ЩОДЕННИК СПРОТИВУ

Михайло Пасічник. Двовійна, том 3. - Видавець Євенок О. О., 2021.

Я прихильник «чистоїпоезії», тобто такої, яка спирається передусім на духовні імпульси та обирає своїм об’єктом образне слово, оригінальне поєднання образів, здатних вразити мої естетичні почуття вираженим настроєм, цікавою думкою, гармонійним ладом, здивувати Словом.

У давнину, судячи із теоретичних роздумів про мистецтво слова - поетик, об’єктом поезії мали бути речі виняткові і приємні. Відтак їх поетичне омовлення повинно було б викликати особливі, приємні враження у тих, хто чув або читав поетичні рядки. З часом тематичний обшир поезії нескінченно зріс. Набуло ваги те, чи зуміє поет побачити об’єкт своєї творчої уваги у незвичайному ракурсі, відкрити його насамперед для себе і для своїх читачів. Вважаю, що поезія - невіддільна частка світу, природи, людського духу, культури, водночас вона самодостатня і самоцінна, їй чужа кон’юнктура і якийсь «інтерес». Поезія не має жодної практичної мети і користі. Поетичний твір пишеться не обов’язково для чогось: він з’являється здебільшого тому що.

Маючи такі переконання, я з певною засторогою взявся читати щойно видану книгу «Двовійна» (третій том) Михайла Пасічника, знаного як тонкого і вправного у словесному мистецтві поета. Засторога була вмотивована тим, про що я прочитав з перших рядків: вірші являли собою рефлексії, пов’язані з війною, яку уже більше трьох років Росія веде проти України. Отже, наяву - політичний, соціологічний, історико-національний аспект книги.

Вчитуючись у схвильовані, рвучкі, пронизані болем і спрагою історичної справедливості рядки, я переконувався у тому, що і для такої віршотворчості є час, актуальна перспектива. Пригадувалися сатирично загострені, розкуті, насичені гнівом до соціальної і національної кривди твори Тараса Шевченка, філософські роздуми про долю свого народу у поемах і віршах Івана Франка, потрясаючі глибинним осмисленням самотньої людини у спотвореному радянському соціумі поетичні спалахи Василя Стуса. Стало зрозумілим, чому Михайло Пасічник взявся за важливу сьогодні тему, присвятивши цьому цілий цикл творів, які і склали його унікальну у сучасній українській поезії книгу. Здогадуюсь, що про події російсько-української війни ще будуть написані художні твори, але унікальність цієї книги у тому, що вона створена по свіжих слідах пролитої крові, нещадних смертей, нищівних руйнувань і пожеж, планів матерів і дружин та мовчазної скорботи дітей, які втратили своїх молодих батьків. Ці написані Михайло Пасічником твори існують сьогодні у просторі війни ‑ не так у скаламученому вибухами і пострілами просторі, як в обширі людського духу, який сколихнуло перший раз після того, як на українській землі закінчилася друга світова війна.

У книзі ‑ вірші громадянина України, громадянина у найвищому моральному та суспільному сенсі. Вийшовши із есересерівської пустелі, автор засвідчив, що він завжди, хоч не завжди відкрито, був патріотом рідної землі. А тепер, коли над нею нависла реальна загроза, коли її незалежність муляє одвічно агресивній, віроломній, нахабній нації, автор чітко окреслив свої пріоритети:

Поки я ріднокраєм живу й ним горджуся,

Поки верби й тополі у долі шумлять, ‑

Я ніколи в житті не впаду, не спіткнуся...

Як думаючий громадянин, поет розвінчує ще радянських часів міф про «братній народ», «споконвічну дружбу України з Росією». У віршах «Нам їх не збагнути», «Розуміти історію», «Абсурд російської сакральності» та ін. розкривається історична й етнічна суть наших північних сусідів, яка не співпадає з етнічною та історичною суттю українців, бо це два різні народи, хоч досі очільники Росії тупо твердять, що ми «один народ» («Ви ‑ руйнівники, а зодчі ‑ ми», принципово стверджує Михайло Пасічник). Ця теза їм потрібна для виправдання нахабної агресії, яку представлено як історичну заслугу Путіна, тому поет увиразнює думку про те, що хоч у Росії є тверезі люди, але їх небагато, а основна маса ‑ від Курська до Владивостока шаліє від злочинів свого президента, який би мав не на чужу країну нападати, а вирішувати внутрішні проблеми своєї країни, що сплелися у тугий вузол соціальних проблем. Тож отой відомий вислів, який засвоїли ще радянські школярі, ‑ «умом Россию не понять» ‑ може викликати тільки співчуття: хто ж зрозуміє божевільного, зазомбованого, закомплексованого сусіда...

То там, то тут у книзі зринають історичні акценти, які раніше замовчувалися і тепер затираються у московській державі: Московія ‑ не спадкоємець Київської Русі, хоч і вкрала собі назву від давньої України; московити ‑ не слов’янського роду, а спадкоємці кочових племен, піддані Золотої орди, у якої й перейняли повадки степового звіра ‑ нападати, паплюжити, відбирати чуже, а потім ще й лицемірно зображати, що вони виконують визвольну місію. Автор їм радить: «Шукай не в сусідів фашистів фашистів шукай у Москві».

Звичайно, зривання масок ‑ не поетичне заняття, але в цьому разі Слово виконує важливу функцію очищення, передусім свідомості українців, декотрі з яких і досі вірують у дружбу народів, а схід України з часів встановлення тут радянської влади свідомо (на рівні державної політики) був інфікований страшною хворобою ‑русифікацією. Тому невитравними виявилися рецидиви совкової психології, про що пише Михайло Пасічник, але залишає простір для мислення читача, який самостійно може прийти до висновку, у чому причина війни на сході України, чому анексовано Крим. Бо Московія триста сімдесят років збиткувалася з українських земель, які були її колонією, наплодила малоросів, для яких точно підходить Шевченкова характеристика: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте...».

Оце непокоїть поета, оце йому болить, хоч він розуміє, що численні звернення до кровожерливого Путіна, «шкапи» Лаврова, «діячів культури» московського штибу, які виправдовують напад на Україну, захоплюються своїм ліліпутним кумиром ‑ ці звернення навряд чи до них дійдуть, як і загалом чи дійде до них, що вони є міжнародними злочинцями або співучасниками злочину. Михайло Пасічник бачить перед своїм духовним зором насамперед земляків, українських воїнів, «кіборгів», волонтерів, які взяли на себе ношу, яку мала б держава осилити. Він скромно мовчить про те, що однією з причин нинішньої трагедії є слабка українська влада, хоч між рядками його віршів це прочитується. В усі роки задекларованої незалежності скоробагатьки і нечисті на руку можновладці не тільки грабували Україну, обдирали народ, а й дозволяли далі господарювати московським імперіалістам, підсаджували їх на керівні крісла, а вони своє чинили ‑ як би ту Україну повалити на догоду Москві.

Поезія у книзі Михайла Пасічника ‑ сувора і нещадна до ворогів. Не до сентиментів і лірики. Тема вимагає гострого, влучного, сатиричного, публіцистичного слова. Поет і сам, мабуть, розуміє, що мимоволі поступився притаманній для себе ліричній, гармонійній тональності ‑ під тиском публіцистики. До речі сказати, це не новина у творчій палітрі автора, адже майже в кожній свої поетичній збірці він віддавав на суд читачів публіцистично наснажені вірші, навіть його окремі книги присвячувалися соціально важливим темам (для прикладу ‑ збірка «Бджолині вибори»). Але у книги «Двовійна» особливий статус ‑ це гарячий подих того, що ось щойно відбувається на наших очах в Україні. Вірші написані протягом червня 2014 ‑ березня 2017 року. Це своєрідна хроніка подій, рефлексій, викликаних новинами з усього світу, але сконцентрованих навколо України. Поет, мабуть, навмисне ставить дати під кожним віршем, що зафіксувати факт, оживити час, відреагувати на щось важливе, значне, дати оцінку тому, що відбувається, «по гарячих слідах». Це справді сучасна поезія, бо вона про сучасність, ще не до кінця осмислену, «переварену», не застиглу у формальних висновках та узагальненнях.

Деякі сентенції можуть видатися наївними з політичного погляду, але Михайло Пасічник повсякчас спирається на народне розуміння подій, вдається до влучного народного слівця, надає прозорості висловлюванню, моралізаторської або плакатної спрямованості («Не лізь поза межі свої», «Дістала всіх агресія російська», «Готуйсь, народе мій, до бою», «Українському воякові», «Каїн досі не розкаявсь», «Згортай агресію, нецезар!», «Війна розпочинається з брехні» та ін.).

І все ж індивідуальний стиль поета, властивий йому чи не з перших його книг, дає про себе знати ‑ то ліричним мотивом («Розмова з матір’ю», «Блок­пости», «Сосонки на териконах», «Ненаписаний лист коханому»); то вдалим і винахідливим словограєм: «зняла свою маску москітну Москва», «Хрест Червоний червоніє», «ти кордон мотаєш на кардан», «і ця гібридність в брехуна в крові», «є дивна країна ‑ єдина Вкраїна», «першопричина в причинній душі», «маріонетки маріупольські», «марш миру вимагатиме демаршу», «колорадам краще коло ради», «скажені кажани», «мармур Мурманська крейди біліший», «брате мій буряте», «територіє трему, тривоги і витримки» та багато інших; то афористичним висловом, який увібрав філософську суть життя: «Для життя я вже старий. Молодий для смерті».

Михайлові Пасічнику вдалося у своїй книзі зробити яскравий соціально- історичний зріз подій, які розпочалися після Революції гідності у кінці лютого 2014 року і тривають досі. Отже, крапка у цій книзі не поставлена. Війна, яка нарешті повною мірою відкрила загарбницьку суть Москви, що раніше прикривалася брехнею і різноманітними покривалами своєї світової місії, просвітництва, облагородження людства, показала справжнє обличчя московської політики, яке ховалося за масками володарів та їхньої політичної свити впродовж п’яти останніх століть. Україна, краща і здорова її частина, нарешті остаточно зрозуміла, хто її ворог і стала на смертельний бій із ним. Війна з нахабною Росією не тепер почалася, це її черговий напад, який у деталях, по кожному дню цієї жахливої хвороби відтворив Михайло Пасічник.

