Офіційний веб-сайт

Подані роботи

Автор(-и): Вадим Пепа / Розділ:

Книга прози «Віч-на-віч з вічністю», автор: В.Пепа, видавництво: «Меркюрі-Поділлля» (Вінниця), рік видання: 2019.

 

Книга прози «Віч-на-віч з вічністю» Вадима Пепи

 

Національна спілка письменників України представляє на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року у напрямі «Література» прозову книжку Вадима Івановича Пепи «Віч-на-віч з вічністю»

Коментарі
Автор(-и): Андрій Гудима / Розділ:

Твори у семи томах (поезія, художні проза, публіцистика), автор: А.Гудима, видавництво: «Білоцерківдрук», рік видання: 2015.

 

Твори у семи томах (поезія, художні проза, публіцистика) Андрія Гудими

 

Цим виданням автор започаткував на Білоцерківщині, а, по суті, в усій Україні, просвітянський благодійний проект духовного відродження «Україна – це доля».

2017 року Андрій Дмитрович подарував своїм землякам дуже гарне видання –  семитомник  своїх творів (поетичних та прозових). Він видавався протягом двох років і останній том вийшов у рік 80-річчя нашого земляка. Кожен з томів є унікальним – це стосується й оформлення і змісту. Гарна обкладинка, на якій для кожного тому своє фото письменника, а ззаду –поетичні рядки, які теж не повторюються. Це видання – своєрідний багаторічний підсумок творчості Андрія Дмитровича до ювілею.

На сторінках семитомника ми бачимо сотні героїв, долі яких Андрій Дмитрович пропустив крізь своє серце.  Вони жили у різні періоди нашої історії, починаючи з 1032 року і до  сьогодення. Для нас є цікавим те, що деякі події у творах відбуваються на жмеринській землі.   

Особливе місце у творах письменника займає тема Голодомору. Автор пережив голодне повоєння вочевидь, а тому словом, серцем і душею описав це у трилогії "Тече до Бога моя сльоза ".  Автор "не висмоктав" сюжети з пальця – він писав історію рідного села Слобода-Носковецька і життя власних батьків.

 Андрій Гудима у своїх історичних романах захоплює читача багатоплановою палітрою мужності й героїзму кращих синів свого народу, котрі в давно минулі буремні віки прагли волі, миру і злагоди між народами, воліли мати свою молитву й пісню. Северин Наливайко, Іван Мазепа, Максим Залізняк, Іван Гонта, Устим Кармалюк та багато інших дивляться на нас зі сторінок прозових та віршованих творів. Читаючи ці романи, ми і справді якби переносимось в ту епоху, яку письменник, завдяки гнучкості свого непересічного таланту, наближає до нас.

Ми, працівники бібліотеки й наші читачі, вважаємо, що семитомне видання Андрія Дмитровича Гудими може достойно поповнити ряди творів, які гідні Державної премії імені Тараса Григоровича Шевченка. Твори  нашого земляка різні за жанром, але дуже цікаві для тих, хто дійсно полюбляє справжню літературу.

 

До Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

         На здобуття Національної Шевченківської премії у галузі літератури висунуто семитомник нашого земляка Андрія Гудими, відомого українського письменника, творчість якого викликає у читачів сильне емоційне сприйняття: історичні романи у віршах «Северин Наливайко», «Сповідь Мазепи», «Устим Кармалюк», «Клекотіли орли», головні герої якого Максим Залізняк та Іван Гонта, представляють ватажків визвольного руху українського народу і символізують волелюбність, мужність, силу духу, велику любов до рідної землі і є державотворцями. Це – люди, що є світочами українського народу, зразки для наслідування.

         Трилогій «Тече до Бога моя сльоза» – книга-набат за знищеними, закатованими, померлими у голодоморні роки в Україні. Це епопея людських страждань і смерти не лише окремо взятої людини, а цілого народу, над яким знущалися, якого ненавиділи і боялися, вбивали і морили голодом, але який вистояв своєю вірою і правдою. Страшні картини людоїдства, смерти цілих родин і високість душ людських протиставляє автор у тяжкій доленосній трилогії, що свічкою пам’яті залишиться в історії України та нашій художній літературі.

         Творчість А.Д.Гудими не лише художній витвір митця – це дійсність і пересторога, біль і волання мудрого хліборобського роду, патріота і громадянина, якому болить все, що стосується України і колиски українців – села, які ніколи не були «рідними дітьми» для можновладців, а лише засобом для власного їхнього збагачення. Романи і повісті Андрія Гудими волають: «Зглянься, державо, на своїх дітей, які годують тебе хлібом, щоб ніколи більше не повторилися такі голокости».

         Романи та повісті письменника не залишають байдужими читачів, їхні сюжети побудовані на морально-етичних цінностях, які в усі часи визначають і відстоюють людяність, честь і гідність. Художні образи виписані досконало і цікаво.

         Значне місце у семитомнику займає «Публіцистика» автора, яка визначає позицію його серця та життєві пріоритети.

