Офіційний веб-сайт

Подані роботи

Автор(-и): Василь Базів / Розділ:

Роман «Убити Путіна», автор: Василь Базів, видавництво «Фоліо» (м.Харків), рік видання: 2022.

Висунуто видавництвом «Фоліо» (м. Харків).

 

Роман «Убити Путіна» Василя Базіва

 

Василь Базів ‑ визначний український письменник, політик, дипломат, вчений.

Один із лідерів переможної Національно-визвольної революції 1989-1991 років.

Чи просто знешкодити диявола?

 

Як українські розвідники разом з Василем Базівим «полювали» на московського диктатора

 

У нашій літературній історії небагато книг, які створювалися по слідах гарячих подій, в самому розпалі воєнної битви з ворогом, а тому мають особливу цінність, несуть на собі відгомін епохи, приречені на тривале життя.

Роман «Убити Путіна» Василя Базіва, який щойно побачив світ у харківському видавництві «Фоліо», писався під час війни, розпочатої росією проти України, є одним з тих художньо-документальних творів, які можуть претендувати на роль довгожителя. Він має гіркий присмак втрат, переповнений почуттями душевної болі від усвідомлення того, що все описане автором відбувається не в ілюзорному світі, а в реальній дійсності, де вмирають неприроднім чином люди різного віку, а найстрашніше – діти, знищується генофонд нації, руйнуються сотні міст і сіл, зазнає мук навколишній світ, в якому існував комфорт і затишок.

Цей рукотворний апокаліпсис, що привідкриває дорогу у потойбіччя, давно задумував здійснити один чоловічок, якого сьогодні проклинають в Україні тисячі матерів і жінок, у яких загинули сини, доньки, чоловіки від куль, снарядів і ракет, промаркованих чужою мовою: «Сделано в России». Ім’я йому ‑ владімір путін, президент сусідньої держави, яка впродовж трьох останніх століть, починаючи з царів і закінчуючи генеральними секретарями компартії, нахабно захоплювала і порядкувала на одвічних українських землях, колонізувала й асимілювала наш народ, гноїла по в’язницях, сибірах і соловках його синів і дочок, грабувала природні ресурси, завдаючи непоправної шкоди довкіллю.

Даючи гостру назву своєму художньо-документальному роману, Василь Базів, напевне, відчув суспільний запит, що сформувався під впливом безкінечної трагедії, свідками якої став весь світ. Тому автор моделює ситуацію, в якій троє українських розвідників з власної ініціативи задумали ліквідувати того, хто віддає нелюдські накази, сіючи смерть і руїни, і є втіленням абсолютного зла на землі. Адже путін прагне фізично винищити багатомільйонне населення України в ім’я розширення своєї імперії, відбудови колишнього радянського монстра, що займав одну шосту території Землі і прагнув підкорити всю планету. Ця утопія, що межує з божевіллям, з кожним днем призводить до все більшої кількості військових і цивільних людських жертв, здатна спровокувати глобальний конфлікт з непередбачуваним фіналом.

Головні герої авторської розповіді – керівник розвідгрупи Андрій Бальтазар і його побратими – Ярослав Карп’як та Назар Подільник добре усвідомлюють, по якому краю безодні ходять, намагаючись дістатися до бункера московського диявола, щоб провести відплатну акцію. В хід ідуть найрізноманітніші хитрощі, до яких вдаються майстри сучасної розвідки. На сторінки роману вихлюпується істинна правда повсякденного життя нинішнього правителя Кремля, яка скрупульозно аналізується не лише трьома головними персонажами книги, а й самим читачем, до чого досить вдало спонукає автор. Чого варті лише епізоди інтимних подробиць сексуальної поведінки путіна у стосунках з Дмітрієм Мєдвєдєвим, Сергієм Шойгу, В’ячеславом Володіним, дізнаючись про них, дивуєшся, яким глибоким може бути моральне падіння людини, наділеної необмеженою владою. Хоча за цим, очевидно, стоять елементи авторського художнього домислу…

Подібного у романі немало. Василь Базів намагається відштовхнутися від конкретного факту з біографії путіна, додаючи власні бачення і трактування, які переважно сприймаються без заперечень, оскільки мають документальне підтвердження. Все ж іноді впадає в око і надмірна надуманість. Скажімо історія взаємин путіна і Аліни Кабаєвої, колишньої олімпійської чемпіонки з художньої гімнастики, у якої від нього, нібито, аж троє дітей. Це одна з багатьох заплутаних історій, яку люблять смакувати таблоїди різного штибу, напускаючи більше туману, аніж з’ясовуючи істину. В художньо-документальному творі вона подана дещо в іншій площині. Знаючи приховані альковні таємниці згадуваної пари, українські розвідники саме через Кабаєву намагаються втертися в довіру до кремлівського диктатора. Потім, за задумом автора, вони розкривають секрет державної ваги, дізнаючись, що справжнім батьком її дітей є двійник путіна, тим самим наражаючи їх на фізичне знищення. Хитросплетіння у пригодницькому романі завжди додають інтриги авторській розповіді, служать динамічному розвитку сюжету, однак вони мають бути художньо вірогідними, відповідати яскравішому розкриттю характерів героїв твору.

Існує чимало міфів, пов’язаних зі зловісною постаттю путіна. Адже у нього головного терориста Московії руки по лікоть у крові, пролитої у Чечні, Грузії, Сирії, а тепер ‑ в Україні. Одним з таких «інформаційних вкидів» є нібито його захворювання на рак, що поступово знищує його гріховне тіло. Не оминув її й автор твору, спираючись на витоки інформації, невідомо ким організовані, чи російськими спецслужбами, чи журналістами, ласими до сенсацій. У глобальному медійному просторі з’явилося повідомлення про те, що правитель Московії буцімто лікується від невиліковної хвороби, купаючись у ваннах з кров’ю алтайських молодих маралів. Опікуються цим обрядом бурятські шамани під пильним контролем… самого міністра оборони РФ Сергія Шойгу. Якщо це відповідає дійсності, то криваві ванни поки що таки допомагають путіну уникнути фатального кінця, примножуючи його воєнні злочини. Але правдою є й те, що Кужегетович, як іронічно прозиває його автор роману, народився у сім’ї спадкових кочівників-скотарів, а тому, скоріше за все, і взяв на себе місію зберегти фізичне здоров’я свого патрона, використовуючи відомі йому нетрадиційні форми лікування. У всьому цьому присутній елемент містичності, адже шамани – посередники між світом людей і світом духів, а тому Базів підводить читача до думки, що гном (ще одна саркастична кличка у творі) вже давно опинився у полоні потойбічних сил, які змушують його вчиняти злочини все у більших та більших масштабах.

Трагічні події, що з початком російської навали сталися у Бучі й Ірпіні, були тим спусковим гачком для розвідгрупи Андрія Бальтазара, коли вона прийняла рішення ліквідувати московського правителя, не зважаючи на явну небезпеку для власного життя. В авторському відступі є узагальнення про те, що тисячі українських патріотів так само у попередніх століттях йшли на смерть проти московських поневолювачів, маючи на меті здобути свободу для прийдешніх поколінь українців. Одного з таких героїв, який боровся до останнього подиху з московитами-колонізаторами, Базів називає Євгена Коновальця, керівника Української військової організації, підступно вбитого більшовицьким агентом Судоплатовим за особистим наказом Сталіна. У книзі Коновалець стає прикладом для наслідування Андрієм Бальтазаром, вродженим розвідником, який постійно демонструє чудеса кмітливості і винахідливості у нелегкому протистоянні з головорізами із ГРУ, ФСБ і ФСО.

М’ясники з Московії, починаючи з рядових шпигунів-виконавців, закінчуючи кремлівською правлячою елітою, які фігурують у романі, на думку автора, увібрали в себе все найгірше, нелюдське, звіряче, притаманне їхнім предкам. Зовсім не випадково, а документально і художньо вмотивовано Базів вмонтовує у фабулу твору розлогий екскурс в історію московського князівства, що утворилось на уламках Золотої Орди. З моменту його зародження починається кривава безперервна вакханалія боротьби між претендентами за владу. Автор згадує період правління лютого російського царя Івана Грозного, котрий уславився своєю безмежною жорстокістю, запровадивши масові страти, в яких брав безпосередню участь, виявляючи садистські схильності, а ще репресії, спрямовані на конфіскацію майна і земель знаті та церкви. Саме тоді народився схвальний вигук «Гойда!», що зривався з уст царя у момент найбільшого патологічного екстазу від побаченого мордування жертв, заохочуючи катів до ще жорстокіших тортур. Сьогодні «Гойда!» знову чути у Москві від одіозного актора Охлобистіна, яким той закликає безжально розправлятися не лише з полоненими воїнами ЗСУ, а й з цивільним населенням, що чинить спротив загарбникам на тимчасово окупованих московитами українських землях. І кремлівський душогуб, не вагаючись й хвилини, шле і шле смертельні крилаті ракети, безпілотні апарати на об’єкти критичної інфраструктури, дитсадки і школи в Києві, Львові, Харкові, Херсоні, Миколаєві та багатьох інших містах і селах. Що цьому людиноненависнику поганого зробили мирні мешканці, діти, школярі, дідусі й бабусі?...

В авторській розповіді спливає ще один російський цар – Петро І, котрий як той же Іван Грозний, власноруч розправлявся із стрільцями, винними у заколоті проти монаршої влади. Петро І, цей, за всіма ознаками недолюдок, не гребував відрубувати голови бунтівникам, ніби упиваючись їхньою кров’ю. Потім бундючні царські генерали, плюгава офіцерня буде його запопадливо наслідувати, безжально вирізаючи населення гетьманської столиці ‑ Батурина після відступу шведсько-українського війська від Полтави, проливаючи ріки крові, не жаліючи дітей і жінок, людей похилого віку. Портрет тирана, від діянь якого здригнувся увесь православний світ у XVIIIстолітті, красується на стіні у кремлівському кабінеті путіна, наочно демонструючи їхню патологічну спорідненість, неодноразово виявлену на просторах імперії.

Послуговуючись антропологічними ознаками Базів робить висновок про те, що вихідцям з Московії на генетичному рівні закладено антигуманне, зневажливе ставлення до представників інших народів, ними колонізованих, зокрема українців. Відтак сподіватися від ординського племені на співчуття, доброзичливість і лояльність – марна справа. Тому головні герої авторського твору – Андрій, Ярослав, Назар, ‑ без вагань розправляються з ворогами, з тими ж гереушниками і ефесбешниками, винними у численних злочинах, скоєних ними та їм подібними з перших днів захоплення частини Донбасу, й анексії Криму, широкомасштабного бандитського вторгнення взимку минулого року.

