Лист-клопотання

Дирекція Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя звертається з проханням порушити клопотання про присудження Національної Премії України імені Тараса Шевченка, головному режисеру Херсонського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.М.Куліша, режисеру-постановнику трагікомедії «Політ над гніздом зозулі» за романом Кена Кізі, що була втілена на сцені Полтавського театру ім.М.Гоголя, Сергію Миколайовичу Павлюку.

«Політ над гніздом зозулі» - це глибока сучасна вистава, про свободх особистості, прагнення людини змінити обставини, боротися проти суспільства, яке знищує кожного, хто проявляє непокору. Гоголівці присвятили цю постановку кримсько-татарському народу, який стільки років виборював право жити на історичній землі, але в рамках реалій сьогодення продовжує битву.

Вистава надзвичайно актуальна, близька своїм закликом до свободи та глибиною філософських роздумів Великому Кобзареві.

У центрі сюжету - протистояння однієї людини цілій системі, суспільству зі своїми законами і уявленням про життя. Можливо ця система зламає людину, яка стане Месією для інших, але вже інші продовжать торувати шлях до виходу, що він для них відкрив. І вже наступний кидатиме виклик проти несправедливості, боротиметься, як кожен свідомий громадянин, який вартий своєї країни.

Відео вистави, рецензії у пресі, представлення претендента на здобуття Премії додаються.

Директор Полтавського театру ім.В.В.Гоголя

О.М.Андрієнко

Лист-підтримка

Львівське міжобласне відділення Національної Спілки театральних діячів України підтримує подання Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім.Т.Шевченка і просить допустити до участі в конкурсі на здобуття Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка в номінації «театральне мистецтво» виставу Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім.І.Озаркевича «Камінний хрест» Василя Стефаника (автор сценічної версії і режисер - постановник - народний артист України Дмитро Чиборак).

Прем'єра вистави відбулась 16 вересня 2018 року на X Всеукраїнському театральному фестивалі «Коломийські представлення» і з того часу розпочала реалізувати свій просвітянський проект до 150-річного ювілею Василя Стефаника, який відзначатиметься в 2021 році. В травні-червні 2019рокувистава стала основою для спільного проекту з Українським народним театром «Заграва» з м.Торонто (Канада) і її з великим захопленням сприйняла українська діаспора Канади. 12-13 жовтня цього року виставою «Камінний хрест» було відкрито XII Загальнопольські дні українського театру в Ольштині (Польща). Вистава здобула дипломи і схвальні відгуки шанувальників, театрознавців і критиків на трьох Всеукраїнських театральних фестивалях : в м. Ужгороді (2018 р.), фестивалі «В гостях у Гоголя» (Полтава) та «НОМО LUDENS» (Миколаїв» (2019 р.) На 2020-2021 роки передбачено великий гастрольний тур з виставою в різні регіони України. Вистава «Камінний хрест» у постановці Коломийського театру є гідною високого слова Василя Стефаника і створена її автором Дмитром Чибораком з проекцією на проблеми сьогодення.

Національна Спілка театральних діячів України

Львівське міжобласне відділення

«Гілочка кримського тиса» В'ячеслава Гука

Писати про поета прозою - завжди складно, адже найважливіше, що можна дізнатися про нього, ми завше знаходимо в його поетичних рядках. Іще складніше писати про митця, що не схожий на інших, надто - серед свого покоління, - і має власний потужний поетичний голос. Одначе спробуймо визначити найприкметніші риси, тобто те, що вирізняє поетичну творчість В'ячеслава Гука на тлі нової та надзвичайно строкатої сучасної української поезії.

На наше глибоке переконання, кожен митець у своїх творах прагне якнайповніше відображати сутність буття, наполегливо й повсякчас шукати нові методи та шляхи для відтворення власної думки, аби в однобарвній буденності знайти вагоме й чуттєве зерно, яке втілить у собі душу митця, її пошуки й переживання, те глибоке, істотне і нетлінне, що й становить основу основ.

Наше знайомство з поезією В'ячеслава Гука розпочалося з його дивовижної поеми «Фальдбаккен» і вірша «Смерть Роберта Вальзера», який ми прочитали в чиказькій газеті «Час і Події». Перше враження, те, що насамперед упало в око, - це поезія людини, яка відчуває себе європейцем. Так міг написати сучасний німець, француз, англієць, швед. Коли так пише українець - він доводить, що українська культура досягла такого самого високого рівня, як і культури інших країн Європи, і споріднена з ними. Критик Анна Лобановська пише: «Твори цього письменника вирізняються на тлі української сучасної літератури дивним стилем і дивною географією. Кримчак В'ячеслав Гук пише чудовою українською мовою, його герої віддаляють читача від «українських реалій», а сама манера письма позначена вишуканою «європейськістю» та кінематографічністю образів».

В'ячеслав Гук народився в Криму й зростав у російськомовному середовищі, проте завжди, про що свідчать його твори, мав незламне бажання стати саме україномовним письменником. Можливо, тому, що йому довелося через міст російської культури йти до української мови, він і сам, зрештою, став своє­рідним «містком» між українською культурою та іншими культурами. Уже ранні вірші поета нас вразили чимось таким, про що кажуть: «Написано так, що аж мурахи поповзли тілом». Ось, наприклад, вірш «Argentum» (2003): ARGENTUM:

Перехід рідини в ствердіння льоду, що має властивість криці,

обози застрягли колесами в глині

на навмисне зіпсованій фотоплівці.

