Офіційний веб-сайт

Подані роботи

Автор(-и): Олег Чорногуз / Розділ:

Роман «Примхи долі, або Велика гра», автор: О.Чорногуз, видавництво «КИТ», рік видання: 2017.

 

Сатиричний роман «Примхи долі, або Велика гра» Олега Чорногуза

 

Лист-підтримка

 

Чомусь так на світі повелося, що визнають людину і дають їй різні нагороди вже після того, як її не стало. Але ж можна розірвати такий шаблон і нагородити людину ще за її життя. Маю на увазі нашого сучасного видатного письменника-сатирика Олега Чорногуза.

Зайшовши до сільської бібліотеки у невеличкому селі Левків на Крижопільщині, серед інших книг побачив твори Олега Чорногуза у семи томах, і був дуже здивований, що у такій глибокій провінції є книги сучасного класика Олега Чорногуза, а в райцентрі Крижополі – 15 томів, вибране Олега Чорногуза.

Його сатиричний роман «Аристократ із Вапнярки» можна зустріти в бібліотеках в усіх наших селах на Вінниччині і майже в кожній сільській хаті. Тому, взявши мобільник і зателефонувавши Олегу Чорногузу, сказав йому, що він вже як Тарас Шевченко відомий, тільки премії, як не дивно, імені Великого Кобзаря, досі не присудили.

У ці дні я згадав радіопередачу по республіканському радіо і запам’ятав зауваження одного відомого письменника, який дивувався, що такий популярний письменник нашого часу як Олег Чорногуз досі не має Шевченківської премії, хоча премію імені Тараса Григоровича отримують вже його учні. Складається враження, що у суспільстві ведеться якась дивна підкилимна боротьба проти такого активного сатирика і публіцистика, автора гострої іронічної публіцистики, та його відомих книг: «Діти колонії», «Рабів на бал не запрошують», «Вогнеслов», «Дорога до України». Може, тому, що від його сатири, зокрема сатиричних романів Олег Чорногуза сильним світу цього крутить в носі і вірнопіддані владі члени Комітету кон’юнктурно тримають ніс по вітру. Може нинішній Комітет у часи , коли й народом обраний Президент належить до когорти таких самих сатириків, як і Олег Чорногуз, завітає нарешті в стіни згаданого Комітету Справедливість, що вічно запізнюється, і Об’єктивність й тоді Олег Чорногуз таки отримає цю багатостраждальну премію, через яку деякі видатні письменники передчасно йшли в інші світи, не знайшовши правди тут, на землі.

В Олега Чорногуза, як відомо, є чимало різних нагород: орденів, літературних премій, бо він для цього зробив чимало для народу України, як заслужений діяч України, письменник, журналіст. Зокрема, сам заснував понад три премії: Імені Остапа Вишні, Імені Степана Олійника, Імені Степана Руданського.

Поставив пам’ятник Степану Руданському разом з Миколою Катеринчуком на батьківщині класика.

Олег Чорногуз обіймав посади головного редактора двох журналів «Перця» і «Вуса» (видання українських сатириків). У числі першої двадцятки отримав почесну відзнаку «Золотий письменник України». Його романи оповідання, публіцистика перекладалися на кілька світових мов. Зокрема, на англійську.

Цікаво, скільки потрібно зробити ще великому письменнику (нашому українському Марку Твену чи нашому українському Сервантесу), щоб отримати премію Т.Г.Шевченка.

У нашому містечку Крижополі мені випала висока честь при підтримці керівництва району заснувати музей народного гумору. Крижопільчани, шануючи Олега Чорногуза назвали цей Музей іменем Короля сатиричних українських романів.

Отож, від себе особисто, від крижопільського осередку гумору і сатири та від імені своїх земляків-крижопільчан прошу підійти до творчості Олега Чорногуза об'єктивно і нарешті виправити ту несправедливість, що панувала поміж членів згаданого Комітету попередніх років.

Олег Чорногуз знаний в народі! Це одне з найпопулярніших в Україні імен!

 

Завідувач Крижопільського музею гумору

Володимир Танцюра

Коментарі
Автор(-и): С.Маслобойщиков, Н.Рудюк, О.Бегма / Розділ:

Вистава «Verba» за мотивами драми-феєрії Леся Українки «Лісова пісня» Національного академічного драматичного театру ім.І.Франка, автор інсценізації, режисер, художник-сценограф С.Маслобойщиков, художник по костюмах Н.Рудюк, композитор і виконавець ролі Лукаша О.Бегма, рік оприлюднення: 2019.

