Дмитро ЗАХОЖЕНКО, головний режисер Львівського академічного драмтеатру імені Лесі Українки:

«Виставу "Імперія має впасти" будемо грати до нашої Перемоги, а потім спишемо»

Яким має бути сучасний український театр? І якщо театр вже не храм, то чим він сьогодні є для нас усіх? Про особисті сумніви, рішення і звершення цього драматичного історичного періоду я поговорила з головним режисером Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки Дмитром Захоженко.

В ТЕАТРІ НЕМА АБСОЛЮТНО НІЧОГО СВЯТОГО, ЦЕ НЕ ХРАМ

- Пане Дмитре, як змінила війна український театр? Яким він зараз є і яким має бути після всього, що з нами трапилося? Наприклад, ваша перша після початку вторгнення робота називається «Imperium delendum est» («Імперія має впасти»), її жанр не визначено чітко – це вистава «як і наше життя сьогодні». Це вже тенденція, чи ще перша реакція?

- Насправді, після 24-го числа, коли ми кілька місяців не працювали як театр, а виключно як сховище, пункт гуманітарної допомоги, ми і думали, як працювати далі, і чи взагалі є зараз місце для театру в українському суспільстві? Чи можливо буде після такої травми продовжувати займатися театром, чи чесніше – кинути це заняття і займатися чимось іншим? Були сумніви, але, в певний момент прийшло розуміння, що якщо навіть це тяжко нам, то це, все одно, є необхідним для нашої аудиторії.

- Тим більше, що останніми роками театр став ближчим до неї – митці та глядачі співіснують, реагують один на одного, відчувають синергію. Театр вже не зовсім храм, де сцена - вівтар, біля якого сидить паства, «вмикається» лише тоді, коли їй час аплодувати? Навіть, телефони вже не скрізь заборонені.

- Театр мусить бути відкритим і сучасним, але справа не у відсутності «наглядача», який шикає на тебе, щоб ти не дай Боже, не дістав телефон - абсолютно реально робити такі вистави, що люди й не згадають про ґаджет! І в театрі нема абсолютно нічого святого, це не храм.

«ТЕАТР – ХРАМ», ЦЕ НАРАТИВ, ЯКИЙ ПІДХОПИЛА РАДЯНСЬКА ВЛАДА І АКТИВНО ПРОПАГУВАЛА. ЙОГО НЕОБХІДНО ЛАМАТИ

- Я в даному випадку слова Курбаса згадала: «Театр - храм і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть лунати в ньому».

- Курбас багато чого казав і це теж треба досліджувати, але розуміти контекст, коли він це говорив і чому він це говорив. Бо «театр – храм», це наратив, який підхопила радянська влада і активно пропагувала. Його необхідно ламати. Повторюю: в театрі нема нічого святого, там дуже багато бруду. А позиція, що ми робимо щось святе, невідомо куди може завести.

Вважаю, що величезна проблема українського театру - це його герметичність. У нас надзвичайно талановиті люди, і після поїздки по європейських фестивалях,  можу сказати, що те, що ми робимо, вартісне, цінне, наповнене і сильне. Але коли театр замикається на власній естетиці, формах – то втрачає зв’язок з реальністю. Через власну «герметичність» театри не розуміють, що працює, а що не працює.

- Але ж, глядачі різні, можливо, хтось хоче ходити на традиційні вистави у класичному варіанті?

- Я не зовсім погоджуюся, адже і традиційно класичні роботи можуть бути якісно іншими. Є куди рухатися. Позиція українського театру (це в першу чергу стосується театрів, які не виїжджають, не виходять за межі своїх стін), що йому комфортно, зупиняє рух уперед.

- А все ж, якщо театр - не храм, то що?

- Хороше питання. Ми після 24-го багато думали, як вибудувати діалог з глядачем, щоб він був не зверхній, коли ми з храмової кафедри розказуємо їм, як їм себе почувати, і, водночас, не з позиції прилаштування знизу, коли ми його розважаємо і бавимо. Театр – це місце діалогу, місце об’єднання, місце, куди люди приходять і діляться власними переживаннями, мають можливість співпереживання. Дивовижно, наскільки швидко функція театру зараз повертається до базових речей!

Зараз театр - це ніби місце зібрання біля якогось вогнища, де можна прожити певні стани. І, власне, з цієї думки народилася вистава «Imperium delendum est» - як наша швидка реакція на первинний шок, бо ми самі не знали, як з цим справлятися емоційно - зібралися з актрисами, почитати вірші, поспівати пісні, проговорити...

Ми думали, як взагалі вибудувати чесний діалог і по відношенню до нас, і по відношенню до них, та говорити про війну в часі війни? І наша особиста проба з виставою «Imperium delendum est» отримала сильний фідбек, люди говорили, що вперше за пів року, вони плачуть. Це також і наша спроба виходу зі стану неймовірного потрясіння і розуміння, що, так, сталася страшна біда, а життя продовжується, треба боротися, жити, будувати і дбати про себе, наскільки це можливо, і про інших.

- В «Imperium delendum est» звучать вірші поетеси Катерини Калитко. Випадково не з книги «Орден мовчальниць»?  

- Ні, ми у виставі використовували тільки вірші, які були написані після 24-го числа, а ця її збірка, з якою вона номінована на Шевченківську премію, написана раніше. Катерина дуже крута поетеса, я тішуся тим, що її поезія звучить у нас в театрі, і тим, що вона має номінацію. 

В РАДЯНСЬКІ ЧАСИ ТЕАТР ЛЕСІ УКРАЇНКИ БУВ ТЕАТРОМ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ – ПОТУЖНИЙ ПРОПАГАНДИСТСЬКИЙ ІНСТРУМЕНТ У ЛЬВОВІ

- Цікаво, що саме ця вистава побувала на Авіньйонському фестивалі - найбільшому театральному фестивалі світу, де цього року Україна була вперше так широко представлена. Хоча планувалося, що ви туди повезете  іншу - «Філоктет. Античний рейв». Чому сталася заміна?

- Коли «Філоктет. Античний рейв» брав участь у Фестивалі-Премії «ГРА», на нього звернув увагу  член міжнародного журі Фредерік Поті, який завідує однією зі сцен на Авіньйонському фестивалі. Він відразу запропонував нам везти цю роботу у Авіньйон, ми готувалися, але це величезний фестиваль зі складною логістикою, де дуже заздалегідь починають розмову про те, що, де і коли показуватимуть. Все уперлось банально в те, що нам не вистачало часу на монтування. Але організатори наполягали, що все одно хочуть привезти щось наше, а ми якраз випускали роботу «Imperium delenda est / «Імперія має впасти». От, тому вона й потрапила туди. Одразу після Авіньйону ми запустили турне по Франції, зараз готується ще одне в цю ж країну, ми вже відвідали фестивалі в Німеччині, Польщі, Румунії, кличуть до Норвегії.

