Офіційний веб-сайт

Подані роботи

Автор(-и): Валерик Степанян / Розділ:

Повнометражний документальний фільм «Стежками Олеся Гончара», автор: Валерик Степанян, рік оприлюднення: 2018.

 

Повнометражний документальний фільм «Стежками Олеся Гончара» Валерика Степаняна

 

Коментарі
Автор(-и): Володимир Пащенко / Розділ:

Книги «Височина. Поеми» (видавництво «Основа», рік видання: 2015), «Уява ‑ і ява. Поезії» (видавництво «Український пріоритет», рік видання: 2018), автор: Володимир Пащенко.

 

Книги «Височина. Поеми» та «Уява ‑ і ява. Поезії» Володимира Пащенка

 

Коментарі
Автор(-и): Петро Кралюк / Розділ:

Книга «Каган і хохлята», автор: Петро Кралюк, видавництво: «Ярославів Вал», рік видання: 2019ю

 

Повісті, оповідання «Каган і хохлята» Петра Кралюка

 

Коментарі
Автор(-и): Володимир Корнійчук / Розділ:

Книга «Марія Заньковецька. Світова велич генія національного», автор: Володимир Корнійчук, видавництво «Криниця», рік видання: 2016.

 

Мистецтвознавче дослідження «Марія Заньковецька. Світова велич генія національного» Володимира Корнійчука

 

Коментарі
Автор(-и): Неоніла Стефурак / Розділ:

Книга «Два світи», автор: Неоніла Стефурак, видавництво: «Місто НВ» (м.Івано-Франківськ), рік видання: 2016.

 

Книга «Два світи» (вірші, есеї, образки) Неоніли Стефурак

 

Коментарі
Автор(-и): Марина Гримич / Розділ:

Книга «Клавка», автор: Марина Гримич, видавництво: «НОРА-ДРУК», рік видання: 2019.

 

Роман «Клавка» Марини Гримич

 

Марина Гримич ‑ відома українська письменниця та науковець, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук. Членкиня Спілки письменників України, членкиня Національної спілки краєзнавців України.

Коментарі
Автор(-и): Богдан Чепурко / Розділ:

Книга поезій «Дивина», автор: Богдан Чепурко, видавництво «ФОП Осадца Ю.В.» (м.Тернопіль), рік видання: 2019.

 

Книга поезій «Дивина» Богдана Чепурка

 

ПРЕОБРА ЖЕННЯ СВІТЛА

 

                                     „Те саме є не те саме”

                                                                                  Богдан Чепурко

 

         Насамперед визначимось, про що йдеться. Збірка „Дивина” позитивно заряджена й покликана підсилювати життєву снагу читача. Здавалось би, в ній жодної критики сучасних реалій – маємо справжню феєрію живої лірики, й це принципово! Всі тексти пронизує здивоване дивовижжя несприйняття тотальних маніпуляцій найсвятішим, коли особистісне підмінене дрімучим еґоїзмом, а колективне – „калхозом”.

                            Неторкане слово мовчить в глибині.

                            Знечаялась чайка. Не дихає риба.

                            Заснув синій коник. Туман відсинів.

                            Заплакала мама у скибочці хліба.

         Цей умовний максимум – торжество живої памяті, наскрізна весняність тих, хто прийшов у цей світ з не даремно і має виконати призначення – проймає кожну клітину віршів.

                            Надхненно змінються час.

                            Пливе у ніч бажання бути  .

                            Схиливсь я щастя зачерпнути –

                            Тече ріка життя крізь нас!

         Здавалось би, в цих кількох рядках сказано найважніше, але ж ні: це навіть не початок, бо ж усім кермує вічний Замисел.

                            Коли ти вилиєшся в простір,

                            весно спресованого часу,

                            і бруньки вистрелять, як постріл,

                            і встелять землю хвилі рясту,

                            й зазеленіє світ широкий

                            на всі околи великодні,

                            і вглибне спокій у неспокій,

                            і вдарить в небо грім мелодій –

                            тоді із того й цього світу

                            зійдуться в гурт пісні, як діти,

                            і в хвилях молодого вітру

                            заграє ще молодший вітер,

                            і день погідно розпогодить

                            обличчя вод в обіймах ряски,

                            й відкриє задум нам господній

                            зелений гай – розквітлий наскрізь.

         Що ж, це направду довірчо щира розмова із самим Творцем – на рівні вічних партитур, як сказала би Ліна Костенко.

                            Стань над рікою. Вмийся так само. Вмийся та само

                            В чистому світлі, в білому світі, в знаючих водах.

                            Плеса торкнися, неба торкнися тихо вустами –

                            Може, до тебе, може, до мене Бог заговорить.

         Тонус поетики Богдана Чепурка видихає і вдихає красу й силу поетичного преображення. Ось вірш начеб про сонячне Закарпаття, але ж йдеться про все космічне безмежжя з невипадковими алюзіями до Шевченкових Вільшан, знаних у всеукраїнському контексті. Мова з її топонімічною універсальністю творить справжнє диво: єднає здавалось би непоєднуване в соборну цілість!

                            За Колочавою – Вільшани.

                            В Тереблі – гребля чимала.

                            Цей край напишеться віршами

                            Й оголить душу догола...

                            Стоїть в очах мені Колодне –

                            З-під гір до Магури стремить.

                            Углибне темне і холодне –

                            Жаріє Уголька в блакить.

                            Горить над Чорною Рікою

                            Свята яса – Молочний Шлях...

                            Й сам Бог торкається рукою

                            Свого творіння у горах.

                            Над Осторіки Синєвиру –

                            Згорає Стримба нанівець.

                            Й перекидає Бог сокиру

                            З Передньої на Негровець.

                            Там Канч глядить згори на Гребінь,

                            Малий Горган – на Чорний діл...

                            Й летить Земля у Синім Небі –

                            Святити рай вкраїнських сіл.

         Оця всеукраїнська присутність дуже природна для світоглядних основ нашого поета – він живе ними незворотньо зримо. Ледь не про кожний текст можна писати трактат, бо те, що на поверхні, – лиш видиме, але відчувається, що в підтексті закодовано огром філософсько-історичної парадигми й чутно серцю реальні підвалини Української геоплити, яка давним–давно примандрувала зі субтропічної зони в помірно-континентальну, і про це пам’ятають божі птахи, коли летять у вирій. Ми журимось, як вони відлітають, й називаємо їх журавлями, однак радіємо їх прильоту й звемо веселиками. Чепурко написав не один трактат („Ураїнці”, „Небесна родина”), в яких про це мова і які, до речі висувались на Шевченківську премію („Книга перетлумачень”, „Полігон Господа Бога”). Поет не боїться смерті бо й смерті на його думку нема: є перехід. Тобто його творчий оптимізм глобальний.

                            Лиш простягнутися за обрій полотном

                            Душі всесвітньої, що стала світлом...

                            Нехай мене накриють полином.

                            Нехай мене згадають сивим вітром.

         Звісно ж, дистанція між світом і потойсвіттям – незглибна, тому пам’ять ліричного героя діткливо конкретна.

                            Хто запише пам’ять роду на гулких камінних скалах,

                            Хто зворушить дух Країни, що тече з тисячоліть,

                            Хто життя моє окреслить яко Духа божий спалах

                            Й понесе в нові століття мого роду божу вість?

                            Рінь мовчить. Із моворіччя білий човник випливає:

                            Місяць повний п’є з макітри тихосяйне молоко.

                            Мамо, мамо, хто впізнає твою пісню край Дунаю,

                            Хто любов твою освятить несподіваним рядком?

         Так, це безперервний процес, дорога в світи і засвіти, безцінний досвід кожної окремої душі.