Це все, що шикується в тло, складає

скупчення, дрейфуючи в млі льодини,

дріб барабанний дротом єднає

ахкання, зойк людини,

кульбаб бавовну, дагеротипи

родини на стінах, де всі шпалери

виблякли, перетворилися в схлипи

колись юного голосу офіцера...

Садибу, меблі вже встигли перезакласти,

носії виносять речі, підбадьорювані агентом,

день на очі, на рот накладає пластир:

Ferrum- Argentum

крові. Корок пляшки, парфумів флакони,

анонімний лист, що надіслав мерзотник,

цинізм, - від якого душа холоне,

дощу, слухавки дотик

до вуха, в якому - шматок розмови,

нерозчуті слова, недослухана сповідь –

перетворилися на матерію, колір,

на вушну скойку, що звуки ловить,

на пухлину залоз, залізничні шпали,

на візу, що виїхати надає право,

на виснажену постать робітниці, пралі,

в уніформу найманця, костоправа.

Як доказ безвиході - стара тронка,

нерви й краватки, змотані у вузол,‑

шмат льоду, шанець ротів, ополонка,

куля, загнана києм в лузу.

Що це? Може, творення власної особистості за новими мистецькими методами чи то канонами? І де це відбувається? У пострадянському Криму, охопленому, ніби пошестю, політичними й культурними протиріччями і негараздами, на тлі глибокої економічної та політичної кризи, суцільної депресії в суспільстві, у Криму, який символічно сполучає Схід і Захід, у Криму, сучасна україномовна література якого й досі лишається належно недослідженою й невивченою. 2002-го в збірці «Восьмий день тижня» В'ячеслав Гук зазначив, що створює власний літературний напрям, дає йому назву - «сенсо-фізіологізм» - і далі плідно працює над його утвердженням на теренах сучасної української літератури. Що ж таке «сенсо-фізіологізм»? Чому він виник не в материковій Україні? Які були передумови його формування? На ці питання вельми складно відповісти. Це, переконані, згодом зробить час. Отже, висновок: сенсо-фізіологізм (англ. sense- чуття + physiology- фізіологія) - літературний напрям, який, по суті, став реакцією на кризу літератури українського постсоціалізму. У його основі лежить фізичне чуття людини, яке виникає після прочитання певного літературного твору в певний час, за певних обставин, у певному середовищі. Це може бути захоплення, біль, смуток, ненависть тощо. Вони подеколи поєднуються. Слово стає при цьому певним «кодом» і «ланцюгом» між людиною та її чуттями. Людський організм - як провідник і накопичувач певних життєвих вражень, досвідів, який реагує пришвидшеним, уповільненим або нормальним серцебиттям на певні образи, утвореніпочутими словами. Чуття можуть бути або піднесеними (радість, захоплення), або ницими (біль, жура і навіть - голод). Слова в таких випадках самі визначають, що має відчувати людина. Але ми маємо глибоке переконання, що це було своєрідним мистецьким протестом творчої людини, цілком відірваної від основної, так би мовити, «материкової» культури, протестом проти засилля низькопробних творів, розрахованих на «маси», а не на людську душу. Цей протест і зродив новий літературний напрям, оскільки поняття постмодернізму в сучасній літературі набуло досить розмитого значення. Певно, це не бажання якось вирізнитися серед інших митців слова, які творять на «материку», а складний і тривалий пошук саме нових шляхів мистецької самореалізації в тих соціально-політичних умовах, у яких опинився поет. Із цього випливає, що сенсо-фізіологізм - це потужний чуттєвий спалах, утілений у слові, а український постмодернізм отримав дужий буйний пагін, соковиту стеблину, цей новий літературний напрям, який, переконані, матиме як прихильників, так і критиків, напрям, що зародився на півдні України, у Криму. Ця дужа стеблина, що виткнулася на березі Чорного моря, на гарячій піщаній землі, збагатила українське модерне письмо, освіжила його своєю кров'ю по-мистецьки, значно.

На якому ж підґрунті формувався світогляд В'ячеслава Гука як поета? Передусім це скандинавська література, сучасна норвезька поезія. Недарма ж поет одним зі  своїх учителів називає сучасного  норвезького  поета Стейна Мерена, а також ірландця Шеймаса Гіні, поезія яких просякнута неймовірною філософською глибиною. Поетичну «школу» Гіні виразно проглядаємо, наприклад, у такому вірші: Зростається кістка - і мерхне у небі зоря, синім лезом ручай застрягає у спаленій глині, і стоншує вітер пісок, де все починає з нуля напружена цівка, що кориться рівно годині. Так губи сіріють од ранку, як попіл століть, бо там ще є кров, яка зможе й на шиї напнути артерії - жили, - там холод осінній стоїть на схилах, як дощ, як овечі гурти каламутні... («Смерть Робер та Вальзера»).

