Офіційний веб-сайт

Подані роботи

Автор(-и): В.Троїцький, Р.Григорів, І.Разумейко / Розділ:

Опера-реквієм «ЙОВ» («IYOV»), творчий колетив В.Троїцький, Р.Григорів, І.Разумейко, рік оприлюднення: 2015.

 

Опера-реквієм «ЙОВ» («IYOV») Владислава Троїцького, Романа Григоріва, Іллі Разумейка

 

Відгуки про оперу-реквієм «ЙОВ» у закордонній пресі

 

«Під час вистави я думав про те, що Бах, Скрябін, Палестрина, Шенберг та інші композитори мають шкодувати, що вони не живуть у 20і8-му, році, коли, здається, на сцені втілилися всі їхні візіонерські видіння... Сімдесят хвилин - це, можливо, замало для того трансцендентного досвіду, яке актори втілюють на сцені, але вічні істини здатні подбати про себе самі», -написав у своїй рецензії для concertonet,comоглядач Гаррі Рольник.

«Творці опери «Йов» - найчесніше та музично глибоко переглядають класичну форму ораторії та реквієму. «Йов» розвивається в дусі спільності і чистої віри у силу трансформації людського голосу», — наголосив у своєму відгуку член журі конкурсу Music Theatre NOW, драматург Кристіан Лада.

«Не існує простого шляху до розуміння біблійної «Книги Йова», збагнути її можна завдяки містичному осяянню, якому сприяють гармонійні фінальні музичні фрагменти останньої частини опери, а також заспокійлива віолончель Жанни Марчинської. Голоси співаків заявляють про себе на повну силу... Візуальна частина вистави вражає настільки ж сильно, наскільки і музична, підкорює своєю різноманітністю та імпровізаційністю. Відеорежисер Марія Волкова працює як із живим зображенням артистів на сцені, так із готовим відеорядом. Руки музиканта на піаніно нагадують пташине гніздо. Слідом за шумерськими дерев'яними скульптурами людей, що страждають, йдуть електричні іконостаси та обличчя акторів крупним планом у реальному часі, - пише критик Джон Йохалем для видання рагіегге.сот. - ... У «Нові» музика сама по собі і є дією, а «Йов»... втілює собою душу кожного, хто готовий долучитися до його життєвого паломництва».

Музичний та театральний критик Адріан Діманліг назвав оперу-реквієм однією з найцікавіших музичних подій, які йому доводилося відвідувати останнім часом. «Опера-реквієм «Йов» - це музична поема для хору... Композитори Григорів та Разумейко використовують фортепіано інновативно та креативно. Захопливий звуковий ландшафт вистави доповнюється винахідливим використанням голосів артистів: невеликий хор складається з яскравих вокальних індивідуальностей... Ця вистава вражає своєю аурою -інколи вона промовляє до тебе прямо в обличчя, а інколи делікатно обіймає тебе. «Йов» - це музичний театр, який вражає та змушує думати, цю виставу, на мою думку, обов'язково треба відвідати», - пише критик.

Коментарі
Автор(-и): Тарас Томенко / Розділ:

Документальний фільм «Будинок «Слово», режисер: Т.Томенко, рік оприлюднення: 2017.

 

Документальний фільм «Будинок «Слово» Тараса Томенка

 

Режисер Тарас Томенко
Режисер Тарас Томенко
Коментарі
Автор(-и): Олександр Бонларенко / Розділ:

Трилогія «Під знаком молоха», автор: О.Бондаренко, видавництво: «Стікс», рік видання: 2018.

 

Трилогія «Під знаком молоха» Олександра Бондаренка

 

Лист-підтримка

Члену Національних спілок

письменників і краєзнавців України,

старшому науковому співробітнику

Інституту електрозварювання

ім. Є.О. Патона

Національної академії наук України

канд. техн. наук БОНДАРЕНКУ О.Г.

 

Шановний Олександре Гнатовичу!

 

Національний антарктичний науковий центр щиро вдячний Вам, автору тритомного історичного дослідження «ПІД ЗНАКОМ МОЛОХА» (Київ: Видавництво «Стікс», 2018): Книга 1. Історія зародження терору в Московії, Книга 2. Витоки і наслідки червоного терору в Совдепії, Книга 3. Злочини більшовиків на теренах СССР, за передачу книг в бібліотеку Української антарктичної станції «Академік Вернадський».

Бажаємо Вам подальших творчих успіхів, доброго здоров'я, щастя, нових книг і досліджень.

 

Директор НАНЦ МОН України

к.б.н. Дикий Є.О.

Коментарі
Автор(-и): Ігор Крикунов / Розділ:

Вистава «Вожак» Київського академічного музично-драматичного циганського театру «Романс», режисер та виконавець головної ролі І.Крикунов, рік оприлюднення: 2019.