                            На осонні солодко зідхнути,

                            Розчинивши молоді меди

                            В полинах любовної отрути,

                            В голосах розкішно молодих.

                            І переливати знов і знову

                            Уривчасте кукання зозуль

                            В золоту закохану розмову –

                            З правої до лівої півкуль.

                            У джерельних водах молодильних

                            Відмивати золото душі,

                            Задзвонити дзвонами в Путивлі,

                            Загубитись променем в дощі.

                            Ластівкою світла молодого

                            Пролетіти між чужих облич...

                            Й віднайтись, як в спориші дорога,

                            На яку ти стала і мовчиш.

         Чи є в сучасній поезії щось значніше від мови й недомовлень поета з Подільської височини, його надхненних відчувань минущого й непроминального?

                            Там життя не знає, що його чекає.

                            Там пливе щасливо листя по воді.

                            Там дими здиміли, й вкрився мохом камінь,

                            Й зледеніли в полі ямки від слідів.

         Заряд життєвих струмів його жвавої й на диво живої поезії всепроникно живильний і невичерпний.

                            Ховає хвоя в холод опівнічний

                            Гарячі витівки грибів і квітів.

                            Навшпиньки ходить спокій споконвічний –

                            Там, де сміялись янголи і діти.

                            „Ти хто?” – запитує мурашка в дуба,

                            Що не линяє під стома вітрами...

                            Щасливий той, хто це життя полюбить

                            І не розлюбить в час лихий так само.

         Вражає дивовижно розмаїтий і наступальний характер ритмомелодики „Дивини”, функціонально розкішне римування, й не здивуюсь, коли про це писатимуть колись майбутні дослідники у фундаментально доказових монографіях як своєрідну науку віршування, а ще більш власне поетики й поетичності. „Червень – невечерній”, „І день не йде – Де-не-де.”, „Про Київ – Квітки їв”, „В груди б’ють – будь-що-будь”, „Поза тим – золотим”, „До дна – Одна”, „Байрач – Ускач”, „Не там – Пополам”, „Заплав – Відпалав”, „Йде – Ніде”, „В позакрай – не вмирай”, „Безодні – Господні”, „Рукоять – Мерехтять”, „До краю – Відкраю, „Вище й вище – Не вчинив ще”, „Бджіл – Навпіл”, „На три квітки і ягідки – У нікуди із нізвідки”, „Заголосить – Незадосить”, зокрема й внутрішні співзвуччя: „Із вилиць, наче з вулиць”. Звісно, ж ці мікродеталі не можна розглядати окремо від контексту вірша, але рівень майстерності вони переконливо зримо й відчутно ілюструють. хоч навіть найкращий літературознавчий аналіз все-таки спрощує чи й утрирує тайну творення, яка принципово не піддається аналізу, бо перебуває поза розкриттям чи коментарями потаємного. Ну, ніяк не хоче покинути мене думка про очевидну безглуздість будь-яких пояснень: краще прочитати, і (правильно!) – помовчати. Бо як пояснити факти, про які Богдан Чепурко пише і в споминх, і в поезіях, згадуючи батька: ось бджоли на могильному вічнозеленому кущі приліпили куль вощини з медом на память про пасічника, який їх доглядав. Або як пес Борко кожного дня після смерті господаря ходив на гробівець і лив безутішні сльози, аж поки безслідно не пропав...  А це ж найвища поезія життя й трагедія існування!

                            Завмирає усе. Затихає, як пісня.

                            Ти не бійся тоді: заспівай і засмійся.

                            Ти скажи собі так в світовій круговерті:

                            Не боявсь я життя – не боятимусь й смерті!

         Невичерпний оптимізм пронизує драматичні колізії існувального тла. Всупереч усьому, може, й вимушено, Чепурко працює навіть від протилежного: з негативу творить позитив, з пекла – рай, ледь не попадаючи в тенета самообману, ілюзій та утопій. Безмежна довіра, яка, звісно ж базується на вірі, ідеалізм і романтизм виказують його явну нетутешність, правдолюбство межує із наївностю, донкіхотство із лицарською шляхетністю. Насправді ж він бореться все-таки не з вітряками, а з пустомельством, бо тягнеться до максимальної результативності, а ще таких банальностей як душевна рівновага, досконалість, гармонія.

                            Над Стрипою помеж людьми,

                            Під вербами вряд – молодії

                            Сміялись і плакали ми

                            Й молились на образ Марії.

                            А мимо прочани ішли,

                            І кидалась риба над плесом.

                            Й найперший листочок поплив –

                            Крізь осінь, крізь зиму, крізь весни.

         Поет повносило живе         Україною, живе Шевченком, просто живе. Ось вірш, написаний в мить смерті Чорновола.

                            Не береза в лісі шелестіла,

                            скапуючи соком навесні.

                            Не маленька квітка захотіла

                            виспівати всі свої пісні.

                            Не ліси тулилися до літа

                            і корінням розгрібали мерзлоту.

                            Не мені хотілося хотіти

                            хвилювати хвилю золоту.

                            Ще не вся померла Україна.

                            Ще не вся розхлюпалася кров.

                            Ще тоненький промінь у барвінок

                            золоту голівку не поклав.

         Космогонічний заряд поезії Богдана Чепурка натуральний і життєствердний. Поет переконаний, що тут і там, і всюди – хоч різна мова й подібно неподібні контактні зони животворчості, зв’язок по вертикалі залишається сталий.

                            Йде хаос по вінця налитий

                            Червоною магмою барв.

                            Йду я, щоб тебе сотворити,

                            А ти мене зрадою вдар.

                            Ніхто й не згадає ніколи,

                            Для чого прийшли ми звідтіль –

                            З далеких космічних околиць –

                            По воду, по хліб той, по сіль.

                            По правду й незраджену совість,

                            По чесність і чисту любов,

                            По ласку, а ти нам натомість

                            Влий оцту в палаючу кров.

                            Повстану – такий, а не інший:

                            Нам космос серця отворив!

                            Й візьму на той світ я не вірші,

                            А духа високий порив.

         Тут важлива етично-естетична коректність, адже Тайна Святого Духа ніколи не розтаємничиться, однак її відчування наснажує творців. Надхнення по суті нема: таорчість – це безконечний процес в усвідомленні й визнанні Богоприсутності та БОГОНАДХНЕННЯ, на який прозоро натякав Володимир Івасюк при вишнях й святих бджолах журналістові Іванові Лепші, поки мама варила вареники.

                            Зоря в зорі зорю признала,

                            Серця тулились віч у віч.

                            Якби я знав, якби ти знала –

                            Яка глибока вкраїнська ніч!

                            Заквилить в Полтві кров Каяли,

                            Притулить Альту гін сторіч.

                            Якби я знав, якби ти знала –

                            Яка глибока вкраїнська ніч!

                            Пливу в обіймах Ідеала,

                            Лечу в серцях своїх на Січ.

                            Якби я знав, якби ти знала –

                            Яка глибока вкраїнська ніч!

         Пантеїстична натурфілософська парадигма була близькою ровесникам Богдана Чепурка – Олегові Лишезі й певною мірою Грицькові Чубаю. Не чужа вона й автору „Дивини”. Йдеться про сімдесятницьку когорту, яка поставила перед собою надзавдання опредметчити заабстраговану поетику шістдесятників й утвердити тонку матеріальність та фізичну відчутність духовного.

                            Сам Бог став у чергу до видимих втілень,

                            Немає зупинок в народженнях тіл:

                            Ти рвала ожину, ти щастя хотіла –

                            Схід сонця в губах червонів.

Або й таке:

                            Світ удосвіта збудився,

                            Личко викупав у росах –

                            Мов душею причастився

                            До божистого Ероса.