Є у романі персонаж, який не може не викликати презирливого ставлення до себе, і зрозуміло чому. Йдеться про предстоятеля Російської православної церкви Кирила (Володимира Гундяєва). Саме ця особа є уособленням «православного русскаго міра», нав’язуваного повсюди силою правлячим путінським режимом. У творі згадується провінційне місто Сергієв Посад (до 1991 року називалося Загорськом), де розташована Троїце-Сергієва Лавра. Саме тут упродовж десятиліть московський клір, керований Кирилом, шліфував так звані «духовні скріпи», якими начебто декларуються традиційні цінності для населення росії, а насправді приховується ідеологічне підґрунтя російської військової експансії як у середині країни, так і далеко за її межами. Уся ницість і мерзенність гундяєвщини, що є синонімом московського православія чи войовничого рашизму, дуже переконливо відображена автором у діалогах між головним попом і кремлівським карликом. Відчувається, Базів добре знає історію російської держави та її церкви, витвореної, за його переконанням, на сумнівному релігійному фундаменті. Згадуваний у книзі сонм псевдосвятих з макабричного минулого, діяння яких їдко висміюється автором. Серед них: Фьодор Новгородський, Меркурій Смоленський, Ніколай Качанов, Іоан Багатостраждальний, Марк Гробокопатель, Василій Каїнський… Цей перелік можна доповнювати багатьма іменами, за всіма ознаками, психічнохворих людей, яких у сиву давнину ще називали юродивими, сприймаючи чомусь вияви їхнього божевілля за одкровення, послане Богом. Те ж саме стосується сумнозвісних сект хлистів і скопців, засновники яких, тією чи іншою мірою, завжди вшановувались попівством російської церкви, ставилися навіть за приклад аскетичного поводження у побуті. Середньовічне варварство у Московії творилося тоді, коли у Західній Європі виблискували імена Дідро, Вольтера, Гольбаха, Монтеск’є. І знову, як і в попередніх розділах книги, Базів констатує: православна церква у росії вже давно втратила автономність і незалежність від влади, бо, починаючи з царів, і закінчуючи генсеками, а тепер диктатором путіним, слідує у фарватері внутрішньої і зовнішньої політики Кремля, освячуючи його нечувані воєнні злочини, зброю, якою російські військовослужбовці вбивають українське цивільне населення.

Кілька розділів книги стосуються навмисне приховуваної від громадськості біографії путіна. Закономірно виникає питання: для чого це робиться самим фігурантом і наближеними до нього сатрапами. А справа у тім, що з життєписом диктатора далеко не все гладко. Автор посилається на дослідження польської письменниці Кристини Курчаб-Редліх, яка випустила сенсаційну книжку «Вова, Володя, Володимир. Таємниці Росії Путіна». Тут чи не вперше розповідається про справжнього, а не вигаданого батька нинішнього очільника Кремля, прізвище якого зовсім не путін володимир, а Прівалов Володимир Павлович. За однією з версій, він у роки війни перебував у складі одного з підрозділів СМЕРШУ (контррозвідувальна організація у складі Наркомату оборони, назва якої походить від скороченого «Смерть шпионам»). Під час в операції на окупованій німцями території отримав важке поранення. Дід путіна Павло був поваром на одній із дач Сталіна, розташованої під Москвою. Виконувати ці специфічні функції – готувати їжу для першої особи в радянській імперії дозволялося не кожному, а лише старанно перевіреному і фанатично відданому комуністичній ідеології. У середовищі російських політиків, істориків, журналістів подейкують, що саме оцей дід отруїв генералісимуса за завданням всесильного Лаврентія Берії.

Батько і дід вже давно на тому світі, а от мати, з якою змогла зустрітися Кристині Курчаб-Редліх, доживає свій вік у глухому грузинському селі, що за тридцять кілометрів від міста Горі. Звати її Вєра Ніколаєвна. Загалом це надто заплутана історія, тому й викликають інтерес до неї парадоксальні міркування, висловлені досить аргументовано автором книги. Йдеться про те, що путін у дитинстві зазнав жорстокого поводження з боку другого чоловіка рідної матері, етнічного грузина за походженням, який створив для хлопця нестерпні умови виживання, по суті, у чужій сім’ї. Потім митарства продовжились у Ленінграді, куди його відвезла Вєра Ніколаєвна, віддавши на виховання бездітній сім’ї. Названий батько, колишній офіцер-енкаведист, з прізвищем Путін, за висновком Базіва, теж прикладав руку, нещадно б’ючи нерідного підлітка. В результаті спільними зусиллями й стараннями було виховано монстра, нечутливого до чужого болю, безжального і цинічного.

В книжці один промовистий факт з біографії кремлівського тирана нанизується на інший, створюючи додаткову інтригу в розгортанні сюжету роману. Кожен крок, зроблений путіним до вершини влади, супроводжувався пролиттям чужої крові. І це зовсім не перебільшення, а гола й жорстока правда. І Базів, і Курчаб-Редліх в один голос стверджують, що путін, тією чи іншою мірою, був задіяний російськими спецслужбами в убивстві сумнозвісного генерала Рохліна, причетного до воєнних злочинів у Чечні. Високопоставлений військовик входив до складу політичної опозиції, сформованої у Держдумі росії наприкінці 90-х, дотримуючись найрадикальніших поглядів. Як тільки генерал почав погрожувати фізичною розправою Єльцину, його доля фатальним чином була кимось вирішена. Через два тижні після вбивства Рохліна, яке повісили на дружину, проігнорувавши знайдені три трупи поблизу його заміського будинку, за дивним збігом обставин, путіна призначили керівником ФСБ.

Автор у книжці не оминає загибелі відомих російських політиків, правозахисників, журналістів, смерть яких супроводжувалась утвердженням путіна при владі, поповнюючи цей сумний мартиролог все новими і новими іменами – Старовойтової, Юшенкова, Щекочихіна, Естемірової, Боровіка, Політковської, Нємцова… Ці мученики за правду повинні були стати на чолі протестних народних мас, які б мали запобігти переформатуванню російської держави за подобою ленінсько-сталінського СРСР. Цього не сталося і путінська агресія поступово вилилася назовні.

В книжці автор моделює ситуацію стосовно того, що могло б бути з Україною, якби путінські опричники вдерлися в Київ взимку минулого року і силою зброї змістили законно обрану українську владу, розпочали заплановане в Кремлі винищення всього українського. Якщо у когось є сумнів у тому, що саме так воно б і сталося на практиці і супроводжувалось масовими фізичними розправами з кожним, хто захищав державну незалежність і територіальну цілісність країни, варто згадати події у Бучі та багатьох інших наших містах і селах, рясно политих українською кров’ю. Історія, ніби пройшовши по колу, знову нагадала про себе, коли російські війська під командуванням Муравйова в лютому 1918-го увірвались до Києва і розстріляли тисячі україномовних городян. Через 105 років військові підрозділи з маркером «z», укомплектовані башкирами, бурятами, мордвинами, осетинами, чеченцями і керовані офіцерами-московитами, за 24 кілометри від столиці України так само вбивали людей серед білого дня лише за те, що чули від них українську мову.

Майже перед фіналом роману спливає ще один персонаж – донька путіна Катерина, яка, на відміну від Кабаєвої, посприяла розвідгрупі завершити задумане. За легендою Андрій Бальтазар видавав себе за американського науковця-генетика, здатного наблизити людство до безсмертя винаходами у генній інженерії. Джордж Черчер, ім’я якого прибрав український розвідник, реально існує і відомий у США своїми працями в галузі секвенування геномів, синтетичної біології, генетики і неврології. Автор візуалізував образ Андрія Бальтазара, який у творі постає схожим, як дві краплини води, на Джорджа Черчера. Поруч з ними в авторській інтерпретації фігурують й деякі інші американські науковці, зокрема, нейробіолог Едвард Бойден, винахідник і футуролог Реймонд Курзвейл, спеціаліст з нанотехнологій Ерік Дрекслер. Вони, як і колеги-науковці з інших країн світу, стоять на порозі таких відкриттів, коли за допомогою нанотехнологій і генної інженерії життя людей у нинішньому столітті може тривати мало не двісті років. Саме фактор безсмертя, до якого все життя прагне путін, зіграв з ним злий жарт, бо диктатор явно втратив пильність. Цим, власне, і скористалися розвідники-месники, ліквідувавши диявольську істоту, яка погрожувала всьому людству апокаліпсисом.

В українському суспільстві сьогодні можна почути різні голоси щодо відплати терористу і воєнному злочинцю, яка має неодмінно постати: одні безапеляційно підтримують те, що зобразив письменник, інші – категорично за цивілізовану акцію: міжнародний трибунал. Що краще, ‑ варто запитати матерів, вбитих горем і посивілих від побивань за юними синами, безневинно скалічених, мільйонів позбавлених рідних домівок і вимушених шукати притулків в чужих краях, всіх тих, хто постраждав від божевілля, нелюдської люті московського диктатора.

Роман «Убити Путіна» Василя Базіва закінчується на мажорній ноті. Український народ стає переможцем у війні з Росією, яка після смерті кремлівського самодержця змінює назву на Московію, де починаються незворотні процеси. Всі, причетні до розпалювання воєнної пожежі, опиняються на лаві підсудних. Саме так і станеться, бо недарма кажуть, що слово сказане, як і написане, слово має властивість матеріалізуватися.

 

Тарас ГОЛОВКО

 

Опубліковано в «Українській літературній газеті», березень 2023 року, №3.

 

Коментарі
Автор(-и): Володимир Кушпет, Сергій Захарець / Розділ:

Українські народні козацькі думи (11 творів у традиційному виконанні); виконавці: Володимир Кушпет, Сергій Захарець; рік першого оприлюднення: 2023.

Висунуто Національною спілкою кобзарів України.

 

Українські народні козацькі думи у виконанні Володимира Кушпети і Сергія Захарця

 

Заслужений діяч мистецтв України Володимир Кушпет
Заслужений діяч мистецтв України Володимир Кушпет
Соліст-бандурист Сергій Захарець
Соліст-бандурист Сергій Захарець

В.Кушпет

 

Що таке традиційна українська дума?

 

Пояснювальна інформація щодо традиційного виконання українських народних дум XIX, початку XX ст.. назва «дума» не використовувалася серед мандрівних співців-музик (кобзарів, бандурщиків, лірщиків). Цей термін вперше з’явився 1827 року у збірнику «Українські народні пісні» М.Максимовича і набув популярності серед міської інтелігенції. Перші збирачі народних пісенних творів М.Цертелєв, М.Максимович, І.Срезнєвський, П.Лукашевич, А.Метлинський та ін. помічали відмінність поміж сільським співаним фольклором та окремими творами мандрівних співців-музикантів, яких у народі звали старцями або дідами. Як писала С.Грица: «Хоча між собою українські кобзарі і лірники називали себе «дідами», «старцями» (так їх іменували й селяни за віковим і соціальним статусом), українська наука не замінить усталену назву «кобзарства» на «дідівство» чи «старцівство», навіть якщо це були автентичні назви, що мали місце в побуті».

