Офіційний веб-сайт

Подані роботи

Автор(-и): Микола Павленко / Розділ:

Книга «Кривавий герць на скрижалях історії», автор: Микола Павленко, видавництво «Прометей», рік видання: 2023.

Висунуто видавництвом «Прометей».

 

Історико-пригодницький роман «Кривавий герць на скрижалях історії» Миколи Павленка

 

Постать сучасного українського письменника, активного громадського діяча Миколи Павленка широко відома в Україні та за її межами.

Передмова

 

У нашій літературі небагато знайдеться письменників настільки тематично урізноманітнених, як Микола Павленко.

Перу заслуженого працівника культури України, лауреата Міжнародних літературно-мистецьких премій ім.Григорія Сковороди та ім. Володимира Винниченка, дипломанта конкурсу Літературно-наукового фонду ім.Воляників Швабінських і володаря медалей «Григорій Сковорода» й «Іван Франко» Національної академії педагогічних наук України належить чотирнадцять прозових книг, і всі вони неординарні за своїм світосприйняттям, несхожі між собою та неочікувані для читача.

Візьмемо до прикладу історико-пригодницьку кіноповість «Холодноярські тризуби, або пригоди Якоба Штофке в Україні», написану на реальних подіях, що відбувалися в холодноярських краях Черкащини — і поряд з нею «Струмуюче крізь нас Життя безмежне, або Право на безсмертя», науково-фантастичну оповідь, насичену повчальними фактами та несподіваними гіпотезами щодо вічних питань безсмертя й людської обдарованості. Й багато інших творів, які охоплюють, чи не всі сфери духовного життя людини. Та попри такі розмаїття творчих уподобань і тематичну по­ліфонічність, Микола Павленко кожного разу залишається надзвичайно оригінальним письменником, який художньо переосмислив і зумів поєднати здавалося б і зовсім не поєднуване: правдиву, гірку українську історію і веселі захопливі пригоди своїх героїв, фантастику і життєву правду, фактаж і надприродне, достовірність і найвищу людську мрію («Біблія Розуму, або як стати щасливим»). Ось чомуУ нашій літературі небагато знайдеться письменників настільки тематично урізноманітнених, як Микола Павленко.

Перу заслуженого працівника культури України, лауреата Міжнародних літературно-мистецьких премій ім. Григорія Сковороди та ім. Володимира Винниченка, дипломанта конкурсу Літературно-наукового фонду ім.Воляників Швабінських і володаря медалей «Григорій Сковорода» й «Іван Франко» Національної академії педагогічних наук України належить чотирнадцять прозових книг, і всі вони неординарні за своїм світосприйняттям, несхожі між собою та неочікувані для читача.

Візьмемо до прикладу історико-пригодницьку кіноповість «Холодноярські тризуби, або пригоди Якоба Штофке в Україні», написану на реальних подіях, що відбувалися в холодноярських краях Черкащини — і поряд з нею «Струмуюче крізь нас Життя безмежне, або Право на безсмертя», науково-фантастичну оповідь, насичену повчальними фактами та несподіваними гіпотезами щодо вічних питань безсмертя й людської обдарованості. Й багато інших творів, які охоплюють, чи не всі сфери духовного життя людини. Та попри такі розмаїття творчих уподобань і тематичну поліфонічність, Микола Павленко кожного разу залишається надзвичайно оригінальним письменником, який художньо переосмислив і зумів поєднати здавалося б і зовсім не поєднуване: правдиву, гірку українську історію і веселі захопливі пригоди своїх героїв, фантастику і життєву правду, фактаж і надприродне, достовірність і найвищу людську мрію («Біблія Розуму, або як стати щасливим»). Ось чому ми говоримо, що за рівнем своєї художньої зацікавленості Микола Павленко стоїть в одному ряду з кращими сучасними письменниками.

Книжка, яку тримаєте в руках — це продовження у часі подій, закорінених у роки Української національної революції 1917-1921 років. Водночас історико-пригодницький роман «Кривавий герць на скрижалях історії» переносить читача в наш сьогоднішній 21-й вік, коли перед Україною знову постав той самий давно знайомий ворог з кремлів­ської кривавої камарильї. Переконаний, що цей актуальний і сьогодні, талановито написаний твір, не залишить байдужим жодного читача.

 

Віктор Терен,

поет, прозаїк,

громадсько-політичний діяч

Коментарі
Автор(-и): Вадим Пепа / Розділ:

Книга «Володар грому», автор: Вадим Пепа, видавництво «ТОВ «Меркюрі-Поділля» (м.Вінниця), рік видання: 2020.

Висунуто Національною спілкою журналістів України.

 

Книга «Володар грому» Вадима Пепи

 

Пепа Вадим Іванович ‑ заслужений журналіст України, член Національної спілки курналістів України з 1966 р., член Національної спілки письменників України.

Едуард ОВЧАРЕНКО

 

Лавреат літературно-мистецьких премій імені Івана Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара, письменник Вадим Пепа презентував у Національному музеєві літератури України свою нову книжку «Володар Грому».

 

В анотації до видання вказано, що Михайло Грушевський без тіні сумніву стверджував: анти – предки українського народу. Візантійський історик і письменник Прокопій Кесарійський у VІ писав: «племена ці, Sclaveni й Antes не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді, і від того в них вигідні і невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владика всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин». На жаль, поважний свідок не назвав імені «творця блискавки».

Письменник Вадим Пепа у творі на історичну тематику доводить, що Кий, Щек, Хорив і Либідь – божества дохристиянських, язичницьких вірувань українських предків. Саме Кий – «творець блискавки». Громовержець. Разом зі Щеком, що ховає тлінне людське тіло, Хоривом – життєдайним сонцем і Либіддю – Ранковою Зорею увінчують місто над Дніпром. Вражений величчю Києва, видатний французький письменник Оноре де Бальзак порівняв побачене з вічним Римом…

На початку презентації присутні вшанували пам’ять видатного українського мовознавця Івана Ющука, з якими Вадима Пепу єднало багато років творчої дружби.

Як зізнався автор, своєю новою роботою він вкотре намагався довести, що «ми на цій землі вічні», від самого створення світу.

Директор геополітичного центру «Євразія»Михайло Гречка зазначив, що об’їздив багато країн, але такої родючої землі, як в Україні, не бачив ніде. Тут живуть духовно багаті люди, однак були і залишаються загрози цій землі, людям, імовірно, вони не оминуть і наших нащадків. На переконання пана Михайла, автор не випадково обрав таку назву книги – це застереження нам усім.

