Юрій Мушкетик,

письменник, лауреат премії ім.Т.Г.Шевченка.

«Василь Трубай, безперечно, талановитий письменник, із точки зору як техніки письма, так і проблематики, бачення життя, зображуваного. З першого погляду, автор пише в ключі модерному, одначе неважко помітити, що чимало текстів поєднані і з традицією, зокрема у сфері моралі, життєвих реалій... Література безмежна, і це ще раз демонструє проза В.Трубая.

Вершиною письменника, безперечно, є психологізм, і він ним володіє вповні, й нам байдуже, чи автор застосував його на реальності зображуваних колізій, чи на вигадці, важливо, що сказане письменником нас переконує.

Найдужче мені сподобалися оповідання «Картоплина» та «Павутина», вивершені в своїй суті, де сказано стільки, що ні додавати, ні віднімати нічого. У «Картоплині» все оголено до краю, все відверто сказано про інтим стосунків чоловіка й жінки, і водночас немає вульгарності, немає цинізму, а перелив настрою такий пластичний, такий логічний ‑від настроїв веселощів до думки про суїцид‑ ніби несе тебе то по тихій, спокійній ріці, то через водоспади.

Герої Трубая ‑ вони не позитивні й не негативні, тут змазується різниця між добром і злом, навіть подеколи більше нахиляється до зла. Вони можуть бути й стражденними, як баба Горпина з «Робінзона Крузо» чи Тарасик із «Цвіркуна», чи тупими й виродженими, як Володька з «Кінця світу».

Про типове явище в мистецтві йдеться і в «Павутині», коли в людини не вистачає потуги творчої та й просто житейської, коли будні життя так вплітаються в творчість, що глушать її. Написано переконливо й притчово. Як притчовою є і «Ріка», що оповідаєпро марність усіх наших надмірних зусиль, коли намагаємося вигребтися проти течії.

В основі творчості Василя Трубая лежать проблеми глибоко філософські, з думкою, з почуттям, куди автор уміло вплітає символ, алегорію, підтекст, постаючи талановитим майстром художнього слова».

Василь Портяк,

письменник, кіносценарист

«Екзистенційність письма Василя Трубая вже є темою для літературних досліджень, мені ж у ньому, у письмі цьому, дороге і для мене вартісне моделювання у той спосіб, що виникає впізнаваність реального. Близького і часом болісного. Магічна привабливість Трубаєвого письма ще й у його опуклості, виразності, в абсолютній точності дібрання й відтворення деталей, рухів, жестів, дій і дрібних порухів, у «смачності» фрази. Чи це стосується польоту Птаха, його бачення землі з піднебесної висоти, чутливого ловлення повітряних потоків, чи боротьби людини з Рікою або есхатологічної катастрофи в оповіданні «Яма» ‑такі прикмети справжньої художності не зраджують оповідача. Особливо ж зачаровує оповідання «Все просто», в якому, начебто нічого не відбувається і від якого неможливо відірватися, смакуючи кожне слово. «Все просто» ‑ніби парадоксальний код-відмикач до запекло заворожених, здавалося б, замків і пасток, розставлених у решті творів. Це ‑щастя від доброго перебування в цьому світі.

Трубай ‑ письменник не гладкопису. В сенсі емоційного ладу. Нерідко він жорсткий і навіть непощадний., Але прочитавши книжку, повернімося до «Все просто». І дістанемо надію, що ми ще, може, не пропащі».

Микола Жулинський,

доктор філології, академік, лауреат премії ім.Т.Г.Шевченка.

«Перечитав із великим смакуванням оповідання Василя Трубая, і радісно стало на душі від того, що такий є в нашій літературі майстер образного дивотворення. Оповідання «Яйце-Райце» перечитував двічі, смакував кожною фразою, намагався, грішний, хоч десь уловити перебір, літературну надміру ‑ ні! Все органічно, а головне ‑реальне і фантастичне, містичне так природно поєднуються, що забиває дух від захоплення. В.Трубай має особливий дар чути характери героїв, «обставляти» реалістичними деталями рух характерів до самовідкриття, а головне ‑це вміння «вселювати» в призначену тканину реального життя магічне, ірреальне, фантастичне... Про кожне оповідання автора можна говорити під кутом зору алегорично-символічного застереження, передбачення, передчуття. Творчість Василя Трубая приносить справжню естетичну насолоду».

Петро Сорока, письменник,

літературознавець.

«Проза Василя Трубая належить до найцікавіших мистецьких з'яв нашого часу. У нього власний, легко впізнаваний голос (чи стиль), який вирізняється з-поміж стилів інших письменників. Трубай нікого не повторює, хоча в його світі можна знайти сліди Кафки і Фаулза, Стефаника й Маркеса, Беккета і Винниченка. Але й сам себе він майже ніколи не повторює. Кожне його оповідання чи повість інші, не схожі за тематикою і внутрішнім наповненням на попередні. У його художньому світі добре й легко, і це незважаючи на те що він, цей світ, далеко не ідеальний. У ньому тісно переплітаються світле й темне, хаотичне і гармонійне, фактологічне і фантастичне, реальне й ірреальне, християнське і язичницьке, тлінне й безсмертне.

Читати Трубая без подиву неможливо. У нього гостре відчуття епохи, її специфіки, контрастів. Таку глибинну простоту і ясність можна зустріти хіба що в Кнута Гамсуна та ще, може, у нашого М.Коцюбинського. Трубай уникає описовості, такої характерної для літератури XX століття, але й не скочується до штрих-пунктирного викладу. Він ‑майстер добре акцентованої фрази, точного вислову і глибокої філософської думки. Магістр підтексту і надтексту. У його творах відчувається те, що називається епічним подихом. Проза Трубая ‑своєрідний місток з XX у XXI століття».

Михайло Карасьов,

письменник, літературний критик.

«За великим рахунком у літературі споконвіку пульсують два напрямки, періодично переплітаючись чи змінюючи один одного, ‑реалізм і символізм. Вони розгалужуються на течії, течійки і струмочки, але суть їхня залишається незмінною. Письменни-киреалісти в межах своєї талановитості описують правду життя; символісти ж намагаються вловити підсвідоме, піймати закономірність, про яку мудрець Бабаджи сказав: «Непроявлене завжди використовує проявлене як посередника». От і шукають вони в реальних деталях такого посередника, щоб через нього донести читачеві невловиму істину, перетворюють конкретний художній образ на багатозначний символ. У такому розумінні твори Трубая слід було б віднести до символізму. Однак, разом з тим, вони нагадують і біблійні притчі з їхньою чітко вираженою алегоричністю. А якщо додати, що при цьому твори автора написані в нарочито традиційному стилі, то матимемо таку вибухову суміш притчі, символізму і традиції, яка, мабуть, не зустрічається в жодного з видимих на сучасному обрії українських новелістів.

У своїх творах Трубай торкається найвтаємничених взаємин Людини з Богом, Людини з Природою. Зазвичай думки оповідача приголомшують радикальністю, суперечать усталеній моралі, а часом навіть лякають своєю безжальною правдою. Думки ці врізаються у свідомість, змушують сперечатися ‑і змінювати свій погляд на світ.

Безнадійне й трагічне змагання з течією ріки, в якому вгадується боротьба людини за виживання, рано чи пізно закінчується знемогою і водоспадом. А що, коли припинити цю боротьбу й віддатися на волю ріки? І народжується нова філософія життя, можливо, єдино правильна: не противитися природному в собі, а дозволити подіям збуватися («Ріка»).

В оповіданні «Заручники» уже не йдеться навіть про реалістичну достовірність подій. Символічна в'язниця, символічні заручники і символічні зникнення персонажів назавжди залишать­ся незрозумілими для читача, якщо не подивитися на події під тим кутом зору, що автор зображає нас як заручників смерті. Тоді все стає на свої місця, в діях героїв ми впізнаємо своїх знайомих, та й самих себе. Людське життя в оповіданні вкорочене до одного дня, але ми розуміємо, що не важливо скільки проживеш, важливо як. А в кінці знову ж провокаційна, парадоксальна заява героя, який перед смертю каже малому хлопчикові, що в житті можна робити усе, що хочеш! Чи правильно це? Таке питання виникає перед читачем, коли він перегортає останню сторінку оповідання. І відповідь на нього в кожного своя.