1.Термін «дума» з другої половини XIX ст. набула достатнього поширення, хоча жанрова плутанина щодо його наповнення подекуди існує й по сьогодні. Потрібно підкреслити, що власне слово побутувало в українські лексиці, але воно до 1827 року не тлумачилося у значенні старосвітських композицій, «є підстава припускати, що термін «дума» у малоросійських збірниках є запозиченим, але оригінально використаним. У бандуристів та лірників ...термін дума не користується популярністю... дають назви «козацькі пісні», «псальми»...

2.До традиційних назв старосвітських композицій потрібно додати ще й такі, як: невольничі плачі, козацькі псальми, притчі тощо.

Як писала К.Грушевська: «Перш за все здається характеристичним той факт, що не тільки перші записувачі дум XIX в., але і пізніші не чули сього терміну від професійних співаків... навпаки раз-у-раз констатовано, що назви «дума» співаки не знають і окремої назви для «дум» не мають. До того ж коли ак. М.Возняк найшов справжній запис думи XVII в., сей текст з’явився також без популярної для того часу назви «дума...»

З.З часом наука систематизувала старцівський, чи як його перехрестили, кобзарський репертуар, на жанри: псальми, молитви, акафісти, канти, думи, сатиричні та жартівливі пісні, музика до танців та ін. І хоча К.Грушевська писала, що: «Тільки порівняні досліди Ф.Колесси над музичною й поетичною будовою дум і голосінь вияснили до решти, що не являються секундарною формою пісень... а останній нарост міцного поетичного роду, що виріс і розвинувся як своєрідний організм на нашім національно-культурнім ґрунті і має всяке право для того, щоб його розглядати зовсім окремо від пісень, як цілком окреме історично-літературне явище»

4.Існують й понині проблеми не тільки з розумінням терміну, але із традиційною стилістикою виконання дум. Деякі бандуристи з вищою музичною освітою трактують їх як арії у супроводі віртуозного акомпанементу.

Бандуристи з новітніх кобзарських цехів які є переважно не мають музичної освіти, переймають пісні на слух від своїх колег і тому зберігають та поширюють усі помилки попередників. Вони вважають що натуральний мінор, а не дорійський лад є традиційним звукорядом, як для строю інструменту, так і для рецитацій.

 

Аналогічна проблема існує й серед виконавців на колісній лірі.

На наш погляд процес реконструкції та виконавства повинен відбуватися під ^прискіпливим професійним контролем. Нажаль, у жодному навчальному закладі не вивчають, принаймні як факультатив, українські народні музичні інструменти та традицію гри на них.

Існує ще одна дуже суттєва помилка, вона стосується самої назви «кобзарство». Так називали і продовжують звати усіх відомих в історії співців-музикантів. Але як свідчить фактичний матеріал ‑одночасно існувало, принаймні, три різні групи.

Перша - козаки, яким не потрібно було заробляти на життя співом та грою. Будучи не причетними, як старці певними зобов’язаннями перед своєю братією, вони грали й співали те, що подобалося їхньому товариству. Тому, у народній пам’яті залишилися не старцями чи кобзарями, а козаками-мамаями.

Друга - придворні співці-музиканти (за Фамінциним «потішники») - служили при дворах козацької старшини, шляхти, при палацах аристократичних родин Санкт- Петербургу, Москви та ін. Репертуар цієї групи складали різножанрові пісні, композиції, українські та польські танцювальні мелодії, мадригали т. ін., тобто все те, що задовольняло попит їх роботодавців. До цієї групи можна також додати міських аматорів, чоловіків і жінок, для яких спів та гра у супроводі інструменту була тогочасною розвагою.

Третя — старці-діди, люди переважно незрячі, або з іншими фізичними вадами, яким за давнім «звичаєвим правом» дозволялося займалися мандрівними формами співогри. З благословення високопоставлених священнослужителів вони заснували осередки духовного спрямування (цехи, братства та ін.). Старці-діди (кобзарі, бандурщики, лірщики, стихівничі ‑автентичні назви XIX - XX ст.) намагалися наслідувати апостольську діяльність ‑нести христову істину у народне, переважно сільське середовище, тому в репертуарі було багато творів духовного змісту.

Саме останні, тобто старці-діди становили мандрівну групу, яку нині чомусь називають кобзарством. Ними була розроблена система навчання - «сповна навука»: а) «цехівщина» - закони цехового устрою та діяльності (звичаї, обряди, взаємостосунки т. ін.); б) репертуар (молитви, псальми, канти, думи, біблійні історії та ін.); в) гра на інструментах (кобзі, кобзі-бандурі, бандурі багатоприструнковій, колісній лірі); г) «устиянські книги» - усні багатофункціональні зібрання, які промовлялися переважно нерівно-складовими текстами з дієслівною римою (як і думи) та завчалися на пам’ять.

Тому, повертаючись до питання, що таке кобзарство? Відповідь така - цей штучно створений термін з’явився у противагу назві старцівство, яке багато хто вважав та й вважає жебрацтвом. Малороси відчуваючи в імперському середовищі свою меншовартість намагалися відмежуватися від будь-яких проявів приниження. Саме тому вони соромилися та намагалися не помічати ані старців-лірщиків, ані старців-бандурщиків. І як могли переконували їх, що вони не старці, а нащадки славних кобзарів, боянів, гомерів т. ін.. У радянські часи тезу «старець є жебрак» зробили ідеологічним гаслом для знищення мандрівних співців-музикантів. У свідомість населення вкладали думку, що старцівство- жебрацтво псує позитивний образ «щасливого радянського життя». Ото ж то, після їх знищення не дуже й журилися, а звільнені місця заповнили капелами «радянських кобзарів».

Зрозуміло, що немає сенсу змінювати назву кобзарі на старці-діди, а думи на козацькі псальми чи невольничі плачі. Але для більш глибокого розуміння процесів, які відбувалися в історії мандрівних співців-музикантів, де народилися та існували ці унікальні твори, це конче необхідно знати.

 

 

ТРАДИЦІЙНЕ ВИКОНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ДУМ

 

ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України свого часу зробило величезну роботу по збереженню традиційних дум. 2007р. під редакцією Г.Скрипник. С.Грици, А.Іваницького, М.Дмитренка, Г.Довженюка, Л.Єфремової, О.Шевчук вийшов збірник з нотними зразками «Українські народні думи».

2009 року у складі редакційної колегії: Г. А. Скрипник (голова), С.Й. Грица (заступник голови), М.К. Дмитренко (заступник голови), Т.П. Руда, А.І. Іваницький, О.В. Шевчук, Г.В. Довженок, Л.О. Єфремова вийшов перший том майбутнього п’ятитомника «Українські народні думи». Нажаль, ноти й тексти з цих видань залишилися не займаними виконавцями.

2023 року у студії звукозапису В.Лещенка вперше в історії відбулися записи старосвітських композицій (дум) у супроводі традиційних інструментів (кобзи, бандури, ліри). Проект В.Кушпета «Українські народні думи - традиційне виконання» є результатом багаторічної роботи, як самого автора цього проекту, так і звукорежисера В.Лещенка та декого та його талановитих учнів: С.Захарця, М.Плекана. Т.Козуба. Нажаль, зовсім молодим пішов у кращі світи М.Плекан, а лірник Т.Козуб поки так і не записав про Марусю Богу славку, оскільки захищає Україну.

Розглянемо студійні записи дум та визначимо їх цінність у збереження музичної традиції як ідентифікаційного коду нації.

Виконання та реконструкцію дум можна розкласти на три групи.

До. першої належать повні нотні транскрипції дум: Про Хведора безродного від кобзаря О.Вересая та Невольницький плач ‑ від кобзаря О.Сластіона, записані М.Лисенком. Про піхотинця (Про озівських братів) записаних від бандуриста М.Кравченка та Плач невольників від О.Сластіона транскрипція Ф.Колесси (досить відмінна від транскрипції М. Лисенка). Про самарських братів, запис В.Харківа, транскрипція В.Онопи від лірника Г.Обліченка.

Вивчення їх є унікальною традиційною школою від Вересая, Кравченка, Гончаренка та ін., В них збережена форма та конструкція твору, хроматизація ладу, музична артикуляція та стилістика. Вивчення кілька дум від одного виконавця дає можливість реконструювати інші тексти до яких відсутні нотні зразки.

До другої групи належать лише транскрипції фрагментів дум, таких як Про удову і трьох синів від О.Вересая, де маємо початок та закінчення, Про Хмельницького та Барабаша, де записана М.Лисенком від П.Братиці лише перша частина. Про Кішку Самійла ‑ перша частина, транскрипція Ф.Колесси за І.Скубієм. Для реконструкції усієї думи необхідно дуже добре проаналізувати автентичну записану частину транскрипції. Якщо існують нотні зразки рецитацій інших дум від цього виконавця, то потрібно також їх проаналізувати, виявивши характерні зразки стилістики та манери виконання. У такій спосіб реконструювати весь текст.

До третьої групи належать думи з повною реконструкцією музики. На цій частині потрібно зупинитися більш детально.

Як відомо, текстів старосвітських композицій (дум) збереглося набагато більше ніж їх нотних зразків. Унікальна спадщина нашої старовинної музичної культури залишається, у кращому випадку, дослідницьким матеріалом для філологів та істориків.

У рукописах П.Д. Мартиновича існує розповідь кобзаря Івана Кравченка- Крюковського щодо його вивчення думи Про Кішку Самійла: «... я її не од майстра свого вивчив, а од кобзаря одного під Гадячем. ... Розбалакалися собі, та якось і за цего Кішку Самійла завели мову. Так той кобзар як проспівав її, так я йому дав карбованця, щоб він мене вивчив її. Так ми дві ночі з ним удвох над нею морочились». Стає зрозумілим, що у старців існувала власна система переймання композицій.

Для того щоб зрозуміти як старці так швидко схоплювали думи, потрібно зробити аналіз дослідницького матеріалу зібраного М.Лисенком, М.Грінченком, Ф.Колессою, К.Квіткою. В.Харківим, С.Грицею та ін.

Як зазначалося попередньо, переважна частина рецитацій старосвітських композицій XIX - XX ст., виконувалися старцями у дорійському звукоряді із змінної альтерацією четвертого ступеня; з обов’язковим оздобленням мелодії мелізматикою та акцентами; вокальна партія виконувалася достатньо емоційно, а за манерою виконання ‑ музичним речитативом, звідси й назва ‑ рецитації. Виспівувалися переважно кадансові закінчення.

Попередні дослідники визначили також форму та структуру дум:

1Вступну частину називали, «заплачка», «зачин», «заспів».

2.Власне виклад думи називали «уступами» або «штихами».