                            У заклечане звучання

                            Заросився-задивився.

                            Під мовчання стоголосе

                            Ярим сонечком упився.

                            Розкололася калина

                            На три квітки і ягідки…

                            – Де той Бог? Узяв й полинув

                            У нікуди із нізвідки.

         Й тут важливо констатувати, що покоління сімдесятників понад певні ілюзії попередників розуміло, що конфлікту з імперською Москвою не вдасться уникнути. Тут – або-або!

                            Вітер колише зимну траву.

                            Холодний квітень перебіг в травень.

                            Як я цю весну переживу,

                            Коли стерильні думки і барви!

                            Закрились квіти. Не чути бджіл.

                            Джмелі сховались в таємні нори.

                            Розпанахає душу навпіл

                            Зачаття й плоду затятий ворог.

                            Ніщо нікому не промине.

                            Не розпочнеться. Не спогадає.

                            Вб’ють на Донбасі не мене.

                            Янгол за вбитим заридає.

         Автор „Дивини” у вірші „Донбас” безапеляційно заявляє, що „По сей бік Дону дух людський розкутий, по той бік Дону – виродки в Кремлі”, а все ж добре усвідомлює, що за висловом Івана Мазепи „Самі себе звоювали”, бо ж нема більших ворогів у Матері народів, як самі вкраїнці, які заради інакшості готові зрадити самим собі, своїй природі й призначенню.

                            Читаю Василя Голобородька –

                            Бачу вимерлих українців:

                            Вони заходять один за одним

                            В розверсту землю і не співають,

                            Бо вимерли.

                            Читаю Василя Голобородька,

                            І розумію, чому так сталось,

                            Що народ перестав бути народом

                            І захищається своєю інакшістю.

                            Читаю Василя Голобородька.

                            Бачу орду навпоперек,

                            Яка росте разом з чортополохом,

                            Але зникає, як тільки її розпізнати

                            В степових сутінках.

                            Стали б ми безсмертниками, Василю,

                            В степах України,

                            Але й народжене вироджується –

                            Стає перекотипольним.

                            Заростають травою донбасівські люди.

                            Донбасівський народ – як трава –

                            Обростає травою перестає бути...

                            Чи вигляне колись з потойбіччя

                            Дух предків – чизагляне в душу

                            Сон синьої ночі...

                            Коливається ковила. Тирса шумить

                            У вушній раковині мертвих.

                            Разом з вишнями лечу крізь вишневий сад:

                            Ніхто не озивається: нестерпно біле –

                            Тремтить пелюстя.

                            Ще трохи і проклюнуться ягоди –

                            Й відразу червоні. Печаль пролітає мимо,

                            Думки вглибають за обрій.

         Й оце самовбивство властиве всім народам, які недосклались-недорозклались, й усвідомлювати це, що Нація не сформована, й що ми й надалі залишаємось лиш матеріалом та сировиною, – надзвичайно важко.

                            Замурована Полтва проспектом Свободи,

                            В Боже вухо шепоче тихий стогін води...

                            Б’ється в мури похмурі, між камінь колобродить,

                            Виривається з пащі століть і годин.

                            Затамований подих підземного русла

                            Чують леви і люди крізь ночі і дні.

                            Кров джерельна потоку захлиснулась, загусла.

                            Зорі в небі не знають – риби плачуть чи ні.

                            Полтво, Полтво – Полтаво неслави,

                            Закували навіки. Зацькують і Дніпро...

                            Б’є годинник на ратуші. Козака обезглавлять.

                            Витре кат із Підкови ще не висохлу кров.

         Що ж, боротьба за самоідентифікацію триває: за Україну протягом століть йде кровна й безкровна війна.

                            Мороз в завоях білих смокче лапу сонця.

                            Засіялись снігів пречисті в Бога зерна.

                            Народжується кров нових планет

                            В невидящому оці.

                            Оновлюється в яслах сіль весіль вертебна.

                            Гремлять вулканові розпечені каміння зір прадавніх.

                            Вогонь жере гарячку днів давно минулих.

                            Вмирають марення і мрії безпідставні.

                            Йдуть вилупки нових надій під вражі кулі.

                            Старе й нове сплелось, як яв і потойбіччя,

                            Як слово – вже народжене й ще не відтиснене                                                                                                            в друкарні.

                            Із Тайни тайн виношується плід епох сторічних

                            Й кує сам Бог новітні злитки сонць у монетарнях.

         Що ж, дорога в нікуди триває: без чи не дитячої довіри до світу не було б і цього світу, і незагайної потреби його вдосконалення.

                            Дорога зависає і чагарях –

                            У темних ямах дозріває тиша.

                            Лиш вітер крони нагорі колише,

                            Й до вітру треться шкарубка кора.

         Чи:

                            Глянеш в позаобрій крізь літа

                            Й розпізнаєш зриме і незриме:

                            Птах душі у вирій відлітав

                            Й повернувсь з думками молодими.

 

         Сонячний оптимізм Богдана Чепурка підтінений легкою печаллю, бо навіщо обтяжувати людей страстями мордастими цього на надто й досконалого світу?!

                            Десниця Десни розрубає

                            Чорнобильську плаху навпіл.

                            В лимані Дніпро углибає

                            Прісну свою душу в ропі

                            Із Понту розбурхане море

                            Нам викине рибу до стіп,

                            Й старезного дуба пракорінь,

                            І чашу, і плуга, і хліб.

                            І солі апостольську дрібку

                            На рани соборницьких душ.

                            І слово, і пісню, і квітку,

                            Й вулкановий пульс невсипущ.

                            І станемо ми за Десною –

                            За крайкою сивих небес –

                            Кричати до Бога, до болю,

                            Щоб знову, вже вкотре, воскрес!

         Образна система Богданової поетики має надзавдання: через духовне преображення воскресити життя, перевести його в досконалішо зриму реальність. Звісно ж, це стопроцентно утопічно, але й (бо що тут скажеш!) безальтернативно. Тут слід констатувати тонку філософічність саме як спосіб жити, й про це він теж пише в своїх трактатах. Трагічна привабливість існування – в скоротекучості життєвого плину – водночас якраз це оправдує всі наші старання.

                            Прощай, Бручевице стара,

                            Прощай, горо Ванацка...

                            Прийшла, прийшла моя пора –

                            Негадано, зненацька.

                            На Кемпі янгол посмутнів,

                            Печаль мене обняла:

                            Життя перейде у пісні,

                            Що ми колись співали.

                            Всміхнеться доля молода

                            Майбутнім поколінням –

                            І захлиснуться від ридань

                            Забутих предків тіні.

                            Прощай, Бручевице, прощай –

                            Сльоза журчить в пів ока:

                            Скінчилася життєва гра,

                            Закрився світ широкий.

         Цю пісню про незнищеність одухотвореної матерії поет веде усім своїм багатоголоссям, й ця органна багатозначність відлунюється в ще живих серцях читачів.

                            Земля змаліла в грудку глини,

                            перемлівають на осонні

                            повітря хвилі, і хвилини,

                            і хвилювання безсоромне.

                            Крізь сон і сонце каже сонях:

                            „Тік-так. Тік-так”. І дозріває

                            сімсот зернят в його короні.

                            І день на маківці вмирає.

                            Бджола бринить у лоні квітки –

                            ніяк розстатися не може.

                            Мої слова – мовчазні свідки:

                            ніщо життя не переможе!

         В крові кожного справжнього поета нуртує невмерла Україна.

                            Бузок відцвів. З кущів жасмину

                            Росте веселка над селом.

                            Пливуть тонкі кружальця диму.