         Творчість А.Гудими, як і сам автор, заслуговує пошанівки і визнання на рівні держави, адже він, як і його літературні та історичні герої, багато зробив і як державотворець, і як письменник, і як українець.

Тетяна Біла, пенсіонер-бібліотекар.

м.Біла Церква

22.11.2019 р.

                                              На здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка

                                           

  В українській літературі ім’я Андрія Гудими добре відоме. Його знають як поета, прозаїка і драматурга. Книги письменника виходили у республіканських видавництвах «Молодь», «Радянський письменник», «Український письменник» та інших поважних.

     Частина з них  у вісімдесяті і дев’яності  роки минулого століття були перекладені і приходили до читача в Росії. Читацький резонанс мали  справді високий.

    Інтерес до творів Гудими значний. Особливий він, підвищений – до прози та романів у віршах. Письменником   майстерно створені образ незабутнього  патріота і великого мецената  Івана Мазепи. Гетьман прозаїком зображений непохитний, мудрий, хоробрий і безстрашний. Його любили у  козацьких колах. Головне, він турбувався про Україну, про лівобережну її частину, про добробут людей.

    У планах Мазепи було – зробити  її  усю незалежною  від  Московії. Про все це  у романі у віршах « Сповідь Мазепи» - сюжетному  творі, запоминальному. Його вивчають у школах на уроках літератури рідного краю. Роман витримав кілька перевидань.

    Як журналіст  і письменник Чернігівщини знаю, що такий високохудожній твір прикрашає музейні палаци колишньої гетьманської столиці – містечка Батурина, що на Сіверщині. Про нього дуже високо відгукуються історики Придеснянського краю, а також у різних регіонах України.

    Добре знаний прозаїк  і поет  також  написав і видав такі твори, які збагатили  нашу українську літературу. А це  - романи у  віршах «Северин Наливайко», « Устим Кармалюк», «Клекотіли орли» -  він, вважаю,  повернув  Україні трохи призабуті  імена таких знаменитих героїв, народних отаманів, безстрашних воїнів і борців за  незалежність рідної держави Івана Гонти, Максима Залізняка, інших народних полководців і діячів. Це вони  у найскрутніші часи  ішли на  ризики, розуміли, що  борються за  справи рідного народу, за  волю, за його заповітні мрії  і далекоглядні плани. Ці герої, у тім числі й Іван Мазепа, змальовані дуже майстерно, емоційно і художньо. Патріотично-виховні твори письменника охоче вивчають у школах.

    Мені у попередні роки за кошти закордонних грантів як журналістові доводилося  перебувати у відрядженнях  на Вінничині, Тернопільщині, Хмельниччині, Київщині, Чернігівщині, Сумщині, Полтавщині та в інших регіонах країни. І там у державних і шкільних бібліотека зустрічалися  історичного і виховного значення книги Андрія Гудими, Юрія Мушкетика, Володимира Малика,  які читали дуже охоче і школярі, і середнього та старшого віку жителі цих регіонів. Вони високо оцінювали творчість цих письменники і казали, що завжди чекають нові книги цих літераторів   Отже, можна зробити висновок, що  кандидата на Національну премію імені Шевченка Андрія Гудиму, а  точніше його книги дуже люблять.

    Андрій Гудима написав ще такі романи, як «Кара без вини», «Лихо не спить», інші. Вони увійшли до товстого тому «Тече до бога моя сльоза». У ті роки прозаїк одним із перших відродив тему голодомору в Україні. Він послідовно і майстерно  через призму образів зображує, як сталінські прислужники планомірно, хитро і жорстко знищували націю, у селян відбирали останні, навіть найменші мішочки зерна. І це в той час, коли держава перевиконувала експортні поставки збіжжя до країн західної Європи. Це ніщо інше було як геноцид українців.             

      Відомий письменник    проживає на Київщині, а саме його вибрані твори  у семи  томах вчасно висунуті на здобуття найвищої нагороди  і , безсумнівно, заслуговують  на Національної державну  премії Тараса Шевченка.

                                                                                                  Віктор БОЖОК, поет і прозаїк

 

Коментарі
Автор(-и): режисер-постановник В.Вовкун / Розділ:

Феєрія «Цвіт папороті» Є.Станковича (Львівський національний академічний театр опери та балету ім.Соломії Крушельницької, опера «Набукко» Дж. Верді та «Дон Жуан» В.А.Моцарта (Одеський національний академічний театр опери та балету); режисер-постановник В.Вовкун; роки оприлюднення: 2017, 2017, 2018.

 

Феєрія «Цвіт папороті» Є.Станковича, «Набукко» Дж. Верді, «Дон Жуан» В.А.Моцарта у постановці Василя Вовкуна

Заслужений діяч мистецтв України, народний артист України Василь Вовкун
Заслужений діяч мистецтв України, народний артист України Василь Вовкун
Коментарі
Автор(-и): М.Захаревич, Ю.Одинокий, А.Александрович, А.Савченко, Є.Нищук / Розділ:

Вистава «Три товариші» за романом Еріха Марія Ремарк Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка; колектив авторів: М.Захаревич, Ю.Одинокий, А.Александрович, А.Савченко, Є.Нищук; рік оприлюднення: 2016.