 

Вистава «Вожак» у постановці Ігоря Крикунова

 

Рецензія

на виставу «Вожак, або Сім кіл циганського пекла» (академічний музично-драматичний циганський театр «Романс»)

 

«Щастя тобі, людино...»

 

«Человек в небе! Человек - птица! Счастья тебе, человек!» - цими словами розпочинається вистава академічного музично-драматичного циганського театру «Романс» «Вожак, або Сім кіл циганського пекла». Вистава, яка стала подією не лише для самого театру, адже ця сповнена скорботи сповідь народу, що пережив трагедію голокосту, стоїть дещо осторонь репертуарної політики навіть самого театру «Романс».

Ця історія не лише про геноцид циган в часи Другої світової війни. Це оповідь про любов та зраду, з якими в принципі важко приживається свобода. Про моральний вибір людини, що вона мусить зробити в час трагічних військових потрясінь (одним із героїв вистави є німецький конвоїр, який веде табір до місця їхнього знищення і приймає рішення вести їх найдовшими шляхами, за яке гине сам). Це історія про людину, що гідно несе тягар відповідальності за долю та життя інших: по суті, Вожак у виконанні нар. арт. України Ігоря Крикунова (також режисера-постановника вистави) - батько нації, адже у виставі на моделі табору відтворена модель суспільства). Це оповідь про одвічну проблему взаємостосунків батьків та дітей, генетично закладену у молоді пошану до старших та прагнення до власного вибору, які погано корелюються між собою.

«Вожак» - найскладніша вистава театру «Романс», з точки зору і акторської гри, і режисерської концепції, і пластичного та музичного оформлення. Музика відіграє у цій виставі надзвичайно важливу роль. Начебто очевидно, що музика для театру, який вже 25 років працює здебільшого в національних музичних жанрах має особливе значення, і жанр самої вистави - «музично-драматична історія», проте тут музика - це спосіб внутрішнього існування акторів із відповідним зовнішнім вираженням. Традиції циганського театру з піснями і танцями   органічно вплетені в драматизм текстового наповнення вистави, підсилюють його звучання без зайвих ілюстрацій.

Головний моральний критерій вистави «Вожак» - людяність. В одному із інтерв'ю Ігор Крикунов сказав: «Якщо в людині щось людське лишилось, я думаю, що з тої іскорки це може розгорітись і людина олюдниться». Саме до «олюднення» людини - ні до чого не закликаючи, нічого не пропагуючи -прагнуть творці спектаклю. Ця філософсько-психологічна оповідь звернена до людей усіх інших національностей. Це ствердження древньої нації, спосіб існування якої є для неї самої і даром, і прокляттям (недарма один -із романів Захарія Станку, за «Табором» якого створена ця вистава, носить назву «Гірке коріння»). За останніми дослідженнями, кількість жертв геноциду циган становить від 200 000 до 1 500 000 чоловік. У квітні 1940 за наказом Генріха Гіммлера почалися перші депортації циган на територію Польщі, в трудові та концентраційні табори, а також в єврейські гетто (з Варшавського гетто циган разом з євреями відправляли в табір смерті Треблінка). В результаті вікової дискримінації і переслідувань рома та сінті були відкинуті на узбіччя суспільного життя, ставши одним з найбільш вразливих і знедолених меншин в Європі. Звичайно, більшість з глядачів не знає цієї інформації, і в свідомості чи не усіх цигани асоціюються в кращому випадку з піснями і танцями. Тому багато для кого «Вожак» стає просто прозрінням, і в цьому його не просто мистецька, а й вагома соціальна значимість.

 

Ельвіра Загурська, театральний критик,

викладач історії театру МЗВО «Київська академія мистецтв»,

Науковий кореспондент Інституту психології імені Г.С.Костюка

НАПН України

Коментарі
Автор(-и): Антонія Цвід / Розділ:

Книга поезій «Між двох рапір», автор: А.Цвід, видавництво: «Фенікс», рік видання: 2016.

 

Книга поезій «Між двох рапір» Антонії Цвід

 

Національна спілка письменників України представляє на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року у напрямі «Література» поетичну книжку Антонії Петрівни Цвід «Між двох рапір», видавництво «Фенікс», 2016.

Коментарі
Автор(-и): Сергій Павлюк / Розділ:

Вистава «Політ над гніздом зозулі» Херсонського обласного українського музично-драматичного театру ім.М.Куліша; режисер-постановник С.Павлюк; рік оприлюднення: 2018.

 

Вистава «Політ над гніздом зозулі» у постановці Сергія Павлюка

 

Лист-клопотання

 

Дирекція Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя звертається з проханням порушити клопотання про присудження Національної Премії України імені Тараса Шевченка, головному режисеру Херсонського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.М.Куліша, режисеру-постановнику трагікомедії «Політ над гніздом зозулі» за романом Кена Кізі, що була втілена на сцені Полтавського театру ім.М.Гоголя, Сергію Миколайовичу Павлюку.