                            Зібрались гості за столом…

                            „Клює!” – кричить глухар у лісі.

                            Парує річка, а туман,

                            Поки постелиться у вічність,

                            Обніме річку і … лиман.

                            І в глухомань через долину

                            Майне меж горами в Дніпро,

                            І двері вічності прочинить,

                            Й забуде пра й згадає про…

                            І ми з тобою, любий сину,

                            Почнемо пісню про туман...

                            Й відчуємо, що над Вкраїну

                            Нічого кращого нема!

         Чим прикрити вразливу оголеність душі й усвідомленість, шо „Правди не зіськати” й солідарності катма – ні з своїми, ні тим паче з чужими?

                            Лежала свитка. Босий Бог

                            ішов ріллею й загорнувся.

                            Орач дивився і всміхнувся.

                            Моя ти свиточко святая,

                            як Боже Слово нам світаєш

                            на тому світі і в світах.

                            Я так люблю тебе й не знаю –

                            якого дива дожидаю…

                            А Бог сміється в небесах

                            і тою свитою вкриває

                            від москалів Чумацький Шлях.

         Дивина ж не тільки в тім, що кожна доля неповторно інша, інакша, а й в тому, що світ одуріє, переведеться в ніщо, якщо не буде вельми солідарного погодження і взаємопідсилення вкраїнського людства.

                            Ріще пливе за водою.

                            Зирить зоря у криницю.

                            Юда росте із роздвоєнь.

                            Цвіркає кров з плащаниці.

                            Боже, мій названий брате,

                            Отче у вишніх і Сину,

                            На хрестовині розп’ятий

                            В цю нерозп’яту хвилину –

                            В серці музичного слуху

                            Визри зорю перелітню,

                            Силу воскреслого Духа

                            Дай мені в очі столітні!

         Всіх нас турбує суспільна шизофренія, роздвоєність, відсутність цілісності людських осіб й Особи Народу, а отже нестача взаємної любові і здатності пожертвувати своїм малим-маленьким заради великої Ідеї. В „Книзі перетлумачень поет пише: „Україна – малесенька крихта Божої благодаті, крихка окрушина причащального хліба. В рожевому цвіті крину б’ють джерела істинної любові, ростуть до неба корінь і крона світового дерева, пашить вогнем корона королівського сонця, стогне-співає скрипка живої крові, скрипить вісь Чумацького Воза, відкриваючи скриню земних щедрот, пахтить породільними водами пишна й розкішна українська земля, украяна в Божого серця – ось що таке Україна, але найбільшим даром відкривається край – в укритті для праведних душ, коли криня-криниця життєвої вологи обволікає духовний безмір, вдихає Тайну Святого Духа, наповнює Всесвіт Божим надхненням. В душі українця на невидимих струнах надхнення гойдається „Вербовая дощечка” – вся з дощу, води й вологи, як жива істота. З тої живої води, з вербально-словесної прасили, з видющих вод-відань світотвору – постав крихкий, але й животворний світ взаємин. „По ній ходить Насточка”: помежи дощ, по воді – як ходив Ісус Христос. Не дай Боже дощенту зруйнувати вербовий, ба й вербальний рай!.. Припусти, мамо-природо, животворного дощу, дай зварити із нього соборний „борщ”!Це ж незбагненно святе заняття – творити свій ідеальний світ. Творення поезії – звісно ж, незбагненна тайна, але й звичайна робота душі. Поет наче б з нічого, а все ж, підключившись до словотвірної матриці, з огрому або й горстки слів, ліпить мов з ангельської глини, з голого „ніщо” святий образ, настрій, ніжну драматургію взаємодій, свою високу любов, своє велике щастя. Хтозна, з яких нещасть, з прожитого-пережитого в тисячних поколіннях, твориться це богонадхненне дійство. Сенсовість творчості-співтворчості – в любові, якою жертвує деміург заради спасіння людства й продовження життя на землі. У чистім полі, на синім морі стоїть дуб-однолюб. На тому дубі пташка без крил, без вочей, без високих речей. Шумить старовинне листя, грає зелена кров з-під кори, обнімає шерстке коріння живильну силу землі, коронує крона крилату наснагу вітру.”

                            Сіло за лісом сонце вечірнє.

                            Місяць на небі – білий, як лунь.

                            Любкають хвилі в широтах помірних.

                            Линуть-лунають луни відлунь.

                            Зелень проб’ється з-під синьоталу,

                            Вляжеться космос в Чорну Ріку.

                            Кров запульсує й мало-помалу

                            Рушить природа в далеч дзвінку.

                            Тиша травнева тьохкає в груди.

                            Проситься стогін в трелі ясні.

                            Світяться в небі зорі і люди,

                            Лагідні вірші, ніжні пісні.

                            Схоче Вкраїна вчитись у Бога –

                            Всесвіт обняти Духом святим.

                            Бузько клекоче над оборогом.

                            Боз розпахчівся сном золотим.

                            Ніч спочиває, вмита росою.

                            В зорях і водах – тінь голуба.

                            Голос джерельний в пульсі устоявсь.

                            Гіркне калина. Жовкне верба.

                            Вернуться птахи в рідне обійстя.

                            Нарване щастя встане з колін

                            Й влиє любові в серце по вінця

                            Для всіх майбутніх моїх Україн...

         Битва за Ідеал супроти всього лихого ніколи не припинялась – змінювались тільки форми й різновиди боротьби. Автор не тільки про це знає чи усвідомлює, а й творить таку атмосферу вкраїнської сили, яка б підсилила й врівноважила змагання добра із злом, давала в результаті погоджений варіант всесвітньої рівноваги. Подорожуючи  Закарпаттям, Івано-Франківщиною (Гуцульщиною, Бойківщиною, Лемківщиною) й іншими регіонами соборної Батьківщини, поет всюди знаходить знаки й символи жертовної невмирущості героїв. Поет піднімається на високу гору із символічною назвою „Творилець”, й серцю відкривається вся Україна.

                            На кручах Творильця з-під тайн праглибоких

                            Прорвалось до Бога неміряне Око.

                            Купається в ньому душа моя вільна

                            Й веселим потоком пливе в нероздільне.

                            Що більше, то менше я з вами сокочу –

                            Над Чорним Черемошем вмерти захочу,

                            Над Білим Черемошем жити і жити:

                            Чар-вина прасонячні Оком тим пити.

                            В низини втягає, верхами пульсує

                            Те Око глибоке, що плаче не всує.

                            За чим воно плаче й в глибинах регоче,

                            І дивиться в серце, і в душу, і в очі?..

                            Там наших повстанців тягли до могили –

                            У Божому Оці героїв топили.

                            Стискається серце на кожному кроці –

                            Чи світ ще купається в Божому Оці?

                            Межів’ям з Творильця на Чопаж і Довгу

                            Зібралося сонце в далеку дорогу.

                            Чи Божий це задум – Вкраїну до смерти

                            Вести помежів’ям й не дати Їй вмерти?

                            Не вмре, не загине вкраїнська потуга:

                            Ні давня, ні ближня; ні перша, ні друга.

                            Повстане нова українська прасила –

                            Покотиться Оком крізь братні могили.

                            Розбудить кургани святими піснями.

                            Повернеться в люди Прадовбуш з Праями

                            Й покличе до бою соратників крові –

                            Піднятись у Правді, у Вірі, у Слові.

                            Ридають органи крізь гори Путили –

                            Вкраїнські Карпати нарощують сили:

                            Горгани й Бескиди, Верхи й Чорногори

                            На грунях високих до мене говорять.

                            Я з ними, як з вами, лечу і вкриваю

                            Широкі долини вкраїнського краю,

                            Степи і могили – від орд чорноперих:

                            В криївках вмираю, вглибаюсь в печери.