3.Закінчення дум, або взагалі не виокремлювалося як у М.Грінченко, або за С.Грицею називано: «славословієм», з тлумаченням, що у музичному речитативі «ця частина не окреслюється... зазвичай закінчують типовим кадансом».2

На наш погляд у назвах існують деякі невідповідності:

По-перше: термін «заплачка» належав до старцівського лексикону, але у них вона мала зовсім інше значення. В. Харків писав: «Слово «заплачка»... відповідає слову «жаліб», під жалібний голос співати... Співають «на заплачку» псальми чи притчи (думи) в формі речитативу... Мелодія заплачки однотипна.., але в кожного вироблена своя відмінна. Як псальму, так і «веселеньких» співає на одну або на дві якихось улюблених і звичних мелодії».З Отже, «заплачка» у старців означала не вступну частину думи, а спосіб та манеру виконання.

По-друге, «заспів», тобто маленький вокальний епізод який подекуди існував на початку і який відсутній у переважної більшості нотних зразків дум. До того ж суто вокальна манера виконання «заспіву» суперечить стилістиці рецитацій, а отже цей епізод з'явився досить пізно, коли канонічні рецитації почали змінюватися та наближатися до співу.

По-третє, фінальні каданси існують. їх можна знайти у думах записаних М.Лисенком від кобзаря О.Вересая та О.Сластіона. У записах Ф.Колесси від О.Сластіона та від Г.Гончаренка та ін.

По-четверте, незрозуміло, що означає термін «славословіє»? Закінчення у думах є традиційним посередницьким зверненням старців до Творця про заступництво. Єдиною формою звернення до Бога є молитва, тож вона й відповідає меті та назві закінчення композиції.

Саме така форма та структура старцівських дум має три частини: зачин, уступи, молитва.

Потрібно зауважити, що у світських композиціях відсутні перша та остання частини (зачин та молитва). Як приклад, можна навести тексти XVII ст. знайдені М.Возняком у рукописному збірнику Кондрацького (Про князя Корецького) Од неділі першого дня та Про козака нетягу.

Система переймання дум у старцівському середовищі

У сільському архаїчному середовищі людину протягом життя супроводжував спів від колискових пісень до погребальних «голосінь» - планів. Якщо формування музичної чуттєвості у. дитинстві йшло підсвідомо, то потрапивши у «навуку» до панотця, учень починав свідомо реагувати на мелос, тобто: на звукоряд, додавання жалощів, спів на весело та на жаліб т. ін.

Те саме відбувалося з вивченням текстів. Використання нерівно-складових текстів з дієслівною римою існувало у старцівських об’єднаннях навіть при кінці XIX ст. Ось,наприклад фрагмент спілкування панотця П.Гащенко із своїм учнем І.Кучугурою-Кучеренком:

«Тутуже треба гостро вухо держати...

і треба коло кобзи, дружини подорожньої всі назви знати.

Як цеб-то коло неї називати,

як у руках її держати,

як струни чіпляти

і як згуки шчитати» 4.

Отже, до ладової основи мелосу, які учені засвоювали від свого вчителя, додавалися нерівно складові тексти до яких вони призвичаювалися під час навчання.

Для кожної частини думи існували своєрідні формули-стандарти які відповідали козацькій, невольницький чи побутовій тематиці композицій. Тобто, старцю не потрібно було кожного разу запам’ятовувати вступ та закінчення. Тексти зачину та молитви, з деякими відмінностями, були вже готовими до різної тематики творів. Головним було запам’ятати сюжет, розкласти його по уступам та співати у звукоряді до якого встиг призвичаїтися.

Скажімо, зачин до творів з козацької тематики міг починатися: «Ой од поля Кіліїмського ідет козак нетяга...», «Біля устя Самари-Богу, Семенова козацького рогу, то там-то пробувало 12 козаків бравославців-небувальців...», «Ой по потребі, по потребі барзе царський, то там-то много війська понажено, да через мечу положено...» та таке ін. Інші тексти (заготовки) існували для зачинів на невольницьку чи побутову тематику.

Такі самі формули-стандарти існували у завершальній частині ‑МОЛИТВІ. Вони складалися із: а) звернення-прохання до творця; б) моралістичного висновку.

Форма такої молитви може бути розширеною або скороченою. Найбільш традиційною формою молитви видається наявність обох частин моралістичного висновку та звернення до Творця: «То отцевська материна молитва от гріхов откупляє, до царствія небесного привождає, у купецьтві, у реместві, і на полі, на морі, і на суходолі, Дай Боже миру царському, народу християнському, і всім вам православним християнам на многая літа, до конця віка!». Певні заготовки ‑формули існували й при виконанні УСТУПІВ.

Враховуючи, також, що старці ніколи однаково не виконували думи, тобто імпровізували, можна впевнено зазначити, що вони не завчали рецитації нота в ноту, чи скоріше звук в звук та слово в слово, а користуючись певними формулами та імпровізаційністю виконавських форм, перш за все запам’ятовували сюжет твору. Саме на це і пішло у кобзаря Крюковського «...дві ночі, під час яких вони... над нею морочились».

Об’єднавши традиційну старцівську систему та дослідження музикознавців було розроблено методику реконструкції рецитацій для старосвітських композицій (дум).

2016 року видавництво «ТЕМПОРА» випустило посібник розрахований на людей з певною музичною підготовкою, студентів середніх та вищих музичних навчальних закладів «Школа реконструкції виконавської традиції (кобза, ліра, торбан, бандура, спів)».. Навчально-методичний посібник рекомендовано до друку вченою радою Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України (протокол №2 від 15 березня 2016 року).

Система реконструкції виконавської традиції, яка детально описана у посібнику дозволяє озвучити сотні текстів, які після запису їх від виконавців, більше жодного разу не звучали.

З цією метою наші славні земляки Леся Українка та Клкмент Колеса вирішили записати традиційних бандуристів та лірників (старців) на воскові валики за допомогою грамофону. Розуміючи, що для такої історично-важливої справи, як «затримати при життю стару кобзарську манеру гри й співу, що затрачувалася у новіших концертованих кобзарів» Лариса Петрівна та її чоловік К.Квітка досить ретельно готували цей проект 5.

Врешті-решт, у противагу невдалій спробі Г.Хоткевича, О.Бородая та О.Сластьона 1903 року зробити записи кобзарів, Лариса Петрівна та її чоловік К.Квітка, завдяки власній фінансовій та науковій підтримці, здійснили цей глобальний проект, результатом якого з’явилася унікальна праця Ф.Колесси «Мелодії українських народних дум». Потрібно зауважити, що К.Квітка після публікації у Львові першого тому мелодій дум Ф.М. Колесси, був не задоволений та писав: «...таке вражіння, ніби осередком його ваги автор ставив свою «теоретичну розвідку» про думи... але-ж треба, щоб ми і наші нащадки могли співати і чути думу такою, як її співали і слухали наші предки... К.Квітку не полишали побоювання, що навіть найкращий виконавець "не зможе приробити кінці до записаних Колессою “початків”, а як приробить, то се буде та сама хоткевичівщина, що її розвіяти, здавало-б ся, було завданням Ф.Колесси» 6.

Подібна сумлінність та відповідальність наших славних попередників стала для мене беззаперечним прикладом, який і надихав до роботи.

 

ІМФЕ. - Ф. 11-4,-565. С. 6 зв.

Грица С.И. Музьїкальньїе особенности украинских народньгх дум. Украинские народне думьі. Академия наук СССР. Институт мировой литературьі имени А.М. Горького. Издательство «Наука». Главная редакция восточной литературьі. Москва 1972. С.54-57).

ІМФЕ. - ф. 6-2. - Од. зб. 23/2. - С. 64 - 65.

ІМФЕ. — Ф. 11-4. - Од. зб. 941. - С. 4зв.

Мікула О. Про український народний   епос:проблема   походження,

фальсифікації та збереження давніх мелодій // Вісник Львів. - Серія філологія. - Вип. 41. С. 122.

Довгалюк І. До історії експедиції Філарета Колесси на Наддніпрянську Україну // Вісник Львів. - Серія філологія. - Вип. 47. - С. 21.

 

Коментарі
Автор(-и): Ігор Павлюк / Розділ:

Книга поезій «Танець Мамая», автор: Ігор Павлюк, видавництво «Саміт-книга», рік видання: 2023.

Висунуто Дніпровським національним університетом імені Олеся Гончара кафедрою української літератури.

 

Книга поезій «Танець Мамая» Ігоря Павлюка

 

Лист-підтримка

на книгу “Танець Мамая”

Ігоря Павлюка

 

Колектив кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, який представив книгу Ігоря Павлюка “Танець Мамая” на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, втішений, що Ігор Зиновійович пройшов чесний відбір і що у фіналі залишилися достойні митці слова, котрі багато зробили для розвитку української літератури. Ми із задоволенням стежили за реакцією громадськості на цю ситуацію і з приємністю відзначаємо, що в Ігоря Павлюка є багато прихильників, які його підтримують і вважають достойним цієї високої нагороди. Долучаємося до низки схвальних відгуків і рецензій на його “Танець Мамая” і ще раз акцентуємо на культурно-історичній значущості цієї книги, на самобутності творчої індивідуальності поета непересічного, із неповторним голосом, проникливим, виваженим. Його поетичний тембр вирізняють філософічні рефлексії над сучасністю, людськими долями, українською історією та культурою. Крізь його тексти, оздоблені оригінальними образами-символами, пульсує нерв українського етносу, культурного коду нашої нації. Водночас поезія Ігоря Павлюка широкого жанрового та тематичного діапазону, оперативно реагує на виклики сьогодення, висвітлює проблеми, що стосуються сучасного

суспільства.

“Танець Мамая” Ігоря Павлюка, безперечно, заслуговує на визнання на державному рівні. Лірика митця має свою внутрішню сюжетність. Це не просто вірші, а життєві історії, що дотикають читачів за живе.  Поет відверто ділиться своїми часом зарізкими, імпульсивними реакціями, які зазвичай врівноважені тонкими спостереженнями й життєвою мудрістю. Ліричний герой Павлюка, авторське alter ego, утілює архетипний образ козака-характерника, доблесного воїна й вірного сина українського волелюбного народу, носія духовного стрижня, над яким невладна навіть смерть:

Вмирати не вміє…

Він між пеклом і раєм…

Щось у ньому від Бога

Щось у нього від крука.

Танець Мамя – це вічний коловорот життя, ритуальне дійство, що увічнює цінності українського духовного буття. Мамай чимало бачив у цьому світі, та він приховує власну мудрість під маскою блазня, відтак має змогу сказати будь-яку правду, висловити свій скептичний, подеколи насмішкуватий погляд на дійсність. Мамай постає символом національної витривалості, нашої опірності ворогам різних калібрів, тої вільної сили, яку так важливо культивувати сьогодні, у часи повномасштабної війни, задля консолідації, зміцнення духовного потенціалу українців.