 

Вистава «Verba» за мотивами драми-феєрії Леся Українки «Лісова пісня» Сергія Маслобойщикова, Наталії Рудюк, Олександра Бегми

 

Лист-підтримка

 

Постановка спектаклю «Verba» за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка стала справжньою подією в культурному житті столиці і, безумовно, займе гідне місце в історії українського театру.

Новаторська, сучасна, цікава в багатьох аспектах інтерпретація шедевру Лесі Українки представлена Сергієм Маслобойщиковим — режисером, автором інсценізації і художником-постановником спектаклю «Verba». Дуже уважне прочитання й глибоке осмислення концептуальних філософських, світоглядних, психологічних засад, закладених поетесою в «Лісову пісню», призвели до появи цілісної, напрочуд красивої вистави, своєрідного послання Лесі Українки глядачеві ХХІ-го століття.

«Verba», власне, як і «Лісова пісня», є виявом альтернативної реальності, в якій вільно співмешкають істоти і явища не лише «видимого» світу. Тільки у «Verba» — це вже реальність, позбавлена наїву початку ХХ-го століття, більш хитка і тривожна. На сцені її втілено як дерев'яну конструкцію — будинок-не будинок, швидше — прихисток, побудований з дощок спиляного дуба дядька Лева.

Лаконічну й довершену сценографію стилістично підтримують костюми, напрочуд винахідливі, прості й вишукані водночас (художник по костюмах Наталія Рудюк] та музика, створена Олександром Бегмою (до речі, він виконує роль Лукаша), яка спирається на музичні теми, долучені до п'єси самою Лесею Українкою і розвиває їх у власну музичну стратегію.

В результаті маємо магічний простір, у якому час втрачає лінійність. Крізь його портали герої «Лісової пісні» можуть вільно переходити у будь-який момент своєї історії і заново переживати події, які з ними тоді відбулись. Вони і глядача ведуть за собою, примушують замислитись над глибинною філософською сутністю, здавалось би, з дитинства знайомого твору, по новому прислухатись до ніжного, сильного, пророчого голосу Лесі Українки.

Мимоволі замислюєшся про різне ставлення до класики. Наприклад, в світі постійно з'являються нові кінофільми та спектаклі за п'єсами Шекспіра. Щоразу це новий твір мистецтва, але в основі кожного — геніальні тексти великого англійця. Так продовжується його творче життя, його вплив на мислення й почуття все нових поколінь. Якби у сучасних митців превалювало бажання ставити Шекспіра, «шанобливо» дотримуючись театральних традицій часів драматурга, то, напевно, інтерес до нього вже давно б згас.

Саме в цьому сенсі спектакль «Verba» є не просто самостійним досконалим мистецьким твором, а давно очікуваним новим кроком у розвитку українського театру.

Колектив Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького гаряче підтримує номінацію спектаклю Сергія Маслобойщикова та його творчої групи «Verba» на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка 2020 року.

Директор Музеювидатнихдіячів української культури

Наталія Терехова

Коментарі
Автор(-и): Петро Шкраб'юк / Розділ:

Книга «Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців», автор: Петро Шкраб'юк, видавництво «Сполом» (м. Львів), рік видання: 2018.

 

Книга «Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців» Петра Шкраб'юка

 

Коментарі
Автор(-и): Леся Степовичка (Шуманн Олександра Несторівна) / Розділ:

Двотомник «Німці в гόроді», автор: Леся Степовичка (Шуманн Олександра Несторівна), видавництво: «Ліра» (м.Дніпро), рік видання: 2012.

 

Двотомник «Німці в гόроді» Лесі Степовички

 

Лист підтримки

для представлення

на здобуття Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

Комунальний заклад "Дніпропетровська обласна бібліотека для молоді імені М.Свєтлова" підтримує представлення Комунального закладу культури "Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека імені Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія" на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка в номінації "Публіцистика, журналістика" Степовички Лесі (Шуманн Олександри Несторівни) - авторки двокнижжя художньо-публіцистичної прози "Німці в городі", виданої у м. Дніпро видавництвом "Ліра" (Кн. 1. - 2012. - 408 с; Кн. 2. - 2016. -448 с).

