Офіційний веб-сайт

Подані роботи

Автор(-и): Володимир Шкурупій / Розділ:

Книга «Останній поріг», автор: Володимир Шкурупій, видавництво «Видавець Василь Бондарець» (м.Полтава), рік видання: 2019.

Висунуто Полтавською обласною організацією Національної спілки письменників України.

 

Збірка повістей, оповідань «Останній поріг» Володимира Шкурупія

 

Добра твоєму талантові!

 

В моїй долі не так багато зустрічей з видатними людьми, але всі вони позначені духовним єднанням. Я ніколи не нав’язувався, здебільшого відсиджувався в своїй Шкурупіївці. Навіть тоді, коли прийшла листівка від Олеся Гончара: «Я чекаю вас на гостину...». Навіть тоді, коли подзвонив пізно увечері Євген Гуцало: «Володю, я хочу тебе бачити...». Боже, це було за кілька тижнів до їхньої смерті! А я доробляв якісь свої селянські справи: «Ось докінчу...». І справи виявились нікчемними, і на передсмертний поклик найближчих і, (не побоюся сказати) найдорожчих по духу людей не відгукнувся. Це, мабуть, найтяжчий біль мого серця, який так і не проходить, а з роками стає ще болючішим.

Досі не можу сприйняти того, шо ні Євгена Гуцала, ні Олеся Гончара вже немає серед нас. Вони пішли з життя в інтервалі кількох днів ‑ велетні української нації, велетні української літератури, духу. В обох не витримали серця ‑ чи то від переповнення радістю, що рідна Вітчизна, нарешті, вільна, чи то в передчутті тієї руйнації, яку принесли нашій Україні перевертні з червоними книжечками та профілем найбільшого злодюги. А, може, й шо інше...

Я тоді жив і працював в Ірпені в Будинку творчості письменників (лютий 1984 року) ‑ саме готувалася до друку моя перша книжка прози «Жива роса», а Гуцало перед тим познайомився з рукописом і опікувався ним. Іноді увечері він заходив до мене в номер і прохав провести його до зупинки електрички на Київ. У кімнатах розмовляти було небажано, бо вони прослуховувалися органами. Він постійно працював у Ірпені, але майже щовечора електричкою їздив додому. По дорозі ми розмовляли, а іноді й просто мовчали. Але навіть просто пройтися мовчки поряд з такою неординарною особистістю, якою був Євген Пилипович, то вже велике щастя.

Він, до речі, був людиною складного характеру, можливо через те, що безперервно працював і працював, про його працьовитість серед письменників ходили легенди.

Одного вечора в листопаді він зайшов до мене і подарував свою книжку оповідань (а в нього кожного року виходила книжка, а то й дві — так плідно не працював жоден письменник), яка щойно вийшла з друку з написом: «Володю любий, щастя й добра твоєму талантові!» Я тоді ще лише наближався до літературного порогу, який мав переступити, і що означали ті слова чи не найвидатнішого письменника України всіх її часів (на той час він уже мав більше п’ятдесяти книг тільки в СРСР, а ще ж і за його межами), можна зрозуміти.

А коли пішли з життя (навряд чи з своєї волі чи випадку) два мої найближчі по життю і літературі товариші ‑ талановиті прозаїки зі Львова Василь Левицький та Іван Коваль, то був перший достатньо відчутний психологічний удар, після якого душа моя наче завмерла, як підстрелена птиця. Коли ж пішли з життя і Олесь Гончар та Євген Гуцало, то в мене було відчуття, шо помер разом із ними і я...

І я перестав писати. Йшли роки, а я не міг написати навіть рядка. Це таке страшне і гнітюче відчуття, шо його хоч якось може зрозуміти тільки птах, який на злеті раптом втратив здатність літати. А плазувати не вмів, не навчився, а перевчитись просто нездатен.

І оце відчуття прірви вже прямо за п’ятами твоїх ніг, холодок, який повіває з її глибини і з відчуттям якого ти живеш щоднини, щомиті... А життя йде, роки минають. Скільки тобі відведено, знає лише Отець Небесний. А що ти встиг зробити? Що піднесеш перед Його святі очі на Суді Божому, які підшуковуватимеш слова на своє оправдання? Немає оправдання. Немає й таких слів...

Хоч і написано та видано дві книжки прози, але хіба цього достатньо за такий чималий відтинок часу? Адже кожна хвилина безцінна, кожна хвилина, яку ти не віддав творчості, втрачена назавжди. Бо написати це дано Богом лише тобі й воно неповторне. І відчуття цього обов’язку нагадує про себе останнім часом все відчутніше...

 

З КОГОРТИ НАЙДОСТОЙНІШИХ МАЙСТРІВ МАЛОЇ ПРОЗИ

 

Письменника Володимира Шкурупія добре знає український інтелектуально-патріотичний читач. Владику Афанасія шанує і високо цінує люд духовний за здійснені величні справи й ревну оборону самостійности Української Церкви як важливої інституції соборної держави, дякує своєму проводиреві за мудрі настанови, за зцілення душі й тіла. Різні життьові іпостасі цієї неординарної людини єднає незрадлива любов до слова. Господь наділив її даром відчувати красу й силу найкоштовнішого скарбу народного ‑мови, талантом проговорювати до серць тих, хто цінує миті величного буття, прагне зробити кращим сьогодення, дбає про земні блага грядущини.

До Бога владика Афанасій ішов довго, долав випроби долі, спізнав радощі, відчув гіркоту і знайшов свою правду ‑служіння Всевишньому та дбання про ближнього. У літературу він крокував звивистими дорогами, прямував обережно, постійно «чистив черевики», як радив незабутній Остап Вишня. Багато довелося перетерпіти, внутрішнього перегоріти й перемліти перш ніж виносити на суд людський вимережені болем та радістю прозові рядки, убгані в оповідання, новели, повісті. Володимир Шкупупій сам собі виписав Заповіді Мистецькі, оперши їх на Заповіді Господні. Найсутніше те, що не порушено ні перших, ні других. Слово Боже;і слово самовиплекане однаковою мірою важливі, дорогі й рідні владиці та майстрові пера, бо ж вони зродилися коло престолу церковного та біля вівтаря народнодуховного, що струменіє із «рукава, де співа решетилівський цвіт», де лине чарівна й потужна мелодія матері-Полтави, яка «стоїть величаво, поклавши долоні на плечі століть».

Усе, що написав Володимир Шкурупій, варте достойної похвали, бо в цьому дискурсі, як у фокусі, ‑життя народного основа, його величні здобутки і гіркі втрати. Один лише штрих до художнього портрета письменника ‑правдива, добута з першовуст розповідь про лихої пам’яті голодомор,‑рознуртовує найспокійніші почуття, пронизує наскрізно людське єство, кличе до пильности, пересвідчує, що гіркі уроки минулого не можна забувати йповсякчас треба чинити так, аби вони своїм чорним крилом не торкнулися і сущих, і нащадків.

Скромний митець Володимир Шкурупій не творить собі літературного кумира, хоч і має право на те, бо ж пише «коротко, сильно і страшно». Обрав найскладніший жанр ‑малу прозу ‑і вибудував у ньому своє неповторне місто, густо населив його образами, вихопленими з гущі народної. Він ‑самобутній, легко впізнаваний письменник або, як кажуть дослідники, митець-самітник у гарному розумінні цього слова, бо ж створив власну оригінальну робітню, вишліфував свій стиль, тобто слід у красному письменстві, у який не вдається нікому вступати, бо ж виразно вирізняють його свої закони і власне виправдане беззаконня теж. Художній світ Володимира Шкурупія ‑розкішний, п’янкий, наповнений земними та небесними щедротами й водночас прижурений, печальний, бунтівливий, тривожний, як і все, що нас оточує, чим ми живемо й дихаємо. Відомий прозаїк не шукає десь у високостях елітарних сюжетів, вони ‑яскраві сторінки минулого України, яку любить понад усе, і промовисті відблиски в художньо довершеній формі її натеперішніх віх, за які вболіває всіма фібрами неспокійної душі.

Письменник Шкурупій прямує розлогим обширом, який упевнено долав Василь Стефаник, він розпросторює мистецькі овиди свого краянина Григора Тютюнника. Мала проза славного полтавця самобутня і, запевняємо з усією відповідальністю, непроминальна в часоплині. Про твори Володимира Шкурупія можно сказати те саме, що мовлено вже про художній набуток його літературних побратимів: проза така густа, що й голкою проткнути не можна; мова митця знайшла правду через царину великодушного, глибинного, удатного слова ‑його чують, ним смакують, воно просвітлює душу й освітлює шлях.