«Політ над гніздом зозулі» - це глибока сучасна вистава, про свободх особистості, прагнення людини змінити обставини, боротися проти суспільства, яке знищує кожного, хто проявляє непокору. Гоголівці присвятили цю постановку кримсько-татарському народу, який стільки років виборював право жити на історичній землі, але в рамках реалій сьогодення продовжує битву.

Вистава надзвичайно актуальна, близька своїм закликом до свободи та глибиною філософських роздумів Великому Кобзареві.

У центрі сюжету - протистояння однієї людини цілій системі, суспільству зі своїми законами і уявленням про життя. Можливо ця система зламає людину, яка стане Месією для інших, але вже інші продовжать торувати шлях до виходу, що він для них відкрив. І вже наступний кидатиме виклик проти несправедливості, боротиметься, як кожен свідомий громадянин, який вартий своєї країни.

Відео вистави, рецензії у пресі, представлення претендента на здобуття Премії додаються.

 

Директор Полтавського театру ім.В.В.Гоголя

О.М.Андрієнко

Коментарі
Автор(-и): Дмитро Чиборак, режисер-постановник / Розділ:

Вистава «Камінний хрест» за твором Василя Стефаника Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І.Озаркевича; режисер-постановник Д.Чиборак: рік оприлюднення: 2018.

 

Вистава «Камінний хрест» за твором Василя Стефаника у постановці Дмитра Чиборака

 

Лист-підтримка

 

Львівське міжобласне відділення Національної Спілки театральних діячів України підтримує подання Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім.Т.Шевченка і просить допустити до участі в конкурсі на здобуття Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка в номінації «театральне мистецтво» виставу Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім.І.Озаркевича «Камінний хрест» Василя Стефаника (автор сценічної версії і режисер - постановник - народний артист України Дмитро Чиборак).

Прем'єра вистави відбулась 16 вересня 2018 року на X Всеукраїнському театральному фестивалі «Коломийські представлення» і з того часу розпочала реалізувати свій просвітянський проект до 150-річного ювілею Василя Стефаника, який відзначатиметься в 2021 році. В травні-червні 2019рокувистава стала основою для спільного проекту з Українським народним театром «Заграва» з м.Торонто (Канада) і її з великим захопленням сприйняла українська діаспора Канади. 12-13 жовтня цього року виставою «Камінний хрест» було відкрито XII Загальнопольські дні українського театру в Ольштині (Польща). Вистава здобула дипломи і схвальні відгуки шанувальників, театрознавців і критиків на трьох Всеукраїнських театральних фестивалях : в м. Ужгороді (2018 р.), фестивалі «В гостях у Гоголя» (Полтава) та «НОМО LUDENS» (Миколаїв» (2019 р.) На 2020-2021 роки передбачено великий гастрольний тур з виставою в різні регіони України. Вистава «Камінний хрест» у постановці Коломийського театру є гідною високого слова Василя Стефаника і створена її автором Дмитром Чибораком з проекцією на проблеми сьогодення.

 

Національна Спілка театральних діячів України

Львівське міжобласне відділення

Коментарі
Автор(-и): Микола Боровко / Розділ:

Книги поезій «Діагноз», «Недільне двокнижжя» (ронделіана), автор: М.Боровко, видавництва: «Книга-плюс», «Медіа-цент»ТС» (м.Бориспіль), роки видання: 2017, 2019.

 

Книги поезій «Діагноз», «Недільне двокнижжя» Миколи Боровка

 

Коментарі
Автор(-и): В’ячеслав Гук / Розділ:

Книга поезій «Гілочка кримського тиса», автор: В.Гук, видавництво: «Фенікс», рік видання: 2018.

 

Книга поезій «Гілочка кримського тиса» В’ячеслава Гука

 

Національна спілка письменників України представляє на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року у напрямі «Література» поетичну збірку «Гілочка кримського тиса».

«Гілочка кримського тиса» В'ячеслава Гука

 

Писати про поета прозою - завжди складно, адже найважливіше, що можна дізнатися про нього, ми завше знаходимо в його поетичних рядках. Іще складніше писати про митця, що не схожий на інших, надто - серед свого покоління, - і має власний потужний поетичний голос. Одначе спробуймо визначити найприкметніші риси, тобто те, що вирізняє поетичну творчість В'ячеслава Гука на тлі нової та надзвичайно строкатої сучасної української поезії.

На наше глибоке переконання, кожен митець у своїх творах прагне якнайповніше відображати сутність буття, наполегливо й повсякчас шукати нові методи та шляхи для відтворення власної думки, аби в однобарвній буденності знайти вагоме й чуттєве зерно, яке втілить у собі душу митця, її пошуки й переживання, те глибоке, істотне і нетлінне, що й становить основу основ.