 

Вистава «Три товариші» за участі Михайла Захаревича, Юрія Одинокого, Андрія Александровича, Анжеліки Савченко, Євгена Нищука

 

Шановні товариші

 

24 грудня-29 грудня Олег Вергеліс. Дзеркало тижня

 

Національний театр ім.Івана Франка показав прем'єру "Трьох товаришів" за мотивами роману Еріха Марії Ремарка. Режисер - Юрій Одинокий. Художник - Андрій Александрович. У ролях трьох товаришів — Євген Нищук, Андрій Романій, Олександр Печериця.

У театрі Івана Франка живуть і працюють щасливі люди, вони часу не помічають, вони грають, зокрема цей спектакль, приблизно до 23.00, коли приміський транспорт уже відпрацював свої останні рейди. І милі бабусі-доглядачки (у гардеробі та фойє) не те щоб нервуються ("а як же нам добратися додому?"), а раціонально пропонують: "Починали б грати "Трьох товаришів" із шостої вечора, тоді й скорочувати нічого не треба!"

У питанні можливого скорочення прем'єрної вистави з ними не можна не погодитися - воно необов'язкове. Як для структури конкретної постановки, так і для режисерської манери адаптації великої прози у великий сценічний стиль.

Режисер, як мені бачиться, свідомо пішов шляхом неквапливого читання роману Ремарка. І вибудовування на основі такого читання живих людських ілюстрацій, часом підбадьорених то режисерськими метафорами, то сценічними символами, то снігом, то дощем, то танцями.

Враження (на прем'єрному перегляді), що сам постановник осмислено й свідомо трохи дистанціюється від брили роману (ніби мікшуючи своє режисерське "я"). І дозволяє цьому тексту литися неквапливим плином - зі сцени в зал. Скажемо так, ущільнюючи контакт між акторами й публікою. Оскільки і ті й ті - справжні шанувальники історії.

І сам цей роман давненько перебуває ніби "на крайці" літератури масової й літератури авторської. І тут уже від інтерпретатора залежить, у який бік повертати - у бік мас (їм на потребу) чи ж уважніше дослухатися до самого автора. Тобто до сповідальності його твору про втрачене покоління, про складний час, у якому одна війна закінчилася, а друга вже дихає в обличчя холодним ротом. Про час, у якому і розстріли, і стрибки курсу, і інфляція, й революція.

Одне слово, все як і (частково) сьогодні. Без натужних спроб шукати або "римувати" актуальність. А з усвідомленням мінливості й повторюваності самого часу. Того й цього. А також жорстоких і нещадних колізій будь-якого часу, як у Ремарка - у 1928-му, так і в нас - тут і тепер.

Таким чином, сама манера сценічного прочитання тексту передбачається як певна незаперечна цінність. Мовляв, нині (в різних сценічних випадках) такі значні книжки читають на сцені виключно з ножицями, колошматячи й перелопачуючи сюжети, а ми, так би мовити, постараємося максимально освоїти практично весь обсяг великого тексту й великого стилю.

Тому невипадково вистава триває чотири години. Зберігаючи не тільки головні лінії головних героїв (Роббі, Отто, Готтфріда, Пат), а й підкреслюючи важливість у великій композиції таких вкраплень-персонажів як Блюменталь, Хассе, Юпп, Матильда, Фердинанд, фройляйн Мюллер, Роза та інші.

У цьому сенсі трупа франківців має бути сердечно вдячною режисерові за таке залучення мас у період загострення контрактної системи, яка передбачає, хто і скільки грає в театрі щомісяця Отже, постановник намагається створити виставу-роман, прагне реалізувати на сцені таку собі структуру великого стилю і великих почуттів.

Сам спосіб такого читання, можливо, міститься в одній із фраз Ремарка: "Життя перетворюється на якусь мелодію, що метається й схлипує, на вир дикого томління, бажання, туги й надії". У неспішному ритмі вистави, яка делікатно адаптує сюжет Ремарка, і справді чутно схлипи, метання мелодій. Там же є томління, бажання, туга.

І навіть трохи сонця в темній воді. Оскільки художник Андрій Александрович бачить "чорний Берлін" кінця 20-х XX ст. як винятково темний, порожній і гулкий простір, усередині якого вічна ніч. Усередині якої бентежних товаришів і можуть зігріти лише "крупинки тепла" та ненавмисної ніжності.

Художник уміщує різних товаришів, "чорний Берлін", решту — в подобу масивного гаража, глобальної автомайстерні, на стелі якої, як оббіловані туші, теліпаються три автомобілі (у тому числі й "Карл"). Як три мрії, як три дороги. Як три товариші. І ось, здавалося б, у певний момент напруженого сценсюжету вони мали б гепнути додолу, розбитися на наших очах - як розбиваються мрії героїв Ремарка. Але ні. Вони вперто висять (над ними) - як нездоланний фатум, що в цій виставі римується з мрією. Мрія як фатум. І у прем'єрній виставі, безперечно, крім інших мотивів, цей особливо явний, гострий, болісний: несправедливість життя як такого. Марнота мрій, які насправді - фатум.