Водночас поет навчався й у інших світових митців слова, збагачуючи власну поезію з їхнього поетичного досвіду. 2003 року письменник Василь Латанський у статті «На повен голос», яку написано як відгук на четверту поетичну збірку В'ячеслава Гука «Шепотіння, лід і гагари», зазначив: «У наш час, коли модна туманність думки стала звичною для багатьох віршувальників, поезія В. Гука відзначається художньою точністю слова, його смисловою свіжістю. Поетична сфера поета - це передовсім та психологічна діалектика, якої він міг учитись – І, безумовно, учився - у багатьох гарних і різних поетів...». У згаданій статті одним з учителів В. Гука названо Миколу Бажана, класика української поезії.

Мусимо визнати, що поема «Фальдбаккен», яка увійшла до поетичної збірки

«Гілочка кримського тиса», - це не звичайний український вірш, адже цей твір здивував нас геть новим підходом до самої структури поезії. Коли читали його, здавалося, що натрапили на поетичні рядки якогось сучасного західного митця, ба нам навіть спало на гадку, що ця поема інспірована Матіасом Фальдбаккеном, видатним норвезьким мистцем. Наприклад, Матіас Фальдбаккен користується «мертвими» машинами (пригадаймо видатний вірш Богдана-Ігоря Антонича «Мертві авта») разом з «абстрактними» малюнками. У В'ячеслава Гука читаємо:

природа людських взаємин

залишається за межею

нашої уяви і розуміння

це нагадує відкрите для загального огляду

вишкварене

випалене

витравлене

у кислоті тіло в анатомічній майстерні

коли з-під тонкої шкіри

видалили все зайве

навіть

ознаку

зліпок

голос розрізаної душі

тогідь

хтось із пасажирів імовірно помітив

на мокрому від дощу

вкритім ожеледдю

пустельнім слизькім автобані

за двадцять вісім кілометрів од Берліна

якраз у дрезденському напрямку

як їхало жовте старе ендеерівське авто

кероване чоловіком у чорних окулярах...

(«Фальдбаккен»)

Поет наважився представити нам щось нове - верлібр, цілком звільнений від законів пунктуації, зі свіжим струменем повітря, що втілює у собі сучасне мистецтво, із психологізмом, який є однією з найхарактерніших властивостей його поезії, і шаленим внутрішнім ритмом. Ця поема нагадує інтелектуальні депресивні  фільми  видатного  Інґмара Бергмана. У ній навіть найдрібнішу деталь змальовано так чітко, що перед очима  з'являється майже реальна картина, надто густе чорно-біле мереживо  й  плетиво зі слів і образів, де розгорнуто людську душу, ядучий концентрат того, про що хотів сказати поет. І йому вдалося звичайними словами майстерно донести свою думку до читача.

Так В.Гук фіксує час, який є провідним мотивом його творчості. Найцікавіше, що вперше цю поему надруковано 2012 року в перекладі болгарською мовою (перекладач - Дімітр Хрістов). Твір вийшов друком у Софії, у далекій Болгарії, а не в Україні. Що ж це? Знак або мінливість долі?.. А може, символ? Адже ж Чорне море є і в Болгарії... Проте В'ячеслав Гук є майстром і невеликих ліричних форм, які вражають оригінальними метафорами, епітетами, звукописом. Наприклад:

Відпусти мою пташку, що тримаєш в руці, відпусти,

вже білизна досохла на шворці в крізному дворі,

а мені доведеться до тебе так довго іти,

і так страшно заснути: мій серпень давно догорів...

(«Відпусти мою пташку...»)

чи:

уривалася пуповина батьківщини, як натруджених вен

спокій; це було сприйняття часу, що він не міг пояснити,

ніби лежав на пожухлій траві і біль торкався його рамен,

де в сизих голубиних сутінках вже догоріло минуле літо.

(«Лисиці»)

Що поєднує ці вірші, автори яких послуговуються   різними   поетичними методами? На нашу думку, В. Гук гаразд знається на сучасному мистецтві й користується всіма ресурсами української мови, продовжуючи традиції таких видатних українських поетів, як Володимир Свідзінський, Христина Алчевська, Олександр Олесь, Богдан-Ігор Антонич, Оксана Лятуринська, Павло Тичина, Ігор Римарук тощо. Також він успадкував багатющий поетичний досвід Річарда Вілбера, Едуардаса Межелайтіса, Патріка Каванаха, Девіда Менікома, Ісаака Розенберґа, Карла Сендберґа, Лоренса Ферлінгетті, Денізи Левертов, Роберта Фроста, Джеймса Діккі та ін.