Наше знайомство з поезією В'ячеслава Гука розпочалося з його дивовижної поеми «Фальдбаккен» і вірша «Смерть Роберта Вальзера», який ми прочитали в чиказькій газеті «Час і Події». Перше враження, те, що насамперед упало в око, - це поезія людини, яка відчуває себе європейцем. Так міг написати сучасний німець, француз, англієць, швед. Коли так пише українець - він доводить, що українська культура досягла такого самого високого рівня, як і культури інших країн Європи, і споріднена з ними. Критик Анна Лобановська пише: «Твори цього письменника вирізняються на тлі української сучасної літератури дивним стилем і дивною географією. Кримчак В'ячеслав Гук пише чудовою українською мовою, його герої віддаляють читача від «українських реалій», а сама манера письма позначена вишуканою «європейськістю» та кінематографічністю образів».

В'ячеслав Гук народився в Криму й зростав у російськомовному середовищі, проте завжди, про що свідчать його твори, мав незламне бажання стати саме україномовним письменником. Можливо, тому, що йому довелося через міст російської культури йти до української мови, він і сам, зрештою, став своє­рідним «містком» між українською культурою та іншими культурами. Уже ранні вірші поета нас вразили чимось таким, про що кажуть: «Написано так, що аж мурахи поповзли тілом». Ось, наприклад, вірш «Argentum» (2003): ARGENTUM:

Перехід рідини в ствердіння льоду, що має властивість криці,

обози застрягли колесами в глині

на навмисне зіпсованій фотоплівці.

Це все, що шикується в тло, складає

скупчення, дрейфуючи в млі льодини,

дріб барабанний дротом єднає

ахкання, зойк людини,

кульбаб бавовну, дагеротипи

родини на стінах, де всі шпалери

виблякли, перетворилися в схлипи

колись юного голосу офіцера...

Садибу, меблі вже встигли перезакласти,

носії виносять речі, підбадьорювані агентом,

день на очі, на рот накладає пластир:

Ferrum- Argentum

крові. Корок пляшки, парфумів флакони,

анонімний лист, що надіслав мерзотник,

цинізм, - від якого душа холоне,

дощу, слухавки дотик

до вуха, в якому - шматок розмови,

нерозчуті слова, недослухана сповідь –

перетворилися на матерію, колір,

на вушну скойку, що звуки ловить,

на пухлину залоз, залізничні шпали,

на візу, що виїхати надає право,

на виснажену постать робітниці, пралі,

в уніформу найманця, костоправа.

Як доказ безвиході - стара тронка,

нерви й краватки, змотані у вузол,‑

шмат льоду, шанець ротів, ополонка,

куля, загнана києм в лузу.

Що це? Може, творення власної особистості за новими мистецькими методами чи то канонами? І де це відбувається? У пострадянському Криму, охопленому, ніби пошестю, політичними й культурними протиріччями і негараздами, на тлі глибокої економічної та політичної кризи, суцільної депресії в суспільстві, у Криму, який символічно сполучає Схід і Захід, у Криму, сучасна україномовна література якого й досі лишається належно недослідженою й невивченою. 2002-го в збірці «Восьмий день тижня» В'ячеслав Гук зазначив, що створює власний літературний напрям, дає йому назву - «сенсо-фізіологізм» - і далі плідно працює над його утвердженням на теренах сучасної української літератури. Що ж таке «сенсо-фізіологізм»? Чому він виник не в материковій Україні? Які були передумови його формування? На ці питання вельми складно відповісти. Це, переконані, згодом зробить час. Отже, висновок: сенсо-фізіологізм (англ. sense- чуття + physiology- фізіологія) - літературний напрям, який, по суті, став реакцією на кризу літератури українського постсоціалізму. У його основі лежить фізичне чуття людини, яке виникає після прочитання певного літературного твору в певний час, за певних обставин, у певному середовищі. Це може бути захоплення, біль, смуток, ненависть тощо. Вони подеколи поєднуються. Слово стає при цьому певним «кодом» і «ланцюгом» між людиною та її чуттями. Людський організм - як провідник і накопичувач певних життєвих вражень, досвідів, який реагує пришвидшеним, уповільненим або нормальним серцебиттям на певні образи, утвореніпочутими словами. Чуття можуть бути або піднесеними (радість, захоплення), або ницими (біль, жура і навіть - голод). Слова в таких випадках самі визначають, що має відчувати людина. Але ми маємо глибоке переконання, що це було своєрідним мистецьким протестом творчої людини, цілком відірваної від основної, так би мовити, «материкової» культури, протестом проти засилля низькопробних творів, розрахованих на «маси», а не на людську душу. Цей протест і зродив новий літературний напрям, оскільки поняття постмодернізму в сучасній літературі набуло досить розмитого значення. Певно, це не бажання якось вирізнитися серед інших митців слова, які творять на «материку», а складний і тривалий пошук саме нових шляхів мистецької самореалізації в тих соціально-політичних умовах, у яких опинився поет. Із цього випливає, що сенсо-фізіологізм - це потужний чуттєвий спалах, утілений у слові, а український постмодернізм отримав дужий буйний пагін, соковиту стеблину, цей новий літературний напрям, який, переконані, матиме як прихильників, так і критиків, напрям, що зародився на півдні України, у Криму. Ця дужа стеблина, що виткнулася на березі Чорного моря, на гарячій піщаній землі, збагатила українське модерне письмо, освіжила його своєю кров'ю по-мистецьки, значно.