З допомогою художника режисер відходить від насиченого соціального тла "чорного Берліна" 20-х XX ст., від детальних історичних віньєток того часу. У кожному разі, у зв'язку з темою війни (тієї й цієї) тут не заламують рук, не цитують гірких зведень уже з наших полів битв.

Мабуть, сама війна як незрима тема виникає тут сильно й образно - всього один раз. Коли Роберт Локамп, почувши салют, падає додолу, здригається, згадуючи страшне минуле, тобто свій час і свій тягар у період Першої світової.

В іншому вистава укрупнює виключно лінію любові. Лінію стосунків Роберта Локампа (Євген Нищук) і Патриції Хольман (Анжеліка Савченко). Більшість епізодів із їхньою участю режисер принципово вибудовує на авансцені. На тій крайці й на тій вузькій смужці, яка ледь розмежовує простір залу й простір сцени. Роббі й Пат тут діють як канатохідці. Раз у раз рухаються по канату долі, утримуючи баланс, намагаючись не звалитися в прірву.

Власне, долі (його і її) - це танець смерті на одному й тому самому канаті. Це прагнення рівноваги у неврівноваженому і вкотре сумбурному світі. Задана гра на авансцені, так виходить, дозволяє чіткіше розчути текст Ремарка. І навіть більше того: ніби свідомо "наближає" тих героїв до цих...

Пат, яку зіграла Анжеліка Савченко, - створіння легке, ефемерне. Акторка і грає свою героїню якось підкреслено легко, свідомо піднесено, трохи відсторонено від того середовища й від того темного "гаража", в який її завела доля. У жилах Пат тече русалчина кров. Але серце її - гаряче, трепетне. Пат, на думку режисера, втілює не так реальну земну жінку, як жінку-ілюзію-мрію, а отже - фатум. Це рудоволосий гарний примхливий міраж,

Сам Роббі (Євген Нищук) у цій виставі - навіть не колишній боєць, а дитя війни. У його манерах і характері - незжите хлоп'яцтво. Цей 30-річний Роббі ніби хоче дограти те, чого не прожив і не зіграв у період своєї безтурботної юності, на яку й випала Перша світова.

Тому Роббі у виставі - 30, а внутрішньо - тільки 18. Імпульсивний романтик чистої води. Чиста душа і свята натура. Окопи Першої світової не вистудили в ньому полум'я щирості, юнацької імпульсивності, товариського максималізму. Головні сцени актор подав на вищій "ноті" саме такого максимального згорання й емоційного надриву.

На деякі сюжетні повороти Ремарка у випадку з актором накладається ще й його ж недавня особиста драма. І в Роббі відбивається сам актор - не тільки як виконавець, а й як справжній "товариш", таке собі альтер его героя Ремарка.

Ці життєві рими з авторським сюжетом надають самій сценічній історії несподіваного об'єму: і позасюжетного, і загальнолюдського. І саму виставу, в принципі, якраз і вирізняє не тільки розмірена оповідна манера, не тільки неметушливий і неквапливий ритм, не тільки похвальна жадібність режисера (стосовно тексту, якого він не хоче скорочувати)... Цю ж довгу й докладну виставу вирізняє і такий собі позасюжетний фактор дотику. До теми післявоєнного "втраченого покоління" Ремарка ніби торкається вже й наша нинішня тривожна тема "розгубленого покоління". Покоління, скривдженого й обпаленого війною теперішньою. Покоління, розгубленого після всіх зрад і наївних ілюзій.

Тому, скажемо, появу тут (на сцені) Отто Кестера сприймаєш не тільки як появу колишнього льотчика, автогонщика-любителя, боксера, а й як реального актора Андрія Романія, що свого часу опинився всередині донецького воєнного пекла, потім із цього пекла вирвався.

Ці рани так швидко не рубцюються. Між поколінням "втраченим" і "розгубленим" - дистанція значна, але історія цих хвороб схожа.

Зважаючи на все, ще напередодні прем'єри вистава не мала вдосталь прогонів. Це відчувається і в певній нервозності акторів, яка іноді корисно перетікає в нервозність їхніх персонажів. Це відчувається і в недостатній деталізації деяких образів, що інколи виникають як функції — і так само як функції зникають зі сцени.

Тим часом не можна не відзначити виразних, хай і невеликих образів Блюменталя (Василь Мазур), Хассе (прекрасна трагічна мініатюра, виконана Василем Вашою), Фердинанда Грау (Олег Стальчук), фройляйн Мюллер (Ірина Дорошенко).

І в цих епізодичних образах, і в головній четвірці персонажів є важливі й точні подробиці. Оскільки сюжет Ремарка, перечитаний режисером, поданий як історія приватна. Як приватне у відриві від чогось глобального й історичного.