                            Там кажуть до мене опришки столітні:

                            „Умри, а не здайся – будь воєм новітнім!

                            Винищуй ординські погибні пороки,

                            Відкрийся до вічного Божого Ока!”

                            Там Предок душею мене причащає –

                            В душі тій Вкраїна, як сонце світає.

                            Й знов пісня моя безпечальна і строга                                                               Летить-обнімає Вкраїну і Бога.

         Тут відкриваються внутрішньому зору деміурга висоти й глибини світотвору із всевидящим Оком в осерді вічності.

                            Око уперлося в небо.

                            Небо купається в Оці.

                            Вгнулись Путилові ребра –

                            Магмою скупані в сонці.

                            Витягнеш чопа з Чопажу:

                            Вирветься кров’ю й сльозою

                            Мова і пісня відважних –

                            Грім грозовий з Мезозою.

                            Вдарить у груди ізгоїв –

                            Переданням на три кінці…

                            Брате, умийся грозою –

                            Станеш в бою українцем!

                            Вмри, а відкрийся до Ока,

                            Щоб тобі очі відкрило.

                            Чути майбутнього кроки –

                            Заговорили могили.

                            У молитвах опівнічних

                            З правдою й кривдою в парі –

                            Гримнеш душею двосічно,

                            Вірною піснею вдариш.

                            Бризне із ока пророка

                            Сила цілюща і віща.

                            Словом, як Правда, високим

                            Бог тебе впише у вічність.

         Здається, ми потрапили в кульмінаційну точку, хоч це ще й не половина „Дивини”. Тут варто наголосити, що книжка має всі ознаки симфонії, яку наші композитори мали б надхненно омузичити та перевести в нову якість.

                            Весна гарніє на очах –

                            Із травня переходить в червень.

                            Ніколи я не розпачав,

                            Бо й те, що збулося, не вернеш.

                            Воно в тобі – як божий дар

                            І як покара за прожите:

                            Бджола і квітка, і косар,

                            Що взявся все перекосити.

                            Стоїть криївка на межі,

                            Розбомблена в стару епоху.

                            Й летять крізь обрій три стрижі

                            У гнізда стріляного моху.

                            Заєрипенилась весна,

                            Налита соками по вінця.

                            Признаєшся хіба в піснях –

                            Що й ти був в світі цім, як пісня.

         Й летить у небеса плин космічної музики, й усе одухотворяється магічно й могутньо авторською посвятою.

                            На гомін й шум на рокіт і ревіння

                            На вод ріку спадаючу в крутіж

                            У вирву вирв крізь гул каміння

                            Летить з етеру первородний вірш

                            Нема у ньому страху перед світом

                            Лиш велич створеного і музична трем

                            І срібло тонше за кришталь завіту

                            І золоте осердя вічних тем

                            На луки сонцевидні й травоїдні

                            В спасенну людяність летить сторчма

                            Й заводить оум хтось до болю рідний

                            Й гучить із неба золота сурма

                            І я мовчу й сльоза з тамтого світу

                            Мовчить над дзеркалом впольованих думок

                            Й гойдається на водах сивий вітер

                            Й морського паруса тонкий китайський шовк

         Ранимість всесвітніх сягань не знає меж й літургійно возноситься до найбільших вершин дотикально неосяжного й предметно відчутного.

                            Пахне суницями з лісу

                            Те, що в снах загубилось,

                            Може, в століттях чи в літтях

                            Або й в повітрі найближчім.

                            З чим порівняти сто сонць,

                            Що в крові засвітились,

                            Хто мені викаже те,

                            Що найвище в думках

                            Й що найнижче?

                            Дмуть північні вітри

                            Над усе, що сумне чи веселе –

                            Сеймом пливуть прибатурні гроби.

                            Йдуть до Бога голодні.

                            Завмерли, ба й вимерли, села.

                            Цвіркають ягодами із кров’ю

                            Горобці з горобин.

                            Тихо-тихенько покажуть мені

                            Щось таке, що ніхто й не згадає,

                            Ті, чи й не ті, що в сльоті

                            Й самоті, бач, були й відійшли.

                            Може, краще помовч.

                            Затисни гордо відчай в кривавій гортані.

                            Ні про що. Не питай.

                            Вже зростаються шви.

         Автор переживає й переймається світовою порожнечею й безоднями смислів, переводить світло в темряву і навпаки, повновартісно змагається із провідними силами світотвору.

                            Світ порожній, як бубон.

                            Рілля зачорніла в листопад.

                            Горобці з Маловодів

                            Летять в Підруду.

                            Вийшов лис на узлісся,

                            Розгрібаючи листя невпопад.

                            Вийшли з лісу берізки

                            Й нікуди вже більше не йдуть.

                            На лугах дзвонить тиша.
                            Повітря холоне зісподу.

                            Дим ковтають корови:

                            Допасають останню росу.

                            Розбігаються врозтіч

                            На кущах рижі цяточки глоду.

                            В’ївсь іржею в пейзажі

                            Оксамитовий сум.

                            Задрожали три квітки –

                            Там, де світиться темний мурашник.

                            Розпахчілись опеньки

                            В гниловодах перейшлих сторіч.

                            Все, як завше, колишнє

                            І трохи ще свіжовчорашнє.

                            День зідхає під вечір

                            І гусне крізь темряву в ніч.

         Здається, після Антонича й Тичини в нас чи й була де-не-де така переконлива цілісність і вимовність. Звісно ж Богдан незрівняно інший, в тому й зваба. Всі ж ми знаємо, що визнання приходить , як правило, після смерті, і я не здивуюсь, якщо сучасники не завважать неповторної з’яви, як це вже було не раз, бо й справжнє диво – поза досяжністю.

                            Троянди рваний зойк, й зідхання матіоли,

                            І неба синій шовк – не вернуться ніколи!

                            Це все було колись, коли – вже не істотно!

                            Бо скільки б не моливсь – а все безповоротно.

                            Відкинь зчорнілу синь і потемнілий ясмин!

                            З роси стартує день – наразі незагасний.

                            Але і він мине, зчорніє за туманом –

                            Й обніме ніч мене над Тихим океаном.

         Я свідомо багато цитую, бо вірші говорять самі за себе. Ви тільки прислухайтесь.

                  Так поволі дерева ростуть,

                            Углибають у небо вітри –

                            Не забудь, не забудь, не забудь...

                            Говори. Говори.

                            Знову я. Знову ти. Знову ніч

                            Залягла у глибокі поля:

                            Три зорі некаштанових свіч

                            Не горять, не горять.

                            Розшумілись у безвіч віки.

                            Впало сонце за сиву зорю.

                            Знову день говіркий, говіркий.

                            Говорю. Говорю. Говорю.

         Й притому він з нами, Він присутній. Він переходить з ночі в день, й все оприсутнює, наближає до найсердечніших глибин.

                            Тоне час – у беззвучність і спокій,

                            У божественний рай молодий…

                            В час такий в Шлях Чумацький стоокий

                            Не ходи!

                            Але що нам слова застережень –

                            Ми народжені з молока

                            Того часу, що Богу належить,

                            Того дня, що летить, як ріка.

                            Сурми клич – поспішай за добою!

                            Втиште голос: мовчіть до небес…

                            З краю в край ми підемо з тобою.

                            Ми підем.

                            В тихоясні і зорі, і води –

                            В шелестіння вишень і пісень…

                            І підуть з нами люди й народи:

                            Ніч і день, ніч і день, ніч і день.

         Ліричність такої поезії не пласка, пружна, образно невичерпна: ясно, що Богдан живе поезією й присвятив їй все життя.