У більшості творів Василя Трубая людина постає в цьому світі істотою чужорідною. її втручання в природний хід речей завжди приносить зло. Природа мститься. І то не лише Володці Бевзеві, який знущається з жука («Кінець світу»), а навіть тоді, коли герой оповідання рятує жертву від хижака («Лось»).

Заглавне оповідання «Павутина» ‑це «Місячна соната» Бетховена. Гіркі й радісні спогади художника Павла звучать вічною мелодією життя. На цьому фоні тривожною нотою по всій новелі розкидано абзаци про павука, який плете свою павутину, аби спіймати героя. Кінець‑ а ти сидиш і намагаєшся зловити невловиму істину, в якій смисл і твого існування в цьому світі».

Анатолій Ткаченко, доктор філології, професор.

«До якоїсь однозначної шухляди стилю чи напряму Василя Трубая не запхнеш. Свого часу Б.І.Антонич назвав фетишем поняття напрямів. їх назви, казав, «видумують здебільша критики, щоб таким дешевим способом облегшити собі завдання, повкладати мистців до готових шухляд і мати святий спокій, або другорядні мистці, щоб звернути увагу на себе і на свою нецікаву творчість».

Стара зморщена картоплина, яку чомусь носить у сумочці героїня однойменного оповідання В. Трубая ‑символ непотрібності самотньої людини. І це якраз особливість Трубаєвого стилю. Майже у всіх текстах він докладно виписує ніби ж цілком витриману в дусі психологічного реалізму картину чи долю, аж раптом десь по прочитанні вам навертається її метафоричний, інакомовний, символічний, макабричний, загадковий підтекст.

А «Штик» ‑макабреска про наше «толерантне» довготерпіння. Винесений у заголовок, той багнет на чужому карабіні ніби аж напрошується, щоб ним скористалася родина для визволення. Але... марно. Натомість «вистрілює» ефект несправдженого очікування. Подібний ефект ‑і в оповіданні «Заручники», де в іншій ситуації виведено «типових героїв у типових обставинах», і це мало б розбудити, але знову «пора спати». Ще макабричніша картина постає в оповіданні «Танг». Безвихідь? Та ні, насамкінець там пробивається промінчик надії.

Надсилаючи мені новелу «Отче наш», автор писав: «Часом просимо Бога про щось, а коли це здійснюється ‑жалкуємо».

Узагалі стосунки з Богом у Василя Трубая досить непрості, вони суголосні дажбозькому світогляду: Бог ‑це природа в гармонії зі Всесвітом, яку ми постійно порушуємо. І ця світоглядна настанова переймає, зрештою, всі твори письменника. Просто в серце б'є не тільки героя новели «Лось», а й мене-читача, врятований людиною від вовків сохатий, дбайливо вигадуваний до віку поклику крові...

Та й «оповідання з минулого тисячоліття», як напівіронічно назвав рубрику автор, аж ніяк не застаріли й випромінюють мудру доброту нібито дивакуватого погляду на світ, зберігають за­ряд іронії й сарказму і набувають навіть нових обертонів у реаліях дня нинішнього.

Мова письменника ‑ материк родючого чорнозему, різнотрав'я, багатоголосся, тут відпочиваєш душею і від рафіновано-суконних текстів, за якими ‑тінь калькованого мислення, і від сиропно-солодких «рідних» пундиків, і від самозакоханого викаблучування, і від епатажної брутальності, і ще від чимало чого іншого, отого, що тепер цілодобово й генно-модифіковано нависає над тим таки рахманним чорноземом рідного, свого, розмиваючи та вивітрюючи пам'ять роду. Не сахається він і суржику там, де вишукане, літературно правильне слово звучатиме штучно, і від солонуватих, ба навіть брутальних висловів, там, де це вмотивовано художньою потребою, а не гонитвою за дешевою популярністю. Так останнє слово, вимовлене «генералом» Пєтуховим, посилюєефект усієї новели, розкриває характер героя, і це якраз приклад виправданого вживання вульгаризму в художньому творі.

Не обминув прозаїк і теми війни, і виписав її не спекулятив­но-багатослівно, а одним лаконічно-напруженим оповіданням «За землю», де немає фальші, а є достеменно, психологічно переконливо виписані епізоди, щемлива історія, а по прочитанню й пережиттю знову постає відчуття глибини.

І, нарешті, ‑коротке оповідання «Цвіркун». Про нього нічого не писатиму, бо коли ви прочитаєте його, то погодитесь, що воно потрясає більше від романів.

Назва книжки «Павутина» як і однойменного оповідання, теж із тією глибиною підтексту. Знаємо з Біблії, що кінець світу настане тоді, коли весь світ буде обплутаний павутинням... Напевне, нам передавали інформацію в дохідливій метафоричній формі. Попереджали, застерігали... Пора переходити в іншу якість цього світу, виплутуватись із павутиння буденності й приреченості. І в цьому ‑теж метафорично-підтекстово-терапевтична дія творчості автора.

Кажуть, для того, щоб дізнатися про письменника, не обов'язково знати його біографію і подробиці із життя ‑ варто прочитати його твори. Сподіваюся, що у читача цієї книги складеться враження про автора не як про маститого, забронзовілого класика, а живого, іронічного, відвертого, трагічного, а інколи й веселого майстра прози Василя Трубая».

Запорізька письменниця присвятила свою десяту книгу полякам

Роман "Чужа реліквія" про поневіряння польских родин, що потрапили між жорнами двох найбільших тиранів ХХ століття став десятою книгою запорізької письменниці Тетяни Тиховської.

Презентація відбулась у Центрі національних культур ЗОУНБ назустрічі в Товаристві культури польської імені Святого Іоанна Павла II та Польсько-українського культурно-освітнього товариства Донбасу «Інтермаріо».

Нагадаємо, що першою книгою Тетяни Тиховської, яка працювала викладачем економіки та бухобліку в «машинці», стала «Паперова лялька», видана у 2015 році – сімейна історична хроніка про перипетії життя трьох поколінь жінок.

Тетяна Тиховська працювала інженером, економістом, менеджером із продажу нерухомості. За першою освітою Тетяна Миколаївна – інженер-механік. А коли інженери стали незатребуваними, перевчилася на економіста. У кожній роботі вона шукала творчу складову.

– Коли писала дисертацію з математичного моделювання, то, мабуть, замучила наукового керівника, – згадувала Тетяна Тиховська. - Він мені сказав: "Ви пишете дисертацію, ніби створюєте роман" - "А я хочу написати роман!". Над книгою "Паперова лялька" працювала паралельно із дисертацією. Коли втомлювалася від формул, починала писати роман. Працювала над ним три роки. Спочатку писала книгу для сім'ї.

- Задум написати роман "Чужа реліквія" виник після виходу в прокат польської драми «Волинь» режисера Войцеха Смажовського, ‑повідомила про нову книгу Тетяна Тиховська. ‑Але трагічні події на Волині 1943 р. вирвані з історичного контексту. Чому саме Волинь? Адже поляки та українці по черзі ставали то жертвами, то вбивцями. Мотивацію їхньої жорстокості хоч якось можна пояснити: обидва народи, щойно здобувши таку довгоочікувану незалежність, знову її втратили. А гнів поляки та українці виплескували один на одного, вбачаючи першопричину своїх власних страждань в існуванні інших етносів на своїй території, а не в політиці тоталітарних режимів. Про це й хотілося написати, викрити справжніх винуватців зіткнень двох народів, відтворити участь всіх учасників протистояння на Галичині під час Другої світової війни.

Директорка Центру польської мови і культури імені Яна ІІІ Собеського, голова Товариства польської культури імені Святого Іоанна Павла II Ганна Макушинська палко підтримала мій задум написати книгу.Попри свою зайнятість, Ганна Павлівна завжди знаходила час проконсультувати мене з безлічі питань, що виникали під час роботи над твором.

В планах були спільний візит до літньої пані, що пам’ятала жахіття концтабору; відвідування польських родин, родичі яких було репресовано. Але не судилося. В жовтні 2021 року Ганна Макушинська померла від ускладнень, спровокованих коронавірусом. Померла в розквіті сил, працюючи майже до останнього дня свого яскравого життя. Присвячую роман «Чужа реліквія» світлій пам’яті Ганни Макушинської.

Книгу письменниця друкувала уТОВ "Видавництво "Статус" (Запоріжжя").

Під час зустрічі вшанували хвилиною мовчання пам’ять жертв Голодомору.

