Правда і кривда:  від Київської Руси до Гетьманщини

 

Кілька років тому пощастило познайомитися з Олександром Бондаренком, науковцем і публіцистом, якому належить авторство шести публіцистичних книг – трилогія «Повернення із забуття», «Протистояння» і «Роздоріжжя» про Таращанське повстання 1918 року та долю його учасників, а також розвідка «Під знаком Молоха» у трьох книгах, присвячена становленню терору та тероризму у більшовицькій Росії після державного перевороту у жовтні 1917 року, номінованої на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Пригадується, цей вагомий творчий доробок Олександра Бондаренка в цілому викликав позитивне сприйняття широкого читацького загалу, особливого у тих, хто цікавиться історією минулого століття, ймовірно найкривавішого від початку виникнення людської цивілізації.

 

Скоріше за все робота над останньою публіцистичною працею привідкрила для Олександра Бондаренка маловідомі раніше пласти інформації, що стосувались становлення української державності, починаючи з Київської Руси, і закінчуючи остаточним закріпленням радянської влади на терені тогочасної України в 20-х роках минулого століття.

Результатом пошуку і вивчення цих безцінних джерел стало написання нової серії видань «Україна під знаком кремлівського Молоха» у п’яти книгах, предметом розгляду з яких стане книга перша «Витоки і наслідки багатовікового терору держав-сусідів України», що побачила світ нинішнього року у видавництві Міжнародного університету «Україна».

Автор поставив собі за мету не лише дослідити складні процеси, що відбувались на цій території упродовж тисячоліття, а й викрити історичні фальсифікації, до яких вдавались імперські літописці, особливо за часів правління Катерини ІІ, та їх послідовники в академічних установах за радянщини. Історична правда буквально торжествує у новій книжці Олександра Бондаренка, утверджує суто проукраїнський підхід у висвітленні епохальних подій, що вплинули на подальшу долю не одного покоління українців, руйнує залишки шовіністичної ідеології, силою нав’язаною Кремлем колонізованим народам, зокрема українському, а головне, вказує на витоки агресивної зовнішньої політики Московського царства, з якого згодом утворилась Російська імперія, трансформувавшись з багатомільйонними жертвами у Радянську після захоплення влади більшовиками.

Перегорнувши перші сторінки науково-популярного видання одразу помічаєш чотири епіграфи на початку, взяті з творів і спогадів Цицерона, Отто фон Бісмарка, Карла-Густава Манергейма і Бориса Грінченка, і якими автор ніби встановлює своєрідні осі координат, що визначають напрямок захоплюючої розповіді. Якщо давньоримський оратор вважав першим завданням історії утримуватися від брехні, а другим ‑ не приховувати правди, видатний український філолог пропонував оцінювати вчинки людей у контексті епохи, в якій вони жили, то рейхсканцлер Німецької імперії переконував, що без розуміння минулого не можливо передбачити майбутнє, а його колега фінський фельдмаршал застерігав від внутрішніх чвар у власних лавах, здатних не лише послабити, а й призвести до поразки у протистоянні з ворогом. Парадоксальна річ, але всі ці чотири заповіді, як ми побачимо далі з авторської розповіді, ніколи не дотримувалися правлячою елітою ні за часів Київської Руси, ні за Гетьманщини, ні за УНР, а тим більше в УРСР, що і приводило до фатальних наслідків.

Книжка складається з семи розділів, де охоплюється одинадцять століть – від заснування східно-слов’янськими племенами Києва до розпаду української державності в XVII ст., що отримало промовисту назву у вітчизняній історичній науці – Руїна.

Першою несподіванкою, на яку наражаєшся, читаючи розділ «Розвінчування історії міфів про «спільну колиску» українців і москалів», це легенда про варязького київського князя Аскольда, котрий, нібито правив у 830-882 роках разом із таким же князем Діром, згадуваних у літописному зведенні «Повість временних літ» ХІ-ХІІ ст. За літописними свідченнями Аскольд після повернення з походу на Царгород-Константинополь у 860 (за іншою версією у 866) році був убитий князем Новгородським Олегом та його дружинниками-язичниками під Києвом. Як пише Олександ Бондаренко, посилаючись на працю «Походження Русі» авторитетного дослідника давньоскандинавських і європейських джерел, академіка Омеляна Пріцака, Аскольд доводився онуком варязькому (норманського) конунгу Рагнару Лодброку, а Дір (чи Бйорн) – був його син. Таким чином, старшим у поході був Дір (дядько), а не Аскольд (племінник), якщо брати до уваги їхні родинні зв’язки, встановлені Пріцаком. Так само науковець доводить, що ніякого нападу, а тим більше вбивства Аскольда не відбулось, оскільки той благополучно повернувся до Англії, а Дір – до Старої Ладоги. Кому цікаво, може дізнатися і про Олега, який насправді ніколи у Києві не князював, а правив у Данії як король на ім’я Лот Кнут, усунутий від влади в 900 році і змушений був втекти до Полоцька, розташованого поблизу межиріччя Оки і Волги. Іншими словами, під сумнів ставиться правдивість Никоновського літопису XVIст, укладеного в Московському князівстві в книгописній майстерні митрополита Даниїла, не кажучи про літопис Аскольда, що більшістю дослідників визнається як наукова містифікація.

Історія завжди твориться, з одного боку, героями, далекоглядними політиками, здатними продукувати навколо себе добро, а з іншого, антигероями, для яких нічого святого не землі не існує і ними рухає містичне зло. Автор позитивно оцінює внесок київського князя із династії Рюриковичів Ярослава Мудрого, другого сина київського князя Володимира Святославовича від полоцької князівни Рогніди, який за час свого правління, а тривало воно понад пів століття, зміцнив державу Київська Русь, перемігши печенігів, здійснив низку успішних походів, започаткував укладання першого писаного зводу законів – «Руської правди», де містились норми кримінального, спадкового, торгового і процесуального законодавства. Саме київський князь, одноосібний володар Руси Ярослав Мудрий, ініціював будівництво «Золотих воріт» з надбрамної церкви Благовіщення та Софійський собор, цих архітектурних шедеврів сивої давнини, на тому місці, де відбувся переможний бій з печенігами, підтримував спорудження монастирів (й інших культових храмів) у своїх володіннях, зокрема Печерського монастиря, що в 1598 році перетворився у Києво-Печерську Лавру, на святиню, на яку і досі зазіхає Московська метрополія через своїх ставлеників УПЦ МП.

Повним антиподом Ярославу Мудрому постає в авторській розвідці князь Андрій Боголюбський, який долучився до нищення усіх тих здобутків у державі Київська Русь, які лишив після себе його попередник. Із Залісся (історичної області у міжиріччі Москви та Оки), звідки прийшов грабувати, плюндрувати і вбивати цей спраглий до київського престолу онук великого князя київського Володимира Мономаха, Боголюбський став одним з перших воїтелів, як наголошує на цьому Олександр Бондаренко, хто спричинив занепад Києва як імперської столиці. Фактично він продовжив справу свого батька – Юрія Долгорукого, родоначальника володимиро-суздальського удільного князівства, активного учасника міжусобної боротьби на Руси, що скінчилось для нього отруєнням і похованням у церкві Спаса на Берестові.

Вже у згадуваному Заліссі, звідки постійно виникала загроза для Києва, починаючи з ХІІ століття, відбувались незворотні процеси етногенезу, яким публіцист-історик присвятив цілий розділ – «Історія виникнення першого державного утворення на північному Поволжі та його агресивної політики: 1137-1238».

Досліджуючи це непросте питання, автор раз-по-раз звертається до фундаментальної праці «Історія України-Руси» видатного українського історика, громадського та політичного діяча, Голови Центральної Ради Української Народної Республіки Михайла Грушевського, який переконливо заперечував у ній видуману імперцями концепцію слов’янської спільності між південно-руськими, українськими, племенами, з яких було сформовано Київську державу – Русь і угро-фінськими племенами – весь, меря, мурома, ‑ асимільованими слов’янами, які становили незначний відсоток у першому державному утворенні – на Заліській землі і прилеглих територіях в ХІІ-ХIVст., що з плином часу трансформувались у Московське князівство. Заради об’єктивності, автор у розділі наводить чимало цитат російських інтелектуалів, не схильних довіряти шовіністично налаштованим імперським історикам, таким як Татищев, Карамзін, Соловйов, Ключевський та ін., котрі століттями вводили в оману російське суспільство, фальсифікуючи історію, на догоду московським правителям. Один з них – граф за царя, а з проголошенням СРСР ‑ відомий письменник, поет, драматург Олексій Толстой досить скептично висловлювався стосовно приналежності його одноплемінників – московитів до слов’ян, племена яких розселилися впродовж століть на теренах Східної і Західної Європи, увібравши в себе все прогресивне і конструктивне, характерне для європейських народів: «Є дві Русі. Перша – Київська, яка має коріння у світовій, а щонайменше – європейській культурі. Ідея добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь – Московська. Це Русь тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх-давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи!».

Ще задовго до Толстого давньогрецький історик Геродот у своєму дев’ятикнижжі «Історія», на яке обґрунтовано посилається автор, згадує племена (меренг і мерденс, тобто меря і мордва), що мешкали, за одними відомостями, у Північному Поволжі, за іншими – в лісах між верхнім Дніпром і Доном, кваліфікуючи їх андрофагами (буквально ‑ людожери, канібали), маючи фіно-угорське, а можливо праслов’янське, германське або балтське походження. Можна собі лише уявити, яка антропологія і генетика дістались у спадок людській спільноті, з якої виокремились московити/«великороси», з притаманною для них ментальністю – жорстокістю, ненавистю, підступністю.

Третина розділу присвячена асиміляції корінних народів, чи як згодом їх презирливо називатимуть інородцями, слов’янські прибульці, які узяли за основу свого буття не вдосконалення, скажімо, у рільництві, а набуття досвіду в постійних збройних сутичках, що мало на меті силове захоплення територій сусідніх державних утворень і підкорення інших народностей. Олександр Бондаренко, детально проаналізувавши етапи зародження Московського князівства, що тривало не одне століття і предтечою якого була Заліська земля, прийшов до висновку: у процесі колонізації й асиміляції фінських племен тим же Юрієм Долгоруковим почала відпрацьовуватись технологія придушення будь-якого спротиву з боку корінних етносів, яка постійно поліпшувалась його наступниками ‑ московськими князями, монархами, генсеками. Апофеозом цієї методики, застосованої впродовж минулих віків, стало розростання Московського князівства до гігантських розмірів, з якого постали спочатку Російське царство, потім Російська імперія, а після неї Радянська імперія, що проіснувала понад сім десятиліть, поглинувши, як той кровожерливий Ваал, мільйони людей, денаціоналізувавши небачену кількість громадян, намагаючись зробити з них «інтернаціональну спільність – радянський народ».

Історична матриця Росії, яка буквально на очах у читача майстерно  препарується автором книжки, має своє продовження у наступному розділі – «До історії становлення і трансформації державних утворень та народностей на північному Поволжі: 1238-1917».

Могутнім фактором, що вплинув на формування майбутньої Російської імперії стала монголо-татарська навала під проводом Чингісхана в ХІІІ столітті. Методи його державного правління були запозичені московитами і з успіхом для себе застосовані на практиці. Територія нинішньої Російської Федерації практично повністю збігається з територією Золотої Орди, завойованою нею впродовж двох століть. Вибудована вертикаль деспотичної влади, що передбачає беззаперечне виконання наказів, спущених згори, передалась у спадок від монголо-татарських ханів до московських князів і царів, заклавши основи прийдешньої тоталітарної держави з жорстокою диктатурою урядування. Так само зазнав змін й етнічний склад населення Залісся, поневоленого ординцями. Відтак автор пропонує москалів (історична назва, яку почали використовувати для жителів Великого князівства Московського у XII-XV століттях) розглядати як етнографічну групу нащадків суміші фінських племен і азійських тюркомовних племен, основою менталітету яких – матеріальне збагачення за рахунок інших, ведення війн як прийнятної форми існування.

Олександр Бондаренко називає аж п’ять етапів становлення Росії, пройдених нею, починаю з ХІІ, закінчуючи ХХ століттям: перший етап – 100-річчя існування у Північному Поволжі як державного утворення – Булгарії Волзько-Камської, що тривало (з 1137) до 1238 року, коли воно було завойоване татаро-монголами; другий етап ‑ створення Золотої Орди на теренах Поволжя після 1238 року; третій етап – виділення Московського князівства після розпаду Золотої Орди як окремого державного утворення, починаючи з 1480 року; четвертий етап – зміна назви Московщина на Російську імперію, що відбулось в 1721 році; і, останній, п’ятий етап – падіння Російської імперії в результаті Лютневої революції 1917 року. Ці часові відрізки вкладаються у дев’ять століть, які в свою чергу припадають на роки правління князів, царів й імператорів. Цих горе-правителів нараховується чотири десятки, і лише один, як вважає Олександр Бондаренко, заслуговує на особливу увагу, бо саме він, на думку дослідника, заклав формат розбудови російської імперії, якого дотримувалися всі наступні завсідники Кремля, включно до її розпаду.

Цар Петро І був психічно і фізично хворою людиною. Це документально доведено. І навіть незважаючи на ці фізіологічні недуги (хворів на невиліковний сифіліс, від якого і помер), він за свого царювання більше вигравав у битвах із сусідніми державами, аніж зазнавав від них поразок, постійно прирощуючи свої володіння все новими і новими територіями. Олександр Бондаренко подає у книзі власний аналіз того, як політика цього самодержця фатальним чином позначилась на долі Україні, яка тільки-тільки почала спинатися на ноги з моменту створення Української козацької держави на чолі з її першим гетьманом Зиновієм-Богданом Хмельницьким. Подолати її згубні наслідки довелось чекати століттями, коли складуться сприятливі обставини. Так, дослідник наводить ганебний факт підкупу константинопольського патріарха Діонісія посланцями Петра І, який за хабар у вигляді сорока соболів і двісті золотих червінців передав українську церкву під московську владу в 1686 році, яка раніше підлягала вселенському патріарху. Знадобилося рівно 333 роки (яке символічне число!), щоб 6 січня 2019 року у Стамбулі Вселенський патріарх Варфоломій вручив томос (від грец. ‑ указ, декрет, окружне послання предстоятеля помісної православної церкви) про автокефалію предстоятелеві Православної церкви України митрополиту Київському і всієї України Епіфанією, тим самим у законний спосіб, відповідно до церковних канонічних документів, було скасовано підпорядкованість Київської метрополії Московській, що тривала понад три століття!

Інший гіркий спадок, залишений московським деспотом, плоди якого сьогодні пожинає Україна, втрачаючи цвіт нації і зазнаючи колосальних матеріальних збитків від неоголошеної війни російською федерацією, це так званий «Тестамент Петра Великого» чи в іншій версії «Копія плану європейського панування, залишена Петром Великим своїм спадкоємцям на російському троні, яка зберігається в архівах Петергофського палацу, поблизу СПб». За свідченням автора книги, вперше опубліковані, одна ‑ в кінці XVIIIстоліття французьким генералом польського походження М.Сокольницьким, друга – у 1836 році у книзі французького літератора Гайярде, сприймаються нині як безцінні документи, в яких закладено ключ для розуміння прихованої зовнішньої політики, реалізованої Москвою упродовж минулих віків, крім того, в контексті ж нашого часу заповіт Петра І розкриває агресивну сутність правлячої еліти і лояльної до неї частини населення ерефії, пояснює мотиви участі у збройних конфліктах як регулярних військ, так і приватних парамілітарних формувань для досягнення цілей, визначених новоявленим диктатором путіним. Отже, перекажемо в загальних рисах те, що заповідав імператор-сифілітик своїм нащадкам: постійно підтримувати «рускій народ» у стані безперервної війни задля розширення меж і зростання благоденства Росії; залучати військових і науковців з інших країн, щоб російський народ міг скористатися їхніми талантами; втручатися у справи і чвари Європи, особливо Німеччини, яка найбільше викликає інтерес; підтримувати смути та постійні розбрати у Польщі, аж до того часу, поки вона не почне дробитися; постійно провокувати Швецію, намагаючись її відділити від Данії, нацьковувати ці дві країни одна на одну; примножувати родинні союзи з Німеччиною, тим самим збільшуючи вплив у цій країні; домагатися союзу з Англією, яка має флот для торгівлі, а Росія ліс та інші вироби, щоб обмінювати на англійське золото; розширювати свої межі до півночі уздовж Балтійського моря й на південь уздовж Чорного моря; провокувати війни з турками і персами, це дасть можливість просуватися до Константинополя й Індії, хто ними заволодіє, той стане володарем світу; провокувати Австрію й інші країни проти Німеччини, що дозволить спочатку встановити над нею протекторат, а згодом повністю поневолити; зацікавити австрійський дім у вигнанні турків з Європи; залучити на свою сторону всіх іновірців, що є в Угорщині, Туреччині і південній Польщі; після того, як Швеція буде поділена, Персія – переможена, Польща – поневолена, Туреччина – завойована, Чорне і Балтійські моря взяті під контроль їхнім флотом, запропонувати спочатку версальському двору, а потім – віденському, розділити владу над Всесвітом; якщо Версаль і Відень відмовляться, нацькувати їх одне на одного, перемогти Німеччину і Францію, після чого решта Європи легко і без усякого спротиву підпаде під їхнє ярмо. На цьому маячня Петра І закінчується, водночас спонукає замислитись над тим, що його настанови продовжують «жити», зокрема та, що стосується руху на північ уздовж Балтійського моря й на південь уздовж Чорного моря. Чи не здається комусь, що колись сказане московським антихристом перегукується з тим, до чого не так давно прагнув путін, намагаючись захопити лівобережну Україну, а з нею Одесу, щоб пробити коридор до Придністров’я і Молдови? І тільки героїчний і запеклий спротив ЗСУ і загонів самооборони, надання озброєння західними союзниками, а ще консолідація всього українського народу не дозволило реалізувати ці апокаліптичні плани.

Середина книги припадає на розділ четвертий: «Введення в історію початку явних та прихованих терорів держав-сусідів щодо України: 1169-1648». В ньому автор описує події, що відбувались на терені України впродовж трохи менше п’яти століть, намагаючись розібратися у складних міждержавних стосунках, що склалися, в першу чергу, з Польщею, з Османською імперією і її васалом Кримським ханством, Московським царством. Як аргументовано доводить у своєму історичному нарисі Олександр Бондаренко, проблеми для України почали множитись з початком об’єднання Литви і Польщі в одну державу, коли великий князь литовський і руський Владислав ІІ Ягайло взяв шлюб з польською королевою Ядвігою, що з часом негативно вплинуло на баланс інтересів між Україною-Литвою-Польщею. Цей династичний союз, закріплений Кревською унією в 1385 році, суттєво посилив статус католиків у новоутвореній державі, на відміну від православних, обмежив вплив проукраїнськи налаштованої знаті на верховну владу. Дуже влучну характеристику негативної ролі Ягайла дав прозаїк, доктор гуманітарних наук Микола Сивіцький в книжці «Історія польсько-українських конфліктів», використаної Олександром Бондаренком в якості ілюстрації: «Для перших (маються на увазі литовці – авт.) Ягайло – зрадник, який за молоду королеву і монарший жезл не тільки продав батьківську віру, а й погодився покатоличити країну і приєднати до Польщі весь литовський народ. Це був найбільший злочин, гірший, ніж державна зрада, за яку звичайно карають шибеницею. Українці ж за Ягайла вперше усвідомили безмір нещастя, спричиненого втратою державності». Хоча сам Ягайло повчав: «Новини не бійся, старини не руш», залишаючись язичником.