Літературна критика лише наближається до духовного материка письменника і владики, попереду її чекають цікаві, оригінальні відкриття. Сам же поет у прозі ще причастить своїх шанувальників і прихильців мудрим та вишуканим чтивом. А сьогодні маємо всі підстави твердити, що членНаціональної спілки письменників України архієпископ Харківський і Ізюмський Афанасій заслуговує без щонайменших застережень права поповнити когорту лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Микола Степаненко

доктор філологічних наук,професор,

член Національної спілки письменників України

 

Коментарі
Автор(-и): Олександр Шокало, Тарас Миронюк, Мірча Гулковський / Розділ:

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана; автори: Олександр Шокало, Тарас Миронюк, Мірча Гулковський, видавництва: «ТОВ «Фірма «ІНКОС», «Ліра-К»; роки видання: 2020, 2023.

Висунуто Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України.

 

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана Олександра Шокала, Тараса Миронюка, Мірча Гулковського

Відгук

на Комплексне нотно-звукове видання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана

 

Тарас Григорович Шевченко є головним духовним символом України. Всеукраїнський символізм Тараса Шевченка потужно явлено у Всеукраїнському мистецькому проекті «Україна співає «Кобзаря», результатом якого став Пісенний «Кобзар» ‑ символічна назва комплексного, суспільно значущого нотно-звукового видання.

Пісенний «Кобзар» унікальний тим, що в ньому зібрано й системно упорядковано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини XIX до початку XXI ст., а в записові цього нотного зібрання взяли участь провідні хорові колективи з цілої України.

Перше систематизоване, найповніше зібрання Хорової Шевченкіани уклав великий український хоровий диригент і педагог, легенда хорового мистецтва ХХ-ХХІ століть, патріарх української музичної культури, народний артист України, почесний академік Національної академії мистецтв України, лауреат Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, Герой України ‑ Павло Іванович Муравський (1914-2014).

Учні й послідовники П.І.Муравського, зокрема Олександр Шокало, Тарас Миронюк, Мірча (Мирослав) Гулковський та багато інших зорганізувалися в Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» та завершили заповіданий учителем Всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря».

Ця комплексна суспільно значуща праця «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» складається з першого найповнішого, системного нотного зібрання хорових творів у семи томах, записаного на його основі першого масштабного аудіовидання в трьох музичних альбомах та нотного додатку до нього ‑ «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Вибране». А це ‑ 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень.

Кожен том містить ґрунтовний довідковий додаток: біографії композиторів, бібліографію нотних і музикознавчих видань, дискографію, алфавітний покажчик творів. Загальний обсяг семитомника ‑ 2252 сторінки.

Завершальною частиною Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря»» є звукове видання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» ‑ перший системний, масштабний запис провідними українськими хорами 110 творів 86 композиторів.

Завдяки старанням авторському колективу здійснено величезну науково- дослідницьку, мистецтвознавчу роботу, результатом якої стали вступна стаття й передмова, супровідні статті до кожного тому й музичних альбомів, біографічні довідки про композиторів, ґрунтовний довідковий додаток до кожного тому (бібліографія нотних і музикознавчих видань, дискографія, алфавітний покажчик творів). Здійснено також науково-літературне редагування та звіряння поетичних текстів з академічним виданням «Кобзаря», музичне редагування й звіряння нот, добір творів для запису й підготовка до музичного виконання, мистецький супровід записів та подальше прослуховування, експертне оцінювання й музичне редагування.

У здійсненні запису Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й діаспори.

Велике розмаїття Хорової Шевченкіани являє джерельну народну основу співаної поезії Т.Шевченка педагогам і студентам музичних навчальних закладів, учителям і учням шкіл, хормейстерам і співакам, збагачує програми навчальних, професійних і самодіяльних хорів.

Це комплексне нотно-звукове видання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й Українського суспільства в цілому.

Поетичний геній Тараса Шевченка через український хоровий спів будить волю духу, єднає людей у народ, допомагає розвитку української музичної й загальнонаціональної культури.

Сила таланту Тараса Шевченка полягає в тому, що він надзвичайно лаконічно доносить до нас дуже багато своїх переживань і глибоких роздумів за долю України. Творчість Т.Шевченка наскільки геніальна, що непідвладна часові, і є актуальною для сучасної незалежної України. А хорові інтерпретації геніальної Шевченкової поезії та їх сучасне озвучення потужно посилюють сприйняття Шевченкового духу.

Тож цілісне нотно-звукове зібрання Хорової Шевченкіани стало гідним пісенним пам’ятником Великому Співцеві України.

Підтримую Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка в номінації «літературознавство і мистецтвознавство» за напрямом «мистецтвознавство».

 

Ігор ДЕМ’ЯНЕЦЬ,

доцент кафедри естрадно-вокального мистецтва

Закладу вищої освіти «Університет Короля Данила»,

кандидат мистецтвознавства,

заслужений діяч мистецтв України

 

Відгук

на Комплексне нотно-звукове видання Тарас Шевченко.

Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана.

 

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана складається з першого найповнішого, систематизованого нотного Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та записаного на його основі першого масштабного аудіовидання у трьох музичних альбомах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана і нотного додатку до нього Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране.

Пісенний «Кобзар» ‑ збірна назва масштабного, суспільно значущого комплексного нотно-звукового видання, що його здійснив за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря» Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду.

Перше найповніше, систематизоване науково-мистецьке Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та його хорове озвучення здійснено на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим диригентом і педагогом П.І.Муравським (1914-2014).

Пісенний «Кобзар» унікальний тим, що в ньому зібрано й системно упорядковано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини XIX до початку XXI ст. Систематизоване видання такої великої кількості хорових творів на поезію великого Співця України здійснено вперше.

Завдяки першому найповнішому, системному нотному зібранню й аудіозаписові Хорової Шевченкіани став доступний виконавцям, а відтак і широкому загалові майже весь співаний «Кобзар» в усьому розмаїтті пісенної поезії Тараса Шевченка.

Пісенний «Кобзар» ‑ своєрідний музичний ключ до проникливого сприйняття й цілісного осягнення Шевченкового поетичного світу. Високомистецьке хорове озвучення «Кобзаря» витончує відчуття й розкриває глибинну суть Шевченкової поезії, сприяє розвиткові хорового співу – базового мистецтва української культури. Пісенний «Кобзар» цілісно явив прадавню традицію українського хорового співу й феномен Хорової Шевченкіани.

Над Комплексним нотно-звуковим виданням Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана працював на безоплатній основі професійний авторський колектив мистецтвознавців, хормейстерів-практиків і шевченкознавців. За узгодженим рішенням авторського колективу, номіноване на премію Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана представляють автори: Шокало Олександр Андрійович, Миронюк Тарас Васильович, Гулковський Мірча (Мирослав) Ілліч.

Визначальна особливість суспільно значущого нотно-звукового видання Хорової Шевченкіани ‑  його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів.

У 2019-2020 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» безоплатно передав 1 000 комплектів Аудіовидання й 1000 примірників Вибраного вищим і середнім музичним навчальним закладам, спеціалізованим музичним школам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам України для освітньої й хорової роботи.

Це комплексне нотно-звукове видання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й українського суспільства в цілому.

У Пісенному «Кобзареві» зібрано твори різного ступеня складності, тож їх можуть виконувати як професійні й навчальні хори, так і самодіяльні хорові колективи.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровій практиці Муніципального закладу вищої освіти «Київська Академія мистецтв».

Хороспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка являють собою Хорову Шевченкіану ‑ надзвичайно багату й маловивчену сферу Шевченкознавства та українського музичного мистецтва.

Пісенний «Кобзар» як цілісне нотно-звукове зібрання започаткував новий напрям у Шевченкознавстві — Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Муніципальний заклад вищої освіти «Київська Академія мистецтв» підтримує Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року за напрямом «мистецтвознавство».

 

О.Г.БЕНЧ,

ректор Муніципального закладу вищої освіти

«Київська Академія мистецтв», професор, народна артистка України

 

ВІДГУК

на Комплексне нотно-звукове видання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана

 

Духовна сила Шевченкової поезії об’єднує Українців по цілому Світу в культурну цілісність і єднає з рідною Україною. Надзвичайну об’єднуючу силу має пісенна поезія Великого Співця України. Тому вихід у Світ Комплексного нотно-звукового видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана відкрило нові безцінні можливості для Українців через хоровий спів проникливіше відчути духовну силу «Кобзаря» та посилити взаємовідчуття згуртованості в культурній спільноті. Хоровий спів спонукає людей до співпраці, взаємодопомоги, що особливо важливо в нинішню тяжку пору Всеукраїнської визвольної війни.

Українська капеля бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка (м. Детройт) мала за честь брати участь у записові Хорової Шевченкіани і таким чином представляти українське хорове мистецтво діаспори у Всеукраїнському мистецькому проекті «Україна співає «Кобзаря» за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду під час наших гастролей по Україні.