- Ваш «Філоктет…» - теж про війну, але, здавалося б, дуже далеку – Троянську. Наскільки вдалося вкласти її в сучасну актуальну канву?

- Це моя перша повноцінна драматична робота, яку я зробив у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Дуже-дуже любима робота. Ніна Захоженко переклала текст ще в 2013 році – ми робили перші читання в часи Майдану на Хрещатику. З тих часів я бігав по театрах, пропонуючи їм цей текст, всі казали: «ну, щось незрозуміле, давай ліпше якусь комедію». А потім я таки поставив її в театрі Лесі Українки, оскільки цей театр сміливий до експерименту і до розмови з глядачем та орієнтується на європейські театральні практики. Я дуже втішений, що нарешті зробив цей матеріал і він є успішним у глядачів та професійної спільноти (Вистава отримала три премії IV всеукраїнського Фестивалю-Премії «ГРА»).

- Театральна критикиня Юлія Бензя в рецензії на виставу наголосила, що поза всією видовищністю у ній дуже важливий текст, логіка його розгортання,  сенси, натяки... 

- Є тема складного вибору в складних історичних обставинах, тема самотності, міф і творення міфу. Ми спробували подивитися навколо чого утворюється міф, а для цього досліджували і історію самого театру Лесі Українки, бо за радянських часів це був театр червоної армії – потужний пропагандистський інструмент у Львові, в який вкладалися гроші. Зараз у театрі ще зберігаються радянські костюми, уніформи, протигази – ми це познаходили і використали у виставі. Знайшли на горищі велетенську копію картини «Тьоркін на привалі» - радянський монументальний живопис. Трошки її перемалювали, переосмислили, і теж використали як декорацію, бо радянська пропагандистська машина якраз дуже нагло і випукло будувала міфи.

- Примітно, що вистава починається ще до початку вистави. Це до репліки про те, що театр зараз набагато ближчий до нас – глядачів.

- Так, ми починаємо зі сцени веселого святкування дня народження Зевса, коли сходяться глядачі - ще до початку самої вистави. Зробили з малої сцени такий клуб, куди заходять люди, грає гучна музика, можна щось випити, потанцювати, а актори роблять досить епатажні речі. Бо власне так починалася Троянська війна – вона ж починається на святкуванні, коли Зевс забуває запросити богиню розбрату і хаосу Еріду на весілля царя Фесалії Пелея і богині Фетиди.

Мені дуже хотілося подивитися на зміну атмосфери, коли все починається як смішна робота, і от наскільки швидко ми можемо «закрутити гайки», збільшити щільність атмосфери оповіді в певний момент вистави. Коли оце життя, ця гулянка, видається чимось далеким і взагалі незрозуміло, як воно може бути поєднано? Тим не менше, воно якось поєднується.

Мені здається, зараз так само в цей надзвичайно складний, важкий, страшний історичний момент для України – наше життя до 24-го числа, або життя до 14-го року сприймається як, одночасно, наче це було вчора, і наче це було вічність тому.

МЕНІ ЩЕ ТРЕБА СТАВАТИ В ЧЕРГУ, ЩОБ ДОМОВИТИСЯ З ДРУЖИНОЮ ПРО ПОСТАНОВКУ ЇЇ ТЕКСТІВ

- У вас давній творчий тандем з дружиною – драматургинею Ніною Захоженко. Не складно двом сильним особистостям уживатися і роботі, і в родині? Чи це, навпаки, заохочує і допомагає? 

- Ніна успішна драматургиня і абсолютно незалежний митець. Зараз ми все більше можемо генерувати власний окремий продукт і мені ще треба ставати в чергу, щоб домовитися з нею про постановку її текстів! (посміхається) Раніше, до професійного театру, ми все робили разом, хоча й зараз працюємо разом досить багато, вона допомагає, і з тим же «Філоктетом..», крім того, що була перекладачкою тексту, в один момент, я настільки заплутався в тих смислах та нашаруваннях, що до неї підходив по консультацію.

Вже після 24-го лютого вона написала текст «Я, війна, і пластикова граната» - це збірка коротких драм по регіонах України. Зараз багато де йде, зокрема, в Театрі на Печерську, якісь фрагменти ставили в Амстердамі, щось - в Гонконзі, в Австралії. В неї реально крута міжнародна історія зараз.

А ось 15-го січня був перший публічний показ теж частково нашої спільної роботи. У мене є акторський курс в Львівському національному університеті імені Івана Франка, і ми зі студентами зібралися на канікулах, щоб не сидіти без діла, та й зробили виставу-сторітелінг «Слово про похід Ігоря». Нам теж там Ніна допомагала, дописувала фрагменти тексту.

Я не знаю, чи зважився б без Ніни, кинути програмування і піти вчитися до театрального, бо програмування – дуже комфортна штука, але, це було, очевидно, не моє.

Я ЗГАДАВ НАСОЛОДУ, ЯКУ ОТРИМУВАВ НА ПАРАХ З ТЕОРЕТИЧНОЇ ФІЗИКИ І ПОДУМАВ ПРО КНИГУ «ВЕЛИКИЙ ЗАДУМ» ХОКІНГА

- Серед ваших театральних робіт є ще одна, як на мене, дуже несподівана – «Світ в горіховій шкаралупі» (Театр на Печерську) за мотивами бестселера одного з найвідоміших астрофізиків сучасності - Стівена Хокінга. Ви поєднали, здавалося б, непоєднуване: точну науку та театральну сцену! Далися взнаки ваша освіта в Києво-Могилянській академії та айтішне минуле?

- Дійсно, я прийшов в театр з абсолютної іншої сфери. Тоді мені було не сильно зрозуміло (якщо чесно, як і зараз) багато речей, притаманних традиційному класичному українському театрі в плані естетики та подачі наративу. Вони мені здавались досить дивними і нецікавими, я хотів шукати якийсь інший спосіб діалогу з глядачем. Мені подобався європейський театр, польський, німецький, британський і різні форми.