Утиск прав українців з боку польської шляхти – правлячого соціального стану у польсько-литовській державі (з 1569 року – Річ Посполита після затвердження Люблінської унії) з кожним десятиліттям лише посилювався, що спровокувало низку народних повстань під керівництвом таких ватажків як Муха, Наливайко, Шаула, Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, Гуня. Кульмінацією цих масових заворушень стала національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, про яку йтиметься далі.

Географічне розташування земель України не сприяло стабільному існуванню населення на півночі і півдні, в центральній частині країни, не кажучи про західні регіони, де порядкувала на свій розсуд польська шляхта, маючи привілеї: виключне право на землю, неоподаткування власності, позбавлення імпортних мит на товари, свободу від тюремного ув’язнення до суду і тому подібне. Як випливає із авторської розповіді, шляхта, а тим більше польські королі, менше всього думали про захист дальніх рубежів країни, які потерпали від набігів московитів і кримських татар. Це і стало одним із основних мотивів організації оборони від татарських набігів козаками – місцевими військовими формуваннями, які розміщувались у різних населених пунктах по всій Україні. Автор значний внесок у цей рух спротиву приписує магнату і князю із Волині Дмитру «Байді» Вишневецькому, з ініціативи якого з’явились перші фортикаційні споруди в пониззі Дніпра, що невдовзі трансформувалось у справжню твердиню – Запорожську Січ, слава про яку поширилась по всій тогочасній Європі. Інший князь тієї доби, до речі, теж з Волині, Костянтин Острозький прославився тим, що на чолі 15-тисячного війська розбив московитську 80-тисячну армію під командуванням князів Михайла Голиці-Булгакова та Івана Челядніна під Оршею на території Білорусі. Це ще одна славна сторінка в історії українського козацтва, яка у колишньому УРСР свідомо замовчувалась, бо в Москві пильно відслідковували будь-які прояви героїзації минулого, здатного спровокувати національну ворожнечу між «братніми народами». Після цієї пам’ятної вікторії, як вважає більшість сучасних істориків, в якій козаки вперше виявили свої таланти на болі бою, вони і надалі зголошувались брати участь у збройних конфліктах з москалями, заручаючись підтримкою поляків, литовців, білорусів, татар. Траплялось і навпаки, коли цілі козацькі полки запрошували до війська, приміром, та ж Річ Посполита під орудою королів Стефана Баторія чи Владислава IVВази. Обоє переслідували різні політичні цілі, розпочинаючи війни проти Московського царства, і в яких автор книги дуже добре орієнтується, а українське козацтво завжди у цій збройній боротьбі виявляло чудеса хоробрості, кмітливості і рішучості, дуже часто здобуваючи перемогу над ворогом, який переважав їх кількісно. В деталях описаний Олександром Бондаренком похід на Москву гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного влітку 1618 року на допомогу польському війську королевича Владислава (до речі, обраного боярами, яким набридло жорстокість московських царів) є яскравим тому підтвердженням. Але, як побачимо далі, це військове побратимство, виявлене у спільних воєнних кампаніях, не дозволило уникнути колосальних протирічь між Україною і Польщею, що призвело до великої війни між ними.

Квінтесенцією п’ятого розділу «Відродження незалежної української держави на тлі прийняття протекції Московського царства та боротьба з терором Речі Посполитої: 1648-1657» є війна України під керівництвом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі, що тривала понад дев’ять років.

Історія середніх віків, яка викладалась в навчальних закладах за УРСР, пригадується, робила акцент на тому, що саме особистий мотив вплинув на Богдана Хмельницького розпочати повстання в Річчі Посполитій. Судячи з викладу фактів в авторській інтерпретації, це лише половина правди. Справді, чигиринський підстароста Данило Чаплинський захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові і до смерті побив його наймолодшого сина. Недобившись у суді покарання для вбивці, убитий горем батько вирушив на Січ шукати там справедливості. Але цьому передували зовсім інші події. Польський король Владислав IV, за спиною у шляхти, вів переговори з групою козацьких старшин, серед якої був і Хмельницький стосовно походу запорожців до Туреччини, аби тим самим підтримати Венеційську республіку, що на той час вела війну з Османами. Це стало відомо шляхті, яка вирішили зірвати плани Владислава IV, прихильного до Хмельницького короля, підбуривши Чаплінського захопити майно козацького ватажка. Далі все пішло не за планом, бо своїми діями польські пани фактично спровокували початок війни небачених раніше масштабів. Гасіння народного полум’я, що все більше розросталось доручили керівникам коронного війська Миколаю Потоцькому і Мартину Калиновському, які зазнали поразки від Війська Запорізького, спочатку під Жовтими Водами, а потім під Корсунем навесні 1648 року. Ситуація ще більше загострилась зі смертю короля Владислава IV, який, напевне, не зміг пережити того приниження, яке зазнало його коронне військо в Україні.

Гарний початок повстання, як покажуть подальші події, зовсім не означав, що українців постійно супроводжуватиме удача. Навпаки, після низки перемог під Пилявцями, Зборовом, Батогом, Білою Церквою, Львовом, Нестерваром і Баром, Кам’янцем, але прикрих поразок під Берестечком і Лоєвом, перед Богданом Хмельницьким і козацькою старшиною актуалізувалось питання пошуку союзника для убезпечення України від зовнішньої загрози з боку Речі Посполитої. Вибір, на жаль, був невеликий: або Кримське ханство, за яким маячила Османська імперія, або Московське царство. Цікаві розмірковування з цього приводу знаходимо в автора, який не шкодує емоцій, висловлюючи різні альтернативні концепції. Переломним пунктом, після якого Хмельницький остаточно вирішив укласти союз із Московією, як вважає Олександр Бондаренко, стала зрада кримського хана Іслама-Гірея під Жванцем в 1653 році, коли той таємно заключив мир з поляками на вигідних для нього, як йому здавалось, умовах, ігноруючи при цьому інтереси козацького війська під командуванням Хмельницького, тим самим загнавши гетьмана у скрутне становище. Друге, на чому акцентує увагу читача автор, це недооцінка чи не знання самим очільником запорізького козацтва заведених порядків у деспотичній московській державі, хоч і православної, що створювало ілюзію привабливості налагодження добросусідських відносин з північним сусідом. Промине не багато часу і всі оптимістичні очікування від цієї спілки розтануть як ранковий туман. В книзі, в оцінці Переяславської угоди 1654 року, автором подано калейдоскоп думок, висловлених Михайлом Грушевським, В’ячеславом Липинським, Василем Ключевським, ближче до нашого часу Ростиславом Лащенком, Орестом Субтельним та іншими дослідниками старовини. Всі їхні міркування можна сприйняти з великою натяжкою, бо відсутній сам предмет обговорення – Московський договір (чи угода) 1654 року, оригінал якого втрачений, а те, що дійшло до нашого часу, навмисно сфальсифіковане при копіюванні царськими переписувачами. Відсутність автентичного документу не сприяє об’єктивному розгляду подій, що відбулись понад триста років тому навколо встановлення договірних стосунків між Українською козацькою державою і Московським царством, інтереси яких представляли Гетьман Війська Запорізького Богдан Хмельницький і московський цар Алєксєй Михайлович.

Зі смертю Хмельницького, образно кажучи, на Україну опускається суцільний морок. Навколо аналізу наслідків цієї трагічної події для всього українського народу в XVII ст. концентрується авторський виклад у шостому, передостанньому розділі книги, ‑ «Протистояння українського козацтва з московським царством перед початком доби Руїни: 1657-1659».

Чимало місця у своїх розмірковуваннях Олександр Бондаренко приділяє двом історичним постатям ‑ сину Богдана Хмельницького – Юрію і гетьману Івану Виговському. Саме їм двом випала найскладніша місія після відходу Хмельницького, а саме вибудовувати міждержавні стосунки з Московським царством і Річчю Посполитою, балансуючи не лише між ними, а й Кримським ханством. І перший, і другий у цій надважливій справі для долі української нації зазнали невдачі. Якщо з Юрієм Хмельницьким, більш-менш, все зрозуміло – малоліцтво, відсутність авторитету в козацькому середовищі, брак досвіду у керівництві державою, відтак нерішучість і невпевненість у власних діях, то з колишнім генеральним писарем Війська Запорізького все значно складніше. Піти на відкритий розрив з Московським царством його спонукало не дотримання, як він вважав, взятих на себе московитами зобов’зань, прописаних в Переяславській угоді. Біда в тому, що ще за життя Хмельницького обидві сторони по-різному трактували участь кожної із них у цьому союзі. Якщо гетьман Війська Запорозького, який скріпив власним підписом Переяславський договір, бачив себе і свій уряд рівноправними по відношенню до московського царя і так само його уряду, то останній займав супротивну позицію, сприймаючи українців однозначно васалами (в московській етимології – холопами), тому і не присягнув, як пише автор книжки, на жалуваній Україні грамоті. Це було пів проблеми, інша полягала у тому, що Московське царство, хоч і брало на себе зобов’язання мілітарно захищати Україну від зовнішніх інтервенцій, але, за великим рахунком, цей пункт Переяславських статей ним не виконувався у повному обсязі. Це відчув Виговський і почав дрейфувати, спочатку обережно, а потім все відвертіше, у бік Речі Посполитої. Показовим виявом лояльності у відновлених стосунках з поляками можна розглядати битву під Конотопом влітку 1659 року, коли завдяки майстерно проведеному Виговським оточенню, в якому, до речі, брала участь польська і татарська кіннота, козакам і їхнім союзникам вдалось знищити 30-ти тисячне московське військо і взяти в полон їхнього очільника – боярина Пожарського разом з підлеглими йому князями. Значення цієї перемоги складно переоцінити. Однозначно це зміцнило авторитет Івана Виговського як вмілого воєначальника, але мусило у нього викликати і серйозне занепокоєння, бо серед переможених траплялися і єдинокровні брати. Олександр Бондаренко чітко вказує на негативні тенденції, які почали посилюватися в тодішньому українському суспільстві. Воно почало розколюватися, утворюючи сили, ладні воювати одна з одною, дотримуючись протилежних поглядів. В ар’єргарді московського війська, що виступило проти козаків Виговського були такі ж само козаки, загони яких вели на братовбивчу бійню гетьман-запроданець Іван Безпалий разом з осавулом Вороньком та запорожці під командуванням кошового Барабаша.

Скоріше за все, Іван Виговський не врахував настрої, що панували у Запорізькій Січі, а ще у Сіверщині, Переяславщині, Черкащині, Сумщині та на інших землях, підконтрольних Гетьманщині, коли різко змінив зовнішньополітичний курс, підписавши з Річчю Посполитою восени 1658 року Гадяцький договір. Угода передбачала входження Гетьманщини до складу Речі Посполитої під назвою «Велике Князівство Руське». У цього рішення одразу з’явились опоненти, підтримувані московитами, серед яких, як не дивно, виявився прославлений козацький ватажок Іван Сірко. Якими лише епітетами не нагороджує його автор, оцінюючи його деструктивні дії, спрямовані проти гетьмана Івана Виговського. Як військовий тактик, котрий у складі запорізького війська, не зазнав жодної поразки, Сірко був бездоганним, а як політик-стратег – нікудишнім, бо його неосвіченість не дозволяла йому передбачити наслідки, що межували з катастрофою. «Саме такою гнидою (порівняння належить голові Директорії УНР Симону Петлюрі – авт.) серед українського козацтва після Конотопської битви став кошовий отаман Іван Сірко, діяльність якого призвела до трагічних для України подій, ‑ спересердя констатує Олександр Бондаренко, тим самим десакралізуючи постать козацького отамана. – Його дії впродовж багатьох років сприяли підриву української державності. У перших згадках про нього він постає з 1654 р. як супротивник Москви. Але невдовзі (знову таки фактор православ’я) він вже виступив прихильником Московського царства. Під час українсько-московської війни 1658-1659 рр. І.Сірко, будучи низовим «полковником», почав перешкоджати урядові І.Виговського у її веденні. Так, у жовтні 1658 р. він з низовцями напав на Кримське ханство, заважаючи його військам надати збройну допомогу Війську Запорізькому. Згодом І.Сірко у складі московського війська взяв участь у поході 1658 р. Г.Ромадоновського (московський боярин – авт.) до Лохвиці».

Феномен зрадництва серед українців, на жаль, був поширеним явищем упродовж віків. У більшості випадків ними керувала не ідейна переконаність, а матеріальний інтерес, підживлений ворогом. Останній акт драми, що розігрався в другій половині XVIIст. ще не в зміцнілій Українській козацькій державі зайве тому підтвердження.

Перша книжка історичного нарису «Україна під знаком кремлівського Молоха» Олександра Бондаренка закінчується розділом «Московсько-польські державні терори на теренах України в часи Руїни: 1660-1687».

Чорну справу Івана Сірка, в тій чи іншій мірі, продовжили й інші козацькі верховоди, яких ну дуже з великою натяжкою можна назвати тодішньою елітою українського народу. Це гетьман Війська Запорізького на Лівобережжі, дядько гетьмана Юрія Хмельницького Яким Сомко, полковник Василь Дворецький, гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький, наказний гетьман Іван Безпалий, очільник Гетьманщини Лівобережної України Іван Самойлович і чимало інших колабораціоністів з козацької старшини, які своєю промосковською недалекоглядною політикою посприяли тому, що Україна за Андрусівським договором 1667 року була поділена навпіл між Московським Царством і Річчю Посполитою – на Лівобережжя і Правобережжя. Відтак складно не погодитися з Олександром Бондаренком, який у занепаді Української козацької держави на двадцятому році по смерті Богдана Хмельницького вбачає три основні причини: внутрішні протиріччя між елітарними й егалітарними тенденціями розвитку козацького суспільства; інтенсивний зовнішній тиск на ще несформоване козацьке суспільство з боку Московського царства, Речі Посполитої й Туреччини – трьох наймогутніших на той час держав Східної Європи; відсутність у козаків виразно окреслених політичних цілей, а також відповідних інститутів ефективного управління всіма верствами українського суспільства. До останньої причини хотілось би додати ще брак авторитетного керівника держави рівня Богдана Хмельницького, який міг би об’єднати український народ по лівий і правий берег Дніпра, однак цього не сталось і Україна на довгих триста тридцять сім років була колонізована, спочатку Московським царством, потім Російською імперією, а вже згодом Радянським Союзом.

Підсумовуючи все сказане, що стосується змісту рецензованої книги хотілось би додати: це видання варто розглядати в контексті російсько-української війни, в якому зримо виявляються стигмати минулого у нинішній агресивній політиці російської федерації і її ідейного натхненника володимира путіна. Увібравши все найжахливіше, притаманне попереднім правителям московської держави, він використовує експансіоністську методику загарбання чужих територій, не зважаючи на численні людські жертви, депортації мирного цивільного населення, руйнування міської і сільської інфраструктури, знищення природного довкілля. Як бачимо з розповіді автора, до нього так робили московські князі і царі, проливаючи ріки крові і море сліз. Віриться, що після прочитання історичного нарису Олександра Бондаренка в жодного громадянина України не лишиться навіть найменших ілюзій стосовно росіян – прихильників путіна, а насправді московитів, засліплених легкою наживою і примарним «рускім міром». Всім їм, як і Герострату путіну, горіти в пеклі за вбитих і покалічених українців їхніми руками і злочинними кремлівськими указами.

Автору ж, як досвідченому публіцисту, побажаємо, щоб у наступних книжках він не переобтяжував їх багатосторінковими цитатами, уникав фактологічних повторів, брав до уваги політичну кон’юнктуру, яка не статична, а постійно змінюється, навіть більше, може не відповідати історичним паралелям між минулим і обпаленим війною сьогоденням, остерігався різких суджень навіть тоді, коли виникає бажання «виправити» історію.

Тарас ГОЛОВКО

 

Опубліковано в газеті «Слово Просвіти», ч.30, 27 липня-2 серпня 2023 р.,

ч.31, 3-9 серпня 2023 р.

«ПЕКЕЛЬНІ ОБІЙМИ»: НЕЗЛАМНІ УКРАЇНЦІ – ПРОТИДІЯ «ТРЕТЬОМУ РИМУ»

 

Днями в місті-герої Гостомелі відбулася презентація документального фільму «Пекельні обійми» від об’єднання кінематографістів «Кінологос» і Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Автор сценарію – Павло Мовчан, письменник, лауреат Шевченківської премії, голова Правління ГО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Режисер Дмитро Ломачук – українськийкінорежисер, Голова правління Об'єднання кінематографістів «Кінологос», членНаціональної спілки журналістів України, академік Академії сучасного мистецтва Української академії наук, доктор культурології, лауреат народної Шевченківської премії. Редактор –Тетяна Негрій, народна артистка України. Оператор – Євген Іщук, комп’ютерний монтаж – Тамара Хаматова, виконавчий продюсер – Євген Васильченко, звукорежисер – Андрій Обод, текст читає Михайло Войчук.

Глядачі мали змогу доторкнутися до історичної хронології неправомірних дій московитів протягом всього періоду їх існування, що стало причиною формування тієї ідеології, яка і нині домінує в росії – державі-загарбниці. Гостомеляни, що пережили окупацію, пропустили крізь душу документальну стрічку, оскільки в ній ішлося і про події в Бучанському районі, що на Київщині.

 

Після завершення показу стрічки у залі якусь мить панувала тиша. Кожен гостомелянин/гостомелянка, заглибившись у спогади, аналізував пережите, що, мов коралі, нанизувалося на струни серця, співставляв побачене й почуте з тим, що переніс сам під час окупації чи почув від родичів, знайомих, сусідів, бо імперія зла не тільки поклала руку на плече кожному, а й затисла в пекельних обіймах.

Дмитро Ломачук цікаво й емоційно розповідав про історію створення фільму, про свою місію – просвітницьку діяльність, адже на рахунку режисера понад 100 фільмів про українців і для українців, чим його сердечно привітали глядачі.

Після перегляду фільму глядачі переконалися, що термін «рашистсько»-українська війна» сьогодні означене як явище, генеза якого заходить далеко глибше за межі нашої незалежності, навіть далі періоду, який ми називаємо радянським.

Сценарист Павло Мовчан стверджує, що «сенс історії полягає в тому, щоб зреалізувалися всі духовні сили і всі світові суперечності були з’ясовані, і весь людський інтелектуальний запас був зреалізований для того, щоб зрозуміти, що людина себе або вичерпує, або має продовження у різних формах існування і в різних формах державності».

 

Обговорюючи фільм, гостомеляни ділилися пережитим, зокрема про невичерпність людського ресурсу, силу доброти і милосердя, яка додавала людям, загнаним рашистами у глухий кут,  міцності духу і жадоби до життя.

Коли прозвучало у фільмі, що «моzква – третій Рим»,  за словами ченця Філофея Псковського (1465–1542), бо вона вважає себе наступницею Римської імперії, оскільки вона, за його словами, дістала право на спадки всього людства, бо мала потужний вплив на історію християнської цивілізації, залом прокотилася хвиля аналізу-перешіптувань, що свідчить про дотик глядачів до історичного контенту і порівняння з нинішніми реаліями, коли московити у кращому випадку виганяли людей з їхніх помешкань, грабуючи їх, а в гіршому – вбивали і розстрілювали просто так.

У фільмі кадр за кадром прописана історія великої імперії, яка розвалювалася після Івана ІV (закінчилося царювання Бориса Годунова) та розпаду радянського союзу зі смертями генеральних секретарів. За такою ж формулою сьогодні росія діє теж. 