На якому ж підґрунті формувався світогляд В'ячеслава Гука як поета? Передусім це скандинавська література, сучасна норвезька поезія. Недарма ж поет одним зі  своїх учителів називає сучасного  норвезького  поета Стейна Мерена, а також ірландця Шеймаса Гіні, поезія яких просякнута неймовірною філософською глибиною. Поетичну «школу» Гіні виразно проглядаємо, наприклад, у такому вірші: Зростається кістка - і мерхне у небі зоря, синім лезом ручай застрягає у спаленій глині, і стоншує вітер пісок, де все починає з нуля напружена цівка, що кориться рівно годині. Так губи сіріють од ранку, як попіл століть, бо там ще є кров, яка зможе й на шиї напнути артерії - жили, - там холод осінній стоїть на схилах, як дощ, як овечі гурти каламутні... («Смерть Робер та Вальзера»).

Водночас поет навчався й у інших світових митців слова, збагачуючи власну поезію з їхнього поетичного досвіду. 2003 року письменник Василь Латанський у статті «На повен голос», яку написано як відгук на четверту поетичну збірку В'ячеслава Гука «Шепотіння, лід і гагари», зазначив: «У наш час, коли модна туманність думки стала звичною для багатьох віршувальників, поезія В. Гука відзначається художньою точністю слова, його смисловою свіжістю. Поетична сфера поета - це передовсім та психологічна діалектика, якої він міг учитись – І, безумовно, учився - у багатьох гарних і різних поетів...». У згаданій статті одним з учителів В. Гука названо Миколу Бажана, класика української поезії.

Мусимо визнати, що поема «Фальдбаккен», яка увійшла до поетичної збірки

«Гілочка кримського тиса», - це не звичайний український вірш, адже цей твір здивував нас геть новим підходом до самої структури поезії. Коли читали його, здавалося, що натрапили на поетичні рядки якогось сучасного західного митця, ба нам навіть спало на гадку, що ця поема інспірована Матіасом Фальдбаккеном, видатним норвезьким мистцем. Наприклад, Матіас Фальдбаккен користується «мертвими» машинами (пригадаймо видатний вірш Богдана-Ігоря Антонича «Мертві авта») разом з «абстрактними» малюнками. У В'ячеслава Гука читаємо:

природа людських взаємин

залишається за межею

нашої уяви і розуміння

це нагадує відкрите для загального огляду

вишкварене

випалене

витравлене

у кислоті тіло в анатомічній майстерні

коли з-під тонкої шкіри

видалили все зайве

навіть

ознаку

зліпок

голос розрізаної душі

тогідь

хтось із пасажирів імовірно помітив

на мокрому від дощу

вкритім ожеледдю

пустельнім слизькім автобані

за двадцять вісім кілометрів од Берліна

якраз у дрезденському напрямку

як їхало жовте старе ендеерівське авто

кероване чоловіком у чорних окулярах...

(«Фальдбаккен»)

Поет наважився представити нам щось нове - верлібр, цілком звільнений від законів пунктуації, зі свіжим струменем повітря, що втілює у собі сучасне мистецтво, із психологізмом, який є однією з найхарактерніших властивостей його поезії, і шаленим внутрішнім ритмом. Ця поема нагадує інтелектуальні депресивні  фільми  видатного  Інґмара Бергмана. У ній навіть найдрібнішу деталь змальовано так чітко, що перед очима  з'являється майже реальна картина, надто густе чорно-біле мереживо  й  плетиво зі слів і образів, де розгорнуто людську душу, ядучий концентрат того, про що хотів сказати поет. І йому вдалося звичайними словами майстерно донести свою думку до читача.

Так В.Гук фіксує час, який є провідним мотивом його творчості. Найцікавіше, що вперше цю поему надруковано 2012 року в перекладі болгарською мовою (перекладач - Дімітр Хрістов). Твір вийшов друком у Софії, у далекій Болгарії, а не в Україні. Що ж це? Знак або мінливість долі?.. А може, символ? Адже ж Чорне море є і в Болгарії... Проте В'ячеслав Гук є майстром і невеликих ліричних форм, які вражають оригінальними метафорами, епітетами, звукописом. Наприклад:

Відпусти мою пташку, що тримаєш в руці, відпусти,

вже білизна досохла на шворці в крізному дворі,

а мені доведеться до тебе так довго іти,

і так страшно заснути: мій серпень давно догорів...

(«Відпусти мою пташку...»)

чи:

уривалася пуповина батьківщини, як натруджених вен

спокій; це було сприйняття часу, що він не міг пояснити,

ніби лежав на пожухлій траві і біль торкався його рамен,

де в сизих голубиних сутінках вже догоріло минуле літо.

