Дев’ять золотих правил успішного вивчення української мови

У житті кожного справжнього українця настає особливий момент, коли йому конче необхідно вивчити українську мову. Це завдання не з легких. Тим паче, коли над тобою витає дух левиці Ірини Фаріон чи «падає безжалісно град, б’ють блискавиці» Олега Анатолійовича Винника (і не питайте, звідки я знаю, що він Анатолійович!). Якщо ви нарешті готові вивчити мову предків і визнаєте, що Ісус Христос — родом із Галичини, вам неодмінно треба засвоїти дев’ять золотих правил з книжки Ольги Дубчак «Чути українською», що стане запорукою вашого лінгвістичного успіху. Будь ласка, повторюйте їх щоразу, коли сумніватиметеся у своїй ролі в державотворенні або коли падатиме ваш патріотичний дух. Вивчіть їх, як два по два чотири, щоб від зубів відскакувало, щоб назубок, щоб дзвеніло і щоб, коли вночі розбудять, згадали — і далі за шкільною програмою.

1. Милозвучність

Запам’ятайте раз і назавжди, що українська мова посідає друге місце у світі за милозвучністю. Ніхто не знає напевне, яка клята мова сіла на перше місце й не дає прорватися мові Ісуса Христа, але точно відомо, що потрапила вона туди шляхом погроз, кумівства й корупції. Дослідники називають переможця залежно від своїх туристичних уподобань: італійська, французька, турецька, болгарська, есперанто, задовбанто, суахілі, заманалі і так далі, і так далі. Але знайте, що в потилицю йому завжди гаряче дихає українське чергування «у» з «в» та «і» з «йот».

2. Споконвічність

Науково доведено, що українська мова — найдавніша мова світу. Ні для кого не секрет, що вона давніша за санскрит, та що там санскрит — ця милозвучна й люба серцю динозаврів мова існувала ще в часи Великого вибуху. Ось як пише про це найдавніша книга світу, Ефіопське Євангеліє: «І стався Великий вибух, і утворився Всесвіт, і зароїлися мікроби на планеті Земля, і виринули зі Світового океану три заповіді, вибиті на берестових грамотах: «Ти мені заговориш, падлюка, українською», «Українською мовою їж, пий і розмножуйся» і «Не матюкни». І пішли пророки по землі священній, і сповідували вони слово українське Олександра Потебні серед динозаврів, мамонтів і пітекантропів».

3. Співучість

Ніколи не забувайте, що українська мова — найспівучіша мова у світі. Це знання допоможе вам у будь-який важкий момент і дасть сил у подоланні незборимих обставин. За будь-якої незрозумілої ситуації — співайте. Цей метод опрацьований і перевірений століттями. Будьте, як Наталка Полтавка. За душею ані копійки, коханий хз-де, до вас підкатує стрьомний мужик — а ви співайте. Цей метод — як пиво після горілки — завжди діє. Або ось, берете, наприклад, в АТБ віскі зі знижкою, підходите до каси й розумієте, що грошей усе одно не вистачає. Оголосіть касиру: «Слова Вадима Крищенка, музика Олександра Злотника — і співайте: «Ти — касир, а я – упир, ось тобі орієнтир: ти мені — віскарик, я тобі — п’ятнарик».

4. Матюки

Матюків в українській мові немає й ніколи не було. Усі ми знаємо, що матюки придумали москалі, кацапи, цигани, фріци, жабоїди, макаронники й піндоси. А в щирої, лагідної, співочої української нації їх зроду не було й не буде. А як не вірите, то це легко перевірити. Знайдіть питомого українця та швиргоніть йому на ногу каменюку. Поза всяким сумнівом, він лагідно гукне: «Матінко рідна, та що ж ти, поганцю, чиниш?!». Або зайдіть у редакцію питомо українського журналу «Дивослово» й вирубіть їм світло. Присягаюся, звідусіль залунає: «Ой лишенько! Та що ж це! Лелечко! Божечку! Халепа!». І, чесне слово, якщо ви розіб’єте директору інституту української мови айфон, він зойкне саме: «А хай тобі грець!», а не те, що ви подумали у своїй розбещеній матюками буйній голівоньці.

5. Чужорідні елементи

Що є сили уникайте запозичень, іншомовних слів і всіляких спроб ворожих словесних зазіхань. Пильно й ненастанно політь бур’ян. Не пускайте у свою мову всілякі селфі, планшети, біткойни і смузі. Замінюйте їх питомими відповідниками, себеньками, обаполками, гривнями і компотами. Плутайте ворога. Кажіть «калідор», «лісапет» і «гурки». Так ніхто не здогадається.

6. Правопис

Забудьте про український правопис, бо його складали москалі, кацапи, цигани, фріци, жабоїди, макаронники і піндоси. Словом, вороги українського державотворення, патріотизму й милозвучності. Ніхто вам не указ — ламайте систему. Пишіть «село» через «и», ставте кому між підметом і присудком і забудьте про апостроф. Рвіть греблі! Виходьте з берегів! Ідіть у фейсбук і чмиріть неграмотних графоманів. У світі є одна правильна українська мова — ваша. Решта — від лукавого.

7. Інвентар

Ефективне вивчення української мови неможливе без допоміжних інструментів. Тому при собі завжди слід мати китицю калини, гілочку верби, глек з молоком, плахту, віночок, віз і хату-мазанку. Не завадить прихопити журавля, а краще трьох. Коли не згодні з опонентом, погрожуйте родовим прокляттям, кличте на допомогу дух Івана Франка, робіть страшні очі й махайте вербою, як мечем джедая. У такому випадку ви — нездоланний, як Котигорошко, і неперевершений, як Оленка Зміючка.

8. Моральна налаштованість

Плачте. Страждайте. Тужіть. Квильте, як Ярославна в Путивлі, летіть чайкою-зигзицею по Дунаєві, омочуйте бебряний рукав у Каял-ріці, утирайте князю криваві його рани на дужому його тілі. При вивченні української мови не час радіти й веселитися. Це тяжкий, стражденний і безмірно трагічний процес, це вам розкаже будь-яка вчителька української мови. Бажано також учитися у правильної вчительки, щоб «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, брівоньки — як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що в саду цвіте, носочок так собі прямесенький, із горбочком, а губоньки — як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки — неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані» та щоб сунула як чорна хмара і від одного погляду, щоб помідори в’яли.

9. Певняк

Спробуйте просто заговорити українською. Чесне слово, вона не кусається, я це знаю напевне. І навряд чи українці кидатимуть каменюки чи розбиватимуть ваші айфони за неправильну вимову. Просто говоріть, а вона вам віддячить усією своєю калиновою милозвучністю і щирою любов’ю до краси, радості й щастя.

Лист-рецензія академіка Миколи Жулинського на творчість Святослава Праска

Доброго дня Вам, шановний Святославе Богдановичу!

Щиро вдячний вам за такого цікавого листа, за надіслані книги ‑ці дарунки, і листи, і книги мене зворушили. І зацікавили, бо Ваша творчість, присвячена унікальним історичним подіям, ‑боротьбі Української Повстанської Армії за волю і незалежність України.

Мушу признатися Вам, що мені прикро: я досі нічого не читав із Вами написаного, як і автобіографічної трилогії «Столочене жито»... Мабуть, місяць тому я відвідав свого друга Івана Дзюбу, якого, судячи з Вашого листа, Ви надзвичайно шануєте. Я йому розповів про те, що отримав від Вас листа і романи «Горинь», «Сотенний Лис», «Здобути або не бути», сказав, як Ви захоплено про нього написали в листі до мене... Іван Михайлович задумався, тихо так самнібинагадав: «Праск, Праск... Що я його читав? Що? Ага, «Столочене жито». Роман». Мабуть, Ви колись йому надсилали цю свою трилогію, так? Дзюба Вам підписав останню (дасть Бог, не останню за життя) книжку, яку я Вам надсилаю. Правда, не знаю, коли це зроблю, бо клято сиджу на карантині, донька нікуди нас із дружиною не відпускає.

Слава Богу, ми проживаємо за Києвом, в письменницькому кооперативі, який заснувався завдяки Андрію Малишку, вірніше, його пісні «Рідна мати моя...», від якої розчулено млів Микита Хрущов у виконанні Дмитра Гнатюка. Живемо в своєму будинку, тому є можливість самим вийти на двір і онуків, аїх у нас двоє – Матвійко і Назарчик, двійнята, їм по 2 роки і 10 місяців, вигуляти. Отже, ми на карантині, томуне знаю, коли виберуся на пошту і відправлю листа і свої книжки. І, звісно, подаровану Вам книгу Івана Дзюби.

Вразили Ви мене розповіддю про свою родину ‑про дідуся Йосипа, про батька Богдана-«Підкову», про тітку Віру... Та й Ваша доля драматична. Я її вичитав у романі «Горинь». Рік тому чи півтора мені цей Ваш роман переслав Левко Воловець, який так співпереживаюче сприймає Вас і Вашу творчість. Я можу це стверджувати, бо з великою цікавістю прочитав його вступну статтю «Живильна сила ріки». Уважно ознайомився і з його літературно-критичним нарисом «Святослав Праск». Грунтовно висвітлив цей славний Воловець і Вашу особисту долю, і кожного Вашого твору, проаналізував і Вашу поетичну творчість, і всі романи, зокрема, роман «Межа», твір родової пам'яті «Коріння і пагіння», книгу «Господньої молитви таїна», яких я не читав.

У нарисі Левка Воловця я вичитав багато для себе нового і порадів, що в його особі маєте такого фахового біографа, який глибоко проник у Вашу життєву і творчу долю і достеменно пізнав складну історію національно-визвольної боротьби на Великій Волині в XX столітті.

Отже, в мене є два примірники «Горинь», один із них передам Іванові Дзюбі. Правда, знову ж не знаю, коли я його побачу. Клятий коронавірус. Хвилююся заДзюбу. Ослаблений фізично, погано, дуже погано бачить, не виходить уже кілька місяців із квартири. Мріє про виїзд із міста в село Рудики, де дача його доньки. Він там оживає і сподівається, що там швидше одужає.

Навряд чи Іван Михайлович зможе прочитати Ваш роман, але я йому обов’язково прочитаю розділ, в якому Ваш герой Петро Вернидуб читає в журналі «Вітчизна»статтю Леоніда Бойка «Як розпинали Івана Дзюбу», згодом ділиться враженнями від цієї статті зі своїм товаришем Тарасом.

До речі, цьому нарисові Леоніда Бойка можна беззастережно вірити, бо йогоавтор тоді працював, здається, референтом у Спілці письменників України, був присутнім на цьому Засіданні Президії Спілки, занотовував... Леонід Бойко працював у моєму Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, я з ним багато спілкувався. Він мені детально розповідав про це «розпинання»Івана Дзюби. Я його, пам’ятаю, просив усе це описати, опублікувати, і він це зробив на моє наполягання.

Тепло, щиро і, детально аналізуючи, об’ємно виповів своє враження про ваш роман «Горинь»Левко Воловець. Здається, нема чого й додати, але кортить і собі висловити враження.

Думаю, ці два твори –«Горинь»і «Сотенний Лис»(бо повторюю, роману «Здобути або не бути»ще не читав) ‑роблять честь і Вам, письменникові-патріотові України, й українській літературі. Особлива цінність, скажімо, роману «Горинь»полягає в тому, що образ головного героя Петра Вернидуба уособлює покоління української національно свідомої інтелігенції, її мислення, певною мірою вимушені компроміси, способи виживання в умовах тоталітарного режиму, почування, хвилювання, сподівання української молоді... Ви зуміли художньо переконливо відтворити процес формування світоглядних орієнтирів українця, який в умовах комуністичного режиму зумів «пробратися»крізь ідеологічні установки, стереотипи мислення і суспільної поведінки до істин. Істин історичних, які свідомо і цілеспрямовано деформувалися комуністичним режимом заради домінуванняросійсько-імперських ідейно-пропагованих установок.

Безперечно, цей твір цілеспрямований на ідейне «вирощення»молодої лю­дини, оскільки роман продукує величезний масив знань, переважна більшість яких була і, на жаль, ще й досі є недосяжною для українського загалу.