Так, про це ще напишуть українські письменники. З відстані часу. Але, можливо, не так гостро, свіжо, схвильовано, як це зробив наш поет.

Петро БІЛОУС,

доктор філологічних наук

Передмова до книги поезій «Скарби»

Київ — славний не лише своєю визначною історією чи оригінальною архітектурою. Він слав­ний людьми, які жили та працювали тут у різні часи, особистостями, які й зараз продовжують творити його славу. Серед наших славетних сучасників-киян — Анатолій Матвійчук,— люди­на багатогранного обдарування: чудовий співак (народний артист України), талановитий компо­зитор (автор кількох сотень популярних пісень), педагог-науковець (кандидат історичних наук). Утім, не применшуючи його заслуг в інших іпо­стасях, варто наголосити, що він — насамперед Поет: гострий, глибокий, злободенний і водночас доступний та зрозумілий усім. Анатолій Матвій­чук — лауреат багатьох літературних премій, член Національної спілки письменників України. Проте зовсім не кількість звань і титулів робить його цікавим і значущим, а передусім неповторність його особистості та цікава творча доля. Анатолій Матвійчук — киянин. Народився під шум вікових сосен у районі Святошин, які й стали для нього першою в житті музикою. А пізніше його зустрічали щирими оплесками шанувальники в Чикаго й Торонто, у Відні і Празі, у Римі й Тель-Авіві, у Лондоні і Малазі. Його пісня і поетичне слово — це справжній неоціненний скарб.

Як відомо, звук вивищується над знаком. Звук, а відтак і голос, є домінантними. Вони ніби торують над самими словами і смислами, літерами і письмом. Але голос обмежений і часом, і просто­ром. Тому Писемне Слово має додаткові виміри — позачасові і позасмислові, бо в ньому — Дух. Ось чому необхідно не лише чути, але й вчитуватись у те, що талановитий Анатолій Матвійчук прагне донести до нас своїми понадсмисловими енергія­ми, які присутні в книзі «Скарби».

Поезія нашого земляка Анатолія Матвійчука близька й зрозуміла кожному українцеві, в яко­му б куточку планети він не мешкав. До цієї книж­ки, що готувалася до 60-річного ювілею митця і має назву «СКАРБИ. ВИБРАНЕ), увійшли як най­свіжіші його твори, так і все найкраще, що він на­писав протягом кількох десятиліть. Тож, по суті, маємо унікальне антологічне видання автора, яке давно вже чекає на зустріч із широкою публікою на сценічних майданчиках і книжкових форумах, у трудових колективах і найкращих бібліотеках України.

Павло МОВЧАН,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Рекомендація

Я з Анатолієм Матвійчуком познайомився при підготовці проекту «Слово ‑зброя» , який відбувся на базі Національної філармонії України і має гарне гастрольне життя. Цей проект створений саме за поезію пана Анатолія з книги «Скарби». Як на мене, Його поезія ‑актуальна, надзвичайно глибока, філософська, але водночас і доступна для людей, адже вона рефлексує над тими подіями, які довкола нас; подіями, які хвилюють кожного свідомого українця. До цього проекту, що створено за книгою «Скарби», були долучені знані в Україні митці: Герой України, народний артист України, соліст НФУ Анатолій Паламаренко; народний артист України Кирило Стеценко та інші. Саме в цьому проекті я відкрив для себе пана Анатолія не тільки як музиканта, але як і поета: наскільки його поезія тонко проникає в наші серця, в наші думки і не залишає байдужими.

«Слово ‑зброя» за книгою «Скарби» ‑це унікальний прецедент, який доволі складно знайти сьогодні, тому що дійство унікальне, міждисциплінарне, впродовж півтори години дійства не має відчуття часу, оскільки занурюєшся у чудову атмосферу енергетики поезії Анатолія Матвійчука, яка крізь слово, крізь музику доходить до сердець глядача. А тематика актуальна ‑тема війни, окупації, нашої Перемоги, тема пошуку світла в кінці темного тунелю... Мені здається, що саме цей твір має велику перспективу на творче життя у всьому світі, оскільки надзвичайно змістовно і правдиво розказує про жорстокі військові поді,які нині переживає Україна.

Творчість пана Анатолія ‑це те справжнє мистецтво, яке не має лукавства, яке не має фальші; це те, що має жити у широкому мистецькому просторі. Особисто мене ця поезія захоплює, дає відповіді на дуже багато актуальних і складних питань, які хвилюють нині людство, в його рядках можна знайти відповідь саме на ці питання і зрозуміти як діяти в тій чи іншій ситуації.

Гадаю, що ця поезія має бути належно оцінена саме державою, тому рекомендую Анатолія Матвійчука на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Генеральний директор

Національної філармонії України,

заслужений діяч мистецтв України,

кандидат мистецтвознавства,

лауреат премій імені Л. Ревуцького,

М.Леонтовича, Б.Лятошинського

Михайло Швед

«Катерина». Прем’єра під час війни

Одеська опера розпочала новий сезон масштабною виставою за поемою Кобзаря

У вітальному слові під час урочистостей з нагоди прем’єри опери «Катерина» за однойменною поемою Тараса Шевченка в Одесі очільник Міністерства культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко згадав символічне відео, зняте нашими захисниками: на визволеній території військові ЗСУ зривають агітку окупантів, під якою проступають пророчі й актуальні рядки Тараса Шевченка: «Борітеся — поборете, вам Бог помагає…» Роликом, що за кількістю вподобайок залишив далеко позаду більшість відео контенту соцмереж, особливо захоплювалася мистецька спільнота. Мовляв, якби такий кадр побачили в кіно — точно звинуватили б режисера у зайвому пафосі й прямолінійності. В історії створення опери «Катерина» також чимало фактів, нюансів та образів, які навряд чи були б можливими, якби 24 лютого росія не розпочала повномасштабне вторгнення.

Довга дорога до глядача

«Більш як 30 років на сцені нашого театру йшла вистава «Катерина» Миколи Аркаса за однойменною поемою Тараса Шевченка, — розповідає генеральна директорка — художня керівниця Одеської опери Надія Бабіч. — Новий час  і новий глядач поставили театр перед необхідністю пошуку новітніх ідей та нових мистецьких технологій їх втілення. Тож я звернулася до сучасного українського композитора Олександра Родіна (автора музики і лібрето) із проханням: узявши за основу класичний й улюблений твір — поему «Катерина» Кобзаря, розповісти мовою митця XXI століття історію про кохання і зраду, вічні людські цінності. І сталося неймовірне: геній Кобзаря надихнув митця, став творчим імпульсом для композитора у створенні масштабного мистецького твору за мотивами класичної поеми, в якому знайшли втілення обряди і традиції, глибинні сенси й національні культурні коди, життя душі  українського народу. Створення картини українського світу і світогляду згуртувало митців, які народжували нову «Катерину» часів війни».

Прем’єра опери відбулася майже через пів року після попередньо заявленої дати: 17-18 вересня замість 27 березня. Над лібрето й музикою опери «Катерина» Олександр Родін почав працювати ще два роки тому, тож пригальмовувати зі зрозумілих причин змушені були вже на фінішній прямій. Причетні до театрального мистецтва добре розуміють, настільки складно насамперед психологічно повернутися до роботи, налаштуватися на потрібну робочу тональність, видихнути, зібратися і, попри все, завершити почате. А з огляду на масштаб вистави, над якою працювали кілька сотень людей, це було в рази складніше. Але попри все знакова й така довгоочікувана прем’єра відбулася.

«Нині, коли відбуваються бойові дії й Україна виборює свободу, коли актуалізується питання самоідентичності — хто ми, чим ми відрізняємося від інших, які сенси пропонуємо світові? — відповіді потрібно шукати у класиків, саме таких, як Тарас Шевченко. Вони завжди на часі», — підсумовує складний і тривалий шлях вистави до глядача режисер-постановник вистави Оксана Тараненко.

Жорна чи закон Сансари?

В епіцентрі сценографії «Катерини» (художник-постановник Ігор Анісенко) — масивні жорна, художній образ, символічність якого сягає найпотаємніших глибин історії українства. Але глядач з розвиненою уявою і не без допомоги передовсім пластичного малюнка вистави (хореограф Олексій Скляренко) обов’язково розгледить у цьому сакральному колі ще один символ, що хоч і належить до іншої релігії, але знаковий для всього людства, — колесо Сансари. Наші вчинки й рішення неодмінно матимуть наслідки в майбутньому, наші рани болітимуть дітям також, вони ж спокутуватимуть наші гріхи, так само, як і підживлюватимуться нашою шляхетністю та вірою, кругообіг народження і смерті — це безкінечний цикл, ланки якого нікого не будуть автономними, вони неодмінно  акумулюватимуть минуле-теперішнє-майбутнє.

Історія Катерини в інтерпретації Родіна й Тараненко розгортається паралельно з обрядовою ходою новонародженого року: Різдво, веснянки, Івана Купала…  Персонажі з Вертепу — Смерть, Відьма, Янгол, Шинкарка, Диявол, Циган — залишаються з героями аж до фінальної сцени, час від часу долучаючись до подій вистави або ж коментуючи той чи інший поворот сюжету.

Віддаючи належне масштабу цієї вистави, в якій задіяні сотні солістів, артистів балету, хору (хормейстер-постановник Валерій Регрут), оркестру (диригент-постановник — головний диригент театру В’ячеслав Чернухо-Воліч), варто відзначити не лише злагодженість ансамблю на сцені, а й яскраві персональні роботи виконавців головних партій, вокальна майстерність яких філігранно доповнена цікавими знахідками з арсеналу драматичних акторів. Дмитро Павлюк (Батько), напевне, розчулив не одне вразливе серце в залі, захищаючи родину від насмішок парубків, які збиткувалися над Катериною на базарі. А зрозумівши, що навряд чи зможе протистояти цим молодим і дужим, знічено збирає розкидані гарбузи і, упрягшись із дружиною (Олена Стародубцева) у воза, зігнувшись і ховаючи очі, поволеньки залишає місце своєї ганьби. («Не так тії вороги, як добрії люди…»)  Юлія Терещук (Катерина) проживає історію своєї героїні максимально співзвучно хрестоматійному уявленню трагедії цієї жінки, і водночас співчуваючи гіркій  долі всіх тих, хто під тиском обставин опускає руки і, зневірившись, прощається з життям.