До динамічного макросюжету двокнижжя авторки увійшли невигадані історії, поєднані темою "Україна і світ". Що може бути сучасніше та актуальніше сьогодні, коли точиться війна на Сході, коли вороги й друзі помінялися місцями, коли здобуто "безвіз", коли триває нескінченне, вороже розхитування нашої Незалежності?з одного боку, та її наполегливе виборювання - з іншого? І в центрі розбурханої Європи - Україна в огні. Письменниця Леся Степовичка вміє говорити про це не лише твердо і переконливо на мітингах (вона є активною учасницею двох Майданів), а й -ніжно на сторінках своїх книг, можливо тому, що це є художня проза відомої поетеси з сильним публіцистичним акцентом. Вона свідомо працює над формуванням національної свідомості молоді. Авторка часто спілкується зі школярами, студентами, користувачами бібліотек, активно підтримує молодих літераторів. Леся Степовичка є членом журі багатьох обласних літературних конкурсів, всеукраїнського літературно-мистецького конкурсу, присвяченого поетесі Олені Телізі "Щоб далі йти дорогою одною" та ін.

Сучасний глядач примхливий і вимогливий. Молоді не люблять літератури, яка "вантажить", вони віддають перевагу літературі, яка розважає. І сучасному письменникові треба шукати компроміс між легкістю викладу і глибиною прихованого надзавдання. Йому інколи доводиться балансувати між "втратою читача" і "втратою себе самого", заграючи з читачем. Авторка "Німців в городі" не заграє з читачем, але дбає про читабельність прози і водночас про збереження головного глибинного авторського посилу.

Серйозність тематики і легкість при читанні, є, вочевидь, наслідком неабияких письменницьких зусиль. їх було оцінено класиками української літератури. Передмову до книги написав Святослав Караванський (СІЛА), а післямову - Анатолій Дімаров. Відгуки та рецензії, які з'явилися у пресі на 2-томник художньо-публіцистичної прози, належать перу відомих літературних критиків та науковців, таких як академік М. Г. Жулинський, професори вишів С.Кіраль та М.Степаненко, І.Фарина та ін. Маємо на полиці нашої бібліотеки захоплюючу книгу у двох томах і наша молодь цікавиться нею, особливо, після зустрічей з талановитою авторкою. Книга має виховний ефект, оскільки спрямована на державотворення та демократизацію українського суспільства.

Усе вищесказане дозволяє колективу Комунального закладу "Дніпропетровська обласна бібліотека для молоді ім. Михайла Свєтлова" підтримати представлення двокнижжя художньо-публіцистичної прози Лесі Степовички "Німці в городі" на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року в номінації "Публіцистика, журналістика".

 

"Дніпропетровська обласна бібліотека для молоді імені М.Свєтлова"

Коментарі
Автор(-и): Микола Бондаренко / Розділ:

Книга-альбом «Україна-33: кулінарна книга. Пам’ять людська». Видання друге», автор: Микола Бондаренко, видавництво: «Видавничий будинок «Еллада» (м.Суми), рік видання: 2018.

 

Книга-альбом «Україна-33: кулінарна книга. Пам’ять людська». Видання друге» Миколи Бондаренка

 

Комітету з національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

Вельмишановні пані та панове!

Я, Віктор Володимирович Казмірчук, звертаюсь до Вас з клопотанням на підтримку кандидата Миколи Михайловича Бондаренка на здобуття премії в номінації "Візуальне мистецтво".

Серія гравюр М.М. Бондаренка «Україна-1933. Кулінарна книга. Пам'ять людська.» присвячена болючій темі жахливого голодомору в Україні в 1933 році. Терор голодом, який діяв тоді в Україні був карально-репресивною акцією спрямованою на знищення самодостатніх селянських господарств – соціально-економічних основ нації. Микола Михайлович ще в 80-ті роки минулого століття почав працювати з архівними документами, спілкувався з людьми, які самі пам’ятали страшні часи 1933 року або знали про трагічні випадки з оповідань своїх близьких. Люди намагались врятуватись від голодної смерті харчуючись «вершками і корішками» і так з’явилась ідея представити все у вигляді «кулінарної книги». Гравюри виконані графічно досконало, стилістично бездоганно, викликають жалість і сум за безвинно знищені душі.

Безмежна вдячність Миколі Михайловичу Бондаренку за художнє розкриття трагедії, яка замовчувалась десятиліттями. Кажуть, що всі ми родом з дитинства і що без минулого не буває майбутнього. Ці гравюри зв’яжуть страшне минуле, хочеться вірити, зі світлим майбутнім.