І коли був конкурс Taking The Stage від Британської Ради в Україні (а вистава «Світ в горіховій шкаралупі» стала проектом-переможцем), де пропонувалося брати будь-який британський матеріал, це був період моєї кризи ставлення до театру і до свого місця в театрі. Мені не хотілося брати жодний текст, а працювати, ставити драматичну виставу - хотілося. Потім я згадав насолоду, яку отримував на парах з теоретичної фізики в Могилянці і подумав про книгу «Великий задум» Стівена Хокінга. Мені здалося, що це може бути класний матеріал - енергія, якої немає в театрі.

- Кажуть, що ви навіть спілкувалися з Хокінгом?

- Ми з Хокінгом дійсно зв’язувалися. Не на виставі, звісно, бо він дуже зайнята людина, а на той момент в нього ще більше погіршилося здоров’я (це якраз був останній рік його життя). Ми написали йому листа і отримали відповідь, що він підтримує нас, що йому дуже подобаються такі штуки, що театральної постановки за його роботами ще не було, і його тішить, що в театр це заходить.

- Але це ж доросла вистава, вона не робилася під шкільну чи студентську аудиторію?

- Були моменти, коли на неї не можна було купити квиток - низка київських шкіл дізналася про неї і просто розкупила на всі найближчі дати. Це був трошки дивний експіріенс, тому що вистава абсолютно не фіксована і точно не шкільна. Там багато гри, радості пізнання, радості відкриття, вона досить драйвова, енергетична. У нас був страх, що прийдуть люди, які «шарять» у фізиці ліпше за нас і їм буде нецікаво, бо ми ж не робимо якихось відкриттів, але вона їм надивовиж «заходить». Люди, які знають фізику, отримують кайф від можливості пройти це знову, повторити, проговорити. Плюс там дуже багато гумору.

- Серед ваших театральних робіт, по-моєму, зовсім немає комедій? Хоча іронії майже в кожній з них дуже багато.

- У мене є веселі роботи, є життєствердні, але жодної комедії я не поставив. А іронія - це невід’ємна частина будь-якого сучасного твору.  Іронія, як інструмент, це мейнстрім метамодерну.

- Прем’єри найближчим часом готуєте? 

- Зараз ми плануємо проект з драматургинею Лєною Лягушонковою в Польщі, сподіваюся, що все зростеться.

А в Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки ми взяли цей рік більше на допомогу переміщеним з інших місць митцям, вони зараз ставлять на нашій сцені. Тому цього сезону в мене не буде прем’єр в нашому театрі, але будуть закордоном.

- Чи плануєте робити ще вистави, подібні до «Imperiumdelendaest/ «Імперія має впасти», котрі стануть продовженням чесної розмови про війну?

- Не знаю. Зараз люди більш-менш адаптувалися - наскільки б це жахливо не було, але так воно є… Змінюється наша свідомість, мислення, наше ставлення, як можна організувати себе і свій простір, тому і вистави мусять змінюватися. Бо театр - це якась дуже жива реакція. А «Imperium delenda est / «Імперія має впасти» ми будемо грати до дня нашої Перемоги - в день нашої Перемоги ми її списуємо, і більше не будемо повертатися до цього матеріалу. Зробимо щось інше, бо це надзвичайно тяжка емоційно і для актрис, і для глядачів вистава.

- Дмитре, дуже дякую вам за розмову і, яким би дивним для режисера не здалося це побажання, бажаю вашій виставі найкоротшого сценічного життя!

- Так, абсолютно згоден з таким побажанням.

Любов Базів. Київ-Львів

Джерело: Укрінформ

У київському театрі ляльок презентують масштабну «Енеїду»

Це перша велика прем’єра театру від початку повномасштабного вторгнення і, можливо, наймасштабніша постановка за всю його історію.

Про що вистава

Щоб бути героєм, мало просто народитися улюбленцем богів. Шлях героя — це, впершу чергу, шлях до себе. Через випробування та спокуси справжній герой має усвідомити себе і зробити власний вибір. Вільний.

Скільки б років не переказували історію про Енея та його побратимів з Трої, вона кожного разу відчувається, як сучасна. Особливо зараз, коли кожен в країні іде своїм шляхом до звільнення, ця історія починає грати новими відтінками, впевнені у театрі.

«Ця вистава — новий і цікавий виклик для мене. Нехотілося повторювати традиційний хід постановок за Котляревським — шаровари і оселедці. Саме тому ми додали цій виставі епічного розмаху, що нагадує нам про першоджерело — „Енеїду“ Вергілія, — розповів режисер Дмитро Драпіковський. — Важливе слово залишається за Котляревським, тож у постановці вистачає комедійних моментів та персонажів. Проте наглядача чекають також і декілька серйозних драматичних робіт. Для мене важливим було не лише розповісти цю історію, але і підкреслити її актуальність в контексті найновішої історії України».

Особливості постановки

У постановці задіяні 25 акторів, більше 40 масок і ляльок, у тому числі величезні ляльки, якими управляють кілька людей. Глядачі зможуть оцінити сценічні бої та вишукані художні рішення, а також почути оригінальну музику, створену спеціально для цієї постановки.

Засловами директора КАТЛ та художнього керівника постановки Ігоря Гулого, це перша велика прем’єра театру від початку повномасштабного вторгнення і, можливо, наймасштабніша постановка за всю його історію.

«Акторська гра, музика, костюми, декорації, сценографія — іноді дія відбувається буквально по всій глядацькій залі, а не лише на сцені. Впевнений, ця вистава не залишить глядачів байдужими», — впевнений директор театру та художній керівник постановкиІгор Гулий.

Усі костюми тадекорації розроблені головним художником КАТЛ Миколою Даньком. Сценічну адаптацію твору зробила драматургиня та комікеса Вєста Гунченко. Сценічний бій поставив заслужений діяч мистецтв Юрій Старостін.

Фінансування вистави здійснено зі Стабілізаційного фонду — ініціативи для підтримки культурних та освітніх організацій, що постраждали від війни проти України.

Автор: Марія Катаєва

Джерело: газета «Вечірній Київ»

Павло Мовчан, голова ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Концертнапрограма «Свою Україну любіть, любіть її...Во время люте» ‑є самобутнім та яскравим концертним явищем. Основні естетичні засади грунтуються на творчості генія українського народу, великого Кобзаря. Тема національної свідомості, патріотизму та становлення українства, сьогодні є основною ідеєю, якою Юрій Курач мотивується у формуванні програми. Саме тут, вдало синтезовані невмирущі поезії Тараса Шевченка та найкращі музичні зразки як провідних українських композиторів, чиї імена сформували українську музику в системі музичної світової культури, так і сучасних композиторів, як Олександр Тищенко. Програма «Свою Україну любіть, любіть її...Во время люте...» розкриває зв'язок сучасного хорового мистецтва з європейськими та світовими культурними досягненнями. Вона є не лише прикрасою концертного життя, а є важливим внеском у розвитку вітчизняної хорової культури.