Звісно, такі художні прийоми, як монологи героя, розлогі діалоги, як правило, тривалі в часі, «переобтяжені»фактами, цифрами, цитатами, традиційно застосовуються в літературі, але складно знайти іншу, більш ефективну форму подачі в художньому творі такого величезного масиву інформації, яку ми знаходимо у романі «Горинь». Крім Петра Вернидуба, функцію ретранслятора Ваших особистих роздумів, міркувань, переживань, а те, що продукують у романі Ваші герої, передусім головний герой Петро Вернидуб, Леся, Тарас, звісно, є Вашим, особисто осмисленим, пізнаним, пережитим, виконують усі головні дійові особи твору. По суті, те, що висловлює в романі Петро Вернидуб і його кохана Леся, «належить»особисто Вам, авторові, який творив роман за лекалом класичного роману, центральна постать, головна дійова особа, головний герой якого бере на себе з волі автора функцію і головного оповідача, і го­ловного рушія сюжету, бо на нього, на його долю «намотуються»всі сюжетні лінії, всі події.

Роман «Горинь»розрахований на зацікавленого читача. Такого, який готовий жадібно всотувати в себе великий масив історичної інформації. Тому я б радив, якби хтось із Міносвіти волів би прислухатися до моїх порад, цей твір, як і, до речі, роман «Сотенний Лис», включити до списку рекомендованого позакласного читання. Бо така насиченість твору історичними фактами, подіями, гіпотезами, скажімо, такої: княгиня Гальшка Острозька народила сина від князя Дмитра Сангушка, і цим сином був Северин Наливайко, «напрошується»на засвоєння передусім учнями, студентами, вчителями... Взагалі, цей другий план, друга сюжетна лінія роману, присвячена князю ВасилюОстрозькому, княгині Гальшці, князю Дмитру Сангушку, Северину Наливайку, «Степанській трагедії» ‑ відвідання київським греко-католицьким митрополитом Йосипом Рутським Степаня, приємно вражає глибиною проникнення в історичні реалії далекої епохи, переконливістю відтворення складних стосунків політичних еліт трьох етносів ‑ поляків, українців і литовців ‑ у Речі Посполитій.

Ви настільки щиро, відверто, особливо це стосується інтимних стосунків Петра Вернидуба і Лесі, а також захоплення сексуально звабливою Євою, виписуєте любовні інтриги головного героя, що мимоволі напрошується висновок: це переживав, цим втішався-розкошував автор роману. І мимоволі навіть позаздриш йому. Чому б ні? Та коли Петро Вернидуб непомильно відтворений із образу самого творця роману, в чому важко засумніватися, то образ сотенного Лиса ‑реального Георгія Юрченка «народився»внаслідок великого захоплення автором роману цим легендарним повстанським командиром, всебічного вивчення-пізнання його життя і боротьби. Ви, шановний Святославе Богдановичу, це підтвердили, пояснили в передньому слові «Від автора». Намагалися зібрати всі свідчення рідних, знайомих, односельців, спогади його побратимів, передусім від свого батька ‑одного з керівників національного підпілля Костопільського району, але навіть змусили виговоритися старого енкаведиста Андрія Храмова.

Роман емоційно чутливий до співпереживання автора драматичних і трагічних доль реальних вояків УПА, медсестер, зв’язкових, вістунів... А головне, Вам судилося так перейнятися легендарною боротьбою командира Сотні Особливого Призначення, так його полюбити, що перед читачем постає справді національний герой-легенда, достойний увічнення в народній пам'яті, в історії України як видатний лицар боротьби за волю і незалежність України. Я не сумніваюся, що кожен, хто відчуває себе українцем, наповниться почуттям гордості за свій народ, який виплекав такого достойного сина, за героїчну, жертовну боротьбу Української Повстанської Армії, а головне, упевниться у вірі, що Україна є і буде вічно, бо в критичні дні, такі,якнині,коли імперська Москва зазіхає на нашу свободу і незалежність, обов’язково піднімуться (і скільки цих героїв, жертовних звитяжців, піднялося на боротьбу з московським окупантом, скільки їх, українських молодих патріотів, віддало свої життя в ім'я України!) на боротьбу славні герої, які готові пожертвувати собою заради збереження української державності.

Що ж, роман «Сотенний Лис»мене вразив органічною єдністю художнього вимислу, вірніше, домислу і документального масиву, вивіреного Вами, шановний Святославе Богдановичу, як за архівними матеріалами, так і за свідченнями очевидців, за спогадами земляків і, звісно, близьких Вам людей, рідних. Зокрема, Марії Зосименко-Бонацької, Текліни Кравчук, Марії Звіздецької-Кравчук, Віктора Довжаниці, Дмитра Позняхівського, Дмитра Васевича, Михайла Колодія... І, звісно, свідченьрозповідей Вашого батька Богдана Праска – «Підкови». Ви майстерно подаєте такі документальні, фактологічні свідчення в художньому «вираженні». Скажімо, на нараді першого секретаря Костопільського райкому партії Петра Олійника доповідають районний очільник місцевих емведистів Беляєв, начальник райвідділу по боротьбі з бандитизмом Міхайлов, і ви вкладаєте в їхні доповіді вичерпну інформацію про те, які підрозділи, групи військ, курені УкУкраїнської Повстанської Армії діяли в той час на теренах Костопільського району, яка їхня чисельність.

Гадаю, жоден район нашої з Вами рідної Рівненщини не має такої художньо-літописної історії, яку Ви створили для своєї малої батьківщини. Правда, мій земляк із Демидівського району Микола Руцький видрукував кілька книг про боротьбу ОУН та УПА на теренах південної Волині. При цьому він опрацював величезний масив архівних матеріалів, також опитав багатьох свідків... Я на останню його книгу ‑документальний роман «Ми у вічі сміялися смерті...»відгукнувся розлогою статтею, яку незабаром відішлю до Рівненської обласної «Просвіти». Голова її Іван Вєтров попросив мене надіслати і цей лист-рецензію, а також лист-рецензію на книгу Євгена Шморгуна «Громове дерево». Він хоче ці мої відгуки-рецензії розмістити на сайті рівненської «Просвіти». Якщо Ви не будете заперечувати, я можу і цей лист до вас передати Іванові Зєтрову для розміщення його ка сайті «Просвіти». Ви ж ‑багатолітній активний просвітянин, організатор і перший голова Костопільського товариства «Просвіта», то на просвітянському обласному сайті про Вас, Вашу творчість слід повідомити.

Надішлю зразу ж, як тільки з'явиться така можливість, цього листа Вам і свої кілька книг. Не наукових, літературознавчих, а дещо іншого жанру. Вишлю свій художньо-документальний роман «Моя Друга світова», «майже роман»«Акордеон»і книжечку статей «Осяяння словом». Захочете ‑погортаєте. Це, так би мовити, взамін надісланих Вами книг.

Радий нашому зближенню завдяки Вашій ініціативі, за що я Вам вдячний. Мене також хвилює і цікавить боротьба УПА на моїх теренах, бо моя родина була активно в неї включена. Мій дядько Андріян загинув у страшних муках від рук польської допомогової поліції за те, що попередив українську боївку самооборони про наближення до села німців і поліцаїв-поляків. Двоюрідний брат Микольцьо, 17-річний хлопчина, був розстріляний, підло вбитий тими ж поліцаями-поляками разом із односельчанами-членами ОУН. Серед захоплених тоді, в серпні 1943 року, в селі німцями і поліцією односельчан був і мій батько, який дивом лишився живим. Може, тому, що колись служив у польській армії і не був членом ОУН. Мою двоюрідну сестру Ганну, матір двох дітей, одна з них була грудного віку, зв’язкову УПА вірогідно вбили так звані «бойовики»із спецзагону НКВС, які видавали себе за боївку УПА. На жаль, докопатися до певної правди мені ще не вдалося.

Я щиро бажаю Вам, шановний Святославе Богдановичу, міцного здоров'я і творчої наснаги для подальшого вивершення в художніх творах героїчного і трагічного літопису боротьби армії УПА за волю і незалежність України.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Ігор ПАВЛЮК: «Кілька слів до майбутньої книги Святослава Праска про Романа Шухевича

Герої направду не вмирають… Вони воскресають для нації і приходять до нашого духовного малокрів’я з конкретною допомогою, підтримкою у час тектонічних суспільних переформатувань, великої боротьби за життя і волю, у якій нема нічого випадкового, у чому аз грішний остаточно переконався, коли тричі, як Івану Франкові любов, явився мені Роман Шухевич.

Вперше — у незрадливій пам’яті генів, адже 70 років тому моя родина по-батькові брала участь у національно-визвольних змаганнях, одним із очільників яких був пан Роман, за що була репресована і вислана за Урал, звідки повернулася лише прабабуся… Вдруге Шухевич явився мені в Нью-Йорку 1999 року, де я випадково (?) познайомився у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка із Лясею Старосольською (псевдонім — Уляна Любович), яка була двоюрідною сестрою нашого героя: її батько Володимир Старосольський (український громадсько-політичний діяч, голова Української соціал-демократичної партії у 1937— 1939 рр., в. о. міністра закордонних справ УНР у 1919—1920 рр., соціолог, юрист, адвокат, професор, дійсний член НТШ, автор “Теорії нації”) 1906 року одружився із Дарією Шухевич (1881— 1941 рр.) — донькою українського громадського діяча, етнографа, педагога Володимира Шухевича, який був дідом головнокомандувача УПА генерала Романа Шухевича. Дивовижна пані Ляся, як її всі називали, Жінка із неймовірним дієвим почуттям гумору, запасом життєстійкості й доброї мудрості, запросила мене в гості у будинок, де її сусідкою перед тим була Докія Гуменна, і де я мешкав кілька тижнів, доки не знайшов окреме помешкання для життя. Користувався рідкісними бібліотекою та архівом пані Лясі (журналістки і письменниці, співробітниці жіночого журналу “Нова Хата”, журналів “Господарсько-Кооперативний Часопис” (1937—1939 рр.) та “На сліді” (1936—1939 рр.), редактора журналу Союзу Українок Америки “Наше Життя”), слухав і записував її розповіді. Це окрема тема… Мав честь організовувати видання її книг (Любович У. Нариси, інтерв’ю, есеї з журналу “Наше Життя” (Нью-Йорк, 1969—1990) / Ред.-упор. і автор передм. І. Павлюк. — Львів, 2001. — 340 с.; Любович У.

Розкажу вам про Казахстан: Нариси з пережитого. — Львів: Каменяр, 2001. — 150 с.) і писати передмову до однієї з них. Тобто якщо подивитесь у Вікіпедії біографії цих людей, безсумнівно зрозумієте, що маєте справу і щастя спілкування з одним із найшляхетніших українських родів, у якому було багато священиків, політичних, культурних, військових і громадських діячів, істинних героїв України, світової аристократії. А втретє явився в мою долю легендарний Роман Шухевич тепер, коли у видавництві “Апріорі” вийшов друком мій роман про боротьбу “Вирощування алмазів”, а директор видавництва Юрій Николишин (сам, до речі, добрячий письменник) показав мені рукопис роману мого земля ка, письменника Святослава Праска про цього “лицаря свободи” і запропонував написати передмову до нього. Уже з перших сторінок геро їчний епос твору мене сподобливо захопив. Ми зв’язалися телефоном із його автором і відразу ж знайшли спільну мову.

Отож такі три щасливі випадки визначили мою долю у цьому енергетичному потоці, привівши її погрітися до вічного вогню безсмертної слави Романа Шухевича (псевдоніми: “Білий”, “Дзвін”, “Роман Лозовський”, “Степан”, “Чернець”, “Чух”, “Тур”, “Тарас Чупринка”), про якого так живо, професійно, з високою любов’ю і глибочезним знанням деталей написав пан Святослав, бо лише справжній письменник уміє так відчути іншу особу, особистість, філософський, психологічний, ідеологічний, екзистенційний контекст доби, в якій його герої жили і пульсували, і так геніально просто явити нам образ у дії, ретро та перспективі, — як це робив Андре Моруа про Бальзака, Байрона… Павло Зайцев — про Тара са Шевченка… Ірвінг Стоун — про Джека Лондона… Роман Горак — про Івана Франка, Микола Островський — про Павку Корчагіна… Останнє порівняння, звичай но, насторожить читача, але в контексті знакової фігури українського політичного і державного діяча, члена галицького крайово го проводу Організації україн ських націоналістів, командира українського військового підрозділу “Нахтігаль” у складі іноземних військ Вермахту, генерал-хорунжого, головнокомандувача УПА, голови Секретаріату Укра їнської головної визвольної ради… воно доречне, адже репре зентує яскравих представників двох непримиренних світоглядів, двох представників українського народу, про яких пишуть книжки і знімають фільми. А недооцінювати ідеологічних суперників, не поважати їх, навіть утаємничуючи правду про них, як учить історія, — ознака слабкості, а не впевненої у своїй правоті сили. Врешті, у моїй волинсько-холмській родині один дід по материнській лінії (боєць радянської армії) загинув на річці Одер у Німеччині, а другий дід по батьківській лінії — в УПА. А мої батьки полюбили одне одного. Драми шекспірівського рівня.