Я, як вчений, вважаю, що «кулінарна книга» - це не тільки досконалий художній витвір, але й величезна науково-дослідна робота, яка вартує, як мінімум, кандидатської дисертації.

Сподіваюсь, що мій лист спрямує вашу увагу на творчий доробок самобутнього Художника М.М. Бондаренка, представлений в оригінальному, досконалому втіленні на вічну згадку для прийдешніх поколінь про трагічну віху в історії українського народу.

Вважаю, що художник М.М. Бондаренко заслуговує присудження йому Шевченківської премії.

 

Завідувач лабораторії протимікробних

засобів ДУ «Інститут мікробіології

та імунології ім. І.І. Мечникова

НАМН України», кандидат медичних

наук, старший науковий співробітник

В.В. Казмірчук

 

                                         Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка

 

Звістка про висунення  Заслуженого діяча мистецтв, кавалера ордена «За заслуги» Миколи Бондаренка номінантом на Національну премію імені Тараса Шевченка в жанрі «Візуальне мистецтво» відгукнулася в моєму серці великою радістю, бо глибоко переконаний: самобутній митець заслуговує на високу відзнаку. Знаю його понад 30 років, добре знайомий з його творчістю і невпинно тішуся: з кожним роком, з кожною роботою Микола Михайлович зростає, піднімається на вищий щабель у графічній творчості. Його художні альбоми «Шевченкіана Миколи Бондаренка», «Слово  о полку Игорєвє», «Леся Українка «Лісова пісня», «Корінням із Сумщини», інші серії та окремі графічні твори, сотні екслібрисів засвідчують непересічність таланту художника-самородка. Тож цілком закономірно, що його персональні виставки з успіхом проходили у США, Японії,  Польщі, Словаччині, Росії. У численних міжнародних  виставках-конкурсах він займав призові місця. Його гравюри зберігаються в музеях, наукових і публічних бібліотеках нашої країни і зарубіжжя, приватних колекціях поціновувачів графічного мистецтва багатьох країн світу.

Осібне місце у творчості митця посідає тема голодомору в Україні 1932 – 1933-х років, якій присвячено понад 120 творів. У них автор з високою художньою майстерністю, глибоким філософсько-естетичним змістом відтворив у ліноритах трагедію українського народу, його здатність до виживання в неймовірно скрутних умовах.

Уперше, 2003-го року, серія з 89 гравюр після успішної персональної виставки була видана у США.  А за п*ять років – в Україні, але вже доповнена спогадами очевидців того страшного лиха, заподіяного комуністичним режимом. Наклад у 1000 примірників швидко став раритетним. Тож видавничий будинок «Еллада» (м. Суми) торік удруге видав художній альбом «Україна-1933: кулінарна книга. Пам*ять людська». Цього разу двома мовами – українською та англійською.

Микола Бондаренко живе на околиці села Успенка Буринського району Сумської області і мусить день у день займатися селянською працею, бо мінімальної пенсії на прожиття явно не вистачає. Відтак тримає в своєму господарстві корову та іншу живність, обробляє разом із дружиною чималий город. Водночас ні на день не розстається з олівцем і різцем і творить справжні дива – графічні роботи, які, без сумніву, є зразками високого мистецтва. Микола Михайлович – ерудит, наділений селянською інтелігентністю і разом з тим -- навдивовижу скромна людина. Тож якщо члени  Шевченківського комітету віддадуть свої голоси Миколі Бондаренку, не погрішать проти совісті.

 

                                                                                              Григорій Федорович Фастівець,

                                                                              член Національної спілки письменників України

м. Буринь Сумської області

Коментарі
Автор(-и): В.Таран, О.Харук, С.Харук / Розділ:

Цикли пам’ятних та ювілейних монет незалежної України у творчості мистецької групи «Арттріум», автори: В.Таран, О.Харук, С.Харук.

 

Цикли пам'ятних та ювілейних монет Володимира Тарана, Олександра Харука, Сергія Харука

 

Коментарі
Автор(-и): Андрій Топачевський / Розділ:

Книга «З Божого саду. Рослини і Тварини у Святому Письмі», автор: Андрій Топачевський, видавництво «Веселка», рік видання: 2016.

 

Книга «З Божого саду. Рослини і Тварини у Святому Письмі» Андрія Топачевського

 

Коментарі
Автор(-и): Світлана Короненко / Розділ:

Книга поезій «Містерії», автор: Світлана Короненко, видавництво «Ярославів Вал», рік видання: 2019.