Ми, мешканці Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Маріуполя і всіх міст і сіл України, де засіли московити, наочно переконалися, що рашисти йшли під прапором часів Фелофея та Івана ІV. У фільмі показані страшні, але правдиві кадри розбомблених і пограбованих українських міст і сіл, убитих мирних жителів, і все це тому, що росією управляють як не істерики, то одержимі невротики, як стверджує відомий психолог Карл Густав Юнг. Глядачі дізналися, що істерик Іван Грозний, людина-тиран (жорстоко розправився з власною родиною) і великий реформатор, який і досі в росії вважається національним героєм (найдовше правив з усіх монархів – 50 років і 105 днів). А Петро І – такі ж жорстокі методи відродження росії: «Ідемо до латинян, переконуємо їх, і співпрацюючи з ними, розширюємо власні межі, нарощуємо потуги для того, щоб потім уже  воювати з усім світом». Хіба це нині не відбувається?!

Спостерігаю за емоціями глядачів, коли демонструються кадри, коли Кирило благословляє росіян на вбивство українців, і серце вискакує з грудей, бо в залі є люди, які втратили рідних, близьких і самі були за волосок од смерті.

Виходить, що прапор, піднятий колись Фелофеєм, ніколи не падав: його підіймав і Й. Сталін, який вважав що їхні землі – виняткові, всі московити виняткові, бо вони формують «нову» людину, але старими механізмами і за старою ідеологією.

У той момент, коли на екрані було продемонстровано, як в людей забирають худобу, зерно, мої нерви дали збій – я розплакалася, згадавши ті 15 днів, які я з рідними і сусідами в холоді і голоді провела в підвалі одного з будинків окупованого Гостомеля, бо в наших квартирах на правах господарів осіли рашисти, повибивавши скрізь двері, знищивши наше майно, залишивши не тільки на стінах, а й у наших душах свій ганебний слід – Z. Про це я написала оповідання «М’яка сила душі», в якому йдеться про неймовірну силу єднання, взаємопідтримки українців і силу протистояння рашистському злу.

«На мить стрілянина стихла і в нас, у підвалі,  було як у вусі. Лише легеньке дитяче посопування порушувало це неймовірне безголосся.

Маргаритка, десятирічна дівчинка, розуміла, що говорити вголос небезпечно, тому вона легенько стискала руки мами й бабусі, поміж якими сиділа, – так вона почувалася там у безпеці.

–  У нас ще є сухарики? Дай, будь ласка, одного…

– Зараз відламаю половинку, а іншу залишимо на пізніше, добре? – шепнула їй на вушко мама, добре розуміючи, що запаси харчів закінчуються.

Навіть якщо можна було крадькома  потрапити у квартиру, то й там нічим зарадити: ні світла, ні води, ні газу, ні продуктів… Крупи, правда, є, але що з того, приготувати немає на чому…

          –  У нас є суха булочка, – обізвалася старенька бабуся, – а нам з дідусем вистачить і половинки, правда, Олександре?! 

Вона, мабуть, усміхнулася до свого чоловіка (я так думаю, бо в темноті не видно було), щоб заручитися його підтримкою і тим самим зробити добру справу.

–  На, дівчинко наша, візьми, їж, – ніжним голосом промовила старенька, простягаючи навпомацки шматочок сухої булки.

Я змахнула сльозу, що горохом покотилася по щоці, і хотіла подякувати бабці, але мене випередила внучка:

–  Дяяяякую. Дуже смачна – солоденька.

 –  Бабусю, – шепче мені дитина, – відламай собі і мамі, тьоті Оленці дай і Льоні з Женею…»

За цей час ми навчилися жити по-іншому, дивитися на всі речі по-іншому, цінувати добро і підтримку людей  по-іншому…

Оплесками вітав зал слова «Слава Україні! Героям Слава», що звучали у фільмі! Так, ми твердо віримо, що переможемо московське зло, бо наш народ, як і Україна, – незламний! Нині плече в плече на полі бою за Україну стоять кращі сини і дочки нашої держави, які таки зламають імперію зла, бо ми інші: ми віримо в правду, а вороги хочуть брехнею завоювати світ. Так не виде! У їхній брехні переконався вже увесь світ, який підтримує Україну в цей нелегкий для нас час.

Вдало показані у документальній стрічці кадри, що асоціюються з так званою культурою московитів: з них світ сміється, їх не сприймають як людей, бо вони зверхньо ставляться до мешканців тих країн, де бувають, позиціонуючи себе господарями всього світу. Правду підкреслюють автори фільму, що це тягнеться століттями, адже В. Медведєв нахабно наголошує, що «все тільки починається», значить – уже було.

А мавзолей! А голодомори: 1921-1923; 1932-1933; 1946-1947 – це спланована акція винищення нації, все це ми спостерігаємо і сьогодні з боку росії. 

Глядацьким залом знову прокотилася хвиля переживань і співчуття людям, які ще перебувають в окупованих територіях. В обговоренні звучатимуть слова вдячності тим, хто допомагав гостомелянам під час окупації і після деокупації, коли люди почали повертатися до рідних домівок, а магазинів не було – розбиті, продуктів не було… Дякуючи волонтерам, люди виживали.

З великою гордістю говорила начальниця відділу культури, молоді і спорту Гостомельської селищної ради Катерина Павленко про волонтерську роботу (плетіння сіток для фронту, збір продуктів, виготовлення окопних свічок, домашні вареники і випічка, закрутки): «Самі пережили – допомагаємо людям». Пункт «Незламності» в Гостомелі – це культурно-освітній центр, в якому вислухають, підтримають, нададуть допомогу, порадять, що прочитати, запросять на творчу зустріч з артистами, письменниками, науковцями. Одним словом, Гостомельщина – простори мрій і творення! Відбудуємо, відродимо, бо ми тут господарі!

Не можна без хвилювання дивитися на кадри у фільмі, де йшлося про Бородянку. Згадався вірш, який я написала після того, як рашисти розстріляли пам’ятник українскому пророку Тарасові Шевченку, видно, не могли витримати сильного, вольового погляду генія слова, пензля і пера:

 

Пробач, Тарасе, нам… Пробач…

Болить душа, болить і рана…

Московський зайда і палач

Стріляє навіть у  Титана.

Стріляє в наш увесь народ,

Який в борні стоїть, як криця,

Звільняє землю від заброд, 

Коли йде бій, як блискавиця.

Не вмре, москалю, воля в нас,

Душа героїв не вмирає, –

Говорить зранений Тарас, – 

Нам Бог завжди допомагає!

Вкраїнська дума не помре,

І пісня наша не загине!

І слава буде навіки – 

Святая Слава України!

Ми сильні, враже, в цій війні,

Плече в плече стоїм до скону!

Ні п’яді рідної землі

Ніколи не дамо нікому!

Автор сценарію Павло Мовчан наголошує, що «москва як вселенський центр» мусить бути знищена. Правник, громадський і політичний діяч з росії Марк Фейгін стверджує, що  путіна цікавлять не лише території, а знищення українців – як етносу, народу, бо «Україна –  ніколи не може бути з росією і ніколи не буде! Це зовсім інший народ, інша нація. Це народ зі своєю мовою, зі своєю культурою, зі своєю героїчною історією, зі своїм віросповіданням і ставленням до Бога! І ця різниця історична». Так, ми інші – і в цьому вся суть! Ми незламні – і в цьому наша сила!

Росія думає, що знищивши наші школи, музеї, театри, вб’є українськість у нас! Ні! Вибиваючи це, ворог відправляє патріотів у фільтраційні табори, вбиває, депортує, нищить людські життя. Цей почерк тягнеться ще з часів Петра І: вони відправляли на Сибір цілі полки, на фінські болота, де засновувалася нова столиця – Петербург, про яку невдовзі забувають і повертаються до москви, яка до сьогодні є центром усіх світових напруг.

Про те, що тема третього Риму мусить бути розв’язана, ця розв’язка мусить бути пов’язана з нашими Збройними силами, з Україною – свідчать кадри, на яких незламні наші захисники нищать ворогів на полі бою, на яких у мирне небо злетить наша «Мрія»!

Павло Мовчан, висновкуючи, зазначає, що «ми є протидія так званому «третьому Риму!»  «Третій Рим» буде знесено, бо москва ніякий не «третій Рим».

Сьогодні українці звільняються з пекельних обіймів росії зі зброєю в руках, на жаль, втрачаючи найкращих.

Окрасою творчої зустрічі був виступ народної артистки України Тетяни Негрій, яка веснянками оптимістично закликала Переможну весну в Україну, красивою піснею доторкнулася до обпалених війною людських сердець, подарувавши їм прекрасні миті радості! 

Було багато ще розмов у глядацькій залі, чимало запитань до авторів документальної стрічки і відповідей на них, слів подяки за такий потрібний нині і для прийдешніх поколінь фільм, адже це наша історія: хто не знає минулого, той не вартий майбутнього.

Живімо життя! Бережімо рідних, творімо свою історію, наближаймо Перемогу, відроджуймо Україну!

 

Ольга ХОДАЦЬКА,

членкиня Української асоціації письменників

художньо-соціальної літератури

 

Джерело: Справи сімейні

Катерина Бабкіна

Мій дід танцював краще за всіх. Оповідання

Оглядає: Юлія Ємець-Доброносова

 

Травень 2020  Опубліковано у часописі «Критика», №3-4, 2020

 

«Деякі з цих історій і справді вигадані» — цей епіграф до книжки позначає грань між вигадкою і дійсністю, що говорить про обставини народження художньої прози більше за спроби аналізу її форми, образів, пошуки прототипів тощо. У збірнику дванадцять текстів, але історій значно більше, і вони переплітаються у міцну історію-косу, в якій на перший план виходить тема пам’яті, що ліпить із нас тих, ким ми є. Авторське позиціонування збірки як серії оповідань до останньої сторінки розкришується. Змістові переходи між текстами і спосіб їх розташування творять складнішу структуру.

Це ще важко назвати романом, бо маємо справу з гібридним прозовим жанром, у якому кожна частина вміло маскується під оповідання. Хоча це не заважає сприймати «Горіхи», «Рубін» або «Щось важливіше» як повноцінні новели.

Головних героїв у книжці п’ятеро: троє дівчаток і двоє хлопчиків. Вони знайомляться у школі на початку навчального року одразу після проголошення незалежности України. Мають спільні історії пізнання світу і себе, а також персональні історії стосунків із теперішнім і минулим. Майже для кожного із п’яти у збірці є одне або й два оповідання, де він чи вона є центром тяжіння. Це історії про дитинство («Голуба ґумова шапка», «Герої не вмирають», «Ай ну», «Горіхи») або часи, коли дівчатка і хлопчики перетворилися на жінок і чоловіків («Цукор», «Щось важливе»», «Рубін», «Зовнішній ворог»). Є у збірнику оповідання, в яких важливе саме перехрестя доль героїв: «Ай ну», «Бабуся сказала п» і «Мій дід танцював краще за всіх». Ці тексти є пунктами-зупинками, важливими для композиційної єдности книжки. В усіх трьох виразною є тема спільности, яка робить із незнайомців цінних Інших. Кількаразово і в різний спосіб авторка повторює думку про те, що зрозуміти химерність твого ставлення до рідних людей, часом неідеальних і схожих на бите скло, можна лише, коли оповідаєш про них комусь, для кого вони є чужими.

Бабкіна полюбляє перемикатися з першого плану на другий, третій, четвертий, але ніколи не забуває повернутися і додати щось, що відкриває нову таємницю. Кожна історія у книжці додає в інші оповіді елементи, які змінюють читачеву оцінку поведінки героїв. Так у декількох новелах прокладається зв’язок між добрим для онучки Лесі, хоча й дивним у поведінці, дідом Борисом та Борисом-батьком і Борисом-чоловіком, який б’є жінку і дочок, а далі — між цими двома образами однієї людини та хлопчиком Борею, який потерпає від злої мачухи, або самотнім і розгубленим солдатом Борею одразу по Другій світовій війні. Бабкіна описує персонажів водночас безжально і з любов’ю. Вона не виправдовує і не засуджує, але межу зла в неї чітко визначено. Теми сімейного насилля, неможливости відірватися від задавнених образ або еґоїзму, нехтування найближчими і обтяжливої любові-турботи, самотности й розгублености перед близькими стосунками чоловіка і жінки або чоловіка і чоловіка представлено у конкретиці подій.

Хтось із персонажів загине на сучасній російсько-українській війні, хтось опиниться на роздоріжжі...

 

ххх

 

Що почитати? Катерина Бабкіна "Мій дід танцював краще за всіх"

 

"Мій дід танцював краще за всіх" — дванадцять оповідань, що складаються в єдину історію п’яти родин, діти з яких (Лілія, Міша, Леся, Ніна і Діма) знайомляться в школі першого вересня в перший рік незалежності України та залишаються друзями на все життя.

Таку книгу радить почитати докторка педагогічних наук, професорка кафедри української мови і літератури НУЧК імені Т.Г.Шевченка Ольга Лілік.

Вони всі різні за характером і життєвою долею, проте через історії їхніх родин власне авторка показує трагічні історичні сторінки українського народу й актуалізує певні проблеми сьогодення.

Наприклад, Міша – хлопець з єврейської родини, яким з дитинства надмірно опікувалася мама; саме він на певному життєвому етапі усвідомив, що йому подобаються чоловіки.

Діма брав участь у бойових діях на Донбасі і загинув: коли йому прийшла повістка з військкомату, він мав відкриту візу до Німеччини на 5 років, проте відмовився від поїздки.

Ніна вийшла заміж, народила доньку Крістіну, займалася її творчим розвитком, саме через історію її родини читач дізнається про голодомор, долю театру "Березіль" Леся Курбаса, Другу світову війну.

Лілія — дівчинка, яка віддала в першому класі свою пластмасову мишку-брошку хлопчику, у якого немає мами.

Леся виїхала до Німеччини за контрактом, у контексті розповідей про її діда, колишнього офіцера, викладача наукового комунізму, авторка розкриває проблему взаємозв’язку поколінь, взаємин у родині.

Для кожного із п’яти героїв у збірці є одне чи два оповідання, де він є центральним об’єктом. Це історії про дитинство ("Голуба ґумова шапка", "Герої не вмирають", "Ай ну", "Горіхи") або часи дорослішання ("Цукор", "Щось важливе", "Рубін", "Зовнішній ворог").

Водночас у збірці є три оповідання, в яких закцентовано на перехресті доль героїв ("Ай ну", "Бабуся сказала п" і "Мій дід танцював краще за всіх"), вони є важливими для композиційної єдності книжки.

"Деякі з цих історій і справді вигадані" — епіграф до збірки, що налаштовує читача на відповідне розмежування вигадки й реальних фактів.

Варто зазначити, що жанр оповідання потребує від письменника особливої майстерності, адже в невеликому за обсягом творі він має створити свою унікальну атмосферу, окреслити образи, розгорнути сюжет та ще й вкласти якийсь глибокий зміст. Оповідання Катерини Бабкіної саме такі. Вони коротенькі, але концентровані та об'ємні, вони розтягуються на ціле століття й охоплюють різні регіони України, відповідно збірка дещо схожа на клаптикову ковдру.

Збірка оповідань Катерини Бабкіної «Мій дід танцював краще за всіх» передусім про наші сімейні і національні травми, про прийняття минулого, про вплив минулих подій та обставин на нас незалежно від того, чи знаємо ми про них, а також про зв'язок поколінь, потребу в любові, втрати, які ми всі переживаємо, прагнення бути щасливим усупереч усьому.

Катерина Бабкіна підводить нас до висновку, що історична пам'ять, усвідомлення минулого своїх пращурів сприятимуть кращому розумінню самих себе і суспільства, у якому ми сьогодні живемо.

 

Автор: Ольга Лілік,

джерело: Суспільне. Новини,

4 грудня 2022 р.

ТВОРЧА ХАРАКТЕРИСТИКА

першого віцепрезидента Національної академії мистецтв України, дійсного члена (академіка) відділення теорії та історії мистецтв Національної академії мистецтв України, доктора філософських наук, професора, заслуженого діяча мистецтв України, почесного громадянина м. Києва Бітаєва Валерія Анатолійовича

 

Бітаєв Валерій Анатолійович народився 20 січня 1951 року у м.Ужгороді Закарпатської області. Трудову діяльність, після закінчення (з відзнакою) диригентського факультету та аспірантури Київської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського, розпочав у 1979 році викладачем Київської державної консерваторії ім.П.І.Чайковського. З 1982 року працював старшим викладачем, доцентом, професором, завідувачем кафедри, з 1992 року ‑проректором з навчальної роботи, з 1996 року ‑ проректором з наукової роботи Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. З початку 2012 року працює в Національній академії мистецтв України на посаді начальника науково-організаційного управління апарату Президії, з 2017 року на посаді віцепрезидента, з 2021 року обраний Загальними зборами Академії першим віцепрезидентом.

Бітаєв Валерій Анатолійович є відомим в Україні науковцем з проблем теорії культури і мистецтв, філософсько-естетичної, культурологічної науки та мистецтвознавства, ініціатором створення та реалізації багатьох програм комплексних наукових досліджень у галузі культури і мистецтв. Він є головою Науково-координаційної ради Міністерства культури та інформаційної політики України, здійснює активну науково-публіцистичну та науково-просвітницьку діяльність. Голова редколегії та головний редактор низки науково-культурологічних видань.

З ініціативи В.А.Бітаєва та під його керівництвом проведено понад п’ятдесят всеукраїнських та міжнародних науково-творчих конференцій, що мали позитивний вплив на активізацію та поглиблення науково-дослідницьких процесів у відповідних галузях науки. Науковець постійно бере участь у роботі міжнародних громадських організацій, оргкомітетів творчих фестивалів і конкурсів, є академіком АН Вищої освіти України; дійсним членом Європейської академії наук, мистецтва та літератури (Франція). Науково-методичний досвід В.А.Бітаєва також реалізовано в розробці державних програм для навчальних закладів культури і мистецтв, а також у впровадженні проблемно-модульних систем навчання в процес професійної підготовки майбутніх фахівців культурного й мистецького профілів.

Як педагог В.А.Бітаєв здійснює багаторічну плідну діяльність з підготування, перепідготування та підвищення професійної майстерності мистецьких кадрів закладів культури і мистецтв. Під його керівництвом захищено більше 10 кандидатських і кілька докторських дисертацій.

Автор понад 150 наукових праць, чотирьох монографій, серед яких: «Гуманізм виховання і виховання гуманізму» (1991), «Естетична парадигма гуманізму» (2007), «Етнокультурознавство» в 4-х томах (відп. редактор, у співавторстві, 2007), «Українська енциклопедія етномистецтвознавства та етнокультурології» у 5-ти томах (відп. редактор, у співавторстві, 2014), «Українське мистецтво та література в тисячолітній війні за ідентичність: Нарис-розмисли» (2023).

Також останнім часом світ побачили публікації вченого, присвячені гострим питанням розвитку вітчизняної культури: «Державницьке виховання мистецтвом» (розділ колективної монографії «Scientific Trends: Modern Challenges», 2021. VolumeІ. Sherman Oaks), «Музеєфікація Трипільської культури к мистецького і патріотичного виховного феномену» (розділ колективної монографії «Scientific: Modern Challenges», 2021. VolumeIІ. Sherman Oaks); «Тяглість київської державницької пісенно-поетичної традиції й визначення авторства «Слова про Ігорів похід» (Scientific Strategies of Development, California, (USA): Sherman Oaks, 2022, у співавторстві); «Мова і безпека ментально-інформаційного простору» («Мова та історія». Київ. 2022. Вип. 491, у співавторстві).

В.А.Бітаєв є членом Національної спілки журналістів України, Національної всеукраїнської музичної спілки, Міжнародної спілки журналістів.

Нагороди: орден «За заслуги» І (2020), II (2016) та III ступеня (2011), Грамота Верховної Ради України (2007), Подяка Президента України (2001), Почесні відзнаки Міністерства культури і мистецтв України (2000, 2005), Срібна медаль НАМ України (2010). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2005), премії ім.Ярослава Мудрого (2005), Міжнародної премії ім.Платона (2006).