Щодо москалів, то є певна підозра, що розвиток цієї теми в контексті вистави автори «Катерини» детально пропрацювали вже після 24 лютого:  цю сіру нетверезу біомасу у виставі зрештою просто здуваєвітром зі сцени, як порох, кіптяву, сміття, непотріб. Віримо, що незабаром ми всі станемо свідками цього процесу і в реальному житті. 

До речі. Попри складнощі, пов’язані з роботою театру в умовах воєнного часу, Одеська національна опера, зберігаючи вірність традиції, не відмовилася від проведення VII Міжнародного фестивалю мистецтв «Оксамитовий сезон в Одеській опері», який цього року має назву «The art of victory» і в межах якого відбулася прем’єра опери «Катерина».

«Ми внесли зміни до однієї з найважливіших частин іміджевої складової фестивалю — візуальної реклами, яку цьогоріч прикрашає фігура давньогрецької богині перемоги Ніки, що є основою пам’ятника Незалежності «Україна, що летить» вгероїчному Харкові — місті, яке щоденно потерпає від війни», — коментує Надія Бабіч.

«Оксамитовий сезон в Одесі» триває  із 17 вересня до 1 жовтня, у програмі форуму — гастролі театру в Португалії та Греції.

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА для «Урядового кур’єра»

Художній повнометражний фільм «Тарас. Повернення» (робочі назви: «Прощання з пустелею»,«Таразі. Прощання з пустелею») — український фільм режисера Олександра Денисенка про останні три місяці заслання Тараса Шевченка у Новопетровському укріпленні на Мангистау.

9 березня 2019 року відбувся передпрем'єрний показ фільму в Національному музеї Тараса Шевченка. 13 вересня 2019 року відбулася фестивальна прем'єра фільму на Міжнародному кінофестивалі «Бруківка» у Кам'янці-Подільському. В український широкий прокат стрічка вийшла 24 вересня 2020 році; за перший тиждень прокату фільм "Тарас. Повернення" увійшов у ТОР-десяти найкращих фільмів; прокатник — Svoe kino.

Фільм розповідає про Тараса Шевченка на засланні, перед самим його звільненням з солдатчини. Сюжет фільму побудований на історії переслідування Шевченка агентами царської таємної поліції — «Охранки» у найтяжчі для нього останні тижні перебування в Новопетрівській фортеці наМангістау (Казахстан).

Тікаючи від військового «Дядьки» біля Новопетровської фортеці, Тарас Шевченко опиняється біля пихатогопоручникаАндрія, що знущається зденщика Буркова. Андрій погрожує застрелити Шевченка, але втручається капітан Косарєв, якому поручник програв коня.

До казарми, в якій Шевченко живе разом з солдатами, прибуває поручник Стефан, щоб командувати військовим походом. Казахські повстанці отамана Іси підпалюють поштовий корабель. Лист про звільнення Шевченка, що був на борту, Стефан під прикриттям цього ховає, бо вважає, що поет надто небезпечний, аби його відпускати. Після цього Шевченку стає зле, він починає марити і його кидають у карцер. Командування вишукує винних у пожежі та вводить суворі порядки.

Шевченко отямлюється в будинку Агати Ускової — дружини коменданта Новопетровської фортеці Іраклія Ускова, який сам родом з України. Іраклій радить лишатися в будинку, щоб уникнути відправки в бій. Агата тим часом у захваті від віршів Шевченка. Гуляючи околицями, Шевченко зустрічає поляка-артилериста Мацея, що вирізняється гуманістичними поглядами та співчуває несправедливо покараним солдатам. Шевченку стає відомо, що помер денщик, якого покарали шпіцрутенами.

Згодом влаштовується нове побиття шпіцрутенами, щоб не лише покарати втікача Буркова, а й залякати місцеве населення. Шевченко та Мацей спостерігають за цим здаля. Побитий до крові Бурков пронизує себе штиком.

Місцева мисливиця Катя, приставлена Іраклієм наглядати за Шевченком, довідується, що той планує втечу. Серед скель Шевченко зробив карту, проте Катя нікому цього не розказує. Віддаляючись від фортеці, Шевченко помічає, що Катя слідує за ним. Агата вимагає від чоловіка, щоб він розказа їй де Шевченко, бо лише в його віршах Агата знаходить розраду від життя на чужині. Іраклій зізнається, що Шевченко втік. Тим часом Катя приводить Шевчека в свій аул.

Росіяни під проводом Косарєва знаходять аул отамана Іси, тому казахи покидають насиджене місце, а Шевченко повертається в околиці фортеці. Він зустрічає Агату на кладовищі, вона закликає Шевченка здатися. Іраклій, бачачи страждання дружини, обіцяє відпустити поета, коли дістане наказ.

На бенкеті в Іраклія Мацей закликає відмовитися від тілесних покарань солдатів, але решта військових не підтримують його. З Іраклія починає глузувати Косарєв, мовляв, Агата зраджує йому з Шевченком, але сварку перериває візит самого поета. Скориставшись нагодою, Катя вривається на бенкет і ранить двох військових, серед них Стефана. Шевченко тікає разом із нею.

Солдати вирушають розправитися з повстанцями. Тоді Іраклій розуміє, що Косарєв заманив його в пастку, щоб казахи вбили його серед скель. Іраклій і Косарєв сходяться в поєдинку на шаблях. Іраклій перемагає та заявляє, що знає де лист про звільнення Шевченка. Суперник погоджується відпустити поета.

Наступним кораблем Шевченко відпливає в Астрахань. Іраклій дає йому на прощання український огірок, вирощений в Казахстані.

У ролях: Борис Орлов — Тарас Шевченко, Роман Луцький — Мацей Мостовський, Богдан Бенюк — Дядька, Олександр Пожарський — Косарєв, Ганна Топчій — Агата Ускова, Олег Волощенко — фон Ферт, Євген Юхновець — Петров, Юрій Шульган — Іраклій Усков, Вероніка Шостак — Анфіса, Геннадій Скарга — Нікольський, Акнієт Оринтай — Катя.

В оригіналі в стрічці звучить українська, російська, казахська, шведська і польська мова однак для кінопрокату в Україні творці створили одноголосий овервойс, де репліки російською, казахською, польською та шведською мовами озвучено українською.

Стрічка у 2012 році стала переможцем четвертого конкурсного відбору Держкіно. Загальний заявлений у 2012 році кошторис стрічки — ₴44.8 мільйонів, з них 50 % (₴22,4 млн) надало Держкіно.

Стрічка у 2018 році також брала участь у патріотичному пітчингу Мінкульту, але не перемогла. Тоді у 2018 році творці подавалися на грант Мінкульту для створення 4-серійної версії фільму (на додачу до повнометражної художньої, фінансування якої частково оплатило Держкіно).Загальний заявлений у 2018 році кошторис для створення 4-серійної версії стрічки — ₴7.6 мільйонів, з них 50 % (₴3,8 млн) мало надати Мінкультури.З середнім балом 24,0 фільм не потрапив до списку 69 фільмів які отримають фінансову підтримку від Мінкульту.

Сценарій фільму «Прощання з пустелею» виграв Міжнародний конкурс кіносценаріїв до 200-літнього ювілею Т. Шевченка у березні 2012.

Після перемоги проєкту стрічки у 2012 році у четвертому конкурсі відбору Держкіно фільмування стрічки розпочалося не відразу, а аж у 2016 році.У липні 2016 року розпочалися зйомки фільму в Києві в фортеці Косий Капонір, впродовж серпня і вересня 2016 року відбувалися зйомки на півострові Мангістау (Казахстан) в пустелі біля м. Форт Шевченко, а у грудні 2016 року в Одеській кіностудії завершилися павільйонні зйомки. У квітні 2017 року відбулися зйомки сцен в урочищі Капшагай (Казахстан), у травні 2017 року відбулися дозйомки в Одеській області в Білгородській фортеці та в околицях Білгорода-Дністровського. У червні 2017 року було знято останній епізод фільму «Казарма».

Постпродакшн та монтування були завершені у грудні 2017 року, 22 грудня 2017 року творці здали готову стрічку Держкіно.

У четвер, 9 березня 2017 року, в день 203-ї річниці з дня народження українського поета та письменника Тараса Шевченка презентували тизер художнього фільму «Тарас. Повернення».

9 березня 2019 року відбувся передпрем'єрний показ фільму в Національному музеї Тараса Шевченка.

13 вересня 2019 року відбулася фестивальна прем'єра фільму на Міжнародному кінофестивалі «Бруківка» у Кам'янець-Подільському, де фільм брав участь у конкурсній програмі.Згодом 21 жовтня 2019 року фільм також було представлено у конкурсній програмі Рівненського міжнародного кінофестивалю «Місто мрії».Згодом 9 листопада 2019 року фільм було представлено на VIII Трускавецькому міжнародному кінофестивалі«Корона Карпат».

На міжнародні закордонні кінофестивалі, які за усталеними міжнародними нормами приймають лише ті картини на конкурси, термін після закінчення виробництва яких не перевищує двох років, фільм не міг бути представлений, оскільки компанія-продуцент ТОВ "Інсайтмедіа" впродовж трьох років технічно не спромоглася доробити картину (не була зроблена кольорокорекція і комп'ютерна графіка). Після прийняття фільму Держкіно у грудні 2017 і формальним ніби-то закінченням фільму майже через три роки 17 вересня 2020 перед самим прокатом фільму в Україні з 24.09.2020, компанія "Інсайтмедіа" завершила роботи над кольорокорекцією та комп'ютерною графікою.

Великий інтерес до фільму глядачів спричинився до того, що на прохання і за підтримки тих же глядачів впродовж 2018-2020 років фільм був показаний на 25 громадських показах в Україні, та на 14 громадських показах у Канаді, США та Польщі. Загалом на громадських показах фільм подивилося близько 9 тисяч осіб.

В український прокат стрічка мала вийти 2 квітня 2020 року від прокатника Svoe kino,але у березні 2020 року реліз перенесли на 24 вересня 2020 через пандемію коронавірусу. В український прокат стрічка вийшла з одноголосим україномовним псевдодубляжем, де російськомовні-в-оригіналі репліки було переозвучено українською.