                            Хрущі на глоді між пелюсток

                            Упились цвіту божим трунком.

                            Згорнувсь під серцем крові згусток –

                            Пробивсь, як пахощ з-під цілунків.

                            Акація небеснолітня

                            Солодким гомоном скипіла –

                            Нектар розп’яв вітрила вітру

                            І заливає всесвіт білим...

                            Вдихни пахучий мир із мірту,

                            Налийсь прозорістю по вінця,

                            Вбери у кров надхнення літер,

                            У білий світ врубайсьй засмійся.

                            Життя убралось в розмаїті

                            Квітучі шати різнобарвні –

                            Жасмин умився білим цвітом,

                            Як молоком із молочарні.

         Автор безмежно          безсторонній й водночас до всього причетний – як це йому вдається, знає хіба він сам. Із крайньої самотності він творить самодостатню самість.

                            Я знову сам. Нема нікого в мене.

                            Навскісний дощ. І клаптик просині.

                            Самотній я, мов листячко зелене

                            У жовтій осені.

                            Скотився дах краплинами у мокре.

                            Вітри і пісня докором печуть.

                            Усе згорить. Остання кроква ойкне.

                            Зелені буки горами втечуть.

         Поет ніколи не сам. Світ пречудовий, і спілкування з ним – це ж такий огром радісних відчувань й чудовно співтворчої гри!

                            Врядує осінь молода

                            В садках щобудня й щонеділі.

                            Прогнулись яблуні в плодах.

                            Мурашки бігають по тілі.

                            Перебігає вітерець –

                            На хмарі хмару доганяє

                            Й кричить до мене: „Сторонись!”…

                            Але мене уже немає…

         Богдан Чепурко з перших рук, врешті зі своїх досліджень, знає, якими високими категоріями мислили наші предки. Ось на Західному Поділлі протікає річечка Тайна, що час від часу ховається під землю. Є в Україні аж дві ріки Буг (Південний і Західний), яких колись звали без жодних натяжок чи недотяжок Богом. Уявіть, що переживає рибалка, вудячи на їх берегах: „Сиджу на берегах Тайни. Пливу в обіймах Бога.” Й Богдан співпереживає із такими далекими, але й близькими душами.                              Німіє тиша невимовна,

                            Лиш в очереті – хить та хить…

                            В безоднях ночі місяць повний.

                            На дні сльози сльоза мовчить.

                            Виходь на стежку. Олень трубить.

                            Їжак на задні лапки став.

                            Цілує ряска воду в губи.

                            Шершаві в берега вуста.

                            Крадеться ласочка на лови.

                            У лісі сойка сокотить.

                            Застрягло слово на півслові.

                            Цвіркун свіркоче. Буг шумить.

         Поет – у всіх часах і в позачассі. Поети знають один одного ще до народження.

                            Щоранку спалюють озон,

                            І дим невидимий і трохи гіркуватий

                            Летить з усіх неміряних сторон

                            У рай душі – у рідний край вмирати.

                            І я у тім краю загину –

                            Спалю в чорнозем існувальну глину.

                            І дим розвіється. І все мине.

                            І хтось спімне забутого мене.

         Поет живе кожною хвилею і безконечністю, або й не живе зовсім, бо живуть його вірші. Але що ми знаємо про вічність?

                            Пропадає вода в криницьох –

                            Зачекалась небесних дощів:

                            Бий з-під серця джерела мерщій –

                            Тьох та тьох, тьох та тьох!

                            Я не знаю, чи буде весна.

                            Ти не знаєш, чи буде любов.

                            Відшумлять. Відболять. Кров за кров.

                            Все одно. Не один. Не одна.

                            Все у світі таке й не таке.

                            Завмирає в останнім вірші.

                            Пульс болота загусне в брикет.

                            Відспіває душа у душі.

                            Проступає вода з-під землі,

                            Заливає намулений наст –

                            Буде битися пульс або ні

                            Й усміхатись джерельно до нас.

                            Проросте мурава з оболонь,

                            Вкорениться любов у віршах,

                            Зажурчить джерело з-під долонь

                            На кривавих донбаських копрах.

                            Відпрозориться риба у ряст,

                            Буде корчитись смерть в полині.

                            Так на так. Тільки так. Таки так.

                            Або – ні!

         В полях його рідного села є така яруга, що її називають Глибока. Богдан Чепурко понаписував десятки, якщо не сотні топонімічно-гідронімічних віршів, бо справедливо вважає, що в цих назвах – давньо-вкраїнські архетипи.

                            Там, де Лиса бреде Могилками,

                            Розсуваючи обрій за край,

                            Не криши мою душу на камінь,

                            На пісок моє серце не край!

                            Не ховайсь, моя пісне, в могилу,

                            Не закопуйсь в окопні шурфи –

                            Лиш греби в позакрай, що є сили,

                            Й мої стигми віршем розграфи.

                            Це ж моя, бо моя Україна –

                            Я до неї з тамтої прийшов,

                            Де мій Бог оповіщує вірно

                            Те, що нині налилося в кров.

                            Знов зідхає глибока яруга,

                            Йдуть і йдуть в позасмерть муравлі.

                            Ми з тобою не перші й не другі –

                            На цій рідній до болю землі.

                            Окопалась у серці глибоко

                            Моя вірність із краю у край.

                            Я, можливо, порушив твій спокій,

                            Але ти не вмирай, не вмирай!

         Поет у дитинстві як жайворонок й пряде свою пісню між небом і землею. Ще пастушком Богдан жив контактно з іншими світами, й там були зіткнення й драматичні колізії, декламації, гра сил, коли ти ще не вмієш писати й читати, але вже учасник великого творчого дійства. Твоя душа в польоті. Неземне надхнення, сила й відвага, вільне ширяння між небом і землею проймають твою сутність. „Злітаєш легко й невимушено: радісно міняєш напрям польоту, вигойдуєш-розтаємничуєш ймовірно-неймовірні, розкішно різноманітні видива світу й антисвіту... Мечами краєш розпросторену далеч, з відчайдушною веселістю злітаєш все вище й вище, торкаєш світобудовні конструкції, й вони летять шкереберть, а твій душевний рухоспокій з тобою: цей світ незбагненно цілісний, Бог непереможний. Ти частка ідеального безміру – чесна, чиста, частотна; ширяєш, як дихаєш. У передостанню мить – соколом зринаєш у небо, і це дивовижно самозрозуміло... Не стояти над прірвою часу, не висіти над безоднею смерті, не чіплятись за виживання – летіти птахою у піднебессі, голубом-духом ширяти у високості! Ти віддаляєшся – ніхто й ніщо не стримає твого польоту. Холод космічний окутуєтвою душу, жаром пекельним торкнуло твоє серце.

                            За Глибокою, з туману

                            Визирають вим’я білі –

                            Йдуть корови в божім тілі

                            Пасти рудку спозаранє.

                            Груддя б’ється в груди ночі:

                            Скоро сонце вдарить в очі –

                            Й хтось, хто став над Гребільками,

                            Кине в став астральний камінь.

                            Загребелля загуркоче,

                            Вколотити вічність схоче

                            У життя, що неповторне:

                            Чорнобіле, білочорне.

                            Скинеться щупак над плесом –

                            Й загремлять сто тисяч весен!

                            Кров залюбкає, заграє –

                            В кожнім серці, в ріднім краї.

                            Бог вкладе в нове й новіше –

                            Найгарніше, найвірніше,

                            Щоб усе, що вщент пропало,

                            Знов увіч живим повстало.

                            Щоб заграли нижні води

                            Й відродилися народи,

                            Й до зірок летіли люди,

                            Й билось вічно сонце в груди.