Георгій Філіпчук, заступник голови ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, академік АПН України.

Кожен хто проживає в цій країні, у великих та малих містах, у затишних селах, той хто є українцем, той для кого ця країна є Батьківщиною, а не територією ‑повинен почути програму «Свою Україну любіть, любіть її...Во время люте...». Все те,що майстерно та бережно створено у творчій співпраці Юрія Курача та Олександра Тищенка, в цій новітній музичній імпрезі, є найвищим досягненням цілої нації ‑українців, які не однакові і яким не однаково. Слухаючи твори класиків К.Стеценка, М.Лисенка, Г.Майбороди, поринаєш у різноманіття людського буття, вируючу палітру емоцій, почуттів та ствердження головного непоборності нашого миролюбного народу. Творчість О.Тищенка символічно постає відновленнямтрадицій звернення до творчості Т.Шевченка, відновленням свідомості того народу, про який так тепло і люблячи, так співчуваючи і вболіваючи писав Тарас Шевченко, про ту Україну яку мріяв побачити великий Кобзар, і ту країну яку захищаємо і будуємо ми. щоб з гордістю передати найкращі національні культурні традиції нашим нащадкам, нащадкам великого Тараса.

Дмитро Ломачук, кінорежисер,

академік Академії сучасного мистецтва Української Академії Наук,

доктор культурології, заслужений працівник культури України

Музично-літературна програма «Свою Україну любіть, любіть її...Во время люте...» є відкриттям та новим поглядом на творчість Тараса Шевченка, поглядом XXI століття. Це не лише подія в музично-громадському житті країни, а також подія у сфері літератури. Актуальність поезій Шевченка є і була беззаперечною в будь-який час, а особливо у час війни, і тієї війни про яку говорив пророк Тарас, війна проти ненажерливого московита. Саме опираючись не тверду музичну основу, представлену найстаршим творчим колективом України ‑Національною капелою бандуристів України імені Г.Майбороди під орудою Юрія Курача, гостро та дуже потужно постають основні питання нашого народу, його ментальності та самосвідомості, його боротьби за самостійність та творення свого національного сьогодення. Програму «Свою Україну любіть, любіть її...Во время люте...» увінчано цікавими музичними композиціями авторства Олександра Тищенка, що роблять програму неповторною та високохудожньою подією культурного життя нашої непереможної країни.

«Гудаки́» (англ. «Hudaki Village Band») — український фольклорний колектив з села Нижнє Селище (Закарпаття). Основу репертуару складають автентичні народні пісні та мелодії із навколишніх закарпатських сіл. Учасники ансамблю— переважно аматори. Композиції гурт виконує без партитури, у традиційному стилі, без аранжування, електричних інструментів та спецефектів. Переможці міжнародного фолк-фестивалю «Plauener Folkherbst 2010» в німецькому місті Плауен.

Створений у2001році. Гурт засновано австрійцем Юрґеном Крефтнером, який одружений з українкою і з 1996 року мешкає на Закарпатті. В ансамблі він виступає під псевдонімом Юра Буковинець. Колектив багато гастролює Європою (Австрія, Швейцарія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Словаччина, Польща, Бельгія, Угорщина). У 2003 році випустили дебютний альбом «Гудаки», у 2005 — другий «Музика із Гандала», у 2009 — третій «Гудаки не люди», в 2013 — четвертий «Вандруй!». Створено відеокліпи на пісні «На бережку», «Піпка», «Приди до ня, любку».

Спочатку Гудаки називали себе гуртом з Мармароша, коллектів не пов'язував себе з Україною. Однак після Революції Гідності в 2014 році, де музиканти заграли перед протестуючими та поліцією, Гудаки почали демонструвати свою приналежність до вільної України.

Гурт виступав на десятках фестивалів у Європі, включаючи фестиваль Sziget в Будапешті, Fusion та Bardentreffen у Німеччині, KlezMore у Відні, Notes d'Equinoxes Delemont та Festival des 5 Continents у Швейцарії, Respect-Prague, Balkan Trafik Brussels, Les Suds Arles у Франції та багатьох інших.

В 2010 році гурт здобув перемогу на міжнародному фолк-фестивалі «Plauener Folkherbst 2010» в німецькому місті Плауен, набравши 6,8 балів з 7 можливих, та отримав почесне звання найкращого фольк-бенду Європи-2010. 29 січня 2011року відбулось урочисте вручення нагороди «Europäischer Folkpreis 2010».

Кінодіва Ольга Гришина повернулася на театральну сцену

Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки представив кримінальну драму за романом Івана Франка

У столичному театрі імені Лесі Українки цими вихідними – прем’єрні покази вистави «Для домашнього огнища». Постановку за психологічним детективом Івана Франка здійснила режисерка Ольга Гаврилюк.

Проте головна інтрига нової вистави не у детективному сюжеті, котрий добре знають багато глядачів і читачів. Увагу привертає акторський склад постановки. На сцену після тривалої перерви повертається Ольга Гришина. Актриса дуже добре відома телеглядачам, входить у топ найбільш затребуваних кінодів останнього десятиліття. У портфоліо Гришиної десятки головних ролей у довгій низці рейтингових теле- та кінопроєктів: «Жінка за обміном», «Бійся бажань своїх», «Рецепт любові», «Центральна лікарня», «Хірургія. Територія кохання», «Гречанка», «На лінії життя», «Дім, який…», «Якщо ти мене пробачиш», «Проти течії», «Розтин покаже», «Тонка робота»…

А ось у театрі досі не складалося. У другій половині 2000-х Гришина прийшла до столичного театру Лесі Українки, проте попередній керівник Михайло Резнікович дуже скоро поставив актрису перед вибором, і вибір цей вона зробила на користь кіно. Перерва у роботі на сцені фактично склала 15 років.

Пікантності прем’єрі також додає те, що виконавиця головної ролі тепер не лише кінозірка, вона ще й дружина нового керівника театру Лесі Українки Кирила Кашлікова.  

Який же вердикт цій драмі Франка і актриси Гришиної виніс глядач? Дзвінка тиша під час монологів головних героїв, аплодисменти після кожної з мізансцен, овації у фіналі... і вже традиційно – різнобарвна критика у соцмережах.