Фільм став доступний на VOD-платфомі Vimeo On Demand 20 жовтня 2020 року для IP з всього світу (окрім України),та 20 листопада 2020 року на VOD-платфомі sweet.tv для IP з України.Однк стрічка, як на VimeoOnDemandтак і на sweet.tv, стала доступна глядачем на легальних VOD-платформахи VimeoonDemand/sweet.tv виключно з оригінальною російськомовною аудіо-доріжкою: творці не додали опцію обрати субтитри українською мовою чи аудіо-доріжку з україномовним овервойсом, яку було створено для кінотеатрального прокату в Україні. Відповідно легально переглянути стрічку з україномовною аудіо-доріжкою неможливло; єдине місце де глядач може знайти фільм з україномовною аудіо-доріжкою — це нелегальні торрент-трекери, куди фільм з україномовним овервойсом потрапив ще у червні 2019 року (після того як на початку червня 2019 року виробник стрічки, ІнстайтМедіа, ненароком виклав на кілька днів версію фільму з україномовним дубляжем на свій канал Vimeo). У вільний доступ на ЮТУБі фільм було виставлено 9 березня 2022 року на вимогу Мінкульту на підтримку ЗСУ у війні проти російських загарбників, як патріотичне кіно, що показує боротьбу Тараса Шевченка з цілим російським гарнізоном у казахських степах, в якій Шевченко перемагає. Але вже 17 липня 2022 року ТОВ "Інсайтмедіа" зняло фільм з ЮТУБу. Наразі фільму немає у вільному доступі, хоч картина була завершена вже 5 років тому. І оскільки Держкіно України з незрозумілих причин повністю передало всі свої права ТОВ "Інсайтмедіа. Продюсерський центр" до 2039 року, сподіватися, що фільм "Тарас. Повернення" буде виставлений у вільний доступ найближчим часом не доводиться.

Сергій Тримбач у газеті«День»писав, що цей фільм — «робота митця, який пізнав матеріал Шевченкового життя на багатьох рівнях», де «пейзаж той добре вписується у чільну фабулу картини». Реальний Шевченко описував околиці Новопетрівської фортеці як нудну рівнину, але в фільмі це гористий пейзаж, у який Шевченко «пірнає», знаходить там однодумців і душевний порятунок.

Микола Маранчак з незалежного проєкту «Нове українське кіно» описував роль Шевченка: «Він дивиться повз жінок і ворогів постійно вдалечінь, змінюючи сакральні казахські степи та печери на аули та форт, і так по колу. Він чекає, і це — все, чим він зайнятий протягом стрічки». Фільм багато уваги приділяє пейзажам, поки «глядач так і залишається в очікуванні свободи поета»

У вересні 2019 року у Кам'янці-Подільському на кінофестивалі «Бруківка» фільм отримав 1-шу нагороду як найкращий художній український фільм, операторська робота оператора фільму Олександра Кришталовича була визнана найкращою, а приз за найкращу акторську гру акторів у головній ролі був вручений акторам фільму Анні Топчій та Юрію Шульгану.

Наприкінці жовтня 2019 року на Міжнародному кінофестивалі «Місто мрії» у Рівному фільм виборов перше місце у номінації художніх фільмів.

У березні 2018 року КСД видало роман Олександра Денисенка з однойменною назвою «Тарас. Повернення», у якому багато сюжетних ліній, сцен і персонажів, котрих глядач не побачить у фільмі. Виданий роман є першою частиною неопублікованого роману-трилогії Олександра Денисенка «Три душі, три ворони, три лірники».

Марта Мадій. «ФрАнко: тюремник, аскет, журналіст, закоханий»

Степан Процюк. Руки і сльози: Роман про Івана Франка. – К.:, видавництво Холодкевича «ТунДрайв», 2022 рік, – 384 с.

Зараз вже стало певною літературознавчою модою починати виступи зі слова нешаблонний: «А він ж насправді був модний, а він ж насправді був не такий …», – кричати і битися в груди, ніби доводиш найправдивішу істину. Степан Процюк НЕ зображає нешаблонного Франка. У романі «Руки і сльози» є і страждання від забороненого кохання, і злидні, і невдачі героя. Процюк зображає Франка живого. Ніби він тут, сидить з тобою за чашкою кави десь у Львові в кафе «Метрополь» за тим крайнім столиком чи в кав’ярні «Центральній» у європейському Відні і розповідає історію свого життя з довгими, покрученими стежками. А ти сидиш, п’єш той гіркий напій і навіть не усвідомлюєш, що перед тобою оголена душа генія.

В’язниця. Камера №44. Люди-нелюди поруч із несправедливо засудженими людьми. «Бо нікому, геніальний хлопче, насправді не треба доконечної справедливості, за яку ти ступив на розтягнений у часі та способі нищення, ешафот». Тут вперше з’явилося відчуття присутності, яке міцно тримається в химерному сплетенні усвідомлення й уяви до останньої сторінки роману.

– «І шо робити, пане ФрАнко?

– Я не ФрАнко, а ФранкО, – поправляв».

І одразу перед очима постає молодий рудоволосий хлопець, який ще не усвідомлює наслідків свого засудження, що згодом розіб’є йому серце. Хоча трагедія не тільки в любовних колізіях з Ольгою Рошкевич, яку автор іменує Ольгою Першою, перетворюючи її образ у певний символ початку Франкових страждань. Усе його подальше життя проходило під егідою покарання «за проступок участі у таємних організаціях» – офіційного й неофіційного. Офіційного – ще кількома арештами, цькуваннями від високопоставлених (бо «Україна сідоглавого – це тонка співпраця з урядом, це дуже чутливий ніс до найменшого політичного вітерцю»), а неофіційного – людською зневагою і нерозумінням. Степан Процюк тут майстерно візуалізує образ галицького селянства, яке своїм ницим розумом не змогло осягнути причини Франкового ув’язнення.

Всечесніший отець Михайло Рошкевич забороняє доньці виходити за Івана заміж, бо що ж люде скажуть? Селяни не вітаються з Іваном на вулиці, крутять носом і не наважуються навіть потиснути йому руку, бо що ж люде скажуть? Це сьогодні психологи багато говорять про булінг і психотерапію для ліквідації його наслідків. А тоді, у далекому ХІХ столітті, «бо що ж люде скажуть» зламало не одну долю. У тому числі і Франка: «Та суспільність, що грається у добропорядність та благопристойність, насправді є лютим звіром, із закривавленою пащекою, який схрумував їхню любов».

Можливо, якби не арешт, то й життя склалося б по-іншому. Але, як зауважує автор роману, і ми б не мали того Франка. Його вимушений аскетизм був лише наслідком безгрошів’я. Журналістику, як наголошує Степан Процюк, Іван сприймає як псячий обов’язок. «Нема сумніву, що Франкова душа і підсвідомість прагнула не «псячого обов’язку», а щасливих, до самозабуття, словомедитативних миттєвостей творення нової реальності…». Він жив літературою, а не з літератури.

Із літератури він тільки виживав. Навіть культова «З вершин і низин» продавалася погано. Степан Процюк описує, як Ольга Хоружинська (Ольга Друга) планує поїздку до Києва, бо там книжки Франка продаються краще. Чи може бути щось нікчемніше за провінційну зневагу до творів великого генія від тих, чиї імена навіть не запам’ятала історія? Проте це аналіз уже з далекого ХХІ століття. Бо, може, й зараз серед нас є такий Франко, величі таланту якого ми не помічаємо?

Однак, не стражданнями єдиними змальовано портрет Івана у романі «Руки і сльози». Франко бував і щасливим. Дивовижа для вічно стражденного з покрученими руками і понівеченим долею обличчям на тій знаменитій чорно-білій світлині, яка чи не у всіх шкільних підручних з української літератури. Гримаса закостенілого болю, яка не здатна на щастя.

Але Степан Процюк показує, що Франко таки був щасливим: у хвилі кохання з Олею в Коломиї або з Ольгою Другою на риболовлі… Здається, щасливий тільки в коханні або в митях сподівань на літературні гонорари, поки їх не розбивають на маленькі друзки провінційні «грантодавці». А ще в листах. Листування для нього було як для сучасної молоді знайомство у соціальних мережах. Дивакуваті метафори і такий самий дивакуватий їх автор. До речі, листи в текст роману вплетені по-справжньому майстерно. Важко зрозуміти, де проростає уява автора, а де сам Франко з його спогадами.

На невидимій межі щастя і страждань Степан Процюк замальовує й образ Целіни Зигмунтовської. Їхня історія у романі «Руки і сльози» – від femme fatale до finita la comedia – ніби стає підтвердженням роздумів автора в іншому його есеї: «Ми не знаємо, чому ті чи інші лиця ми вважаємо дорогими». Можливо, це була історія зустрічі двох загублених душ, які були разом у минулому житті. Бо складно пояснити захоплення Івана Франка працівницею пошти, яка ненавиділа українську мову. Ту мову, слова якої він так майстерно сплітав для творення нової реальності. Захоплення навіть у той час, коли був щасливий з Ольгою Другою. Парадоксально, але факт. І як підтвердження – зустрічі з Целіною, коли Іван був уже хворий і немічний. Як часто любить повторювати Степан Процюк, «людське, занадто людське».

Окрім традиційної трійки жінок з біографії Івана Франка, Степан Процюк відкриває й інших. Численні листи і флірт, миттєві захоплення і стосунки, яким не судилося стати серйозними. «У тих знайомствах його душа трошки відпочивала від непереносимої туги за Ольдзунею». Були й такі, що хотіли за нього  заміж, проте, як зауважує автор, сам Іван Франко не був із тих, хто легко впадає в любовні залежності. Він не був ловеласом. Він цінував талант, підтримував юних письменниць, але… Його не цікавила роль фатального чоловіка, головне заняття якого – розбивати жіночі серця. Коли він любив по-справжньому, це було відчутно

. Попри загальну літературознавчу візію щодо «одруження з доктрини» з Хоружинською, Степан Процюк показує, що Ольга Друга зіграла у житті Франка не менш важливу роль, ніж Ольга Перша. Бо хто має право вимірювати на терезах кохання? Хто може визначити його справжність, окрім самого Івана? Він старався, як міг, забезпечити Ользі Другій щасливе життя. Вона намагалася зробити Франка щасливим. Їхні стосунки руйнували життєві обставини і хвороба – її і його. Але точно не доктрина, як стає зрозуміло після прочитання роману: «Ользі хотілося вибухнути люттю, істеричними вересками, буйством поза межами дозволеного. Але вона заціпеніло мовчала, будучи заскоченою такою нетиповою реакцією чоловіка. Переважно на її «підпилюваня» від не відгукувався або жартував. Але нині повінь порвала загороди…».