         Богдан Чепурко завжди йшов від складнішого до простого, бо хотів, щоб його зрозуміли.

                            Розчахнулась моя вишня, впала перед хату:

                            Згадав все життя колишнє, братів, маму, тата.

                            Засмутилось Боже Тіло – вмилося сльозами.

                            Щось від серця полетіло до тата, до мами.

                            Стали дні мої коротші, хода помаліша.

                            Посмутніли мої очі, поважчали вірші.

                            На всю гору, на Ванацку пахне материнка.

                            Розпочну життя спочатку – з геройського вчинку!

                            Буде битись Україна, біль переболівши.

                            Впала вишня на коліна. Шумлять в гіллі вірші.

         Ось вірш „Ванацка” – є така гора в Осівцях, яку поет асоціює з Венецією.

                            На смерть стоїть моя гора Ванацка.

                            П’ють сто століть вино її і кров.

                            Дуднять вітри в степах непотурнацьких,

                            Й виношується в згадках тих добро.

                            Про молоді літа відзолотілі,

                            Коли ми йшли у поперечну путь...

                            Й зарубки з пам’яті болять по всьому тілі –

                            Про те, що неможливо вже забуть.

                            Суничник знов відпах. І материнка

                            Вся вигоріла. Закурівсь чабер.

                            На тій святій горі стою, як на поминках:

                            Я був тут гість. Давно вже. Не тепер.

                            Стоїть душа, як мама, на колінах –

                            Відмолює задавнені гріхи.

                            Ще ми малі. Ще бавимось у війни.

                            Й заховуємо Божу волю, як волхви.

                            Розтане грудка серця в теплім вітрі.

                            Покажеться щось давнє крізь спориш.

                            Венеціє, сльозу непрохану я витру,

                            Бо й ти мені в цім світі відболиш.

                            Я думав, ти змаліла. Милий Боже,

                            Здрібніли всі околиці нараз:

                            Й став Осівцький ліс на Петликівський схожий,

                            А ти в тих милостях, і в малостях – якраз!

                            Нічого в зорях майже не змінилось,

                            Тільки вода пропала, й день скінчивсь.

                            Ми ж щойно вчора, може, народились,

                            А вже у вічність шлях нам простеливсь.

                            Давно травою заросла криниця,

                            З якої воду пили ми колись.

                            Хотів би я ще раз її напиться –

                            Мовчить гора, з якої я моливсь.

                            Сосонка хилиться на горбику. Й щось каже

                            Мені зелена ряска раз у раз.

                            На камені задумавсь я від вражень:

                            Були ж ми тут, та вже не буде нас.

                            Не каркне нам стара, як світ, ворона.

                            Й нічого в цьому світі вже не жаль.

                            Мій рідний край – як дерево. І в кронах

                            Розколихалася свята моя печаль.

                            Схопивши зорі за верхи рунгурські,

                            Дві латки лісу просяться у вірш.

                            І я кричу: „Мій друже, та ж посунься!”

                            І це вже все. Стоїш собі й стоїш.

         Так, він тут, він з нами, він працює на Україну, але вдумаймось, вслухаймось, може, й у безвічне.

                            Я не тут. Я душею літаю

                            В ненаписаних і не в рядках.

                            Я нікого в цім світі не знаю.

                            Моя доля, як пісня, терпка.

                            Той горіх, що розколотий в бурю,

                            Розчахнув моє серце навпіл.

                            Я нікого в цім світі не дурю.

                            Я нікому в цім світі не звір.

                            Трохи світла позичив у Бога.

                            Щось у предків на пам’ятку взяв.

                            От і все. Простяглася дорога

                            По Чумацькім Шляху, як сльоза.

         Хочеться (не можу втриматись!) прочитати ще один направду геніальний текст. Якось Богдан пішов до лісу й на березовому пригорбку закамянів. Його мама стояла на колінах й молилась. Щоб не сполохати душу, син позадкував, бо здогадувався, що там похований дуже красивий повстанець, перший хлопець мами Зофії. Через роки, коли матінки вже й не було на цьому світі, близько того місця Поет присів на пеньок й одним духом вилив із серця все, що відкрилось тоді й тепер.

                            Молилася мама у лісі до лісу Ой лісу

                            У полі до поля у тиші до тиші Ой тиші

                            Була та молитва не дійсна Чи дійсна

                            Хто знає Бог знає Чи пісня Чи вірші

                            Молилася мама до сонця до квіту до світу

                            Хто чув ту молитву Лиш вітер лиш вітер

                            Молився мій прадід до дуба до зруба Ой дуба

                            Була йому чиста молитва до божого світу ще й люба

                            До Пня він щасливо молився у будень і свято

                            Чи стала душа його світла до Бога припнята

                            Хотів би я в полі заснути навіки не бути

                            У лісі у полі у небі заснути забути

                            Хотів би я брате не просто заснути й не бути

                            Хотів би я усім серцем всі тайни й нетайни збагнути

                            Й цю нашу веселу гостину у світі земному сумному

                            Й цю пісню у Бога і цю самотинну дорогу

                            Моя величезна країна руїна пір’їна

                            Запалася в зоряну далеч як в пісню що лине

                            І кличе гукає лісами полями морями

                            За втраченими синами за вами за ними за нами

                            Це хто мені наче присниться насниться всміхнеться

                            Це хто мене може впізнає не знаю Хто ж знає

                            Впаде мені день до дунаю як пісня як пісня

                            І Бог мені скаже Богданю не бійся

                            Мій Боже чи я ще кохаю вмираю кохаю

                            І більше нічого не знаю не знаю не знаю

                            Цей день затріпоче листочком найпершим останнім

                            Ввійде в мене Слово ввійде у Дніпро як Почайна

                            Й прониже усіх вас як меч обоюдний як голод                                                                                                           кинджальний

                            Вода непочата жива непроллята ціла безпечальна

                            Зарве всі загати мій вірш моє свято насущне щоденне

                            І Бог наливатиме кров мою в сонячні вени

                            І хтось мене знову попросить ходім до дунаю

                            Кого я востаннє впізнаю Не знаю не знаю

                            У ніч мене залоскоче охоче печально охоче

                            Моя Україна прощальна свята ізначальна

                            І хто мені скаже це слово найперше й останнє

                            Люблю тебе світе Люблю Тебе Боже як Тайну

                            Іду я прощатись до гаю До гаю-розмаю

                            Почни мене Отче як пісню як пісню

                            І може я знов заспіваю Не знаю не знаю

                            І може мій сину ніколи не пізно не пізно

                            Всміхнуся у Господа Бога До кого Для кого

                            І більше уже не заплачу Не хочу Не бачу

                            І станеться так як ніколи Відколи відколи

                            Русалка мене залоскоче Як схоче як схоче

                            Чи є ще там сни і русалки Як жалко як жалко

                            Додай мені барви живої веселко весталко

                            Не буду я більше кохатись сміятись кохатись

                            Не буду я вас цілувати блавати блавати

                            Не буду я пісню співати співати співати

                            Продовжіть мене на цім світі без мене зі мною

                            Налийте всю кров мою чесну у жили героїв

         Тут треба завважити, що мама майбутнього поета була членом ОУН, мала надзвичайної краси голос, брала участь в культурному житті Краю і визвольних змаганнях; до 46 року – станична й звязкова. Малий Богдан запам’ятав, як в 1952 році приходили вночі повстанці, їли печену картоплю й квашену капусту, а ще варені цукрові буряки, й головне - не тільки переглядали газети чи журнали, а й люстрували листи: тато був інвалідом війни і погодився за їх дорученням стати начальником пошти. Мама ж все життя пробула в колгоспній каторзі – на буряках.