(«Лисиці»)

Що поєднує ці вірші, автори яких послуговуються   різними   поетичними методами? На нашу думку, В. Гук гаразд знається на сучасному мистецтві й користується всіма ресурсами української мови, продовжуючи традиції таких видатних українських поетів, як Володимир Свідзінський, Христина Алчевська, Олександр Олесь, Богдан-Ігор Антонич, Оксана Лятуринська, Павло Тичина, Ігор Римарук тощо. Також він успадкував багатющий поетичний досвід Річарда Вілбера, Едуардаса Межелайтіса, Патріка Каванаха, Девіда Менікома, Ісаака Розенберґа, Карла Сендберґа, Лоренса Ферлінгетті, Денізи Левертов, Роберта Фроста, Джеймса Діккі та ін.

Тема війни теж не обійшла поезію поета, Наприклад:

Він лежав у палаті лікарні серед таких, як і сам, поранених, -

стара церква бовваніла в осінній імлі за високими вікнами –

і розмірковував над життям, що підвладне смерті і розпаду;

по обіді в лікарню приходила жінка з будинку за пагорбом –

в довгій сукні, з волоссям до пліч, з очима, льону повними,

молода, зі стражденними тонкими рисами обличчя, лагідна;

його стрижена голова була трохи нахилена, очі заплющені,

бо таємниця сховалася в любовних листах і в самому осуді,

він хотів знайти у душі якомога більше знищених спогадів;

йому здавалося, що вона уникала того, що людей пов'язує,

м'яким південним діалектом за дверима солдати патякали –

він любив самовіддано, та вона мала в душі когось іншого;

потім він, наопаш піджак, курив на дворі, синім од холоду,

і бачив, як вона йшла до воріт, сповита пташиним гомоном,

В її серці поряд з коханням жила війна, переказана матір'ю;

він довго дивився їй вслід, нерви були гранично напружені,

оскільки доклав значних зусиль, щоб зостатися в її пам'яті,

надвечір збиралося на дощ і з моря тхнуло згнилою рибою;

він ледве стримав себе, щоб зупинити її сфотографуватися –

вона - в білій сукні, він - у чорнім костюмі, руки сплетені,

як тоді, дуже давно, на тлі моря, що було огорнене тишею;

багато в житті набув, але втратив ще більше й схвильовано

розмірковував, цигарку затисши в кулаку по-солдатському:

чому вві сні напередодні дощу бачить покійного вітчима?..

чув уночі, як в сусідніх садах пружно гупали спілі яблука,

припом'янув, як вона довго лежала поруч, як тихо плакала,

як його пристрасть була назавжди спалена її поцілунками...

Отже, визначальними темами й мотивами поетичних творів В'ячеслава Гука є час, минулі війни і війна теперішня, доля людини в сучасному світі, пам'ять, досвід, життя і смерть. Здається, уся його поезія просякнута непокорою, бунтом і пошуком. А ще - нігілізмом. Прагненням життя і самоспаленням себе у слові. Його поезії притаманні риси як національні, так і загальнолюдські. Колись український поет Грицько Чупринка в рецензії на поетичну збірку молодого футуриста Михайля Семенка «Ргеіисіе», що побачила світ далекого 1913 року, зазначив, що поезія від поета вимагає колосальної праці. Цю колосальну працю ми бачимо в поетичних творах В'ячеслава Гука, де буття душі туго сплетене з фізичним буттям людини, де ритм і емоція поєдналися в натхненному злеті поетичної думки.

Не можемо не погодитися, що поетична сфера В'ячеслава Гука, як зазначено в шостому томі Енциклопедії сучасної України (Київ, 2006), - це психологічна рефлексія, спрямована на трепети душі, духовні феномени людського життя; головна тема його творів - час. У творчості поета поєднано класичну й модерну манери (сонет, елегія, верлібр), метафоричність і філософську заглибленість думки. Перекладач Дмитро Чистяк писав про творчість В'ячеслава Гука: «У поезії й прозі герой його творів завжди перебуває в екзистенційних взаємовпливах із часом. Минуле і майбутнє зважуються в авторській свідомості у вічному сучасному, яке фіксує лише перетікання буття речей з одного стану в інший, і зрештою - відносність динаміки й статики, присутності й відсутності реального світу. Мить, схоплена по-берґманівськи прицільною кінематографічною уявою письменника, перетікає зі звука в символіку кольору, запаху, пластики, а внутрішня енергетика тексту породжує оригінальне лексичне й синтаксичне тло». Ця «схоплена по-берґманівськи мить», цей шалений порух душі, від якого повзуть тілом мурахи, здається, стає основою всієї творчості В'ячеслава Гука і вирізняє його серед інших поетів. Видатний ірландець Шеймас Гіні у статті «Данина поезії» (Нобелівська лекція 1995 року) зазначив, що поетична форма - це і судно, і якір одночасно, що поезія завжди має прагнути торкнутись основ небайдужої природи людини, проникаючи водночас у байдужу природу світу. Книжка, яку ви тримаєте в руках, гадаємо, виконала цей «поетичний заповіт» великого Гіні. Вона має назву «Гілочка кримського тиса», адже переважну більшість творів, які наповнили її. написано саме в Криму. Тис - це символ жалоби, південне дерево, що сполучає життя і смерть. Ця книжка - певний підсумок тривалих і наполегливих пошуків митця, однак у ній читач не прослідкує еволюції, розвитку В'ячеслава Гука як поета, оскільки поетичні твори в збірці розміщено у «хаотичному порядку»: усе змішано, сплутано, розірвано. Порушено сам принцип еволюції душі поета. Можливо, у цьому є сенс. Можливо, саме в цій «хаотичності» й зроджується щось нове в нашій уяві, до чого стає причетний і сам поет. Адже колись із такого хаосу виник і наш світ, як свідчить Біблія.