З усього вищеописаного може скластися помилкове враження, що роман «Руки і сльози» тільки для знавців Франкової біографії. Однак, все зовсім навпаки. Перед нами постає «доля як плетиво різних обставин людського життя» з його колізіями, випробуваннями і почуттями. Деякі ситуації можуть видатися дуже знайомими («У тих жінках він поселяв Ольгу…»), інші – поглибити розуміння світовідчуття творчої особистості («Вона прийшла, щоб перевернути його життя… переінакшити його долю… перепланувати майбутнє»), а ще інші – бути цікавими для ознайомлення з історією життя літературного героя («Параліч рук, який він набув у тюрмі, мав пізніше, без перебільшення, смертельні наслідки для нього, як і втрата стипендії з фонду Гливінських. Він, сирота, бився як риба об лід тогочасної різношерстної спільноти»).

Для тих читачів, які згадують Івана Франка тільки під час прочитання програмового шкільного вірша «Вічний революціонер», роман буде втричі цікавішим. Пізнати душу генія, зазирнути за ширму його переживань і думок, знайти в письменнику людину – ось що головне для автора роману. І Степану Процюку вдалося  цього досягти.

Опубліковано в «Українській літературній газеті» 19 вересня 2023 року

Чи просто знешкодити диявола?

Як українські розвідники разом з Василем Базівим «полювали» на московського диктатора

У нашій літературній історії небагато книг, які створювалися по слідах гарячих подій, в самому розпалі воєнної битви з ворогом, а тому мають особливу цінність, несуть на собі відгомін епохи, приречені на тривале життя.

Роман «Убити Путіна» Василя Базіва, який щойно побачив світ у харківському видавництві «Фоліо», писався під час війни, розпочатої росією проти України, є одним з тих художньо-документальних творів, які можуть претендувати на роль довгожителя. Він має гіркий присмак втрат, переповнений почуттями душевної болі від усвідомлення того, що все описане автором відбувається не в ілюзорному світі, а в реальній дійсності, де вмирають неприроднім чином люди різного віку, а найстрашніше – діти, знищується генофонд нації, руйнуються сотні міст і сіл, зазнає мук навколишній світ, в якому існував комфорт і затишок.

Цей рукотворний апокаліпсис, що привідкриває дорогу у потойбіччя, давно задумував здійснити один чоловічок, якого сьогодні проклинають в Україні тисячі матерів і жінок, у яких загинули сини, доньки, чоловіки від куль, снарядів і ракет, промаркованих чужою мовою: «Сделано в России». Ім’я йому ‑ владімір путін, президент сусідньої держави, яка впродовж трьох останніх століть, починаючи з царів і закінчуючи генеральними секретарями компартії, нахабно захоплювала і порядкувала на одвічних українських землях, колонізувала й асимілювала наш народ, гноїла по в’язницях, сибірах і соловках його синів і дочок, грабувала природні ресурси, завдаючи непоправної шкоди довкіллю.

Даючи гостру назву своєму художньо-документальному роману, Василь Базів, напевне, відчув суспільний запит, що сформувався під впливом безкінечної трагедії, свідками якої став весь світ. Тому автор моделює ситуацію, в якій троє українських розвідників з власної ініціативи задумали ліквідувати того, хто віддає нелюдські накази, сіючи смерть і руїни, і є втіленням абсолютного зла на землі. Адже путін прагне фізично винищити багатомільйонне населення України в ім’я розширення своєї імперії, відбудови колишнього радянського монстра, що займав одну шосту території Землі і прагнув підкорити всю планету. Ця утопія, що межує з божевіллям, з кожним днем призводить до все більшої кількості військових і цивільних людських жертв, здатна спровокувати глобальний конфлікт з непередбачуваним фіналом.

Головні герої авторської розповіді – керівник розвідгрупи Андрій Бальтазар і його побратими – Ярослав Карп’як та Назар Подільник добре усвідомлюють, по якому краю безодні ходять, намагаючись дістатися до бункера московського диявола, щоб провести відплатну акцію. В хід ідуть найрізноманітніші хитрощі, до яких вдаються майстри сучасної розвідки. На сторінки роману вихлюпується істинна правда повсякденного життя нинішнього правителя Кремля, яка скрупульозно аналізується не лише трьома головними персонажами книги, а й самим читачем, до чого досить вдало спонукає автор. Чого варті лише епізоди інтимних подробиць сексуальної поведінки путіна у стосунках з Дмітрієм Мєдвєдєвим, Сергієм Шойгу, В’ячеславом Володіним, дізнаючись про них, дивуєшся, яким глибоким може бути моральне падіння людини, наділеної необмеженою владою. Хоча за цим, очевидно, стоять елементи авторського художнього домислу…

Подібного у романі немало. Василь Базів намагається відштовхнутися від конкретного факту з біографії путіна, додаючи власні бачення і трактування, які переважно сприймаються без заперечень, оскільки мають документальне підтвердження. Все ж іноді впадає в око і надмірна надуманість. Скажімо історія взаємин путіна і Аліни Кабаєвої, колишньої олімпійської чемпіонки з художньої гімнастики, у якої від нього, нібито, аж троє дітей. Це одна з багатьох заплутаних історій, яку люблять смакувати таблоїди різного штибу, напускаючи більше туману, аніж з’ясовуючи істину. В художньо-документальному творі вона подана дещо в іншій площині. Знаючи приховані альковні таємниці згадуваної пари, українські розвідники саме через Кабаєву намагаються втертися в довіру до кремлівського диктатора. Потім, за задумом автора, вони розкривають секрет державної ваги, дізнаючись, що справжнім батьком її дітей є двійник путіна, тим самим наражаючи їх на фізичне знищення. Хитросплетіння у пригодницькому романі завжди додають інтриги авторській розповіді, служать динамічному розвитку сюжету, однак вони мають бути художньо вірогідними, відповідати яскравішому розкриттю характерів героїв твору.

Існує чимало міфів, пов’язаних зі зловісною постаттю путіна. Адже у нього головного терориста Московії руки по лікоть у крові, пролитої у Чечні, Грузії, Сирії, а тепер ‑ в Україні. Одним з таких «інформаційних вкидів» є нібито його захворювання на рак, що поступово знищує його гріховне тіло. Не оминув її й автор твору, спираючись на витоки інформації, невідомо ким організовані, чи російськими спецслужбами, чи журналістами, ласими до сенсацій. У глобальному медійному просторі з’явилося повідомлення про те, що правитель Московії буцімто лікується від невиліковної хвороби, купаючись у ваннах з кров’ю алтайських молодих маралів. Опікуються цим обрядом бурятські шамани під пильним контролем… самого міністра оборони РФ Сергія Шойгу. Якщо це відповідає дійсності, то криваві ванни поки що таки допомагають путіну уникнути фатального кінця, примножуючи його воєнні злочини. Але правдою є й те, що Кужегетович, як іронічно прозиває його автор роману, народився у сім’ї спадкових кочівників-скотарів, а тому, скоріше за все, і взяв на себе місію зберегти фізичне здоров’я свого патрона, використовуючи відомі йому нетрадиційні форми лікування. У всьому цьому присутній елемент містичності, адже шамани – посередники між світом людей і світом духів, а тому Базів підводить читача до думки, що гном (ще одна саркастична кличка у творі) вже давно опинився у полоні потойбічних сил, які змушують його вчиняти злочини все у більших та більших масштабах.

Трагічні події, що з початком російської навали сталися у Бучі й Ірпіні, були тим спусковим гачком для розвідгрупи Андрія Бальтазара, коли вона прийняла рішення ліквідувати московського правителя, не зважаючи на явну небезпеку для власного життя. В авторському відступі є узагальнення про те, що тисячі українських патріотів так само у попередніх століттях йшли на смерть проти московських поневолювачів, маючи на меті здобути свободу для прийдешніх поколінь українців. Одного з таких героїв, який боровся до останнього подиху з московитами-колонізаторами, Базів називає Євгена Коновальця, керівника Української військової організації, підступно вбитого більшовицьким агентом Судоплатовим за особистим наказом Сталіна. У книзі Коновалець стає прикладом для наслідування Андрієм Бальтазаром, вродженим розвідником, який постійно демонструє чудеса кмітливості і винахідливості у нелегкому протистоянні з головорізами із ГРУ, ФСБ і ФСО.

М’ясники з Московії, починаючи з рядових шпигунів-виконавців, закінчуючи кремлівською правлячою елітою, які фігурують у романі, на думку автора, увібрали в себе все найгірше, нелюдське, звіряче, притаманне їхнім предкам. Зовсім не випадково, а документально і художньо вмотивовано Базів вмонтовує у фабулу твору розлогий екскурс в історію московського князівства, що утворилось на уламках Золотої Орди. З моменту його зародження починається кривава безперервна вакханалія боротьби між претендентами за владу. Автор згадує період правління лютого російського царя Івана Грозного, котрий уславився своєю безмежною жорстокістю, запровадивши масові страти, в яких брав безпосередню участь, виявляючи садистські схильності, а ще репресії, спрямовані на конфіскацію майна і земель знаті та церкви. Саме тоді народився схвальний вигук «Гойда!», що зривався з уст царя у момент найбільшого патологічного екстазу від побаченого мордування жертв, заохочуючи катів до ще жорстокіших тортур. Сьогодні «Гойда!» знову чути у Москві від одіозного актора Охлобистіна, яким той закликає безжально розправлятися не лише з полоненими воїнами ЗСУ, а й з цивільним населенням, що чинить спротив загарбникам на тимчасово окупованих московитами українських землях. І кремлівський душогуб, не вагаючись й хвилини, шле і шле смертельні крилаті ракети, безпілотні апарати на об’єкти критичної інфраструктури, дитсадки і школи в Києві, Львові, Харкові, Херсоні, Миколаєві та багатьох інших містах і селах. Що цьому людиноненависнику поганого зробили мирні мешканці, діти, школярі, дідусі й бабусі?...