Комусь видається, що героїв треба було б перевдягти у сучасний одяг і говорити про нинішню війну, хтось побачив у постановці «дух та естетику» попереднього керівника театру, одіозного Михайла Резніковича. У принципі, нічого дивного в цьому й немає, режисерка Гаврилюк тривалий час працювала і при Резніковичу.  Та й досі у своїх соцмережах позиціонує себе як «режиссера театра русской драмы». Можливо, просто забула виправити інформацію про себе?

Проте варто зауважити і те, що для театру, який ще недавно вважався осередком російського впливу у столиці, «Для домашнього огнища» – вже друге звернення до творчості Івана Франка за останній рік. Наприкінці минулого сезону театр представив п'єсу-суперхіт Івана Франка «Украдене щастя». Більш того, сьогодні у репертуарі театру усі 100% вистав українською мовою. І вже ці сухі факти заслуговують на те, аби підтримати колектив, який переживає складний період трансформацій. 

Тому висновок однозначний: «Для домашнього огнища» не залишає байдужим глядача і це – жирний плюс для репертуару. А Гришина – просто знахідка для театру,  прими якого були скомпрометовані нагородами, отриманими з рук Путіна.

Тепер про саму виставу. Сюжет «Для домашнього огнища» – кримінальна історія, написана наприкінці ХIX ст. Іваном Франком на основі реальних судових справ. Капітан Антін Ангарович (актор Кирило Парастаєв) через п’ять років повертається зі служби у Боснії і не може зрозуміти, звідки Анеля, його дружина (Ольга Гришина), за його тривалої відсутності брала гроші, аби так ладно вести хазяйство.

«Добре схована підлота перестає бути підлотою, утаєний злочин є тілько доказом відваги і зручності». Та вже скоро чоловік дізнається про кримінальний тіньовий «бізнес» коханої…

Велика любов, родинний затишок, домашнє огнище гаснуть в один момент.

Масові сцени, витончені костюми, тогочасна галицька мова, динамічні декорації та світло чудово передають атмосферу Львова кінця XIX ст.

Почуття пана капітана та пані Ангаровичевої також безсумнівні: акторам Парастаєву і Гришиній вдається тримати іскру довгих діалогах чи монологах.

Режисерка вистави Ольга Гаврилюк ще під час репетицій зазначала, що задум проєкту виник на початку війни: «Тоді наше життя поділилося на до і після, ми зовсім по-іншому поглянули на себе, на життя, на суспільство, наш світ, нашу літературу – вона відкрилася для нас зовсім з іншої сторони… Твір Франка багатошаровий, багатогранний і дуже сучасний. Важко сказати, хто з персонажів негативний, а хто – позитивний герой. Тут – живі люди, зі своїми турботами, негараздами, своїм болем. Кожен з них, як і ми з вами, час від часу робить вибір і несе за це відповідальність, отримуючи, врешті решт покарання або нагороду. Але ми ніколи не знаємо наслідків наших вчинків. Нам здається, що ми робимо все правильно, але наслідки дуже різні, і саме це є центральною темою твору. Глядач, якому протягом всієї війни доводилося кожного дня робити вибір (від якого залежить життя – твоє, рідних) і нести за це відповідальність, – має відчути, що він у цьому не один».

Джерело: Главком

ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ФРАНКА ТА БІЖЕНКИ В ЄВРОПІ. ДВА СТОЛИЧНІ ТЕАТРИ ГОТУЮТЬ НЕБАНАЛЬНІ ПРЕМ'ЄРИ ВИСТАВ

Театр Лесі Українкирозпочавроботу над виставою «Для домашнього огнища» за психологічним детективом Івана Франка. А 10 травня в Театр на Подолімає відбутися прем’єра п’єси «Зелені коридори» сценаристки Наталки Ворожбит про українських біженок.  

Наразі театр Лесі Українки поки тільки оголосив про старт роботи над виставою «Для домашнього огнища». За сюжетом чоловік повертається з війни і не може зрозуміти, звідки жінка весь час його відсутності брала гроші аби так ладно вести хазяйство, аж поки не дізнається про кримінальний тіньовий «бізнес» коханої. Наразі поки невідомо про акторський склад вистави, її режисером стала Ольга Гаврилюк 

Під час першої репетиції режисер Ольга Гаврилюк зізналася, що задум цього проекту виник ще на початку війни: «Твір Франка багатошаровий, багатогранний і дуже сучасний. Важко сказати, хто з персонажів негативний, а хто – позитивний герой. Тут - живі люди, зі своїми турботами, негараздами, своїм болем. Кожен з них, як і ми з вами, час від часу робить вибір і несе за це відповідальність, отримуючи, врешті решт покарання або нагороду. Але ми ніколи не знаємо наслідків наших вчинків. Нам здається, що ми робимо все вірно, але наслідки дуже різні, і саме це є центральною темою твору. Глядач, якому протягом всієї війни доводилося кожного дня робити вибір (від якого залежить життя – твоє, рідних) і нести за це відповідальність, - має відчути, що він у цьому не один», - коментує режисерка.

Що ж до прем'єри театру на Подолі, то, за словами Наталки Ворожбит, п’єса «Зелені коридори» була написана після 24 лютого і розрахована перш за все на європейську публіку. Прем'єра п'єси відбулася 14 квітня в Мюнхені. «Не скромно скажу, що вистава вийшла хороша, публіка, в основному німецька, плакала і сміялася і влаштувала довгі овації. Я сміюся на фотографіях, бо отримала професійне щастя, яке далося дорогою ціною - писати було важко, суцільне самозгвалтування. А також раділа зустрічі з друзями, з старого життя і з нового, які приїхали розділити зі мною оце все. Вітаю всіх причетних і дякую їм», - написала Наталка Ворожбит. 

Акторський склад: Даша Малахова, Катерина Рубашкіна, Лариса Трояновська, Наталка Кобізька, Роман Халаімов, Максим Максимюк, Сергій Сипливий, Марія Деменко - привид. Режисер-постановник – Максим Голенко.

Зазначимо, у листопаді 2022-го театр на Подолі очолив Богдан Бенюк, замінившиВіталія Малахова, який помер улистопаді 2021-гона 68-му році життя.2 січня 2023-го Михайло Резнікович залишив посаду очільника театру імені Лесі Українки. Виконуючим обов'язки директора призначено учня Резніковича Кирила Кашлікова.