Додамо, що, наприклад, талановитий музикант Дмитро Морикіт (шотландський піаніст українського походження) також став одним із небагатьох «культурних мостів» між Україною та світом. Маємо на увазі таких неукраїнських людей, завдяки яким спостерігаємо культурний діалог між українськими діячами і світом. Але не можна забувати тих українських поетів, які працюють на зміцнення культурних зв'язків з Європою, «українізуючи» чужі поетичні традиції та «імпортуючи» їх до української літератури. Зокрема, один із найоригінальніших поетів нашого часу Ігор Павлюк, твори якого перекладено багатьма мовами, випадково і несвідомо працює в такому самому напрямі, як Шеймас Пні, тобто «співає» про важливість таких «малих» речей, як «нічні поїзди». Водночас В'ячеслав Гук свідомо імпортує, не боїмося вжити саме цей економічний термін, чужі традиції до української поезії, експортуючи скарб української літератури до інших культур і залишаючись глибоко оригінальним сучасним українським поетом.

У газеті «О Lavrador» № 292 (3737) за вересень 1998 року - місто Курітіба (Бразилія) - українсько-бразильська письменниця Віра Вовк, вельми яскрава представниця Нью-Йоркської групи поетів, писала: «У місті Саки па Криму живе серед чужомовного середовища молодий поет В'ячеслав Гук, який цього року видав свою першу книжку віршів під заголовком «Грота душі». Він захоплюється українською мовою і літературою: вивчає і досліджує літературну спадщину Христини Алчевської. Крім цього, В'ячеслав Гук цікавиться також світовою літературою, особливо Морісом Метерлінком і Стефаном Цвайгом, який помер у Петрополісі біля Ріо-де-Жанейро. Напевно, молодим читачам і читачкам «Хлібороба» цікаво буде познайомитися з цим автором, тому пропонуємо їм кілька віршів із його збірки». І мало хто знає, що та перша його книжка народилася, можна сказати, попри всі негаразди, оскільки в друкарні просто не було українського шрифту, тому замість української літери «і» там у віршах стоїть «!» - знак оклику! Ось так! Минуло не так багато часу, проте вже написано чимало цікавих творів, творів, які викарбовуються в пам'яті, лишаючись там назавжди.

Колись видатний литовський поет Едуардас Межелайтіс виснував, що велике мистецтво завжди шукає відповідь на головне питання: у чому таємниця буття?.. І кожен поет шукає й намагається розгадати цю таємницю. Хоча для такого пошуку дуже важливо мати, як писав сучасний швейцарський поет Філіп Жаккотте, - «окрилені слова». В'ячеслав Гук слова у своїх віршах, переконані, зміг «окрилити». Його поезія виграє різнобарв'ям кольорів, розгортаючи напрочуд складний і суперечливий навколишній світ.

Поетична збірка «Гілочка  кримськоготиса», яку маємо  нагод) подати на здобуття Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка, на наше глибоке переконання, заслуговує на цю найвищу мистецьку відзнаку і поєднала в собі найпотужніші риси нової української поезії, а також чітко окреслила непохитний зв'язок поета з давніми традиціями української поезії.

Тож пропонуємо до уваги поетичну збірку В'ячеслава Гука «Гілочка кримського тиса» і бажаємо зануритись у складний і дивовижний світ цього поета з Криму, поринути в потужний чуттєвий спалах його слів,-осягли його душу, збагнути її поривання, спробувати  відновити  розірвані потоки його думок, які пружно струмують у цій книжці, а в хаосі - знайти зерно істини, справжнє поетичне зерно.

Сьюзі Спейт, Стівен Комарницький,

письменники, перекладачі

Велика Британія

Коментарі
Автор(-и): Володимир Шкурупій / Розділ:

Книга прози «Останній поріг», автор: В.Шкурупій, видавництво: видавець Василь Бондарець (м.Полтава), рік видання: 2019.