В авторській розповіді спливає ще один російський цар – Петро І, котрий як той же Іван Грозний, власноруч розправлявся із стрільцями, винними у заколоті проти монаршої влади. Петро І, цей, за всіма ознаками недолюдок, не гребував відрубувати голови бунтівникам, ніби упиваючись їхньою кров’ю. Потім бундючні царські генерали, плюгава офіцерня буде його запопадливо наслідувати, безжально вирізаючи населення гетьманської столиці ‑ Батурина після відступу шведсько-українського війська від Полтави, проливаючи ріки крові, не жаліючи дітей і жінок, людей похилого віку. Портрет тирана, від діянь якого здригнувся увесь православний світ у XVIIIстолітті, красується на стіні у кремлівському кабінеті путіна, наочно демонструючи їхню патологічну спорідненість, неодноразово виявлену на просторах імперії.

Послуговуючись антропологічними ознаками Базів робить висновок про те, що вихідцям з Московії на генетичному рівні закладено антигуманне, зневажливе ставлення до представників інших народів, ними колонізованих, зокрема українців. Відтак сподіватися від ординського племені на співчуття, доброзичливість і лояльність – марна справа. Тому головні герої авторського твору – Андрій, Ярослав, Назар, ‑ без вагань розправляються з ворогами, з тими ж гереушниками і ефесбешниками, винними у численних злочинах, скоєних ними та їм подібними з перших днів захоплення частини Донбасу, й анексії Криму, широкомасштабного бандитського вторгнення взимку минулого року.

Є у романі персонаж, який не може не викликати презирливого ставлення до себе, і зрозуміло чому. Йдеться про предстоятеля Російської православної церкви Кирила (Володимира Гундяєва). Саме ця особа є уособленням «православного русскаго міра», нав’язуваного повсюди силою правлячим путінським режимом. У творі згадується провінційне місто Сергієв Посад (до 1991 року називалося Загорськом), де розташована Троїце-Сергієва Лавра. Саме тут упродовж десятиліть московський клір, керований Кирилом, шліфував так звані «духовні скріпи», якими начебто декларуються традиційні цінності для населення росії, а насправді приховується ідеологічне підґрунтя російської військової експансії як у середині країни, так і далеко за її межами. Уся ницість і мерзенність гундяєвщини, що є синонімом московського православія чи войовничого рашизму, дуже переконливо відображена автором у діалогах між головним попом і кремлівським карликом. Відчувається, Базів добре знає історію російської держави та її церкви, витвореної, за його переконанням, на сумнівному релігійному фундаменті. Згадуваний у книзі сонм псевдосвятих з макабричного минулого, діяння яких їдко висміюється автором. Серед них: Фьодор Новгородський, Меркурій Смоленський, Ніколай Качанов, Іоан Багатостраждальний, Марк Гробокопатель, Василій Каїнський… Цей перелік можна доповнювати багатьма іменами, за всіма ознаками, психічнохворих людей, яких у сиву давнину ще називали юродивими, сприймаючи чомусь вияви їхнього божевілля за одкровення, послане Богом. Те ж саме стосується сумнозвісних сект хлистів і скопців, засновники яких, тією чи іншою мірою, завжди вшановувались попівством російської церкви, ставилися навіть за приклад аскетичного поводження у побуті. Середньовічне варварство у Московії творилося тоді, коли у Західній Європі виблискували імена Дідро, Вольтера, Гольбаха, Монтеск’є. І знову, як і в попередніх розділах книги, Базів констатує: православна церква у росії вже давно втратила автономність і незалежність від влади, бо, починаючи з царів, і закінчуючи генсеками, а тепер диктатором путіним, слідує у фарватері внутрішньої і зовнішньої політики Кремля, освячуючи його нечувані воєнні злочини, зброю, якою російські військовослужбовці вбивають українське цивільне населення.

Кілька розділів книги стосуються навмисне приховуваної від громадськості біографії путіна. Закономірно виникає питання: для чого це робиться самим фігурантом і наближеними до нього сатрапами. А справа у тім, що з життєписом диктатора далеко не все гладко. Автор посилається на дослідження польської письменниці Кристини Курчаб-Редліх, яка випустила сенсаційну книжку «Вова, Володя, Володимир. Таємниці Росії Путіна». Тут чи не вперше розповідається про справжнього, а не вигаданого батька нинішнього очільника Кремля, прізвище якого зовсім не путін володимир, а Прівалов Володимир Павлович. За однією з версій, він у роки війни перебував у складі одного з підрозділів СМЕРШУ (контррозвідувальна організація у складі Наркомату оборони, назва якої походить від скороченого «Смерть шпионам»). Під час в операції на окупованій німцями території отримав важке поранення. Дід путіна Павло був поваром на одній із дач Сталіна, розташованої під Москвою. Виконувати ці специфічні функції – готувати їжу для першої особи в радянській імперії дозволялося не кожному, а лише старанно перевіреному і фанатично відданому комуністичній ідеології. У середовищі російських політиків, істориків, журналістів подейкують, що саме оцей дід отруїв генералісимуса за завданням всесильного Лаврентія Берії.

Батько і дід вже давно на тому світі, а от мати, з якою змогла зустрітися Кристині Курчаб-Редліх, доживає свій вік у глухому грузинському селі, що за тридцять кілометрів від міста Горі. Звати її Вєра Ніколаєвна. Загалом це надто заплутана історія, тому й викликають інтерес до неї парадоксальні міркування, висловлені досить аргументовано автором книги. Йдеться про те, що путін у дитинстві зазнав жорстокого поводження з боку другого чоловіка рідної матері, етнічного грузина за походженням, який створив для хлопця нестерпні умови виживання, по суті, у чужій сім’ї. Потім митарства продовжились у Ленінграді, куди його відвезла Вєра Ніколаєвна, віддавши на виховання бездітній сім’ї. Названий батько, колишній офіцер-енкаведист, з прізвищем Путін, за висновком Базіва, теж прикладав руку, нещадно б’ючи нерідного підлітка. В результаті спільними зусиллями й стараннями було виховано монстра, нечутливого до чужого болю, безжального і цинічного.

В книжці один промовистий факт з біографії кремлівського тирана нанизується на інший, створюючи додаткову інтригу в розгортанні сюжету роману. Кожен крок, зроблений путіним до вершини влади, супроводжувався пролиттям чужої крові. І це зовсім не перебільшення, а гола й жорстока правда. І Базів, і Курчаб-Редліх в один голос стверджують, що путін, тією чи іншою мірою, був задіяний російськими спецслужбами в убивстві сумнозвісного генерала Рохліна, причетного до воєнних злочинів у Чечні. Високопоставлений військовик входив до складу політичної опозиції, сформованої у Держдумі росії наприкінці 90-х, дотримуючись найрадикальніших поглядів. Як тільки генерал почав погрожувати фізичною розправою Єльцину, його доля фатальним чином була кимось вирішена. Через два тижні після вбивства Рохліна, яке повісили на дружину, проігнорувавши знайдені три трупи поблизу його заміського будинку, за дивним збігом обставин, путіна призначили керівником ФСБ.

Автор у книжці не оминає загибелі відомих російських політиків, правозахисників, журналістів, смерть яких супроводжувалась утвердженням путіна при владі, поповнюючи цей сумний мартиролог все новими і новими іменами – Старовойтової, Юшенкова, Щекочихіна, Естемірової, Боровіка, Політковської, Нємцова… Ці мученики за правду повинні були стати на чолі протестних народних мас, які б мали запобігти переформатуванню російської держави за подобою ленінсько-сталінського СРСР. Цього не сталося і путінська агресія поступово вилилася назовні.

В книжці автор моделює ситуацію стосовно того, що могло б бути з Україною, якби путінські опричники вдерлися в Київ взимку минулого року і силою зброї змістили законно обрану українську владу, розпочали заплановане в Кремлі винищення всього українського. Якщо у когось є сумнів у тому, що саме так воно б і сталося на практиці і супроводжувалось масовими фізичними розправами з кожним, хто захищав державну незалежність і територіальну цілісність країни, варто згадати події у Бучі та багатьох інших наших містах і селах, рясно политих українською кров’ю. Історія, ніби пройшовши по колу, знову нагадала про себе, коли російські війська під командуванням Муравйова в лютому 1918-го увірвались до Києва і розстріляли тисячі україномовних городян. Через 105 років військові підрозділи з маркером «z», укомплектовані башкирами, бурятами, мордвинами, осетинами, чеченцями і керовані офіцерами-московитами, за 24 кілометри від столиці України так само вбивали людей серед білого дня лише за те, що чули від них українську мову.

Майже перед фіналом роману спливає ще один персонаж – донька путіна Катерина, яка, на відміну від Кабаєвої, посприяла розвідгрупі завершити задумане. За легендою Андрій Бальтазар видавав себе за американського науковця-генетика, здатного наблизити людство до безсмертя винаходами у генній інженерії. Джордж Черчер, ім’я якого прибрав український розвідник, реально існує і відомий у США своїми працями в галузі секвенування геномів, синтетичної біології, генетики і неврології. Автор візуалізував образ Андрія Бальтазара, який у творі постає схожим, як дві краплини води, на Джорджа Черчера. Поруч з ними в авторській інтерпретації фігурують й деякі інші американські науковці, зокрема, нейробіолог Едвард Бойден, винахідник і футуролог Реймонд Курзвейл, спеціаліст з нанотехнологій Ерік Дрекслер. Вони, як і колеги-науковці з інших країн світу, стоять на порозі таких відкриттів, коли за допомогою нанотехнологій і генної інженерії життя людей у нинішньому столітті може тривати мало не двісті років. Саме фактор безсмертя, до якого все життя прагне путін, зіграв з ним злий жарт, бо диктатор явно втратив пильність. Цим, власне, і скористалися розвідники-месники, ліквідувавши диявольську істоту, яка погрожувала всьому людству апокаліпсисом.