На думку письменника Віктора Женченка, Вадим Пепа дослідив місце України серед інших країн світу, з її народом, мовою, культурою і, головне, історією. У виданні зібрано унікальний історичний матеріал.

Голова Київської організації Товариства «Знання»Василь Неволов розповів про діяльність Вадима Пепи для пропаганди наукових знань, про його багаторічну співпрацю з цим товариством і запропонував наступну презентацію книжки «Володар Грому»провести у стінах Університету сучасних знань, аби більше людей мали змогу з нею ознайомитися.

Головна редакторка журналу «Оксамит України»Тамара Маркелова зазначила, що має у своїй приватній бібліотеці всі книжки Вадима Пепи. Вже кілька разів їх перечитувала, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Такі видання сьогодні дуже потрібні студентам. Розповіла про літню школу журналістики, яка нині працює при Університеті Державної податкової служби України. Запросила долучитися до її роботи автора презентованої книжки.

Учений-мікробіолог Богдан Мацелюх підкреслив, що книги В.Пепи відіграють помітну роль у вихованні молодого покоління. Прийде час, коли люди почнуть більше цікавитися своїм походженням, своїм корінням. Поступово відбуваються позитивні зміни у свідомості нашого народу, лише хочеться, щоб цей процес відбувався швидше.

Член-кореспондент Національної академії наук України Дмитро Степовик у своєму виступі звернув увагу, що у нас поки що мало написано про період української історії від початку нової ери до Хрещення Русі. Маємо прекрасну язичницьку історію до 988 року, завдання істориків її дослідити.

А письменник та журналіст Петро Шульга наголосив, що Вадим Пепа здійснює величезну пошукову роботу в архівах. За останні п’ять років він видав низку книжок.

Завершальним акордом вечора стало привітання Вадима Пепи колективом Національного музею літератури України з нагоди 85-літнього ювілею, який він відзначив цьогоріч.

 

Джерело: газета «Слово Просвіти»

Коментарі
Автор(-и): Дмитро Лазуткін / Розділ:

Книга поезій «Закладка», автор: Дмитро Лазуткін, «Видавництво Старого Лева» (м.Львів), рік видання: 2022.

Висунуто Громадською організацією «Культурний формат».

 

Книга поезій «Закладка» Дмитра Лазуткіна

 

В’ячеслав Левицький про книжку Дмитра Лазуткіна «Закладка»

 

Поки любителі метафор та поезії в очікуванні на нову книжку Дмитра Лазуткіна, літературознавець В’ячеслав Левицький у післямові детально її аналізує. До «Закладки» увійшли тексти, написані під час карантину, а згодом лірика і соціальні мотиви доповнилися війною, яка цього разу підійшла впритул до кожного. Гострі емоції, пронизливі образи і чуттєва романтика – палітра емоцій віршів Лазуткіна надзвичайно широка. Ділимося фрагментом з післямови.

***

Після попередніх збірок «Червона книга» (2015) й «Артерія» (2018) поет дедалі виразніше зіставляє зовнішні потрясіння і внутрішній світ своїх персонажів. Зокрема, російсько-українська війна постає не лише резонансною темою, не просто вервечкою трагічних новин чи абстрактним театром бойових дій, а періодом, коли людина стійко переосмислює свої душевні травми. Так відбувається з кожним і кожною незалежно від відстані до фронту. Ремарка про те, що «полонених не беруть», яка зненацька з’являється в любовному вірші, може перерости в іще більш несподіваний фінал. «Розсипається вітчизна // починається зима» («Я не здався я не зрікся...»), — стверджує ліричний суб’єкт, і після цих моторошних слів хочеться поспівчувати не лише йому.

Серед героїв Лазуткіна, здається, ніхто не втомлюється від війни, натомість призвичаюється до її викликів і вдосконалює техніку боротьби. Раніше письменник зауважував: «моє покоління приходить до тями // як вовк із мультфільму “ну, постривай!”» («Моє покоління...»). Без сумніву, покоління отямилося (якщо, справді, було цілком безтурботним). Тепер будь-яка з молодших генерацій, озираючись у минуле, не потребує посилань на мультики. На передньому плані опиняються суворіші деталі, адже мовиться про людей, що «народилися в темну годину» і «їли кров’янку для гемоглобіну», але несуть засвічену ватру в очах («Ми народилися...»). Зрештою, така думка іноді викладається жорстокіше: «є хтось приречений в цьому порідді // саме на ньому тримається віра» («Вербна неділя»).

Дмитро Лазуткін стає автором дедалі дошкульнішої соціальної лірики. Звісно, письменник, як і раніше, уміє захоплюватися навколишніми реаліями й помічати яскраві типажі. Упродовж 2000-х років він одним із перших примирив українську поезію зі здоровою споживацькою культурою та довів, що ґаджет, професія з індустрії розваг або модний вид дозвілля можуть віднаходити повносилі художні відображення. У новій книжці теж багато знаків нашого повсякдення: кредитори й інвестори, краєвид масиву на лівому березі Дніпра, «вірусне лезо весни», «жінки у коротких сукнях», прогнози таксистів... Навіть красивезний супермаркет, після відвідин якого почуваєшся дельфіном.

Джерело: starylev.com.ua

 

Військовий кореспондент, спортивний коментатор, поет Дмитро Лазуткін презентував у Житомирі свою нову збірку віршів «Закладка».

 

«Річ у тім, що від початку війни я отримав акредитацію Міністерства оборони, як кореспондент, який може працювати в зоні бойових дій. Відповідно, це наклало відбиток на те, що було написано. Важко було вирішити, чи залишати цюкнигув початковому варіанті, або все таки додавати нові тексти. Я повагався і зрозумів, що зараз час цих віршів та інтегрував їх у книгу. Як на мене, вийшло дуже органічно», - розповів Лазуткін.

За його словами, спочатку книга планувалася як збірка ліричних текстів, але війна внесла свої корективи. Як стверджує автор, його книга – це своєрідний поетичний репортаж та поетична фіксація реальності. У ній зібрано чимало текстів із часів АТО та волонтерських поїздок на схід України. Орієнтовно чверть віршів написані вже з початку повномасштабної війни.