Але ж і чоловіча сповідальність самого Ремарка в його романі - це ж теж дуже приватне й дуже особисте. "Жалюгідна потреба тепла", - вторячи за автором, - живе в цій виставі. І, здається, намагається зігріти глядацьку залу: напружену, заплакану, заціпенілу, чотири години жадібно заслухану в гірку мудрість Ремарка.

Коментарі
Автор(-и): Т.Андреєва, В.Литвинов, В.Кожухар, Ю.Шевченко, Г.Іпатьєва / Розділ:

Балет «За двома зайцями» на 2 дії за мотивами п'єси Михайла Старицького Національного академічного театру опери та балету України імені Т.Г.Шевченка; колектив авторів: Т.Андреєва, В.Литвинов, В.Кожухар, Ю.Шевченко, Г.Іпатьєва; рік оприлюднення: червень 2017.

 

Балет «За двома зайцями» за участі Тетяни Андреєвої, Віктора Литвинова, Володимира Кожухаря, Юрія Шевченка, Ганни Іпатьєвої

 

Коментарі
Автор(-и): Ніна Гончарук / Розділ:

Цикл робіт, виконаних в авторській техніці «живопис голкою» об’ємної художньої вишивки «Шевченкіана в вишитих полотнах», автор: Ніна Гончарук, період оприлюднення, починаючи з 2000 року.

 

Цикл робіт «Шевченкіана в вишитих полотнах» Ніни Гончарук

 

ЛИСТ-ПОДАННЯ

на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Цикл робіт виконаних в авторській техніці об'ємної художньої вишивки під девізом «Шевченкіана в вишиваних полотнах» Гончарук Ніни Іванівни

 

Твори Ніни Іванівни Гончарук виконані унікальною технікою тришарового вишивання, з поєднанням ниток різної структури, що створює враження об'ємності, гри світла й тіні, фактурності в зображенні. Ці твори за ' своєю манерою виконання нагадують живопис, з тією різницею, що замість пензля і фарби автор використовує голку і нитки. Авторство техніки «Живопис голкою» підтверджено патентом №45030 від 26.10.2009 р., виданим Міністерством освіти і науки України Державного Департаменту інтелектуальної власності

Щодо змісту творів Н.І. Гончарук, представлених на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, то слід зауважити, що всі вони наповнені поетичністю притаманною творчості Великого Кобзаря. Вони просяклі національною ідеєю, відображають куточки України, з її барвистою природою, які так майстерно оспівував у своїх поетичних творах Т.Г.Шевченко: «Садок вишневий коло хати ...», «Реве та стогне Дніпр широкий...», «Червоніє квіточка вранці під росою...», «Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють...» та багато інших.

Глибина почуттів автора до . шевченківської теми втілилася в її авторських творах - вишиваних полотнах, які здебільше виконуються без попередніх ескізів, а за поривом душі; тих образів, які виношуються в уяві і лягають вишивальними стібками на полотно. Ці твори, без упередження, можна назвати живописними.

Твори Н.І. Гончарук несуть національну ідею, залучають до народної культури, сприяють патріотичному вихованню, збереженню національної свідомості українського народу, за долю якого вболівав поет.

Творчий стан мисткині складає майже 30-ть років. Усі ці роки, у своїх творах яких близько вісімдесяти, вона втілювала ідею шевченкіани, таку близьку її душі.

Творчість Н.І. Гончарук висвітлена більш ніж у сімдесяти публікаціях преси (газетах і журналах). Організовано п'ятнадцять телепередач присвячених її творчості, проведено 175 виставок, 50 яких - персональні. Створено каталог її творів, вони фігурують у шести книгах-збірках подільських майстрів та в обласному каталозі прикладного мистецтва майстрів Хмельниччини. Творчість майстрині відзначена 62-ма дипломами, похвальними грамотами, подяками.

Н.І. Гончарук є активною учасницею виставок у різних містах України. Тільки у Києві проведено більше сорока виставок: на Андріївському узвозі, у Всеукраїнському музеї ім. І. Гончара, Фонді Культури, Літературному музеї м. Києва, в Українському Домі (від Асамблеї ділових кіл), у Резиденції Президента (вул. Грушевського 22), у Домі Художника, Палаці «Україна», в Музеї народної архітектури і побуту в с. Пирогове Київської області та інших. У 2012 р. представляла Шевченкіану в музеї «Хата на Пріорці».

Н.І. Гончарук до 2013 неодноразово брала участь у благодійних виставках, зокрема у Свято- Покровському кафедральному соборі м. Хмельницького. Найбільш значима, для самої майстрині, виставка відбулася у кафедральному соборі Києво-Печерської лаври.