Тема війни теж не обійшла поезію поета, Наприклад:

Він лежав у палаті лікарні серед таких, як і сам, поранених, -

стара церква бовваніла в осінній імлі за високими вікнами –

і розмірковував над життям, що підвладне смерті і розпаду;

по обіді в лікарню приходила жінка з будинку за пагорбом –

в довгій сукні, з волоссям до пліч, з очима, льону повними,

молода, зі стражденними тонкими рисами обличчя, лагідна;

його стрижена голова була трохи нахилена, очі заплющені,

бо таємниця сховалася в любовних листах і в самому осуді,

він хотів знайти у душі якомога більше знищених спогадів;

йому здавалося, що вона уникала того, що людей пов'язує,

м'яким південним діалектом за дверима солдати патякали –

він любив самовіддано, та вона мала в душі когось іншого;

потім він, наопаш піджак, курив на дворі, синім од холоду,

і бачив, як вона йшла до воріт, сповита пташиним гомоном,

В її серці поряд з коханням жила війна, переказана матір'ю;

він довго дивився їй вслід, нерви були гранично напружені,

оскільки доклав значних зусиль, щоб зостатися в її пам'яті,

надвечір збиралося на дощ і з моря тхнуло згнилою рибою;

він ледве стримав себе, щоб зупинити її сфотографуватися –

вона - в білій сукні, він - у чорнім костюмі, руки сплетені,

як тоді, дуже давно, на тлі моря, що було огорнене тишею;

багато в житті набув, але втратив ще більше й схвильовано

розмірковував, цигарку затисши в кулаку по-солдатському:

чому вві сні напередодні дощу бачить покійного вітчима?..

чув уночі, як в сусідніх садах пружно гупали спілі яблука,

припом'янув, як вона довго лежала поруч, як тихо плакала,

як його пристрасть була назавжди спалена її поцілунками...

Отже, визначальними темами й мотивами поетичних творів В'ячеслава Гука є час, минулі війни і війна теперішня, доля людини в сучасному світі, пам'ять, досвід, життя і смерть. Здається, уся його поезія просякнута непокорою, бунтом і пошуком. А ще - нігілізмом. Прагненням життя і самоспаленням себе у слові. Його поезії притаманні риси як національні, так і загальнолюдські. Колись український поет Грицько Чупринка в рецензії на поетичну збірку молодого футуриста Михайля Семенка «Ргеіисіе», що побачила світ далекого 1913 року, зазначив, що поезія від поета вимагає колосальної праці. Цю колосальну працю ми бачимо в поетичних творах В'ячеслава Гука, де буття душі туго сплетене з фізичним буттям людини, де ритм і емоція поєдналися в натхненному злеті поетичної думки.

Не можемо не погодитися, що поетична сфера В'ячеслава Гука, як зазначено в шостому томі Енциклопедії сучасної України (Київ, 2006), - це психологічна рефлексія, спрямована на трепети душі, духовні феномени людського життя; головна тема його творів - час. У творчості поета поєднано класичну й модерну манери (сонет, елегія, верлібр), метафоричність і філософську заглибленість думки. Перекладач Дмитро Чистяк писав про творчість В'ячеслава Гука: «У поезії й прозі герой його творів завжди перебуває в екзистенційних взаємовпливах із часом. Минуле і майбутнє зважуються в авторській свідомості у вічному сучасному, яке фіксує лише перетікання буття речей з одного стану в інший, і зрештою - відносність динаміки й статики, присутності й відсутності реального світу. Мить, схоплена по-берґманівськи прицільною кінематографічною уявою письменника, перетікає зі звука в символіку кольору, запаху, пластики, а внутрішня енергетика тексту породжує оригінальне лексичне й синтаксичне тло». Ця «схоплена по-берґманівськи мить», цей шалений порух душі, від якого повзуть тілом мурахи, здається, стає основою всієї творчості В'ячеслава Гука і вирізняє його серед інших поетів. Видатний ірландець Шеймас Гіні у статті «Данина поезії» (Нобелівська лекція 1995 року) зазначив, що поетична форма - це і судно, і якір одночасно, що поезія завжди має прагнути торкнутись основ небайдужої природи людини, проникаючи водночас у байдужу природу світу. Книжка, яку ви тримаєте в руках, гадаємо, виконала цей «поетичний заповіт» великого Гіні. Вона має назву «Гілочка кримського тиса», адже переважну більшість творів, які наповнили її. написано саме в Криму. Тис - це символ жалоби, південне дерево, що сполучає життя і смерть. Ця книжка - певний підсумок тривалих і наполегливих пошуків митця, однак у ній читач не прослідкує еволюції, розвитку В'ячеслава Гука як поета, оскільки поетичні твори в збірці розміщено у «хаотичному порядку»: усе змішано, сплутано, розірвано. Порушено сам принцип еволюції душі поета. Можливо, у цьому є сенс. Можливо, саме в цій «хаотичності» й зроджується щось нове в нашій уяві, до чого стає причетний і сам поет. Адже колись із такого хаосу виник і наш світ, як свідчить Біблія.

Додамо, що, наприклад, талановитий музикант Дмитро Морикіт (шотландський піаніст українського походження) також став одним із небагатьох «культурних мостів» між Україною та світом. Маємо на увазі таких неукраїнських людей, завдяки яким спостерігаємо культурний діалог між українськими діячами і світом. Але не можна забувати тих українських поетів, які працюють на зміцнення культурних зв'язків з Європою, «українізуючи» чужі поетичні традиції та «імпортуючи» їх до української літератури. Зокрема, один із найоригінальніших поетів нашого часу Ігор Павлюк, твори якого перекладено багатьма мовами, випадково і несвідомо працює в такому самому напрямі, як Шеймас Пні, тобто «співає» про важливість таких «малих» речей, як «нічні поїзди». Водночас В'ячеслав Гук свідомо імпортує, не боїмося вжити саме цей економічний термін, чужі традиції до української поезії, експортуючи скарб української літератури до інших культур і залишаючись глибоко оригінальним сучасним українським поетом.