Завдяки Благодійному фонду «Хорова школа Павла Муравського» українські культурно-освітні осередки по всьому Світу отримали нотні видання й аудіозаписи Пісенного «Кобзаря». Пісенний «Кобзар» заповнив нестачу нотних видань і якісних записів хорової музики та пройшов успішну апробацію в мистецьких відділах культурно-освітніх осередків Української діаспори.

А Українська капеля бандуристів, отримавши у своє користування Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» дістала більші можливості поширення Хорової Шевченкіани в Америці й по цілому Світу.

Ми й далі співпрацюємо в популяризації скарбів Пісенного «Кобзаря» з відомими в діаспорі подвижниками українського музичного мистецтва - Олександром Шокалом, Тарасом Миронюком, Мирославом Гулковським, завдяки самовідданій праці яких здійснено цей Всеукраїнський мистецький проект, започаткований незабутнім маестро Павлом Муравським.

Цілісне нотно-звукове зібрання під символічним найменням Пісенний «Кобзар» стало величним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Українська капеля бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка підтримує Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за напрямом «мистецтвознавство».

 

Олег Махлай

мистецький керівник і диригент

 

ЛИСТ-ПІДТРИМКА

 

Київська організація Національної спілки композиторів України підтримує подання збірки Пісенний «Кобзар» на здобуття Національної премії України імені Гараса Шевченка 2024 року за напрямом «мистецтвознавство».

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана започатковане благодійним фондом «Хорова школа Павла Муравського».

Визначальна особливість суспільно значущого нотно-звукового видання Хорової Шевченкіани - його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів. Окрім того, важливо, що це видання пропагує пісенно-хорову творчість саме українських композиторів. У Пісенному «Кобзареві» зібрано твори різного ступеня складності, тож їх можуть виконувати як професійні й навчальні хори, так і самодіяльні хорові колективи.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві та отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів та обласних навчально-методичних мистецьких центрів з цілої України, а також українських культурно-освітніх осередків з діаспори.

Це комплексне нотно-звукове видання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й Українського суспільства в цілому.

 

В.о. Голови КО НСКУ,

Лауреат Міжнародної премії ім. Лео Вітошинського, Лауреат премії ім. М.В.Лисенка,

Лауреат Мистецької премії «Київ» імені Артемія Веделя,

Заслужений діяч мистецтв України

Степурко В.І.

 

Коментарі
Автор(-и): Михайло Андреєв, Олексій Данілов, Олена Шестакова / Розділ:

Альбом «Марія Примаченко» із серії «Державні зібрання України», автори: Михайло Андреєв, Олексій Данілов, Олена Шестакова, видавництво «Духовна спадщина України», рік видання: 2023.

Висунуто Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва.

 

Альбом «Марія Примаченко» Михайла Андреєва, Олексія Данілова, Олени Шестакової

 

ВИДАНО НАЙБІЛЬШ ВИЧЕРПНИЙ АЛЬБОМ РОБІТ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО

 

Під час війни популярність Марії Примаченко в Україні й світі збільшилася у сотні, тисячі разів. Цього року вийшов друком найбільш вичерпний альбом робіт художниці. У ньому зібрані твори з 16 музеїв України. Над виданням чотири роки працювала команда професіоналів, до якої увійшли Михайло Андреєв, Олексій Данілов та Євген Матвєєв. Це вже шосте видання їхньої концептуальної серії «Державні зібрання України», якою вони опікуються понад 20 років.

В музеях України зберігається 1300 робіт Марії Примаченко, 650 з яких у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва.

Ось ще 15 музеїв, твори з яких увійшли до альбому «Марія Примаченко / Maria Prymachenko» з серії «Державні зібрання України»:

Дрогобицький краєзнавчий музей «Дрогобиччина»

Донецький обласний художній музей

Запорізький обласний художній музей

Іванківський краєзнавчий музей

Луганський обласний художній музей

Музей І.Гончара

Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав»

Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького

Національний музей народної архітектури та побуту

Національний музей Тараса Шевченка

Одеський художній музей

Сумський обласний художній музей імені Никанора Онацького

Хмельницький обласний художній музей

Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Галагана

Шевченківський національний заповідник

Тираж альбому «Марія Примаченко / Maria Prymachenko» з серії «Державні зібрання України» — 3000 примірників. Фотографії творів Примаченко для альбому робив, а також виступив як упорядник, знаний фотограф Михайло Андреєв. У його бібліографії це приблизно десятий великий альбом. Загалом пан Михайло знімав більше як для сотні книжкових видань.

Розповідає фотограф Михайло Андреєв:

Я займався фотографією тотально, згодом, у 1980-х роках, почав позаштатно працювати у видавництві «Мистецтво». Однією з робіт було створення путівника по Києву, у видавництві був цілий відділ путівників. Саме тоді я познайомився з Золотою пектораллю і подібними експонатами. Потрапив до Національного художнього музею, знімав ікони для цього путівника. Згодом зрозумів, що мені подобається фотографувати твори мистецтва, а коли працюєш із задоволенням, до тебе часто звертаються.

Катерина Лебедєва: Фотографувати картини дуже складно. Розкрийте, будь ласка, секрети вашої майстерності?

Михайло Андреєв: По-перше, треба хотіти зробити якнайкраще. По-друге, необхідно аналізувати свою роботу і серйозно ставитися до власних помилок. Завжди критично оцінюю свою роботу. Коли виникали питання, звертався до фотомайстрів старшого покоління, які теж працювали у видавництві «Мистецтво»: Валерія Моруженка, Віктора Хмари, Вадима Соловського. Загалом в Україні часів СРСР було обмаль людей, які займалися фотографуванням творів мистецтва, а зараз ще менше. Робота «громіздка», необхідно багато обладнання.

К.Л.: Що стало поштовхом для створення альбому серії «Державні зібрання України» саме про Марію Примаченко?

М.А.: Непогано знаю всі колекції, які зосереджені в Україні: і музейні, і приватні. Маю величезну повагу до робіт Марії Оксентіївни. Завжди, коли працював з її роботами, у мене значно підвищувався настрій. Вона була особливою людиною: це відчувається з робіт, не був особисто знайомий з нею. Примаченко не була аж такою популярною на момент своєї смерті.

К.Л.: Роботу над альбомом почали у 2019-му?

М.А.: Так, наприкінці року. В першу чергу отримали дозвіл у родини Примаченко на це видання. І поїхали збирати матеріал. Ми працюємо понад двадцять років завжди втрьох. Фотографуванням обʼєктів, як правило, займаюсь я, інколи з Даніловим. Обробкою файлів та підготовкою їх до поліграфічного відтворення, макетуванням займаються Данілов та Матвєєв. Важливий етап створення альбому редагування — це робота Данілова, а потім всі разом, як на художній раді, вивчаємо результат, вносимо правки аж поки самі у себе не приймаємо роботу! Твори Марії Оксентіївни представлені у 16 музеях України, від Дрогобича до Луганська. У Луганському обласному художньому музеї зберігається п’ять робіт, переважно ескізного характеру, і цікава картина (вертикальна, а не горизонтальна) «Богдан Хмельницький у молодих годах обучається на коні» (1968). У Олексія Данілова, який раніше був мером Луганська та майже професійно займався фотографією, дивом збереглася ця репродукція. Галина Чумак, яка була директоркою Донецького музею, зберегла у себе репродукції трьох робіт з цього музею.

К.Л.: Що зараз з роботами Марії Примаченко, які перебувають на окупованих територіях?

М.А.: Нібито вони на місці, але точно невідомо… У Маріуполі робіт Примаченко ніколи не було, а в Донецький і Луганський музеї вони потрапили через державні закупівлі. Ім’я Марії Оксентіївни завжди було на слуху у музейників. На Західній Україні роботи мисткині є у Дрогобичі та в музеї Шептицького. До речі, Олександр Ройтбурд дуже серйозно поставився до нашого альбому: коли зателефонував йому, він в той же день надіслав фото робіт. Ми відібрали три роботи Примаченко з Одеського художнього музею.

Фотографи в українських музеях зазвичай отримують дуже малу зарплатню, на рівні прибиральниці. Відповідно, професіонали не йдуть на такі посади: фотографом працює чийсь родич або знайомий, у якого просто є фотоапарат. Держава не закуповує обладнання для музеїв. Як наслідок: відсутність якісних фотографій музейних творів. Тож всі відзняті для альбому роботи Марії Примаченко (а фотографували ВСЕ, крім робіт з Національного музею народної архітектури та побуту, який надав репродукції) кріейтори альбому безоплатно віддали в музеї для довічного користування.