Майстриня долучилася до вишивання «Рушника Національної Єдності»; стала лауреатом конкурсу авторської вишивки «Барви України» у Національному комплексі «Експоцентр України» (2007 р.); Українська Рада Миру нагородила майстриню-художницю Почесною грамотою* Лауреат конкурсу «Золота голка України» (2008 р.); у 2008 році перемогла у номінації «Жінка року»; до 20-ти річчя Незалежності України увійшла у збірку

«Успішна жінка України» (2011 р.).

У 2012 році Н.І. Гончарук присвоєно почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України» (указ президента України від 6. 03. 2012 р. П3№ 001321).

Вона бере участь у виставковій діяльності з декоративно прикладного мистецтва на різних рівнях (міських, обласних, всеукраїнських), велелюдних зібраннях і ярмарках: на «Співочому Полі» м. Хмельницький, «Сорочинській ярмарці» Полтавської області, Івано-Франківську, Тернополі, Львові, Коломиї та інших містах.

Мистецькі роботи Н.І. Гончарук знаходяться у приватних колекціях пошановувачів українського народного мистецтва як в Україні так і багатьох країнах світу.

На даний час Н.І. Гончарук на заслуженому відпочинку за віком (народилася 11.01.1949 р.). Однак молодість душі не дає їй спочинку. Свій творчий досвід Н.І. Гончарук передає молоді через виставкову діяльність, майетер-класи. Зокрема вісім майстер-класів було проведено студентам кафедри теорії та методики трудового і професійного навчання Хмельницького національного університету.

Вона як фахівець залучається до співпраці з оцінювання майстерності творчих робіт студентів з декоративно-прикладної творчості, виступає рецензентом дипломних робіт студентів спеціальності «Технологічна освіта».

Остання посада Н.І. Гончарук - вчитель студії дитячої та юнацької творчості з «художньої вишивки» - Палац творчості дітей та юнацтва м.Хмельницького.

У вересні 2012року була відкрита світлиця-музей «Живопис голкою» у приміщені Хмельницькому навчально курсовому комбінаті (82 каб.) по вул.Проскурівській 61. Проводить безкоштовно уроки вишивки діткам 2-4 класів.

Хмельницький  національний університет

Коментарі
Автор(-и): Фемій Мустафаєв, Анжела Ярмолюк / Розділ:

Цикл мистецьких проектів «Тарас Шевченко Солоспіви», «Вже пора!», «Україні», «Пісні, написані війною» та просвітницька волонтерська концертна діяльність, автори: Фемій Мустафаєв, Анжела Ярмолюк, роки оприлюднення: 2015-2016.

 

Мистецькі цикли і волонтерська концертна діяльність Фемій Мустафаєва й Анжели Ярмолюк

 

Коментарі
Автор(-и): Євгенія Кононенко / Розділ:

Книга «Слово свого роду», автор: Євгенія Мягка (Кононенко), «Видавництво Анетти Антоненко» (м.Львів), рік видання: 2019.

 

Есе «Слово свого роду» Євгенії Кононенко

 

Коментарі
Автор(-и): Микола Петренко / Розділ:

Книга поезій «Перетин», автор: Микола Петренко, видавництво «Сполом» (м.Львів), рік видання: 2015.

 

Книга поезій «Перетин» Миколи Петренка

 

Микола Петренко
Микола Петренко

Дорогий друже Миколо!

Сію, сію, посіваю, щастя-долю зазиваю!

У щасливій твоїй хаті будь здоровим і багатим.

Із Різдвом Христовим, із Новим Роком!

Нарешті я зібрався порадіти за тебе, творця ста, здається, книг, мудрого, талановитого, розважливого митця. Ясна річ, я не знаю всіх твоїх книг, але зібрав величеньку бібліотеку видань славного Миколи Петренка, розклав їх перед собою на столі, буду деякі перечитувати, інші - переглядати і згадувати свої враження від першоознайомлення... Ти їх мені здебільшого надсилав, я радів із того, що ти творчо нуртуєш, не стримуєш лету своєї уяви, фантазії.

Ось днями прилетіла ще одна твоя ластівка - поетична ластівка, образні крила якої так зворушливо розмалювали учні Львівської художньої школи. Нагадує вишивану птаху, яку твоя мама ткала на рушникові. Пряла і ткала і щось таємне шептала, а ти почув-дослухався до шепоту мами, і виповів нам у цих світлих, добрих, дитинно-чистих віршах. Правда, не все так світло й акварельно прозоро у твоєму співпереживанні долі рідного Засулля. Ти, друже, маєш за собою, у своїй долі стільки драматичного, трагічного, що мимоволі твоє життя постає своєрідним символом історичної доби України XX століття. Розпочинаючи жахом голодомору 33-го, а далі війна, окупація, німецький концтабір і трудовий табір, радянські фільтраційні та трудові табори... Господи, скільки Тобі судилося пережити, а ти зберіг велике життєлюбне поривання збадьорювати дух, настрої інших, творчу енергетику і неослабну працелюбність.

«Моя душа не плаче. Я не плачу...» -сповідально свідчиш ти у зворушливо гірких «Колосках», за які так болісно страждає поетова душа.