У газеті «О Lavrador» № 292 (3737) за вересень 1998 року - місто Курітіба (Бразилія) - українсько-бразильська письменниця Віра Вовк, вельми яскрава представниця Нью-Йоркської групи поетів, писала: «У місті Саки па Криму живе серед чужомовного середовища молодий поет В'ячеслав Гук, який цього року видав свою першу книжку віршів під заголовком «Грота душі». Він захоплюється українською мовою і літературою: вивчає і досліджує літературну спадщину Христини Алчевської. Крім цього, В'ячеслав Гук цікавиться також світовою літературою, особливо Морісом Метерлінком і Стефаном Цвайгом, який помер у Петрополісі біля Ріо-де-Жанейро. Напевно, молодим читачам і читачкам «Хлібороба» цікаво буде познайомитися з цим автором, тому пропонуємо їм кілька віршів із його збірки». І мало хто знає, що та перша його книжка народилася, можна сказати, попри всі негаразди, оскільки в друкарні просто не було українського шрифту, тому замість української літери «і» там у віршах стоїть «!» - знак оклику! Ось так! Минуло не так багато часу, проте вже написано чимало цікавих творів, творів, які викарбовуються в пам'яті, лишаючись там назавжди.

Колись видатний литовський поет Едуардас Межелайтіс виснував, що велике мистецтво завжди шукає відповідь на головне питання: у чому таємниця буття?.. І кожен поет шукає й намагається розгадати цю таємницю. Хоча для такого пошуку дуже важливо мати, як писав сучасний швейцарський поет Філіп Жаккотте, - «окрилені слова». В'ячеслав Гук слова у своїх віршах, переконані, зміг «окрилити». Його поезія виграє різнобарв'ям кольорів, розгортаючи напрочуд складний і суперечливий навколишній світ.

Поетична збірка «Гілочка  кримськоготиса», яку маємо  нагод) подати на здобуття Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка, на наше глибоке переконання, заслуговує на цю найвищу мистецьку відзнаку і поєднала в собі найпотужніші риси нової української поезії, а також чітко окреслила непохитний зв'язок поета з давніми традиціями української поезії.

Тож пропонуємо до уваги поетичну збірку В'ячеслава Гука «Гілочка кримського тиса» і бажаємо зануритись у складний і дивовижний світ цього поета з Криму, поринути в потужний чуттєвий спалах його слів,-осягли його душу, збагнути її поривання, спробувати  відновити  розірвані потоки його думок, які пружно струмують у цій книжці, а в хаосі - знайти зерно істини, справжнє поетичне зерно.

Сьюзі Спейт, Стівен Комарницький,

письменники, перекладачі

Велика Британія

2017 року Андрій Дмитрович подарував своїм землякам дуже гарне видання –  семитомник  своїх творів (поетичних та прозових). Він видавався протягом двох років і останній том вийшов у рік 80-річчя нашого земляка. Кожен з томів є унікальним – це стосується й оформлення і змісту. Гарна обкладинка, на якій для кожного тому своє фото письменника, а ззаду –поетичні рядки, які теж не повторюються. Це видання – своєрідний багаторічний підсумок творчості Андрія Дмитровича до ювілею.

На сторінках семитомника ми бачимо сотні героїв, долі яких Андрій Дмитрович пропустив крізь своє серце.  Вони жили у різні періоди нашої історії, починаючи з 1032 року і до  сьогодення. Для нас є цікавим те, що деякі події у творах відбуваються на жмеринській землі.   

Особливе місце у творах письменника займає тема Голодомору. Автор пережив голодне повоєння вочевидь, а тому словом, серцем і душею описав це у трилогії "Тече до Бога моя сльоза ".  Автор "не висмоктав" сюжети з пальця – він писав історію рідного села Слобода-Носковецька і життя власних батьків.

 Андрій Гудима у своїх історичних романах захоплює читача багатоплановою палітрою мужності й героїзму кращих синів свого народу, котрі в давно минулі буремні віки прагли волі, миру і злагоди між народами, воліли мати свою молитву й пісню. Северин Наливайко, Іван Мазепа, Максим Залізняк, Іван Гонта, Устим Кармалюк та багато інших дивляться на нас зі сторінок прозових та віршованих творів. Читаючи ці романи, ми і справді якби переносимось в ту епоху, яку письменник, завдяки гнучкості свого непересічного таланту, наближає до нас.

Ми, працівники бібліотеки й наші читачі, вважаємо, що семитомне видання Андрія Дмитровича Гудими може достойно поповнити ряди творів, які гідні Державної премії імені Тараса Григоровича Шевченка. Твори  нашого земляка різні за жанром, але дуже цікаві для тих, хто дійсно полюбляє справжню літературу.

До Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

         На здобуття Національної Шевченківської премії у галузі літератури висунуто семитомник нашого земляка Андрія Гудими, відомого українського письменника, творчість якого викликає у читачів сильне емоційне сприйняття: історичні романи у віршах «Северин Наливайко», «Сповідь Мазепи», «Устим Кармалюк», «Клекотіли орли», головні герої якого Максим Залізняк та Іван Гонта, представляють ватажків визвольного руху українського народу і символізують волелюбність, мужність, силу духу, велику любов до рідної землі і є державотворцями. Це – люди, що є світочами українського народу, зразки для наслідування.