Автор: Світлана Олійник

Джерело: zprz.city

Дар Тіховської Тетяни Миколаївни

Галичина завжди була ласим шматком для багатьох країн, поки не стала жертвою агресії двох найбільших тиранів XXстоліття ‑ Гітлера й Сталіна. Після Другої світової війни більшість території Галичини відійшла Радянському Союзу, а вузенька смужка на заході ‑ до Польщі.

Радянський і польський уряди надумали вчинити «взаємний обмін народами», евакуювавши українців з території Польщі до України, а поляків ‑ із західних областей України до Польщі. Прості селяни цьому противилися, тікали з хат, переховувалися. Влада обох країн тиснула на населення; відбувалися масові вбивства, пограбування, підпали цілих сіл. Поляки й українці почали ставитися один до одного вкрай вороже, вбачаючи в самому існуванні інших етносів на своїх теренах першопричину власних страждань. На зміну довоєнній ідилії приходить жахлива різанина... Здавалося, серед цього пекельного хаосу не могла зберегтися жменька старовинних родинних прикрас, але збереглася...

Висловлюємо слова вдячності нашій постійній дарувальниці Тіховській Тетяні Миколаївніза наступне авторське видання «Чужа реліквія».

Чудовий історичний роман, сторінки якого примушують відчувати трагізм минулого нашого народу, разом з героями твору чуттєво проживати всі випробування, які приготувала їм доля.

Даровані книги автора дивують читачів розмаїттям жанрів, та усі вони, по-своєму,навчають нас пізнавати історію своєї країни, цінувати родину, боротися за життя і вірити в краще майбутнє.

Дякуємо Вам за повагу до нашої бібліотеки. Бажаємо Вам своєю творчою майстерністю ще вище здіймати сонце української книжки.

Інформація про дарувальника занесена до БД «Книги, подаровані бібліотеці».

Запрошуємо усіх, хто закоханий у художнє слово, завітати до бібліотеки ауд. 514 (ч/з абонементу художньої літератури).

Джерело: library.zp.edu.ua

Пісня, що злітає на двох могутніх крилах – музиці і слові

Без шани до героїв минувшини неможливо дочекатися вранішнього сонця, йти у прийдешнє і взагалі бути людиною. Ярослав Музика – відомий в Україні співак, композитор, поет, заслужений артист України – один із перших митців, які у своїй творчості звертаються до славетних імен української історії. Наскільки органічною є в нього ця потреба, настільки органічним і правдивим є сучасне художнє втілення образів світочів України.

Пісня Ярослава Музики, в тому числі й героїко-лірична, злітає на двох могутніх крилах – музиці і слові, виплеканих у його щирій душі та полум’яному помислі. А тому сягає головної висоти – сонця людських сердець, де відлунює пречистими дзвонами доброти, правдивості й любові.

На початку весни 2023 року вийшов новий пісенний альбом цього самобутнього митця «Україна козацька», який вдало увиразнюється серед усіх інших альбомів своєю оригінальністю, бо присвячений від першої чи не до останньої пісні, а їх у альбомі 17, нашій героїчній минувшині – козацько-гетьманській добі, величним фундаторам і будівничим Української гетьманської держави, які залишили по собі важливий слід в історії України.

Пісенний альбом Ярослава Музики «Україна козацька» – це своєрідний історико-патріотичний екскурс у чудовому мистецькому прояві. Глибокий поетичний зміст, потужна музика, чуттєве виконання… Відчувається надривна щирість відчуттів автора. Такому зворушливому виконанню неможливо не повірити. Слухаю уважно кожну пісню – і шквал почуттів накриває мене з головою: найсвітліших, найтепліших почуттів любові до рідного краю, гордості за славних лицарів України, тривоги за нинішню долю нашого народу.

Безперечно цей альбом має успіх та матиме й надалі серед шанувальників української пісні, бо слава козацька, дух козацький нашого народу – невмирущі. З піснями Ярослава Музики так і хочеться вкотре підняти гетьманську булаву, стерти вічного ворога з лиця української землі, здобути для неї волю та славу на віки.

Творчість митця, його громадська діяльність заслужено пошановані в Україні нагрудними знаками імені гетьманів України Петра Сагайдачного та Івана Виговського, а також медаллю Івана Мазепи.

Яскравий самобутній талант Ярослава Музики, його художній смак і культура, позиція як митця і громадянина – це і є свого роду «Україна козацька». Цим своїм творчим набутком автор життєстверджує:

«Є ще порох і завзяття,

Ще нас пісня поведе.

Наше ще горить багаття,

Поки серце молоде!»

Отож хай невпинним та нестримним буд лет його славних пісень, хай талант Ярослава Музики щедро засіває рідну землю кришталевою росою на весняних пелюстках!

Максим Міщенко,

поет-пісняр, журналіст, викладач ЛНУ ім.І.Франка

Духовний місток Ярослава Музики

До кращого доробку харизматичного львівського митця Ярослава Музики – співака, композитора, поета, заслуженого артиста України – слід віднести тринадцятий пісенний альбом «Україна козацька» (студія «6 секунд», м.Калуш), який побачив світ цьогорічної весни.

Сюди увійшли 17 композицій, в яких автор прагне і словами, й мелодією воскресити героїко-жертовний дух діянь багатьох видатних постатей драматичної, а часто й трагічної історії України, і мовби вибудовує духовний місток від сивої давнини до свідомості нинішнього українця.

Варто підкреслити, що дуже вдало митець обрав своєрідним епіграфом до альбому рядки зі своєї пісні «Доля гетьмана Орлика»:

«Борися, молю,

За землю свою,

За славне ім’я,

Вкраїно моя!

О Боже, почуй!

Народ наш врятуй!

Століття летять –

Кайдани скриплять».

Насамперед похвально те, що Ярослав Музика акцентував на особистості якраз цього, винятково оригінального, «гетьмана-емігранта».

До цього імені мало хто з митців і звертався. Не знали, з якого боку братися, бо й не програв жодної битви, й жодної не виграв, а прославився на віки. А все тому, що гетьман Пилип Орлик створив першу в Європі модель вільної, незалежної держави, залишив нам у спадок Конституцію України.

Ярослав Музика чи не перший з поетів-композиторів увів цю величну постать у словесно-музичний, власне сучасний пісенний світ, при цьому вимальовуючи і тогочасне історичне тло:

«А доля – мачуха лиха: не війни – то руїни.

В ярмо впрягали раз у раз сусіди Україну».

Форма елегій з енергетично напруженим і насиченим текстом переростає в пісенний жанр, – в авторові превалює поет над піснярем, проте він вміло долає труднощі як композитор.

У пісні про славетного гетьмана Івана Мазепу автор піднімає дух співвітчизників, які зараз переживають чергову московську навалу, оптимістичною строфою:

«Нам не витирати сльози ланцюгами,

Будем славно битись, браття, з ворогами!

Душі не зігнути, як житá у полі.

Прийде час – вкраїнцям ще всміхнеться доля».

Вражає неабияк і пісня, що звучить гірким докором тим українцям, котрі продовжують зраджувати рідну землю: запроданцям, сепаратистам, колаборантам, сучасним яничарам:

«Яничар, яничар!

Вітер кари вже свище.

Ти не плюй на вівтар –

Судний день усе ближче.

Яничар, яничар!

Душу пеклу віддав ти!

Сонце сходить з-за хмар –

Знай, гріхів не сховати!»

Є в альбомі митця і низка пісень, створених на слова львівських поетів, які вдало доповнюють цей історико-героїчний цикл.

Дай Боже, аби «Україна козацька» Ярослава Музики достукалася до кожного українського серця – як люблячого, так і зчерствілого.

Ярослав Савчин,

поет, автор пісень, Івано-Франківська область

Лист підтримки

для представлення на здобуття Національної премії України імені

Тараса Шевченка Шиптура Богдана Васильовича

Композитор Богдан Шиптур, заслужений діяч мистецтв України, відомий широкому колу музикантів-професіоналів та любителів музичного мистецтва. Творча спадщина митця вражає жанровою різноманітністю.

Збірка «Хорові твори», яку автор представляє на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, є повним зібранням хорової творчості Богдана Шиптура. Вона засвідчує непересічний талант митця та репрезентує його багаторічний творчий досвід.