* * *

Роман Шухевич — приклад людської сили, мужності, стійкості, розвиненої особистості, адже був чудовим спортсменом, музикантом, навіть підприємцем. Легенду зможе перемогти, знищити лише інша легенда, як ідеологію — інша ідеологія, тому маю надію, що ця книга Святослава Праска стане настільним чтанням навіть для тих людей, представників нашого молодого покоління демократичного суспільства, які, можливо, навіть не поділяють радикалізм національної ідеології, але не можуть не по важати і наслідувати ту силу духу, людські якості, які були притаманні нашим героїчним предкам, одним із яких є той, про кого ця книга. Врешті, ні автор цього чудового роману, ні ми з вами не збираємося канонізувати героя в релігійних системах координат. Він був (і залишається) великим воїном свого народу, який прагнув використовувати всі можливості для перемоги і будівництва української держави, які у той час були, і боровся до кінця, тому переміг, адже, як сказав Ернест Хемінгуей у його нобелівському творі “Старий і море”: “Людину можна знищити, але не можна перемогти”. А доводити істинність чи хибність патріотичної стратегії, чи й тактики головнокомандувача УПА, який, зокрема, зазначав: “Але як Гітлер думає, що нас пе рехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої пляни” (див. Ганушевський Мирон. Роман Шухевич у моїх споминах // Літопис Української Повстанської Армії. Т. 45. — Торонто-Львів, 2007 . — С. 81.), судити його за гріхи та грішки з нашої дзвіниці чи купини — немудро і навіть небезпечно, як неприродно хвалитися своєю любов’ю до матері, батьківщини, чи сперечатися і смішно доводити один одному, хто їх більше любить… Роман Шухевич любив Україну, це життя, цей створений Всевишнім світ справжньою, поважною любов’ю, активна дієвість якої, як показує нам Святослав Праск, була шліфована в душі й тілі хлопця, як і в нащадків усіх аристократичних родів Європи та світу, ще з колиски, з ранньої юності, про що інтегрально свідчить його характеристика, записана в одній із облікових пластових карток: “Найліпший з гуртка. Честолюбивий. Войовничий. Енергійний”, як і його відповідь адвокату на запитання, що спонукало його до вступу в ОУН: “Це був наказ мого серця”. До вірливі пасажі цього роману, скажімо, розлога, драматична сцена спілкування 14-річного Романа у їх родовому будинку, де “не раз гостювали і галицький митрополит, і кардинал Сильвестр Сембратович, і Микола Лисенко та інші культурні й політичні діячі краю”, з Євгеном Коновальцем — полковником Армії УНР, головою Проводу українських націо налістів, першим головою ОУН, одним із ідеологів українського націоналізму: “Спочатку Роман ніби трохи знітився перед легендарним коман, диром Січових Стрільців, але скоро опанувавши себе, чемно вклонився, привітався: — Добрий день, пане полковни, ку… — А,а… — враз широко усміх, нувся міцної спортивної будови чорнявий чоловік […].

— Мій юний опонент… вітаю, вітаю, мій юний друже. Прошу скласти мені ком, панію, — запрошує жестом до столу. — Та який він вам, пане пол, ковнику, опонент, — заступилася за онука господиня, бо Ромчик ураз почервонів, що з ним траплялося надзвичайно рідко, але одразу й опанував себе, а бабця Герміна веде далі. — Він у нас, пане Євгене, просто великий політикант, — старається перевести на жарт бесіду […]. — Ромцю, тобі ще зарано вис, ловлювати власні думки про речі дорослих. Не гнівайтеся на нього, пане Євгене, за таку дитячу сміли, вість. Хлопець просто ледь не зас, лаб, коли була програна війна з по, ляками, так цю поразку взяв близько до серця.. — А хто сказав, що сміливість — то недолік характеру? — зробив ураз здивовані очі Коновалець. — Навпаки, мало у нас тієї справжньої сміливості. Я шаную від, важних, та ще й до того мудрих людей із таким глибоким патріо, тизмом з таких юних літ”. Через увесь динамічний роман, що витриманий у гармоній ній стилістиці, інкрустований по-чоловічому, по-майстерному стриманими, але доречними, вдалими художніми засобами, діалектами, то синьо-жовтою, то червоно-чорною ниткою проходить вертикальна стежина розвитку та зміцніння, гартування характеру майбутнього головнокомандувача, вузловими моментами на якій є, приміром, опис серйозного скандалу із бійкою на ґрунті захисту національної гідності юного Романа зі старшим від нього поляком Тадеушем Рольським — сином начальника повітового суду в Камінці Струмиловій (тепер місто Кам’янка-Бузька), що призвело до того, що Йосип Шухевич перевів сина на студії до Львівської Академічної гімназії… Наклепи, несправедливості та інші удари долі того, чиє життя стало “ходінням “по лезу”, “балансуванням на межі екзистенції та смерті” (див. Анатолій Кентій, Володимир Лозицький. Від бойовика УВО до Головного Командира УПА // Літопис УПА. — Т. 10. — Українська Головна Визвольна Рада.

Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга третя: 1949—1952. — Торонто, 1984) стають індикаторами його успіху, успіху українського національного руху, одним зі знакових репрезентантів якого він був і зостається, відтінюючи і нагадуючи нам усім мазепинське болісне застереження: “През незгоду всі пропали. Самі себе звоювали”, адже він був змушений боротися-воювати за Україну не лише проти поляків, фашистів і більшовиків, а й, на жаль, іноді проти українців, які були на інших ідеологічних боках барикад… Врешті, бореться і зараз. У романі виразно показано усю висоту і ницість людей в екстремальних умовах, які не змінюють людської природи, а лише сповна відкривають її суть: тоді чесний стає чесним, пасквілянт — пасквілянтом, а герой — героєм. Тому загибель героїчного Романа Шухевича справді стала непоправною втратою для українського підпільного визвольно революційного руху в 1950-х роках, — писала тодішня преса, бо, як зазначив тоді генерал МДБ П. Судоплатов, “після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Україні пішов на спад і незабаром згас”, щоби в кінці 1980-х років відродитися з новою силою знову… Соковитий мовою і красивою правдою текст твору поважного автора, члена НСПУ Святослава Праска, який сам був організатором і першим головою районного осередку “Просвіти”, головою районної організації Народного руху України, нагородженого медаллю “Будівничий України”, лауреата премій імені Г. Чубая, імені Світочів,.. в чиїй родині, як зізнається сам пан Святослав, у 1947—1948 роках “мешкав під вигаданим пріз вищем та іменем Богдан Левчук син Романа Шухевича Юрій”, побудований за класичними законами мистецького твору, якому віриш, який спонукає любити Героя і саме життя у всіх його проявах, а тому цей твір романного жанру можна при бажанні й потребі переформатувати в інші жанри: від п’єси — до кіносцена рію, не втративши суті, пластики слова і дії, що при нагоді і раджу зробити театралам та кіношникам, перекласти його іншими мовами. Герой України Юрій Романович Шухевич, до слова, — досі активний будівничий України, голова політичної партії Українська національна асамблея, Головний командир УНА-УНСО, депутат ВР України, гідний син свого легендарного Батька.

Потенція поєднання у цій книзі двох яскравих національних патріотичних духів — Романа Шухевича та Святослава Праска — має колосальну інерцію, тому ті, хто має ніжну любов і праведний гнів, честь і мужність, совість і гідність, читатиме і перечитуватиме її завжди, і передаватиме своїм нащадкам — щоби являвся їм, як приклад святої боротьби, що, врешті, є законом, а для героїчних натур — і смислом самого Життя. Отож “думайте, читайте”…

Українська історія для мене — як українська мова. Вивчена, але все одне все ще не своя. І ніби історичні події відомі, і люди, що творили історію, знайомі, але... Але все одно якось весь час залишалося відчуття перебування поза контекстом, бо 24 серпня 1991 року я жила за сотні кілометрів від кордону УРСР. Звісно, в мене був у пасиві «базовий набір закордонного українця» — вірши Шевченка на пам’ять, родинна історія про Голодомор, згадки про садок вишневий біля хати десь в районі Гуляй Поля і костюм із віночком, що одягався на всі свята, навіть на Новий рік замість «білочки» чи «сніжинки».

Незважаючи на довгі роки життя в незалежній Україні, я продовжувала відчувати себе понаїхавшою діаспорою... Поки цього серпня не подивилася документальний фільм Суспільного «Колапс: як українці зруйнували імперію зла». Я не тільки повністю зрозуміла, що відбувалося в Україні влітку-восени тридцять років тому, я змогла відчути пульс тодішніх подій, настрій учасників і вітер змін, що гуляв тоді Печерськими пагорбами.

Нагадаю, що в основі «Колапсу» лежать події від 19 серпня до 25 грудня 1991 року, від ГКЧП до дня, коли СРСР офіційно перестав існувати. Команді проекту якось дуже вдало вдалося оживити історію країни, розповісти про ключові події водночас об’єктивно та дуже особисто, побудувавши своєрідний місток між новітньою історією країни і особистою історією людей.

І я розумію, як це вдалося. Ось що каже режисер фільму Сергій Лисенко: «У 1991 році я був свідомою людиною, мені було двадцять із чимось років. Я добре пам’ятаю події 1991 року, пам’ятаю, як 19 серпня, коли розпочався путч у Москві, опинився у Севастополі. У місті була тривожна атмосфера, на горизонті стояв великий крейсер «Москва», у повітрі весь час літали винищувачі, вертольоти. Мені хотілося протестувати, але влада у місті належала військовим. Я розумів, що якщо ми щось вчинимо, то в кращому випадку опинимося у буцегарні. Тому ми з друзями слухали «Радіо Свобода», намагалися зловити Бі-бі-сі, «Голос Америки». 24 серпня я повернувся до Києва». «Після прочитання сценарію Олександра Зінченка я подумав, що маю дати всім цим подіям персональне забарвлення. Для мене це була водночас цікава подорож у минуле тридцятирічної давнини, а з іншого боку і сьогодення. Сьогоднішня Україна корінням у 91-му році».

І дійсно, це спрацювало.

В своїй рецензії письменник Андрій Кокотюха згадує: «Я пережив події 19-24 серпня 1991 року у сформованому, двадцятирічному віці. Ще й працюючи журналістом у чернігівській, як тоді говорили, «опозиційній державній газеті». Й перші епізоди «Колапсу» повернули й занурили в режим реального часу, тут і тепер. Я знову перенісся до провінційного Чернігова на тридцять років назад. І знову нервово тремтів в очікуванні якщо не арешту, то принаймні виклику в КДБ.

А мама 19 серпня подзвонила мені на роботу й серйозно радилася, чи треба закопувати підшивки «Огонька» на дачі в саду. А наступного дня я разом із усією прогресивною редакцією переймався чутками про танки десь під Полтавою та прогнозами появи танків під Черніговом, бо тут кордон ближчий...».

Спрацював цей прийом занурення в особисту історію і в моєму випадку. Переламні події 1991 року раптом стали частиною не історії — частиною мого життя. Бо, напевно, я просто б не обрала Україну місцем свого проживання, як би вона не здобула незалежність. Ба більше — я зрозуміла, що весь цей час свого життя в Києві товаришувала та просто спілкувалася переважно із людьми, які були безпосередніми учасниками процесів здобуття незалежності України на початку 1990-х, а з середині 1990-х вже і сама стала частиною цих подій...

Окрема подяка за відбір спікерів. Інтерв’ю з учасниками подій, тими, хто безпосередньо має відношення до проголошення незалежності, є змістовною базою серіалу. Як розповіли автори фільму, 40 годин інтерв’ю потрібно було  порізати для стрічки загальним хронометражем 6,5 годин. Але в результаті кожне слово буквально всіх, хто з’являвся в кадрі як учасник чи очевидець подій, це експонат музею історії України 20-го сторіччя. Дуже важливо, що авторам вдалося записати інтерв’ю з тими, хто не просто спостерігав, але і приймав рішення та безпосередньо впливав на хід історії. Ось це відчуття розкриття раніше зачинених «кімнат» — це ще одна фішка проекту.