         Трилогій «Тече до Бога моя сльоза» – книга-набат за знищеними, закатованими, померлими у голодоморні роки в Україні. Це епопея людських страждань і смерти не лише окремо взятої людини, а цілого народу, над яким знущалися, якого ненавиділи і боялися, вбивали і морили голодом, але який вистояв своєю вірою і правдою. Страшні картини людоїдства, смерти цілих родин і високість душ людських протиставляє автор у тяжкій доленосній трилогії, що свічкою пам’яті залишиться в історії України та нашій художній літературі.

         Творчість А.Д.Гудими не лише художній витвір митця – це дійсність і пересторога, біль і волання мудрого хліборобського роду, патріота і громадянина, якому болить все, що стосується України і колиски українців – села, які ніколи не були «рідними дітьми» для можновладців, а лише засобом для власного їхнього збагачення. Романи і повісті Андрія Гудими волають: «Зглянься, державо, на своїх дітей, які годують тебе хлібом, щоб ніколи більше не повторилися такі голокости».

         Романи та повісті письменника не залишають байдужими читачів, їхні сюжети побудовані на морально-етичних цінностях, які в усі часи визначають і відстоюють людяність, честь і гідність. Художні образи виписані досконало і цікаво.

         Значне місце у семитомнику займає «Публіцистика» автора, яка визначає позицію його серця та життєві пріоритети.

         Творчість А.Гудими, як і сам автор, заслуговує пошанівки і визнання на рівні держави, адже він, як і його літературні та історичні герої, багато зробив і як державотворець, і як письменник, і як українець.

Тетяна Біла, пенсіонер-бібліотекар.

м.Біла Церква

22.11.2019 р.

                                              На здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка

  В українській літературі ім’я Андрія Гудими добре відоме. Його знають як поета, прозаїка і драматурга. Книги письменника виходили у республіканських видавництвах «Молодь», «Радянський письменник», «Український письменник» та інших поважних.

     Частина з них  у вісімдесяті і дев’яності  роки минулого століття були перекладені і приходили до читача в Росії. Читацький резонанс мали  справді високий.

    Інтерес до творів Гудими значний. Особливий він, підвищений – до прози та романів у віршах. Письменником   майстерно створені образ незабутнього  патріота і великого мецената  Івана Мазепи. Гетьман прозаїком зображений непохитний, мудрий, хоробрий і безстрашний. Його любили у  козацьких колах. Головне, він турбувався про Україну, про лівобережну її частину, про добробут людей.

    У планах Мазепи було – зробити  її  усю незалежною  від  Московії. Про все це  у романі у віршах « Сповідь Мазепи» - сюжетному  творі, запоминальному. Його вивчають у школах на уроках літератури рідного краю. Роман витримав кілька перевидань.

    Як журналіст  і письменник Чернігівщини знаю, що такий високохудожній твір прикрашає музейні палаци колишньої гетьманської столиці – містечка Батурина, що на Сіверщині. Про нього дуже високо відгукуються історики Придеснянського краю, а також у різних регіонах України.

    Добре знаний прозаїк  і поет  також  написав і видав такі твори, які збагатили  нашу українську літературу. А це  - романи у  віршах «Северин Наливайко», « Устим Кармалюк», «Клекотіли орли» -  він, вважаю,  повернув  Україні трохи призабуті  імена таких знаменитих героїв, народних отаманів, безстрашних воїнів і борців за  незалежність рідної держави Івана Гонти, Максима Залізняка, інших народних полководців і діячів. Це вони  у найскрутніші часи  ішли на  ризики, розуміли, що  борються за  справи рідного народу, за  волю, за його заповітні мрії  і далекоглядні плани. Ці герої, у тім числі й Іван Мазепа, змальовані дуже майстерно, емоційно і художньо. Патріотично-виховні твори письменника охоче вивчають у школах.

    Мені у попередні роки за кошти закордонних грантів як журналістові доводилося  перебувати у відрядженнях  на Вінничині, Тернопільщині, Хмельниччині, Київщині, Чернігівщині, Сумщині, Полтавщині та в інших регіонах країни. І там у державних і шкільних бібліотека зустрічалися  історичного і виховного значення книги Андрія Гудими, Юрія Мушкетика, Володимира Малика,  які читали дуже охоче і школярі, і середнього та старшого віку жителі цих регіонів. Вони високо оцінювали творчість цих письменники і казали, що завжди чекають нові книги цих літераторів   Отже, можна зробити висновок, що  кандидата на Національну премію імені Шевченка Андрія Гудиму, а  точніше його книги дуже люблять.

    Андрій Гудима написав ще такі романи, як «Кара без вини», «Лихо не спить», інші. Вони увійшли до товстого тому «Тече до бога моя сльоза». У ті роки прозаїк одним із перших відродив тему голодомору в Україні. Він послідовно і майстерно  через призму образів зображує, як сталінські прислужники планомірно, хитро і жорстко знищували націю, у селян відбирали останні, навіть найменші мішочки зерна. І це в той час, коли держава перевиконувала експортні поставки збіжжя до країн західної Європи. Це ніщо інше було як геноцид українців.             