 

Книга поезій «Містерії» Світлани Короненко

 

Лист-підтримка

 

Кількатисячна громада творчої спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України» підтримує подання на відзначення поетеси Світлани Короненко за творення книги «Містерії» (видавництво «Ярославів Вал», рік видання: 2019). Презентації і обговорення цієї талановитої книги поезій відбулись під час проведення Всеукраїнських фестивалів і конкурсів: «Пісенний вернісаж» у Київському будинку актора (квітень-2019), «Кришталевий Трускавець» (травень-2019), «Киданецький пісне цвіт» (с.Киданці Збаразького району, Тернопільської області, червень-2019), «Фантазії моря ‑ Кароліно-Бугаз» (смт. Затока Одеської області, липень-2019), «Боромля» (Сумська область, серпень-2019), Конкурс авторів і виконавців ім.Андрія Сови (м.Одеса, вересень-2019), «Веселі канікули осені» (жовтень ‑ 2019) ‑ учасники мистецьких свят надали високу оцінку експресивній, модерній поезії С.Короненко, як такій, що у високій мірі передає інтонації складної, непересічної епохи, у якій ми існуємо і діємо. Поезії «Містерій» дозволяють мати відповіді на болючі запитання духовного життя сучасника, допомагають у життєвому і моральному поступі усім, хто їх торкнувся.

Окремо слід відзначити музичний колорит, безліч енгармонійних відтінків, властивих поетичним образам зазначеної книги ‑ цьому сприяє плідна робота С.Короненко, як поета-пісняра, автора популярних пісенних зразків у виконанні провідних майстрів, лауреатів численних мистецьких імпрез, народних артистів України Олександра Василенка, Дмитра і Назарія Яремчуків, Олега Дзюби, Алли Попової, Світлани Мирводи, заслужених артистів Євгенії Костенко, Каріни Карасьової, Любові та Віктора Анісімових, Лариси Недін та інших.

Інтимна лірика, справжня, щира містика, талановите відтворення власних почуттів у сполуці з вічними явищами живої природи, дивовижна міфологічність образів поруч із звичними реаліями життя ‑ ця синтетичність поезій С.Короненко надає особливого шарму поціновувачам її творчості.

Творча спілка професійної естради України гаряче вітає вітчизняні літературу і мистецтво з появою «Містерій» Світлани Короненко і планує започаткувати концертно-мистецький проект для створення багатопланового музично-поетичного дійства на його основі у виконанні провідних майстрів, членів нашого творчого осередку ‑ і разом з тим підтримує відзначення чудової поетеси найвищою державною нагородою ‑ національною премією України ім. Т.Г.Шевченка 2020 року в номінації «Літературна творчість».

 

Президент творчої спілки «Асоціація діячів

театрального мистецтва України»,

заслужений діяч мистецтв України

В.В.Герасимов

Коментарі
Автор(-и): Л.Міляєва, О.Рішняк, О.Садова-Мандюк / Розділ:

Книга-альбом «Церква св.Юра в Дрогобичі. Архітектура, малярство, реставрація», автори: Л.Міляєва, О.Рішняк,О.Садова-Мандюк, видавництво «Київ», рік видання: 2019.

 

Книга-альбом «Церква св.Юра в Дрогобичі. Архітектура, малярство, реставрація» Л.Міляєвої, О.Рішняка, О.Садової-Мандюк

 

Лист-підтримка

 

Представлена на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року за номінацією «Публіцистика, журналістика» книга-альбом Л.Міляєвої, О.Рішняка, О.Садової «Церква св.Юра в Дрогобичі. Архітектура, малярство, реставрація» (м.Київ, видавництво «Київ», 2019 р.) є першою комплексною працею, яка присвячена видатній пам'ятці української дерев'яної архітектури ХV-ХVІ століть, включеній до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Попри зацікавлення науковців архітектурою і стінописом дрогобицької церкви св.Юра та визнання її визначною пам'яткою в контексті світової культури, вона залишається невідомою для більшості українських громадян.

У книзі розповідається про історію міста Дрогобича та його мистецьке життя, щоб пересічному читачу було легко уявити суспільно-культурне середовище на тлі якого храм існував впродовж століть. Авторам вдалось у зрозумілій формі цікаво пояснити значення кожного сюжету у настінному малярстві. Поєднання результатів наукових пошуків з популярним викладом матеріалу, дало змогу сформувати унікальне видання, спрямоване на популяризацію не лише окремо взятої пам'ятки, але й цілого пласту української культури тісно пов'язаного з культурою тогочасної Європи.