Книга «Моє містечко над Сулою» - образне відтворення далекого вже дитинства, тужлива дума про той світ минулого, якого вже не повернеш, але який так хочеться відкрити іншим читачам, висповідатися перед рідним краєм, пам'яттю батьків, образом рідної хати, сон-травою і птахами, вербами і річкою, зруйнованою церквою і розбитим дзвоном, дорогим містечком над Сулою...

Справді, ти в цих поезіях повстаєш як в образі вірного чарам хлопчика, який «бачить барви, дзвінкі та яскраві», та й в іпостасі мудрого старця-філософа, який творить глибокодумні Сковородинські медитації.

Твої, друже Миколо, поетичні осяяння - це не лише погляд у минуле, не лише осмислення пережитого, перебаченого, але й зазирання в майбутнє, за той круг, де вже фізично нас нема, але духовно ми можемо бути, прагнемо бути. Для чогось Господь дарував те нам Слово!

Оглянуся - там небо вечорове.

На сотні свіч горить іконостас:

То ми й не ми, ми молоді братове,

Ми вищаєм - коли й не буде нас!

До речі, про Слово. У книзі новел-притч «Самозапалення свічі» (зразу ж згадую Єрусалим, самозапилення благодатного вогню, який ми привезли до Києва, прямо до Святої Софії... в якому це було році?) є новела «Самотність Слова». Часто згадую ці твої роздуми про Слово, яке Господь витворив нам для людського порозуміння. Сумно визнавати, але змушений годитися з тобою, що «саме собою слово - дуже самотнє»... І як ти болісно признаєшся:

«Така й моя доля: ось я кричу людям, кричу до правди, кричу цілому світові, ось я розпинаюся зі своїм словом на хресті, спалююся на інквізиторському вогнищі, ось я кидаюся в ополонку, ось я волаю до пустелі!..»

Мудро і щиро ти пишеш про проростання слова, яке можливе тільки у наверненій до рідної мови душі, з іронією, навіть саркастично ти пропонуєш подарувати «гарну, майже що досконалу: солов'їну, калинову, орлину, барвінкову, великодню, купальську, вишневу, соколину, величальну, вишивано-гаптовану журливу, зболену, мордовану і тортуровану, стожилу, гайдамацьку, козацьку, невільничу, визвольну і ще там таку й таку, всіх прикмет нашої мови годі й перелічити», якомусь там народові, що тільки народжується, і цим позбавити уряд, вищі державницькі сфери, яким остогидло дбати про рідну мову, потреби опікуватися нею, розвивати, плекати... Довго, раз-у-раз повертаючися до прочитаного, я вчитувався в ці твої філософські притчі, новели, думав, як вони в тебе народжувалися - в солодкій і гіркій самотині, наодинці зі Словом, а над тобою в уяві височів образ Сковороди. І, ясна річ, не міг не згадувати твою «Перепустку до раю, яка з'явилася друком ще 1995 року. Чудові твої прозові монотипії, в яких живе «сковородинське притчове начало» (Роман Лубківський), поєднуються в органічному співжитті печаль і радість, комічне з героїчним, буденне із святковим, карнавальним... Ні, не марно Ти повірив слову благодаті й спасіння, недаремно ти чекав неймовірного, чекав дива від слова - доля,талант і пожертва дарували тобі дивовижну насолоду втішатися образним словом і порадіти з того, що це твоє слово відлунююся в серцях читачів завдяки твоїм пісням «Калина приморожена», «Намалюй мені ніч», «Ти забудь ці слова», «Карпати», «Нічне місто»... А яку емоційно чисту хвилю радості й переживання піднімають у душах діточок твої книжечки «Світ чекає на тебе», «Чом не ростуть вареники», «Похід на Чорногору», «Пливла у небо казка», твої дитячі п'єси...

Що ж, доля твого хліба - творення образного слова нелегка, але яка висока, достойна і вдячна. Наш народ ще не наситився Словом, він це Слово, рідне Слово ще не оцінив гідно, але пошанує, завдячуючи за його відкриття митцем - творцем образного слова. Таким, як ти, друже Миколо. І як тут не згадати про твої «Зауваги про слово і неславо, про вірш і невірш, про пісню і непісню...», які ти витворив у жанрі поетичного есе на тему франко-канадського поета Гастона Мірона. Це українські варіації про долю рідного слова - своєрідний гімн національній гідності, нашим традиціям, звичаям, рідному слову, пісні, поезії, моральна присяга на службу їхній святості - українському Слову.

Магічна сила слова, пісні, вірша -

Якщо вони всоталися у твою кров,

Прижилися під серцем,

Пустили пагінці в одній із півкуль,

Вони не знецінять людину

В годину найтяжчих зневір,

Коли невдача за невдачею,

Погром за погромом.

Не сміймо бути чужинцями у власному тілі,

Загарбниками в рідній країні...