 

Президент НАМ України, академік НАМ України

Віктор Сидоренко

 

ТВОРЧА ХАРАКТЕРИСТИКА

академіка-секретаря відділення теорії та історії мистецтв Національної академії мистецтв України, заслуженого діяча мистецтв України, доктора культурології, професора Корнієнка Владислава Вікторовича

 

Корнієнко Владислав Вікторович ‑ народився 31 серпня 1963 року в с.Чертково Ростовської обл. У 1985 р. закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І.К.Карпенка-Карого, Університет Сорбона III (Париж, Франція, 1997 р.), Університет Дофін (Париж, Франція, 2000 р.), Національну академію керівних кадрів при Президентові України (2005 р.)

Корнієнко В. В. ‑ член-кореспондент відділення теорії та історії мистецтв Національної академії мистецтв України, доктор культурології, кандидат мистецтвознавства, професор, заслужений діяч мистецтв України, генеральний директор державного підприємства «Національний цирк України», екс-ректор Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв, який стояв у витоків реформування цього єдиного в Україні та Східній Європі вищого мистецького профільного закладу. Студенти і випускники за каденції Владислава Вікторовича Корнієнка прославили український і міжнародний цирк перш за все за ознакою української ідентичності та професійною майстерністю.

Корнієнко В.В. викладає: історію українського та зарубіжного театру, організацію концертної діяльності та прокату репертуару. Має найвищий рівень знань з предметів, які викладає. Досконало володіє ефективними формами і методами організації та здійснення навчально-виховних процесів, інноваційними освітніми методиками, активно їх використовує та поширює у професійному середовищі.

Високопрофесійний викладач і вихователь, що має багаторічний стаж педагогічної роботи. Українська ідентичність, громадянська відповідальність, висока ерудованість, великі творчі здібності, тонкий художній смак ‑ ознаки його вихованців, що знаменує вагомий внесок в український педагогічний, науковий і мистецький досвід.

Владислав Корнієнко протягом багатьох років входить до складу оргкомітетів та журі десятків оглядів, конкурсів, фестивалів на всеукраїнському та міжнародному рівнях, зокрема до Всеукраїнського фестивалю-конкурсу сучасної естрадної пісні «Пісенний вернісаж», Всеукраїнського фестивалю мистецтв «Українська родина», Всеукраїнського фестивалю мистецтв «Київська студентська весна», Всеукраїнського мистецького фестивалю «Боромля», Міжнародного конкурсу-фестивалю «Закарпатський едельвейс», та багатьох інших.

З 1986 року є членом Національної спілки театральних діячів України, а з 2007 року є членом Правління Всеукраїнської асоціації діячів естрадного мистецтва України.

Корнієнко В.В. очолює групи з розробок навчально-методичних комплексів дисциплін різних спеціальностей, бере участь у науково-методичній діяльності кафедр Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв, Київської муніципальної академії музики імені Р.М. Глієра, Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого.

За період 2007-2023 рр. має більше 90 наукових публікацій у фахових виданнях, є автором навчально-методичних посібників «Французька драматургія на українській сцені», «Театрально-драматичний словник XX століття» (у співавторстві), французьке науково-публіцистичне видання «LadramaturgieFrancaisersurlasceneUkrainienne(unerecherché delaartiguetheatrale)», 6 монографій з історії та теорії мистецтв.

За період 2022-2023 років Владиславом Корнієнком написано та видано у співавторстві низку науково-публіцистичних робіт: «Джерела українського словесно-музично-драматичного мистецтва: архаїчні синкретичні жанри української народної творчості», «Героїчне мистецтво - зброя перемог», «Народження української мови та мистецтва. Ч.II. Музичний епос тисячолітніх перемог: Героїко-епічна праісторія українського словесно-музично-драматичного мистецтва», «Передісторія формування української музики в контексті синкретичного «прамистецтва», «Теоретико-методологічні засади дослідження ґенези українського словесно-музичного мистецтва».

До Дня Незалежності України 24 серпня 2023 року також було зроблено низку публікацій: «Героїчне українське слово ‑ зброя натхненних перемог», «Тисячолітнє суголосся», «До джерел давньоукраїнського музично- драматичного епосу: «Слово про Ігорів похід».

Вдало єднаючи науково-публіцистичну діяльність з культурно- мистецькою, Владислав Корнієнко є постановником та художнім керівником більш ніж 20 вистав Національного цирку України, серед яких вистави «Дух. Сила. Воля», «Дива Різдва» та багато інших, у яких проглядає історично сформована адаптивно-еволюційна система ознак і властивостей, які вирізняють українську людину, українську спільноту й українську культуру з-поміж інших аналогічних об'єктів.

На пошану, і до 60-річчя з Дня народження академіка-секретаря відділення теорії та історії мистецтв, заслуженого діяча мистецтв України, доктора культурології, професора Корнієнка Владислава Вікторовича, Національна академія мистецтв України разом з громадськими організаціями «Національна академія наук вищої освіти України» та «Українська академія архітектури» видали Спеціальний випуск (№ 503) ‑ збірку наукових праць.

 

Президент НАМ України, академік НАМ України

Віктор Сидоренко

 

ТВОРЧА ХАРАКТЕРИСТИКА

почесного академіка Національної академії мистецтв України, заслуженого діяча мистецтв України, доктора філологічних наук, професора Мосенкіса Юрія Леонідовича

 

Юрій Леонідович Мосенкіс народився 18 січня 1970 р. в м.Києві. Закінчив із відзнакою відділення української мови та літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1992), достроково захистив дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата (1994) і доктора (2002) філологічних наук. Доцент (з 1995), професор (з 2013 досі) Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

У докторській дисертації запропонував «метод мовної інтерпретації мистецтва», що дозволяє визначити мову творця давнього твору візуального мистецтва. Цей метод був застосований у низці публікацій монографічного та журнального типу для інтерпретації трипільського, крито-мікенського, етруського мистецтва. Здійснив також низку публікацій, присвячених астрономічній інтерпретації творів давнього мистецтва різних жанрів.

Ю.Л.Мосенкіс ‑ академік Європейської академії наук, мистецтв та літератури (Франція), академік Болгарської академії наук і мистецтв, член Національної спілки письменників України. Заслужений діяч мистецтв України (2019).

У 2020 р. обраний почесним академіком Національної академії мистецтв України і почесним громадянином міста Києва. У 2021-2023 рр. ‑ провідний науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України.

Під керівництвом Ю.Л.Мосенкіса захищено 4 докторські і 22 кандидатські дисертації. Автор близько 200 книг і брошур і близько 2000 статей, виданих в Україні, США, Франції, Бельгії, Греції, Польщі, Болгарії та ін.

У співавторстві з В.А.Бітаєвим і В.В.Корнієнком розробив міждисциплінарні моделі синкретичного мистецтва трипільської культури і Київської Русі.

 

Президент НАМ України, академік НАМ України

Віктор Сидоренко

Реквієм Героям України

 

Наприкінці WratislaviaCantans57 (18.09.22) ми почули ораторію «Вирій» Олександра Шимка. Твір базувався на літургійних та народних текстах і, на мою думку, мав багато рис заупокійної меси, оскільки містив деякі літургійні частини меси, переплетені з народними піснями, які виражали певний фаталізм і дещо інше, більш скептичне сприйняття світу, і людської долі. Виконала твір потужна армія виконавців ‑ великий хор був складений з Національного хору України «Думка» та Хору Національного Форуму Музики, за інструментальний пласт відповідав Національний оркестр Варшавської філармонії, окрім того, український ансамбль народної музики «Божичи», сопрано Тетяна Журавель та лірник Андрій Ляшук. Цю чудову команду очолив Роман Ревакович.

Концерт анонсував голова Національного Форуму Музики (НФМ) Анджей Косендяк, попросивши вшанувати хвилиною мовчання загиблих героїв України та повідомивши, що вже замовив Олександру Шимку ще один твір, цього разу присвячений остаточній перемозі українців , на яку ми всі чекаємо з надією. Незважаючи на важливий контекст виконання твору Шимка, глядачі прийшло не так багато, мабуть, злякавшись, що ми будемо слухати твір сучасного композитора 1977 року народження.

Українська музика ще мало відома у світі, і я, звісно, теж не знав, чого очікувати. Але після концерту однією з головних мрій було мати диски з музикою Олександра Шимка, тому що його робота була чудовою і тим, хто не прийшов, залишається про це шкодувати. З цієї точки зору навіть краще видно, як Кшиштоф Пендерецький досяг величезного успіху для нової музики на Wratislavia, який, однак, не залишав багато вільних місць у залах. Інша справа, що головний зал Національного музичного форуму може вмістити значно більше людей, ніж костел Марії Магдалини, де ораторії Пендерецького, мабуть, найчастіше виконувалися у Братиславії. Побоювання деяких вроцлавських меломанів виявилися абсолютно помилковими. «Вирій» характеризується доступним стилем, це не атональна та експериментальна музика, а неоромантика зі специфічною, дуже мелодійною атмосферою. Цікаво, однак, що це не типовий неоромантизм, який несе в собі деякі риси (більш чи менш віддалені) Брамса і Малера. Це скоріше музика величезних музичних станів, які захоплюють своєю красою та певним онійизмом, переплітаючись із потужними хоровими партіями, проте з елементами православної церковної стилізації та деякими елементами репететивності. Красива, архаїчна народна музика була вплетена в твір і зіткнулася з, мабуть, найпрогресивнішим інструментальним контрапунктом у «Вирії», справляючи велике враження. Сопрано Тетяни Журавель було чудове, як і дуже цікаві вокальні партії, які вона виконувала. Голос, трохи тихий, але дзвінкий і з повною, пластичною гучністю, ідеально відповідав скорботній фресці, яку вибудовував великий оркестр і великий хор.

Обидва хори ‑ Думка і хор НФМ ‑ заспівали блискуче, і я шкодую, що їх меланж з’явився тільки в якості гостя, тому що хотілося би частіше чути, що вміють обидва колективи разом. У мене склалося враження, що, як це рідко буває в таких випадках, сильні сторони обох хорів поєдналися в один список виконавських переваг.

Роман Ревакович твердо вів цей чудовий оркестровий, хоровий і фольклорний виконавський апарат, роблячи ставку на кольори, динаміку та вміло передаючи специфічну експресію композитора, чия музика не кричить, не показна, а скоріше метафізична, виринаючи з континууму тиші і в неї поринаюча.

Після концерту я послухав думки знайомих і незнайомих. Всім сподобалося, але у кожного було маленьке «але». Мені сподобалося повністю, без застере­жень. Не тільки сподобалося. Творчість Шимка мене дуже зворушила, я відчув, що простори, намальовані композитором, чудово описують кінець людського Життя, вимушений сліпою та невблаганною історією. Фольклорний фаталізм, проілюстрований чарівним звуком у виконанні «Божичів», доповнив і завершив цей настрій, мабуть, найвідоміший із античних трагедій Софокла. Крапку над «і» поставив голос ліри, який прозвучав у самому кінці твору, викликаючи тисячі асоціацій, не чужих і польській культурі.

Це, безсумнівно, була прекрасна і пишна кульмінація Wratislavia57. Сподіваюся, що ораторія перемог, проголошена маестро Косендяком, буде швидко поставлена і що ми почуємо її одними з перших. Ораторія Шимка виявилася чудовою, виразною, але й позачасово прекрасною композицією. Чути було теж і те, що ми перебуваємо в дещо іншому, музичному світі, який принаймні ми, найближчі сусіди та друзі України, повинні пізнати ближче. А інші підуть за нами, адже є про що дізнатися!

Нарешті, ще одне міркування: в історії музики є багато творів, які торкаються важливих і травматичних сфер історії, як-от «Плач за Жертвами Хіросіми» Пендерецького. Однак переважЖна більшість серйозних ораторій були написані постфактум. «Плач за Жертвами Хіросіми» чудова, але коли ми хочемо знайти музику, створену на постійній основі в концтаборах, у в’язницях, у ГУЛАГах, у країнах, на які напали психопатичні загарбники ‑ ми знайдемо не так багато таких творів. Більшість створюється постфактум, у мирний час. З іншого боку, «Вирій» був створений у зруйнованій війною Україні, мужньо захищаючись від тирана Путіна та його банди москалів. Сила історії, що відбувається на наших очах, тут і зараз, сильно відчувається у «Вирії», але складна ситуація водночас не розмиває художньої якості цього твору. Це чудово і варто підкреслити!

 

Біографія Олександра Шимка з сайту фонду ProMusicaViva, на основі якої я створив наступний абзац.

Олександр Шимко народився в Борщові на Тарнопільщині. Місто згадується ще в 1456 році, воно має багато пам’яток, у тому числі два замки. Шимко навчався у Юрія Іщенка в Національній музичній академії України в Києві. У 2002 році закінчив там освіту, потім, отримавши перші національні нагороди, стажувався у Польщі та Німеччині. Серед його авторів: Симфонія № 1 (2002-2003), Симфонія № 2 (2005-2006), «Генезис» (2006), кантата «Гімн сонцю» (2003), «Небесна механіка» (2003-2004), «Книга таємниць ночі» (2005) для флейти, арфи та альта, «Гімн самотності» на вірші Галини Посвятовської (2007) для камерного оркестру, Концерти для фортепіано та симфонічного оркестру №1 (2002) та № 2 (2007), Концерт для скрипки та струнного оркестру (2005), Подвійний концерт для скрипки, альта та симфонічного оркестру (2014), твори для камерного оркестру: «Містичні танці» (2004), «Сни старого лісу» (2005), «Перетворення» (2005) та багато інших. Тож є чому вчитися, а ще чекаємо нових творів, особливо кантати «Перемога»!

Автор: Яцек Табіш,

джерело: Telewizja racjonalista

19/09/2022

З ВІЙНИ – ДОДОМУ

(Нотатки про книгу віршів Сергія Чиркова «Я – той, хто скам'янів»)

 

Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав,

і тим, що в гробах, життя дарував.

         (Тропар Великодня)

 

А от у пекло – хоч зараз. Піду.

Воскрешати й виводити вбитих,

щоб дожати могли і дожити

і над яслами звести звізду.

        (Сергій Чирков. «Не зовіть, не піду по воді»)

1.

Одне з найсильніших (а може й найсильніше) вражень останніх місяців – книга віршів українського поета Сергія Чиркова «Я – той, хто скам’янів» (Вінниця, 2023).

З автором я товаришував ще зі студентських років під склепінням скромної альма-матер – Ворошиловградського педінституту. А це, страшно уявити, минуле століття. Точніше, друга його половина. З легкої руки Сергія Миколайовича я, нещасний «шкраб», випробувавши на міцність нервову систему на педагогічній ниві, на початку 1970-х опинився в редакції обласної молодіжки. Протримався років із десять. Поки не поперли – через ідейні розбіжності. Сергій покинув цю установу, як і сам Ворошиловград, десь 1977-го, відбувши до Києва. Востаннє ми з ним бачилися наживо, дай Бог пам'яті, або наприкінці 1990-х, або на початку нульових. І сталося це у Луганську, на квартирі моєї нині покійної сестри, куди я подеколи (до 2014-го) прибував погостювати вже з російської сільської глибинки.

І от уявіть, як відлунюють і яким змістом наповнюються для мене оці кілька рядків зі згаданої книги Сергієвих віршів, написаних на початку 2019 року. З книги, на голоси якої я нині й роблю спробу відгукнутися:

і поїзд щоб їхав з Луганська на Харків,

і куля в вікні не шукала мене.

(«лину – парасольку, а паркам – припарки…»; 31.01-02.02.2019)

 

Ще з тих часів я так чи інакше, можливо, не надто послідовно, стежив за творчістю земляка. Зберігаються у моїй бібліотеці й кілька його ранніх збірок. Наскільки мені відомо, Сергієві довелося пережити перелом у творчому та й у повсякденному, напевне, бутті. Втім, як і мені. Сталося це після загибелі нашого спільного товариша, українського поета та журналіста Петра Шевченка (Петра Біливоди). З цього моменту, за Сергієвим зізнанням, він остаточно та безповоротно перейшов у творчості на українську мову. І став, на мою думку, набагато ближчим до Петра. Не лише у колишніх дружніх зв'язках, які трагічно обірвалися, а й своєю поезією. Ліричними інтонаціями, мелодійністю, що породжується глибинами української мови. Та особливо – світооб'ємністю, яка притаманна поетичним пошукам Шевченка-Біливоди.

За моїми відчуттями, помітний злет, набуття, так би мовити, якоїсь суворої мужності, поєднаної з трепетною чутливістю поетичного слова, відбулося в нім з моменту варварського вторгнення «братів-слов'ян» в Україну. Зміна була різкою і переконливою – як духовно-моральний опір безсоромній агресії. І от перед нами очевидний плід цього протистояння – унікальна у своєму сенсі книги «Я – той, хто скам'янів».

Не певен що у сучасній українській поезії є на нині щось точніше, сильніше і з тією ж глибоко особистою проникливістю пережите – як поточна подія, як факт реальної національної історії.

Відверто кажучи, створене Сергієм як поетом набуло, в моїх очах значущості і вагомості подвигу, а сам він – навіть якоїсь величі героя дійства. І ось що маю на увазі. Обидва ми – люди зовсім не молоді, обтяжені, так би мовити, родинами. З природними для віку турботами та клопотами, слабостями й болячками. Він пише у передмові, фіксуючи початок подій зими-весни минулого року: «Я – той, кому зброї не дали. Почуваюся зайвим. Зрештою заспокоївся: дійде до справи – віку не питатимуть. Сімдесят два мені чи двадцять сім. Стріляв колись непогано, запалити й кинути пляшку з бензином зможу. Нагледів місце на барикаді неподалік. У трьох хвилинах від дому».

Я пробував уявити себе на його місці, «у трьох хвилинах від дому» і перед лицем катастрофи – не виходить. Не виходить у тому сенсі, що не певен, що здужав би. Тим паче – пережив би відхід сина на війну – у 2014-2015-х. І, нарешті, чи виніс би у собі сюжет цієї його книги, якби обставини насправді так склалися.

Про свої поезії він говорить так (і з цим не можна не погодитися): «Мої вірші – не про війну. Мої вірші про те, що вона забирає, а що – дає, чим наповнює душу. Вони про те, що відчуває конкретна людина у конкретних обставинах. Мої вірші – не потреба, а звільнення. Від побаченого і почутого. Від пережитого. Від болю і внутрішнього безсилля. Аби не переповнило, не розірвало. Це, певною мірою, щоденник».

Так, це поетичний щоденник, писаний у тяжкі години, дні, місяці 2022-го. Щоденник, у якому час робить оберт і з 22-го повертається у 14-15-ті роки, до витоків того, що відбувається нині в Україні. Аби почати потім нове сходження. Перша частина книги «Лютий лютий» – реставрація того, що відбувалося з ліричним героєм і в ньому з 24 лютого по грудень 2022-го. Друга – «Серпи серпня» – вірші, написані з 2014 по 2019 роки, але перетасовані за логікою ліричного переживання подій.

2.

Хочу наголосити: це саме КНИГА. Не збірка, яка фіксує такий собі черговий етап творчого зростання поета. Це книга в тому сенсі, в якому Книгою називають Писання. Іншими словами: такий текст, де в концептуально-органічній єдності явлено думку і почуття, пережиті день і вік, міф та історія – в стражданні, надії, вірі та любові.