В українському суспільстві сьогодні можна почути різні голоси щодо відплати терористу і воєнному злочинцю, яка має неодмінно постати: одні безапеляційно підтримують те, що зобразив письменник, інші – категорично за цивілізовану акцію: міжнародний трибунал. Що краще, ‑ варто запитати матерів, вбитих горем і посивілих від побивань за юними синами, безневинно скалічених, мільйонів позбавлених рідних домівок і вимушених шукати притулків в чужих краях, всіх тих, хто постраждав від божевілля, нелюдської люті московського диктатора.

Роман «Убити Путіна» Василя Базіва закінчується на мажорній ноті. Український народ стає переможцем у війні з Росією, яка після смерті кремлівського самодержця змінює назву на Московію, де починаються незворотні процеси. Всі, причетні до розпалювання воєнної пожежі, опиняються на лаві підсудних. Саме так і станеться, бо недарма кажуть, що слово сказане, як і написане, слово має властивість матеріалізуватися.

Тарас ГОЛОВКО

Опубліковано в «Українській літературній газеті», березень 2023 року, №3.

В.Кушпет

Що таке традиційна українська дума?

Пояснювальна інформація щодо традиційного виконання українських народних дум XIX, початку XX ст.. назва «дума» не використовувалася серед мандрівних співців-музик (кобзарів, бандурщиків, лірщиків). Цей термін вперше з’явився 1827 року у збірнику «Українські народні пісні» М.Максимовича і набув популярності серед міської інтелігенції. Перші збирачі народних пісенних творів М.Цертелєв, М.Максимович, І.Срезнєвський, П.Лукашевич, А.Метлинський та ін. помічали відмінність поміж сільським співаним фольклором та окремими творами мандрівних співців-музикантів, яких у народі звали старцями або дідами. Як писала С.Грица: «Хоча між собою українські кобзарі і лірники називали себе «дідами», «старцями» (так їх іменували й селяни за віковим і соціальним статусом), українська наука не замінить усталену назву «кобзарства» на «дідівство» чи «старцівство», навіть якщо це були автентичні назви, що мали місце в побуті».

1.Термін «дума» з другої половини XIX ст. набула достатнього поширення, хоча жанрова плутанина щодо його наповнення подекуди існує й по сьогодні. Потрібно підкреслити, що власне слово побутувало в українські лексиці, але воно до 1827 року не тлумачилося у значенні старосвітських композицій, «є підстава припускати, що термін «дума» у малоросійських збірниках є запозиченим, але оригінально використаним. У бандуристів та лірників ...термін дума не користується популярністю... дають назви «козацькі пісні», «псальми»...

2.До традиційних назв старосвітських композицій потрібно додати ще й такі, як: невольничі плачі, козацькі псальми, притчі тощо.

Як писала К.Грушевська: «Перш за все здається характеристичним той факт, що не тільки перші записувачі дум XIX в., але і пізніші не чули сього терміну від професійних співаків... навпаки раз-у-раз констатовано, що назви «дума» співаки не знають і окремої назви для «дум» не мають. До того ж коли ак. М.Возняк найшов справжній запис думи XVII в., сей текст з’явився також без популярної для того часу назви «дума...»

З.З часом наука систематизувала старцівський, чи як його перехрестили, кобзарський репертуар, на жанри: псальми, молитви, акафісти, канти, думи, сатиричні та жартівливі пісні, музика до танців та ін. І хоча К.Грушевська писала, що: «Тільки порівняні досліди Ф.Колесси над музичною й поетичною будовою дум і голосінь вияснили до решти, що не являються секундарною формою пісень... а останній нарост міцного поетичного роду, що виріс і розвинувся як своєрідний організм на нашім національно-культурнім ґрунті і має всяке право для того, щоб його розглядати зовсім окремо від пісень, як цілком окреме історично-літературне явище»

4.Існують й понині проблеми не тільки з розумінням терміну, але із традиційною стилістикою виконання дум. Деякі бандуристи з вищою музичною освітою трактують їх як арії у супроводі віртуозного акомпанементу.

Бандуристи з новітніх кобзарських цехів які є переважно не мають музичної освіти, переймають пісні на слух від своїх колег і тому зберігають та поширюють усі помилки попередників. Вони вважають що натуральний мінор, а не дорійський лад є традиційним звукорядом, як для строю інструменту, так і для рецитацій.

Аналогічна проблема існує й серед виконавців на колісній лірі.

На наш погляд процес реконструкції та виконавства повинен відбуватися під ^прискіпливим професійним контролем. Нажаль, у жодному навчальному закладі не вивчають, принаймні як факультатив, українські народні музичні інструменти та традицію гри на них.

Існує ще одна дуже суттєва помилка, вона стосується самої назви «кобзарство». Так називали і продовжують звати усіх відомих в історії співців-музикантів. Але як свідчить фактичний матеріал ‑одночасно існувало, принаймні, три різні групи.

Перша - козаки, яким не потрібно було заробляти на життя співом та грою. Будучи не причетними, як старці певними зобов’язаннями перед своєю братією, вони грали й співали те, що подобалося їхньому товариству. Тому, у народній пам’яті залишилися не старцями чи кобзарями, а козаками-мамаями.

Друга - придворні співці-музиканти (за Фамінциним «потішники») - служили при дворах козацької старшини, шляхти, при палацах аристократичних родин Санкт- Петербургу, Москви та ін. Репертуар цієї групи складали різножанрові пісні, композиції, українські та польські танцювальні мелодії, мадригали т. ін., тобто все те, що задовольняло попит їх роботодавців. До цієї групи можна також додати міських аматорів, чоловіків і жінок, для яких спів та гра у супроводі інструменту була тогочасною розвагою.

Третя — старці-діди, люди переважно незрячі, або з іншими фізичними вадами, яким за давнім «звичаєвим правом» дозволялося займалися мандрівними формами співогри. З благословення високопоставлених священнослужителів вони заснували осередки духовного спрямування (цехи, братства та ін.). Старці-діди (кобзарі, бандурщики, лірщики, стихівничі ‑автентичні назви XIX - XX ст.) намагалися наслідувати апостольську діяльність ‑нести христову істину у народне, переважно сільське середовище, тому в репертуарі було багато творів духовного змісту.

Саме останні, тобто старці-діди становили мандрівну групу, яку нині чомусь називають кобзарством. Ними була розроблена система навчання - «сповна навука»: а) «цехівщина» - закони цехового устрою та діяльності (звичаї, обряди, взаємостосунки т. ін.); б) репертуар (молитви, псальми, канти, думи, біблійні історії та ін.); в) гра на інструментах (кобзі, кобзі-бандурі, бандурі багатоприструнковій, колісній лірі); г) «устиянські книги» - усні багатофункціональні зібрання, які промовлялися переважно нерівно-складовими текстами з дієслівною римою (як і думи) та завчалися на пам’ять.

Тому, повертаючись до питання, що таке кобзарство? Відповідь така - цей штучно створений термін з’явився у противагу назві старцівство, яке багато хто вважав та й вважає жебрацтвом. Малороси відчуваючи в імперському середовищі свою меншовартість намагалися відмежуватися від будь-яких проявів приниження. Саме тому вони соромилися та намагалися не помічати ані старців-лірщиків, ані старців-бандурщиків. І як могли переконували їх, що вони не старці, а нащадки славних кобзарів, боянів, гомерів т. ін.. У радянські часи тезу «старець є жебрак» зробили ідеологічним гаслом для знищення мандрівних співців-музикантів. У свідомість населення вкладали думку, що старцівство- жебрацтво псує позитивний образ «щасливого радянського життя». Ото ж то, після їх знищення не дуже й журилися, а звільнені місця заповнили капелами «радянських кобзарів».

Зрозуміло, що немає сенсу змінювати назву кобзарі на старці-діди, а думи на козацькі псальми чи невольничі плачі. Але для більш глибокого розуміння процесів, які відбувалися в історії мандрівних співців-музикантів, де народилися та існували ці унікальні твори, це конче необхідно знати.

ТРАДИЦІЙНЕ ВИКОНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ДУМ

ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України свого часу зробило величезну роботу по збереженню традиційних дум. 2007р. під редакцією Г.Скрипник. С.Грици, А.Іваницького, М.Дмитренка, Г.Довженюка, Л.Єфремової, О.Шевчук вийшов збірник з нотними зразками «Українські народні думи».

2009 року у складі редакційної колегії: Г. А. Скрипник (голова), С.Й. Грица (заступник голови), М.К. Дмитренко (заступник голови), Т.П. Руда, А.І. Іваницький, О.В. Шевчук, Г.В. Довженок, Л.О. Єфремова вийшов перший том майбутнього п’ятитомника «Українські народні думи». Нажаль, ноти й тексти з цих видань залишилися не займаними виконавцями.

2023 року у студії звукозапису В.Лещенка вперше в історії відбулися записи старосвітських композицій (дум) у супроводі традиційних інструментів (кобзи, бандури, ліри). Проект В.Кушпета «Українські народні думи - традиційне виконання» є результатом багаторічної роботи, як самого автора цього проекту, так і звукорежисера В.Лещенка та декого та його талановитих учнів: С.Захарця, М.Плекана. Т.Козуба. Нажаль, зовсім молодим пішов у кращі світи М.Плекан, а лірник Т.Козуб поки так і не записав про Марусю Богу славку, оскільки захищає Україну.

Розглянемо студійні записи дум та визначимо їх цінність у збереження музичної традиції як ідентифікаційного коду нації.

Виконання та реконструкцію дум можна розкласти на три групи.

До. першої належать повні нотні транскрипції дум: Про Хведора безродного від кобзаря О.Вересая та Невольницький плач ‑ від кобзаря О.Сластіона, записані М.Лисенком. Про піхотинця (Про озівських братів) записаних від бандуриста М.Кравченка та Плач невольників від О.Сластіона транскрипція Ф.Колесси (досить відмінна від транскрипції М. Лисенка). Про самарських братів, запис В.Харківа, транскрипція В.Онопи від лірника Г.Обліченка.

Вивчення їх є унікальною традиційною школою від Вересая, Кравченка, Гончаренка та ін., В них збережена форма та конструкція твору, хроматизація ладу, музична артикуляція та стилістика. Вивчення кілька дум від одного виконавця дає можливість реконструювати інші тексти до яких відсутні нотні зразки.