Книга-альбом Л.Міляєвої, О.Рішняка, О.Садової «Церква св.Юра в Дрогобичі. Архітектура, малярство, реставрація» заслуговує на присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року за номінацією «Публіцистика, журналістика».

 

Волинський краєзнавчий музей

Коментарі
Автор(-и): Галина Могильницька / Розділ:

Книга «Імена», автор: Галина Могильницька, видавництво «Український пріоритет», рік видання: 2017.

 

Збірка поем «Імена» Галини Могильницької

 

КНИЖКА ПРО ВІЧНЕ

Рецензія:   Могильницька Г.   Імена: поеми / Галина Могильницька. —  К.:

Український пріоритет, 2017. — 305 с.

 

Історія — це минуле. І, як відомо, минуле неможливо змінити. Але чому тоді за кожної зміни владної ідеології пишуться нові підручники історії, і наступне покоління вже не знає, що біле, що чорне, де правда, де вигадка на догоду новій владі. Історія як мозаїка. Спочатку це документи, факти, артефакти, які лежать купою різнокольорових черепків. З цих черепків один дослідник складає картину з образом Бога, інший з тих самих черепків може скласти й диявола. Тож крім фактів найважливішим стає осмислення історії, філософський аналіз подій, вчинків історичних персон.

За життя авторки збірки поем «Імена» — талановитої письменниці нашого часу Галини Могильницької — історія переписувалась заново декілька разів. І от сьогодні ми вже не знаємо, хто ми? звідки ми? де наше коріння, традиції? Для чого прийшли ми на цю землю, яку місію повинні виконати? На ці питання намагалися відповісти багато справжніх патріотів, а ще більше, мабуть, недругів нашої Вітчизни.

Своє осмислення цих проблем пропонує і Галина Могильницька своїм збірником поем.

Одразу скажу, що останніми роками в нашій поезії, як і з ліро-епосі, нічого кращого за художньою вартістю, цікавішого за змістом і глибшого та людянішого за суттю, мені зустрічати не пощастило.

До збірника увійшли три поеми «Рогніда», «Єлизавета», «Серафима». Князівна, королева, селянка. Різні жінки різних епох, різні за характерами, долями, суспільним статусом. Що з'єднало їх під обкладинкою однієї книги?

Поема «Рогніда», присвячена трагічній долі першої дружини князя Володимира-хрестителя. Переломний момент історії, яка розпочинається в язичницькій Русі, де, як і в інших країнах того часу, законом є право сильного й воля можновладця. Не з доброї волі, а через насилля стає Рогніда київською княгинею. Син Святослава-завойовника й Ольжиної робині Малуші Володимир — тоді Новгородський князь, — розлючений гордою відмовою полоцької князівни Рогнідк, розорив її край, убив її батька й братів, — і юна княгикя-полонянка, якій у рідному краї «зоря ласкава зичила кохання молоде», ненавидить закоханого в неї князя, й зачате від нього дитя носить під серцем як майбутню помсту за княже свавілля.

Але на світ з'являється син — маленьке смішне дитинчатко, що кумедно морщить личко, посміхається, позіхає... І ненависть до князя та бажання помсти відступають перед чудом народження нового життя, перед чудом материнської любові, «що цілий світ обігріти й простити може...». Рогнідина любов перероджує й душу князя^.«буєсного нащадка часів поганських», який досі «щастя важив холодно й тверезо, любив жінок — мов коней об'їжджав», — а нині, скупаний в променях людяності і любові,

Збагнув нарешті, що людина —

Не просто плоть, а втілена душа.

І чолом прихилившись к узголов'ю.

Хвилинам щастя загубивши лік.

Людській душі, освяченій любов'ю,

Молився учорашній ґвалтівник.

 

Саме тут бачить авторка «оновлення початок і перший крок із варварства».

 

Тут, а не там, де князеве всеможжя

Перуна й Хорса змінить на Христа

Бо варварство — зовсім не многобожжя,

А вбогість духу й серця пустота.

 

«Він ще прийде, — пророкує авторка, ніби переселившись у добу своїх героїв, — вік атомного стресу,

 

Коли сліпа й настирна, як біда,

Шляхом «цивілізації й прогресу»

Посуне тупо варварська орда.