Важливим є і те, що творці фільму встигли це зробити. Бо хвороба Леоніда Кравчука, смерть Євгена Марчука ще до прем’єри серіалу продемонструвала — авторам вдалося встигнути схопити вже відлітаючу історію.

«Серед людей, із якими ми записували інтерв’ю, був Євген Марчук... Для мене ця втрата є особистою. Ми мали багато планів, домовлялися про зустріч, була ідея щодо книжки...», — каже сценарист фільму, історик Олександр Зінченко. Він назвав серіал своєрідним родинним альбомом для покоління, яке відходить. Так, можу підтвердити — це відчуття є, воно дивним чином передається через екран.

Звісно, в мене є і критичні зауваження. Наприклад, для мене серіал здається занадто статичним і занадто схожим на відеопідручник.

Не вистачає WOW ефектів не для гурманів від політології та історії, а для пересічних громадян.

Але, незважаючи на ці «але», Суспільне можна привітати зі справжнім проривом. Продуктів такого інтелектуального, технологічного та наукового рівня українське телебачення робило дуже мало.

«Я вчора зробив помилку, бо перед сном вирішив подивитися першу серію документального серіалу «Колапс» — про те, як українці розвалили Союз і зробили Україну незалежною.

Читав багато позитивних відгуків і думав, що перед сном якраз «зайде», але помилився, бо це дуже напружена, емоційно сильна робота — цілком на рівні всіх найкращих документалок ВВС. Навіть не думав, що ця сто разів вивчена тема може так схвилювати, так зацікавити простими людськими подробицями про Марчука, Чорновола, Кравчука, їхні дії й поведінку в ті вирішальні дні», — написав у Фейсбуці письменник Андрій Любка.

Директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович назвав фільм «Колапс: як українці зруйнували імперію зла» — «шикарною історією у семи серіях про руйнування СРСР і здобуття незалежності України».

«Після його презентації... досі перебуваю під враженням. Не тільки через те, що це зовсім нова якість візуальної оповіді про Україну. Без перебільшення світового рівня. Але головним чином через те, що це кіно про нашу живу історію, про нашу долю, де ми є суб’єктом, це про події за які переживаєш, бо вони про творення твого власного майбутнього, твоєї держави. І саме ця щирість, цей масштаб і ретельність гарантуватиме успіх стрічці вдома і у світі. Так само як ми із захопленням дивимося кіно про життя принцеси Діани, вбивство Кеннеді чи перемоги Гавела і Валенси, так само в інших країнах будуть дивитися цей серіал. Бо він справжній і про справжнє, не для галочки, а від душі і з повноти переживання. Це видно в усьому — від сценарію до якості зйомок і озвучки», — зазначив він.

Антон Дробович підкреслив, що не хоче ідеалізувати проект, «і казати, що «Колапс...» вичерпує всі оптики подій і єдиновірно розглядає всі деталі, опції тих чи інших історичних поворотів», бо «надто багато всього у тій історії». «Але що точно цей фільм робить, то це ефективно й нещадно руйнує десятки старих радянських і сучасних рашистських міфів про Україну», — написав директор УІНП на Фейсбуці.

І це, насправді, головний здобуток творців цього фільму.

Наталя ІЩЕНКО

Місія здійсненна

Ми живемо в час, коли конкуренція за глядача стала глобальною і надзвичайно напруженою. Тому перед творцями серіалу про Незалежність (автор і продюсер - Ярослав Лодигін, сценарист - Олександр Зінченко, режисер - Сергій Лисенко) стояло передусім два завдання. Перше - зняти історично достовірний і цікавий фільм про дні, коли Україна виборювала свою незалежність. Друге - зробити це настільки технічно й сюжетно досконало, щоб у глядача не виникло бажання перемкнутися на умовний «Нетфлікс». З обома завданнями команда впоралася - серіал вийшов таким, що від нього неможливо відірватися.

Тема Незалежності лише на перший погляд є легкою і всім відомою, насправді ж вона є великим викликом - адже дуже складно опрацювати її так, щоб створити глядачеві відчуття новизни. Саме це й було моїм найбільшим враженням уже після перегляду першої серії «Колапсу»: здавалося, що я знаю всі подробиці й перипетії тих днів, знаю, зрештою, результат - 24 серпня ми проголосили Незалежність, але серце все одно пришвидшувалося, а дихання ставало уривчастим від драматичної напруги.

Це справді блискуча телевізійна робота, бо вона не залишає байдужою, хоч і знята на, здавалось би, «заїжджену» тему. До речі, це один із уроків, який в Україні ще не став очевидним: треба робити не просто патріотичний продукт, а насамперед якісний продукт, і саме завдяки своїй якості він стане патріотичним, бо викликатиме відчуття гордості за чудово зроблену роботу й талановитих українських професіоналів.

Так, комуністи, але наші комуністи!

Дві речі вразили мене в цьому серіалі найбільше: перша - це якість наших політичних еліт ЗО років тому. Коли слухаєш розповіді цих депутатів, коли стежиш за їхньою поведінкою та, як сказали б нині, транспарентними (прозорими) принципами роботи, виникає болісне відчуття, що за ЗО років управлінський клас у нас сильно деградував. Чесно кажучи, у мене навіть виникли сумніви, чи зміг би теперішній склад Верховної Ради провести таку колосальну політичну спецоперацію, якою було проголошення Незалежності - і йдеться тут не тільки про політичну волю, а й про інтелектуальну відвагу та дипломатичний талант досягати вигідних країні компромісів.

Другий несподіваний момент - це ламання старого стереотипу про те, що до Незалежності доклалися лише рухівці. Так, без Народної Ради й особисто Чорновола незалежності (принаймні в серпні 1991-го) у нас би не було, але так само її не було б і без комуністів, які в ключовий історичний момент голосували за Україну (і за своє самозбереження, звісно). Для мене це стало відкриттям, бо до пана Кравчука й тодішніх комуністів я завжди мав негативне ставлення, але тепер, завдяки правильно розставленим у серіалі акцентам, бачу, що без таланту Кравчука як переговорника, без його комуністично-кабінетного вишколу нам також було б непереливки - зокрема у діалозі з конаючим СРСР, Горбачовим і Єльциним. Це ще раз доводить, що в ключові моменти історії саме єднання забезпечує Україні перемогу - так було у 1991-му, і в 2014-му.

Радіо Свобода

Рашизм – ракова пухлина для людства

Те, що між комунізмом і фашизмом існує спорідненість, було помічено давно. Класик світової філософії Карл Ясперс охарактеризував держави, створені нацистами і комуністами, як злочинні і такі, що не можуть бути реформовані. Їх можна лише ліквідувати. Нацистська Німеччина була ліквідована в 1945-му. Через чотири десятиліття почалася модернізація одного з найстрахітливіших режимів на планеті – комуністичного. В серпні 1991 року цей процес привів до формальної заборони компартії, одначе режим так і залишився неліквідованим. Партфункціонери, елітарна номенклатура, рядові члени КПСС без особливих зусиль трансформувалися, мімікрували в націоналістів і шовіністів усіх мастей та відтінків, у фашистів і демократів тощо. «Глибинний народ» постав перед цивілізованим світом у всій своїй звироднілій «красі». «Фашизм – це стадія, яка досягається після того, як комунізм виявився ілюзією» (Петер Друккер, американський вчений, один з найвпливовіших теоретиків менеджменту XX століття). Комуністичні ідеологи полюбляли вказувати на злочинну ідеологію фашизму. Тим часом біля ідейних його витоків маячить зловісна постать С. Нечаєва з його «Катехізисом революціонера», в якому проповідувалася цілковита відмова від будьяких моральних норм задля перемоги ілюзорної мети – комунізму. А ще були Халтурін, Каляєв, Желябов, Перовська, Засулич… Саме вони, вбивці-терористи, були попередниками большевиків-фашистів з їхньою аморальною людиноненависницькою ідеологією. Ще на початку своєї партійної кар’єри італійський дуче Муссоліні завважив, що «большевизм переродився в слов’янський фашизм».

Російський філософ Ніколай Бердяєв у 1925 році, розмірковуючи про євразійство як про напрямок насамперед емоційний, а не інтелектуальний, прийшов до висновку, що в результаті «такого роду душевна формація может обернутися російським фашизмом». 1926 року відомий український письменник Володимир Винниченко занотував: «З большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм. Уже можна бачити всі характерні прикмети його». Приблизно тоді ж російський політик і запеклий шовініст Васілій Шульгін зробив майже аналогічний висновок: «Насправді у Росії вони (большевики. – О. Р.), побачивши, що грабувати більше нічого, намагаються повернутися до умов старого світу. І оскільки це їм вдається, вони з кримінальної сволоти перетворюються на фашистів...»

Відомий промовистий підпис до фото з журналу «Фашист», видання Головного штабу російських фашистів у США (1934 рік), де зображені лідери російської фашистської партії серед дітей своїх поплічників: «Вожді партії серед фашистської малечі». Саме так – «серед фашистської малечі»! Відомий промовистий підпис до фото з журналу «Фашист», видання Головного штабу російських фашистів у США (1934 рік), де зображені лідери російської фашистської партії серед дітей своїх поплічників: «Вожді партії серед фашистської малечі». Саме так – «серед фашистської малечі»!

1934 року, звертаючись до керівництва СССР, нобелівський лавреат у галузі фізіології та медицини, російський академік Іван Павловав зазначав: «Ви сієте по культурному світові не революцію, а з величезним успіхом фашизм. До Вашої революції фашизму не було. <…>Всі інші уряди зовсім не бажають бачити у себе те, що було і є у нас <…>і користуєтеся Ви — терор і насильство. <…>Так, під Вашим непрямим впливом фашизм поступово охопить весь культурний світ, виключаючи могутній англо-саксонський відділ». Г. Раушнінг, нацистський президент данцігського сенату, фаворит Гітлера, якому фюрер відкривав свої сокровенні думки, після втечі до Швейцарії видав у Цюріху 1940 року другу книгу «Розмови з Гітлером». Нацист №1 висловлювався максимально відверто перед своїм поплічником: «Узагалі, між нами і большевиками більше об’єднуючого, ніж роз’єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа і профспілкового бонзи ніколи не вийде справжній націонал-соціаліст, а з комуніста – завжди». Націонал-соціалізм часто подають як різновид та синонім фашизму, хоча існує певна відмінність цих ідеологій. Вікіпедія означає фашизм як різновид політичного режиму, а також радикальну авторитарнк імперіалістичну політична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея єднання, мобілізації нації й держави проти ворогів, ідея постійної війни і панування. У 1995 році відомий італійський філософ та письменник Умберто Еко навів 14 ознак фашизму. Їм сучасне російське суспільство повністю відповідає. Це й не дивно. «Росія – найнаціоналістичніша країна у світі, країна небачених ексцесів націоналізму, пригноблення підвладних національностей, русифікації, країна національного бахвальства...» (Ніколай Бердяєв). «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість...» (Максим Горький, російський письменник). Передбачення багатьох тверезо мислячих учених і політиків збулися: сталінський большевизм-фашизм трансформувався у відвертий путінський фашизм, в агресивний російський Z-рашизм. 1993 року історик Александр Янов у московському тижневику «Новое время» написав: «Раніше чи пізніше еволюція країни (Росії – О. Р.) до фашизму може виявитися невідворотною. І мрія про російську демократію буде знову, вдруге в нашому столітті, похована».

Вже тоді для ученого відкрилась похмура перспектива: «Вороги Єльцина з табору російського реваншизму – [люди], анітрохи не менш відверто, ніж Гітлер, які зневажають усі західні цінності. Ці люди пишаються співпрацею із Саддамом Хусейном та європейськими фашистами. Мало хто з них зупиниться перед ядерним шантажем, якщо опиниться біля керма». Біля керма опинився В. Путін, який вирішив настрашити світ – наказав перевести «сили стримування армії РФ в особливий режим»… «Внаслідок специфіки подвійної, точніше потрійної культури російського народу побудова демократичного, правового суспільства і держави в Росії неможлива <…>. Сьогодні Росія йде шляхом демократизації, і, гадаю, цей шлях закінчиться тим, що демократизація буде зупинена й зметена» (В. Ханан, «Русская перестройка», 1990). «Жодної особливої місії в Росії немає і не було! <…>Не можна домагатися повернення знову якоїсь єдиної ідеології, тому що єдина ідеологія рано чи пізно призведе до фашизму» (Дмітрій Лихачов – совєтський і російський філолог, історик, текстолог, академік АН СРСР, потім РАН». Учений мав рацію. Сьогодні можемо говорити про перетворення класичного європейського фашизму середини ХХ століття в його російську звироднілу форму – рашизм-русизм. Рашизм – це ракова пухлина для людства, цивілізаційний паразит.