Ми переконані, що Високе журі Шевченківського комітету за чесну боротьбу між достойними претендентами, твори яких визначають сучасний поступ нашої літератури. Віримо в перемогу Ігоря Павлюка.

 

З повагою – колектив кафедри української літератури

Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Коментарі
Автор(-и): Ігор Набитович / Розділ:

Трилогія «Сага мистецької родини», автор: Ігор Набитович, видавництво: «Дух і літера», рік видання: 2023.

Висунуто ГО «Організація Українських Націоналістів».

 

Трилогія «Сага мистецької родини» Ігоря Набитовича

 

Відгук на книгу «Сага мистецької родини» Ігоря Набитовича

Інтелектуальна біографія галицької родини Фредрів-Шептицьких

 

(Ігор Набитович. Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький. Київ: Дух і Літера, 2023. 792 с. (Серія «Постаті культури»)

 

Книжка професора Університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні Ігоря Набитовича «Саґа мистецької родини» є особливим прикладом того, як наративні стратеґії історіографії, літературознавства, мистецтвознавства, антропології культури і навіть теології можуть стати основою для творення історичного опису Галичини та Європи кінця XVIII-го – першої половини XX віку та представлення на цьому тлі життєпису двох чи не найвідоміших українсько-польських галицьких родин, пошуку їх релігійної та національної самоідентичності – на фоні політичної історії Галичини. Тут подано життєпис драматурга Алєксандра Фредра (якого іменують “батьком польської комедії”, його доньки – малярки й письменниці Софії Шептицької, та їх внука і сина – митрополита Андрея Шептицького.

Це вже друга родинна біографія-саґа такого типу. Перша називалася “Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська” (вона вийшла у тій же серії “Постаті культури” у київському видавництві «Дух і Літера» 2018 року). У тій першій книжці було показано, як історія трьох поколінь письменників роду Федоровичів тісно переплітається із світовідчуттям, світоуявленням трьох епох: творчість і чин Івана Федоровича (йому Іван Франко присвятив був дослідження «Життя Івана Федоровича і його часи» (том 46, частина 1 «Зібрання творів» Франка)) закорінені у Романтизм, Володислава Федоровича (одного з перших голів «Просвіти», мецената української та польської культур) – у Позитивізм, в «органічну працю», їхньої внучки і доньки Ліни Федорович-Малицької (Дарії Віконської) – у Модернізм. Знаковим там був вибір мови творчості: мовою художніх текстів Івана та Володислава Федоровичів була польська. Письменниця й мистецтвознавиця (мати якої була австрійською піаністкою; вона ж виховувалася в Англії) Дарія Віконська творила вже українською. Роду Федоровичів присвячена поема Євгена Маланюка «Побачення».

Ці дві книжки демонструють те, що Ігор Набитович увів в науково-культурний обіг особливий піджанровий вид інтелектуальної біографії: дослідження життя певного роду, суспільно-політичної діяльності, творчості принаймні трьох поколінь на тлі історії.

Перша частина трикнижжя «Саґа мистецької родини» (“Час війни і театру. Під сузір’ями Марса і Талії”) – оповідь про «польського Мольєра» Алєксандра Фредра. Ґраф Фредро під французькими і польськими прапорами й імперськими орлами як ординарець Наполєона Бонапарта зі зброєю в руках боровся за відновлення Речі Посполитої, а потім, коли настав крах цих сподівань, працював для культурного й економічного розвитку Галичини – провінції на окраїнах Габсбурзької монархії. Його спогади про походи Великої армії Наполєона на Росію, війни Наполєона в Європі й нині залишаються цікавим документом тієї доби.

Після падіння імператора Наполєона він напише знамениті слова у вірші «Promemoria»:

 

Ми виїхали разом, та з різних спонук,

Наполєон на Ельбу, я навпрошки до Рудок.

Я сумував за [військовим] табором,

а тому нудився,

І щоби бодай щось робити, я став поетом...

 

У часи воєнних виправ Наполєона Фредро був автором порнографічних поем і віршів. Після воєн Наполєона Галичина загалом була центром австрійської культури, а наймаркантнішою постаттю тут був Моцарт (наймолодший син Вольфґанґа Амадея) – Франц Ксавер Вольфґанґ. Драматургія Фредра вже у першій чверті ХІХ століття поступово перетворить Галичину у центр польської культури. Його комедії, зауважує автор монографії, – це не театр характерів, схематизованих і точно окреслених класицистичним різцем стильових засобів. Ці постаті виходять за кордони схематизму. Його герої живі й довершені – навіть у своїй дрібничковості, нікчемних пристрастях та нужденності їхніх ідеалів і прагнень. Усе це чинить їх реальними. Разом вони творять великий театр життя Галичини. Він був останнім пророком Класицизму, який провіщує світання Романтизму, руйнуючи поетику класицистичної комедії, закладаючи мости й торуючи для комедії нові шляхи розвитку.

Дружиною Фредра стала Софія Яблоновська-Скарбек, перша дружина ґрафа Станіслава Скарбека (будівничого театру у Львові, який носить нині ім’я Марії Заньковецької). Коли вона помре, в Галичині її обом чоловікам уже поставлять пам’ятники: першому в театрі, збудованому ним у 1842 р. (тогочасному диві архітектури, третьому за кількістю глядачів у Європі (1460 місць) театрі – після Ля Скаля в Міляні та Придворного театру у Дрездені), а другому (Фредрові) в центрі Львова (нині він – у Вроцлаві).

Друга книжка цієї своєрідної трилогії – “Час малярства, літератури і віри. Під омофором святого Луки” – присвячена життю і творчій спадщині ґрафині Софії-молодшої Фредро, матері митрополита Шептицького. Кілька років після Весни народів Фредри жили в Парижі. Малярства тут Софію-молодшу вчили малярі Франсуа Ніколя Шіфляр, приятель Віктора Гюґо, автор найзнаменитішого прижиттєвого портрета цього письменника, та Шарль Фрасуа Добіньї – мистець Барбізонської школи малярства, яка вважається передвісником французького імпресіонізму. У книжці проаналізовано й прозову спадщину Софії Фредро-Шептицької.

У життєопис Софії Шептицької автор вводить велику вставну історію-портрет принцеси баварського королівського роду Елізабет Віттельсбах, порівнюючи їхні долі на тлі подій ХІХ віку: однієї на тлі історії Європи, а другої – на ментальній мапі Галичини.

Їхні життя закінчилися майже одночасно. Першу вбив італійський терорист у Женеві; друга жила й померла на окраїні Габсбурзької монархії в селі Прилбичі. Перша народила сина, який мав стати володарем Габсбурзької монархії, але закінчив життя самогубством. Друга привела на світ сина, який став князем Церкви і «батьком нації» для українців-галичан. І. Набитович вписує в історію родини Фредрів-Шептицьких історію королівських родів Віттельсбахів та Габсбурґів, розплутуючи певні сімейні таємниці, які певним чином лучили ці родини.

Автор відтворює історію повсякденного життя родин Фредрів і Шептицьких, розкриває особливості формування і трансформації національної самоідентичності її представників.

Третя книжка родинної трилогії – “Час віри, чину і мистецтва. Sacrum et profanum” – присвячена постаті митрополита Української греко-католицької Церкви Андрея Шептицького. Тут детально проаналізовано процес повернення його до конфесійної традиції свого роду (разом із молодшим братом – отцем Климентієм), розглянуто його малярську творчість. Постать і суспільно-політичну діяльність Митрополита автор розгортає у тісному переплетінні з його доктриною про повернення Сходу до єдності з Римом, очищення обрядовості української Церкви та літургії від латинських рис, повернення до візантійських першоджерел українського сакрального малярства та творення модерного сакрального мистецтва – малярства й архітектури. Автор монографії показує як ненастанна праця порятунку Митрополитом та його братом, отцем Климентієм Шептицьким, чорним і білим кліром Української греко-католицької Церкви стали вивершенням його доктрини, як це називає І. Набитович, «життя-як-мистецтва».

У «Сазі мистецької родини» сформульовано особливу доктрину створення Національного Музею у Львові та усієї розлогої меценатської діяльності Митрополита. Уся ця непомірно велика й багатолітня праця для збереження і примноження сакрального мистецтва була головним доводом – за допомогою культури і мистецтва, – автохтонності русинів-українців у Східній Галичині, а відтак і їх спадкоємне право на неї, а не Габсбурзької монархія чи Речі Посполитої.

«Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький» (зрештою, як і «Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська») Ігоря Набитовича є свідченням того, як поєднання історіографічних та літературознавчих підходів до представлення «аромату (чи духу) часу», мікроісторій у контексті броделівського «часу довгого тривання» дає змогу показати життєпис певної родини на тлі локальної історії.

 

Ігор Срібняк,

доктор історичних наук, професор

джерело: historians.in.ua

Коментарі
Автор(-и): Анатолій Шкуліпа / Розділ:

Книга поезій «Навпроти», автор: Анатолій Шкуліпа, видавництво «Орхідея» (м.Ніжин), рік видання: 2022.

Висунуто Ніжинською міською централізованою бібліотечною системою.

 

Книга поезій «Навпроти» Анатолія Шкуліпи

 

Переважна більшість віршів цієї книги писалася тоді, коли думки кипіли кров’ю ‑ жовтою і блакитною. І червоно яріли безвихіддю, як і людське життя.

Анатолій Шкуліпа
Анатолій Шкуліпа

РОЗГОРНУТА ТВОРЧА ХАРАКТЕРИСТИКА АВТОРА

книги поезій «НАВПРОТИ» Анатолія Шкуліпи

 

Анатолій Шкуліпа ввійшов у літературу в 70-х роках минулого століття. Поетичні дебютанти тих часів так і не склались у виразне літературне покоління. Адже творчо зростати їм довелося в умовах ідеологічного тиску, долаючи нав’язувані режимом вимоги соцреалізму.

Перша збірка поезій А.Шкуліпи «Звернення до радості» (Київ, Радянський письменник, 1983р.) явила читачеві автора, що прагне до художньої об’ємності думки, суголосся громадянської й інтимної лірики, конкретної, предметно зримої образності. Інколи автор, схильний до традиційної поетики, проривався до яскравої метафори:Сині горішки роси Сонце, мов білка, збира.

Вихід другої збірки вважається для молодого поета доленосним. Саме вона показує, чи зростає і мужніє його талант. А.Шкуліпа довів своє «Право на взаємність» (Київ, Радянський письменник, 1990 р.) ‑ саме так називалась його друга збірка, для якої, поряд із традиційними уже для поета мотивами природи і людини, праці й любові, характерний неприхований драматизм життя: «Так трапилось ‑задумався про смерть...»; «В сорок п’ятім звільнили ‑на більші тортури...».