«Всі історії, які є в нових текстах, побудовані на реальних персонажах та подіях. Зокрема, там тексти, навіяні подіями в Маріуполі, поїздками в Бахмут, Дергачівський район на Харківщині», - додав Лазуткін.

Перша презентація книги «Закладка» відбулася в Києві. Після Житомира автор поїде в Івано-Франківськ та інші українські міста.

Дмитро Лазуткін відомий як автор текстів пісень гурту «Kozak System». Зокрема, це «Реквієм» і «Така спокуслива».

 

Джерело: Укрінформ

Коментарі
Автор(-и): Василь Яременко / Розділ:

Книга «Борис Грінченко – національної ідеї смолоскип», автор: Василь Яременко, видавництво «ТОВ «Юрка Любченка», рік видання: 2022.

Висунуто Національною спілкою письменників України.

 

Науково-критичне видання «Борис Грінченко – національної ідеї смолоскип» Василя Яременка

 

Наукова і епістолярна спадщина Бориса Грінченка

в осмисленні Василя Яременка

 

Українська література для професора Василя Васильовича Яременка (нар. 1931 р.), Учителя, який виховав кілька поколінь філологів (35 років викладав у Київському університеті імені Тараса Шевченка), — особливий ціннісний феномен, центральне явище національного життя, її найкраще історичне, творче і моральне досягнення. Коло наукових зацікавлень ученого величезне (давня література, повернення заборонених імен, перевидання вагомих праць, упорядкування хрестоматій, словникарство), і скрізь він плекає історичну пам’ять, духовні скарби українського народу. Але, як зазначає дослідник, усе, що йому вдалося зробити за досить довге життя у філологічній науці, позначено насамперед впливом постаті Бориса Грінченка як людини та його творчості. «У кожному напрямку моєї наукової діяльності, — пише дослідник, — присутній не тільки дух Грінченка, а й високий зразок для наслідування. І я намагався все своє творче життя іти за цим неперевершеним зразком» (с.3). Усе життя він намагається протистояти «забуттю» свого героя: адже Грінченка забороняли в радянські часи. Його, на жаль, не знають і досі — переконаний В.Яременко.

Праця вченого в грінченкознавстві увінчалася виходом монографії «Наукова і епістолярна спадщина Бориса Грінченка». У вступі автор оглядає свій шлях до осягнення постаті цього діяча, який почався від курсової роботи на третьому курсі Київського педінституту ім. О.М.Горького під керівництвом П.К.Волинського. Далі було написано передмову до 2-томника Бориса Грінченка, захищено (хоч із значною затримкою через ідеологічні причини) першу в Україні кандидатську дисертацію про цього письменника — «Прозова творчість Бориса Грінченка» під керівництвом І.І.Пільгука. Ідея створення Центру грінченкознавства у педінституті ім.О.М.Горького під керівництвом професора І.Пільгука та за участю В.Чорновола в 1960-х роках була похована органами безпеки. Через багато десятиліть центром дослідження і видання спадщини Бориса Грінченка стає створений у незалежній Україні Київський університет імені Бориса Грінченка. Із переходом на роботу провідним науковим співробітником лабораторії грінченкознавства Василь Васильович зосереджує наукові задуми переважно на вивченні творчості Бориса Грінченка. Професор В.Яременко зазначає особливу роль керівника проекту з видання спадщини Грінченка академіка Віктора Олександровича Огнев’юка, який обрав найоптимальнішу структуру «Зібрання творів»: у ньому немає суцільної нумерації томів. Є тематичні серії, що складаються з кількох книг кожна. Така стратегія підготовки текстів відповідає характеру матеріалу і дає змогу доповнювати кожну серію наступними книгами без порушення нумерації томів. Значна кількість праць Грінченка була надрукована вперше за автографами, що зберігаються в ІР НБУВ та багатьох інших архівах України. Вдалося ввести у видання документи, що зберігаються в архівах Москви, Києва, Харкова, Чернігова, Львова, Дніпра, Миколаєва. На підготовку 17 книг многоцінної наукової й епістолярної спадщини, що вийшли друком, витрачено шість років. В.Яременко невтомно працював: писав передмови, примітки, коментарі. Збирання літературознавчої спадщини досі триває. Деяких видань, у яких друкувалися статті Грінченка, розшукати не вдалося. Окремі праці знайдено, коли вже том був упорядкований. Немає жодних сумнівів у тому, що ця робота безпрецедентна щодо охоплення матеріалу, ретельності його текстологічної підготовки та коментування. Уявити, що в недалекому майбутньому хтось перевершить це видання спадщини Грінченка, дуже важко.

Отже, В.Яременко протягом десятиліть планомірно і стабільно створює фундамент переосмислення всієї спадщини письменника Особливістю підходу дослідника є розуміння того, що збагнути глибину і велич такої особистості, як Борис Грінченко, можна лише тоді, коли пізнаєш усі сторони його життя і діяльності. Комплексний характер дослідження визначив структуру книжки, що має багато розділів відповідно до різногранної діяльності Будівничого українського світу, як називає Б.Грінченка Василь Яременко. Книжка містить різноплановий матеріал: біографічний, літературознавчий, мовознавчий, етнографічний, публіцистичний, просвітницький, фольклорний, епістолярний. Назви розділів, підрозділів, додатків монографії глибокі, методологічно продумані, яскраво індивідуальні. Матеріал монографії ‑ результат великої пошукової роботи, насамперед це стосується відновлення біографічного контексту життя Грінченка (переважно за архівами) та його оточення. Ця праця систематизує накопичені знання та узагальнює ідеї, висловлені раніше, і є водночас формою наукової творчості: в основний «сюжет» праці вклинюються численні відступи, ремарки, коментарі, штрихи, що розширюють науковий контекст і засвідчують прагнення дослідника ак­туалізувати спадщину свого «патрона».