Я абсолютно не маю наміру ставити сотворене Сергієм Чирковим нарівні з Книгою книг, з Біблією тобто. Я лише вказую на художньо-культурний, сюжетно-жанровий родовід того, що запропонував для загального огляду поет. Вказую на родовід, який за визначенням має на увазі неминучість органічного злиття в ліричному переживанні глибоко особистого, інтимного із загальним, якщо хочете – із вселенським. До того ж, поданого як одвічний, почерпнутий із того таки Писання сюжет випробовування людини на людяність у катастрофічному сходженні на пред'явлену йому історією «голгофу». Біблійні образи, мотиви, сам шлях євангельських випробувань Спасителя справді пронизують наскрізний сюжет книги, перегукуючись із щоденниковими подробицями часу, відрефлексованими поетом.

Назва книги віршів і авторська преамбула відсилають до історії старозавітного Лота, його дочок і його дружини, котра, як відомо, закам’яніла, стала соляним стовпом. Але події міфу обертаються тут своєю протилежність. Скам'яніти душею ліричному герою судилося не внаслідок кари Божої за непослух, як було із Содомом та Гоморрою за неправедне життя, а під тягарем страшних злочинів агресора, скоєних у ДОМІ та на БАТЬКІВЩИНІ ліричного героя. І таких злочинів, які, за всіма й людськими мірками, заслуговують на найсуворішу кару небес. Тут вже, хочеш не хочеш, а запитуєш себе, як це робить, власне, ліричний герой віршів: невже той, хай не суворий старозавітний, хай більш м'який і справедливий Бог Нового завіту змовчить?

Сумніви терзають навіть за цілком відстороненого погляду на те, що чиниться в Україні. А про тих, хто, як ліричний героя автора, перебуває всередині катастрофи, й говорити не доводиться. Саме тому, напевне, разом із словами відчаю («Боже всевишній, пошли свого сина, нелюдь нехай захлинеться свинцем…»; 22-23.03.2022) виривається з його скам'янілої після Гостомеля, Ірпеня та Бучі душі гірка, страшна, бо крізь криваві сльози, іронія, коли Син людський на палаючій землі звертається до Отця небесного:

вогонь тут не лиже – до кістки з’їдає,

а гар – задихається й вирій.

Візьми їх, мій Отче, до себе, до раю,

як є – без одежі і шкіри!

(«ходив Ірпенем, у Гостомелі плакав…»; 09.04.2022»)

 

Який рай, де він, коли на нього сміє претендувати й досі жодним чином не покараний злочинець з по лікті закривавленими руками?! Схоже, Отче поетичного апокрифа Чиркова зіходить. І що?..

плине річка в рай із України,

неширока, та не має дна,

Бог приходить, дивиться із кручі

на той плин червоний, наче мак,

щось його у ці хвилини мучить,

щось у світі коїться не так…

(«шабля розтинає, куля – множить…»; 02.04.2022)

 

Тяжкою ношею на душі зневажених ворожою силою людей лягає зволікання чи – невже таке можливо?! – безсилля Боже. Вслухайтесь у відлуння, що осіло в ліричному героєві ще з 2014-го під час однієї із зустрічей на дорозі випробувань:

                     Глянула угору,

аби узріти Бога чи хмарину,

яка напоїть висохлі городи.

Нікого в небі. Мир і дощ нескоро...

Натерпляться й городи, й Україна.

(«дорога – попіл…»; 29-30.06.2017)

 

У небі НІКОГО! І ось тоді з неминучістю розпачу насправді являє себе апокрифічний Син божий – у цій безнадійній надії на вищу кару злочинцям і порятунок жертвам.

Який він, цей бог? А він – бог-каліка, що пройшов крізь вогонь вторгнення, знеможений бог:

не зовіть, не піду по воді.

Аки посуху – це не для мене.

Вдарив «Град». Почалася гангрена.

Відтяли. Не піду по воді.

Не ділитиму хліб я і рибу.

Ані краплі води – на вино,

мертвих губ не зволожить воно,

од живих не відверне загибель.

А от в пекло – хоч зараз. Піду.

Воскрешати й виводити вбитих,

щоб дожати могли і дожити

і над яслами звести звізду.

(06.08.2018)

 

Тяжкі сумніви ліричний герой долає переконаністю, що приходить, здається, невідомо звідки, у безумовнiй присутності Бога у приватному житлі – його власному  й кожного з одноплемінників. Разом з житлом (і в нім) зіходить бог-каліка у пекло, щоби смертю смерть подолати заради майбутнього Життя.

Тобто, ДІМ українського поета, який він готовий відстояти ціною життя, за образною логікою книги, і є Богом.

3.

Вірш «не зміг. я – той, хто скам'янів» (10.03.22) є символічним зачином книги. У його рядках сходяться і лірика як інтимно пережите, і публіцистика загальнонаціонального гніву і ненавистi до ворога («вражих дітей», бандитів-московитів), і позачасова епіка міфу, поточного часу й цим часом перетворена:

не зміг. я – той, хто скам’янів.

куди я з Києва?

на кого?

не можна все лишать на Бога

перед лицем останніх днів.

 

Не може ліричний герой, навіть якщо вищі сили відмовлять у порятунку, залишити ДІМ, де перебуває лик Божий і на який обрушилася катастрофа. Без дому (без хати) його власне існування немислиме. Він готовий скам'яніти (і душевно, в певному сенсі, вже скам'янів) біля стін свого житла. Він готовий обернутися на камінь, що впаде на голову ворога, або на кулю, яка його вразить. Але готовий стати і тим каменем, який покладуть, змивши кров, у фундамент ймовірно вже нового дому:

вони прийшли – і підуть в глину

німу і мертву. назавжди.

хай буде так. а я – цеглина.

кров змиють і вмурують в стіну.

там розберуться що й куди.

 

Перша частина книги (поетично освоєний перший рік повномасштабної війни), яка починається цими рядками, завершується – поки що омріяною! – переможною урочистістю, подобою повоєнного застілля («помити руки, здобрити картопля, розкласти хліб на молодій траві»; 18-19.06.22). Завершується поверненням ДОДОМУ, у той світ, який відстояли.

Істотно, що ліричний герой Чиркова – людина далеко не міська за походженням (адже й сам поет народився в селі Новолимарівка Біловодського району Луганської області), це корінний мешканець сільської провінції. Тому образ його домашнього, інтимного простору набуває фольклорно-пісенних прикмет селянського побуту. Я переконаний: багато що з лірики поета настільки у цьому сенсі мелодійне й людяне, що саме готове стати фольклором.

Все, що складає побут будинку, його господарство, добре знайоме поетові з дитинства, набуває нерідко епіко-публіцистичних характеристик, притаманних українським думам. Приміром, сокира:

Сокира – родом із села,

не їй по головах ходити,

та як насунуть вражі діти –

ходитиме без втоми й зла.

(«Край світу – наче край стола»; 16.02.22)

 

Або ось такі проникливі рядки, що повертають читача, за інтонаціями та змістом, до зачину:

не тремти, моя хато, не кину,

бачиш: борщ закипа на плиті,

він доспіє лише за годину,

поїмо… потім – пізно іти…

 

не тремти, вибухає далеко,

б’ють не хвилі у стіну – вітри,

заспокойся, розбудиш лелеку,

я про нього тобі говорив,

 

вимкнем світло, ніч сумніви згоїть,

доведе до звізди чи біди.

моя хато, я буду з тобою,

ну куди я без тебе куди…

(20.04.22)

 

ДІМ (у книзі – ХАТА) – наскрізний образ, освячений присутністю Бога. Як і, звісно, присутністю СІМ'Ї: матері, коханої дружини, дітей. Назву ще кілька, особливо мені близьких віршів: «дощі, сніги і пригорщами манна» (07.03.22), «Ні утекти. Ні закричати» (13-14.04.22).

Останній із згаданих щойно віршів завершується цитатою з української класики («Садок вишневий коло хати…»), включаючи в сучасні біди саму історію багатостраждальної України, пережиту Тарасом Шевченком. Вірш, поряд із образом ХАТИ, вводить у простір біблійних страждань жертовний образ МАТЕРІ.

 

Ні утекти. Ні закричати.

Колодязь від снаряду вгиб.

– Це кров моя, – сказала мати,

вронивши у калюжу хліб.

 

Хатина – біла, вишня – біла,

а неня спатоньки лягла.

Скоринка вразь почервоніла,

напившись крові і тепла,

розм’якла. Розділили з братом.

 

– Це тіло, дітоньки, моє…

«Сім’я вечеря коло хати,

вечірня зіронька встає».

(13-14.04.22)

 

Або візьмімо «Сонет про бiлу хату» (16.10.19), з другої частини книги – вірш з дуже точним образом міжсвіту, в розломі якого опинилася Україна, яка прагне і шукає незалежності: «живемо на околиці лiта між споганеним Кримом і Римом, наші вікна виходять на зиму, наші яблуні градом побиті». Або – звідти ж –

кіт на колінах полум’я дике

небо і душу наскрізь пропіка

хата – каліка і в хаті – каліка

тихо злітає пір'їна легка

(…)

кіт хоче їсти і треться об ногу

хата без даху жилець без руки

(06.10.18)

 

ХАТА у Чиркова, що як і сама Україна, пробивається крізь вогонь і смерть, трагедійно вбудовується у наелектризований хронотоп світової культури. Вже другий у цьому зібранні вірш («сирена. Київ. Одіссей давно вернувся на Ітаку») переміщує нас у простір грецької антики, у світ Гомера. Одіссей, який повернувся додому, не може сховатися від загрози смертельних пісень сирен, які, тим часом, прориваються в мозок і душу ліричного героя в… Києві! Сирена у такій амбівалентній інтерпретації – один із наскрізних образів книги – та музика, якою живе нині поет-киянин Сергій Чирков («хай виє, байдуже, не вовк. не загризе, не заморочить…», 23.05 -24.06.22; «Побачити і вмерти? Хай без мене квітує рафінований Париж, йому – Едіт Піаф, мені – сирена…», 04.04.22). З'являється у цьому просторі і прекрасна Олена з Менелаєм із тієї ж таки, гомерівської міфології. Проте Олена тут – інобуття не кохання, а Свободи, яку зовсім не стародавні греки, а сучасні українці відстоюють перед підмісячним, так би мовити, світом.

 

– яка вона?

– прекрасна.

– як Олена,

котру вночі проґавив Менелай,

а потім розбудив спартанський край

і десять років воював натхненно?

(…)

– вона – богиня?

– вона з тих, хто вище.

– там тільки небо і Чумацький Віз.

– от саме Віз униз її і звіз,

із вишніх сфер –  та під вкраїнські вишні.

– вона із наших?

– кров у нас одна,

ми з’їли разом не один міх солі.

– вона – кохана? чи кому жона?

– вона – усе.

її наймення – Воля!

(20-21.06.22)

 

4.

Багато що з процитованого або згаданого тут відверто й акцентовано публіцистичне. Навіть те, що може бути віднесене до інтимної лірики. Зовсім "чистої" лірики порівняно небагато, що цілком зрозуміло і в чому є своя органіка. Оскільки вся книга не що інше, як опір, протест, протистояння, виклик ворогові, звернений, без сумніву, до зору та слуху сучасного людства.

Усвідомлюючи справжнє місце і роль України у світі, переживаючи реакцію на біди, що її спіткали, ліричний герой посилає ТУДИ, у великий СВІТ з реальної ВІЙНИ, відчайдушний поклик: «закрийте небо – можете ж! – закрийте отим щитом, що з дерева Гофер». Це важливий наскрізний мотив-поклик книги – спроба домогтися безумовного (без будь-яких застережень!) порозуміння із західним світом, взагалі зі світом, частиною якого усією органікою своєї плоті та її суворою трепетністю є Україна, і який не надто активно долає «мюнхенський» синдром минулого ще століття. Спроба діалогу зі світом, що на подив повільно приходить до усвідомлення очевидного: катастрофа,  що розростається на теренах однієї з найбільших європейських країн, стосується його безпосередньо.

 

за три дні? за тридцять? Москва чи Вкраїна?

на суші чи в небі? хто швидше погине?

в кав’ярнях і пабах, штабах і у ставках,

неначе на коників, робляться ставки.

 

стече чи розплавиться? кров’ю? металом?

чиї там тіла по землі розметало?

дитячі – у Харкові, орків – у Бучі,

розкажуть, покажуть супутники сучі.

 

чия буде зверху, хто піде у глину?

одним – не по духу, а тим – не по чину.

Європі не спиться, Європа – в напрузі,

там кожен четвертий записаний в друзі.

(06.03.22),

 

Публіцистичний пафос віршів Чиркова не що інше, як перетворена документальність, обумовленість реальним фактом. Мається на увазі документальна фіксація спостережень ліричного героя за межами свого, приватного будинку – у будинку-країні. Кінематографічно виразне і водночас готове до узагальнення спостереження самого факту. Таке, приміром:

каміння, цегла, обгорілі брили,

виблискує на сонці бите скло…

будинку наче й вчора не було, 

а чоловік – старанно вибиває килим,

висить полиця з Гегелем і Кантом

на чеснім слові й трохи на стіні –

а він затис дощечку в п’ятірні

і трусить килим, наче творить свято

для неї, для єдиної, яка підлогу мила,

а воно влетіло,

і чоловік стоїть і вибиває килим

і жде, коли додому погука,

курить пилюка навпіл з чорним димом,

вже й голова не сива, а руда,

упав балкон, вона не вигляда,

і він старанно вибиває килим.

(29-30.04.22)

 

Пригадалося, яке враження справила свого часу на видатного режисера Андрія Тарковського смислова багатозначність документа. Фіксація такого, наприклад, факту: людина, роздягнувшись перед розстрілом, шукає сухе місце, куди можна було б скласти одяг. Моторошна ексцентрика реальності!

Як і тут, у віршах Чиркова. Зруйновано будинок, загинула кохана, а чоловік старанно виконує звичну домашню роботу: вибиває килим.

А ось ще один важливий, я б сказав, наскрізний у сюжеті мотив: який «Гегель»? який "Кант"? Знову і знову постає питання, а що за книги ми читатимемо і які вірші писатимемо після чергової у світовій історії безсоромної наруги над тим, що зветься людяністю; над тим, що зветься культурою – художньою насамперед? Про це є також тут (24.05.22):

коли з обличчя змиєм сажу,

складемо цеглу, як була,

коли усе-усе розкажем,

всадивши світ окрай стола,

коли загиблих воскресимо

і рани зцілимо живим,

відростимо згорілі крила

і заведемо Рим у Крим,

коли увійде тиша в дім

і нарече цей дім своїм –

які читатимемо книги

під невиття сирен і «МіГів»?

(24.05.22)

 

У книзі Чиркова відлунюють образи світової культури, образи української літературної класики. Скажімо, у проникливих віршах «очі не сірі й нітрохи не сині» (22-23. 03.22), що викликають асоціацію з новелою Михайла Коцюбинського «Коні не винні». Або мотиви Тараса Шевченка («і не народжених, і мертвих, і живих»; 23.11-06.12.22) – перегук, окрім іншого, з поемою «І мертвим, і живим, і ненародженим» («Послання землякам»). Але у жодному  рядку – ні нотки звертання до російської, хоча б словесності, з якою Чирков, смію запевнити, знайомий доволі таки непогано. Голос її етично не прийнятний у наративі воюючої України...

Чистої лірики, як я вже зауважував, мало. Але з'явившись, вона набуває особливої проникливості і пронизливості – на моє відчуття, принаймні. Ось найтонше ліричне переживання, зафіксоване у Києві менш ніж за місяць після вторгнення:

замкнімо двері, вікна зачорнімо,

свічу – на столик, не сюди, лівіше,

хай тишу вогник поміж нас колише,

і хай що хоч над головами грима,

 

чай з чебрецем, горнята з порцеляни,

давай-но я посуну орхідею,

поглянь які метелики над нею,

й ніхто не знає,

що висить над нами.

 

дай руку, люба, то скандалить туча.

чому ж у наше? – в світі безліч вікон.

а як і влучить –

влучить – не розлучить,

осядуть на іконах наші лики.

(12-13.03.22)

 

Вражаючий факт неймовірної дикості того, що відбувається у 21-му столітті, навантаженому, здавалося б, переконливим досвідом минулих війн і який, начебто, має проти них щеплення. А тут, в одному з київських жител, відбувається реальне повернення до катастрофи світової війни, яку Україна вже переживала. Із тими ж зачорненими провалами вікон, відгородженим від загрозливої реальності життям і, водночас – беззахисною кожною своєю миттю. Як таке могло повторитися?!

Змогло. Такими є сучасні реалії сьогодення. І в цій реальності – постає острівець приватного, інтимного існування! Такий незахищений, такий тендітний, що, здається, йому не вижити, не вберегти тихої єдності дому, сім'ї. Ось яким бачиться поетові фінальне сходження близьких душ: «осядуть на іконах наші лики». У стійкості окремних доль, у їхній живій нерозлучності – велика сила опору.

Ну, неможливі ТАКІ вірші у сучасній Росії, неможливі ТАКІ книги, бо не освячені ТАКИМ досвідом. І чи будуть колись можливими?

Ліричних переживань як природної ілюзії тимчасового укриття від біди у першій частині мало. Особисте стало переживанням спільного опору біді, влилося у всенародну течію і виплеснулося загальною ж ненавистю до ворога. Тому такі дорогі для автора залишки недовгого настороженого душевного затишшя (08.05.22):

 

як воно – проснутись не від вию –

від торкання, що давно не спить

і плекає передсвітню мить

пурхнути метеликом на шию?

 

як воно – здригнутись не від хвилі,

що іде провулком вогняним,

а злетівши тілом неземним

у світи, де з крилами й безкрилі?

 

як воно упасти не від рани,

й не упасти – поруч прилягти,

і щоб млосно усміхалась ти:

«Божечко, який сьогодні ранок…»

(08.05.22)

 

І це – «Божечко, який сьогодні ранок» – такий самий фінальний злет-сходження душ, що стали ликами ікон у раніше процитованих рядках!

У другій частині книги суто лірики ще менше. Надто сильне потрясіння від всезагального, несподіваного і неможливого, як спочатку, думалося, лиха, звершеного і піднесеного в дар підступними сусідами. Проте – є. Ось такі, приміром, рядки (22-23.01.17):

 

Я заберу усіх додому –

з війни, з самотності і втоми –

змурую грубу, розтоплю,

син буде підкидати сонях,

щось куховаритиме доня,

тобі ж – на грудях постелю;

ти схилиш голову, а діти

внесуть по оберемку літа,

що трохи пахне полином,

і від порога аж до Бога

застелять глиняну підлогу

та й повкриваються рядном,

і стане в хаті тихо-тихо,

і згорнеться трикляте лихо

й котятком вляжеться до ніг,

і вийдуть з душ війна і втома

і ляжуть сажею на комин,

аби цей день кінця добіг.

(22-23.01.17)

 

За п'ять років до повномасштабного вторгнення надія на тишу, на те, що вляжеться «лихо», відгукується пронизливим болем – якщо повернутися на початок першої частини книги і поглянути крізь оптику «24.02.» на події недавнього минулого: «і стане в хаті тихо-тихо, і згорнеться трикляте лихо, і котятком вляжеться до ніг».

 

5.

Очевидна фольклорність книги – свідчення не лише її вкоріненості у ґрунті народної культури України, а й приклад створення феноменального культурного «оксюморону» – АВТОРСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ у тяжкі для батьківщини часи. Не сумніваюся, до таких речей слід зарахувати «Різдво. Зарізати свиню…» (22-23.03.22). Приголомшливий образ того, як у людині, яка з дитинства не переносить виду крові і відкидає й натяк на знищення живого, війна пробуджує не те щоб пристрасну жагу крові ворожої, а змушує подолати в собі природне неприйняття насильства.