Час не погасив моїх емоційних вражень від прочитаних у грудні 1992 року твоїх варіацій на тему рідної пісні, вірша, слова, твоїх емоційно вразливих планів, гнівних інвектив, емоційно вразливих планів, скорботних ридань над українським словом, яке століттями потрапляє в ідеологічні пастки злиття, зближення, асиміляції, русифікації, намагаючись вижити, випростатися в умовах спаплюженої культури, мовного роздвоєння і пісенної сторазавмирущості.

Твою, друже Миколо, «Символіку слова» слід перевидити і поширити масово -на жаль, твої плачі й твої величання й сьогодні відлунюють болем і надією. І вірою всправедливість українського слова, його відродження і розквіт. Тому я з мільйонами українців готовий повторити твоє привітання:

Здорова будь, ПІСНЕ!

Добридень, ВІРШЕ!

Торжествуй, СЛОВО!-

Пракорені української мови,

Одвічна символіка наша,

Наших душ прагени!

Лише невелика частка твоїх книжок розстелилася на моєму столі, а кожне із цих видань - раритет. Так, трагедійна поема «Відчайний марш гетьмана Дорошенка» мала тираж усього 500 примірників. З'явилася друком ген коли - у 1997 році. Книжечка-метелик. Сповідь і спогад, роздум-розчарування і роздум-сподівання уярмленого гетьмана Петра Дорошенка. Символ пригніченої самодержавною Московією України. «Поклик до полеглих» самотнього московського засланця звучить пробудним маршем-закликом до боротьби за волю України. Дивно, що досі не покладений на музику і «Заключний Дорошенків марш». Поетична форма кожного із цих віршів-роздумів поеми досконала.

Взагалі у тебе, друже, таке жанрове розкрилля, таке різнобарвне експериментування в царині літературних жанрів, що не знаєш, на чому ти, врешті-решт, готовий у майбутньому зосередитися.

На поезії? Чи на прозі? На публіцистиці чи на спогадах?

Думаю, на всьому. Одночасно. Як до цього часу. Як покликало і кличе Слово. А можливо, розгорнеш у більшій формі свої історичні новели «Злочин у сотенному містечку», які «виросли» завдяки документальним записам із «Лохвицької ратушної книги другої половини ХУП ст.», або будеш далі поетично освідчуватися в любові акторам рідного тобі театру імені Марії Заньковецької, як ти вже це здійснив збіркою «Звабні крила куліс», чи переведеш у повість чи роман свої камчатські поневіряння, хоча новели-притчі «Написане на снігу» художньо самодостатні й широко відкривають сторінки твого камчатського зошита. А можливо, народиш нову серію шаржів, пародій, епіграм, фрашок, бо попередню, із 2004 року, під назвою «Такі як є» вже, мабуть, із свічкою не знайдеш.

Слухай, Миколо, та в цьому 2015 році, а я дописую свого листа 1 січня 2015 року, ти відзначатимеш 90-ліття! Яке це буде щасливе дійство! Цікаво, чи жива твоя сестра Настя, яку ти знайшов через 48 довгих років? Я так щиро бажаю Тобі повторити

життєвий шлях мого батька, в'язня німецьких концтаборів, який у день свого 100-річчя ступив на рідну українську землю. Я його перевіз із США до України у квітні 2008 року і його нога торкнулася рідної землі 14 квітня - в день його 100-річчя.

Будь нам, твоїм рідним, колегам, читачам, Україні, в доброму здоров'ї та творчому неспокої в рік твого 90-річчя і на роки майбутні - до 100-річчя!

 

Микола Жулинський

 

Конча-Озерна,

29-30 грудня 2014 р.-

1 січня 2015 р.

Коментарі
Автор(-и): Дмитро Лазуткін / Розділ:

Книга «Артерія», автор: Дмитро Лазуткін, «Видавництво Старого Лева» (м.Львів), рік видання: 2018.

 

Збірка поезій «Артерія» Дмитра Лазуткіна

 

Дмитро Лазуткін
Дмитро Лазуткін

В Україні з’явилася перша пісня про танкістів

 

Дмитро каже, що пісня більше про танкістів, а не про броньовані машини і в неї є своя історія. Ідея створення з явилась коли Дмитро їхав на церемонію нагородження волонтерською відзнакою "Народний Герой України" разом з танкістом Євгеном Межевикіним. що воював лід Донецьким аеропортом Євген скаржився, що всі пісні про танкістів, або вже застарілі, або радянські 1 саме тоді автор вирішив змінити цю ситуацію.

Левова частка діяльності Пазушна пов'язана з подіями на Сході України Під час однієї з волонтерських поїздок в Луганську область Дмитро познайомився з Борисом Севастьяном спільно з яким вирішили створити щось спільне Так зародився культурний проект Артерія*, в рамках якого хлопці займаються поєднанням тексту і музики, створюють пісні та виконують їх на фестивалях а також презентують музично-поетичні вистави

Поет наголошує що такі поїздки в район Операції Об'єднаних Сил є безцінним досвідом не тільки для письменників чи поетів, а також всіх хто має активну громадську позицію і є патріотами України!

 

Армія FM

Коментарі