      Відомий письменник    проживає на Київщині, а саме його вибрані твори  у семи  томах вчасно висунуті на здобуття найвищої нагороди  і , безсумнівно, заслуговують  на Національної державну  премії Тараса Шевченка.

                                                                                                  Віктор БОЖОК, поет і прозаїк

Шановні товариші

24 грудня-29 грудня Олег Вергеліс. Дзеркало тижня

Національний театр ім.Івана Франка показав прем'єру "Трьох товаришів" за мотивами роману Еріха Марії Ремарка. Режисер - Юрій Одинокий. Художник - Андрій Александрович. У ролях трьох товаришів — Євген Нищук, Андрій Романій, Олександр Печериця.

У театрі Івана Франка живуть і працюють щасливі люди, вони часу не помічають, вони грають, зокрема цей спектакль, приблизно до 23.00, коли приміський транспорт уже відпрацював свої останні рейди. І милі бабусі-доглядачки (у гардеробі та фойє) не те щоб нервуються ("а як же нам добратися додому?"), а раціонально пропонують: "Починали б грати "Трьох товаришів" із шостої вечора, тоді й скорочувати нічого не треба!"

У питанні можливого скорочення прем'єрної вистави з ними не можна не погодитися - воно необов'язкове. Як для структури конкретної постановки, так і для режисерської манери адаптації великої прози у великий сценічний стиль.

Режисер, як мені бачиться, свідомо пішов шляхом неквапливого читання роману Ремарка. І вибудовування на основі такого читання живих людських ілюстрацій, часом підбадьорених то режисерськими метафорами, то сценічними символами, то снігом, то дощем, то танцями.

Враження (на прем'єрному перегляді), що сам постановник осмислено й свідомо трохи дистанціюється від брили роману (ніби мікшуючи своє режисерське "я"). І дозволяє цьому тексту литися неквапливим плином - зі сцени в зал. Скажемо так, ущільнюючи контакт між акторами й публікою. Оскільки і ті й ті - справжні шанувальники історії.

І сам цей роман давненько перебуває ніби "на крайці" літератури масової й літератури авторської. І тут уже від інтерпретатора залежить, у який бік повертати - у бік мас (їм на потребу) чи ж уважніше дослухатися до самого автора. Тобто до сповідальності його твору про втрачене покоління, про складний час, у якому одна війна закінчилася, а друга вже дихає в обличчя холодним ротом. Про час, у якому і розстріли, і стрибки курсу, і інфляція, й революція.

Одне слово, все як і (частково) сьогодні. Без натужних спроб шукати або "римувати" актуальність. А з усвідомленням мінливості й повторюваності самого часу. Того й цього. А також жорстоких і нещадних колізій будь-якого часу, як у Ремарка - у 1928-му, так і в нас - тут і тепер.

Таким чином, сама манера сценічного прочитання тексту передбачається як певна незаперечна цінність. Мовляв, нині (в різних сценічних випадках) такі значні книжки читають на сцені виключно з ножицями, колошматячи й перелопачуючи сюжети, а ми, так би мовити, постараємося максимально освоїти практично весь обсяг великого тексту й великого стилю.

Тому невипадково вистава триває чотири години. Зберігаючи не тільки головні лінії головних героїв (Роббі, Отто, Готтфріда, Пат), а й підкреслюючи важливість у великій композиції таких вкраплень-персонажів як Блюменталь, Хассе, Юпп, Матильда, Фердинанд, фройляйн Мюллер, Роза та інші.

У цьому сенсі трупа франківців має бути сердечно вдячною режисерові за таке залучення мас у період загострення контрактної системи, яка передбачає, хто і скільки грає в театрі щомісяця Отже, постановник намагається створити виставу-роман, прагне реалізувати на сцені таку собі структуру великого стилю і великих почуттів.

Сам спосіб такого читання, можливо, міститься в одній із фраз Ремарка: "Життя перетворюється на якусь мелодію, що метається й схлипує, на вир дикого томління, бажання, туги й надії". У неспішному ритмі вистави, яка делікатно адаптує сюжет Ремарка, і справді чутно схлипи, метання мелодій. Там же є томління, бажання, туга.

І навіть трохи сонця в темній воді. Оскільки художник Андрій Александрович бачить "чорний Берлін" кінця 20-х XX ст. як винятково темний, порожній і гулкий простір, усередині якого вічна ніч. Усередині якої бентежних товаришів і можуть зігріти лише "крупинки тепла" та ненавмисної ніжності.

Художник уміщує різних товаришів, "чорний Берлін", решту — в подобу масивного гаража, глобальної автомайстерні, на стелі якої, як оббіловані туші, теліпаються три автомобілі (у тому числі й "Карл"). Як три мрії, як три дороги. Як три товариші. І ось, здавалося б, у певний момент напруженого сценсюжету вони мали б гепнути додолу, розбитися на наших очах - як розбиваються мрії героїв Ремарка. Але ні. Вони вперто висять (над ними) - як нездоланний фатум, що в цій виставі римується з мрією. Мрія як фатум. І у прем'єрній виставі, безперечно, крім інших мотивів, цей особливо явний, гострий, болісний: несправедливість життя як такого. Марнота мрій, які насправді - фатум.