Як фотограф з великим стажем, розумію, що кожна наступна репродукція одній й тій самій роботі митця тільки шкодить, — розповідає Андреєв. — Бо роботу треба вийняти з пакета або рами, а це призводить до механічних пошкоджень. Необхідно вмикати освітлення: згідно з дослідженнями, деякі пігменти погано реагують на спалах. Графіку навіть не експонують при сонячному світлі.

К. Л.: Розкажіть про структуру альбому.

М. А.: Як не дивно, тут допомогла епідемія коронавірусу, бо ми розбіглися по хатах і мали час на структуризацію альбому. Я працюю не з екраном, а з видруками файлів розміром 10х15 сантиметрів. Спочатку розклали твори у хронологічному порядку, потім у тематичному. Примаченко відома завдяки своїм фантастичним звірям, своєму бестіарію, а ми побачили, що вона методично і продумано розповідала про всі сфери життя на цій території, навколо себе; про все, що тут відбувалося. Мисткиня сформувала у своїх картинах бачення українського Космосу. Альбом складається з семи розділів: Квіти, Птахи, Звірі, Українці та українки, Надзвичайні події, Пам’ять, Альбомчики. Примаченко дуже серйозно ставилася до необхідності пам’ятати наших предків і героїв: у неї є картини про невідомого солдата, пожежників Чорнобиля, моряків, космонавтів, Тараса Григоровича Шевченка…

К.Л.: Що сказала б Марія Оксентіївна всім українцям зараз?

М.А.: Живіть у мирі, шукайте миру. Війна для неї — найстрашніше, що може бути. Друга світова війна забрала у неї чоловіка, з яким поспілкувалась всього лише рік. Примаченко проти війни та звеличує тільки мир.

 

Катерина Лебедєва

Джерело: esthetegazeta.com

Коментарі
Автор(-и): Василь Трубай / Розділ:

Книга «Павутина», автор: Василь Трубай (Карасьов), видавництво «Ліра-К», рік видання: 2022.

Висунуто Кіровоградською облорганізацією Національної спілки письменників України.

 

Збірка оповідань «Павутина» Василя Трубая

 

Юрій Мушкетик,

письменник, лауреат премії ім.Т.Г.Шевченка.

«Василь Трубай, безперечно, талановитий письменник, із точки зору як техніки письма, так і проблематики, бачення життя, зображуваного. З першого погляду, автор пише в ключі модерному, одначе неважко помітити, що чимало текстів поєднані і з традицією, зокрема у сфері моралі, життєвих реалій... Література безмежна, і це ще раз демонструє проза В.Трубая.

Вершиною письменника, безперечно, є психологізм, і він ним володіє вповні, й нам байдуже, чи автор застосував його на реальності зображуваних колізій, чи на вигадці, важливо, що сказане письменником нас переконує.

Найдужче мені сподобалися оповідання «Картоплина» та «Павутина», вивершені в своїй суті, де сказано стільки, що ні додавати, ні віднімати нічого. У «Картоплині» все оголено до краю, все відверто сказано про інтим стосунків чоловіка й жінки, і водночас немає вульгарності, немає цинізму, а перелив настрою такий пластичний, такий логічний ‑від настроїв веселощів до думки про суїцид‑ ніби несе тебе то по тихій, спокійній ріці, то через водоспади.

Герої Трубая ‑ вони не позитивні й не негативні, тут змазується різниця між добром і злом, навіть подеколи більше нахиляється до зла. Вони можуть бути й стражденними, як баба Горпина з «Робінзона Крузо» чи Тарасик із «Цвіркуна», чи тупими й виродженими, як Володька з «Кінця світу».

Про типове явище в мистецтві йдеться і в «Павутині», коли в людини не вистачає потуги творчої та й просто житейської, коли будні життя так вплітаються в творчість, що глушать її. Написано переконливо й притчово. Як притчовою є і «Ріка», що оповідаєпро марність усіх наших надмірних зусиль, коли намагаємося вигребтися проти течії.

В основі творчості Василя Трубая лежать проблеми глибоко філософські, з думкою, з почуттям, куди автор уміло вплітає символ, алегорію, підтекст, постаючи талановитим майстром художнього слова».

 

Василь Портяк,

письменник, кіносценарист

«Екзистенційність письма Василя Трубая вже є темою для літературних досліджень, мені ж у ньому, у письмі цьому, дороге і для мене вартісне моделювання у той спосіб, що виникає впізнаваність реального. Близького і часом болісного. Магічна привабливість Трубаєвого письма ще й у його опуклості, виразності, в абсолютній точності дібрання й відтворення деталей, рухів, жестів, дій і дрібних порухів, у «смачності» фрази. Чи це стосується польоту Птаха, його бачення землі з піднебесної висоти, чутливого ловлення повітряних потоків, чи боротьби людини з Рікою або есхатологічної катастрофи в оповіданні «Яма» ‑такі прикмети справжньої художності не зраджують оповідача. Особливо ж зачаровує оповідання «Все просто», в якому, начебто нічого не відбувається і від якого неможливо відірватися, смакуючи кожне слово. «Все просто» ‑ніби парадоксальний код-відмикач до запекло заворожених, здавалося б, замків і пасток, розставлених у решті творів. Це ‑щастя від доброго перебування в цьому світі.

Трубай ‑ письменник не гладкопису. В сенсі емоційного ладу. Нерідко він жорсткий і навіть непощадний., Але прочитавши книжку, повернімося до «Все просто». І дістанемо надію, що ми ще, може, не пропащі».

 

Микола Жулинський,

доктор філології, академік, лауреат премії ім.Т.Г.Шевченка.

«Перечитав із великим смакуванням оповідання Василя Трубая, і радісно стало на душі від того, що такий є в нашій літературі майстер образного дивотворення. Оповідання «Яйце-Райце» перечитував двічі, смакував кожною фразою, намагався, грішний, хоч десь уловити перебір, літературну надміру ‑ ні! Все органічно, а головне ‑реальне і фантастичне, містичне так природно поєднуються, що забиває дух від захоплення. В.Трубай має особливий дар чути характери героїв, «обставляти» реалістичними деталями рух характерів до самовідкриття, а головне ‑це вміння «вселювати» в призначену тканину реального життя магічне, ірреальне, фантастичне... Про кожне оповідання автора можна говорити під кутом зору алегорично-символічного застереження, передбачення, передчуття. Творчість Василя Трубая приносить справжню естетичну насолоду».

 

Петро Сорока, письменник,

літературознавець.

«Проза Василя Трубая належить до найцікавіших мистецьких з'яв нашого часу. У нього власний, легко впізнаваний голос (чи стиль), який вирізняється з-поміж стилів інших письменників. Трубай нікого не повторює, хоча в його світі можна знайти сліди Кафки і Фаулза, Стефаника й Маркеса, Беккета і Винниченка. Але й сам себе він майже ніколи не повторює. Кожне його оповідання чи повість інші, не схожі за тематикою і внутрішнім наповненням на попередні. У його художньому світі добре й легко, і це незважаючи на те що він, цей світ, далеко не ідеальний. У ньому тісно переплітаються світле й темне, хаотичне і гармонійне, фактологічне і фантастичне, реальне й ірреальне, християнське і язичницьке, тлінне й безсмертне.

Читати Трубая без подиву неможливо. У нього гостре відчуття епохи, її специфіки, контрастів. Таку глибинну простоту і ясність можна зустріти хіба що в Кнута Гамсуна та ще, може, у нашого М.Коцюбинського. Трубай уникає описовості, такої характерної для літератури XX століття, але й не скочується до штрих-пунктирного викладу. Він ‑майстер добре акцентованої фрази, точного вислову і глибокої філософської думки. Магістр підтексту і надтексту. У його творах відчувається те, що називається епічним подихом. Проза Трубая ‑своєрідний місток з XX у XXI століття».

 

Михайло Карасьов,

письменник, літературний критик.

«За великим рахунком у літературі споконвіку пульсують два напрямки, періодично переплітаючись чи змінюючи один одного, ‑реалізм і символізм. Вони розгалужуються на течії, течійки і струмочки, але суть їхня залишається незмінною. Письменни-киреалісти в межах своєї талановитості описують правду життя; символісти ж намагаються вловити підсвідоме, піймати закономірність, про яку мудрець Бабаджи сказав: «Непроявлене завжди використовує проявлене як посередника». От і шукають вони в реальних деталях такого посередника, щоб через нього донести читачеві невловиму істину, перетворюють конкретний художній образ на багатозначний символ. У такому розумінні твори Трубая слід було б віднести до символізму. Однак, разом з тим, вони нагадують і біблійні притчі з їхньою чітко вираженою алегоричністю. А якщо додати, що при цьому твори автора написані в нарочито традиційному стилі, то матимемо таку вибухову суміш притчі, символізму і традиції, яка, мабуть, не зустрічається в жодного з видимих на сучасному обрії українських новелістів.