Перший розділ монографії названо «Сам про себе і жандарми про нього». Тут опубліковано 5 автобіографій Грінченка, що звірені з оригіналами з Інституту рукопису НБУВ, із докладними примітками до кожної. Деякі автобіографії написані від третьої особи. Це, фактично, літературознавчі статті про себе, написані, зокрема для «Исторії літератури руської» О.Огоновського, для видавництв «Вік» і «Час». Є лист-автобіографія до Івана Липи. Є, за визначенням В.Яременка, своєрідна енциклопедична автобіографія, що лежить на порубіжжі кількох жанрових форм. Це стаття про самого себе для «Большой Знциклопедии» за ред. С.Южакова і проф. П.Мілюкова (1900-1904 рр.). Усі автобіографічні матеріали Б.Грінченка, зібрані Василем Яременком в одній публікації, є не тільки джерельною базою для його життєпису, а й оригінальним документальним матеріалом для характеристики літературного, наукового, видавничого, суспільно-політичного життя кінця XIX ‑ першого десятиліття XX ст. Це вагомий внесок у дослідження творчої біографії письменника, оскільки містить багато документованих подробиць його життя, досі або маловідомих, або не відомих зовсім. Важливими є і теоретичні розмисли про автобіографію, екскурси в минуле цього жанру. У розділі вміщені також справи жан­дармських управлінь, департаменту поліції, які заводили на Бориса Грінченка від 1879 року, коли він був учнем Харківського реального училища, і до 1906 року. Ці «робочі матеріали» показують, як російське самодержавство чинило тиск не лише на Бориса Грінченка, а й постійно переслідувало, забороняло українське слово.

У розділі «В усіх наукових, зокрема літературознавчих, іпостасях» запропоновано авторську інтерпретацію наукової спад щини Бориса Грін­ченка і йдеться про її непроминальне значення. Досі не було обрано, ви­словлюється В.Яременко, літературознавчого альпініста, котрий би піднявся на головну, без сумніву, священну, вершину української літера­турознавчої, етнографічної, фольклористичної, педагогічної, мовознав­чої, журналістської науки кінця XIX — початку XX ст., якою насправді є наукова спадщина Бориса Грінченка. Його автор ставить поряд із по­статями Івана Франка і Володимир Гнатюка в Галичині, а на Наддніпрянщині ‑ поруч із Агатангелом Кримським і Сергієм Єфремим.

Особливе місце, вважає В.Яременко, належить етнографічним і фольклорним матеріалам, видаючи які, Грінченко фактично представив документи для самоідентифікації української нації з високою культурою і неповторною духовністю. Чотири випуски його «Етнографічних матеріалів», за образним висловом В. Яременка, ‑ це Паспорт нації, а паспорт у всіх народів є власністю держави, її символом і головним документом суверенності.

В. Яременко вводить у науковий обіг жанр літературознавчої панорами, яка дає змогу максимально стиснути потрібну інформацію. На першому плані в ній — основне, а на другому і третьому — можуть бути факти і явища, які суттєво доповнять дослідження. У дефініцію жанру «літературознавча панорама» автор монографії вкладає первісне значення грецького слова «панорама», це загальний огляд літературознавчого ландшафту ‑ картин, художніх творів, наукових праць, історичних подій і боротьби за ідеал, у прикладанні до спадщини Б.Грінченка. Докладно В.Яременко аналізує енциклопедичну статтю «Малорусская литература» із «Большой знциклопедии» С.Южакова, якою відкривається перша книга «Літературознавчої спадщини» Б.Грінченка. Ця стаття, переконує автор монографії, дає неубутний джерельний матеріал для реконструкції літературного процесу XIX ст. Якщо до «Малорусской литературы» приєднати статті «Украинская повесть», «Украинские альманахи», «Украинские календари», то й матимемо «Історію української літератури» від Бориса Грінченка, а окремими її розділами — історико-літературні нариси (частина яких надрукована у «Зібранні творів» уперше) про М.Шашкевича, П.Куліша, Л.Глібова, О.Марковича, С.Руданського та ін.

Досить цікавим стало представлення Б.Грінченка «В іпостасі теоретика літератури» (так названо один із підрозділів монографії). Адже Борис Грінченко теорії літератури не написав. Але в архіві зберігаються дві статті вченого, які з певними застереженнями В. Яременко зараховує до теоретичних. Окрім того, блискітки теоретико-літературних думок Грінченка спалахують у його історико-літературних нарисах про П.Куліша, Ганну Барвінок, Л.Глібова, І.Котляревського, Г.Квітку- Основ’яненка, П.Кузьменка, В.Александрова, Т.Зіньківського, М.Шашкевича, С.Руданського, І.Нечуя-Левицького та ін. Це справді вершинне (і не тільки для свого часу!), переконаний В.Яременко, українське літературознавство.

Окремий підрозділ — про рецепцію творів Тараса Шевченка — названо: «Б.Грінченко: «Його “Кобзар” зробивсь моєю Євангелією...». Автор простежує, як у кожній наступній «Автобіографії» письменника поширюється сфера впливу творчості Шевченка на його наукову і художню творчість, показує передумови Грінченкового шевченкознавства. У його часи потрібний був Шевченко вже не українофільського прочитання і тлумачення, і діяч подав його по-новому, зокрема, …

 

Публікується в скороченій редакції.

 

Автор: Галина Александрова,

доктор філологічних наук

Коментарі
Автор(-и): Ярина Чорногуз / Розділ:

Книга поезій [dasein: оборона присутності], автор: Ярина Чорногуз, видавництво «Віхола», рік видання: 2023.

Висунуто Громадською організацією «Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу».

 

Книга поезій [dasein: оборона присутності] Ярини Чорногуз

 

Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

РЕКОМЕНДАЦІЯ

 

Лірика Ярини Чорногуз ‑явище для української літератури нове, але не малопомітне.

На сьогодні ми маємо лише дві невеликі поетичні збірки Чорногуз, тож скептики можуть сказати, що з таким доробком зарано претендувати на Шевченківську премію. Та й вік 28 років начебто «не той», щоб кандидувати на таку високу нагороду. Але на війні дорослішають швидко. Дорослішають самі люди, їхні почуття, а відтак і їхня творчість. Тож поезія Ярини Чорногуз є достатньо зрілою для того, щоб мати найвищу літературну відзнаку України. Відзначаючи молоду поетку, ми ще й визнаємо внесок того покоління, усе доросле життя яких припадає на війну з росією.