Це ‑35 жанрових музичних композицій ‑як великої форми, так і хорових мініатюр. З-поміж них: «Молитва до Богородиці», «І мертвим, і живим ‑на сл. Т.Шевченка», «Чого являєшся мені у сні?», «Ой, зійду я на могилу ‑на сл. І.Франка», «Любить Україну ‑на сл. В.Сосюри» та інших відомих поетів. Кантата «На крилах вічності», присвячена 2000-літтю Різдва Христового. Збірка фортепіанних творів, збірка пісень і романсів вирізняються високою композиторською майстерністю та яскравим національним колоритом.

Твори Богдана Шиптура є в репертуарі хору Національного Гуцульського ансамблю пісні і танцю «Гуцулія», Державної академічної чоловічої хорової капели України ім. Л.Ревуцького, народних артистів Україні М.Кривеня, В.Піруса, Б.Сташківа.

Творчість Богдана Шиптура є значним внеском у скарбницю національної музичної культури.

Богдан Шиптур не лише талановитий композитор, а й активний громадський діяч. Він є членом Національної спілки композиторів (1987), головою Івано-франківської регіональної організації НСКУ (2005), лауреатом обласних премій ім. М.Ірчана (1985), ім. Д.Січинського (1987), ім. В.Стефаника (2000).

Дирекція Навчально-наукового інституту мистецтв підтримує кандидатуру Богдана Васильовича Шиптура для представлення на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за номінацією «Музичне мистецтво».

Володимир Федорак,

директор Навчально-наукового інститутумистецтв

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Рекомендація

Об’єднання муніципальних мистецьких колективів Івано-Франківська підтримує кандидатуру заслуженого діяча мистецтв України Богдана Шиптура на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації «Музичне мистецтво».

Творча діяльність Богдана Шиптура тісно пов’язана з муніципальним камерним хором «Галицькі передзвони» керівник заслужений діяч мистецтв України Ігор Дем’янець. Саме цей колектив є першим виконавцем багатьох творів Богдана Шиптура, серед них : «Через поле України ішла Божа Мати», «І мертвим, і живим...», «Молитва до Богородиці» та «Світає край неба палає» на вірші Т.Шевченка.

Творча співпраця з муніципальною капелою бандуристів, керівник заслужений працівник культури України Марта Шевченко, у репертуарі колективу є також авторські твори Богдана Шиптура, а саме: «Любіть Україну» на вірші В.Сосюри та «Синам України» на вірші Михайла Захарчука. Ці твори вже стали відомими та часто виконуються на культурно-мистецьких заходах у місті, області та в Україні.

Тому, Об’єднання муніципальних мистецьких колективів Івано-Франківська вважає кандидатуру композитора Богдана Шиптура гідною для представлення на звання лауреата Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка.

Мирослава Цюцьмаць,

Директор Комунального концертного закладу культури

«Об’єднання муніципальних мистецьких колективів Івано-Франківська»

Заповнив «білі плями» історичної правди

Вийшов у світ двотомник «Закарпатська Україна: викорінення Карпатської України» Станіслава Аржевітіна.

Станіслав Аржевітін (на знімку) — уродженець села Колочава — нині відома людина в державі. Передусім як політик, банкір, колишній народний депутат України. І зарекомендував себе ще як надзвичайно талановитий і продуктивний письменник. Він автор книжок із серії «Історія верховинського села Колочава» — «Релігія», «Шкільництво», «Шугаї», «Карпатська Україна: епоха в добі», а щойно вийшов у світ двотомник «Закарпатська Україна: викорінення Карпатської України», що складається з 2100 (!) сторінок. Свіжі фоліанти певною мірою є продовженням останнього видання «Карпатська Україна: епоха в добі», бо теж присвячені національно-визвольним змаганням закарпатсько-українських патріотів, центрам їхньої діяльності.

Щоб видати історико-документальний двотомник, Станіславу Михайловичу довелося аж 10 років віддати наполегливій дослідницькій діяльності — потрудитися над величезною купою архівних матеріалів. У першому томі розповідається про діяльність основних патріотичних центрів Закарпаття, їх роль в українському державотворенні, зокрема, народження Карпатської України і побудова незалежної Української держави на всіх українських етнічних землях. У другому висвітлюється оперативно-агентурна робота органів НКВС-МДБ-КДБ і МВС на Закарпатті, як мовить автор, з «викорчовування» проявів боротьби за національну суверенну ідею в краї, достовірно подано нелегку долю активістів національно-визвольного руху. Кілька мотивів стали до появи цього цінного видання. З-поміж головних причин, які спонукали автора до написання книжки, С. Аржевітін наводить такі: «Я наважився вперше сформувати список тих учасників національно-визвольного руху в Закарпатті, які протягом усього свого життя не зрадили самостійницькій ідеї, не зламалися перед викликами і не стали співпрацювати з тоталітарною радянською владою».

Уже можна впевнено констатувати, що це не просто двотомник, а бестселер.

Міжгір’я Закарпатської області.

Автор: Василь Пилипчинець

Джерело: газета «Голос України»,

№127, від 24 липня 2020 року.

Ронделіана Миколи Маркіяновича ‑ вражає! Вона відповідає майже на всі пекучі запитання наших жорстоких буднів. Кожен рондель Боровка це ‑ своєрідна драма на різні теми: політично-соціальні, побутові, інтимні... І всі вони ‑ на превелику радість ‑ логічно прив’язані до споконвічних законів Всесвіту, до людських процесів буття. Зібрати б усі ронделі Миколи Боровка в одну книгу і назвати її ‑ «Євангеліє вкраїнське від Миколи»... А чому б і ні?! Така нині книга ‑ потрібна. Вона багатьом допомогла б вилікуватися від страшних хвороб: злості, підступності, зажерливості та від проклятущої заздрості. Многі з нас ‑поздоровішали б, подобрішали...

Віктор Женченко,

член Наиіональної спілки письменників України,

заслужений діяч мистецтв України

***

Феномен ронделя Миколи Боровка перш за все в тому, що ця давня французька канонізована поетична форма не лише не обтяжує творчої свободи автора, а ‑ навпаки! Тільки вона поета Миколу Боровка по-справжньому і вивільняє. Тільки з ронделем поет має істинну свободу викладу поетичного зерна, зроненого в душу самим Господом Богом. Автор якось і сам зізнався у цій своїй внутрішній волі: «Я не пишу ронделі. Я ронделем думаю». Завдяки своїй особливій мелодійності, що досягається постійним повторенням двох наскрізних рим та обов’язковим рефренам певних рядків ‑ рондель дуже нагадує українську пісню, мелодійністю якої захоплюється увесь світ. Повтори особливо важливої думки також в традиціях християнської молитви. Ці дві обставини Микола Боровко підгледів і відчув давно і саме ними пояснює закодованість поетичної форми ронделя у свою поетичну кров, думку і душу. Адже колиска поета у батьківській хаті гойдалася у цих двох сакральних світах ‑ народної української пісні та молитви.

Олена Іщенко,

член Національної спілки письменників України,

заступник голови Асоціації поетів-ронделістів України

***

Про Миколу Боровка можна говорити й говорити, бо він показав різноманіття жіночих образів через мотиви молодості, зрілості, самотності, знедоленості та нескореності, створив монументальний образ сильної українки-господині, здатної боротися з буденністю, брати відповідальність за свій життєвий вибір, самостійно виховувати дітей, без надії сподіватися на своє-невкрадене щастя. Читаючи рядки творів поета, мимоволі згадуєш подібні долі знайомих та друзів і дивуєшся, як «прозу життя» ронделіст уміщує в поетичну форму вірша, де крізь песимістичні мотиви пробивається надія на те, що жінка дочекається свого щастя. Бо мусить-таки бути щасливою і неодмінно нею стане, лиш треба переступити поріг у нове життя!

Людмила Мозгова,

кандидат педагогічних наук,

член Асоціації поетів-ронделістів України

***

Ось такий собі несподіваний погляд його очей, його розуму, його небуденного таланту, яким він прорізає товщу століть, пронизує щільні, спресовані сувої часу («розламується пам’яті кора...») ‑ щоб зафіксувати, освітити, до певної міри оживити-матеріалізувати якусь історичну миттєвість, знакову для епохи, чи знану з давніх манускриптів історичну постать («Варязький конунг роль дограв...», або ж «Ніч Вишгорода в зашморзі кона...», «Трубіж. Супій. Сула. І битва...»).