До другої групи належать лише транскрипції фрагментів дум, таких як Про удову і трьох синів від О.Вересая, де маємо початок та закінчення, Про Хмельницького та Барабаша, де записана М.Лисенком від П.Братиці лише перша частина. Про Кішку Самійла ‑ перша частина, транскрипція Ф.Колесси за І.Скубієм. Для реконструкції усієї думи необхідно дуже добре проаналізувати автентичну записану частину транскрипції. Якщо існують нотні зразки рецитацій інших дум від цього виконавця, то потрібно також їх проаналізувати, виявивши характерні зразки стилістики та манери виконання. У такій спосіб реконструювати весь текст.

До третьої групи належать думи з повною реконструкцією музики. На цій частині потрібно зупинитися більш детально.

Як відомо, текстів старосвітських композицій (дум) збереглося набагато більше ніж їх нотних зразків. Унікальна спадщина нашої старовинної музичної культури залишається, у кращому випадку, дослідницьким матеріалом для філологів та істориків.

У рукописах П.Д. Мартиновича існує розповідь кобзаря Івана Кравченка- Крюковського щодо його вивчення думи Про Кішку Самійла: «... я її не од майстра свого вивчив, а од кобзаря одного під Гадячем. ... Розбалакалися собі, та якось і за цего Кішку Самійла завели мову. Так той кобзар як проспівав її, так я йому дав карбованця, щоб він мене вивчив її. Так ми дві ночі з ним удвох над нею морочились». Стає зрозумілим, що у старців існувала власна система переймання композицій.

Для того щоб зрозуміти як старці так швидко схоплювали думи, потрібно зробити аналіз дослідницького матеріалу зібраного М.Лисенком, М.Грінченком, Ф.Колессою, К.Квіткою. В.Харківим, С.Грицею та ін.

Як зазначалося попередньо, переважна частина рецитацій старосвітських композицій XIX - XX ст., виконувалися старцями у дорійському звукоряді із змінної альтерацією четвертого ступеня; з обов’язковим оздобленням мелодії мелізматикою та акцентами; вокальна партія виконувалася достатньо емоційно, а за манерою виконання ‑ музичним речитативом, звідси й назва ‑ рецитації. Виспівувалися переважно кадансові закінчення.

Попередні дослідники визначили також форму та структуру дум:

1Вступну частину називали, «заплачка», «зачин», «заспів».

2.Власне виклад думи називали «уступами» або «штихами».

3.Закінчення дум, або взагалі не виокремлювалося як у М.Грінченко, або за С.Грицею називано: «славословієм», з тлумаченням, що у музичному речитативі «ця частина не окреслюється... зазвичай закінчують типовим кадансом».2

На наш погляд у назвах існують деякі невідповідності:

По-перше: термін «заплачка» належав до старцівського лексикону, але у них вона мала зовсім інше значення. В. Харків писав: «Слово «заплачка»... відповідає слову «жаліб», під жалібний голос співати... Співають «на заплачку» псальми чи притчи (думи) в формі речитативу... Мелодія заплачки однотипна.., але в кожного вироблена своя відмінна. Як псальму, так і «веселеньких» співає на одну або на дві якихось улюблених і звичних мелодії».З Отже, «заплачка» у старців означала не вступну частину думи, а спосіб та манеру виконання.

По-друге, «заспів», тобто маленький вокальний епізод який подекуди існував на початку і який відсутній у переважної більшості нотних зразків дум. До того ж суто вокальна манера виконання «заспіву» суперечить стилістиці рецитацій, а отже цей епізод з'явився досить пізно, коли канонічні рецитації почали змінюватися та наближатися до співу.

По-третє, фінальні каданси існують. їх можна знайти у думах записаних М.Лисенком від кобзаря О.Вересая та О.Сластіона. У записах Ф.Колесси від О.Сластіона та від Г.Гончаренка та ін.

По-четверте, незрозуміло, що означає термін «славословіє»? Закінчення у думах є традиційним посередницьким зверненням старців до Творця про заступництво. Єдиною формою звернення до Бога є молитва, тож вона й відповідає меті та назві закінчення композиції.

Саме така форма та структура старцівських дум має три частини: зачин, уступи, молитва.

Потрібно зауважити, що у світських композиціях відсутні перша та остання частини (зачин та молитва). Як приклад, можна навести тексти XVII ст. знайдені М.Возняком у рукописному збірнику Кондрацького (Про князя Корецького) Од неділі першого дня та Про козака нетягу.

Система переймання дум у старцівському середовищі

У сільському архаїчному середовищі людину протягом життя супроводжував спів від колискових пісень до погребальних «голосінь» - планів. Якщо формування музичної чуттєвості у. дитинстві йшло підсвідомо, то потрапивши у «навуку» до панотця, учень починав свідомо реагувати на мелос, тобто: на звукоряд, додавання жалощів, спів на весело та на жаліб т. ін.

Те саме відбувалося з вивченням текстів. Використання нерівно-складових текстів з дієслівною римою існувало у старцівських об’єднаннях навіть при кінці XIX ст. Ось,наприклад фрагмент спілкування панотця П.Гащенко із своїм учнем І.Кучугурою-Кучеренком:

«Тутуже треба гостро вухо держати...

і треба коло кобзи, дружини подорожньої всі назви знати.

Як цеб-то коло неї називати,

як у руках її держати,

як струни чіпляти

і як згуки шчитати» 4.

Отже, до ладової основи мелосу, які учені засвоювали від свого вчителя, додавалися нерівно складові тексти до яких вони призвичаювалися під час навчання.

Для кожної частини думи існували своєрідні формули-стандарти які відповідали козацькій, невольницький чи побутовій тематиці композицій. Тобто, старцю не потрібно було кожного разу запам’ятовувати вступ та закінчення. Тексти зачину та молитви, з деякими відмінностями, були вже готовими до різної тематики творів. Головним було запам’ятати сюжет, розкласти його по уступам та співати у звукоряді до якого встиг призвичаїтися.

Скажімо, зачин до творів з козацької тематики міг починатися: «Ой од поля Кіліїмського ідет козак нетяга...», «Біля устя Самари-Богу, Семенова козацького рогу, то там-то пробувало 12 козаків бравославців-небувальців...», «Ой по потребі, по потребі барзе царський, то там-то много війська понажено, да через мечу положено...» та таке ін. Інші тексти (заготовки) існували для зачинів на невольницьку чи побутову тематику.

Такі самі формули-стандарти існували у завершальній частині ‑МОЛИТВІ. Вони складалися із: а) звернення-прохання до творця; б) моралістичного висновку.

Форма такої молитви може бути розширеною або скороченою. Найбільш традиційною формою молитви видається наявність обох частин моралістичного висновку та звернення до Творця: «То отцевська материна молитва от гріхов откупляє, до царствія небесного привождає, у купецьтві, у реместві, і на полі, на морі, і на суходолі, Дай Боже миру царському, народу християнському, і всім вам православним християнам на многая літа, до конця віка!». Певні заготовки ‑формули існували й при виконанні УСТУПІВ.

Враховуючи, також, що старці ніколи однаково не виконували думи, тобто імпровізували, можна впевнено зазначити, що вони не завчали рецитації нота в ноту, чи скоріше звук в звук та слово в слово, а користуючись певними формулами та імпровізаційністю виконавських форм, перш за все запам’ятовували сюжет твору. Саме на це і пішло у кобзаря Крюковського «...дві ночі, під час яких вони... над нею морочились».

Об’єднавши традиційну старцівську систему та дослідження музикознавців було розроблено методику реконструкції рецитацій для старосвітських композицій (дум).

2016 року видавництво «ТЕМПОРА» випустило посібник розрахований на людей з певною музичною підготовкою, студентів середніх та вищих музичних навчальних закладів «Школа реконструкції виконавської традиції (кобза, ліра, торбан, бандура, спів)».. Навчально-методичний посібник рекомендовано до друку вченою радою Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України (протокол №2 від 15 березня 2016 року).

Система реконструкції виконавської традиції, яка детально описана у посібнику дозволяє озвучити сотні текстів, які після запису їх від виконавців, більше жодного разу не звучали.

З цією метою наші славні земляки Леся Українка та Клкмент Колеса вирішили записати традиційних бандуристів та лірників (старців) на воскові валики за допомогою грамофону. Розуміючи, що для такої історично-важливої справи, як «затримати при життю стару кобзарську манеру гри й співу, що затрачувалася у новіших концертованих кобзарів» Лариса Петрівна та її чоловік К.Квітка досить ретельно готували цей проект 5.

Врешті-решт, у противагу невдалій спробі Г.Хоткевича, О.Бородая та О.Сластьона 1903 року зробити записи кобзарів, Лариса Петрівна та її чоловік К.Квітка, завдяки власній фінансовій та науковій підтримці, здійснили цей глобальний проект, результатом якого з’явилася унікальна праця Ф.Колесси «Мелодії українських народних дум». Потрібно зауважити, що К.Квітка після публікації у Львові першого тому мелодій дум Ф.М. Колесси, був не задоволений та писав: «...таке вражіння, ніби осередком його ваги автор ставив свою «теоретичну розвідку» про думи... але-ж треба, щоб ми і наші нащадки могли співати і чути думу такою, як її співали і слухали наші предки... К.Квітку не полишали побоювання, що навіть найкращий виконавець "не зможе приробити кінці до записаних Колессою “початків”, а як приробить, то се буде та сама хоткевичівщина, що її розвіяти, здавало-б ся, було завданням Ф.Колесси» 6.

Подібна сумлінність та відповідальність наших славних попередників стала для мене беззаперечним прикладом, який і надихав до роботи.

ІМФЕ. - Ф. 11-4,-565. С. 6 зв.

Грица С.И. Музьїкальньїе особенности украинских народньгх дум. Украинские народне думьі. Академия наук СССР. Институт мировой литературьі имени А.М. Горького. Издательство «Наука». Главная редакция восточной литературьі. Москва 1972. С.54-57).

ІМФЕ. - ф. 6-2. - Од. зб. 23/2. - С. 64 - 65.

ІМФЕ. — Ф. 11-4. - Од. зб. 941. - С. 4зв.

Мікула О. Про український народний   епос:проблема   походження,

фальсифікації та збереження давніх мелодій // Вісник Львів. - Серія філологія. - Вип. 41. С. 122.

Довгалюк І. До історії експедиції Філарета Колесси на Наддніпрянську Україну // Вісник Львів. - Серія філологія. - Вип. 47. - С. 21.