У своїх творах Трубай торкається найвтаємничених взаємин Людини з Богом, Людини з Природою. Зазвичай думки оповідача приголомшують радикальністю, суперечать усталеній моралі, а часом навіть лякають своєю безжальною правдою. Думки ці врізаються у свідомість, змушують сперечатися ‑і змінювати свій погляд на світ.

Безнадійне й трагічне змагання з течією ріки, в якому вгадується боротьба людини за виживання, рано чи пізно закінчується знемогою і водоспадом. А що, коли припинити цю боротьбу й віддатися на волю ріки? І народжується нова філософія життя, можливо, єдино правильна: не противитися природному в собі, а дозволити подіям збуватися («Ріка»).

В оповіданні «Заручники» уже не йдеться навіть про реалістичну достовірність подій. Символічна в'язниця, символічні заручники і символічні зникнення персонажів назавжди залишать­ся незрозумілими для читача, якщо не подивитися на події під тим кутом зору, що автор зображає нас як заручників смерті. Тоді все стає на свої місця, в діях героїв ми впізнаємо своїх знайомих, та й самих себе. Людське життя в оповіданні вкорочене до одного дня, але ми розуміємо, що не важливо скільки проживеш, важливо як. А в кінці знову ж провокаційна, парадоксальна заява героя, який перед смертю каже малому хлопчикові, що в житті можна робити усе, що хочеш! Чи правильно це? Таке питання виникає перед читачем, коли він перегортає останню сторінку оповідання. І відповідь на нього в кожного своя.

У більшості творів Василя Трубая людина постає в цьому світі істотою чужорідною. її втручання в природний хід речей завжди приносить зло. Природа мститься. І то не лише Володці Бевзеві, який знущається з жука («Кінець світу»), а навіть тоді, коли герой оповідання рятує жертву від хижака («Лось»).

Заглавне оповідання «Павутина» ‑це «Місячна соната» Бетховена. Гіркі й радісні спогади художника Павла звучать вічною мелодією життя. На цьому фоні тривожною нотою по всій новелі розкидано абзаци про павука, який плете свою павутину, аби спіймати героя. Кінець‑ а ти сидиш і намагаєшся зловити невловиму істину, в якій смисл і твого існування в цьому світі».

 

Анатолій Ткаченко, доктор філології, професор.

«До якоїсь однозначної шухляди стилю чи напряму Василя Трубая не запхнеш. Свого часу Б.І.Антонич назвав фетишем поняття напрямів. їх назви, казав, «видумують здебільша критики, щоб таким дешевим способом облегшити собі завдання, повкладати мистців до готових шухляд і мати святий спокій, або другорядні мистці, щоб звернути увагу на себе і на свою нецікаву творчість».

Стара зморщена картоплина, яку чомусь носить у сумочці героїня однойменного оповідання В. Трубая ‑символ непотрібності самотньої людини. І це якраз особливість Трубаєвого стилю. Майже у всіх текстах він докладно виписує ніби ж цілком витриману в дусі психологічного реалізму картину чи долю, аж раптом десь по прочитанні вам навертається її метафоричний, інакомовний, символічний, макабричний, загадковий підтекст.

А «Штик» ‑макабреска про наше «толерантне» довготерпіння. Винесений у заголовок, той багнет на чужому карабіні ніби аж напрошується, щоб ним скористалася родина для визволення. Але... марно. Натомість «вистрілює» ефект несправдженого очікування. Подібний ефект ‑і в оповіданні «Заручники», де в іншій ситуації виведено «типових героїв у типових обставинах», і це мало б розбудити, але знову «пора спати». Ще макабричніша картина постає в оповіданні «Танг». Безвихідь? Та ні, насамкінець там пробивається промінчик надії.

Надсилаючи мені новелу «Отче наш», автор писав: «Часом просимо Бога про щось, а коли це здійснюється ‑жалкуємо».

Узагалі стосунки з Богом у Василя Трубая досить непрості, вони суголосні дажбозькому світогляду: Бог ‑це природа в гармонії зі Всесвітом, яку ми постійно порушуємо. І ця світоглядна настанова переймає, зрештою, всі твори письменника. Просто в серце б'є не тільки героя новели «Лось», а й мене-читача, врятований людиною від вовків сохатий, дбайливо вигадуваний до віку поклику крові...

Та й «оповідання з минулого тисячоліття», як напівіронічно назвав рубрику автор, аж ніяк не застаріли й випромінюють мудру доброту нібито дивакуватого погляду на світ, зберігають за­ряд іронії й сарказму і набувають навіть нових обертонів у реаліях дня нинішнього.

Мова письменника ‑ материк родючого чорнозему, різнотрав'я, багатоголосся, тут відпочиваєш душею і від рафіновано-суконних текстів, за якими ‑тінь калькованого мислення, і від сиропно-солодких «рідних» пундиків, і від самозакоханого викаблучування, і від епатажної брутальності, і ще від чимало чого іншого, отого, що тепер цілодобово й генно-модифіковано нависає над тим таки рахманним чорноземом рідного, свого, розмиваючи та вивітрюючи пам'ять роду. Не сахається він і суржику там, де вишукане, літературно правильне слово звучатиме штучно, і від солонуватих, ба навіть брутальних висловів, там, де це вмотивовано художньою потребою, а не гонитвою за дешевою популярністю. Так останнє слово, вимовлене «генералом» Пєтуховим, посилюєефект усієї новели, розкриває характер героя, і це якраз приклад виправданого вживання вульгаризму в художньому творі.

Не обминув прозаїк і теми війни, і виписав її не спекулятив­но-багатослівно, а одним лаконічно-напруженим оповіданням «За землю», де немає фальші, а є достеменно, психологічно переконливо виписані епізоди, щемлива історія, а по прочитанню й пережиттю знову постає відчуття глибини.

І, нарешті, ‑коротке оповідання «Цвіркун». Про нього нічого не писатиму, бо коли ви прочитаєте його, то погодитесь, що воно потрясає більше від романів.

Назва книжки «Павутина» як і однойменного оповідання, теж із тією глибиною підтексту. Знаємо з Біблії, що кінець світу настане тоді, коли весь світ буде обплутаний павутинням... Напевне, нам передавали інформацію в дохідливій метафоричній формі. Попереджали, застерігали... Пора переходити в іншу якість цього світу, виплутуватись із павутиння буденності й приреченості. І в цьому ‑теж метафорично-підтекстово-терапевтична дія творчості автора.

Кажуть, для того, щоб дізнатися про письменника, не обов'язково знати його біографію і подробиці із життя ‑ варто прочитати його твори. Сподіваюся, що у читача цієї книги складеться враження про автора не як про маститого, забронзовілого класика, а живого, іронічного, відвертого, трагічного, а інколи й веселого майстра прози Василя Трубая».

 

Коментарі
Автор(-и): Тетяна Тіховська / Розділ:

Книга «Чужа реліквія», автор: Тетяна Тіховська, видавництво «Статус» (м.Запоріжжя), рік видання: 2022.

Висунуто видавництвом «Статус» (м.Запоріжжя).

 

Роман «Чужа реліквія» Тетяни Тіховської

 

Запорізька письменниця присвятила свою десяту книгу полякам

 

Роман "Чужа реліквія" про поневіряння польских родин, що потрапили між жорнами двох найбільших тиранів ХХ століття став десятою книгою запорізької письменниці Тетяни Тиховської.

Презентація відбулась у Центрі національних культур ЗОУНБ назустрічі в Товаристві культури польської імені Святого Іоанна Павла II та Польсько-українського культурно-освітнього товариства Донбасу «Інтермаріо».

Нагадаємо, що першою книгою Тетяни Тиховської, яка працювала викладачем економіки та бухобліку в «машинці», стала «Паперова лялька», видана у 2015 році – сімейна історична хроніка про перипетії життя трьох поколінь жінок.

Тетяна Тиховська працювала інженером, економістом, менеджером із продажу нерухомості. За першою освітою Тетяна Миколаївна – інженер-механік. А коли інженери стали незатребуваними, перевчилася на економіста. У кожній роботі вона шукала творчу складову.

– Коли писала дисертацію з математичного моделювання, то, мабуть, замучила наукового керівника, – згадувала Тетяна Тиховська. - Він мені сказав: "Ви пишете дисертацію, ніби створюєте роман" - "А я хочу написати роман!". Над книгою "Паперова лялька" працювала паралельно із дисертацією. Коли втомлювалася від формул, починала писати роман. Працювала над ним три роки. Спочатку писала книгу для сім'ї.