Справжнім трагізмом сповнені твори наступної збірки А.Шкуліпи «Зірки над хрестами» (Київ, Український письменник, 1993 р.), домінуючим мотивом якої є біль і страждання українського народу в роки Голодомору. Літературно-музична композиція на матеріалі цієї збірки неодноразово звучала на Українському радіо.

Непересічним явищем в українській поезії початку нового тисячоліття стала збірка інтимної лірики А. Шкуліпи «Релігія кохання» (К, Дніпро. 2002 р.), яка плідно продовжує традиції цього жанру в контексті «Зів’ялого листя» І.Франка і «Таємниці твого обличчя» Д.Павличка. На жаль, вона не отримала належного критичного резонансу в Україні (малий наклад), але, видається, гідне поцінування високохудожніх творів цієї книги ще попереду, хоча премію імені М.Коцюбинського все ж автор устиг отримати. Значна частина текстів цієї книги легко поклалася на музику ‑і самим поетом, і різними композиторами.

Схильність А.Шкуліпи до широкоформатних епічних полотен вилилась у драматичну поему-легенду «І знов являється княжна» (К, Український письменник, 2005 р.), над якою він працював багато років. Поет звертається до подій IX століття, які відбувалися на поліській землі. Йому вдалося поєднати скупі історичні свідчення і власну фантазію, сучасною мовою, без навмисної архаїзації, передати колорит епохи. Більше ніж двісті сторінок майстерного й невимушеного поетичного тексту реалізують важливу і для сучасників ідеюєдності й злагоди в обороні рідної землі. До речі, цю книгу високо поцінував І.Качуровський (Шевченківський лауреат), відгукнувшись на неї із Мюнхена.

В останні роки А.Шкуліпа продовжує активно працювати над словом. Результатом напруженої праці стала книга вибраної лірики «Навскрізь» (Чернігів, 2006 р.) і книга віршів та поем «Отава» (К, Рада, 2008 р.), яка представлялася на здобуття Шевченківської премії.

Часопростір «Отави» ‑ динамічно-вертикальний: шлях від минулого до сучасного, протягом якого здійснюється «виростання до себе» як нації, так і окремої людини; і тут же ‑ шлях від небесно-божого до земного-рідного, що і знайшло відображення в наскрізних мотивах збірки (Україна‑людина‑любов‑природа).

Етичні координати, в яких живе і діє ліричний герой, ‑ від книги до книги ‑ високі і благородні: сильне патріотичне почуття, діяння добра, творення краси, відповідальність за майбутнє. Поет пристрасний і щирий у змалюванні саме такого цілісного ліричного героя, якому не бракує переконаності і бойового духу.

Отож, ідейно-філософська домінанта збірки А.Шкуліпи «Отава» ‑ це оте безконечно дошліфовуване «виростання до себе», чого так не вистачає нашим сучасникам, але, що радує:

Нарешті ми вже стали йти до себе,

Спаливши тричі спалені мости...

У 2004 р. автор зарекомендував себе і як прозаїк ‑роман «Будемо живі» (К. Український письменник), у якому на реальних фактах художньо показав, яка коротка відстань від кохання до горя і як довго іноді доводиться йти, щоб повернути втрачене. Твір динамічний ‑ за сюжетом, образний ‑ за манерою викладу, багатий ‑за розмаїттям почуттів.

Гарного б режисера йому та продюсера-патріота ‑ був би привабливий український серіал.

2011 рік ‑роман у віршах «Берест» (Київ, Рада). Отримав дуже багато схвальних відгуків у пресі. Складається зі вступу ‑замість прологу «Історія проростання Берестом», п’яти частин (у творі оригінально «блискавки»: «Повишивала доля нас навкіс», «Йоли-пали, генерали!», «Не на медалях тримається світ», «Є чого кричать сичам» і «Від смерті і до воскресіння», які, в свою чергу, поділені на 172 розділи, у тексті ‑ «вихори», які нещадно пронеслися-прокрутилися нашою землею і душею героя-українця), а також закінчення «Чого не відбереш». Роман з’явився на світ як потужний викид поетичного вогню ‑високого українського духу ‑над помаранчевим Майданом, коли в часи національного заціпеніння постала новітня потреба окрилитися Шевченком, його всеукраїнською мудрістю і далекоглядністю.

Назва книги ‑не просто прізвище легендарного героя Другої світової війни, який, піднявши прапор Перемоги над фашистським рейхстагом, свою національність підняв іще вище, і в той же час назва книги пронизана глибокою українською символікою, оскільки берест ‑ це те дерево, яке дужеасоціюється з історичною долею нашого народу. Воно ж таке вузлувате, покручене лихоліттями, але незламне: щоб утриматися, чіпляється за життя кожним корінчиком. По суті, як і наш герой ‑Олексій Прокопович Берест (Герой України ‑за указом президента Віктора Ющенка).

Навпрошки гасав та через...

Шляхи минав спадлючені...

І ти ‑берест,

І я ‑Берест:

Із бурями заручені.

Поет знаходить чудовий образ невмирущості й відроджуваності народу, але не зупиняється на його зовнішньому трактуванні, а водночас і закопується в глиб роду, і не забуває проростати у його священну височінь.

За цей роман Київський університет імені Бориса Грінченка, отримавши схвальні відгуки понад двох десятків докторів і кандидатів філологічних наук, спробував номінувати автора на здобуття Шевченківської премії, та ‑ через нововведення в оформленні подання ‑елементарно не встиг.

Зарекомендував себе Анатолій Шкуліпа і як журналіст. Не проминули увагу читача і його книги про конкретних людей і події в Україні на певному історичному зрізі.

У 2011 і 2012 роках автор видав дві художньо-документальні повісті «У лісі, під озерцем, або Там, де купається щастя» і «Від Полісся до Алтаю, або Я ‑українка» (Ніжин, Орхідея), в яких, не забуваючи про поетичні засоби й пристрасність, досить привабливо розповідає відповідно про підприємця і заступника голови районної ради. Характерно, що в цих книжках ‑ про конкретних людей, про їхні родини і друзів ‑ А.Шкуліпа зумів піднятися до питань загальнонаціональних, вони дихають патріотизмом і невичерпним прагненням зробити Україну кращою.

Олександр Залозний ‑із першої повісті ‑звичайний сільський хлопець, який, не маючи ніяких волохатих лап угорі, наполегливо вишукує своє законне місце під сонцем. А що йде самотужки, то й спотикається часто, натикається на нерозуміння, а то й заздрість. Його маленьке Хомине, що загубилося в лісах під Ніжином, ‑ це і є та столиця, довкола якої обертаються всі земні перипетії, разом із війнами і розрухами, втратами і здобутками.

Головний герой книги, хоч і часто суперечливий у поглядах та вчинках, і не завжди в усьому вмотивований, але від того аж ніяк не менше привабливий. Це ‑наш сучасник, на долю якого випало не лише розбудовувати молоду державу, а й виживати самому, втрачати і знаходити, терзатися й радіти, одначе незмінно наполегливо шукати вихід ‑на життєдайне світло.

Героїня другої повісті ‑заступник голови Ніжинської районної ради. Проте не посада в центрі уваги книги, а свідомий вибір Ірини Грозенко. Маючи батька росіянина і народившись у його глибоко російській родині, далеко-далеко від України, вона не піддалася перспективній моді вкрайзаідеологізованих радянських часів, а коли настав час зрілості, твердо сказала: я ‑українка! Звідси ‑ її велика духовна сила, прагнення будувати нову Україну ‑ незалежну!

Обидві художньо-документальні повісті ненав’язливо спонукають заглянути в себе, знайти необхідні точки дотику у суто своїй житейській історії, аби все це покласти у підмурівок успішного зростання не десь там, за морями-океанами, а в своїй рідній Україні.

«Синдром горобця» (Ніжин, Орхідея) ‑ книга памфлетесе, новоствореного автором жанру, синтезованого з різних, уже відомих, сплавів, побачила світ у 2016 році. Тут сучасні злободенні теми тісно переплітаються з історією, показано динаміку того ж самого виростання українця над собою.

Варто процитувати автора: «Я міг би промовчати ‑ як і переважна більшість. Я спокійно пройшов би мимо ‑без попелу на свою голову. Та я свідомо викликаю вогонь на себе! Щоб хоч трохи зруйнувати підвалини нашої всеохопної байдужості. Все, що ми мали і могли примножувати, називається одним іменем. Парадокс суто український: а ми його вибрали, як виявляється, лише для того, щоб було кого закидати камінням... Наче й не знали: діамант, скільки б його не обмазували (будь-чим!), усе одно залишається діамантом! Навіть пощерблений. То навіщо обгиджувати?.. Чи роботи більше не видно?.. А її ж у нас ‑прірва неісходима!»

Книга змушує нас задуматися, переосмислити цінності, стати нарешті справедливішим ‑до всіх, як і до себе.

Хто зробить правильні висновки, якщо не розумний?

Для чого ми безкінечно помиляємося в своєму історичному поступі? Невже лише для того, щоб на наших помилках училися інші, а не ми самі - в першу чергу?

У цій книзі автор чудово показав себе як аналітик, що дуже важливо в журналістиці, якщо хочеш, щоб твоя робота була цікавою.

Це ж саме ніжинське видавництво в 2019 році випустило книгу віршів і поем «Озноб», у якій яскраво запульсували мотиви майданів і війни на сході України, сучасні світові проблеми і, звичайно ж, висхідне продовження невтомного і різнобічного заглиблення в себе. Похід по Шевченківську премію 2023 року знову виявився невдалим.

У 2020 році вийшла художньо-публіцистична книга «Де гуляв козак Пручай» (Ніжин, Орхідея), у якій автор піднімає проблему духовного виродження України ‑через проблему зникнення сіл. Біль ‑неймовірний. Як і безвихідь, у якій ми нині крутимося, наче в’юни в козубці. Та не здаємося, шукаємо вихід... До Шевченківської премії в галузі журналістики і публіцистики за цю книгу автор теж не дотягнувся.

2022 рік, незважаючи ні нащо, ознаменувався для автора новою поетичною збіркою «Навпроти» (теж Ніжин, Орхідея), де значно поглиблюються соціальні мотиви, розширюються тематичні обрії. Надзвичайно важливої ваги набирає історія України, війна з рашистами, а особливо - питання: що глибше проросло: Україна в людину чи навпаки ‑ людина в Україну? Від цього, власне, й залежать наші успіхи в майбутньому.

Коментарі
Автор(-и): Володимир Мула / Розділ:

Документальний фільм «ЮКІ», автор: Володимир Мула (режисер), створено: ТОВ «ТелеПростір Студіо», рік першого оприлюднення: 2020.

Висунуто Державним підприємством «Національна кінематика України».