Джерело: tvoemisto.tv

У Колонній залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України до Дня українського добровольця представили поетичну месу «Слово ‑ Зброя!» за віршами Анатолія Матвійчука.

Це перший музично-поетичний проект Національної філармонії України, присвячений осмисленню теми війни. До уваги слухачів запропонували дійство, в якому поєдналися поезія Анатолія Матвійчука з музикою Віктора Криська, а також Максима Березовського, Кирила Стеценка та Михайла Шведа.

Всі учасники дійства відчули на собі, що таке війна, мали дотик до тих болючих точок, з якими пов'язаний кожен день війни. Кожен з присутніх у залі чи то військовий, чи цивільний, віднайшов тут свою мелодію, відчув свою тональність пережитих подій.

Про цю неординарну подію в мистецькому житті України ми поросили розповісти режисерку проекту, акторку Національної філармонії України та Львівського академічного театру «Воскресіння» Надію Агеєву-Швед.

‑ З перших місяців війни Ви активно співпрацюєте з двома тезками ‑ Анатолієм Матвійчуком та Анатолієм Паламаренком. Що вдалося зробити за цей час, як виник задум поетичної меси «Слово-Зброя!», чому обрали для втілення цього проекту саме Національну філармонію України, як відбувалася його підготовка?

‑ Дійсно, так склалося, що в певний момент нашого життя ми всі опинилися в одному місці. Це був той найстрашніший період, коли ніхто не розумів, що на нас чекає далі, коли у спину летіли постріли і підривалися мости на Київщині, майже у слід машині на якій ти їдеш, над головою літали гвинтокрили. Саме тоді, коли розпочалася війна, ми з Анатолієм Несторовичем опинилися на Львівщині. Там відходячи від пережитого і побаченого: Макарів, Буча, Бровари... і зародилася ідея зробити дійство за поезією Анатолія Матвійчука, адже нам здалося, що вона на часі. Потім дізналися, що деякі колеги також на Львівщині, ми об’єдналися і виник наш перший поетичний проект під назвою «Ми».

У цей час спілкувалася з автором Анатолієм Матвійчуком, який на той час перебував в Америці. Я розповіла про свій задум і він вирішив повернутися в Україну раніше ніж планував, аби взяти участь у цьому дійстві, яке вперше було реалізовано у Львівському академічному духовному театрі «Воскресіння». Потім нас запросив Василь Вовкун зробити показ у дзеркальній залі Львівської Національної опери. Ця подія співпала з проведенням знаного в Україні Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» (під час окупації Херсону він відбувався на театральних майданчиках у Львові та різних театральних майданчиках України і всього світу на підтримку Херсону) до якого я була також долучена, як одна з організаторів і помічників пана Олександра Книги. Завдяки силі духу, незламності цієї мужньої особистості, яка була у полоні в орків, цей фестиваль відбувся і під час війни. А саме наше дійство «Ми» за поезією Анатолія Матвійчука стало відкриттям фестивалю.

З того часу цей проект став жити своїм творчим життям. Від показу до показу він змінювався, набував все нових і нових граней. У пана Анатолія народжувалась нова поезія, суголосна тим чи іншим подіям, приходили нові ідеї подачі самої поезії. І ми врешті дозріли до повноцінної вистави-меси «Слово ‑ Зброя!» прем’єра якої відбулася у Черкаській філармонії.

Оскільки я є артисткою Національної філармонії України і в нашій виставі беруть участь ще двоє артистів філармонії ми запропонували показати її й на цьому концертному майданчику. Цю ідею підтримала адміністрація філармонії ми її реалізували напередодні Дня добровольця.

Дізналися, що на нашій месі були військові капелани. Вражаючим був пост однієї глядачки, яка спостерігала за цим, особливим глядачем: «Як, хлопці, вечір?», ‑ запитав, хтось зі старших поміж них за званням. «Це ‑ сила!», — майже в один голос відповіли інші чоловіки. І стали вряд для спільного фото сміливі й усміхнені. Вони були головними глядачами в залі, де лунала поезія. Вони оцінили достойно поезію, яка для них звучала і для всіх присутніх також».

‑ Щодо жанру вашого сценічного дійства, як Ви його визначили для себе?

‑ Поетична меса — таке визначення і жанр виставі дав сам автор Анатолій Матвійчук. Адже під час репетицій всі ми, артисти, відчували духовний катарсис від якого перехоплювало подих, в когось текли сльози, комусь ставало боляче на душі, але врешті ми всі виходили щасливі і окрилені. У це важко повірити, але дійсно під час роботи над цією виставою відбувалися справжні дива. Ми почувалися всі, ніби після Молитви і спілкування з самим Богом.

‑ Яку головну думку Ви намагалися провести як режисерка? Кілька слів про кожного з виконавців, про музику та сценографію.

‑ Наскрізною дією вистави є ніщо інше, як своєрідне спілкування з Богом на тему війни у всіх її вимірах, яка поступово змінюється темою надії та віри у світле майбутнє нашої країни.

«...Кожен робить лиш те, що вміє.

Кожен бореться так, як може.

Хтось бере в свої руки зброю,

Хтось гострить свою думку й слово,

Хтось рятує життя героям,

Хтось стоїть за культуру й мову...»

А.Матвійчук

Сьогодні дійсно ми боремось так, як можемо, заради нашої перемоги, адже кожен з нас, виходячи на сцену у цій виставі, воює на культурному фронті. У кожного є своя зброя: у музиканта ‑ це його музичний інструмент, у вокаліста голос, а у нас, драматичних артистів, зброя ‑ це слово, яке є не менш потужним і дієвим. І буває так, що саме це Слово здатне перевернути свідомість і уявлення про світ, про події, які розгортаються довкола, бо воно до поета приходить від Бога.

Мені здається, що в Україні, це перша документальна, суто поетична вистава. Тут автор поезії Анатолій Матвійчук фіксуючи у слові буденні факти нашого сьогодення, в якому ми живемо, виводить їх на зовсім інший щабель і цей факт вже стає потужним мистецьким артефактом нашого буття.

У цій виставі поєдналися поетичне слово і жива музика, яка була створена композиторами саме для вистави. Сценографія об’єднує військові атрибути та відео-візуалізацію, яка через абстрактну картинку дає глядачеві домислити те, що він чує і бачить на сцені, віднайти в собі рефлексію на нашу сучасність.