Михайло Сидоржевський,

голова Національної спілки письменників України

***

Думається, художня цінність ронделя, як і сонета чи октави, ‑саме в канонічності. Та все ж... Літературні критики вже завважили, що Микола Боровко ‑сьогодні, знову ж таки без перебільшення, єдиний український поет, котрий звертається до ускладненої структури ‑подвійних ронделів, де маємо не тринадцять, а двадцять п’ять рядків. Як слушно наголошує один із дослідників історії та сьогодення класичної форми Володимир Литвин, «подвійний рондель зрілого лірика постає у всій красі й витонченості форми». Не менш цікавими (і плідними!) видаються спроби Миколи Боровка утвердити ще один різновид ‑рондель «із ключем», тобто з лаконічним вступом, який створює в читачів певний настрій, увиразнює тематичне осердя мініатюри. Верліброві рядки таких своєрідних заспівів, як правило, роздумливі, медитативні.

Знову ж таки серцевину їхньої філософічності становить переконання, що «в розколинах між буттям і небуттям» (Ігор Костецький), крізь сірий попіл безнадії, раніше чи пізніше пробиваються пагінці. Бліді, аж ніби воскові, однак ‑живі.

Микола Славинський,

член Національної спілки письменників України

***

...Цим і завершу враженнєвий розгін до вже не зауважень, а констатацій достоїнств книжки, якою автор і видавці прагнули нас і здивувати, і порадувати. У цілому небезпідставно, що доводити, втім, важко, позаяк за повної відсутності збірників подібного естетичного ґатунку усе у них краще є таким у межах виключно цього корпусу ронделей, який багато чого нашіптував і мені як критикові. Скажімо, потребу обов’язково вказати на естетичну органічність і міць віршоорганізмів, чия щопослівна і загальна семантика дослухається до духовних перемовин не лише мисленнєвого, а й почуттєвого руху задіяних до мистецької роботи слів: «У гамаку доріг чи павутин // Гойдається село притрубежеве. // Йому на щоки сонечко рожеве // Гілками слив розбризкує бурштин. // Вітри гаптують ковдру із хмарин, / А ніч у сни ‑начиння недешеве. // У гамаку доріг чи павутин // Гойдається село притрубежеве. // Туман з левади вигином крутим // Сріблить хатини, мов шапки смушеві, // Де поселились гомони душевні // Старих, як світ, і молодих родин. //У гамаку доріг чи павутин». Як на мене, це один з кращих разків українізованого європейського гостя, який не проти поріднитися з душевною мелодикою пейзажногосвітобачення Шевченка, Щоголіва, Вороного, Рильського, котрі, зауважу, нікого особливо не наслідували бодай тому, що пейзаж як самодостатній естетичний феномен прийшов у європейське мистецтво у середині XVIII століття. Наша поезія ним лише приєднувалася до загальних пошуків Краси у довколишній земності і робила це з кожним десятиліттям досконаліше й, скажемо так, вишуканіше. Інтонаційний інструментарій ронделів М.Боровка це теж засвідчує. І зворушливо, і переконливо.

Григорій Штонь,

доктор філологічних наук, професор,

член Національної спілки письменників України

***

Він [Микола Боровко ‑ред.] зауважує, що до пізнання реальних світів стежки кожної людини різні. Але їхня хода спрямована Божественним перстом у сферу очищення душі й наповнення її світлом істини і правди. Таке (своєрідне) авторське тоїіо наво­дить читача на глибинне осмислення кожного тексту ронделя і вміння переплавити його зміст у своєму серці. До речі, в композиційному відношенні воно (motto) виконує функцію прологу чи, точніше кажучи, є преамбулою до вірша-ронделя. Власне, завдяки mottoкожна текстова матриця ронделя розкриває її зміст і скеровує читача на глибше пізнання реалій світу, його художньої енергетики і синергетики.

Олег Смоляк,

доктор мистецтвознавства, професор

***

Микола Боровко явив себе справжнім майстром цієї строгої і вибагливої форми вірша. Зважимося сказати: рондель відтоді став основним способом його художнього мислення. В ньому поет почувається вільно і впевнено, до того ж робить це точно і вишукано, щедро та емоційно ‑здається майстерність його просто розкошує в ронделях...

Микола Карпенко,

член Національної спілки письменників України

***

Поетика Миколи Боровка характеризується плідним симбіозом традицій і новацій національної літератури, в якій завжди є місце для відкриттів. Своєрідну паралель філософії епічності, як вияв генетичної пам’яті, на жанрово-модифікаційному рівні можна провести між власне поезією, народною піснею, казкою, новелою тощо. Осмислення поезії в концепції життєвої й художньої правди полягає в чіткому поєднанні змісту і форми, естетичних засадах, з огляду на які він творить, своя манера письма, свої художньо-виражальні засоби (тут тобі і свіжа метафора, і звуковий перелив алітерацій, і добротні рими, і зігріте душевним теплом письмо). Поет цей самобутній не тому, що пише інколи надмір ускладнено, а тому, що в його поезії присутнє органічне начало, властиве лише йому. Як наслідок ‑поезія Миколи Боров­ка має могутнє коріння і пишну крону.

Володимир Литвин,

член Національної спілки письменників України,

заступник голови Асоціації поетів-ронделістів України

Кармелла Цепколенко: «Професійність та інноваційність – якості, які мають бути притаманні композиторам»

У рамках ІV Міжнародної учнівської конференції «Мистецтво без меж: шлях до науки» відбувся також онлайн-діалог її учасників – учнів та експертів із відомою українською композиторкою Кармеллою Цепколенко. Через низку зовнішніх факторів (повітряні тривоги, відключення електроенергії) зустріч із мисткинею відтерміновували з одного вихідного дня на інший три рази поспіль. І все ж вона відбулася! Зазначимо, що усі учасники конференції з нетерпінням очікували на бесіду із гостею-хедлайнеркою, яка своєю різновекторною діяльністю репрезентує універсальну сучасну творчу особистість. Адже окрім власне композиторського амплуа Кармелла Цепколенко яскраво реалізує себе у педагогічній сфері (професорка композиції Одеської національної музичної академії імені Антоніни Нежданової), є фундаторкою та артистичною директоркою міжнародного фестивалю сучасного мистецтва «Два дні і дві ночі нової музики» в Одесі, секретарем правління НСКУ, головою правління Міжнародної громадської організації «Асоціація “Нова музика”» – української секції Міжнародного товариства сучасної музики (ISCM).

Традиційно зустріч модерували діти. Цього разу діалог вели Олександр Кісіль (випускник Київської дитячої музичної школи № 3 імені Віктора Косенка, нині студент ІІ курсу Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, акторське відділення) і Тимофій Стаднійчук (учень 9 класу Дитячої музичної школи №10 м. Києва).

 Олександр Кісіль: «Пані Кармелло, вітаємо вас на нашій конференції. Наразі в нашій країні триває війна, багато людей виїхало за кордон. Але ви залишилися в Одесі. Яким нині є ваше життя і в чому ви черпаєте енергію для творчості?»

Кармелла Цепколенко: «Вітаю усіх. Це вже третя спроба нашого інтерв’ю і, сподіваюся, сьогодні ми зможемо спокійно поспілкуватися.

Дякую за запитання. Так, я залишилася на своїй землі, в Одесі й продовжую працювати. Загалом усі місяці від початку великої війни були дуже плідними, було написано багато творів. Але на початку… Я саме працювала над своєю Сьомою симфонією. Та коли почалася війна, я закрила партитуру і сказала, що писати не буду доки все не скінчиться. Тоді більшість із нас, і я також, не розуміли, що війна – надовго. А ще був розпач… Та час ішов. Після перших тижнів-двох з’явилася віра в наші ЗСУ, почала повертатися упевненість. Поступово відновилося спілкування з колегами, які залишилися у місті, ми трохи волонтерили. І ось у середині березня мені захотілося писати.

Я повернулася до Сьомої симфонії, над якою працюю й досі. Окрім того, за час повномасштабної війни написала кантату “Читаючи історію” на вірші Оксани Забужко. Вона стала частиною проєкту “Українські мисткині зі своєю зброєю” і прозвучала під час фестивалю “Київ Музик Фест-2022”, у рамках якого відбувається і ваша конференція.

Потім почали надходити замовлення. Так з’явилися кантата для вокального квартету на вірші Сергія Жадана (із книги “Життя Марії”) для вокального квартету “das Ensemble REIHE Zykan +” із Відня; Дует для скрипки і контрабасf (його замовила швейцарська скрипалька Ґабрі’ла Бруннер / Gabrielle Brunner).