 

Документальний фільм «ЮКІ» Володимира Мули

 

Володимир Мула
Володимир Мула
Володимир Мула і Вейн Грецкі
Володимир Мула і Вейн Грецкі

Режисер фільму "Юкі" Володимир Мула: Ми показали, що українці – не нація, яка тільки страждає і просить фінансової допомоги. Нам є, чим пишатися

 

Режисер фільму "Юкі" Володимир Мула в ексклюзивному інтерв’ю УНІАН розповів, як збирав матеріал для свого фільму, що стало запорукою успіху документальної картини у прокаті та який квест довелося пройти, щоб записати відео з Вейном Грецкі.

Другий тиждень в українських кінотеатрах демонструється документальний фільм «Юкі. Історія перемог вільних українців», який отримує багато схвальних відгуків як від кінокритиків, так і від глядачів. Це історія про нащадків українських емігрантів, які стали світовими зірками хокею та отримали престижний Кубок Стенлі. В ексклюзивному інтерв’ю УНІАН режисер стрічки Володимир Мула розповів про процес роботи над картиною, чому вона знімалася цілих три роки, та чого не вистачає українському кінематографу.

Розкажіть, будь ласка, як взагалі у ваше життя прийшло кіно? Адже університет ви закінчували з технічної спеціальності, а потім працювали журналістом.

Я працював на телебаченні і мав дуже багато відряджень у різні країни. І так трапилося, що під час одного з відряджень у Сполучені Штати я накопичив дуже багато відеоматеріалу про українців у США. Приїхавши назад, я зробив цикл відеорепортажів на 50 серій про українців, про американців, про їхнє ставлення до України.

 

Цей цикл дуже добре пішов. І я замислився над тим, аби зробити кіно і об’єднати усі ці історії в один відеофайл. Так вийшов фільм «Американська мрія». Ми показали його у двох кінотеатрах - в Києві та у Львові. Несподівано обидва покази пройшли з аншлагом. Тоді прозвучала думка про те, чому ми обрали для фільму пересічних людей, які не так багато досягли в Америці, й сюди повертатись не планують. Мовляв, може краще зняти щось про тих українців, які багато чого досягли там. Це був показник того, що люди такі історії хочуть почути.

Тож я взяв з собою оператора, і ми поїхали з ним знімати кіно вже про відомих у своїй сфері українців. Це не були українці рівня Міли Куніс, які на слуху у всіх, - ми обрали тих, хто досяг чогось у своєму виді діяльності та мав хороший імідж. Так ми зробили кіно «Американська мрія. У пошуках правди», і він вже йшов у 35-ти кінотеатрах в Україні. Це дозволило продати цей продукт і на український ринок, і на міжнародний канал. Це також було перше українське кіно, яке навіть показували у літаках Turkish Аirlines, що, звичайно, дозволило здобути додаткову прихильність глядачів.

Матеріал для третього фільму - «Юкі» - ми шукали два роки, робили дослідження, писали сценарій, проводили зйомки. І коли з’явилися кошти Держкіно, ми вже чітко знали, на що вони підуть та швидко все зняли. Зараз фільм розписаний на понад сто екранів, що для документального фільму - грандіозно.

Ви розповідали, що працювали над «Юкі» три роки. Чому це забрало стільки часу?

Насправді для документального кіно три роки – це небагато, але це багато з точки зору пошуку фінансів і мотивації. Насправді таке кіно можна зробити й за рік, якщо мати фінансування, розписаний кошторис, команду і бачення, як ти хочеш це зробити.

Вийшло так, що на етапі дознімання у нас закінчилися кошти, і я звернувся у Культурний фонд за фінансуванням, проте отримав відмову. А я розумів, що без глобальної фінансової підтримки це кіно не вийде, тому що, наприклад, за архівне відео НХЛ (Національна хокейна ліга - професійна спортивна організація, яка об'єднує хокейні клуби США і Канади, – УНІАН), яке мало увійти в основу нашого фільму, треба було сплатити шалену суму грошей. А це потрібно було зробити, адже давало нам право не лише вставити ці відео у фільм, але й використовувати назви клубів, логотипи. Без контракту з НХЛ ми навіть не могли використати відеозйомку фанатів на стадіоні, яку зробили на власну ж камеру. Для нас це було важливим, адже ми хотіли показати культуру вболівання, присутню там, культуру взагалі цього виду спорту в Північній Америці. Таким чином, велика частина коштів, яку ми отримали від Держкіно, пішла саме на це.

Проте це дало змогу перевести фільм у правове поле, і тепер я знаю, що він житиме не один рік, адже у нас буде змога показувати його на всіх майданчиках по всьому світу.

А чи траплялися під час знімань якісь форс-мажорні ситуації?

Звичайно. Наприклад, я до останнього не знав, чи я запишу Вейна Грецкі (канадський хокеїст українського походження, один з найвідоміших спортсменів XX століття, – УНІАН). Я вже почав робити чек-ін на літак в Київ, і цієї миті мені приходить повідомлення, що Грецкі погодився дати інтерв’ю. Я розумію, що це класно, але також я розумію, що мені треба зробити дуже багато всього ще до цього інтерв’ю. Маю на увазі не інформаційну підготовку, а технічні та логістичні моменти. Я вже навіть оператора відпустив. Це був насправді квест. Але певне знання країни, напрацьовані контакти допомогли мені вийти з ситуації.

Я розумів, що цей фільм без Грецкі та з ним – це зовсім різні рівні. Вейн Грецкі в цьому фільмі – це як Мадонна в шоу-бізнесі. Це людина, яку хочуть зобразити на п’ятидоларовій банкноті в Канаді. Про що ми можемо тут говорити? В Україні людини такої величини немає, у світі це - одиниці. А він на камеру підтвердив своє українське походження, не цурається цього, адекватно про все розповідає, знає, що в Україні відбувається. Це дуже класно.

Яку мету ви переслідували, знімаючи цей фільм? Надихнути? Показати, що українці сильні та вміють досягати свого? Щось інше?

Основною метою було не просто надихнути українців, а взагалі відкрити їм очі на те, що наші люди за кордоном – це не тільки втікачі й емігранти, а набагато більше. Що це - велика рушійна сила, яка може допомогти нам, українцям, стати провідною нацією у всьому світі, просто ми чомусь цю допомогу не використовуємо. 

Я хотів зробити кіно, яке нікого не буде очорнювати, а буде патріотичним, позитивним, надихаючим. І яке допоможе підняти імідж України у світі та покаже, що українці не є нацією, яка тільки плаче, страждає і просить фінансової допомоги, а яка насправді має, чим пишатися, у тому числі завдяки тим людям, які зібрані у нашому фільмі.

Ваш фільм отримує багато схвальних відгуків. Чи очікували ви такого фідбеку?

Я наперед не думав про те, який фідбек буде. Я розумів, що ми робимо цікаве, патріотичне кіно. Ми хотіли зробити не кіно про хокей – він лише один з елементів. Головне що об’єднує історії всіх наших героїв в одну – це те, що в кінці вони скажуть, що пишаються бути українцями.

Серед глядачів «Юкі» лунала думка, що, хоча герої фільму й видатні люди, які зуміли досягти успіху у США та Канаді, вони зробили це вже як мешканці іншої країни. Тож ми, мовляв, не можемо пишатися ними лише через те, що вони українці за походженням. Що б ви відповіли на це?

Тут треба говорити про те, що всі ці люди зберегли українську ідентичність, вони кажуть: «I’m proud to be Ukrainian» (я гордий бути українцем, – УНІАН). І тут важливо зрозуміти, що нам варто змінити сприйняття цих людей у світі. Це дуже велика рушійна сила і дуже великий актив, який готовий допомагати Україні й українцям, але останні не хочуть цієї допомоги та вважають, що ці люди не повинні вважати себе українцями.

Коли я створював це кіно, протягом трьох років я отримував дуже багато меседжів, зі мною намагалися зв’язатися люди, які хоч і не говорять українською, проте знають, що їхні предки з нашої країни, вони ідентифікують себе як українців, і вони мені пропонували допомогу - відкрито, щиро і без будь-яких зобов’язань. Вони просто тішилися з того, що про таких людей, як вони, зняли ціле кіно.

Те, що нашим фільмом ми можемо дати початок для більш глобальної співпраці на державному рівні, допомогти напрацювати культурні, фінансові, освітні зв’язки – це дуже класно. Міністерство закордонних справ повинне хапатися за таке кіно.

І ваш перший фільм «Американська мрія», і «Юкі» - фільми про українських мігрантів. Чи вважаєте, що ті українці, які досягають успіху в Україні, роблять це не «завдяки» чомусь, а саме «всупереч» тим умовам, в яких ми всі живемо тут?

Безумовно, це важливо, у якій країні ти знаходишся. Але ж тут треба говорити про прагнення до перемоги, чого нашим людям вистачає. Українці пристосовані до життя в будь-яких умовах і досягають результату в складних обставинах. Наприклад, якщо ми беремо Вейна Грецкі, то йому все легко не давалося. Дуже важка праця покладена в основу того, що зараз він суперзірка. Є історія, коли Вейн грав у професійному клубі в Едмонтоні, але не заробляв багато грошей, і у перші роки виступу за Едмонтон кошти йому давав батько. Це може звучати дивно, але були такі умови.

І всі ті українці, які приїжджали у Канаду, приїжджали, м’яко кажучи, не розважатися. Їм, з одного боку, давали землю, але її ще треба було пристосувати до того, аби там можна було жити, вирощувати овочі на продаж і так далі. Всі наші люди були більшою мірою роботягами, які не просто виживали там, а які дуже важно працювали. І те, що їхні діти у другому-третьому поколінні змогли досягти своєю працею значних вершин і зафіксувати своє ім’я на кубку Стенлі – це грандіозно, тому що передумов для цього не було.

Мало того, що «Юкі» - документальний, а не художній фільм, на широкі екрани картина вийшла не у найвдаліший для прокату час. Чи плануєте якось популяризувати його в інший спосіб? Можливо, викласти для перегляду в інтернет?

Зараз у нас закінчиться прокат в Україні, потім ще буде показ на телебаченні, і наступний вже етап – це вихід на Канаду та на Америку. Там буде обмежений прокат та стрімінгові платформи.

Взагалі ми змінили трохи тенденцію і показали, що український глядач може іти в кінотеатри і на документальний фільм. Плюс, у нас є повністю англомовна версія фільму. Ми зробили кіно, яке буде цікавим і для канадського та американського ринків, тому що у фільмі є оригінальна озвучка, всі герої впізнавані, ми маємо контракт з НХЛ. Це, як мінімум, викликає зацікавленість: «А що, це українці зняли?». Ніхто ніколи до нас такого фільму не знімав.

У Канаді і в Америці хокей дійсно популярніший вид спорту, ніж у нас. Проте для українського глядача спрацьовує ефект несподіванки. Він думає: «А що, справді так багато українців є володарями кубка Стенлі?». Наприклад, Вейн Грецкі ніде, окрім нашого фільму, не підтверджував, що він є українцем. Фільм же зовсім не про хокей. Але нам вдалося просвітити людей, який взагалі внесок зробили українці у цей вид спорту.