Джохар Дудаєв – перший президент Чеченської Республіки Ічкері – дав найточніше визначення цьому євразійському покручу: «Рашизм – це особлива форма людиноненависницької ідеології, заснована на великодержавному шовінізмі, повній бездуховності та аморальності. Відрізняється від відомих форм фашизму, расизму, націоналізму, особливою жорстокістю як до людини, так і до природи. Принцип дії – знищення всього та вся, тактика випаленої землі. Відрізняється шизофренічною формою манії світового панування. Володіючи рабською психологією, паразитує на хибній історії, на окупованих територіях та пригноблених народах. Рашизму притаманний постійний політичний, юридичноправовий та ідеологічний тероризм». Джохар Дудаєв – перший президент Чеченської Республіки Ічкері – дав найточніше визначення цьому євразійському покручу: «Рашизм – це особлива форма людиноненависницької ідеології, заснована на великодержавному шовінізмі, повній бездуховності та аморальності. Відрізняється від відомих форм фашизму, расизму, націоналізму, особливою жорстокістю як до людини, так і до природи. Принцип дії – знищення всього та вся, тактика випаленої землі. Відрізняється шизофренічною формою манії світового панування. Володіючи рабською психологією, паразитує на хибній історії, на окупованих територіях та пригноблених народах. Рашизму притаманний постійний політичний, юридичноправовий та ідеологічний тероризм».

Розв’язана Путіним і його поплічниками війна проти України повністю підтверджує висновок Джохара Дудаєва. Нині «мілітаризм, агресивна ксенофобія, імперіалізм та виправдання терору проти будь-яких незгодних із цим не лише всередині країни, але й за її межами, остаточно стали державною ідеологією» (Фьодор Крашенинников, DeutscheWelle). Справді. 15 березня 2022 року генеральним директором головного російського державного телеканалу «Перший канал» призначено Алєксандра Дуґіна, людину, яка упродовж десятиліть формувалася як теоретик і практик російського фашизму, яка у своїх працях доводила, що Росія покликана створити світову імперію і тим самим порятувати світ од західного матеріалізму та прагматизму. Саме Дугін є автором фальшивої путінської ідеологеми про «перемогу неонацизму» в Україні 2014 року. «Для мене це призначення (генеральним директором телеканалу. – О. Р.) стало приємним сюрпризом. Я вірний син Росії та російського народу, який зараз нарешті почав прокидатися. Мій фронт – це інформаційна війна. Я вижену зі штату весь русофобський елемент, усіх цих лібералів, гумористів і раз і назавжди покінчу зі смердяківщиною та безглуздими шоу», – заявив Дуґін. Варто пам’ятати, що у 2015 році, коли Росія вже вела війну на українському Донбасі, А. Дугін, який тоді завідував кафедрою Московського державного університету імені М. Ломоносова, публічно заохочував російську владу: «Українців треба вбивати, вбивати, вбивати – як професор я так вважаю»: (https://www.youtube.com/watch?v=DgHiqVy79Zs). Дугін усіляко стверджує у головах своїх студентів думку про те, що люди інших країн — неповноцінні від народження. Вони не можуть навіть цього зрозуміти, оскільки народилися в певному місці, і це місце, за словами Дугіна, спотворює їхні погляди на життя. Щоб виправдати свої фашистські людиноненависницькі теорії, він навіть вдається до аргументів квантової фізики. Більше інформації на порталі Антикор: https://antikor.com.ua/articles/58530-dugin_ukraintsev_nuhno_ubivatj_ubivatj_i_ubivatj. Американський консервативний журналіст і письменник Глен Бек у 2015 році назвав ідеї й погляди Дугіна по-справжньому страшними не тільки для народів Росії, але й для всієї цивілізації, тому світ перебуває в реальній небезпеці». Як бачимо, мав цілковиту рацію. Інакше кажучи, фашизм став офіційною ідеологією путінської Росії.

6 листопада 1993 року під час зустрічі з лідерами суб’єктів Російської Федерації Борис Єльцин констатував: «Я прихильник права націй на самовизначення... за винятком права на відокремлення від Росії». 11 липня 2016 року в інтерв’ю німецькому виданню Der Spiegel Сєргєй Караганов, економіст і політолог, радник Владіміра Путіна, заявив, що Росія військовою агресією проти України «зірвала просування НАТО». І далі: «Ми прагнемо статусу великої держави, хочемо отримати його назад. Ми просто не можемо відмовитися від цього – 300 років відклали свій відбиток у наших генах. Ми хочемо стати центром великої Євразії, місцем, де панує мир і співпраця. Субконтинент Європа також належатиме до цієї Євразії».

А це фрагмент доповіді, виголошеної 2017 року Сєрґєєм Барановим, експертом Ізборського клубу – ультраконсервативної, просякнутої імперською ідеєю групи прихильників президента РФ Владіміра Путіна: «Нинішня Україна має бути ліквідована як країна, держава та економіка. Це має бути зроблено акуратно, цілком по-сучасному. Всі сторони мають бути поставлені перед фактом історичного кінця України. Механізмом такого «зносу» може стати ліквідація фінансової, економічної, державної та культурної бази українського проекту шляхом перетворення його на невигідний, вкрай обтяжливий та небезпечний для його учасників, насамперед для верхівки в особі антисистеми. Українська етнічність, схильна до перетворення в націю за рахунок росіян, має бути демобілізована, знешкоджена, загнана на свою давню територію, позбавлена свого жала у вигляді воєнізованого державного фашизму. Розділ України та очищення частинами – єдиний розумний вольовий вибір. Російські регіони південного сходу та частина лівобережного центру повинні утворити федерацію республік у союзі з Росією під назвою «Новоросія-Малоросія», яка проголосить себе правонаступницею УССР та України. Без південного сходу центр і захід України втратять можливість до підтримання економіки та держави, втратить ініціативність, поринуть у депресію. Але Росія має продовжити боротьбу за центр і захід шляхом створення та підтримки різних партій та сил, що ототожнюють себе з російським світом та його цінностями».

Того ж року, 22 листопада, в програмі «Время покажет» на московському пропагандистському телевізійному «Першому каналі» віце-спікер Державної думи Росії Петро Толстой заявив, що «Украина была, есть и будет наша». Цю ж ідею три десятиліття тому оприлюднив скандальний Володимир Жириновський в газеті «Ле Монд» 29 вересня 1992 року: «Найважливіша справа – це реставрація російської імперії на її основних кордонах, тобто в кордонах Совєтського Союзу. Досить встановити сильну владу в Москві, залишити сепаратистські республіки у взаємознищувальній боротьбі, як це діється на Кавказі, після чого вони просто лаштуватимуться в чергу, щоб просити доступу до стану російської провінції. Так воно станеться з балтійцями і також з українцями. Щодо останніх, то Москва має розпочати з домагання відокремлення цілого Сходу України, де живе 12 мільйонів росіян». Ця імперська думка має давню історію. Так, Адріян Копистянський – історик і географ, лемківський москвофіл – у своїй програмній праці «Возможно ли отделение Украины от России?», що побачила світ 1917 року в Ростові-на-Дону, констатував: «Всі великороси чудово знають, що Малоросія чи Україна від Карпат до Кавказу з родючим чорноземом, з багатим Донецьким басейном, із щільним населенням та виходом у Чорне море чудово може існувати як самостійна держава без Великоросії. А остання зі своїм 80-мільйонним населенням, загнана в Сибір і тундри, відрізана од Чорного моря і притиснута до берегів Льодовитого океану, не може обійтися без Малоросії».

Саме тому большевицька Росія в грудні 1917 року розв’язала війну проти Української Народної Республіки. 1919 року відомий український письменник Володимир Винниченко написав драму «Між двох сил». За сюжетом, у велике провінційне українське місто на початку 1918-го прийшли московські більшовики. Атмосферу російського шовінізму важко переживає Панас Антонович, чоловік сестри місцевої більшовички Софії. Панас Антонович зумисне російською мовою обурюється діяминової влади: «Як не збожеволіти, мадам, як не збожеволіти? Ви тільки-но гляньте туди за вікно: гори трупів цих проклятих українців. Гори, мадам, чи ви розумієте це? Хлопчики, діти, люди похилого віку. До стіни – і готово. За вусами впізнають контрреволюцію. Малоросійські вуса – і до стіни. І як же не благоговіти перед вами, як не... божеволіти? Га? Адже це ж зрозуміло, що соціалізм прийшов, і не якийсь там гнилий, європейський, а більшовицький, російський, найсправжнісінький». Софія у розмові з більшовицьким комісаром Сорокіним запитує: «Школи та підручники ви називаєте націоналізмом?» Сорокін у відповідь: «Я називаю націоналізмом усе, що роз’єднує один народ. Жодної вашої України не було, немає і не буде. Все це буржуазно-інтелігентна сентиментальна нісенітниця, з якою я боротимуся нещадно». Нині путінські головорізи ведуть жорстоку неконвенційну війну проти України. Як і сто років тому московська солдатня «бореться нещадно» з українцями, мародерствує, варварськи руйнує міста і села, підступно вбиває жінок і дітей, нищить культурні та історичні пам’ятки. Нині з українцями воюють дегуманізовані аморальні істоти, які не бачать зв'язку з реальністю. Здатність щось розуміти у цих нелюдей з’являється, коли зазнають поразки, розгрому, коли потрапляють в полон. «На війні особливо чітко проявилася підлість большевицького ладу. Як у мирний час страчували найчесніших, інтелігентних і розумних людей так і на фронті відбувалося те ж саме, але в ще більш відритій і мерзотній формі. Гинули найчесніші люди, які відчували свою відповідальність перед суспільством. Треба думати, ця селекція російського народу – бомба уповільненої дії. Вона вибухне через кілька поколінь у 21 або в 22 столітті, коли відібрана і виплекана большевиками маса покидьків породить нове покоління собі подібних».

Це передбачення Ніколая Нікуліна – мистецтвознавеця, професора, членкореспондента Російської академії мистецтв, ветерана Другої світової війни, яке він оприлюднив у своїх «Спогадах про війну», справдилось. Нині покоління російських покидьків і мерзотників воює проти України.

Цивілізаційний паразит

Більшості сучасних росіян і сьогодні притаманне ДОЛОГІЧНЕ мислення. Вони плутають уявну, гіпотетичну реальність з фактично існуючим станом речей – status quo. Вони воюють з наслідками, замість того, щоб усувати причини. Трохи історії. Викладання логіки в російській імперії почалося щойно 1866 року, коли міністром освіти став Д. Толстой. Жовтневий переворот 1917 року започаткував ліквідацію нечисленної старої еліти, здатної мислити логічно. Викинувши зі шкільної програми знаменитий підручник з логіки Георгія Челпанова – важливий інструмент навчання правильному мисленню, большевики тим самим прирекли покоління совєтських людей на неповноцінність. Їх поступово перетворювали у «совків». І досягли у цьому процесі чималих успіхів.

Йосиф Сталін, як «ефективний менеджер», за визначенням Владіміра Путіна, усвідомив, що розстрілами й системою ГУЛАГів соціалістичного будівництва не здійсниш, що країна потребує ефективних управлінців. Викликавши професора Московського університету Валентина Асмуса в Кремль, Сталін поскаржився філософу, що його комісари «не вміють думати», тому треба організувати курси логіки для червоних управлінців різних рівнів. Після закінчення війни, помітивши на одному із засідань Ради міністрів, що члени уряду не чують один одного саме через невміння вибудовувати зрозумілі для всіх конструкції думок, генералісимус ініціював повернення курсу логіки до шкіл. З цього приводу ЦК ВКП (б) 3 грудня 1946 року навіть ухвалив спеціальну постанову «Про викладання логіки і психології в середній школі». В ній було визнано ненормальним, що в середніх школах не вивчається логіка і психологія, відтак було вирішено запровадити викладання цих предметів у всіх школах Совєтського Союзу. Після кончини «друга і вождя всіх народів», після запеклої внутрікремлівської боротьби за владу комуністів СССР очолив Микита Хрущов, який по-революційному критично поставися до таких «буржуазних» наук як логіка і психологія. Тож 1959 року викладання логіки в середній школі відмінили. Виключили її з більшості навчальних програм вишів. Безумовно, стверджувати, що відсутність цього предмета в шкільній программі перетворює учнім на розумово відсталих, є неправильно. Наука про методи мислення в школі неявно викладається через математику, фізику, хімію, навіть літературу, коли школярі без особливого ентузіазму аналізують прочитані твори. Але вкрай важливозасвоєння азів формальної логіки оскільки вона є своєрідним клеєм, який скріплює знання. Інакше кажучи, логіка «вчить навчатися».