І — ні тобі Стрибога чи Перуна,

Ні Велеса, ні Хорса, ні Христа! —

 

Гряде «цивілізація»... Наслідки цієї безбожницької цивілізації ми побачимо в поемі «Серафима», а поки що князь Володимир — «перший боговержець і перший з реформаторів Русі», прагнучи «скіпетру й багряниці» для своєї держави, творить нову Русь — «вже не поганську, як була, а майже імператорську державу довкіл єдиновладного стола». Він зраджує кохану дружину і, взявши шлюб із візантійською царівною Анною. "не запитавши згоди у народу", впроваджує нову віру. Задля того, щоб Русь «серед народів дужих стала немов цариця», князь зрікається і давньої віри, і звичаю, і особистого щастя. Але новий обряд, принесений новою релігією, не вдосконалює людські душі, й князь врешті усвідомлює, що «Бог — любов. Любов — а не обряд!». Читач мимоволі зі здивуванням переконується, що в язичництві Рогніди більше Бога, ніж у християнстві Володимира, і саме тому, що вона не тільки розумом, а й серцем збагнула, що «Бог — є любов». Та, притаманна гордим душам любов, що рятує від руйнівної сили неневисті, від дріб'язкової жадоби помсти; та, що

Лиш єдина зло спроможна подолати, Не примножуючи зла.

Скільки було дискусій і диспутів про те, чи повинне добро бути з кулаками?! Горда, шляхетна жінка із X століття подає нам свій голос у відповідь на це питання: помста, відплата за зло лише примножує його. Зло здолати може тільки любов, тільки співчуття, тільки прощення.

Але на таку любов здатні тільки високі, горді душі. Саме такі високі, горді душі мають героїні всіх трьох поем Г. Могильницької.

Героїня поеми «Єлизавета» також прийшла до авторки з глибокої давнини. Це донька Ярослава Мудрого, «що всьому світу сватом буть хотів», яка стала королевою Норвегії.

їй пощастило, вона виходить заміж за свого коханого Гаральда, норвезького короля, а таке не часто випадає на долю княжих дочок і принцес.

Але силу її любові, щирість серця, багатолітню вірність коханому чекає випробування. Ще до коронації вона дізнається про позашлюбного сина свого нареченого. Вона, вражена у саме серце, перебуває на межі відчаю. Та вона — не просто жінка, вона — руська князівна й майбутня королева, яка повинна залишити на землі світлий слід, чиє життя має сприяти одуховленню, ушляхетненню людських душ. зміцнювати їхній потяг до добра і віру в існування любові — великої і вічної.

Як вічні Божі небеса.

Як вічне сяєво північне,

Як вічні правда і краса,

Що биті і хулою вкриті,

У душах людських все ж живуть,

И, слізьми, як сонцем, перемиті.

З-під бруду чистими встають.

І всім, хто здатний в них повірить,

 

Дають снагу супроти бід І силу — честю душу мірять І світлом сповнювати світ.

Через багато століть після Єлизавети Еріх Фромм напише: «Коли я кажу комусь: «Я люблю тебе» — це значить, що я зізнаюся у любові цілому світові». Бо для мислителя, як і для героїні поеми Г. Могильницької, немає «дозованої» любові: «Оця — Батьківщині, ця — Богові, ця — людям... Це — плоті втіха, а оця — душі...»

«Любов, — мислить мудра донька Мудрого Ярослава, немов перефразовуючи Фромма, — не знає множини. Вона одна — чи є, чи ні!». Саме така любов є тією цінністю, «яка сама в собі таїть і радість, і добро, і щастя», яка «єдина зло спроможна подолати, не примножуючи зла», — має стати, на думку авторки поем, фундаментом взаємостосунків між людьми, якщо вони прагнуть щасливого, повноцінного життя. Носіями такої Любові є героїні поем Г. Могильницької.

Якщо Рогніда і Елизавета є історичними постатями, чиї імена прийшли до нас зі сторінок літописів і на сторінках поем Г.Могильницької поєднали в собі історичні факти з творчим осмисленням минулого, то героїня третьої поеми, не лишила документального сліду в історії. Але від цього вона не стає менш історичною героїнею збірника. Це узагальнений образ безлічі простих, невідомих світові українських селянок, що в часи історичних катаклізмів непомітно й тихо вершили свої подвиги людяності та любові; це символ, уособлення янгольської суті української жінки-берегині, для якої здатність любити — невіддільна частина духовного багатства, — не залежить від статусу, звання чи маєтностей.