Однак помилкою було б вважати, що Ярину Чорногуз висувають на Шевченківську премію лише тому, що вона молода військовослужбовиця бойового підрозділу, жінка, представниця літературної династії. Не варто, звісно, відкидати спадкову обдарованість Ярини, але її поезія цінна сама по собі, без додаткових прелюдій та епітетів. Карбований, як казали в часи Миколи Бажана, верлібр ‑візитівка її лірики. Розмір віршів Ярини Чорногуз ‑чіткий і ритмічний, немов кулеметні черги різної тривалості. Вона пише здебільшого про власний бойовий і чуттєвий досвід, про кохання під час лихоліття, але це не вірші «акина», який занотовує усе побачене. Ярина Чорногуз всотує у себе енергетику спочатку окопної, а згодом і повномасштабної війни і передає у своїх віршах як певний духовний досвід. Недарма автор передмови до першої збірки віршів Чорногу ‑філософ Тарас Лютий ‑назвав її лірику такою, що нагадує камлання шамана. Так, у ритміці, повторах і образності (наприклад, вона часто згадує Змія ‑образ прадавнього зла і мудрості одночасно) є щось від первісної «трансової»поезії, від віршів американського «шамана»1960-х Джима Моррісона. Такий стиль письма я би назвав унікальним для сучасної української літератури.

Антична, біблійна та екзистенціалістська образність Ярина Чорногуз немов повертає нас в часи неокласків, але політ фантазії постійно приземлюється: це все відбувається тут і з нами, і нехай Сіверський Донець став нашим Стіксом, куди падають нерозірвані снаряди і де зникають тіла тих, хто не здолав переправу, а Дикий степ перерізаний териконами і промзонами ‑це не просто картинка, а сувора реальність, в якій довелося опинитися тим,хто пішов на війну. Та реальність, яку не збагнути тим, хто звик стежити за війною у власному смартфоні.

Війна загострює відчуття настільки, що те «піднесене», про які писали в своїх трактатах романтики, не змушує поетку довго чекати. «Ті, що мають загинути у бою, мають занадто ясні очі», ‑пише Ярина Чорногуз, і я згадую першого загиблого у моєму батальйоні ‑Андрія, його очі. Звідки вона знала, ми ж воювали на різних ділянках фронту?! Мабуть, так подумав кожен воїн, який гортав книжку поезій Ярини Чорногуз.

Вірші Ярини Чорногуз ‑це не просто щоденник особистих почуттів. Це справді громадянська лірика, але написана без пафосу, властивого поетам попередніх епох. Поетка уникає дидактичних повчань, але разом із тим вміє вразити своїм словом, зачепити за живе. «Брехня з ’являється із забуття», ‑короткою чергою застерігає нас поетка. І так само коротко й влучно каже: «плоди війни ніколи не бувають спілими Це вона про полеглих. Так, загиблий юнак, що не лишив по собі нащадків, ‑трагедія, і не менша трагедія ‑осиротілі діти більш зрілих бійців.

Якось у розмовах з Яриною зайшлося про те, що «війна ‑це про нелюдське і надлюдське». Вона це добре передає у своїх віршах і часто апелює до доби бароко, а сучасність зве «голим бароко». Бо саме бароковій традиції властива одночасна естетизація прекрасного і потворного. Дивним чином ця давня традиція відродилася у поезії Ярини Чорногуз, де серед болю, страждань і смерті знаходиться місце коханню і життєствердності, прагнення «посадити рослину у ще незаміноване поле А коли стандартних «набоїв», себто слів поетці бракує, вона сміливо імпровізує з оказіоналізмами і народжуються авторські «фарбокров»або «передпекло».

Окрім усього згаданого вище, варто зазначити, що перша збірка Ярини Чорногуз «Як вигинається воєнне коло»відзначена премією видавництва «Смолоскип»у 2020-му році. Відомо, що підписані контракти на переклад збірки [dasein: оборона присутності] на польську та німецьку мови. Ці факти об’єктивно свідчать про непересічність таланту Чорногуз.

Тож я рекомендую Ярину Чорногуз на здобуття найвищої державної відзнаки України у галузі культури і прошу Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка підтримати її кандидатуру.

 

З повагою,

Дмитро Крапивенко,

журналіст, редактор,

військовослужбовець Збройних силУкраїни

 

Коментарі
Автор(-и): Олександр Михед / Розділ:

Книга «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», автор: Олександр Михед, «Видавництва Старого Лева» (м.Львів), рік видання: 2023.

Висунуто «Видавництвом Старого Лева» (м.Львів).

 

Книга «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення»ОлександраМихеда

 

«Книга, сповнена віри». Олександр Михед презентував видання «Позивний для Йова»на Meridian Czernowitz

 

У Чернівцях на XIV міжнародних поетичних читаннях Merіdian Czernowitz письменник та військовий ЗСУ Олександр Михед презентував видання «Позивний для Йова». Це – дев'ята книга автора. У ній письменник переповів історії зі свого життя та своїх друзів під час повномасштабної війни. Над виданням Михед працював впродовж 13 місяців.

Про це авторрозповівпід час презентації книги.

 

«Віра, яка є неухильною»

 

Перші записи до майбутньої книги письменник почав робити ввечері 24 лютого. Згодом розмістив події та історії у хронологічному порядку.

«Мені здавалося надзвичайно важливим фіксувати емоції та думки, які виникали в очевидців. Мені було важливо залишати наївність перших днів. Не вдавати, що ми були мудрішими»,—розповідає Михед.

У книзі Михед зібрав чотири історії. Одну з них розповідає мати письменника Тетяна Михед. Іншу – військовий Євген Терещенко, який у 2014 році захищав Донецький аеропорт та повернувся знову на фронт під час повномасштабної війни. Також є розповідь від імені журналіста Євгена Спіріна, який допомагав ексгумувати тіла з масових поховань у Бучі.

У книзі автор поєднав художній жанр з нон-фікшеном. Зокрема, в основі назви книги – історія про біблійного Йова.

«Йову випало стільки випробувань, і його віра залишається неухильною. Я згадую цю історію, коли починаю думати, скільки взагалі горя може витримати людина. І до якої межі українцям його витримувати, на якій вірі можна не їхати глуздом? Люди кажуть: «Ми віримо в ЗСУ». Це частина віри, якою сповнена ця книжка»,—розповідає автор.

 

«Важливо зберігати спогади»

 

В одній із історій книги йдеться про те, як повномасштабне вторгнення впливає на дітей. Це розповідь про 14-річну дівчинку, яка з мамою намагалась виїхати з Бучі. Окрім того, автор розповідає про втрату дому, приєднання до лав ЗСУ, а також в окремому розділі веде хроніку воєнних злочинів.

 

«Для мене ця книжка – це розтягування можливостей. Наскільки далеко ти можеш зайти, описуючи дійсність? Памʼять бреше. Вона хоче сказати, що все було не таким страшним. Хоче вдавати, що цих всіх мікрожахливих деталей не було. Але все одно з'являються спалахи трагедій. Мені важливо тримати спогади перших 13 місяців максимально кристалізованими».