 

Різдво. Зарізати свиню,

перехилити кухоль крові…

Приходив дядько: різав, пив –

і будьте ви мені здорові.

Я від такої простоти

ховався аж за Божу браму,

а нині –

дістаю ножі

й гострю безсонними ночами.

 

Зима. Підстрелить глухаря

чи зайця, що і вмерши плаче...

Пішов, натиснув на курок –

і зайця не було неначе.

Я від такої простоти

ховався аж за браму Божу,

а нині –

стиснув автомат

і відчуваю: зможу. Зможу!

 

Війна. Удерся московит,

коли і ми, і діти спали,

спалив, зарізав і убив.

Він – не свиня,

його – на палю.

Я від такої простоти

ніде ховатися не стану –

я ось він, Господи! прости,

і не робімо з цього тайну.

 

Не менш сильний образ, народжений з наявної, за суттю, реальності. З документа, так би мовити. Але й з фольклору, з української літературної класики й авторського фольклору, який набув форми та змісту. До таких належать вірші про вишневе деревце, знищене вогнем разом із хатою та родиною в ній.

 

ні листя, ні квіту, ні ягоди потім,

вона не кричала – аби не лякати

родину, яка догоряла у хаті

з обрушеним дахом,

обірваним дротом,

 

до смерті звугліла,

до болю зчорніла

і все-таки – біла

від квітня і квіту,

від хмарки в зеніті

й весільної миті,

яка підхопила

обох нас на крила, 

 

не буде нічого,

цурпалки – як руки,

хапалася вишня

за сиву дорогу,

що бігла від пекла

за чорним порогом,

подалі від хати,

в якій догоряла

родина,

яка про ті муки

не знала.

(16-17.04.22)

 

Із цими віршами перегукується публіцистика «Прощеного вірша» («я злодійської їхньої крові не хочу», 25-26. 02. 22). Мотив і образ пролитої крові – крові приватної людини та крові країни, крові безневинних і тих, хто бореться, крові, зрештою, ворожої – один із наскрізних у Чиркова.

Чиїм злочинним промислом тисячі й сотні тисяч занурені в цю криваву «ріку»? Комусь відповідь на це питання досі видається «неоднозначною».

Чудові у своїй всеохоплюючій фольклорності – авторській! – і ось такі рядки з другої частини книги:

 

В жовтий яр по жовту глину

виряджав я доню й сина.

Я і сам її носив

від роси і до роси.

Наносили цілу гору,

стала гора – на пів двору,

жовта-жовта, як вогонь

з-під Господніх з-під долонь.

 

В синій яр по синю глину

виряджав я доню й сина.

Я і сам її носив

від роси і до роси.

Наносили – цілу гору,

стала гора на пів двору,

синя-синя, мов ріка

із Господнього ставка.

 

«Ти здурів? – питають люди, –

як двором ходити будеш,

моркву зносить, буряки?»

Добрим людям невтямки:

жовта глина – для толоки,

синя глина – для толоки.

Зберемось на шостий день –

та й наліпимо людей.

 

Жовта глина, синя глина –

та й постане Україна.

(31.07.17).

 

З жовтої та синьої глини відтворюється, повстає з попелу війни Дім України – і за біблійною логікою, і за фольклорною. Iза  логiкою iсторii.

 

6.

Друга частина книги, як вже зазначалося, – це сходження до тих днів, місяців, років, з яких виросла подія частини першої – варварська навала у всій її божевільній повноті. Сходження, але водночас і піднесення до духовного подолання факту навали, піднесення до Дому як символу національного єднання в індивідуальному опорі кожного ворожій силі. Всі завершальні вірші другої частини книги – про це.

По суті, відбувається одночасне повернення на початок першої частини – до комплексу Лота, перетвореного силою духу ліричного героя книги. Скам'яніла душа наливається живою гарячою кров'ю повернення до життя – вічного повернення.

Скоряючись логіці цього сюжету, звертаюся до рядків, що книжку завершують («Син іде з війни додому»; 19-21.02.17), народжених до повномасштабного вторгнення. Це улюблена мною річ! Вона вразила і глибоко проникла в душу! Образною побудовою та змістом, ритмікою. Тут читач знову має справу з органічною взаємодією публіцистичної напруженості, фольклорної простоти та світооб'ємності з пронизливою ліричністю переживання. Вірші ці, наскільки мені відомо, мають глибоко особистий, автобіографічний характер. У них із провидницькою силою передбачена важка (ніби відтворена на кінострічці зйомка рапідом!) уповільненість та епічна нескінченність повернення додому, нескінченного шляху Сина з пекла війни з його смертельним нависанням. Повернення до божества Дому, до родини. До Батька.

Аби тільки переступити поріг!

Переказати, наскільки сильно й виразно це виписане, неможливо, оскільки тут – справжнє. І виникло воно з особистого досвіду страждання та любові:

Син іде з війни додому –

третій день

і п’яту втому,

сьомий місяць,

третій рік,

не стуляючи повік.

Вже здолав поріг і сльози,

що зустріли на порозі.

Вже у хату увійшов,

із губи злизнувши кров.

Він от-от зачинить двері

і спитає про вечерю.

Зробить крок,

іще один.

Йде з війни додому син.

Вже знімає балаклаву,

сивину, безсоння, славу.

Вже усмішка крає рот.

Він повернеться. От-от…

Син іде.

З війни.

Додому.

Битий градом, митий громом.

Боже, як я йому дійти

з тих світів у ці світи?

Третій рік іде невпинно.

Чим тобі зарадить, сину?

Протяг стіни розтина.

Син іде.

Іде війна. (19-21.02.2017)

 

                Віктор ФИЛИМОНОВ, кінознавець

                м. Карміель, Ізраїль

 

ДОВГЕ ПОВЕРНЕННЯ

 

Збірка поезій Сергія Чиркова « Я – той, хто скам’янів» вийшла у вінницькому видавництві «Твори» на початку 2023 року. Не хотілось би промовляти високих слів, але я вважаю, вірші цієї збірки вводять Сергія Чиркова у пантеон української поезії.

Збірка складається з двох розділів: «Лютий лютий» і «Серпи серпня». В першому розділі розміщені вірші, написані у перші місяці повномасштабної війни, у другому – створені між 2014 та 2019 роками. Поезії поєднані єдиним смислом і єдиним почуттям. Перед нами – пронизлива поетична рефлексія на війну, долю українців і України в цій війні. Збірка є зразком органічної єдності мотивів і образів.

Ліричний герой скам’янів від того, що почув і побачив. Але що значить «скам’яніти»?

Тема каменю – одна з стрижневих в український і світовій поезії. І не тільки в поезії. У поетичному світі Чиркова каміння тече – «Дощі, сніги і пригорщами манна»; «камінь простелено» – «Крила без птаха, очі без страху». Зрештою – у камені викарбовуються події війни: «мить що ніколи не зникне тепер, ввійде у камінь, заляже у схилі, стане малюнком в одній із печер» – «Кіт на колінах полум’я дике».

Каміння трансформується, втрачаючи свою непорушну сталість. До речі, "скам'яніти" не обов'язково означає "втратити чутливість". Скам'яніти – це стати міцним, але не втратити чутливості. На камені Спаситель заснував церкву свою.  

Камені Чиркова – це, так би мовити, живі камені.

З теми каменю органічно випливає важливий для творчості поета образ хати. Хата шкандибає, намагаючись ухилитись від смерті, яка сходить з неба («Дощі, сніги і пригорщами манна»). Ліричний герой заспокоює хату, яка тремтить від вибухів, запевняючи, що не кине її в смертельній небезпеці («Не тремти, моя хато, не кину»). Після загибелі господарів хата іде до Києва з клунком у руці, несе в дар Господу все, що залишилось після вибуху: хліб-сіль, жменю обгорілих горобців та обмилок («До Києва, не в лавру, не до сина»). Попри загрозу руйнування з боку «хижаків двоголових в зеніті», господарі чепурять рідну хату: «а ми білимо хату у біле, з пелюсток собі робимо крила і вчимось у метеликів лету» («Сонет про білу хату»).

Стоїчне протистояння смерті, протистояння жаху війни – одна з стрижневих тем книжки. Вбиті, поранені, закатовані волають болем. До кого звернений ценй біль: до Господа? порожнього неба? до зацепенілого людства? до світової історії, яка, нібито, є вчителем життя?

Повз кожну українську хату тече кривава і бездонна ріка страждань, яка збирає кров «батька, мужа, сина, знову сина» («шабля розтинає, куля – множить»). Перед нами образ дантівської сили – згадаймо пекельні ріки, що народжуються зі сліз Критського Старця, який символізує людство (Данте, «Божественна комедія», Пекло, 14, 103-120).

У Чиркова вишня намагається відійти на безпечну відстань від хати, в якій догоряє родина («Ні листя, ні квіту, ні ягоди потім»). Ліричний герой намагається не збожеволіти «від розкиданих рук і голів», не втонути «у дитячій сльозині, що від Бучі текла до Волині»(«Що лишилось від мене тепер»). Школа чекає на дітей, які «уже три дні як убиті» («Люди, що жили колись між нами»). Сніг бинтує голі груди пораненого – пекучий метал пробив і груди, і поле, на якому той лежить («…біле поле, рвана рана»).

Війна спричиняє страждання не тільки людям – усім живим істотам: «війна до смерті заколише комаху, мишу й тих, хто вище» («Ніч кличе в друзі цвіркуна»).

Вражаючий образ простреленого годинника:

«впаялися стрілки

у шал циферблатів,

спинились на піку

жахливої миті

прострелені,

спалені,

просто розбиті»

(«Без чверті, п’ятнадцята»).

Війна вбиває всепоглинаючий час, знищує усі можливості, які розгортає його здавалося б нестримний плин.

Війна є вселенським злом. Ліричний герой у розпачі, як йому жити тепер: «у порожній оцій порожнечі, що людське попалила до тла, до підніжжя вселенського зла» («Що лишилось від мене тепер»).

Жорстоке протистояння сподівань на краще  (хай і нездійсненних) і жахливої реальності пронизує читача у вірші «Білі надії, чорні події»: «чорна фата на сирому гробку, гар осідає на крила круку». І євангельські обіцянки, що, зрештою, постріляні оживуть, зливи відмиють «вишню – від суму, хату – від глуму». Можливо, будемо сподіватись. Та поки – «сива від вечора юна вдова».

Зіткнення світлих надій і непривабливої реальності відбувається не тільки на рівні побутового життя – воно охоплює всю світову історію. З цього приводу наведу повністю шедевральний вірш Сергія Чиркова:

«не шепнеш,

не кивнеш,

не напишеш,

чом тобі наша кров наймиліша,

вже і відра по вінця й рови,

обагрились святі корогви,

і невинні в ній тонуть, і грішні,

 

син – спасіння здобув на хресті,

чашу випив як батько хотів –

і за перших до дна,

й за останніх,

світ чистішим не став

і не стане,

хто б дорогу йому не вістив,

 

Україна?

чому – Україна?

другий Агнець

із долею сина?

то виходить, ми трохи рідня…

кров струмує

й ніхто не спиня,

ми воскреснемо після загину.

 

в цьому й сенс –

неодмінно зійти,

на Голгофі лишивши хрести

для молінь,

здивувань

і прокляття –

світ до скону іде від зачаття,

просто йде

і не віда мети».

 

Тут мої міркування будуть далекими від християнської ортодоксії. Передусім увагу привертають наступні рядки: Христос здобув спасіння, але «світ чистішим не став і не стане». Те, що світ не став чистішим – це істина, яку не можна заперечити, вона підтверджується багатоманітним емпіричним матеріалом світової історії. Але поет має сміливість сказати: «і не стане». То жертва Христа марна? Вона марна для людських доль у посейбічному світі? Припустімо праведники отримають Царство Небесне – але на землі вони приречені на страждання? Далі – вражаючі рядки: «Україна? чому – Україна? другий Агнець із долею сина? то виходить, ми трохи рідня…»

Страждання сучасної України настільки вражають, її боротьба настільки висока і героїчна, що вона виглядає новою сакральною жертвою, яка приноситься заради остаточного прориву до гідності і свободи всього людства, заради остаточної перемоги над силами зла, над тиранією, яка бажає панувати над світом.

Може, Україна виконує сотеріологічну місію?

Зрозуміло, це звучить надто пафосно і надто красиво, навряд таке припущення виявиться простою істиною. Але щось  споріднене з жертвою Спасителя справді відчувається в долі сучасної України.

Нарешті найбільш глибокі та провокативні рядки цього вірша: «світ до скону іде від зачаття, просто йде і не віда мети».

Будь-яке виправдання Бога і світу передбачає ту чи іншу форму телеологічного світогляду. Як виправдати монотеїстичного Бога на тлі людських страждань? «Бог має благу мету стосовно людства, він знає як перетворити страждання на майбутнє вічне благо, і він зробить це».

Гаразд, але коли Бога немає, – як виправдати? «Всесвіт сам по собі розумний і благий до людини. Він має певну мету, яка випливає з його сутності. Ця мета є благою для людства, і воно через всілякі страждання зрештою втілить цю мету».

Але якщо немає ніякого Бога і Всесвіт не має ніякої мети? Тоді страждання неможливо виправдати. Тоді сльозинка будь-якої дитини затоплює всю планету.

З теми страждань народу України органічно випливає тема рішучої, запеклої боротьби, боротьби до кінця. І дуже важливою нотою у книжці звучить тема священної помсти. Це дуже складна тема, тут легко впасти у варварство, у нелюдяність.

Однозначність є смертельним ворогом справжньої художності. Істинний художній твір завжди просякнутий духом доброї неоднозначності. Поетичному дискурсу Сергія Чиркова вона притаманна вищою мірою.

Саме така неоднозначність волає з рядків вірша «Чим міряти – кров’ю? Сльозою?»:

«Чим міряти – кров’ю?

Сльозою?

Чи попелом спалених хат?

Хто мститиме – ненависть,

зброя?

Наосліп а чи невпопад?

 

Орда знахабніла і дика,

не знає межі і мети.

До стінки

Поставити Хімки,

заклеївши скотчем роти?

Звенигород древній спалити

й перегвалтувати дітей?

Бомбити, бомбити,

бомбити

що не по феншую росте?»

 

І поряд із цим – заява «я злодійської їхньої крові не хочу» у вірші з характерною назвою «Прощений вірш». 

Чи то ліричного героя (чи й самого Ісуса Христа) не приваблюють «мирні» чуда: ходіння по воді, насичення великої кількості людей п’ятьма хлібами і двома рибами. А от зійти в пекло він готовий «хоч зараз». Для чого? Щоб вивести вбитих, які знов підуть нищити ворога («не зовіть, не піду по воді»).

Для зображення святої помсти поет знаходить сильні слова, які перегукуються із заповітом Кобзаря: щоб ворожа кров струмувала у Волгу «ми звершимо благословенний гріх!» («І не народжених, і мертвих, і живих).

Вбивати, безсумнівно, погано. Але якщо нелюд вдерся в твою країну? Тут неоднозначність трансформується в однозначність:

«кров нам Господь пробачить,

спише

і заколише,

квітом напнувши вишню

тихо над головою»

(«Баба взяла рогатку»). 

На мій погляд, однією з характерних рис образності поезії Чиркова є оксюморонність. Ми знаходимо у його віршах то явні, то приховані, але завжди виразні оксюморони: «благословенний гріх», «найсвятіший гріх», «безвісти убитий» (можливо, більш виразно було б «безвісти живий»). Оксюморон є дуже діалектичним тропом. Він більш діалектичний, ніж антитеза. В антитезі протилежності просто протиставляються одна одній, а в оксюмороні ми можемо наочно спостерігати, як вони переходять одна в одну.

До речі, можна закинути Чиркову певну суперечливість світогляду. Але це продуктивна, творча суперечливість, вона відбиає суперечливість самого життя. Це та суперечливість, що є джерелом розвитку.

На відміну від наукових або філософських концепцій, поетична картина світу не зобов’язана бути когерентною. Когерентність є певною прилизаністю дискурсу. Вона ще більш шкідлива для літературно-художнього тексту, ніж однозначність. Отже – геть когерентність, хай живе суперечливість!

В поетичному світогляді Чиркова звучать стоїчні мотиви – мотиви перемоги над долею. В деякому сенсі це навіть більше ніж стоїцизм: стоїки проповідували примирення з долею, прийняття долі, якою б та не була, добровільну покору долі.

Під час обстрілу ліричний герой залишається удвох з коханою: замість електрики – свічка, п’ють чай з чебрецем. Він заспокоює: снаряд не влучить у їхнє вікно, «а як і влучить – влучить – не розлучить, осядуть на іконах наші лики» («Замкнімо двері, вікна загорнімо». Потрясаючі рядки.

Господар іншої квартири, в яку влучив снаряд, вибиває килим. Все розтрощене: упав балкон, «виблискує на сонці бите скло», «висить полиця з Гегелем і Кантом на чеснім слові й трохи на стіні». А «….чоловік – старанно вибиває килим» («Каміння, цегла, обгорілі брили»).

Повсякденна сумлінність трансформується у метафізичну стійкість. Нехай з неба падають каміння, бомби, все навколо зруйноване – роби свою справу. Хай вона необов’язкова, дрібна на фоні всесвітніх подій… Не зупиняйся – і невблаганні Мойри відступляться.

А от ліричний герой з коханою йдуть крізь виття сирени вулицями нічного міста. Під парасолею. У примарній темряві нескореного міста пісня цвіркуна вплітається у виття сирени – а закоханим здається, наче вони блукають серед венеціанських каналів: «парасоля – хоч від ракет, хоч піде дощ, несу її неначе дож, верховник долі і недолі» («Хай виє, байдуже, не вовк»). 

Зрозуміло, парасоля не захистить ані від дрона, ані від ракети. Вона є викликом тваринному жаху, принизливості перед ворогом. І тому власник парасолі – «верховник долі и недолі».

На мій погляд, найбільш важливою темою збірки є тема Бога. Принаймні, мене вона найбільш вразила.

Який він, Бог автора? Яким поглядом він дивиться на події війни в Україні? І яким є Царство Небесне?

Зазначу: моє «богослов’я» суттєво відрізняється від богослов’я поета. Моя трактовка образів і смислів віршів, в яких сформульоване сприйняття Всевишнього, буде довільною, поет з нею навряд чи погодиться. Та й «богослов’я» – гучно сказано. Поетична творчість не зобов’язана коритися догмам ортодоксії. У серйозного поета чи не завжди «особливі стосунки» з Господом. Хай це буде справедливим і стосовно вільного філософа. Попри те, що я не є профаном у богословських питаннях, мої міркування можуть виглядати дещо дилетантськими. Строго кажучи, це будуть міркування щодо образно-емоційного ставлення Сергія Чиркова до Бога і Царства Небесного в контексті сучасної війни України з Росією.

Ліричний герой шокований злочинами російських варварів в Ірпені, Гостомелі, Бучі. Він божеволіє, бачачи «розчавлених танками батька і сина, зґвалтованих матір з донькою». Він благає: 

«Візьми їх, мій Отче, до себе,

до раю,

як є – без одежі і шкіри!»

(«Ходив Ірпенем, у Гостомелі плакав»). 

Неймовірні страждання українців трансформують Царство Небесне – воно перестає бути цариною благодаті: «ходять янголи, ходять схлипують» («Богу – Богове, вбитим – прощення»).

Змінюється і рай, і пекло: «над едемським садом – чорний рев стоїть, а в геєні – апельсин зацвів». («Джміль, кохана, джмелик, хто ж іще»).

Зв’язок профанного і сакрального світів виявляється дуже міцним, причому профанний світ вторгається у сакральний: дзвіниці Києва «й на тім світі чути» («До Києва, не в лавру, не до сина»). Ікона плаче бунтівною кров’ю волелюбних українців  («Не голуба і не червона»).