                            Надлужжя. Налужжя. Залуги.

                            Розлилися води на броди.

                            Йдуть перші. Йдуть другі. Йдуть други.

                            Йдуть люди. Йдуть в засвіт народи.

                            На Ви йдуть. На тебе. На мене.

                            На все, що було й не відбулось.

                            Йде жовте на біле й зелене.

                            Йде вітер на вилиці вулиць.

                            Йде тиша. Йдуть вірші й не вірші.

                            Йдуть далі. Й ще дальше. Й найдалі.

                            Йде все, що в часах найважніше:

                            Йде поле, здичівши, у праліс.

                            Йдуть ранні. Йдуть пізні. Йде пісня.

                            Йдуть добрі й недобрі за обрій.

                            Мій друже, живи і не бійся!

                            Йдуть руси. Йдуть укри. Йдуть обри.

         Не дивно, що з таким вихованням та вродженою правдолюбністю Богдан Чепурко мав продовжити чин боротьби й любові: максималізмом

пронизана  вся його творчість.

                            Ми зостались з тобою там,

                            Де вітри до зорі торкались,

                            Де були ще тамті літа,

                            Й не було ще думок про старість.

                            Де шаліли твої уста,

                            Й шаліново душа світилась...

                            І любов ця була проста,

                            Й щось від неї ще нам залишилось.

                            Ми були й не були тоді,

                            Нам серця розривали груди.

                            Ми були молоді, молоді –

                            Нас ніколи таких вже не буде.

         Богдан серцем пережив (два інфаркти) любовну трагедію свого життя й залишився вірним ідеалістичним поривам.

                            Не закохуйсь в кого-небудь:

                            Життя люби!

                            Пропливемо  ж у незабудь –

                            Як голуби...

                            Ніч веде: рука до руки –

                            І тебе, і мене...

                            Промайнуть у вічність роки,

                            І любов промине.

                            Зачепися хоча б на мить

                            За все краще в мені:

                            Все, що зранене, відболить.

                            Все, що зраджене, – ні!

                            Ласкою прихились:

                            Зіркою – до небес...

                            Все повернеться ще колись –

                            Хоч і не буде тебе!

                            День розвиднює все в нічній

                            Тиші схилених віт...

                            Бачитиму образ твій –

                            І через тисячу літ!

         Ліричний герой його дивовижної книжки живе в тонусі надвисоких і надтонких реалій. Богдан вважає, що ірреальне – це вища реальність, або ж надреальне.

                            Далеко. Між зорі. Далеко.

                            З нічого . З нічого.

                            Угналися в небо смереки.

                            До Бога, небого, до Бога.

                            Летить моє небо до Тебе.

                            Я інший. У всьому. Й тим більше:

                            Усе я віддав би, усе би –

                            І вірші, і вірші.

                            І серце, що кров’ю налите

                            По вінця. По вінця.

                            Лечу тебе розговорити –

                            Розкрийся. Не вбийся. Засмійся.

                            З-півкроку. Як схочу. Захочу –

                            Крізь далеч розкрайню, крізь далеч –

                            Умкнути тебе щирооку:

                            На Галич, на Галич.

                            Ти пишна, розкішна, свавільна –

                            Троянда у серці колюча.

                            Візьму тебе, мирну, крізь війни

                            На Бучач, на Бучач.

                            Ти ж вірна лебідка – я лебідь.

                            Не дайся. Не бався. Не бійся.

                            Кричить моє серце крізь ребра –

                            І пісня. І – пісня!

         Надзвичайні його пейзажні вірші, хоч спеціально пейзажів Богдан не пише, щоправда малює, але й малюнки його містично-символічні та образно абстрактні, а не зображальні.

                            Тиша відсутніх звуків глибша за явну тишу:

                            Візьму тебе за руки, в зорях тебе заколишу.

                            Хто ще візьметься знати, що з того станеться завтра?

                            Будеш мене кохати. В понадприсутніх мантрах.

                            Виповіш в потойсвіттях – все, що в цім світі снилось.

                            В лютому. В березні. В квітні. Тернами. Край потилиць.

                            Літечко поза літом. Бистро ж – літа за літами.

                            Хто ще тебе розквітне й впише в замшілий камінь?

                            Дівчино – чину диво – хочеш мене перебути.

                            Ніжно. Повіж. Правдиво. Квітень. Березень. Лютий.

         Про його так звану духовну лірику годі й говорити – це настільки сильно, що мороз йде під шкірою.

                            Сопілка супроти ночі. Врізана очеретина.

                            Мало хто вмерти хоче. Мало хто смертно винен.

                            Виповнять хресну жертву, вбивши в зап’ястя цвяхи.

                            Будеш висіти мертвим. Будеш летіти птахом.

                            Милий мій Пане-Боже, не сподівайсь на милість:

                            Оцтом залиють рани: спазм Твій крізь серце виливсь.

                            Списом проткнуть востаннє – раз на сто тисяч років:

                            Духа Святого Тайну з правого й лівого боку!

         Така прозірливо пантеїстична реальність може явитись тільки при

справжньому співпереживанні й богоподібним настроям.

                            Млин. Мох. Щось шепче мені Бог.

                            Там синьо-темні водоростіснів:

                            Крізь води вод й розводи навісні,

                            Там білик з білкою – на дереві одні.

                            Щепи в серцях й розвиднюй темний грім

                            Розщеплюй передумане між світлом,

                            Й в ніч грімкоти з пополотнілим вітром,

                            Вбирай у душу співи ті ясні.

                            Й тягнись зависнути – у сні абой не в сні –

                            На павутині Зіслання Святого Духа:

                            Над дощ, і град, й над той завчасний сніг,

                            В якому інший хтось надхненно Бога слухав.

         Що це як не одкровення? Такі смиренно партнерські взаємини з Творцем сущого не можуть не вражати, як і саме життя в нашій земній гостині.

                            Йдуть дощі в кукурудзянім листі –

                            В зернах зір, в краплях зерн...

                            Ще я в долі сердечній не виспів,

                            Й в щирім слові ще трохи не вмер.

                            Йдуть в розкошах літа за літами,

                            Сповідь серця смирення нас вчить.

                            Йде уявне за ними. За нами.

                            Йде Вкраїна й безсмертно мовчить.

                            Все ще – там. Чи й не там. Відлетіло.

                            Западається хвиля у ряст,

                            Й стороною йде дощик несміло:

                            Раз у раз, раз у раз, раз у раз.

 

                                      Вдячний читач „Дивини”                                        

Коментарі
Автор(-и): Олег Чорногуз / Розділ:

Роман «Примхи долі, або Велика гра», автор: О.Чорногуз, видавництво «КИТ», рік видання: 2017.

 

Сатиричний роман «Примхи долі, або Велика гра» Олега Чорногуза

 

Коментарі
Автор(-и): С.Маслобойщиков, Н.Рудюк, О.Бегма / Розділ:

Вистава «Verba» за мотивами драми-феєрії Леся Українки «Лісова пісня» Національного академічного драматичного театру ім.І.Франка, автор інсценізації, режисер, художник-сценограф С.Маслобойщиков, художник по костюмах Н.Рудюк, композитор і виконавець ролі Лукаша О.Бегма, рік оприлюднення: 2019.

 

Вистава «Verba» за мотивами драми-феєрії Леся Українки «Лісова пісня» Сергія Маслобойщикова, Наталії Рудюк, Олександра Бегми

 

Коментарі
Автор(-и): Петро Шкраб'юк / Розділ:

Книга «Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців», автор: Петро Шкраб'юк, видавництво «Сполом» (м. Львів), рік видання: 2018.

 

Книга «Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців» Петра Шкраб'юка

 

Коментарі