Тож хочу сказати, що, попри воєнний стан, творче життя в Україні продовжується. І, можливо, навіть інтенсивніше, ніж раніше».

О.К.: «Останнім часом, на тлі війни, українською музикою почали активно цікавитися у світі. Що, на вашу думку, заважало нам бути затребуваними раніше, до повномасштабного вторгнення?»

К.Ц.: «Дякую за запитання. Українське музичне мистецтво завжди було високопрофесійним. Нагадаю, з 1996 року Україна є членом ІSСM – Міжнародного товариства сучасної музики із штаб-квартирою, раніше в Амстердамі, а тепер у Відні. До цієї організації входять 48 країн. Я представляю в ній Україну як голова правління «Асоціації “Нова музика”».

Щороку ІSСM проводить в одній із країн-членів організації, міжнародний фестиваль. Членство у товаристві дає право щороку надсилати на фестиваль від кожної країни по шість партитур. Із них оргкомітет відбирає один чи два твори, які виконуються на форумі безкоштовно (за рахунок членських внесків). Тож Україну дуже добре знають і в ІSСM, і у світі. І не лише завдяки їхньому форуму, а також завдяки фестивалю “Два дні і дві ночі нової музики”, який проводився в Одесі 27 років поспіль, завдяки іншим міжнародним форумам, що відбувалися і відбуваються в Україні».

Т.С.: «Продовжуючи наш діалог, хочу поставити, можливо, банальне, але все ж цікаве нам запитання: у якому віці ви зрозуміли, що ваше життя буде пов’язане із композиторською працею? Хто розгледів у вас композиторський талант? Можливо трапився якийсь конкретний випадок після якого ви усвідомили своє покликання?»

К.Ц.: «Із чотирьох років я почала навчатися гри на фортепіано й одразу почала щось компонувати. Перший твір був трагічним. Помер собака і я написала “Похоронний марш” на його смерть. Потім було захоплення грецькою міфологією, відтак з’явилися історичні п’єски “Аполлон”, “Афродіта”.

Фахово, не аматорськи, я почала займатися композицією з 5 класу в школі Столярського під керівництвом професора Олександра Лазаровича Коґана. Закінчувала школу імені професора Петра Столярського я по двох відділах, фортепіанному й композиторсько-теоретичному, і в консерваторії навчалася теж на двох, але спочатку на фортепіанному, а пізніше – композиторському факультетах. Так сталося через те, що тоді необхідно було вибрати лише один факультет і я вибрала фортепіанний, бо так хотіла моя мама. А вже з другого курсу можна було поєднувати навчання на двох факультетах.

Із композиції я навчалася у класі професора Олександра Олександровича Красотова. Після закінчення консерваторії була аспірантура у Москві, численні майстер-класи у Байройті, Дармштадті (Німеччина), ґранти у Німеччині, Франції і США. Отже, я доволі давно займаюся композицією. Але я завжди знала, що для того, аби створювати музику, потрібно володіти даром перетворення інформації, яка йде звідусіль – із космосу, етносу, соціуму, на художні образи, і треба бути професіоналом високого ґатунку для того, щоб виразити потрібний зміст у відповідній формі».

О.К.: «Ваше життя також пов’язане з педагогікою. Наскільки, на вашу думку, сучасна система мистецької освіти в Україні відповідає потребам сучасної молоді?»

К.Ц.: «Я розробила власну, авторську методику викладання композиції, написала книгу, в якій викладаю свій метод – це “Сценарна розробка музичного матеріалу”. У роботі зі студентами на початку, тобто від першого до третього курсу, намагаюся не відходити від свого підручника. Але ж кожен студент – це окрема унікальна постать, тому підхід повинен бути неординарним і особистісним.

На жаль, війна розкидала усіх моїх учнів. Зараз наживо я працюю лише із трьома студентами, ще із трьома спілкуємося онлайн, вони не в Одесі.

На мій погляд, педагогічна діяльність, викладання – також є дуже цікавою роботою для композитора. Але багато моїх колег по цеху не дуже люблять цю працю. Вочевидь тому, що ти повинен бути дуже щедрим і трохи від себе, зі своєї творчої кухні віддавати. А це не всім подобається. Мене, навпаки, це захоплює. Я люблю своїх студентів, люблю коли вони отримують ґранти, лауреатства. Тож задоволена своєю педагогічною практикою».

Т.С.: «Ви звертаєтеся до різних жанрів, зокрема у вашому доробку є музика для дітей. Як піаністу мені цікаво дізнатися про ваші фортепіанні п’єси “Тонокольори” (Color Sounds). Чи можна десь знайти ноти цієї збірки, який рівень їхньої складності та як виникла ідея створення?»

К.Ц.: «Ідея була доволі цікавою. Це був приблизно 1989 чи 1990 рік. Мій син, який тоді був маленьким, малював різні пейзажі, пов’язані з настроями. А чоловік писав дисертацію, пов’язану також з естетичними емоціями. Ну а я саме тоді знайшла композиторський конкурс у Франції на створення фортепіанних п’єс для дітей. І вирішила здійснити експеримент: відобразити різні емоції, зафіксовані у пейзажах мого сина, засобами музики. Так з’явився цикл фортепіанних п’єс “Тонокольори”, який я надіслала на конкурс “Rendez-Vous Internetional du Piano en Creuse – Concours de Composition 1990” і стала лауреатом цього конкурсу.

Цей цикл надруковано, але невеликим накладом. Ноти можна знайти в Інтернеті, або, якщо не знайдете, я можу вам їх надіслати. Окрім цього циклу, я маю низку дитячих творів. Маю твори для двох фортепіано “Образа і скакалки”. Також писала матеріал для книги “Художні ігри”, там багато п’єс, усі вони для дитячої аудиторії».

Жан Аві (експерт учнівської конференції, Франція): «Вітаю вас, Кармелло! Я слухав ваші твори на YouTube і мене вразив твір для скрипки “Solo-Solissimo”. Виконавиця відтворювала дуже сильні емоції… Тож у мене питання: які емоції ви переживали, створюючи цю композицію?»

К.Ц.: «Дуже цікаве запитання, дякую! Я дуже люблю цей твір, бо писала його з щирою відвертістю, насолодою. Я писала цей твір не просто так, з внутрішньої потреби, а на замовлення англійського скрипаля Пітера Шеппарда Скеверда (Peter Sheppard Skaeverd). Прем’єра відбулася у місті Йокога́мі (Японія). Потім виконавець приїжджав до Одеси і грав цей твір на фестивалі “Два дні й дві ночі…”

Зазначу, що створення музики на замовлення конкретного виконавця має свої особливості. Я у таких випадках завжди враховую особистісні риси музиканта, його виконавські можливості. Із Пітером Шеппардом Скевердом я була трохи знайома. До того ж він сказав мені, що хоче трохи перформансу, хоче бути на сцені не лише віртуозом, а й актором. І як ви, можливо, пам’ятаєте, на початку твору скрипка лежить на столі, а скрипаль виходить на сцену і дуже повільно йде до неї. Йде, ніби дорогою життя до найдорожчого, що він має. І починає грати. У цьому творі я прагнула показати життя творчої людини, яке насправді є дуже складним. Адже ви знаєте, що кожна творча постать має два життя: одне – це життя пересічної людини, яка ходить, гуляє, розмовляє, готує їжу, а друге – це творче життя, в якому людина вже зовсім інакше себе поводить, не знаючи чи вона жінка, чи чоловік, бо, коли ти пишеш, то втілюєшся у різні образи…

Ви слухали цей твір у виконанні прекрасної української скрипальки Мирослави Которович. Він звучить досить добре. Адже вона – віртуоз і в її грі відбувається це поєднання виконавця і великого актора. Мені приємно, що цей твір вам сподобався. Дякую».

Ж. А.: «Так, мені дуже сподобався цей твір! У ньому є фізичне тіло й душа. Дякую!»

О.К.: «Пані Кармелло, перформативна складова займає вагоме місце у вашій творчості. Цікаво, як саме технічно відбувається створення хореографічно-пластичної частини композиції? Чи це якось фіксується у партитурі? Який відсоток тут надається імпровізації?»