Для мене це перша серйозна режисерська робота і я щаслива, що вона сталася саме з такими складом серед якого різні покоління знаних в Україні і світі артистів. Це метр української сцени, мій Вчитель, Герой України, народний артист, лавреат Шевченківської премії Анатолій Паламаренко, скрипаль-віртуоз, народний артист України Кирило Стеценко, автор музики Віктор Крисько, ударник, заслужений артист України Віктор Мацко, талановита актриса, педагог, артистка Національної філармонії України Наталя Насікан, молода і від природи наділена акторським таланом співачка Ганна Семець і сам автор поезії, якою я захоплююсь і надихаюсь у різні етапи свого творчого життя, народний артист України, поет і громадський діяч Анатолій Матвійчук. Я безмежно вдячна кожному з них за професійність і віддачу, за прийняття моїх сценічних завдань і розуміння, за акторську наповненість та взаємодію на сцені, яка завжди панує у нас під час вистави та впливає на глядача так, що він не може стримати свій емоційний порив від почуттів, які пробивають стіну байдужості. Не побоюсь цього слова, вже МОЇ артисти, бо ми вже за цей період стали ніби однією родиною, яка творить спільну українську культуру і виносить її в сучасний світ.

‑ Настільки Ви задоволені першими показами, чи плануєте ще десь показувати поетичну месу?

‑ Після виступу у філармонії вже наступного дня почали надходити пропозиції щодо показу і в інших містах. Отож сподіваюсь, що незабаром ми знову зустрінемось з нашим глядачем не тільки у Києві, а і в інших містах України.

В інтернет-мережі можна знайти багато позитивних та щемливих відгуків глядачів про нашу виставу, серед яких не тільки люди старшого покоління, але й зовсім молоді студенти театрального університету, військові...

Як на мене, люди в цей вечір відчули те, справжнє і щире, що відкриває їм душі, тому ми дуже цінуємо такі глядацькі враження, які відчувалися нами через щирість овацій глядача. А це і для артиста, режисера, і для всієї нашої команди було своєрідним бальзамом, що зігріває і надихає на нові творчі звершення. Я щаслива, що нашій команді вдалося відтворити мій задум і донести його до людей.

‑ Відомо, що ця Ваша спільна сценічна робота матиме свою телевізійну версію...

‑ Так, бо дуже сподіваємось на те, що цю роботу матимуть змогу побачити якомога більше людей на своїх телеекранах чи у відкритому доступі в Інтернеті. Адже більшість навіть уяви не має про те, які серйозні речі народжуються в сучасній Україні.Також мрію, щоб нашу роботу все ж таки було достойно оцінено не тільки глядачами, які приходять до нас на вистави, а й державою в цілому, бо дуже хочеться доносити наше справжнє, сучасне українське мистецтво, яке твориться гідними українцями, патріотами своєї держави. Щоб воно розліталося у маси і захоплювало серця мільйонів. Коли ми будемо чути своє слово, свою пісню, свою музику, будемо бачити свій український театр ‑ ми станемо сильнішими, бо наша культурна зброя — це величезний стимул до об’єднання всіх українців і нашої перемоги, яка неодмінно прийде.

І на підтвердження останніх слів хочеться процитувати два поетичні рядки, що звучать у нас у фіналі, і які є певним символом наших творчих потуг:

«Слово ‑ це також могутня зброя,

Для якої Бог нам дав вуста!»

А.Матвійчук.

Автор: Едуард Овчаренко

Джерело: газета «Слово Просвіти»

Багатошаровий всесвіт Криму: Джамала представила новий альбом "Qirim"

5 травня українська кримськотатарська співачка Джамала випустила альбом Qirim — збірку старовинних пісень кримськотатарського народу. Про це повідомили у пресрелізі Суспільному.

До збірки ввійшло 14 композицій — раніше невідомих, переписаних чи забутих. Джамала віднайшла їх у містах та селищах Кримського півострова: від Керчі до Ак’яру, від Ялти до Джанкою, та об'єднала в одній платівці.

Над проєктом співачка працювала впродовж десятиліть, а до роботи над ним долучилося понад 80 музикантів. На початку повномасштабного вторгнення проєкт, який уже був доведений до стадії зведення, залишався під обстрілами у Київській області і міг ніколи не бути випущеним.

"Боротьба за правду ніколи не була простою справою. Напевне, саме тому робота над Qırım тривала роки мого життя. Цим альбомом я втілила свою велику мрію — показати всьому світу, що попри будь-які спроби переписати історію Криму ми не дамо забути правду. А вона ж криється саме у фольклорі, у цих неймовірних сюжетних лініях, які розкривають перед нами щоденники Qırım", — розповідає Джамала.

Альбом Qırım Джамала презентує разом із Національним симфонічним оркестром України на сцені Національної опери, а після цього платівка вперше зазвучить наживо у Великій Британії, в Ліверпулі, спільно з BBC Philharmonic Orchestra.

Джамала — співачка й авторка пісень, володарка "Нагороди за визначне лідерство артиста" від Атлантичної ради США 2022 року, переможниця пісенного конкурсу "Євробачення-2016".

Автор: Марина Крижня

Джерело: suspilne.media

Концерт "Симфонія Криму. Повернення": як відбувалося дослідження півострова через музику

У Києві в Національній філармонії України відбудеться концерт із кримськими сонетами Адама Міцкевича "Симфонія Криму. Повернення". Проєкт покликаний розкрити багатогранність культури кримських татар та нагадати, що Крим — це Україна.

"Симфонія Криму. Повернення". Польський поет написав ці твори 200 років тому, перебуваючи в Криму.

"18 поезій про Крим людини, яка побувала в Криму вперше. Він його дуже вразив. Мені хотілося показати, що все-таки Крим — це Україна, це частина нашого простору, в тому числі культурного", — каже автор ідеї, артист Національної філармонії України Олександр Рудько.

Мистецький проєкт покликаний познайомити людей із кримськотатарською академічною симфонічної музики високого ґатунку. Артист Національної філармонії України через мистецтво намагається дослідити Крим.

"Найголовніше, що може бути в мистецтві — це музика. Саме тому я звернувся за допомогою до колеги — Ділявера Османова. Наш вибір упав на музику Ельвіри Емір і її симфонію "Повернення". Вона стала музичним ядром нашого проєкту. Намагаюся показати людям, наскільки це красивий край, наскільки це масштабне мистецтво європейського й світового рівня", — додав Олександр Рудько.

Основний мотив Кримських сонетів Адама Міцкевича — це самотність людини відірваної від рідної землі, туга за батьківщиною. Кримські сонети дуже мелодійні та романтичні. В кожному з них відчувається дух півдня. Сонети наче потаємний щоденник відвертого поета.