А самі герої ще не бачили готовий фільм?

Вони його побачать у наступному році, коли він транслюватиметься в Америці та Канаді. Вони чекають, питають, коли вже. Це буде дуже класно, коли вони дочекаються і самі побачать дуже багато фактів, які й для них невідомі. У нас все архівно задокументовано і підтверджено.

Ви сьогодні отримали перші дані щодо успішності фільму у прокаті за тиждень показу. І там непогані цифри. Як ви оцінюєте цей попередній результат?

Там дуже цікаві цифри (фільм обійшов художні стрічки з у рази більшими бюджетами та закріпився на сьомому місці серед усіх фільмів, які є зараз у прокаті, – УНІАН). Я думаю, якщо кінотеатри протримали б нас у такому розкладі, то цифри б навіть не подвоїлися, а потроїлися. Тому що саме зараз йде хвиля у соцмережах, дуже багато людей про це пишуть і говорять.

Кінотеатри повинні розуміти, що на документальне кіно затягнути глядача у рази складніше, ніж на художнє. І те, що ми бачимо ажіотаж навколо фільму, – це унікальна річ. Я розумію, що коли на другий тиждень кінотеатри скоротили кількість сеансів та забрали багато вечірніх, глядачам потрапити на фільм буде у рази складніше. Я не засуджую кінотеатри, але констатую факт.

Проте я вважаю, що цифри у нас дуже хороші. Особливо у ситуації, коли глядачі в принципі стали менше відвідувати кінозали.

Взагалі, на вашу думку, чи не варто починати відмовлятися зараз від прокату на великих екранах та переходити в онлайн?

Як я вже сказав, у нас буде стрімінгова історія з Нового року. Я переконаний, що глядач, якого ми не зачепили кінотеатральним прокатом, обов’язково подивиться кіно на стрімінгах, це нормальна річ. Наше кіно добре підходить для таких платформ.

Я думаю, що наш глядач стає все більш свідомим і він готовий платити за перегляд фільмів онлайн. Платоспроможність є. Інше питання, як ти будеш фільм розкручувати. На сторінці фільму у Фейсбук у нас охоплення – понад мільйон користувачів, трейлеру – 800 тисяч. Тобто цифри вражають.

У вас є плани з часом змінити жанр і зняти художнє кіно? Чи вам подобається працювати саме у документалістиці?

По-перше, мені подобається у документалістиці працювати, а, по-друге, на художнє кіно потрібна ще більша команда і ще більший бюджет. Кошти, правда, зараз є можливість отримати від Держкіно. Але все-таки команда, сценарій – все це грає роль. Можна, звісно, казати: «О, все, я готовий знімати повнометражні художні фільми». Але хочеться все ж не просто штампувати кіно, аби воно було, а й було історично важливим. Тому що те, що роблю я, я стараюся робити так, аби фільм потенційно був цікавим великій кількості людей і міг проіснувати не один рік. Те, що мої попередні фільми й досі користуються популярністю, зокрема в Америці, - дуже важливо.

Чи не має у вас відчуття, що кінематограф занадто зосередився на екранізації історичних сюжетів та фольклору й ігнорує інші сюжети та жанри?

От ми якраз і працюємо з іншими сюжетами, тому що тема фільму «Юкі» не лежить на поверхні. Потрібен не один рік, щоб зрозуміти усі ті теми, які підіймає цей фільм. Якщо говорити про історію української еміграції до Америки та Канади, можна знайти багато нерозкритих тем, які будуть пов’язані не лише з еміграцією, а й з внеском українців у різні культури, будуть дуже цінні з історичної складової.

Який етап, на вашу думку, зараз переживає українське кіно? Чи знімаються зараз українські фільми, які можна було б вважати видатними?

На мій погляд, зараз у нас період привчання українського глядача до вітчизняного кінематографа. Багато фільмів знімається, але не так багато з них змушують глядача змінити думку про українське кіно. На мій погляд, якраз наше кіно змінює цю парадигму і дозволяє українському глядачеві змінити враження.

Кінематографісти повинні зрозуміти, що ми всі робимо одну річ, велику справу, і є відповідальними за те, що ми показуємо. Тому я дуже радий, що у нас виходить багато якісних фільмів, які перемагають на кінофестивалях, здобувають хороші відгуки західної преси, мають велику глядацьку аудиторію. Але хочеться, щоб продюсери підходили до цього не лише з фінансової точки зору, хоча це важливо, а й з соціальної, такої, що лишатиме слід в українській культурі.

Які ще проблеми є у нашого кінематографу?

Насправді проблема комплексна. По-перше, це брак високоякісних акторів. Хоча у нас є талановиті артисти, але український глядач просто не звик їх бачити на екрані. Тут потрібен час і хороші проекти, щоб ці люди полюбилися глядачеві. Тому що зараз ми бачимо, що у художніх фільмах акторів заміняють на співаків, артистів з розважальної сфери, з надією на те, що впізнавані обличчя затягнуть глядача до кінозалу. Я не хочу критикувати цей підхід, але він не дає надію молодому акторові, не дає йому стимулу розкритися, працювати над собою та професійно зростати.

По-друге, якщо ми беремо патріотичну складову, надзвичайно добре, що у нас багато фільмів знімається саме про українців. Але, мені здається, що у нас мало фільмів, які прославляють українську націю. Вони є, але їх небагато. От, наприклад, «Юкі» - це фільм не про плач, там ніхто не скаржиться. Так, ми підіймаємо трагічні сторінки нашої історії, ми не можемо про них не говорити, але картина спрямована на почуття піднесеності, гордості за українців, впізнаваності України, як бренду, в світі.

Оскільки, за великим рахунком, про Україну у світі дуже мало знають, такі фільми критично необхідні нам на міжнародному ринку. Про Україну є багато перекрученої та непідтвердженої інформації.

Нам вдалося зробити кіно по-доброму пропагандистським, тобто це в чистому вигляді хороша пропаганда України у світі. Це те, що, в першу чергу, повинна робити держава на міжнародному рівні.  У нас немає культури такої «правильної пропаганди». А це потрібно робити. Ми ж чомусь сподіваємось, що це хтось за нас зробить, так не буває.

Розкажіть, будь ласка, про свій наступний проект «Трендсеттеры». Що це буде і про кого?

Так, це буде на замовлення каналу «Настоящее время» у Празі. Ми зняли їм пілот ще в серпні, і зараз йде затвердження цього проекту. Це будуть невеличкі епізоди про людей, які створили в Україні якусь класну ініціативу чи запустили бізнес, якийсь проект, і це у них так класно пішло, що вони готові про це розповідати, ділитися враженнями. Це будуть люди, які задають тренди, які створюють і генерують якісь ідеї, і є тією рушійною силою, що змушує інших людей піднятися з дивану і теж зробити щось круте. Наприклад, у нас був герой, який відкрив айті-академію для дітей сиріт. Саме про людей, які створюють такі унікальні речі й потрібно розповідати.

 

Автор: Ольга Броскова

Джерело: УНІАН

Коментарі
Автор(-и): Віктор Жадько / Розділ:

Книги «Коли б то Бог дав мені притулитися до університету», «У всякого своя доля», автор: Віктор Жадько, видавництво: «ПП «Рута» (м.Житомир), роки видання: 2021, 2022.

Висунуто Музеєм «Кобзаря» Т.Г.Шевченка м. Черкаси.

 

Книги «Коли б то Бог дав мені притулитися до університету», «У всякого своя доля» Віктора Жадька

 

Коментарі
Автор(-и): Владислав Стольников / Розділ:

Книжка «Ужинок серпневого надвечір’я», автор: Владислав Стольников, видавництво «Український письменник», рік видання: 2022.

Висунуто Публічною бібліотекою імені Лесі Українки для дорослих міста Києва.

 

Книга поезій «Ужинок серпневого надвечір’я»Владислава Стольникова

 

Коментарі
Автор(-и): Віталій Кравець / Розділ:

Серія робіт «Анатомія Безхребетних», автор: Віталій Кравець, місце оприлюднення: Виставка в галереї «Дукат» (м.Київ), рік першого оприлюднення: 2022.

Висунуто мистецькою галереєю «Дукат Арт» (м.Київ).

 

Серія робіт «Анатомія Безхребетних» Віталія Кравця

 

Російській бестіарій від Віталія Кравця

 

«Культура ‑це поле боротьби», ‑стверджує Едвард Саїд у творі «Культура й імперіалізм». Тож культура може бути згубною, а надто, коли утворюється на ксенофобських і відверто антилюдяних принципах, зраджуючи саму себе, перетворюючись із плекання людяності на пропаганду масового вбивства людей.

У проекті «Анатомія безхребетних» київського художника Віталія Кравця влучно показано, що осердям російської ідентичності, вираженої в культурі та мистецтві, є хвороба. Від поезії Пушкіна, профіль якого трансформується у ствол пушки на картині «Дуелянт-реваншист», до сучасного російського маскульту вона пронизана ворожістю до всього чужого, дегуманізацією людини, імперською пихою та потворними некрофілічними потягами. Ерих Фром у творі «Гітлер і некрофіли» визначив некрофілію як «потяг до руйнації живих структур». У роботах Віталія Кравця цей потяг втілюється в макабричних образах, запозичених із різних сфер російської культури. Художник майстерно деконструює ці образи, виявляючи їхню потворну сутність. Так, приміром, Буратіно перетворюється на Бурятіно ‑жахливе поєднання елементів людської тілесності зі смертоносною реактивною системою залпового вогню. Візуальні та літературні сюжети переплітаються з музичними: художник досліджує формування аґресивних і брехливих російських наративів від використання у медійному просторі «Лебединого озера» Чайковського до пісень Єгора Лєтова. Образи з російських народних казок і сучасного фольклору перетворюються на жахливі знаряддя вбивства та інструменти деґрадації. Так одяг ватник стає тюремним «Ватним костюмом», казкова оселя відьми «ізбушка» лячною «Ізбушкою-амфібією», традиційний самовар дурнуватим «Самоваром-самоходом», а музичний інструмент баян моторошним «Мотобаяном».

Образи, що ми їх бачимо на цих та інших картинах, водночас є продуктами нестримної фантазії митця та правдивими презентаціями жахів російського світу смерті.

 

Вахтанґ Кебуладзе

Коментарі
Автор(-и): Олександр Тищенко, Юрій Курач / Розділ:

Концертна програма «Зацвіла в долині червона калина...», автори: Олександр Тищенко, Юрій Курач, місце оприлюднення: Національна філармонія України, рік першого оприлюднення: 2022.

Висунуто громадською організацією «Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

 

Концертна програма «Зацвіла в долині червона калина...» Олександра Тищенка і Юрія Курача

 

Коментарі