Через брак правильного мислення людина неспроможна чітко сформулювати думку, вона плутається у висловлюванях, протирічить самій собі. Про таку людину кажуть: «Її не можна зрозуміти, в її міркуваннях відсутня логіка». Це дуже добре виявляється нині, під час війни, коли російські солдати, командири середньої ланки, генерали, вище командування Збройних сил Російської Федерації діють непродумано, алогічно. Не можуть дати ради з логічним забезпеченням армії. Демонструють справжнісіньке логістичне жахіття. Проблеми Московії-Росії закорінені в минулому. Ось як характеризує Росію всесвітньо відомий російський історик та етнолог Лев Гумільов: «Росія – самостійний суперетнос, який виник на 500 років пізніше від західно-європейського, у XIV столітті. Ми і західноєвропейці завжди цю відмінність відчували і «своїми» одні одних не визнавали. Якщо ми на 500 років молодші, то як би не вивчали європейський досвід, не зможемо зараз добитися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік і рівень пасіонарності передбачає зовсім інші імперативи поведінки».

«Будь-який мордвин, зирянин, мирянин, татарин, прийнявши хрещення, ставав росіянином» (Лев Гумільов). Ось так і творилась етнічна химера. А «там, де складається етнічна химера, накладання етнічних полів різноманітного ритму, появляються антисистеми» (Лев Гумільов). Лев Гумільов ввів поняття етнічної антисистеми, визначивши її як системну цілісність людей з негативним світосприйняттям – специфічним ставлення до матеріального світу, що виявляється у прагненні до спрощення систем. , тобто до зменшення густини/щільності системних зв’язків. Врешті-решт, густина системних зв’язків зводиться до нуля, що означає знищення системи – чи то держави, ландшафту або етносу. Антисистема виробляє для своїх членів спільне світосприйняття. Для антисистеми незалежно від конкретної ідеології її членів існує одна об’єднувальна настанова: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети. Росія – яскравий приклад етнічної антисистеми. «Будь-який мордвин, зирянин, мирянин, татарин, прийнявши хрещення, ставав росіянином» (Лев Гумільов). Ось так і творилась етнічна химера. А «там, де складається етнічна химера, накладання етнічних полів різноманітного ритму, появляються антисистеми» (Лев Гумільов). Лев Гумільов ввів поняття етнічної антисистеми, визначивши її як системну цілісність людей з негативним світосприйняттям – специфічним ставлення до матеріального світу, що виявляється у прагненні до спрощення систем. , тобто до зменшення густини/щільності системних зв’язків. Врешті-решт, густина системних зв’язків зводиться до нуля, що означає знищення системи – чи то держави, ландшафту або етносу. Антисистема виробляє для своїх членів спільне світосприйняття. Для антисистеми незалежно від конкретної ідеології її членів існує одна об’єднувальна настанова: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети. Росія – яскравий приклад етнічної антисистеми.

Коли українська нація в середині ХVII сторіччя переживала фазу самоорганізовування, саморегуляції (стадія формування козацької держави), на територію України вдерлась етнічна антисистема – Московія. «Безмірно трагічнішою є ситуація, при якій в країну, що переживає зміну стереотипу поведінки (фази етногенезу), потрапляє не просто чужий етнос, але вже сформована антисистемна община» (Лев Гумільов).

Сьогодні рашистська антисистема вдерлася на територію Української держави. «Путінська Росія – це агресивна держава, побудована на насильстві та керована авторитарною військово-поліцейською диктатурою. І будь-хто, хто не готовий безумовно засудити війну та диктатуру, а тим паче намагається виправдати їх, тепер виявляється посібником і співучасником військових злочинів» (Фьодор Крашенинников, Deutsche Welle). «Національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму», – так у 1915 році писав про українців Володимир Вернадський – природознавець, філософ, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології; один із засновників і перший президент Української Академії Наук. Особливості ментальності росіян у різний час помічали представники різних народів. Це переконливо відображено й зафіксовано в численних книгах, щоденниках, дорожніх нотатках. Не залишилися осторонь й українці, які надзвичайно влучно схарактеризували північно-східного сусіда. Ось лише кілька зразків прислів’їв і приказок, зібраних і впорядкованих Матвієм Номисом: «Тату, лізе чорт у хату!» – «Дарма, аби не москаль»; «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане»; «Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали»; «На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав»; «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи»; «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане»; «Казав москаль право, та й збрехав браво»; «Собака брехне – москаль віри пойме»; «За москалем панство: коло ноги ременями – і все господарство»; «Не великий москаль, та страшний»; «Чортзна-що в лаптях, та й то москаль»; «Москва на злиднях збудована та й злиднями годована»; «Звичне, московська напасть»; «Бов, бов по московській брехні!»… Ці афористичні висловлювання – аж ніяк не вияви ксенофобії, а лише систематизація (своєрідна народна соціологія) величезного масиву прикладів/фактів/наслідків співжиття українців з московитами упродовж сторіч і багаторічних спостережень наших предків за далеко не найкращими виявами «загадкової російської душі». Ці напрочуд точні характеристики, якими українці впродовж століть наділяли представників чужинецької етнічної антисистеми, сьогодні знаходять підтвердження у діях, вчинках, поведінці путінських рашистів в Україні – одягнені у військовий однострій злочинці тероризують мирне населення, вбивають цивільних, повсюдно займаються мародерством, а коли потрапляють в полон безсоромно брешуть, аби уникнути покарання за вчинені звірства. Їм не притаманні найменші ознаки моралі, співчуття. «Глибинний народ» постав перед цивілізованим світом у всій своїй звироднілій «красі». У Генштабі ЗСУ відзначають, що «друга армія у світі» – бутафорія. Насправді збройні сили Російської Федерації – це збіговисько мародерів, нікчем та воєнних злочинців.

«Універсум», 2022

Олег Романчук – лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола та премії імені Героя України Степана Бандери  https://lnu.edu.ua/oleh-romanchuk-laureat-premii-imeni-v-iacheslava-chornovola-ta-premii-imeni-heroia-ukrainy-stepana-bandery/ 7 листопада 2022

Вітаємо колеґу з заслуженою нагородою - Редакція (CВОБОДА, США)  №45, 11 листопада 2022  - https://svoboda-news.com/svwp/%d0%b2%d1%96%d1%82%d0%b0%d1%94%d0%bc%d0%be-%d0%ba%d0%be%d0%bb%d0%b5%d2%91%d1%83-%d0%b7-%d0%b7%d0%b0%d1%81%d0%bb%d1%83%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d0%be%d1%8e-%d0%bd%d0%b0%d0%b3%d0%be%d1%80%d0%be%d0%b4%d0%be/

 Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z» https://argumentua.com/stati/rashizm-rakova-pukhlina-dlya-lyudstva-palata-chislo-z

Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z»   - https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/3086.pdf

Oleh K. Romanchuk - RASHISM IS A CANCER TUMOR FOR THE WHOLE HUMANITY https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/3074.pdf

Чи можна було уникнути війни? https://glavcom.ua/publications/chi-mozhna-bulo-uniknuti-vijni-882806.html 18 жовтня 2022  Олег К.Романчук

Чи можна було уникнути війни? https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/3180.pdf

Олег Романчук: Чи можна було уникнути війни? https://bukinfo.com.ua/index.php/analityka/oleg-romanchuk-chy-mozhna-bulo-unyknuty-viyny

Чи можна було уникнути війни? - Олег Романчук https://www.volianarodu.org.ua/uk/Polityka/Yeltsyn-30-rokiv-tomu-obgovoriuvav-mozhlyvist-yadernogo-udaru-po-Ukrajini-ekspert 20 жовтня 2022

"Українців убивають їхніми ж ракетами. Це наслідок невивчених уроків"

https://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_ukrayinciv-ubivayut-yihnimi-zh-raketami-ce-naslidok-nevivchenih-urokiv/1099916 Олег К. Романчук  Вівторок, 12 липня 2022

Як закрити небо від дронів-камікадзе. Україна це може https://glavcom.ua/columns/olegromanchuk/jak-zakriti-nebo-vid-droniv-kamikadze-ukrajina-tse-mozhe-884930.html 26 жовтня 2022  Олег Романчук

Як закрити небо України від дронів-камікадзе https://hvylya-net.translate.goog/analytics/261750-kak-zakryt-nebo-ukrainy-ot-dronov-kamikadze?_x_tr_sl=ru&_x_tr_tl=uk&_x_tr_hl=uk&_x_tr_pto=sc Рашистські окупанти взялися тероризувати Україну дронами-камікадзе. Потрібна дешева та ефективна відповідь. ОЛЕГ РОМАНЧУК, PHD, ДЛЯ "ХВІЛІ" 30.10.2022

ЯК ЗАКРИТИ НЕБО ВІД ДРОНІВ-КАМІКАДЗЕ https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/3179.pdf 26 жовтня 2022 Олег К. РОМАНЧУК, PhD,  шеф-редактор журналу «Універсум»

РЕЦЕНЗІЯ

на збірку поезій Володимира Олійника «Нескорений народ»

(Олійник В.Г. Нескорений народ. Нова книга поезій / Хмельницький: Видавець ФОП ЦюпакА.А. 2019. –168 с.)

Це видання вийшло з друку 2019 року. Іперше, щопривернуло увагу, – наративийого текстів сягають… сьогодення. А ще – цілісність смислового контенту; його органічну єдністьвідчутно тримає етнонаціональний знак-символ Шевченкових рядків: «В своїй хаті своя правда, / І сила, і воля. / Нема на світі України, /Немає другого Дніпра».

Так, поза сумнівом,смисли поетичних творів Володимира Олійника – актуальні, бо – суголосні з думками й почуттями передової української інтелігенції, а також – відчутно торкаються свідомості континґентана ймення «какая разница!?»: «Україну любіть…» – / час відлунює думу пророчу/ Повік не згаситиТараса зорю, / Бо сам засвітив її Бог. / Ми не прийшли сюди – / ми вічно тут були.

Автор вправно вибудовує конструкції поетичної мови, декларуючи свою позицію творця, визначаючи коло світоглядно близьких йому майстрів слова минулого й сучасності: Я – не самотній. В мене є Шевченко, / Є Леся й Ліна, є Олесь Гончар. А ще в його присвятах і текстах присутні імена Гр. Тютюнника, Ю. Клена, О.Гончара, М.Бажана, В. Сосюри, М. Стельмаха, В. Стуса,  Д.Павличка, В. Шкляра ; вітчизняних класиків та сучасних майстрів слова рідного краю: П. Чубинського, М. Кульбовського, Н. Вітвіцької, В. Матеушата ін.  Так само – історичні постатікозацьких провідників: Б. Хмельницький, М. Кривоніс, Д. Нечай, І. Богун; козацькі кобзарі та ін. Це не просто імена, це – свідчення багатства й розмаїтості авторських інтересів, зацікавлень і схильностей, це своєрідні маркери його Духу, що тримає йогона належній висоті: Соборність духу і душі соборність, – / одвічний кодекс лицарських чеснот.

Автор засвідчує свою участь у подіях Майдану, знаходячи для цього оригінальну метафоричну образність: Була зима. І був Майдан. / Моє життя було на грані…/ І порятунок був од ран – / Княгиня Ольга на Майдані. Рішучість, відвага й жертовність учасників подій кінця 2013 – початку 2014рр. торкалися серця поета, породжуючи відчуття причетності до спільного творення нового етапу розбудови європейської України, а майданівців своїй єдності, згуртованості сприймалися як друзі-творці: Ти, мій друже, цей вірш продовжи, /Кожним подихом, кроком своїм…

Не чужі Володимирові Олійнику й філософсько-поетичні роздуми: Матерія безкінечна. / Дух – невмирущий. / Вічність – всесуща…До цього нема що додати – висловлено стисло, ємноі вичерпно, перегукуючись  із думками нашого генія Григорія Сковороди.Є також екзистенціальне: Для чого ми отут – під вічним небом? / На цій землі, невічні, – нащо ми?