К.Ц.: «Дякую за запитання! Давайте звернемося до “Solo-Solissimo”. Як я вже казала, цей твір належить до перформансів, тому що у ньому є частина, де музикант поводить себе як актор і, безумовно, його поведінка прописана у нотах. Отже, музикант повільно виходить на сцену. На сцені знаходиться рояль, де лежить скрипка? чи стілець, – це вже вирішує виконавець, як йому зручніше. Найголовніше, це – дуже-дуже плавна і повільна хода. Бо на сцені ми завжди трохи інакше рухаємося, ніж у житті.

Зазначу, що створення музики на замовлення конкретного виконавця має свої особливості. Я у таких випадках завжди враховую особистісні риси музиканта, його виконавські можливості. Із Пітером Шеппардом Скевердом я була трохи знайома. До того ж він сказав мені, що хоче трохи перформансу, хоче бути на сцені не лише віртуозом, а й актором. І як ви, можливо, пам’ятаєте, на початку твору скрипка лежить на столі, а скрипаль виходить на сцену і дуже повільно йде до неї. Йде, ніби дорогою життя до найдорожчого, що він має. І починає грати. У цьому творі я прагнула показати життя творчої людини, яке насправді є дуже складним. Адже ви знаєте, що кожна творча постать має два життя: одне – це життя пересічної людини, яка ходить, гуляє, розмовляє, готує їжу, а друге – це творче життя, в якому людина вже зовсім інакше себе поводить, не знаючи чи вона жінка, чи чоловік, бо, коли ти пишеш, то втілюєшся у різні образи…

Ви слухали цей твір у виконанні прекрасної української скрипальки Мирослави Которович. Він звучить досить добре. Адже вона – віртуоз і в її грі відбувається це поєднання виконавця і великого актора. Мені приємно, що цей твір вам сподобався. Дякую».

Ж.А.: «Так, мені дуже сподобався цей твір! У ньому є фізичне тіло й душа. Дякую!»

О.К.: «Пані Кармелло, перформативна складова займає вагоме місце у вашій творчості. Цікаво, як саме технічно відбувається створення хореографічно-пластичної частини композиції? Чи це якось фіксується у партитурі? Який відсоток тут надається імпровізації?»

К.Ц.: «Дякую за запитання! Давайте звернемося до “Solo-Solissimo”. Як я вже казала, цей твір належить до перформансів, тому що у ньому є частина, де музикант поводить себе як актор і, безумовно, його поведінка прописана у нотах. Отже, музикант повільно виходить на сцену. На сцені знаходиться рояль, де лежить скрипка? чи стілець, – це вже вирішує виконавець, як йому зручніше. Найголовніше, це – дуже-дуже плавна і повільна хода. Бо на сцені ми завжди трохи інакше рухаємося, ніж у житті.

У кожному перформансному творі має бути хоча б до хвилини імпровізації, яка, між тим, завжди прописана. Наприклад, виконавець повинен грати імпровізацію в такому напрямку, використовувати ті чи інші елементи. Але це можуть робити тільки віртуози, які люблять і вміють заграти щось своє. Як ви знаєте у ХХ–ХХІ століттях відроджується практика XVII–XVIII століть. Згідно з нею, кожен віртуоз, хоч і не є композитором, проте має свій персональний твір, де всі нюанси – штрихи, пасажі, – відтворює лише у йому одному властивій манері. Таку імпровізацію безумовно може виконати тільки віртуоз».

О. К.: «У “Solo-Solissimo” є фрагмент, де виконавець щось говорить. Що це?»

К.Ц.: «Це не конкретна фраза чи слова. Це голосні літери, наприклад, “и-а”, “у-е”. У піднесеному стані людина може видавати певні звуки, які виражають емоції. Саме вони тут і є».

Катерина Немира (експертка учнівської конференції, Україна): «Як, на вашу думку, зміниться мистецьке життя Одеси після перемоги України? І ще одне питання: кого з українських композиторів ви поставите зараз поруч, як свого колегу?»

К.Ц.: «Дякую за цікаві запитання. На перший погляд ситуація із мистецьким життям парадоксальна. Зараз, коли наш народ, країна перебувають у тяжкому воєнному стані, митці активізувалися, творче життя б’є ключем. Адже творча людина саме через переживання може якось впливати на те, що коїться навкруги. Я думаю, коли ми переможемо у війні, то переможемо і корупцію. Я дуже цього хочу.

Я вважаю, що український народ, українська культура є могутньою і стародавньою, у ній закладені основи для самобутнього розвитку наступних поколінь. Наприклад, питання консонансу і дисонансу, квадратності й неквадратності у побудові форми. У старовинній українській культовій пісенності часів Київської Русі (знаменні розспіви) не було консонансності й квадратності у побудові форми. Тому формула розвитку сучасної музики була закладена ще тоді. І я відчуваю, що ми, сучасні українські композитори, потроху повертаємося до витоків, відновлюємо форми вислову, притаманні саме українській музиці.

Щодо другого питання. У нас багато яскравих талановитих композиторів. Людмила Юріна, Олександр Козаренко, Сергій Зажитько, Ігор Щербаков, Алла Загайкевич, Анна Гаврилець, уже покійна… Тобто пласт сучасної української музики дуже багатоликий!»

О.К.:. «Деякі ваші твори спонукають до цікавих духовно-філософських рефлексій. Ось я, наприклад, помітив у творі “Історія єресі” вплив релігійних мотивів, а у творі “Блукання в межах трикутника” мікст релігійного і космічного. Скажіть, а яке з філософських чи релігійних учень про буття є для вас найближчим?»

К.Ц.: «Дякую за цікаве питання. Твір “Історія єресі” написаний за поемою Оксани Забужко, і в даному випадку я йшла за думкою письменниці. Суто з музичного погляду я прагнула представити хор як оркестр, який виконує симфонію. Тобто думала не про чотири голоси, а про чотирьохсот оркестрантів. Безмовно це релігійний твір. “Блукання в просторі трикутника” пов’язаний із астрологією. І ви також це почули. Я писала цей твір після циклу “Чорний місяць”, який також був присвячений духовним проблемам.

Щодо релігійних або філософських учень? Я не вважаю себе на сто відсотків релігійною людиною, бо як особистість формувалася у ті роки, коли до церкви ходили потайки. Релігійне благоговіння мені не притаманне, хоча я відзначаю усі релігійні християнські свята. Більше мені близькі астрологічно-космічні ідеї. Якщо говорити про філософію, то це, можливо, Конфуцій, Кант…, але немає ніякої догми. Я філософ, який є композитором. Адже кожен композитор філософ, але не кожен філософ є композитором».

О.К.: «Нас цікавить фестиваль “Два дні і дві ночі нової музики”. Розкажіть, як вам вдається протягом багатьох років проводити його, тримати такий шалений ритм оновлення? І в чому секрет успішності цього фесту?»

К.Ц.: «На жаль, цього року фестиваль не відбувся. Це вперше ми його пропустили. Бо навіть у ковідні часи ми робили фестиваль, трохи пізніше, але все ж таки робили. Цього року – не змогли…

Чому фестиваль став успішним? Розумієте, зазвичай фестивалі тривають місяць або один чи два тижні. Тобто, усі, хто беруть участь у таких заходах, можуть навіть не зустрітися. А тут усі приїжджають на два дні й дві ночі. І це, переважно, однодумці, які наповнюють залу своєю енергією. Бо вони проводять там також два дні й дві ночі. І це накопичення енергії добре відповідає ідеї фестивалю: організувати не лише свято, а ще й зробити так, що б воно надихнуло на нові твори, ідеї. І щоб воно продовжувалося якомога далі. Маю надію, що XXVIII фестиваль відбудеться у 2023 році, тому що вже є програма, є музиканти, котрі хочуть приїхати. І я думаю, що приїхавши, вони будуть іншими очима і по-іншому дивитися на Україну, наше мистецтво, наших людей».

О.К.: «Ми маємо до вас кілька запитань із чату. Михайло Толмачов запитує: яку музику та про що ви збираєтеся писати у майбутньому?»

К.Ц.: «Я вважаю, що композитори завжди живуть у майбутньому. Колись Джузеппе Верді дуже добре сказав, що той композитор, котрий хоче бути на рівні свого народу, слухачів, робить крок назад, а той, хто хоче писати щось творче, той іде на два кроки попереду. У цьому – відповідь на запитання, чому, наприклад, музику Моцарта, Бетховена не розуміли їхні сучасники. Тому що вони були на два кроки попереду. Я можу сказати, що живу майбутнім.