Серафима ближча нам за часом. Події відбуваються в роки Другої світової війни. Загарбана Україна, Холокост. Ця тема вже виходить за межі історії однієї нації. Українські євреї — це окремий народ, доля якого трагічно перепліталася з долею українців у лихі часи. Дві жінки — українка і єврейка — Серафима і Фейга. Вони разом ціною власних життів спасають від фашистських карателів — отих «цивілізованих» варварів — єврейських діточок. Фейга поділяє трагедію свого народу, а Серафима... Вона, ані на хвилину не замислюючись, віддає життя за загальнолюдські цінності. Вона — жінка. А жінка створена для любові, яка не поділяє світ на своїх і чужих. Місія жінки — творити життя, місія жінки — захищати життя.

Любов, жертовність, відповідальність чи то за долю держави, чи за життя окремих людей у скрутні часи, чи за цільність і гідність власної особистості, — ось що поєднує трьох різних героїнь однієї книжки і розкриває витоки особливої ментальності українок, що пролягла крізь тисячоліття.

Збірка «Імена» — це глибинне філософське осмислення місця і місії жінки в історії народу. Але на цьому інтерес до книги не вичерпується. Адже коли ми говоримо про твір художньої літератури, не менш цінним є його художній аспект. І тут є на що звернути увагу. Події у першій і другій поемах розкриваються на тлі давньої історії. З глибин спливають слова, давно забуті, як і ті поняття й предмети, які вони означали та називали. Але саме завдяки лексиці, що передає історичні реалії, герої стають більш близькими і зрозумілими, читач поринає в давні часи і стає ніби співпричетним вічності. Ми співчуваємо трагедії цих жінок, бо вірність і зрада, чесність і безчестя, жертовність і відданість — це загальнолюдські, одвічні поняття, суть яких не змінюється ні в часі, ні в просторі.

Окремі фрагменти творів за ритмікою, образністю, динамікою я порівняла б з роботами художника-баталіста, який з розмахом творить широкі полотна далекої історії, інші виписані в ніжно-пастельних тонах, як, наприклад, сцена з Гаральдом і Єлизаветою на лодії. що "запнута в перлинний нічний покров", плине до норвезьких берегів. Ще інші мають і в колористиці, і в ритміці виразко трагічне чи медитативно-розважне забарвлення. Коли ж ми читаємо поему «Серафима» — картина життя самотньої жінки у старенькій хатині на краю села теж ніби постає з ідилічного живописного полотна, але це щось дуже рідне, інтимне, ніби подих тихої старості, що прийшла після важкого життя, — адже героїня пережила і страшний голод, і репресії. І здається логічним мирний і спокійний кінець життєвого шляху.

Але ж ні! Цей шлях знову перетинає завойовницька орда і бере свою криваву жертву — життя Серафими і Фейги. Та це не даремна жертва, це смерть заради продовження іншого життя.

Емоційний відгук викликає протиставлення любові (всеосяжної: до людей, до дітей, до старої хатини і крислатої груші, до рідної землі-годувальниці) — і вселенського зла, що у XX столітті втілилося у ордах варварів-завойовників, незалежно від того, що було зображено на їхніх знаменах: чи лицемірно-побожне "Ооі тії ипз", чи безбожницька п'ятикутна зірка з серпом і молотом. І проста українська селянка, у якої червонозоряна орда заморила голодом її рідних дітей, не вагаючись ні миті, ціною власного життя рятує чужих — від орди гітлерівської. Вона навіть не замислюється над величчю свого вчинку. Вона просто не може вчинити інакше, бо любов до ближнього — це її суть, це для неї так само природньо, як розносити у фартушині грушки по хатах, як нести драбину, аби якийсь шибеник, що заліз на її грушу красти грушки, «зліз собі обережно, як люди», а не «гепнувся» з дерева.

...Минають віки, змінюються віри, закони. Та доки існуватиме світ, він триматиметься на трьох китах: любові, честі й відданості. Так було, є і буде. Саме це вичитує Галина Могильницька в закарбованих «на скрижалях епох і долі» (с. 271) жіночих іменах, які поєднують й теперішнє, і минуле, із майбутнім, бо «вічність — як не поверни — в обидві сторони безмежність...» (с.13).

 

Олена Нуньєс

м.Одеса 

Коментарі