- Задум написати роман "Чужа реліквія" виник після виходу в прокат польської драми «Волинь» режисера Войцеха Смажовського, ‑повідомила про нову книгу Тетяна Тиховська. ‑Але трагічні події на Волині 1943 р. вирвані з історичного контексту. Чому саме Волинь? Адже поляки та українці по черзі ставали то жертвами, то вбивцями. Мотивацію їхньої жорстокості хоч якось можна пояснити: обидва народи, щойно здобувши таку довгоочікувану незалежність, знову її втратили. А гнів поляки та українці виплескували один на одного, вбачаючи першопричину своїх власних страждань в існуванні інших етносів на своїй території, а не в політиці тоталітарних режимів. Про це й хотілося написати, викрити справжніх винуватців зіткнень двох народів, відтворити участь всіх учасників протистояння на Галичині під час Другої світової війни.

Директорка Центру польської мови і культури імені Яна ІІІ Собеського, голова Товариства польської культури імені Святого Іоанна Павла II Ганна Макушинська палко підтримала мій задум написати книгу.Попри свою зайнятість, Ганна Павлівна завжди знаходила час проконсультувати мене з безлічі питань, що виникали під час роботи над твором.

В планах були спільний візит до літньої пані, що пам’ятала жахіття концтабору; відвідування польських родин, родичі яких було репресовано. Але не судилося. В жовтні 2021 року Ганна Макушинська померла від ускладнень, спровокованих коронавірусом. Померла в розквіті сил, працюючи майже до останнього дня свого яскравого життя. Присвячую роман «Чужа реліквія» світлій пам’яті Ганни Макушинської.

Книгу письменниця друкувала уТОВ "Видавництво "Статус" (Запоріжжя").

Під час зустрічі вшанували хвилиною мовчання пам’ять жертв Голодомору.

 

Автор: Світлана Олійник

Джерело: zprz.city

 

Дар Тіховської Тетяни Миколаївни

 

Галичина завжди була ласим шматком для багатьох країн, поки не стала жертвою агресії двох найбільших тиранів XXстоліття ‑ Гітлера й Сталіна. Після Другої світової війни більшість території Галичини відійшла Радянському Союзу, а вузенька смужка на заході ‑ до Польщі.

Радянський і польський уряди надумали вчинити «взаємний обмін народами», евакуювавши українців з території Польщі до України, а поляків ‑ із західних областей України до Польщі. Прості селяни цьому противилися, тікали з хат, переховувалися. Влада обох країн тиснула на населення; відбувалися масові вбивства, пограбування, підпали цілих сіл. Поляки й українці почали ставитися один до одного вкрай вороже, вбачаючи в самому існуванні інших етносів на своїх теренах першопричину власних страждань. На зміну довоєнній ідилії приходить жахлива різанина... Здавалося, серед цього пекельного хаосу не могла зберегтися жменька старовинних родинних прикрас, але збереглася...

Висловлюємо слова вдячності нашій постійній дарувальниці Тіховській Тетяні Миколаївніза наступне авторське видання «Чужа реліквія».

Чудовий історичний роман, сторінки якого примушують відчувати трагізм минулого нашого народу, разом з героями твору чуттєво проживати всі випробування, які приготувала їм доля.

Даровані книги автора дивують читачів розмаїттям жанрів, та усі вони, по-своєму,навчають нас пізнавати історію своєї країни, цінувати родину, боротися за життя і вірити в краще майбутнє.

Дякуємо Вам за повагу до нашої бібліотеки. Бажаємо Вам своєю творчою майстерністю ще вище здіймати сонце української книжки.

Інформація про дарувальника занесена до БД «Книги, подаровані бібліотеці».

Запрошуємо усіх, хто закоханий у художнє слово, завітати до бібліотеки ауд. 514 (ч/з абонементу художньої літератури).

 

Джерело: library.zp.edu.ua

Коментарі
Автор(-и): Ярослав Музика / Розділ:

Музичний альбом «Україна козацька», автор: Ярослав Музика, рік першого оприлюднення: 2023.

Висунуто Львівським обласним відділенням творчої спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України

 

Музичний альбом «Україна козацька» Ярослава Музики

 

Пісня, що злітає на двох могутніх крилах – музиці і слові

 

Без шани до героїв минувшини неможливо дочекатися вранішнього сонця, йти у прийдешнє і взагалі бути людиною. Ярослав Музика – відомий в Україні співак, композитор, поет, заслужений артист України – один із перших митців, які у своїй творчості звертаються до славетних імен української історії. Наскільки органічною є в нього ця потреба, настільки органічним і правдивим є сучасне художнє втілення образів світочів України.

Пісня Ярослава Музики, в тому числі й героїко-лірична, злітає на двох могутніх крилах – музиці і слові, виплеканих у його щирій душі та полум’яному помислі. А тому сягає головної висоти – сонця людських сердець, де відлунює пречистими дзвонами доброти, правдивості й любові.

На початку весни 2023 року вийшов новий пісенний альбом цього самобутнього митця «Україна козацька», який вдало увиразнюється серед усіх інших альбомів своєю оригінальністю, бо присвячений від першої чи не до останньої пісні, а їх у альбомі 17, нашій героїчній минувшині – козацько-гетьманській добі, величним фундаторам і будівничим Української гетьманської держави, які залишили по собі важливий слід в історії України.

Пісенний альбом Ярослава Музики «Україна козацька» – це своєрідний історико-патріотичний екскурс у чудовому мистецькому прояві. Глибокий поетичний зміст, потужна музика, чуттєве виконання… Відчувається надривна щирість відчуттів автора. Такому зворушливому виконанню неможливо не повірити. Слухаю уважно кожну пісню – і шквал почуттів накриває мене з головою: найсвітліших, найтепліших почуттів любові до рідного краю, гордості за славних лицарів України, тривоги за нинішню долю нашого народу.

Безперечно цей альбом має успіх та матиме й надалі серед шанувальників української пісні, бо слава козацька, дух козацький нашого народу – невмирущі. З піснями Ярослава Музики так і хочеться вкотре підняти гетьманську булаву, стерти вічного ворога з лиця української землі, здобути для неї волю та славу на віки.

Творчість митця, його громадська діяльність заслужено пошановані в Україні нагрудними знаками імені гетьманів України Петра Сагайдачного та Івана Виговського, а також медаллю Івана Мазепи.

Яскравий самобутній талант Ярослава Музики, його художній смак і культура, позиція як митця і громадянина – це і є свого роду «Україна козацька». Цим своїм творчим набутком автор життєстверджує:

«Є ще порох і завзяття,

Ще нас пісня поведе.

Наше ще горить багаття,

Поки серце молоде!»

Отож хай невпинним та нестримним буд лет його славних пісень, хай талант Ярослава Музики щедро засіває рідну землю кришталевою росою на весняних пелюстках!

Максим Міщенко,

поет-пісняр, журналіст, викладач ЛНУ ім.І.Франка

 

Духовний місток Ярослава Музики

 

До кращого доробку харизматичного львівського митця Ярослава Музики – співака, композитора, поета, заслуженого артиста України – слід віднести тринадцятий пісенний альбом «Україна козацька» (студія «6 секунд», м.Калуш), який побачив світ цьогорічної весни.

Сюди увійшли 17 композицій, в яких автор прагне і словами, й мелодією воскресити героїко-жертовний дух діянь багатьох видатних постатей драматичної, а часто й трагічної історії України, і мовби вибудовує духовний місток від сивої давнини до свідомості нинішнього українця.

Варто підкреслити, що дуже вдало митець обрав своєрідним епіграфом до альбому рядки зі своєї пісні «Доля гетьмана Орлика»:

 

«Борися, молю,

За землю свою,

За славне ім’я,

Вкраїно моя!

О Боже, почуй!

Народ наш врятуй!

Століття летять –

Кайдани скриплять».

 

Насамперед похвально те, що Ярослав Музика акцентував на особистості якраз цього, винятково оригінального, «гетьмана-емігранта».

До цього імені мало хто з митців і звертався. Не знали, з якого боку братися, бо й не програв жодної битви, й жодної не виграв, а прославився на віки. А все тому, що гетьман Пилип Орлик створив першу в Європі модель вільної, незалежної держави, залишив нам у спадок Конституцію України.

Ярослав Музика чи не перший з поетів-композиторів увів цю величну постать у словесно-музичний, власне сучасний пісенний світ, при цьому вимальовуючи і тогочасне історичне тло:

«А доля – мачуха лиха: не війни – то руїни.

В ярмо впрягали раз у раз сусіди Україну».

Форма елегій з енергетично напруженим і насиченим текстом переростає в пісенний жанр, – в авторові превалює поет над піснярем, проте він вміло долає труднощі як композитор.

У пісні про славетного гетьмана Івана Мазепу автор піднімає дух співвітчизників, які зараз переживають чергову московську навалу, оптимістичною строфою:

«Нам не витирати сльози ланцюгами,

Будем славно битись, браття, з ворогами!