Сильне враження справляє вірш Сергія Чиркова, який, на моє переконання, має увійти до скарбниці української поезії, – «Шабля розтинає, куля – множить»:

«шабля розтинає,

куля – множить,

грім такий, що й на ніч не стиха.

Раю не шукаймо,

він – порожній

від часів спасенного гріха,

в нім –

ні бомбосховища, ні схрону,

тільки райські кУщі та кущІ,

не рожають тут і не хоронять,

не живе й безгрішної душі,

узбережжя Тигра і Євфрату,

а між ними – ще одна ріка,

що тече повз кожну нашу хату,

кров збирає, в кого є яка –

мужа,

батька,

сина,

знову сина,

жодної краплини не мина –

плине річка

в Рай

із України,

неширока, та не має дна,

Бог приходить,

дивиться із кручі

на той плин червоний, наче мак,

щось його у ці хвилини мучить,

щось у світі коїться не так…»

 

Особливо мене «зачепили» фінальні рядки:

 

«Бог приходить,

дивиться із кручі

на той плин червоний, наче мак,

щось його у ці хвилини мучить,

щось у світі коїться не так…»

 

Однією із найскладніших проблем теології є проблема теодицеї: як поєднати всемогутність і всеблагість Бога? якщо Бог всемогутній і всеблагий, то чому у світі стільки зла?

Насамперед звернімо увагу на простий, але нерідко замовчуваний факт: проблема теодицеї актуальна лише для монотеїстичних релігій. Релігійний дуалізм вирішує цю проблему просто: є добрий (світлий) бог і є злий (темний). Наприклад, Ахурамазда та Ангрі-Манью у зороастризмі. Зло існує тому, що його творить та заохочує злий бог. У політеїзмі жоден бог не є ні всемогутнім, ні всеблагим. Навіть Зевс у давньогрецькій міфології хоч і сильніший за всіх Олімпійців разом узятих, але аж ніяк не всемогутній: він схиляється перед владою Мойр. І звісно, жоден бог не є всеблагим. Мені здається, що язичник-політеїст взагалі не зрозуміє, що означає «всеблагий».

Отже, «виправдання Бога» є важкою проблемою лише для монотеїзму. У християнському богослов'ї основним розумовим ходом вирішення цієї проблеми є наголошення на свободі волі людини. Мовляв, Господь наділив людину свободою волі, людина може робити і добро, і зло, тому за все зло, що існує у світі, відповідальна виключно людина. Існує й Сатана, який є надзвичайно могутнім (тут проглядаються деякі паростки дуалізму), але людина може не піддатися спокусам Сатани.

Важливу роль відіграє також поняття божого попущення. Між іншим, інквізитори Інститоріс і Шпренгер у своєрідному підручнику для інквізиторів-початківців – «Молоті відьом» приділяють чималу увагу цьому поняттю. Вони стверджують: невірно думати, наче Бог хоче, аби творилося зло. Бог не хоче зла, але попускає.

"Попускати" – це щось на кшталт "допускати", "дозволяти", "давати можливість, щоб воно ставалося". Навіщо він це робить? По-перше, щоб підтвердити свободу волі людини. По-друге, це є своєрідною «перевіркою на вошивість» – чи встоїть конкретна людина перед спокусами Сатани?

Ці хитрощі ніколи не здавалися мені особливо переконливими, вони нагадували адвокатське красномовство. Задовго до подій нинішньої війни в мені дозріло інше рішення, а нинішні події лише зміцнили його.

Проблема теодицеї аж ніяк не є обов'язковою навіть для монотеїстичної свідомості. Вона виникає лише у разі: якщо і тільки – якщо Бог і всемогутній, і всеблагий. Суто логічно можливі такі варіанти: 1) Бог всемогутній, але не всеблагий; 2) Бог всеблагий, але не всемогутній; 3) Бог не всеблагий і не всемогутній.

Особисто для мене найбільш правдоподібним є третій варіант, який я б сформулював так: Бог могутній, але не всемогутній, благий, але не всеблагий. При цьому я не виходжу за межі монотеїзму: могутній і добрий Бог є єдиним. На мій погляд, запропонований варіант має певні переваги перед традиційними уявленнями монотеїзму про всемогутність і всеблагість Бога.

Поняття всемогутності внутрішньо суперечливе. Це зрозуміло вже з знаменитого схоластичного парадокса каменю. Але це може бути підтверджено й іншими методами. Поняття всемогутності передбачає поняття абсолютної досконалості. Абсолютна досконалість передбачає повноту буття. Але повнота буття включає все, тобто – і недосконале, невдале, непоказне, хибне, зле тощо. Тоді Бог як абсолютно досконалий повинен включати недосконале, невдале і т.ін.

Ось ще один аргумент, так би мовити, від Данте. У «Божественній комедії» знаходимо дивовижні слова про Бога: Він є той, «хто нового ніколи не бачив» («Чистилище», Х, 94).

Чому Бог не бачив нічого нового? Тому що він споглядає повноту часів, рух часу для нього є свого роду ілюзія, він в одну мить бачить все минуле, сучасне і майбутнє. Отже, для нього жодна подія, по суті, не несе в собі новизни, бо він завжди бачить усі події: події, що відбуваються і ті, що відбудуться в майбутньому. Отже, для нього є щось неможливе, а саме: побачити щось нове. Отже, він не всемогутній, бо всемогутній лише той, для кого немає нічого неможливого.

… Не всемогутній і не всеблагий, але все ж таки добрий Бог виходить у Світ, щоб подивитися, що в ньому твориться.

Він бачить Бучу й Ірпінь, Маріуполь і Рубіжне, Київ і Харків; бачить ріки крові на вулицях колись квітучих міст, роздерті і зганьблені тіла вбитих… Чирков пише: «Щось його у ці хвилини мучить, щось у світі коїться не так…»

Українці стають, так би мовити, співтворцями Господа у відтворенні своєї країни. Українська родина – батько, син і донька носять з ярів на подвір’я жовту і синю глину:

«Добрим людям невтямки:

жовта глина – для толоки,

синя глина – для толоки.

Зберемось

На шостий день –

та й наліпимо людей. 

Жовта глина,

синя глина –

та й постане Україна».

(«В жовтий яр по жовту глину»)

Боротьба народу України проти Московії має характер не тільки руйнування зла – вона має деміургічний характер.

Релігійній свідомості притаманне жадання чуда. Без чудес не може постати релігія. Можна сказати, справжній поет у глибині душі завжди є людиною релігійною, навіть якщо він атеїст. Світ для поета сповнений чудес, поет здатен побачити диво у будь-якому повсякденному явищі. Але сучасний світ настільки жахливий, що ліричний герой Сергія Чиркова палко жадає істинного, рятівного чуда, рятівного для всіх. Це палке жадання породжує ще один поетичний шедевр – вірш «Дива мені, дива, чуда мені, чуда»:

 

«дива мені, дива,

чуда мені, чуда:

хай крізь вушко голки

проведуть верблюда,

хай літають коні,

а на Паску – люди,

хай безногі – ходять,

а безрукі – вудять,

безтілесні –

мають вихідні для блуду,

світло хай – без тіні,

а добро – без худа,

і ніхто нікого не кара

й не судить,

хай купують люди щастя

за ескудо,

хай не цілять кулі синові у груди,

хай Мадридом водить

Вітмена Неруда,

Герцена кохана хай уранці будить,

Хай не знайде стежки

до Христа Іуда,

Каїн вбити брата рідного забуде,

Єва хай не ходить,

в чому є, нікуди,

а Господь для світу –

знайде інші руди

і вже з них, із інших,

Слово хай добуде –

дива мені, дива,

чуда мені, чуда…»

 

В цьому вірші не тільки приголомшиво сильна емоційна образність, вірш містить також глибокий філософський смисл.

Жадання чуда попри все. Всупереч жахливим реаліям сьогодення. Людство завжди жадало чуда, ця жага загострювалась у час тяжких лих. «І мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої – на серпи. Не здійме меча народ проти народу, і більше не будуть починатися війни» (Іс., 2,4). «І замешкає вовк із вівцею, і буде лежати пантера з козлям, і будуть разом телятко й левчук, та теля відгодоване, а мала дитина їх водитиме!» (Іс., 11, 6).

І виникає дещо єретичне питання: яким був би безгрішний світ? Від самого початку – безгрішний? Світ без спокуси, без зла? Світ, де б Адам і Єва не скуштували забороненого плоду, а Каїн не вбив Авеля. Світ, де б на людство не довелося б насилати потоп, не було потреби знищувати Содом і Гоморру?..  Світ, в якому не треба було б розпинати Христа, оскільки не було б потреби в спокутувальній жертві?

Можливо, людству необхідно пройти через випробування. Можливо, справжнє чудо є наслідком палкої потреби в ньому. Немає жаги – не буде і чуда.

Яким було б Царство Боже без історичного шляху людства? Можливо, історичний шлях є необхідною умовою здобуття Царства Божого.

Історію порівнюють то з судом, то з суворою школою, де викладає суворий вчитель. І лише пройшовши цю школу, людство подорослішає і знайде справжнє щастя. Але чи не надмірною буде ціна? Чи не надто жорстокими є уроки суворого вчителя? Яка там сльозинка дитини! – тут океани сліз, ріки крові, гори вбитих, зґвалтованих, закатованих.

Важливою темою поезії Чиркова є тема синівства. Образ сина присутній у різних віршах збірки, та особливо пронизливої сили він набуває у знаковому вірші «Син іде з війни додому», який завершує збірку:

 

«Син іде з війни додому –

третій день

і п’яту втому,

сьомий місяць,

третій рік,

не стуляючи повік.

Вже здолав поріг

і сльози,

що зустріли на порозі.

Вже у хату увійшов,

із губи злизнувши кров.

Він от-от зачинить двері

і спитає про вечерю.

Зробить крок,

Іще один.

Йде з війни додому син.

Вже знімає балаклаву,

сивину,

безсоння,

славу.

Вже усмішка крає рот.

Він повернеться. От-от…

Син іде.

З війни.

Додому.

Битий градом,

митий громом.

Боже, як йому дійти

з тих світів

у ці світи?

Третій рік

іде

невпинно.

Чим тобі зарадить, сину?

 

Протяг стіни розтина.

Син іде.

Іде війна».

 

Тема повернення додому є однією зі стрижневих в європейській літературі. Від Одіссея до Пер Гюнта герой-мандрівник, долаючи перешкоди, небезпеки та спокуси, повертається під рідний кров. Він повертається до самого себе. У цьому довгому поверненні він знаходить справжнього себе. Його повернення є важким, інколи болісним, успіх не гарантований. Особливо впертим повинен бути герой, який повертається не після війни, а крізь довгу війну.

Чи можливо це взагалі? Адже війна завжди залишається з тим, хто пройшов крізь неї. «Всі війни коли-небудь припиняються, але жодна з них не закінчується» (Франц Кафка).

Вищий смисл повернення з війни полягає в тому, щоб подолати війну в собі, щоб звільнитися з її кривавої пащі. Треба стати міцним, як камінь, але не втратити людяності. Історія випробує людину: чи не зламається? Людина не ламається – вона загартовується.

Вражаючі роздуми з цього приводу знаходим у Василя Гросмана: «…у страшний час людина вже не коваль свого щастя і світовій долі дано право милувати і страчувати, підносити до слави, і занурювати в злидні, і обертати в табірний пил, але не дано світовій долі, і року історії, і року державного гніву, і славі, і безслав'ю битв змінити тих, хто називається людьми, і чи чекає їх слава за працю і самотність, розпач і злидні, табір і страту, вони проживуть людьми і помруть людьми, а ті, що загинули, зуміли померти людьми, - і в цьому їхня вічна гірка людська перемога над усім величним і нелюдським, що було і буде у світі, що приходить і уходить»  [В. Гроссман. Жизнь и судьба. – М., 2008. – С. 846]. 

Наріжною причиною війни путінської Росії проти України є наше європейське прагнення. «Они не хотят быть с «русским миром», они хотят жить иначе, они хотят войти в другую семью. Раз так – уничтожить их всех до единого!»

Історія, скілька могла, Україну роз’єдувала. Україна прагне повноцінно увійти в Європу, вона чи не завжди була і є Європою. Але немалій частині населення свідомо чи підсвідомо притаманні цінності «русского мира». Гірко визнавати, але це так. Попри це, Україна має здійснити транзит від одного цивілізаційного світу до іншого. Але чи можливо це? Чи можливо таке в принципі? У мене немає відповіді. Сподіваюсь, що у найближчому майбутньому можна буде сказати: «Так, це було можливим».

Війна відлунює у поетові боліснимистражданнями, в його слові переплітається складна гама почуттів: любов і ненависть, співчуття і гнів, мужність і жах, прощення і помста. Поет одночасно і чутливий, і твердий, наче камінь. Ця єдності становить сутнсть справжнього поета. І таку єдність ми відчуваємо, читаючи збірку Сергія Чиркова «Я той, хто скам’янів». Його вірші відбивають і зберігають «мить, що ніколи не зникне тепер».

 

Олександр ЄРЕМЕНКО,

доктор філософських наук, професор кафедри філософії Національного університету «Одеська юридична академія»

 

Добра твоєму талантові!

 

В моїй долі не так багато зустрічей з видатними людьми, але всі вони позначені духовним єднанням. Я ніколи не нав’язувався, здебільшого відсиджувався в своїй Шкурупіївці. Навіть тоді, коли прийшла листівка від Олеся Гончара: «Я чекаю вас на гостину...». Навіть тоді, коли подзвонив пізно увечері Євген Гуцало: «Володю, я хочу тебе бачити...». Боже, це було за кілька тижнів до їхньої смерті! А я доробляв якісь свої селянські справи: «Ось докінчу...». І справи виявились нікчемними, і на передсмертний поклик найближчих і, (не побоюся сказати) найдорожчих по духу людей не відгукнувся. Це, мабуть, найтяжчий біль мого серця, який так і не проходить, а з роками стає ще болючішим.

Досі не можу сприйняти того, шо ні Євгена Гуцала, ні Олеся Гончара вже немає серед нас. Вони пішли з життя в інтервалі кількох днів ‑ велетні української нації, велетні української літератури, духу. В обох не витримали серця ‑ чи то від переповнення радістю, що рідна Вітчизна, нарешті, вільна, чи то в передчутті тієї руйнації, яку принесли нашій Україні перевертні з червоними книжечками та профілем найбільшого злодюги. А, може, й шо інше...

Я тоді жив і працював в Ірпені в Будинку творчості письменників (лютий 1984 року) ‑ саме готувалася до друку моя перша книжка прози «Жива роса», а Гуцало перед тим познайомився з рукописом і опікувався ним. Іноді увечері він заходив до мене в номер і прохав провести його до зупинки електрички на Київ. У кімнатах розмовляти було небажано, бо вони прослуховувалися органами. Він постійно працював у Ірпені, але майже щовечора електричкою їздив додому. По дорозі ми розмовляли, а іноді й просто мовчали. Але навіть просто пройтися мовчки поряд з такою неординарною особистістю, якою був Євген Пилипович, то вже велике щастя.

Він, до речі, був людиною складного характеру, можливо через те, що безперервно працював і працював, про його працьовитість серед письменників ходили легенди.

Одного вечора в листопаді він зайшов до мене і подарував свою книжку оповідань (а в нього кожного року виходила книжка, а то й дві — так плідно не працював жоден письменник), яка щойно вийшла з друку з написом: «Володю любий, щастя й добра твоєму талантові!» Я тоді ще лише наближався до літературного порогу, який мав переступити, і що означали ті слова чи не найвидатнішого письменника України всіх її часів (на той час він уже мав більше п’ятдесяти книг тільки в СРСР, а ще ж і за його межами), можна зрозуміти.

А коли пішли з життя (навряд чи з своєї волі чи випадку) два мої найближчі по життю і літературі товариші ‑ талановиті прозаїки зі Львова Василь Левицький та Іван Коваль, то був перший достатньо відчутний психологічний удар, після якого душа моя наче завмерла, як підстрелена птиця. Коли ж пішли з життя і Олесь Гончар та Євген Гуцало, то в мене було відчуття, шо помер разом із ними і я...

І я перестав писати. Йшли роки, а я не міг написати навіть рядка. Це таке страшне і гнітюче відчуття, шо його хоч якось може зрозуміти тільки птах, який на злеті раптом втратив здатність літати. А плазувати не вмів, не навчився, а перевчитись просто нездатен.

І оце відчуття прірви вже прямо за п’ятами твоїх ніг, холодок, який повіває з її глибини і з відчуттям якого ти живеш щоднини, щомиті... А життя йде, роки минають. Скільки тобі відведено, знає лише Отець Небесний. А що ти встиг зробити? Що піднесеш перед Його святі очі на Суді Божому, які підшуковуватимеш слова на своє оправдання? Немає оправдання. Немає й таких слів...

Хоч і написано та видано дві книжки прози, але хіба цього достатньо за такий чималий відтинок часу? Адже кожна хвилина безцінна, кожна хвилина, яку ти не віддав творчості, втрачена назавжди. Бо написати це дано Богом лише тобі й воно неповторне. І відчуття цього обов’язку нагадує про себе останнім часом все відчутніше...

 

З КОГОРТИ НАЙДОСТОЙНІШИХ МАЙСТРІВ МАЛОЇ ПРОЗИ

 

Письменника Володимира Шкурупія добре знає український інтелектуально-патріотичний читач. Владику Афанасія шанує і високо цінує люд духовний за здійснені величні справи й ревну оборону самостійности Української Церкви як важливої інституції соборної держави, дякує своєму проводиреві за мудрі настанови, за зцілення душі й тіла. Різні життьові іпостасі цієї неординарної людини єднає незрадлива любов до слова. Господь наділив її даром відчувати красу й силу найкоштовнішого скарбу народного ‑мови, талантом проговорювати до серць тих, хто цінує миті величного буття, прагне зробити кращим сьогодення, дбає про земні блага грядущини.

До Бога владика Афанасій ішов довго, долав випроби долі, спізнав радощі, відчув гіркоту і знайшов свою правду ‑служіння Всевишньому та дбання про ближнього. У літературу він крокував звивистими дорогами, прямував обережно, постійно «чистив черевики», як радив незабутній Остап Вишня. Багато довелося перетерпіти, внутрішнього перегоріти й перемліти перш ніж виносити на суд людський вимережені болем та радістю прозові рядки, убгані в оповідання, новели, повісті. Володимир Шкупупій сам собі виписав Заповіді Мистецькі, оперши їх на Заповіді Господні. Найсутніше те, що не порушено ні перших, ні других. Слово Боже;і слово самовиплекане однаковою мірою важливі, дорогі й рідні владиці та майстрові пера, бо ж вони зродилися коло престолу церковного та біля вівтаря народнодуховного, що струменіє із «рукава, де співа решетилівський цвіт», де лине чарівна й потужна мелодія матері-Полтави, яка «стоїть величаво, поклавши долоні на плечі століть».

Усе, що написав Володимир Шкурупій, варте достойної похвали, бо в цьому дискурсі, як у фокусі, ‑життя народного основа, його величні здобутки і гіркі втрати. Один лише штрих до художнього портрета письменника ‑правдива, добута з першовуст розповідь про лихої пам’яті голодомор,‑рознуртовує найспокійніші почуття, пронизує наскрізно людське єство, кличе до пильности, пересвідчує, що гіркі уроки минулого не можна забувати йповсякчас треба чинити так, аби вони своїм чорним крилом не торкнулися і сущих, і нащадків.