 

Олександр Михед від початку повномасштабної війни вів фотощоденник, за яким художник Мітя Фєнєчкін зробив ілюстрації до книги. Він також намалював обкладинку — це малюнок за світлиною письменника, яку Михед зробив у помешканні батьків у Бучі. Вікна з житла виходять на Гостомель та аеропорт.

 

Автор: Анасиасія Лупашку

Джерело: Суспільне

Коментарі
Автор(-и): Володимир Олійник / Розділ:

Книга поезій «Вогнемет», автор: Володимир Олійник, видавництво «Український клуб», рік видання: 2023.

Висунуто Хмельницьким національним університетом гуманітарно-педагогічним факультетом.

 

Книга поезій «Вогнемет» Володимира Олійника

 

РЕЦЕНЗІЯ

на збірку віршових творів Володимира Олійника «Вогнемет»

 

Маємо нову збірку подолянина Володимира Олійника, версифіковані смисли якої чітко виявляють ключові думки автора, а коґеренція не викликає жодних сумнівів. Так само зі знаковістю денотатів текстового простору ‑війна з країною-агресором як екзистенційне протистояння Добра і Зла, а також ‑монадове живе буття сучасної України.

Крізь весь текст проглядається епіцентровий наратив: чим саме є авторське Слово : «Слово моє мій вірний вогнемет!» Тут ‑безкомпромісна особистісна позиція українського патріота, для якого літературна творчість ‑культурний фронт проти войовничо агресивної московської держави.

Автор часто-густо вдається до образного паралелізму історичного минулого й сучасного: козак Мамай ‑ співак Володимир Сліпак, який, перебуваючи у складі ЗСУ, зауважував: «Моя душа тут вдома».

Є також вдале зауваження узагальненої психоментальної риси українського захисника: усвідомлення смертельної небезпеки і одночасна готовність іти в бій (див.: «Згущаються зловіщі темні хмари...»). Тут же є й меседжі на адресу агресорів: «недолюдки і покручі убогі, убивці... / Втопити б вас у сльозах матерів». Або: «Народ якийсь жахливий... / Не терпить, / Якщо поряд хтось щасливий.../ ... Недонарод, ‑мордер і ґвалтівник...».

Не залишать читачів байдужими лаконічні рядки, де є спроба вжитися в душу нашого вояка: «Любов... І ‑ Війна. Батьківщина». Цілком переконливою є й спроба передавання його самовідчуття: «Душа болить. / А гнів ‑ кипить! / А серце плаче...»

Читач не зможе не розділити впевненість автора в переможному майбутті України: «Тримайсь і уцілій, козаче! / Нема й не буде переводу / Козацькому святому роду!»

Є й переконливе зауваження ролі і значення нашої пісенности у цей відповідальний для України час: «Пісня рідна в душу лине...». Невідємним від цього є тримання зв'язку із духовою спадщиною майстрів слова попередніхчасів: «Дивлюся Вінграновського і плачу / Такий у серці небуденний щем... / Із нами Наливайко і Хмельницький, / Мазепа і Тарас, Гончар і Стус...»

Імпонує також авторська солідарність і повага до інших держав у боротьбі з агресором. Як-от, Польщі: «І ви подали руку нам, братове, / у віроломний грізний час біди... / супроти божевільної орди... / Друг пізнається у випробуванні! / Нема дороги у ярмо назад!.. / Рятує українця польський брат!». Тут же, знов ‑ історичні аналогії: діячі культури України і Польщі ‑у боротьбі за волю своїх народів‑ у присвяті подільському поетові, воїну, повстанцю Маврицію Гославському: «Маврицію, мій мужній побратиме, / за волю Польщі ти пішов на бій... / Поезія твоя і нас вестиме, / Щоб волю мати на землі своїй!.. / На бій! На бій! / Разом‑ до перемоги! / Наш побратиме з вічності й вогню... / Ми воїни єдиної залоги...».

Автор виявляє щиру повагу військовим лікарям у присвяті Олександрові Данилюку, який врятував життя 95-тьом нашим бійцям і написав книгу «Ті, що стомились боятись».

Резонує з нашими почуваннями й авторове бажання долучитися до душевних переживань наших поранених захисників: «В лікарняній палаті / з пораненими бійцями... / в мовчанні / спілкуємось чисто серцями... / Сниться бій, / Сниться бій...». Він не приховує свій сердечний біль за наші втрати у війні з сучасними дикунами і водночас вірить у Перемогу: «Помираю із кожним бійцем / на полі кривавої битви, / народжуюсь із першим криком / українського / немовлятка... / Пишіть на мою адресу: / Україна, / вулиця Перемоги!..»

В текстах відчувається непохитна віра в силу поетичного Слова як зброю, що наближає нашу Перемогу: «... Звучі, звучі, Поезіє, як Дзвін! / О, рідне Слово, мужнє і величне, ‑ / Народ нас чує! / Невмирущий він!». Є й щемні до краю рядки, в яких душа поета входить у суголосся з душею жінки, яка отримала вістку про «безвісти пропалого» чоловіка: «Я не вірю, коханий, / що в світі тебе вже немає!.. / Я, мов пташка тривожна, / літаю, літаю, літаю... / Я шукаю тебе... / Упаду, як та пташка, / в кохані міцні твої руки... / Я не вірю у смерть! / Я ‑молюся! / Я ‑вірю! / Люблю...»

Не може не викликати схвальну реакцію читачів і справедливе засудження прихованих зрадників-запроданців: «В чорній, тривожній, підступній імлі ‑/ Зрадники підлі на нашій землі... / В душах прогнилих тих / змії сичать, / ляк і мертвотність / в продажних очах».

Ну і, звісно, не може не захопити віршова рефлексія болю господаря за потрощену-зруйновану оселю: «Повертаєшся / ранений, зболений, / після контузії, / і бузки зустрічають тебе / на дорозі старій... / А оселі немає, / будинок дощенту зруйнований, / з лелечатами спалене / давнє лелече гніздо...».

І ще ‑ про тих, кого ніяк не відокремити від ЗСУ, ким нині захоплюється весь світ... Це ‑наші волонтери: «Які ж ви славні люди, волонтери, / Який заряд у ваших думах є! / Серця відкриті, як відкриті двері, / бо щедрості ‑ її на всіх стає!»