Душі не зігнути, як житá у полі.

Прийде час – вкраїнцям ще всміхнеться доля».

Вражає неабияк і пісня, що звучить гірким докором тим українцям, котрі продовжують зраджувати рідну землю: запроданцям, сепаратистам, колаборантам, сучасним яничарам:

«Яничар, яничар!

Вітер кари вже свище.

Ти не плюй на вівтар –

Судний день усе ближче.

Яничар, яничар!

Душу пеклу віддав ти!

Сонце сходить з-за хмар –

Знай, гріхів не сховати!»

Є в альбомі митця і низка пісень, створених на слова львівських поетів, які вдало доповнюють цей історико-героїчний цикл.

Дай Боже, аби «Україна козацька» Ярослава Музики достукалася до кожного українського серця – як люблячого, так і зчерствілого.

 

Ярослав Савчин,

поет, автор пісень, Івано-Франківська область

 

Коментарі
Автор(-и): Богдан Шиптур / Розділ:

Хорові твори: «Молитва до Богородиці», «І мертвим, і живим…», «Світає, край неба палає», «Синам України», «Любіть Україну», кантата «На крилах вічності», збірки фортепіанних творів, пісень, романсів; автор: Богдан Шиптур, рік першого оприлюднення: 2021.

Висунуто Івано-Франківським фаховим музичним коледжем імені Дениса Січинського.

 

Лист підтримки

для представлення на здобуття Національної премії України імені

Тараса Шевченка Шиптура Богдана Васильовича

 

Композитор Богдан Шиптур, заслужений діяч мистецтв України, відомий широкому колу музикантів-професіоналів та любителів музичного мистецтва. Творча спадщина митця вражає жанровою різноманітністю.

Збірка «Хорові твори», яку автор представляє на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, є повним зібранням хорової творчості Богдана Шиптура. Вона засвідчує непересічний талант митця та репрезентує його багаторічний творчий досвід.

Це ‑35 жанрових музичних композицій ‑як великої форми, так і хорових мініатюр. З-поміж них: «Молитва до Богородиці», «І мертвим, і живим ‑на сл. Т.Шевченка», «Чого являєшся мені у сні?», «Ой, зійду я на могилу ‑на сл. І.Франка», «Любить Україну ‑на сл. В.Сосюри» та інших відомих поетів. Кантата «На крилах вічності», присвячена 2000-літтю Різдва Христового. Збірка фортепіанних творів, збірка пісень і романсів вирізняються високою композиторською майстерністю та яскравим національним колоритом.

Твори Богдана Шиптура є в репертуарі хору Національного Гуцульського ансамблю пісні і танцю «Гуцулія», Державної академічної чоловічої хорової капели України ім. Л.Ревуцького, народних артистів Україні М.Кривеня, В.Піруса, Б.Сташківа.

Творчість Богдана Шиптура є значним внеском у скарбницю національної музичної культури.

Богдан Шиптур не лише талановитий композитор, а й активний громадський діяч. Він є членом Національної спілки композиторів (1987), головою Івано-франківської регіональної організації НСКУ (2005), лауреатом обласних премій ім. М.Ірчана (1985), ім. Д.Січинського (1987), ім. В.Стефаника (2000).

Дирекція Навчально-наукового інституту мистецтв підтримує кандидатуру Богдана Васильовича Шиптура для представлення на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за номінацією «Музичне мистецтво».

 

Володимир Федорак,

директор Навчально-наукового інститутумистецтв

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

 

Рекомендація

 

Об’єднання муніципальних мистецьких колективів Івано-Франківська підтримує кандидатуру заслуженого діяча мистецтв України Богдана Шиптура на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації «Музичне мистецтво».

Творча діяльність Богдана Шиптура тісно пов’язана з муніципальним камерним хором «Галицькі передзвони» керівник заслужений діяч мистецтв України Ігор Дем’янець. Саме цей колектив є першим виконавцем багатьох творів Богдана Шиптура, серед них : «Через поле України ішла Божа Мати», «І мертвим, і живим...», «Молитва до Богородиці» та «Світає край неба палає» на вірші Т.Шевченка.

Творча співпраця з муніципальною капелою бандуристів, керівник заслужений працівник культури України Марта Шевченко, у репертуарі колективу є також авторські твори Богдана Шиптура, а саме: «Любіть Україну» на вірші В.Сосюри та «Синам України» на вірші Михайла Захарчука. Ці твори вже стали відомими та часто виконуються на культурно-мистецьких заходах у місті, області та в Україні.

Тому, Об’єднання муніципальних мистецьких колективів Івано-Франківська вважає кандидатуру композитора Богдана Шиптура гідною для представлення на звання лауреата Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка.

 

Мирослава Цюцьмаць,

Директор Комунального концертного закладу культури

«Об’єднання муніципальних мистецьких колективів Івано-Франківська»

Коментарі
Автор(-и): Богдан Кривопуст, Руслана Лоцман, Михайло Пікульський / Розділ:

«Музичний проект «Коляда» для голосу та оркестру», автори: Богдан Кривопуст, Руслана Лоцман, Михайло Пікульський, рік першого оприлюднення: 2019.

Висунуто Громадською організацією «Центр української пісні «Народна філармонія».

 

«Музичний проект «Коляда» для голосу та оркестру» Богдана Кривопуста (композитор), Руслани Лоцман (співачка), Михайла Пікульського (диригент)

 

Презентація проекту "Коляда" 19.12.2019 в Будинку Звукозапису Українського радіо
Презентація проекту "Коляда" 19.12.2019 в Будинку Звукозапису Українського радіо
Посилання на додаткові матеріали: аудіозаписи та відеозапис
Посилання на додаткові матеріали: аудіозаписи та відеозапис
Коментарі
Автор(-и): Станіслав Аржевітін / Розділ:

Книга у 2-х томах «Закарпатська Україна: викорінення Карпатської України», автор: Станіслав Аржевітін, видавництво: «ТОВ «Друкарня «Рута» (м.Кам’янець-Подільський), рік видання: 2020.

Висунуто Національною спілкою краєзнавців України.

 

Книга у 2-х томах «Закарпатська Україна: викорінення Карпатської України» Станіслава Аржевітіна

 

Заповнив «білі плями» історичної правди

 

Вийшов у світ двотомник «Закарпатська Україна: викорінення Карпатської України» Станіслава Аржевітіна.

 

Станіслав Аржевітін (на знімку) — уродженець села Колочава — нині відома людина в державі. Передусім як політик, банкір, колишній народний депутат України. І зарекомендував себе ще як надзвичайно талановитий і продуктивний письменник. Він автор книжок із серії «Історія верховинського села Колочава» — «Релігія», «Шкільництво», «Шугаї», «Карпатська Україна: епоха в добі», а щойно вийшов у світ двотомник «Закарпатська Україна: викорінення Карпатської України», що складається з 2100 (!) сторінок. Свіжі фоліанти певною мірою є продовженням останнього видання «Карпатська Україна: епоха в добі», бо теж присвячені національно-визвольним змаганням закарпатсько-українських патріотів, центрам їхньої діяльності.

Щоб видати історико-документальний двотомник, Станіславу Михайловичу довелося аж 10 років віддати наполегливій дослідницькій діяльності — потрудитися над величезною купою архівних матеріалів. У першому томі розповідається про діяльність основних патріотичних центрів Закарпаття, їх роль в українському державотворенні, зокрема, народження Карпатської України і побудова незалежної Української держави на всіх українських етнічних землях. У другому висвітлюється оперативно-агентурна робота органів НКВС-МДБ-КДБ і МВС на Закарпатті, як мовить автор, з «викорчовування» проявів боротьби за національну суверенну ідею в краї, достовірно подано нелегку долю активістів національно-визвольного руху. Кілька мотивів стали до появи цього цінного видання. З-поміж головних причин, які спонукали автора до написання книжки, С. Аржевітін наводить такі: «Я наважився вперше сформувати список тих учасників національно-визвольного руху в Закарпатті, які протягом усього свого життя не зрадили самостійницькій ідеї, не зламалися перед викликами і не стали співпрацювати з тоталітарною радянською владою».

Уже можна впевнено констатувати, що це не просто двотомник, а бестселер.

 

Міжгір’я Закарпатської області.

 

Автор: Василь Пилипчинець

Джерело: газета «Голос України»,

№127, від 24 липня 2020 року.

Коментарі
Автор(-и): Микола Боровко / Розділ:

Книги поезій «Пришестя слова», «Розчахнутий голос», автор: Микола Боровко, видавництво: ТОВ «Друкарня «Рута» (м.Кам’янець-Подільський), роки видання: 2020, 2022.

Висунуто Управлінням культури і інформаційної політики Бориспільської міської ради.