Що я буду писати – це моя таємниця. Наразі я закінчую Сьому симфонію. Мені цікаво писати на замовлення, але тільки симфонії я дозволяю писати собі по своїм замовленням. Намагаюся писати музику, коли мені цікавий чи сюжет, чи вірші, чи ідея. Що я буду писати у майбутньому, я не знаю. Бо йде війна, ми живемо одним днем і радіємо цьому, усвідомлюючи, що живі й ще щось можемо зробити для України».

О. К.: «Яна Касян запитує: “Якою була би dаша реакція, якби у фрагменті імпровізації виконавець додав незаплановані вами елементи, які могли б вплинути на сприйняття всього твору?”»

К.Ц.: «Я дозволяю імпровізацію, але вона заздалегідь обов’язково підготовлена. Це виписаний якийсь мотив чи структура, пов’язана з твором, і виходить з ідей, з інтонаційного розвитку того чи іншого твору. Вона дозволяється лише віртуозам, які зможуть зробити це так, як я би хотіла. Я пишу лише для тих людей, яких дуже добре знаю, знаю, що вони можуть, як вони можуть імпровізувати. Тому це дозволяється, але я не дуже часто це використовую. Імпровізація є тільки в творах “Solo-Solissimo” і “Дуель у дуетах”».

Т. С.: «На завершення поставимо вже, мабуть, традиційне запитання: які б поради ви дали молодим композиторам?

К. Ц.: «Вчитися. І вчитися фахово, на різноманітних майстер-класах, і не тільки у нас, а й за кордоном. Проте не залишатися там, а повертатися до України, щоб передавати те, чому навчилися, у своїх творах. Нічого не боятися. Це також дуже важливо. Моє гасло, яке колись було сформульоване Генріхом Гейне – “Бий у барабани і нічого не бійся!”

Тобто, перше – це професійність, друге – інноваційність. Це дві якості, які мають бути притаманні композиторам».

Матеріали підготувала Богдана БЕБИХ

Джерело: mus.art.co.ua/

Публічні відгуки у пресі на проект Олександра Животкова «Вівтар»

1.Хомяков Леонід «Вівтар його життя»[Український погляд]. ‑Режим доступу: http://ukrpohliad.org/blogs/vivtar-iogo-zhvttva.html

2.«Чому варто побачити виставку Олександра Животкова в українському домі: колонка кураторки Тетяни Волошиної»[Суспільне культура]. ‑Режим доступу:

https:/suspilne.media/419946-comu-varto-pobaciti-vistavku-zivotkova-v-ukrai

nskomu-domi-kolonka-kuratorki-tetani-volosinoi/

3.«Варто уваги: в українському домі відбудеться виставка «Вівтар»[Elle]. ‑Режим доступу:

https;//elle.ua/stil-zhizni/novosty/varto-uvagi-y-ukrainskomu-domi-vidbudetsya-vistavka-vivtar/

4.«Білі відчай і горе закарбовані у скульптурних рельєфах з каменю та дерева: у Києві триває виставка Олександра Животкова" [ВіgКуіv]. ‑ Режим доступу:

https://bigkyiv.com.ua/bil-vidchai-gore-zakarbovani-u-skulpturnvh-relvefah-z- kamenvu-ta-dereva-u-kyyevi-tryvaye-vystavka-oleksandra-zhyvotkova/

5.Валерія Мусхаріна «Вівтар: утилітення надії» [Грінченко-інформ]. - Режим доступу: http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/vivtar-utilennva-nadivi/

6.Волошина Т. А. «Вівтар» Животкова. Образотворче мистецтво. — 2023. ‑ №1-2. сс. 14-17.

7.Валентина Єфремова «Крик душі та сполох почуттів» [Всеукраїнська газета «Справи сімейні»]. ‑ Режим доступу:

https://familvtimes.com.ua/mistectvo/krik-dushi-ta-spolokh-pochuttiv

8.Ганна Щокань «Роботи створені у час найбільших випробувань: в Українському Домі відкрилася виставка «Вівтар» [Український правда]. ‑ Режим доступу:

https://life.pravda.com.ua/culture/2023/03/17/253398/

9.«Дерево навіть крізь асфальт знайде шлях до сонця»: Роман Балаян зніме фільм про митця, творчість якого робить нас людьми” [LіКЕ іп UА]. ‑ Режим доступу:

https//likein.ua/derevo-navit-kriz-asfalt-znjide-shlyah-do-sontsya-romap-balayan-znime-film-pro-mittsya-tvorchist-yakogo-robit-nas-lyudmi/

10.Петрова О.М. Лиха війни у майстерні Олександра Животкова. ‑2023.

Авантюрист чи доброчинець?

27 вересня в бібліотеці (Львівська обласна універсальна наукова бібліотека) відбулася презентація цікавої книги, вартої втілення у захопливому американсько (канадійсько)-українському пригодницькому серіалі. Дія його мала б точитися на широких теренах нашої планети від Філіпін до Риму й від Вінніпеґа до Чернівців та Львова.

Мова про нове монографічне (!) дослідження івано-франківського історика Івана Монолатія «Макогін псевдо Розумовський» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2023, 448 с.; 16 іл.). Предметом прискіпливої уваги історика стала неоднозначна особистість Якова Макогона (1880-1956), який у житті був американським військовим пілотом, офіцером морської піхоти, спекулянтом і шахраєм, претендентом на гетьманський престол незалежної України, засновником і керівником українських інформаційних бюро в Лондоні, Парижі й Женеві.

Книгу презентував сам автор, доктор політичних наук, професор Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Він розповів про складні архівні пошуки в різних країнах світу – США, Канаді, Італії, Франції, Польщі, Швейцарії, Великобританії, України. Саме архівні документи дозволили частково висвітлити перипетії непростого життя й надзвичайно різноманітної й часом суперечливої діяльності американського українця, який використав міжнародну кон’юнктуру міжвоєнного часу для власного самоутвердження, граючи роль українського, а також американського патріота, часом вміло видавав себе за представника американського уряду або ж законного претендента на чільну посаду у відновленій некомуністичній Україні. Герой книги, значною мірою завдяки активності своєї дружини-американки С’юзен, яка працювала на американську розвідку, мав широке коло знайомств серед української еміграції (Д. Антончук, В. Кисілевський, В. Панейко, Є. Онацький) вміло здобував кошти для потреб створених у різних містах Європи українських інформаційних осередків, а також надавав допомогу українським націоналістам, стипендії студентам та ін. Тому на його діяльність варто дивитися українськими очима. Проф. Монолатій відповів на численні питання присутніх щодо різних обставин життя Макогона-Розумовського.

Нова книга Івана Монолатія «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина»

24 серпня 2023-го в Івано-Франківську, у книгарні видавництва «Лілея-НВ» відбулася презентація книжки Івана Монолатія «Макогін псевдо Розумовський». Модератор: Ольга Деркачова.

Іван Монолатій — український історик, етнополітолог, пластун, письменник. Кандидат історичних наук, доктор політичних наук, професор, почесний краєзнавець України, почесний громадянин міста Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка. Автор сотень наукових праць, наукових та науково-популярних книг.

Презентація книги – це знайомство із автором, його книгою, дискусії, актуальні питання і відповіді на них, автограф-сесія. На цю зустріч зібралися друзі, науковці, колеги, студенти, історики, шанувальники книги, шанувальники творчості Івана Монолатія, краєзнавці, дослідники. Майже дві години інтелектуальної розповіді, розмови, діалогів про героя чи/або/та антигероя Якова Макогіна, про майже детективні, несподівані  пошуки із зверненням в різні архівні установи. Розмови точилися від естетики може трохи і авантюрного твору до реалізації цього більш як трьохлітнього проекту.  Звернули увагу і на оформлення книги, де використані графічні роботи Михайла Дмитренка. Образ Макогіна досить цікаве джерело ідей і для майбутнього фільму, припустили, що книга може бути навіть  окремим курсом програми про безпеку. На політичній сцені головний герой виступає у двох реальностях – в одній ми пам’ятаємо, хто він насправді, цей Яків Макогін, не-американець, а другий – ідентифікується з запропонованим йому і ним самими образом і лейтенанта морської піхоти, морського навідника, стрілка, нащадка українського гетьмана Кирила Розумовського,«претендента на український престол», людини, що фінансувала і чернівецьку газету «Час», видавала пропагандистичні книжки про Україну різними європейськими мовами…