І, як на мене, Василь Ткаченко знайшов гідну відповідь на виклик часу. В тому ж 2014 році у російському виданні «Политическая концептология» він звернувся до своїх колег по перу: після анексії Криму й початку «гібридної війни» на Донбасі «в повен зріст постала проблема: як же нам тепер вести науковий дискурс./9 Робити вигляд, що нічого не сталося?.. То наскільки наші публікації стануть соціально затребуваними?». Якщо стати на ту точку зору, що агресії не було, «то наші суперечки будуть нікчемними з самого початку». І навпаки: «момент істини при аналізі полягає саме в цьому: хто є агресор, а хто жертва агресії» (с. 198-199).

Як це видно із подальших матеріалів книги, саме з цих позицій впродовж усіх 5 років триваючої «гібридної війни» Василь Ткаченко продовжував активний і конструктивний дискурс із своїми російськими колегами на сторінках і ч російських, так і українських видань, або ж в режимі он-лайн з Росією під час наукових конференцій та семінарів. Його точка зору була неухильно принци­пово визначеною: «анексія Кримського півострова та розв'язання Російською Федерацією війни на Донбасі поставили питання ідентичності України в центр уваги. Маємо жити й творити з урахуванням того, що є «час війни і час миру» (с.310-31 1).

За умов війни, змінюється ставлення й до проблеми толерантності, до утвердження «розуміння її як байдужості до суджень і діянь людей, допоки вони не становлять небезпеки для суспільства, існуючого способу життя» (с.304). Ось тут і пролягає лінія вододілу між воїнами-захисниками, з одного боку, і дезертирами та колабораціоністами - з іншого. Й за даних обставин позиція Василя Ткаченка чітка і однозначна - він серед тих інтелектуальних волонтерів, діяльність яких повністю підпорядкована захисту Вітчизни.

Мені зрозумілі усі замороки, з якими стикається у своєму дискурсі з росіянами Василь Ткаченко. Так само і я у свій час зазначав у книзі «Украйна - не Россия», що часто не міг збагнути, як можуть деякі росіяни нової формації - добре освічені, нерідко із знанням іноземних мов, із світоглядом і, здавалося б, тонким розумінням багатьох світових проблем, - як можуть ці люди демонструвати таку неосвіченість, коли йдеться про Україну? Так і тепер, ці ж люди час від часу пропонують нашому авторові зайняти позицію стороннього спостерігача «без гніву і пристрасті», дистанціюючись від факту агресії й діяти «не уподібнюючись політрукам». І тим більш значимою у цій ситуації є контраргументація Ткаченка: «Я приречений бути із своїм народом, як і мій батько під час Другої світової війни. Мій народ не воює десь під Бєлгородом чи Калугою, а відстоює незалежність і суверенітет на своїй землі» (с.278-279).

імпонує мені й те, що у запалі полеміки Василь Ткаченко не скочується до примітивної русофобії, з повагою ставиться до своїх російських колег по перу - Лева Гудкова, Юрія Півоварова, Віктора Макаренка, Ігоря Клямкіна. І це взаєморозуміння приносить свої плоди. Так, ліберальна інтелігенція Росії, зі свого боку, взяла активну участь у підготовці і виданні спеціального номеру журналу «Политическая концептология» до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка, а також ініціювала інші видання, присвячені українсько-російським відносинам. Таким чином, як показує життя, попри ситуацію війни, конструктивний діалог між науковцями все-таки можливий. Він триває, і це вносить певний елемент надії на підвищення рівня взаєморозуміння між нашими народами. Хоча й і не в настільки близькій перспективі, як нам цього хотілось би.

На закінчення не можу не відзначити високий інтелектуальний рівень передмови до рецензованої нами праці, підготовленої лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимиром Мельниченком. Особливо в тій частині, коли він нагадує нам про одну із основоположних засад життя і творчості Михайла Грушевського: «Чи свідомі ми своїх обов'язків перед народними масами - сею основою українського життя, підставою нашого розвою і надій?».

В цілому книга наукової публіцистики «Україна-Росія: на сконі ''пропащого часу"», підготовлена Василем Ткаченком, заслуговує на увагу більш ширшої аудиторії. Вона того варта і її доля, як мені здається, не скороминуча - книга відповідає вимогам часу. А це і є чи не найкращим мірилом високоякісного продукту.

Леонід Кучма

Президент України (1994-2005 рр.).