 

Книги поезій «Пришестя слова», «Розчахнутий голос» Миколи Боровка

 

Ронделіана Миколи Маркіяновича ‑ вражає! Вона відповідає майже на всі пекучі запитання наших жорстоких буднів. Кожен рондель Боровка це ‑ своєрідна драма на різні теми: політично-соціальні, побутові, інтимні... І всі вони ‑ на превелику радість ‑ логічно прив’язані до споконвічних законів Всесвіту, до людських процесів буття. Зібрати б усі ронделі Миколи Боровка в одну книгу і назвати її ‑ «Євангеліє вкраїнське від Миколи»... А чому б і ні?! Така нині книга ‑ потрібна. Вона багатьом допомогла б вилікуватися від страшних хвороб: злості, підступності, зажерливості та від проклятущої заздрості. Многі з нас ‑поздоровішали б, подобрішали...

 

Віктор Женченко,

член Наиіональної спілки письменників України,

заслужений діяч мистецтв України

 

***

Феномен ронделя Миколи Боровка перш за все в тому, що ця давня французька канонізована поетична форма не лише не обтяжує творчої свободи автора, а ‑ навпаки! Тільки вона поета Миколу Боровка по-справжньому і вивільняє. Тільки з ронделем поет має істинну свободу викладу поетичного зерна, зроненого в душу самим Господом Богом. Автор якось і сам зізнався у цій своїй внутрішній волі: «Я не пишу ронделі. Я ронделем думаю». Завдяки своїй особливій мелодійності, що досягається постійним повторенням двох наскрізних рим та обов’язковим рефренам певних рядків ‑ рондель дуже нагадує українську пісню, мелодійністю якої захоплюється увесь світ. Повтори особливо важливої думки також в традиціях християнської молитви. Ці дві обставини Микола Боровко підгледів і відчув давно і саме ними пояснює закодованість поетичної форми ронделя у свою поетичну кров, думку і душу. Адже колиска поета у батьківській хаті гойдалася у цих двох сакральних світах ‑ народної української пісні та молитви.

 

Олена Іщенко,

член Національної спілки письменників України,

заступник голови Асоціації поетів-ронделістів України

 

***

Про Миколу Боровка можна говорити й говорити, бо він показав різноманіття жіночих образів через мотиви молодості, зрілості, самотності, знедоленості та нескореності, створив монументальний образ сильної українки-господині, здатної боротися з буденністю, брати відповідальність за свій життєвий вибір, самостійно виховувати дітей, без надії сподіватися на своє-невкрадене щастя. Читаючи рядки творів поета, мимоволі згадуєш подібні долі знайомих та друзів і дивуєшся, як «прозу життя» ронделіст уміщує в поетичну форму вірша, де крізь песимістичні мотиви пробивається надія на те, що жінка дочекається свого щастя. Бо мусить-таки бути щасливою і неодмінно нею стане, лиш треба переступити поріг у нове життя!

 

Людмила Мозгова,

кандидат педагогічних наук,

член Асоціації поетів-ронделістів України

 

***

Ось такий собі несподіваний погляд його очей, його розуму, його небуденного таланту, яким він прорізає товщу століть, пронизує щільні, спресовані сувої часу («розламується пам’яті кора...») ‑ щоб зафіксувати, освітити, до певної міри оживити-матеріалізувати якусь історичну миттєвість, знакову для епохи, чи знану з давніх манускриптів історичну постать («Варязький конунг роль дограв...», або ж «Ніч Вишгорода в зашморзі кона...», «Трубіж. Супій. Сула. І битва...»).

 

Михайло Сидоржевський,

голова Національної спілки письменників України

 

***

 

Думається, художня цінність ронделя, як і сонета чи октави, ‑саме в канонічності. Та все ж... Літературні критики вже завважили, що Микола Боровко ‑сьогодні, знову ж таки без перебільшення, єдиний український поет, котрий звертається до ускладненої структури ‑подвійних ронделів, де маємо не тринадцять, а двадцять п’ять рядків. Як слушно наголошує один із дослідників історії та сьогодення класичної форми Володимир Литвин, «подвійний рондель зрілого лірика постає у всій красі й витонченості форми». Не менш цікавими (і плідними!) видаються спроби Миколи Боровка утвердити ще один різновид ‑рондель «із ключем», тобто з лаконічним вступом, який створює в читачів певний настрій, увиразнює тематичне осердя мініатюри. Верліброві рядки таких своєрідних заспівів, як правило, роздумливі, медитативні.

Знову ж таки серцевину їхньої філософічності становить переконання, що «в розколинах між буттям і небуттям» (Ігор Костецький), крізь сірий попіл безнадії, раніше чи пізніше пробиваються пагінці. Бліді, аж ніби воскові, однак ‑живі.

 

Микола Славинський,

член Національної спілки письменників України

 

***

 

...Цим і завершу враженнєвий розгін до вже не зауважень, а констатацій достоїнств книжки, якою автор і видавці прагнули нас і здивувати, і порадувати. У цілому небезпідставно, що доводити, втім, важко, позаяк за повної відсутності збірників подібного естетичного ґатунку усе у них краще є таким у межах виключно цього корпусу ронделей, який багато чого нашіптував і мені як критикові. Скажімо, потребу обов’язково вказати на естетичну органічність і міць віршоорганізмів, чия щопослівна і загальна семантика дослухається до духовних перемовин не лише мисленнєвого, а й почуттєвого руху задіяних до мистецької роботи слів: «У гамаку доріг чи павутин // Гойдається село притрубежеве. // Йому на щоки сонечко рожеве // Гілками слив розбризкує бурштин. // Вітри гаптують ковдру із хмарин, / А ніч у сни ‑начиння недешеве. // У гамаку доріг чи павутин // Гойдається село притрубежеве. // Туман з левади вигином крутим // Сріблить хатини, мов шапки смушеві, // Де поселились гомони душевні // Старих, як світ, і молодих родин. //У гамаку доріг чи павутин». Як на мене, це один з кращих разків українізованого європейського гостя, який не проти поріднитися з душевною мелодикою пейзажногосвітобачення Шевченка, Щоголіва, Вороного, Рильського, котрі, зауважу, нікого особливо не наслідували бодай тому, що пейзаж як самодостатній естетичний феномен прийшов у європейське мистецтво у середині XVIII століття. Наша поезія ним лише приєднувалася до загальних пошуків Краси у довколишній земності і робила це з кожним десятиліттям досконаліше й, скажемо так, вишуканіше. Інтонаційний інструментарій ронделів М.Боровка це теж засвідчує. І зворушливо, і переконливо.

 

Григорій Штонь,

доктор філологічних наук, професор,

член Національної спілки письменників України

 

***

 

Він [Микола Боровко ‑ред.] зауважує, що до пізнання реальних світів стежки кожної людини різні. Але їхня хода спрямована Божественним перстом у сферу очищення душі й наповнення її світлом істини і правди. Таке (своєрідне) авторське тоїіо наво­дить читача на глибинне осмислення кожного тексту ронделя і вміння переплавити його зміст у своєму серці. До речі, в композиційному відношенні воно (motto) виконує функцію прологу чи, точніше кажучи, є преамбулою до вірша-ронделя. Власне, завдяки mottoкожна текстова матриця ронделя розкриває її зміст і скеровує читача на глибше пізнання реалій світу, його художньої енергетики і синергетики.

 

Олег Смоляк,

доктор мистецтвознавства, професор

 

***

 

Микола Боровко явив себе справжнім майстром цієї строгої і вибагливої форми вірша. Зважимося сказати: рондель відтоді став основним способом його художнього мислення. В ньому поет почувається вільно і впевнено, до того ж робить це точно і вишукано, щедро та емоційно ‑здається майстерність його просто розкошує в ронделях...

 

Микола Карпенко,

член Національної спілки письменників України

 

***

 

Поетика Миколи Боровка характеризується плідним симбіозом традицій і новацій національної літератури, в якій завжди є місце для відкриттів. Своєрідну паралель філософії епічності, як вияв генетичної пам’яті, на жанрово-модифікаційному рівні можна провести між власне поезією, народною піснею, казкою, новелою тощо. Осмислення поезії в концепції життєвої й художньої правди полягає в чіткому поєднанні змісту і форми, естетичних засадах, з огляду на які він творить, своя манера письма, свої художньо-виражальні засоби (тут тобі і свіжа метафора, і звуковий перелив алітерацій, і добротні рими, і зігріте душевним теплом письмо). Поет цей самобутній не тому, що пише інколи надмір ускладнено, а тому, що в його поезії присутнє органічне начало, властиве лише йому. Як наслідок ‑поезія Миколи Боров­ка має могутнє коріння і пишну крону.

 

Володимир Литвин,

член Національної спілки письменників України,

заступник голови Асоціації поетів-ронделістів України

 

Коментарі