Не може не імпонувати читачеві його авторська позиція як невід’ємно-органічноїчастки нашого народу, духом якого він наснажується й живиться як творець: Поет тоді Поет, коли – з народом.

Непідробним болемпросякнуті рядки про роль і значення національної мови і культури в справі розбудови по-справжньому незалежної України, коли зомбовані радянською та пострадянською пропагандою громадяни перебувають в полоні застарілих стереотипів: Маршрутка. І знову – тюремний шансон… / А серце за рідну Вкраїну щемить, / За пісню її солов’їну: / Чому ж не вона, а шансонтой звучить / І вдень, і вночі щохвилинно?

Твори Лауреата премії імені Богдана Хмельницького Володимира Олійника користуються неабиякою популярністю. Вадим та Євген Гжегожевськісвідчать: «Кожен свій виступ ми завершуємо піснею «Україна моя» на слова Володимира Олійника. Наші захисники під неї встають. На очах у всіх сльози…» («Подільські вісті», 20.12.2016).

Публікації про його твори робили науковці й журналісти В. Філінюк, Г. Черниш, а також В. Курдибаха(монографія «Ідіостильпоезії Володимира Олійника).

Загалом поет Володимир Олійник гідно репрезентує українське поетичне Слово й достойнийвсебічної творчої й суспільної підтримки.

25.10.2022                                                                             Володимир Півень,

                                                                               кандидат філологічних наук, доцент                                                               

РЕЦЕНЗІЯ

на збірку поезій Володимира Олійника «Сонцемить»

(Олійник В.Г. Сонцемить[Текст]:/ Олійник Володимир Григорович. – Вінниця: ТОВ «НІЛАН-ЛТД», 2020. – 164 с.)

Передусім, про фактичне й очевидне: збірка поезій Володимира Олійникавідрізняється від попередньої («Нескорений народ», 2019) передусім більшою динамічністю, лаконічністю й конкретикою смислових спрямувань – як окремих творів, так і їхніх лексико-семантичних складників. Наприклад, віршовий роздум про поезію як вид словесного образотвореннята її існування у часі й просторі: Майстерня слова – не майстерня слави, / Майстерня духу, думки і чуття… І ще:Поезія – це молодість душі.

Викликають інтересвіршові твори, позначені автором як «переспіви». Відомо, що переробки, що близькі за семантико-смисловим наповненням, означують поширеним нині поняттям «ремейк» (від англ. remake– переробка або новіша версія…). Що ж спільного й відмінного у авторських переспівах Псалмів Святого Письма Володимира Олійника з ремейками? В оригіналі Псалма 1 читаємо: «Блаженна та людина, / що не ходить на радунечестивих, / не стоїть на дорозі грішників / і не сидить на зборищі глумливих. У автора «Сонцемиті»: Благословенна Богом та людина, / в якої віра і мета єдині…

Академічний словник української мови, розкриваючи смисл цієї лексеми, наводить уривок із твору Миколи Зерова: «Не той блажен, хто загрібає злото / Та дивні перли Індії, / Щасливий, хто малим задовольняється, / Нещасний, хто не знає меж!»

Отже, в етноментальнійсвідомості українців «блаженний» – не жадібний до коштовностей, бо в пріоритеті – духові, а не матеріальні вартості. Замінивши «блаженна» на «благословенна», автор вносить свій нюансовийелемент переспіву, спрямовуючи читача до синонімії – благодатний, щасливий, безхмарний, сонячний тощо.

Отже, це – не ремейковапереробка, а насправді авторська інтерпретація у відповідності з особливостями індивідуально-особистісного світовідчуття, що сягає прапредківськогокульту Сонця (Дажбог, Ярило, Купайло, Хорс). Певно, ідентифікуючи натхнення в мистецтві віршотворенняз божественним спалахом сонячного проміння, автор дав збірці назву «Сонцемить».

Надзвичайно актуальною є поетична версія проблеми рідної мови – не лише як засобу комунікації, а як «оселі духу» нашого народу: Ти – наше сонце, мово України! / Безсмертя наше, вічний наш політ. / Ти – наша матір, вірна і єдина, / Ти духу нашого – неопалимий цвіт.

Поточні філософські роздуми В.Олійника є насправді епіцентровимив загальному семантичному просторі збірки, складники якого спрймаютьсяяк образи з переносними значеннями й значно ширше… Усе, що ти віддав – навік твоє…А ще:Я світ несу в долонях – / Світлу кулю! Життя несу…Так, саме в цьому й полягає культуротворення.

Поет, як будь-який мистець, є комунікант, тобто той, для кого контакт з читачем-реципієнтом – конче необхідний. Творцеві слід мати рецептивний контент задля інформації, осмислення, визначення рівня свого розвитку й накреслення подальшої перспективи. У цій комунікації (творчі клуби, зустрічі, презентації, обговорення, дискусії, читацькі конференції, симпозіуми тощо) письменник знаходить для себе не тільки стимули для творчого розвитку і зростання, а й засвоює норми і правила, важливі для культурно розвиненого суспільства: Не загравай, поете з читачем. / Читач це загравання вмить розкусить… / Читач – твій друг і співрозмовник твій. І ти, поете, читачу довірся… Саме в атмосфері довіри зароджується популярна комунікаційна практика копірайтинґу, без якої сьогодні, в добу розвитку інформаційних технологій, зростання креативної особистості не можливе. І автор цієї збірки знає про це.

З огляду на вищезазначене, можна зробити висновок: творчий поступ Володимира Олійника набуває все більших темпів і потужностей, стає перспективнішим і соціально значущим, роблячи вагомий внесок у скарбницю поезії Поділля як складника культури сучасної України.

26.10.2022 

                                                                  Володимир Півень,

                                                                               кандидат філологічних наук, доцент                                                                       

До презентації книги М.Ремньова «Таврований»

З новою книгою, колего!

Слово презентація відповідно словнику сучасної української літературної мови походить від слова презент, тобто подарунок. Тож беручи до уваги це, ми, читачі, одержали від нашого колеги Миколи Омеляновича Ремньова чудовий літературний подарунок - роман «Таврований», за що щиро вдячні.

Його нова літературна робота - це підсумок дослідження, зробленого завдяки великій кількарічній копіткій праці. Лише йому одному відомий обсяг «перелопачених» першоджерел історії в музеях, першоджерел у бібліотеках, запозичених фрагментів з розповідей очевидців тих буремних років, про які згадується в книзі, фрагментів розповідей родичів цих очевидців (дітей, онуків, правнуків).

Як результат - на світ з’явився новий роман автора «Клейменьїй» або «Таврований» (українською мовою). За специфікою літературної творчості я здебільшого - поет-сатирик і гуморист. Але сьогодні не буду вдаватись ні в критику, ні в повчання. Бо вважаю роботу Миколи Омеляновича сміливою і неординарною. До цього часу літературні герої, про яких іде мова в книзі, дещо відрізнялись від «прилизаних» радянською літературою, яка традиційно за вказівкою вождів одних робила суперменами, а тих, хто їх не обожнював, не зважаючи на заслуги, здатна була розіп’ята чи стерти з людської пам’яті.

Спроба Миколи Омеляновича розібратися в заслугах тих чи інших історичних постатей минувшини - це лише один крок до пізнання істини. Хто був насправді С.А.Ковпак? Якими були С.В.Руднєв, Г.Я.Базима та інші учасники партизанського руху в Україні? Звичайно, - всі вони герої Вітчизни. У цьому навіть немає сумнівів! Але нашим сучасникам дуже кортить дізнатись про них все більше й більше. Той обсяг інформації, одержаний нами з автобіографічних книг Ковпака, Вершигори, який очолив партизанське з’єднання після нього, уже не влаштовує сучасників. Вони бажають розширити свій кругозір, докопатися до істини того, чи справді були Ковпак та Руднєв не такими, як їх змалювали, а дещо іншими, про що, зокрема, постійно перешіптувались у післявоєнні роки (бо тема була надто небезпечна для оприлюднення) тоді ще живі партизани Путивля.

Ці спогади, на жаль, залишились без відповіді й донині. Миколі Омеляновичу, як «чистокровному» путивлянину, це добре відомо. Знав, зокрема, про ці розмови і я, бо завдячуючи своїй дружині, яка теж путивлянка, багато років їздив до цього чудового міста й Спадщанського лісу у відпустки чи навіть просто на відпочинок, чув багато цікавих розповідей про партизанське з’єднання.

Мало хто, з відомих причин, наважувався оприлюднювати перекази очевидців далеких років. Та, як бачимо, це зробив наш колега по перу, наперед знаючи, що в нього добавиться супротивників і критиків. І за те, що не злякався цього, йому великий плюс.

Часто проїжджаючи повз монумент С. В. Руднєву, встановлений у Путивлі майже в центрі міста, чи буваючи на схилах Сейму біля пам’ятника С.А.Ковпаку, відчуваю до земляків глибоку повагу і якусь особливу святу шанобу. Але ніколи не задумувався про глибину трагедії особистого життя цих народних месників, не дуже цікавився взаємовідносинами між ними.

Вони ж були не лише чудовими командирами, а й звичайними людьми, яким притаманні позитивні й негативні риси. Чи варто про них сьогодні знати? Можливо, декому це навіть не цікаво. Але історична правда рано чи пізно все одно повинна перемогти.

Перший крок до цього зробив Микола Омелянович. Можливо, його висновки ще далекі від історичної правди (неспроста книгу написано в стилі художньої літератури, де допускаються домисли), але початок, як кажуть, покладено.

Зі слів автора в нього є ще багато невикористаного матеріалу й нових задумок, тож можемо розраховувати на другий крок...

Особисто я прочитав роман з великим інтересом, протягом кількох днів, і якби вже було його продовження, залюбки віддав би ще певний час для пізнання буремних явищ, що стались на теренах Сумщини.

У книзі є багато пізнавальної інформації про злочинний сталінський режим, бандитів НКВС та їх керівників, про підступність члена УШПР Івана Сиромолотного, про гірку долю Василя Блюхера, з яким товаришував Семен Руднєв, та багатьох інших, яких можна сміливо назвати історичними постатями.

Та головний літературний герой, який викликає неабияку повагу в читача, є Семен Васильович Руднєв. Підкуповує не лише його абсолютно довершена військова зовнішність, а й людяність, висока освіченість, розум, мудрість, честь і порядність, відданість Батьківщині, готовність завжди прийти на допомогу рядовим бійцям армії та партизанам, коректність, а де потрібно - й прояви вимогливості й мужності.

Ще більше розкривається його характер у любові та ніжності в ставленні до коханої дружини Домнікії та синів Радика та Юрка. Через опис звитяг юного партизана Радика Руднєва, його запальних однолітків-побратимів дохідливо показаний патріотизм молоді у намірах знищити фашистів. Паралельно змальовується щире й світле кохання, що зародилось під час бойових партизанських буднів у душах Радика та Ліди Соловйової. Разом воювали, разом і загинули... Такий, на жаль, підсумок короткого але яскравого життя юних героїв.

У підсумку, прочитавши роман «Таврований», мені, як читачу, дуже боляче за долю Семена Васильовича Руднєва, який віддав життя за свій народ та Батьківщину, не дозволив хоча б на йоту зрадити їм, пережив два роки тортур у тюрмі НКВС, де всіляко намагались зломити його, але, не зважаючи на підступність заздрісників та кар’єристів, він залишився Людиною з великої літери і патріотом Вітчизни. Це - зразок українського патріота, і забувати про Семена Васильовича ми не маємо права.

Заслуговує на глибоку повагу й інший літературний герой - Григорій Якович Базима, начальник штабу партизанського з’єднання, бойовий товариш та соратник Руднєва. Завдяки йому було розроблено багато успішних операцій по знищенню ворога, але, на жаль, його заслуг із відомих причин теж не було помічено. У той час, як Ковпаку присвоїли звання Героя Радянського Союзу, Руднєву ж виділили лише орден «Знак Почета», яким здебільшого до цього відзначали лише доярок. Таку ж нагороду отримав і Базима.

При створенні партизанського загону, коли вирішувалось питання «хто буде командиром», вони втрьох дали клятву приймати важливі стратегічні рішення лише спільно. Так спочатку й було, але, як стало відомо, нагороди діставались їм різні, хоча внески у загальну перемогу Руднєва та Базими були не меншими, ніж Ковпака.