"Нам допомагала Гульнара Абдулаєва — наш історик. Ми зачепили ключові події, які стали за останні 200 років. Це не тільки пов'язано з анексією чи депортацією, а й з розквітом Кримського ханства. Люди, які будуть на концерті, зануриться в історію Криму", — пояснив артист Національної філармонії України Ділявер Османов. 

Сонети написані так майстерно, що коли їх читаєш, ніби бачиш гору Чатир-Даг, тепле Чорне море, сповнений історій бахчисарайський палац. Теми сонетів Міцкевича зараз особливо актуальні.

Олександр Рудько та Ділявер Османов переконані, що під час повномасштабної війни треба боротися і на культурному фронті.

"Для мене дуже важливо, щоб нашу культуру, зокрема, музику почули якомога більше людей. Це ж не просто концерт, це ж оповідь про Крим. Олександр буде читати вірші. Я буду грати з оркестром. Це буде все одночасно відбуватися. За спиною оркестру буде відео з Криму. Так поєднається майбутнє і сьогодення", — резюмував Ділявер Османов.

Автори проєкту впевнені, що ця подія є частиною національної культурної стратегії реінтеграції Криму, адже Крим — це Україна.

Джерело: kanaldim.tv

ВИЙШОВ ОФІЦІЙНИЙ МІЖНАРОДНИЙ ПОСТЕР ФІЛЬМУ "ПАМФІР" РЕЖИСЕРА ДМИТРА СУХОЛИТКОГО-СОБЧУКА

Світова прем’єра створеної за підтримки Держкіно драми «Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука відбудеться 21 травня на 75-му Каннському міжнародному кінофестивалі, в паралельній програмі "Двотижневик режисерів".

Над постером працював Пьотр Грушинські – художник, графічний дизайнер, ілюстратор, плакатист із Кракова:

«Після перегляду фільму я був надзвичайно вражений – це дуже складний твір як за сюжетом, так і за формою. Кожна деталь, кожна сцена в "Памфірі" ретельно продумані з точки зору змісту, візуальних елементів, метафор та прихованих значень. Після обговорення з режисером, ми дійшли висновку, що саме такий постер ми хочемо створити – деталізований багатьма прихованими мотивами, які глядач знаходить під час вдивляння в плакат та в його метафоричну суть».

Художник, графічний дизайнер Пьотр Грушинські

Події стрічки розгортаються на західній Україні напередодні традиційного карнавалу Маланки. Памфір повертається до своєї родини після тривалої відсутності. Безумовна любов сім’ї Памфіра має побічну дію. Коли його син влаштовує підпал в молитовному домі, чоловік змушений відновити зв’язок зі своїм неспокійним минулим. Щоб відплатити за провину сина, Памфір звертає на ризикований шлях із незворотніми наслідками. Ролі у фільмі виконали Олександр Яцентюк, Соломія Кирилова, Станіслав Потяк, Мирослав Маковійчук, Олена Хохлаткіна, Іван Шаран.

На мою думку, існує дві візитівки фільму, перша – це постер, друга – трейлер. І після їх перегляду глядач приймає для себе рішення, дивитись це кіно чи ні. Концепція нашого постеру на перший погляд проста – ми бачимо головного героя, а все, що позаду, неначе  орнамент. На тлі ви бачите нерозбірливі силуети, але якщо уважно придивитись – це осмислені зображення тих елементів чи персонажів, які увійшли в картину. Для мене в постері важливим є момент цього вдивляння. Ми дуже довго шукали плакатиста. І таки знайшли Пьотра Грушинські у Польщі, який є неймовірно вдумливим і тим, хто уважно вдивляється у суть речей. Йому вдалось вловити багато тих моментів, які передають суть персонажів, картини в цілому і закодувати певний меседж, адже процес створення постера – це момент створення картини на основі іншої картини.

Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук

"Памфір" створений у копродукції України, Франції, Польщі та Чилі. Виробництво фільму здійснила компанія BOSONFILM спільно з Les Films D’Ici, MADANTS, Quijote та у партнерстві з Mainstream pictures. Продюсери проєкту – Олександра Костіна, Євгенія Яцута, Лора Бріан, Клаудія Смея, Богна Шевчик, Артем Колюбаєв, Альона Тимошенко та Жанкарло Насі.

Розробка проєкту здійснювалась за підтримки Українського Культурного Фонду. Над сценарієм режисер працював у резиденції Каннського міжнародного кінофестивалю Cinéfondation Residence. Також проєкт став учасником двох найвпливовіших сценарних майстерень – Torino Film Lab (Script&Pitch) та Midpoint Intensive.

Стрічку створено за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Створення фільму підтримано також Польським Інститутом Кіно (PISF), швейцарським фондом Visions Sud Est, фондом Hubert Bals Fund, французьким національним центром кіно CNC Aide aux cínemas du monde, міжнародним фондом Goteborg Film Fund та Чернівецькою обласною державною адміністрацією.

У номінації «Найкращий фільм» кінопремії «Золота Дзиґа» переміг «Памфір»

Перемогу в номінації «Найкращий фільм» VII кінопремії «Золота Дзиґа» здобула стрічка «Памфір» продюсерів Олександра Костіна, Євгенія Яцути, Артема Колюбаєва, Альони Тимошенко та режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука.

Фільм «Памфір» ще відзначили за найкращу режисуру, сценарій, операторську роботу, найкращу чоловічу роль і жіночу роль другого плану, роботу художника-постановника, грим і костюми.

Історія фільму розгортається навколо ролини з прикордонного села на Буковині. Голова сімʼї приїжджає додому після кількох років на заробітках і постає перед труднощами, що спіткали його рідних. Події відбуваються під час свята Маланки та засновані на біблійній історії про Авраама.

На нагороду «Найкращий фільм» також претендували «Бачення метелика» Максима Наконечного, «Відблиск» Валентина Васяновича, «Клондайк» Марини Ер Горбач і «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча.

Фільм «Памфір» за перший вікенд зібрав у прокаті 2,4 млн грн. Це один з найкращих результатів серед українських драм.

Премʼєра фільму «Памфір» відбулася в межах «Двотижневика режисерів» на Каннському кінофестивалі, також стрічка отримала гран-прі Каїрського міжнародного фестивалю та гран-прі Міжнародного кінофестивалю «Молодість», була представлена в програмах фестивалів у Роттердамі та Карлових Варах.

Автор: Ліза Бровко

Джерело: babel.ua