З допомогою художника режисер відходить від насиченого соціального тла "чорного Берліна" 20-х XX ст., від детальних історичних віньєток того часу. У кожному разі, у зв'язку з темою війни (тієї й цієї) тут не заламують рук, не цитують гірких зведень уже з наших полів битв.

Мабуть, сама війна як незрима тема виникає тут сильно й образно - всього один раз. Коли Роберт Локамп, почувши салют, падає додолу, здригається, згадуючи страшне минуле, тобто свій час і свій тягар у період Першої світової.

В іншому вистава укрупнює виключно лінію любові. Лінію стосунків Роберта Локампа (Євген Нищук) і Патриції Хольман (Анжеліка Савченко). Більшість епізодів із їхньою участю режисер принципово вибудовує на авансцені. На тій крайці й на тій вузькій смужці, яка ледь розмежовує простір залу й простір сцени. Роббі й Пат тут діють як канатохідці. Раз у раз рухаються по канату долі, утримуючи баланс, намагаючись не звалитися в прірву.

Власне, долі (його і її) - це танець смерті на одному й тому самому канаті. Це прагнення рівноваги у неврівноваженому і вкотре сумбурному світі. Задана гра на авансцені, так виходить, дозволяє чіткіше розчути текст Ремарка. І навіть більше того: ніби свідомо "наближає" тих героїв до цих...

Пат, яку зіграла Анжеліка Савченко, - створіння легке, ефемерне. Акторка і грає свою героїню якось підкреслено легко, свідомо піднесено, трохи відсторонено від того середовища й від того темного "гаража", в який її завела доля. У жилах Пат тече русалчина кров. Але серце її - гаряче, трепетне. Пат, на думку режисера, втілює не так реальну земну жінку, як жінку-ілюзію-мрію, а отже - фатум. Це рудоволосий гарний примхливий міраж,

Сам Роббі (Євген Нищук) у цій виставі - навіть не колишній боєць, а дитя війни. У його манерах і характері - незжите хлоп'яцтво. Цей 30-річний Роббі ніби хоче дограти те, чого не прожив і не зіграв у період своєї безтурботної юності, на яку й випала Перша світова.

Тому Роббі у виставі - 30, а внутрішньо - тільки 18. Імпульсивний романтик чистої води. Чиста душа і свята натура. Окопи Першої світової не вистудили в ньому полум'я щирості, юнацької імпульсивності, товариського максималізму. Головні сцени актор подав на вищій "ноті" саме такого максимального згорання й емоційного надриву.

На деякі сюжетні повороти Ремарка у випадку з актором накладається ще й його ж недавня особиста драма. І в Роббі відбивається сам актор - не тільки як виконавець, а й як справжній "товариш", таке собі альтер его героя Ремарка.

Ці життєві рими з авторським сюжетом надають самій сценічній історії несподіваного об'єму: і позасюжетного, і загальнолюдського. І саму виставу, в принципі, якраз і вирізняє не тільки розмірена оповідна манера, не тільки неметушливий і неквапливий ритм, не тільки похвальна жадібність режисера (стосовно тексту, якого він не хоче скорочувати)... Цю ж довгу й докладну виставу вирізняє і такий собі позасюжетний фактор дотику. До теми післявоєнного "втраченого покоління" Ремарка ніби торкається вже й наша нинішня тривожна тема "розгубленого покоління". Покоління, скривдженого й обпаленого війною теперішньою. Покоління, розгубленого після всіх зрад і наївних ілюзій.

Тому, скажемо, появу тут (на сцені) Отто Кестера сприймаєш не тільки як появу колишнього льотчика, автогонщика-любителя, боксера, а й як реального актора Андрія Романія, що свого часу опинився всередині донецького воєнного пекла, потім із цього пекла вирвався.

Ці рани так швидко не рубцюються. Між поколінням "втраченим" і "розгубленим" - дистанція значна, але історія цих хвороб схожа.

Зважаючи на все, ще напередодні прем'єри вистава не мала вдосталь прогонів. Це відчувається і в певній нервозності акторів, яка іноді корисно перетікає в нервозність їхніх персонажів. Це відчувається і в недостатній деталізації деяких образів, що інколи виникають як функції — і так само як функції зникають зі сцени.

Тим часом не можна не відзначити виразних, хай і невеликих образів Блюменталя (Василь Мазур), Хассе (прекрасна трагічна мініатюра, виконана Василем Вашою), Фердинанда Грау (Олег Стальчук), фройляйн Мюллер (Ірина Дорошенко).

І в цих епізодичних образах, і в головній четвірці персонажів є важливі й точні подробиці. Оскільки сюжет Ремарка, перечитаний режисером, поданий як історія приватна. Як приватне у відриві від чогось глобального й історичного.

Але ж і чоловіча сповідальність самого Ремарка в його романі - це ж теж дуже приватне й дуже особисте. "Жалюгідна потреба тепла", - вторячи за автором, - живе в цій виставі. І, здається, намагається зігріти глядацьку залу: напружену, заплакану, заціпенілу, чотири години жадібно заслухану в гірку мудрість Ремарка.