У цьому стислому відгукові була можливість торкнутися лише ключових, найактуальніших поетичних смислів автора, та у читача, окрім того, є можливість докладніше зануритись в особисте сприймання постатей діячів культури минулого і сьогодення, сприйняти відлуння думок про козаччину, гайдамаччину, повстанські рухи різних часів...

Загалом, автор збірки спромігся знайти необхідну рівновагу сенсуального і раціонального, а в межах умоглядности ‑ суб'єктного і об'єктного. Саме цим і приваблює ця збірка зацікавленого читача.

 

Володимир Півень,

кандидат філологічних наук, доцент

 

Коментарі
Автор(-и): Олександр Гунько / Розділ:

Книга поезій «Поклик до Спасу», автор: Олександр Гунько, видавництво «Український пріоритет», рік видання: 2023.

Висунуто Національною спілкою письменників України.

 

Книга поезій «Поклик до Спасу» ОлександраГунька

 

Аналітична оцінка книги поезій Олександра Гунька «Поклик до Спасу»

 

Нова збірка Олександра Гунька відкривається поетичним щоденником війни. Автор сам прожив пів року в окупації, його тричі затримували агенти ФСБ, садили в одиночку, приковували кайданками, піддавали психологічному і фізичному приниженню, примушували до співпраці. Усе пережите, а також реалії війни України з Московією він втілив у художні рядки, позначені глибоким психологізмом і внутрішньою експресією.

Збірка екзистенціальних відчуттів-оцінок того, що відбувається на українській землі з 24 лютого 2022 року.

Це переклад подій, про які кожен житель України знає як події війни, розв'язаною окупантом, на мову цінністних оцінок. Це осмислення подій з позицій їх світоглядного значення, і не тільки для українців.

Які цінності людського буття зіштовхнулись сьогодні на українській землі? Що стає із внутрішнім світом людини ,яка напряму стикається з антилюдськими діями? Це відкривається у автора через його перебування на території, окупованій у перші години війни, через його перебування в застінках ворога і через переживання всього трагічного, що відбувається в Україні сьогодні.

Перед поетом не просто постав «зазомбований свинцем» окупант, це «полювання з чорних лігв» українського патріота, «Щоб жодної думки не скоїв,/ Щоб жодного слова не мав».

Але при всій болючості ситуацій, які принесла війна на українську землю, поет не впадає у безвихідь. «Війна малює свій трикутник,/ Де кожен кут ‑притулок тьми./ Нас цілий рік шматує лютий./ Але тримаєм небо ми».

Так постає нелегкий, внутрішній рух до Спасу, до пошуку сил для оновлення самого себе на рідній землі: «А всі мої печалі променисті В степах моє вишукують єство».

При тому автор вірний собі в поєднанні особистого і епохального:«На відшибах світає. Прокидаються свідки запеклої ночі. Намагаються все не забути. І для себе знайти хоч куточок мовчання серед ірому убитих епох».

Так складається, що багато треба подолати трагічного, важкого для сприйняття.

А ще є і особистий внутрішній світ, де можуть бути різні настрої, сумніви щотреба здолати: «Тут ще внутрішній ворог в мені/ Зачаївся, немов перелесник». Тому і для того, щоб іти до Спасіння, потрібні сили. Та автор має право на поклик до Спасу, бо демонструє таку силу, такий рух зі всією своєю напругою: «Я продираюсь у простір, сприятливий сенсу життя».

Разом з тим, у книзі представлені найкращі поезії останніх років. Для найвибагливішого читача тут є філософська, пейзажна й інтимна ліриказоригінальними метафорами, символами і оксюморонами, несподіваними поворотами думки. Олександр Гунько демонструє майстерність і поетичну зрілість у .традиційних і білих віршах, верлібрах та алітераціях. Його поезія лаконічна, образна і багатогранна.

 

Коментарі
Автор(-и): Наталія Фурса / Розділ:

Книга поезії «Вернигора», авторка: Наталія Фурса, «Видавництво Старого Лева», рік видання: 2023.

Висунуто Національною спілкою письменників України.

 

Книга поезії «Вернигора» Наталки Фурси

 

«ІНШИХ НЕМАЄ ТЕМ: СМЕРТЬ, ЛЮБОВ І ВІЙНА»

 

Про книжку Наталки Фурси «Вернигора»

 

Війна не оминула нікого ‑ ні на фронті, ні у відносному тилу. Адже тилу як такого немає взагалі. Бо будь-якої миті в будь-якому куточку України може пролунати повітряна тривога, і небо почне падати на землю - ракетами, дронами, бомбами...

Останнім часом (після так званого широкомасштабного вторгнення) про війну написано багато ‑ переважно віршів, бо хороша проза вимагає глибокого осмислення і узагальнення, а поети реагують на події безпосередньо, емоційно. Варто лише згадати слова Генріха Гейне: «Весь світ надірваний по самій середині. А серце поета ‑центр світу.... Через моє серце пройшла велика світова тріщина».

На жаль, не всі видані нині збірки «воєнних віршів» можна віднести до справжньої поезії. Часто це абияк заримовані рефлексії або агітки ‑ добре, якщо написані щиро. Бо є й такі, які автори нещадно вичавлювали з себе ‑ аби хоч щось написати на «задану» популярну тему. Ім’я їм легіон, але годі про них ‑ час усе розставить по своїх місцях.

Поговорімо краще про справжню поезію, а точніше ‑ про книжку «Вернигора» Наталки Фурси (Львів, «Видавництво Старого Лева», 2023). Збірка має 280 сторінок і містить вірші, написані після Вторгнення (з 2014 року) ‑ вибухові вірші, що вирвалися з глибини душі, бо «...обійми мене, Горо, ‑ час ставати вулканом або розсипатися на пісок». І йдеться в них не лише про війну, а й про перемогу любові над ненавистю, життя ‑ над смертю, віри ‑ над безнадією:

...Іменем ЗСУ святиш свою любов щоби перемагала.

Поезія Наталки Фурси щира, ллється невимушено, вільно ‑ навіть непомітно, яка величезна праця за цим стоїть (на це натякає тільки наявність під деякими віршами другої дати ‑ коли авторка їх удосконалила). Ллється в ритмі серця, а коли серце збивається («...аж серце вистрибує із грудей ‑ бо й там укриття нема»), ‑ що ж, тоді й вірші гублять рими, стаючи верлібрами, але поезія від цього нічого не втрачає.