Все це - несправедливість. Що поробиш, вона була, є і буде завжди. Не дарма кажуть, в кожної людини своя доля.

Тож будемо більш справедливими й допоможемо читачам не забувати тих, кому ми повинні віддячувати все життя.

Сьогодні Україна переживає важкі часи: знову на нашій рідній землі війна, кровопролиття. Що не день ми дізнаємось про десятки та сотні загиблих, імена нових героїв. Будемо сподіватись на те, що їх імена ніколи не будуть забуті.

Хочу ще раз щиро привітати колегу з новою книгою і побажати йому успіхів у нових пошуках історичної істини.

З повагою, Олег Шрамко

Онлайн-розмова про книжку Людмили Таран «Айвенко, або Чоловіки ‑це...»

ВІВТОРОК, 25 ТРАВНЯ 2021 Р. О 19:00-20:00 Людмила ТАРАН та Євгенія КОНОНЕНКО

8 червня о 19:00 чекаємо всіх на презентації книги «Айвенко, або Чоловіки ‑це...» у книгарні «Сяйво книги».

Під обкладинкою книжки «Айвенко, або Чоловіки ‑це...» зібрано 14 різних історій та правдивих чоловічих портретів. Запрошуємо до розмови про збірку новел за участі авторки Людмили Таран і модераторки Олени Гусейнової 8 червня о 19:00 у книгарні «Сяйво книги». Письменниці поспілкуються про чоловіків, непрості стосунки і щасливі шлюби, про фатум і вибір.

У центрі нової книги Людмили Таран ‑чоловіки різних поколінь і характерів. Сильні духом і слабкі, віддані та зрадливі, романтичні й цинічні, молоді та старі. А поряд з ними постають яскраві та влучні жіночі образи. Чесна й чуттєва проза авторки спонукає до переосмислення узвичаєного та глибоких екзистенційних переживань. Верона, Венеція, українське село, столиця під час Революції Гідності, повернення з фронту, рідні й чужі квартири ‑читачі опиняються в різних місцях і часових проміжках та крізь шпарку заглядають в чужі, але такі знайомі історії.

Хай би де були герої, їхні долі і переживання пронизують читача наскрізь.

Людмила Таран ‑письменниця, журналістка, літературознавиця. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Вивчала чеську мову у Літній школі слов'янських студій Масарикового університету. Працювала вчителькою в одній із шкіл Києва, провідною науковою працівницею Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, керівницею прес-центру Національного університету Києво-Могилянська академія, редакторкою відділу часопису «Українська культура», оглядачкою газети «Вечірній Київ», старшою науковою працівницею Українського центру культурних досліджень. Авторка численних збірок поезій та короткої прози, інтерв’ю та статей. Твори перекладали англійською, литовською, польською, російською мовами. Членкиня Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України.

Газета «ДЕНЬ»

Розмова Євгенії КОНОНЕНКО та Людмили ТАРАН

На «Книжковому Арсеналі» Людмила Таран, авторка «Дня», презентувала відразу дві нові книжки: «Айвенко, або Чоловіки - це...» («Видавництво Старого Лева») та «Молодіста» (видавництво «Букрек»). Належить до умовного покоління «вісімдесятників». Нині її улюблений жанр - так звана мала проза, новели та оповідання.

«НАМАГАЮСЯ УНИКАТИ ІДЕОЛОГІЧНОСТІ»

‑ У твоїй новелі «Айвенко», що дала назву одній із книжок, як на мене, занадто ідеалізований образ героя. Де правда життя?

‑ Свідомо творила образ позитивного героя. Раніше читачі закидали, що мої чоловічі образи ущербні, неповноцінні. Зазвичай не ліплю «однополюсні» образи. Усі люди ‑складні, неоднозначні. У цій новелі героїня розповідає про коханого чоловіка, який помер. А ми таки часто ідеалізуємо відійшлих. В інших же текстах ‑чоловіки різні, як і ми, жінки: байдужі й уважні до ближніх, сміливі й боягузливі...

‑ А де подівся твій фемінізм? Твої жінки самодостатні.

‑ Мій фемінізм при мені! Намагаюся уникати ідеологічності у своєму письмі, «рупорів ідей». А самодостатніх жінок усе більше стає, це багатьох дратує. Особливо ‑фінансова незалежність жінки. Та це ‑знак нашого часу: активність жінок, їхнє прагнення не замикатися в сім’ї.

‑ Твої героїні, зокрема в книжці «Молодіста», ‑жінки різного віку. Увага читачів ‑на їхніх любовних і родинних історіях. Не бачу все-таки жінок, яким би чоловіки заважали реалізуватися.

‑ Маю новелу «Бо я ‑не жертва». Там ідеться саме про цю проблему. І про насильство ‑фізичне й психологічне. Також написала «Звичайну історію» ‑про долю сільських жінок у радянські часи. І там, і там ‑про страшні речі. «Традиційні сімейні цінності» ‑неоднозначні. Теоретично ‑для когось вони привабливі. А в реальності... Якраз нині думаю над однією річчю про насильство: сюжет мучить мене. У нас, наскільки знаю, Катерина Міхаліцина пише про це ‑і в поезії пронизливій, і прозі. На жаль, невичерпна тема-проблема.

‑ Найбільше як читачку мене обурив образ батька з оповідання «Дзер-коло». Ми тепер судимо наших батьків. А де «шануй батька свого і матір свою?»

‑ Там же оповідачка-дочка метається від звинувачень батька в авторитаризмові ‑до вдячності йому за науку життя. Врешті, вона приходить до примирення з ним. «Дзер-коло» ‑автобіографічна річ, хоча не цілковито «списана» з моєї життєвої ситуації.

‑ А ще в тебе йдеться про ейджизм у новелі «Танці». Вона про інший тип неповаги до батьків- матерів?

‑ Як на мене, про інше. Про молодість душі попри старіння тіла. Дочка опікується матір’ю так, ніби вонадитина. Купа заборон! А матері хочеться хоча б хвильку свободи! І ось нарешті вона сама в квартирі. Відкидає геть своє підстаркувате тіло і танцює (віддається танцю!) в ритмі своєї молодості. Що сталося потім ‑ти знаєш...

‑ Заінтригуймо читачів... А наскільки готовою є новела, коли вона ще не написана на папері, чи це по-різному буває?

‑ У мене зазвичай по-різному. Люблю цей особливий стан, коли стався поштовх до написання і воно пішло. Спершу ‑подумки. Підтягуються, як залізні ошурки до магніту, відповідні епізоди, деталі, образи. Тобто, йде робота підсвідомості, до якої «приглядається» свідомість. Як мовив Іван Франко, «композиція ‑діло розуму». Процес ейфорійний: здається, вже все готове, тільки сядь і запиши. Сідаєш за комп’ютер ‑і починається опір матеріалу. Це таке розчарування! Але внутрішньо є готовність до цього, і немає іншого виходу, як працювати вже над проявленим текстом.

«З ОБОВ’ЯЗКУ ПИСАЛА ТІЛЬКИ ШКІЛЬНІ ТВОРИ»

‑ Маєш тексти про актуальні події: Майдан, а також війну. Це обов’язок чи вийшло само собою?

‑ З обов’язку писала тільки шкільні твори. Щоправда, це був приємний для мене обов’язок. А нині - тільки за внутрішньою потребою. Я ж реагую як людина, громадянка, на події у своїй країні, то хіба це може не відгукнутися в текстах? Та усвідомлюю: на епічні полотна я не здатна, то варто віднаходити свій ракурс погляду на події, які зачепили багатьох. Так виникли, наприклад, новели «Криївка на Інститутській» або «Вдома».

‑ До речі, про цю новелу. Вона про чоловіка, який після АТО повернувся додому, і як він переживав посттравматичний синдром. Поставлю питання ширше: чи не здається тобі: все, що пишеться нині про російсько-українську війну, твориться в давно відпрацьованій стилістиці про німецько-фашистських загарбників і доблесних радянських воїнів? Чи ти бачиш сучасного українського Ремарка?

‑ По-перше, я не фахівець, як опрацьовувалася проблематика так названої тоді великої вітчизняної війни. Ця тема як літературна свого часу (в молодості) мене не цікавила. Знаю тільки, що йшла боротьба за так звану окопну правду. До її представників належав, зокрема, Василь Биков, білоруський письменник, який писав і білоруською, і російською. Мені здається, що нині ті, котрі пишуть про війну, яка триває, так само не читали радянської літератури. Артем Чех, наскільки орієнтуюся, без пафосу написав про пережите в окопах. До слова, якраз надумалася перечитати Ремарка: чи буде цікавим він мені зараз, бо захоплення юності-молодості може не пережити переоцінки. Для повноти осмислення такої теми як війна необхідна часова дистанція. Має пройти чи не десяток літ опісля...

«ПОЄДНАТИ ГОРИЗОНТАЛЬ І ВЕРТИКАЛЬ»

‑ Екстремальні події життя завжди поряд із коханням. Деякі твої новели пронизані еротикою. Жінки багато дивляться в дзеркало на себе, дбають про одяг, який би підкреслював їхнє тіло. А текст «Друга молодість» - просто вибух чуттєвості. Але жінки-авторки не пишуть про чуттєвість просто так. Що це означає для тебе? Виклик долі? Ствердження жіночих прав? Та ніхто ж не заперечує!

‑ Еротика ‑це тілесність, те, що передусім упадає в око читачам. Але ставлю собі завдання: поєднати тілесне й символічне. Іншими словами, земне й «небесне», горизонталь і вертикаль. Коли хочеш, духовне. Тому «мої» жінки не тільки чуттєві, а й перебувають у пошуках вертикалі, без якої на землі важко.

‑ Мені емоційно заімпонувала мініатюра «Тінь ангела». Вона як вірш. Ти ще пишеш поезію?

‑ Дуже рідко. Настав зовсім інший час для слів... І розуміння зсередини, що проза й поезія - дуже споріднені: все-таки «мистецтво слова». Але вимагають цілком різних підходів.

‑ Щодо назв «Айвенко, або Чоловіки ‑це...» та «Молодіста». Чому саме такі?

‑ Дуже просто. Оскільки перша книжка переважно про чоловіків, то в назві ‑ім’я героя, яке перегукується з відомим лицарським образом Вальтера Скотта. Щоправда, не знаю, чи нині молодь знає, хто такий Айвенго... А «Молодіста» - назва з двох слів: молодість і старість. Я зліпила їх докупи, бо ж і в житті вони таки пов’язані. Зрештою, закладалася ідея єдності людського існування.

‑ Тобі подобається оформлення обкладинок цих книжок?

‑ У «Видавництві Старого Лева» другу мою книжку поспіль оформляє молода художниця Тетяна Омельченко. Попередня її робота ‑моя «Яблуня». Мені подобається її стиль: лаконічний і виразний. Я завжди стежила за оформленням книжок і наших, і закордонних, які були доступними. Культура книжки завжди була високою в литовців, поляків, якщо говорити про ближчих нам. А в Україні досі люблять надмірну декоративність, «наляпистість», окрім видавництв, де працюють справжні фахівці. Загалом переважну більшість моїх книжок оформляв брат, професійний художник. Я й сама кілька своїх збірок оформила. І навіть поетичні книжки Наталки Білоцерківець і Василя Герасим’юка.

‑ Чи вже з’явилися рецензії на твої книжки, про які мова?

‑ Рецензій не бачила. А відгуків ‑чимало: і на «Айвенко...», і на «Молодіста». Нині в соціальних мережах жваво й оперативно реагують, зокрема, на книжкові новинки. Але, зрозуміло, хотілося б почути думку

літературних критиків. Цікаво, як вони відрефлексували б деякі мої тексти. Буває, закладаєш у них одне, а хтось прочитує щось зовсім інше, несподіване для тебе.

‑ Твій текст «Фавн» тягне на роман. Чи не збираєшся далі розвивати цю тему?

‑ Один роман я вже написала й видрукувала ‑«Дзеркало єдинорога». Цікаво було пережити романний досвід. Але зрозуміла: я ‑стаєрка, а не марафонка. Романне мислення ‑а тим паче відтворення ‑все-таки інакше, ніж те, що надається для малої прозової форми. Як і поетичне ‑цілком інакше, ніж прозове.

‑ Сподіваюся, що Людмила Таран передумає і повернеться до сюжету, який не лише мені, а й іншим читачам видався одним із найсильніших. Радянський кар’єрист із усіма відповідними характерними якостями, змальований все-таки як людина...