Скромний митець Володимир Шкурупій не творить собі літературного кумира, хоч і має право на те, бо ж пише «коротко, сильно і страшно». Обрав найскладніший жанр ‑малу прозу ‑і вибудував у ньому своє неповторне місто, густо населив його образами, вихопленими з гущі народної. Він ‑самобутній, легко впізнаваний письменник або, як кажуть дослідники, митець-самітник у гарному розумінні цього слова, бо ж створив власну оригінальну робітню, вишліфував свій стиль, тобто слід у красному письменстві, у який не вдається нікому вступати, бо ж виразно вирізняють його свої закони і власне виправдане беззаконня теж. Художній світ Володимира Шкурупія ‑розкішний, п’янкий, наповнений земними та небесними щедротами й водночас прижурений, печальний, бунтівливий, тривожний, як і все, що нас оточує, чим ми живемо й дихаємо. Відомий прозаїк не шукає десь у високостях елітарних сюжетів, вони ‑яскраві сторінки минулого України, яку любить понад усе, і промовисті відблиски в художньо довершеній формі її натеперішніх віх, за які вболіває всіма фібрами неспокійної душі.

Письменник Шкурупій прямує розлогим обширом, який упевнено долав Василь Стефаник, він розпросторює мистецькі овиди свого краянина Григора Тютюнника. Мала проза славного полтавця самобутня і, запевняємо з усією відповідальністю, непроминальна в часоплині. Про твори Володимира Шкурупія можно сказати те саме, що мовлено вже про художній набуток його літературних побратимів: проза така густа, що й голкою проткнути не можна; мова митця знайшла правду через царину великодушного, глибинного, удатного слова ‑його чують, ним смакують, воно просвітлює душу й освітлює шлях.

Літературна критика лише наближається до духовного материка письменника і владики, попереду її чекають цікаві, оригінальні відкриття. Сам же поет у прозі ще причастить своїх шанувальників і прихильців мудрим та вишуканим чтивом. А сьогодні маємо всі підстави твердити, що членНаціональної спілки письменників України архієпископ Харківський і Ізюмський Афанасій заслуговує без щонайменших застережень права поповнити когорту лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Микола Степаненко

доктор філологічних наук,професор,

член Національної спілки письменників України

 

Відгук

на Комплексне нотно-звукове видання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана

 

Тарас Григорович Шевченко є головним духовним символом України. Всеукраїнський символізм Тараса Шевченка потужно явлено у Всеукраїнському мистецькому проекті «Україна співає «Кобзаря», результатом якого став Пісенний «Кобзар» ‑ символічна назва комплексного, суспільно значущого нотно-звукового видання.

Пісенний «Кобзар» унікальний тим, що в ньому зібрано й системно упорядковано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини XIX до початку XXI ст., а в записові цього нотного зібрання взяли участь провідні хорові колективи з цілої України.

Перше систематизоване, найповніше зібрання Хорової Шевченкіани уклав великий український хоровий диригент і педагог, легенда хорового мистецтва ХХ-ХХІ століть, патріарх української музичної культури, народний артист України, почесний академік Національної академії мистецтв України, лауреат Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, Герой України ‑ Павло Іванович Муравський (1914-2014).

Учні й послідовники П.І.Муравського, зокрема Олександр Шокало, Тарас Миронюк, Мірча (Мирослав) Гулковський та багато інших зорганізувалися в Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» та завершили заповіданий учителем Всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря».

Ця комплексна суспільно значуща праця «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» складається з першого найповнішого, системного нотного зібрання хорових творів у семи томах, записаного на його основі першого масштабного аудіовидання в трьох музичних альбомах та нотного додатку до нього ‑ «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Вибране». А це ‑ 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень.

Кожен том містить ґрунтовний довідковий додаток: біографії композиторів, бібліографію нотних і музикознавчих видань, дискографію, алфавітний покажчик творів. Загальний обсяг семитомника ‑ 2252 сторінки.

Завершальною частиною Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря»» є звукове видання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» ‑ перший системний, масштабний запис провідними українськими хорами 110 творів 86 композиторів.

Завдяки старанням авторському колективу здійснено величезну науково- дослідницьку, мистецтвознавчу роботу, результатом якої стали вступна стаття й передмова, супровідні статті до кожного тому й музичних альбомів, біографічні довідки про композиторів, ґрунтовний довідковий додаток до кожного тому (бібліографія нотних і музикознавчих видань, дискографія, алфавітний покажчик творів). Здійснено також науково-літературне редагування та звіряння поетичних текстів з академічним виданням «Кобзаря», музичне редагування й звіряння нот, добір творів для запису й підготовка до музичного виконання, мистецький супровід записів та подальше прослуховування, експертне оцінювання й музичне редагування.

У здійсненні запису Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й діаспори.

Велике розмаїття Хорової Шевченкіани являє джерельну народну основу співаної поезії Т.Шевченка педагогам і студентам музичних навчальних закладів, учителям і учням шкіл, хормейстерам і співакам, збагачує програми навчальних, професійних і самодіяльних хорів.

Це комплексне нотно-звукове видання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й Українського суспільства в цілому.

Поетичний геній Тараса Шевченка через український хоровий спів будить волю духу, єднає людей у народ, допомагає розвитку української музичної й загальнонаціональної культури.

Сила таланту Тараса Шевченка полягає в тому, що він надзвичайно лаконічно доносить до нас дуже багато своїх переживань і глибоких роздумів за долю України. Творчість Т.Шевченка наскільки геніальна, що непідвладна часові, і є актуальною для сучасної незалежної України. А хорові інтерпретації геніальної Шевченкової поезії та їх сучасне озвучення потужно посилюють сприйняття Шевченкового духу.

Тож цілісне нотно-звукове зібрання Хорової Шевченкіани стало гідним пісенним пам’ятником Великому Співцеві України.

Підтримую Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка в номінації «літературознавство і мистецтвознавство» за напрямом «мистецтвознавство».

 

Ігор ДЕМ’ЯНЕЦЬ,

доцент кафедри естрадно-вокального мистецтва

Закладу вищої освіти «Університет Короля Данила»,

кандидат мистецтвознавства,

заслужений діяч мистецтв України

 

Відгук

на Комплексне нотно-звукове видання Тарас Шевченко.

Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана.

 

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана складається з першого найповнішого, систематизованого нотного Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та записаного на його основі першого масштабного аудіовидання у трьох музичних альбомах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана і нотного додатку до нього Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране.

Пісенний «Кобзар» ‑ збірна назва масштабного, суспільно значущого комплексного нотно-звукового видання, що його здійснив за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря» Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду.

Перше найповніше, систематизоване науково-мистецьке Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та його хорове озвучення здійснено на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим диригентом і педагогом П.І.Муравським (1914-2014).

Пісенний «Кобзар» унікальний тим, що в ньому зібрано й системно упорядковано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини XIX до початку XXI ст. Систематизоване видання такої великої кількості хорових творів на поезію великого Співця України здійснено вперше.

Завдяки першому найповнішому, системному нотному зібранню й аудіозаписові Хорової Шевченкіани став доступний виконавцям, а відтак і широкому загалові майже весь співаний «Кобзар» в усьому розмаїтті пісенної поезії Тараса Шевченка.

Пісенний «Кобзар» ‑ своєрідний музичний ключ до проникливого сприйняття й цілісного осягнення Шевченкового поетичного світу. Високомистецьке хорове озвучення «Кобзаря» витончує відчуття й розкриває глибинну суть Шевченкової поезії, сприяє розвиткові хорового співу – базового мистецтва української культури. Пісенний «Кобзар» цілісно явив прадавню традицію українського хорового співу й феномен Хорової Шевченкіани.

Над Комплексним нотно-звуковим виданням Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана працював на безоплатній основі професійний авторський колектив мистецтвознавців, хормейстерів-практиків і шевченкознавців. За узгодженим рішенням авторського колективу, номіноване на премію Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана представляють автори: Шокало Олександр Андрійович, Миронюк Тарас Васильович, Гулковський Мірча (Мирослав) Ілліч.

Визначальна особливість суспільно значущого нотно-звукового видання Хорової Шевченкіани ‑  його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів.

У 2019-2020 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» безоплатно передав 1 000 комплектів Аудіовидання й 1000 примірників Вибраного вищим і середнім музичним навчальним закладам, спеціалізованим музичним школам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам України для освітньої й хорової роботи.

Це комплексне нотно-звукове видання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й українського суспільства в цілому.

У Пісенному «Кобзареві» зібрано твори різного ступеня складності, тож їх можуть виконувати як професійні й навчальні хори, так і самодіяльні хорові колективи.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровій практиці Муніципального закладу вищої освіти «Київська Академія мистецтв».

Хороспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка являють собою Хорову Шевченкіану ‑ надзвичайно багату й маловивчену сферу Шевченкознавства та українського музичного мистецтва.

Пісенний «Кобзар» як цілісне нотно-звукове зібрання започаткував новий напрям у Шевченкознавстві — Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Муніципальний заклад вищої освіти «Київська Академія мистецтв» підтримує Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року за напрямом «мистецтвознавство».

 

О.Г.БЕНЧ,

ректор Муніципального закладу вищої освіти

«Київська Академія мистецтв», професор, народна артистка України

 

ВІДГУК

на Комплексне нотно-звукове видання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана

 

Духовна сила Шевченкової поезії об’єднує Українців по цілому Світу в культурну цілісність і єднає з рідною Україною. Надзвичайну об’єднуючу силу має пісенна поезія Великого Співця України. Тому вихід у Світ Комплексного нотно-звукового видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана відкрило нові безцінні можливості для Українців через хоровий спів проникливіше відчути духовну силу «Кобзаря» та посилити взаємовідчуття згуртованості в культурній спільноті. Хоровий спів спонукає людей до співпраці, взаємодопомоги, що особливо важливо в нинішню тяжку пору Всеукраїнської визвольної війни.

Українська капеля бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка (м. Детройт) мала за честь брати участь у записові Хорової Шевченкіани і таким чином представляти українське хорове мистецтво діаспори у Всеукраїнському мистецькому проекті «Україна співає «Кобзаря» за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду під час наших гастролей по Україні.

Завдяки Благодійному фонду «Хорова школа Павла Муравського» українські культурно-освітні осередки по всьому Світу отримали нотні видання й аудіозаписи Пісенного «Кобзаря». Пісенний «Кобзар» заповнив нестачу нотних видань і якісних записів хорової музики та пройшов успішну апробацію в мистецьких відділах культурно-освітніх осередків Української діаспори.

А Українська капеля бандуристів, отримавши у своє користування Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» дістала більші можливості поширення Хорової Шевченкіани в Америці й по цілому Світу.

Ми й далі співпрацюємо в популяризації скарбів Пісенного «Кобзаря» з відомими в діаспорі подвижниками українського музичного мистецтва - Олександром Шокалом, Тарасом Миронюком, Мирославом Гулковським, завдяки самовідданій праці яких здійснено цей Всеукраїнський мистецький проект, започаткований незабутнім маестро Павлом Муравським.

Цілісне нотно-звукове зібрання під символічним найменням Пісенний «Кобзар» стало величним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Українська капеля бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка підтримує Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за напрямом «мистецтвознавство».

 

Олег Махлай

мистецький керівник і диригент

 

ЛИСТ-ПІДТРИМКА

 

Київська організація Національної спілки композиторів України підтримує подання збірки Пісенний «Кобзар» на здобуття Національної премії України імені Гараса Шевченка 2024 року за напрямом «мистецтвознавство».

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана започатковане благодійним фондом «Хорова школа Павла Муравського».

Визначальна особливість суспільно значущого нотно-звукового видання Хорової Шевченкіани - його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів. Окрім того, важливо, що це видання пропагує пісенно-хорову творчість саме українських композиторів. У Пісенному «Кобзареві» зібрано твори різного ступеня складності, тож їх можуть виконувати як професійні й навчальні хори, так і самодіяльні хорові колективи.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві та отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів та обласних навчально-методичних мистецьких центрів з цілої України, а також українських культурно-освітніх осередків з діаспори.

Це комплексне нотно-звукове видання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й Українського суспільства в цілому.

 

В.о. Голови КО НСКУ,

Лауреат Міжнародної премії ім. Лео Вітошинського, Лауреат премії ім. М.В.Лисенка,

Лауреат Мистецької премії «Київ» імені Артемія Веделя,

Заслужений діяч мистецтв України

Степурко В.І.

 

ВИДАНО НАЙБІЛЬШ ВИЧЕРПНИЙ АЛЬБОМ РОБІТ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО

 

Під час війни популярність Марії Примаченко в Україні й світі збільшилася у сотні, тисячі разів. Цього року вийшов друком найбільш вичерпний альбом робіт художниці. У ньому зібрані твори з 16 музеїв України. Над виданням чотири роки працювала команда професіоналів, до якої увійшли Михайло Андреєв, Олексій Данілов та Євген Матвєєв. Це вже шосте видання їхньої концептуальної серії «Державні зібрання України», якою вони опікуються понад 20 років.

В музеях України зберігається 1300 робіт Марії Примаченко, 650 з яких у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва.

Ось ще 15 музеїв, твори з яких увійшли до альбому «Марія Примаченко / Maria Prymachenko» з серії «Державні зібрання України»:

Дрогобицький краєзнавчий музей «Дрогобиччина»

Донецький обласний художній музей

Запорізький обласний художній музей

Іванківський краєзнавчий музей

Луганський обласний художній музей

Музей І.Гончара

Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав»

Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького

Національний музей народної архітектури та побуту

Національний музей Тараса Шевченка

Одеський художній музей

Сумський обласний художній музей імені Никанора Онацького

Хмельницький обласний художній музей

Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Галагана

Шевченківський національний заповідник

Тираж альбому «Марія Примаченко / Maria Prymachenko» з серії «Державні зібрання України» — 3000 примірників. Фотографії творів Примаченко для альбому робив, а також виступив як упорядник, знаний фотограф Михайло Андреєв. У його бібліографії це приблизно десятий великий альбом. Загалом пан Михайло знімав більше як для сотні книжкових видань.

Розповідає фотограф Михайло Андреєв:

Я займався фотографією тотально, згодом, у 1980-х роках, почав позаштатно працювати у видавництві «Мистецтво». Однією з робіт було створення путівника по Києву, у видавництві був цілий відділ путівників. Саме тоді я познайомився з Золотою пектораллю і подібними експонатами. Потрапив до Національного художнього музею, знімав ікони для цього путівника. Згодом зрозумів, що мені подобається фотографувати твори мистецтва, а коли працюєш із задоволенням, до тебе часто звертаються.

Катерина Лебедєва: Фотографувати картини дуже складно. Розкрийте, будь ласка, секрети вашої майстерності?

Михайло Андреєв: По-перше, треба хотіти зробити якнайкраще. По-друге, необхідно аналізувати свою роботу і серйозно ставитися до власних помилок. Завжди критично оцінюю свою роботу. Коли виникали питання, звертався до фотомайстрів старшого покоління, які теж працювали у видавництві «Мистецтво»: Валерія Моруженка, Віктора Хмари, Вадима Соловського. Загалом в Україні часів СРСР було обмаль людей, які займалися фотографуванням творів мистецтва, а зараз ще менше. Робота «громіздка», необхідно багато обладнання.

К.Л.: Що стало поштовхом для створення альбому серії «Державні зібрання України» саме про Марію Примаченко?

М.А.: Непогано знаю всі колекції, які зосереджені в Україні: і музейні, і приватні. Маю величезну повагу до робіт Марії Оксентіївни. Завжди, коли працював з її роботами, у мене значно підвищувався настрій. Вона була особливою людиною: це відчувається з робіт, не був особисто знайомий з нею. Примаченко не була аж такою популярною на момент своєї смерті.

К.Л.: Роботу над альбомом почали у 2019-му?

М.А.: Так, наприкінці року. В першу чергу отримали дозвіл у родини Примаченко на це видання. І поїхали збирати матеріал. Ми працюємо понад двадцять років завжди втрьох. Фотографуванням обʼєктів, як правило, займаюсь я, інколи з Даніловим. Обробкою файлів та підготовкою їх до поліграфічного відтворення, макетуванням займаються Данілов та Матвєєв. Важливий етап створення альбому редагування — це робота Данілова, а потім всі разом, як на художній раді, вивчаємо результат, вносимо правки аж поки самі у себе не приймаємо роботу! Твори Марії Оксентіївни представлені у 16 музеях України, від Дрогобича до Луганська. У Луганському обласному художньому музеї зберігається п’ять робіт, переважно ескізного характеру, і цікава картина (вертикальна, а не горизонтальна) «Богдан Хмельницький у молодих годах обучається на коні» (1968). У Олексія Данілова, який раніше був мером Луганська та майже професійно займався фотографією, дивом збереглася ця репродукція. Галина Чумак, яка була директоркою Донецького музею, зберегла у себе репродукції трьох робіт з цього музею.

К.Л.: Що зараз з роботами Марії Примаченко, які перебувають на окупованих територіях?

М.А.: Нібито вони на місці, але точно невідомо… У Маріуполі робіт Примаченко ніколи не було, а в Донецький і Луганський музеї вони потрапили через державні закупівлі. Ім’я Марії Оксентіївни завжди було на слуху у музейників. На Західній Україні роботи мисткині є у Дрогобичі та в музеї Шептицького. До речі, Олександр Ройтбурд дуже серйозно поставився до нашого альбому: коли зателефонував йому, він в той же день надіслав фото робіт. Ми відібрали три роботи Примаченко з Одеського художнього музею.

Фотографи в українських музеях зазвичай отримують дуже малу зарплатню, на рівні прибиральниці. Відповідно, професіонали не йдуть на такі посади: фотографом працює чийсь родич або знайомий, у якого просто є фотоапарат. Держава не закуповує обладнання для музеїв. Як наслідок: відсутність якісних фотографій музейних творів. Тож всі відзняті для альбому роботи Марії Примаченко (а фотографували ВСЕ, крім робіт з Національного музею народної архітектури та побуту, який надав репродукції) кріейтори альбому безоплатно віддали в музеї для довічного користування.

Як фотограф з великим стажем, розумію, що кожна наступна репродукція одній й тій самій роботі митця тільки шкодить, — розповідає Андреєв. — Бо роботу треба вийняти з пакета або рами, а це призводить до механічних пошкоджень. Необхідно вмикати освітлення: згідно з дослідженнями, деякі пігменти погано реагують на спалах. Графіку навіть не експонують при сонячному світлі.

К. Л.: Розкажіть про структуру альбому.

М. А.: Як не дивно, тут допомогла епідемія коронавірусу, бо ми розбіглися по хатах і мали час на структуризацію альбому. Я працюю не з екраном, а з видруками файлів розміром 10х15 сантиметрів. Спочатку розклали твори у хронологічному порядку, потім у тематичному. Примаченко відома завдяки своїм фантастичним звірям, своєму бестіарію, а ми побачили, що вона методично і продумано розповідала про всі сфери життя на цій території, навколо себе; про все, що тут відбувалося. Мисткиня сформувала у своїх картинах бачення українського Космосу. Альбом складається з семи розділів: Квіти, Птахи, Звірі, Українці та українки, Надзвичайні події, Пам’ять, Альбомчики. Примаченко дуже серйозно ставилася до необхідності пам’ятати наших предків і героїв: у неї є картини про невідомого солдата, пожежників Чорнобиля, моряків, космонавтів, Тараса Григоровича Шевченка…

К.Л.: Що сказала б Марія Оксентіївна всім українцям зараз?

М.А.: Живіть у мирі, шукайте миру. Війна для неї — найстрашніше, що може бути. Друга світова війна забрала у неї чоловіка, з яким поспілкувалась всього лише рік. Примаченко проти війни та звеличує тільки мир.

 

Катерина Лебедєва

Джерело: esthetegazeta.com