Наталчина поезія народна ‑ вона говорить за всіх тих, хто позбавлений дару слова. Недарма в коментарях під її віршами читачі часто пишуть, що це ‑ саме про них.

П’ють зі щастя біда й вина.

Пахне ружа і в трутнім зіллі.

У сусіда в дворі ‑ труна, а навпроти ‑ цвіте весілля.

І ще: тиша ‑

як після вибуху страшно ‑ як перед боєм в кожнім надія випекла:

Боже

постій за мною

Наталка Фурса, як сама зазначає, прагне повернути таким звичним і навіть затертим поняттям, як віра, надія, любов, первісну свіжість ‑ протерти шибку вікна, через яке ми дивимось на світ. її поезія образна, яскрава, самобутня ‑ ні з чиєю не сплутаєш: Вечір ночі позичив не меч, а щит. «Ніч до ранку об тишу точила голос», «...спечу з борошенця свого пиріг ‑ з калиновим болем», «.. .бо враг Його любов’ю чобіт витер...

Присутні тут і філософські роздуми про життя та смерть, про сенс існування. Вони прості й глибокі, як народна мудрість, без спеціальних термінів, які зазвичай використовують, аби здаватися розумнішими:

Хрестяться вікна ґратами.

Плутають крок сандалі.

Інколи треба вмирати ‑ щоб жити далі.

Людина така маленька й беззахисна на своєму маленькому клаптику землі, під дахом, який щомиті може обрушитися на голову, під небом, яке перестало бути надійним:

Мабуть, добрим словам буде краще в чужих краях ‑ там, де тепло, бо тут ‑ знову темно, і твердо, й гірко...

І я знову рятую не світ, а сирітку «я»:

вона знову шукає гірку, а в гірці ‑ нірку.»

Або:

«Час «Ч» переноситься на щодня, час пік ‑ на кожну годину.

Рости тигреням, полохке кошеня, ‑ бо в лісі загинеш.

Але, навіть коли «Од мови лишилися вигуки і наказові слова. Од мене лишилась ознака одна, головна: жива», все одно природа бере своє: рани Землі затягуються, шрами заростають: «Ходить по саду Марія ‑ сльози квіткам утирає».

Я ще тут. Ще живу, точніше ‑ п’ю життя, як дощі ‑ трава.

Засиляю у вушко тиші давні спомини про слова.

Часом вітер лихий і дужий: дім гойдає, дашок зрива.

Засиляю у вушко душу: згадуй, люба, і світ зшивай.

Презентації «Вернигори» відбулися також у Києві та Кракові. Книжка пішла у світ ‑ побажаймо ж їй і її авторці високого польоту, достойних читачів і високих нагород.

Коментарі
Автор(-и): Георгій Філіпчук / Розділ:

Книги «Напередодні «24»: світовідчування часу», «…24»: Ідентичність, Державінсть у вимірі війни», автор: Георгій Філіпчук, видавництво: «Видавничий дім «Букрек», роки видання: 2022, 2923.

Висунуто Громадською організацією «Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

 

Павло Мовчан, голова ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

«Георгій Філіпчук цю категорію‑Україна, українство‑згущує, з одного боку, до поняття україноцентризму як до певного смислового квазару, а з іншого ‑розпросторює його до таких, здавалося б, абстрактних категорій, як сумління, добро, правда, справедливість, віра, що для всеукраїнського світогляду є визначальними, підтвердженням чого є весь творчий доробок Григорія Сковороди чи Тараса Шевченка, не кажучи вже про усну народну творчість українців на материзні та поза її межами. Оригінальність стилю його публікацій, своєрідний підхід до історії, релігійно-філософської думки, так і до історико-пізнавального масиву, полягає в тому, що він досліджує не застигле минуле, а пульсуюче сьогодення, яке уможливлює спостереження за вертикальними зв’язками, ‑як з вітчизняним минулим, так і з перебігом світової історії, в контекст якої Україна вписана давно, але через імперську московську підпорядкованість була позбавлена права на саму себе".

 

Любов Голотта, багаторічний головний редактор газети «Слово просвіти», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

«Затребуваною вартістю цього творчого доробку є обґрунтування національно-державної цінності «українськості», що на сторінках книг перекликається у прагненнях, ідеалах, діяннях поколінь «мертвих, живих і ненарожденних...». Нею охоплено важливі проблеми націо-державотворення, національно-патріотичного виховання, формування етноособистості в конкретних соціокультурних, освітніх середовищах. Чільне місце займає тема становлення національно свідомого громадянського суспільства, зрілої політичної Нації, Української державності, висвітлюючи важливі аспекти національної культури, освіти, української мови, історичної пам’яті, традиційних та універсальних вартостей. Усе окреслене автором ніби нагадує життєствердну аксіому Нації, що ніяким злом не заслонити визначально-важливе й сутнісне цього духовного материка не лише в сьогоденні, а й у значному історичному проміжку часу, який найменовується новітньою добою, історією сьогодення України».

 

Леонід Мужук, кінорежисер, заслужений діяч мистецтв, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

«У двох книгах ніби ціннісною сув’яззю окреслені ідеали та заповіти великих українців, їх Чин і Слово, звернені до Народу, який не хоче «маліти», а прагне «бути українцями», «годуючись» історичною (вже доконаною) істиною, сотвореною власною душею, національною культурою і пам’яттю, рідною мовою, традицією і вірою. Цими чеснотами в гостро чутливих публікаціях автора «говорять» всі, особливо «передні ряди», воїни, інтелігенція, духівники Нації, поети, просвітники й педагоги, а ще молодь ‑ найобнадійливіший чинник майбутнього України. Усвідомлюючи, хто ми є, чиї сини, ким і за що були закуті, як і недостатність гасла Хвильового «Геть від москви!», бо на часі ‑«Геть москву!». Головний лейтмотив не тільки в слові, але й в діянні ‑все московське, імперське, людиноненависницьке, фарисейське (від вєлікой культури, магучєго язіка, літератури глубінного народа», сфальшованої історії і до гундяєвської церкви ) повинно, нарешті, спочити в Бозі, піти з водою. Важливо, що про всі ці національні завдання, ідеали, тривоги, надії і сподівання, тривоги й працю задля української справи було писано автором задовго до «24-го»».

Коментарі