 

Книга прози «Останній поріг» Володимира Шкурупія

 

До цієї книги увійшли оповідання й повісті, що побачили світ у книжках «Жива роса» (1987 р.) та «Осіння горішина» (у 1990 р.).

Листі-підтримка

 

Десь там, углибині наших душ, побитих скалками поневірянь, а подекуди й відчаю, тихенько тліє надія — переступити іще один поріг. Поріг зневіри і розчарувань, болів та негараздів. А ще так хочеться аби цей поріг став останнім.

Проте вони, оті пороги, все не закінчуються. Виринають із лютої каламутної води один за одним. От хоч розбий об чергового лоба або власний човен... А якщо не розіб'єш — виявиться перед тобою черговий Ненаситець... Проте, піднімаєш очі вгору і бачиш, що на ОСТАННЬОМУ ПОРОЗІ вже хтось стоїть! Та не просто стоїть, а ще й простягає до тебе руку помочі...

Нещодавно у Київській друкарні «Майстерпринт» вийшла з друку книга «Останній поріг». Це — величезний духовний пласт історії нашого народу містить майже 600 (!) сторінок, а глибину його вмісту ще належить гідно поцінувати широкому колу читачів.

Книга містить три повісті та тридцять три оповідання! Цікаві цифри, правда? А скільки праці за цими історіями, скільки людського горя і несправедливості...

Власне, це — перевидання книг «Жива роса» (1987 р.) та «Осіння горішина» (1990 р.) виданих свого часу у видавництві «Радянський письменник». Автор — Володимир Шкурупій майстерно та натхненно описав у цій фундаментальній книзі віхи історії нашого народу 30-80-х років XX століття. Нині вони потроху вицвітають, зникають із нашого життя, разом із очевидцями тих далеких подій та порогами їхніх домівок.

Лише вдумайтеся у ці назви! Лише уявіть які пороги здолав автор за цей час!

Оповідання із книги «Живої роси» були створені ще на початку 80-х. «Держліт» викидав книгу із плану видавництва навіть 87-го року, а потім, як зазначає автор, щось «пошептало».

«Осіння горішина» вийшла на початку 90-го року, але пролежала в підвалі видавництва вісім місяців і редактор уже сказав автору, що її поріжуть на макулатуру. А потім книгу таки з підвалу «випустили».

Є у книзі знакова повість — «Чи я в лузі не калина». Вона була завершена автором далекого 1982-го, виношена в серці — усе життя, але ж на повість було накладено «табу». В ній без прикрас описано трагічні події двох голодоморів — 1933 і 1947 років. Повість нещадно шматувала цензура, але попри все, через довгих 7 років (від першого подання в рукописі книжки до видавництва), калина зарясніла терпкими ягодами правди.

Далі печуть душу явори... Ні... вони — горять! А за ними — іще десятки справжніх, невигаданих історій. То така ПРАВДА, що проникає у спини і спомини нашого обікраденого народу. Замовчувана. Невмолима. Вона манить ступити на поріг.

А там, за порогом — хазяї!

Ось знахарка Вустя і страдниця Лисавета Полотайчиха, Герасим Швендя і Килина Божчиха, Теліпайло і Пазючка, Шишелиха і стара Пушиха, Йоська та Калатур. Вони всі своєю семижильною працею та окраденим життям допомагають нам здолати занадто високий поріг.

А що ж там — далі? За сінешними дверима?

«Трохимова душа, яка враз зчорніла, звугліла і стала меншати, маліти, а тоді на землі зажевріла вуглина і покотилася з двору Гнатового через дорогу у синів двір, а за хвилю хата спалахнула вогнем».

Вигин річки видніється зігнутим коров'ячим рогом, який устромився в густий перелісок. Дивний чоловік, опущений у плечах. Ось у когось пенсії, як у зайця хвоста, а в когось старість така стара та немічна, що вже горобці загрібають. Що — хіба ні в кого в носі не засмикало?

То я все говорю з вами не своїми словами, а словами автора... Отож вмощуйтеся тихенько і дивіться. Далі, за страшним чорним порогом ви побачите потойбіччя. Там люди страшніше за упиряк. Там для жінок така найтяжча робота, що й чоловіки за неї не беруться. Там рубають яблуні, бо на кожну із них накладено податок... Там горять чи тодуші, чи то явори... Бо ж ось синові із війни приносять батька. Як саме? А як сніп жита із поля, бо в нього замість рук і ніг — культі. Ото лише груди «в мендалях».

А ще ж є районне начальство, дух якого «не вивітрюється в селі ні в спеку, ні в сніг, ні в дощ, ні в сильний вітер, бо налітає його, як того вороння, і кожне намагається щось та й урвати на дурничку». А там далі вже й «Верби від хімікатів повсихали, бо ж поле під саму річку і в неї усе несе під дощ і коли сніг розтає. Голо, аж страшно».

А отаке не страшне? «Ще й сорому до того ж не оберешся, коли в районній газеті пропишуть, начеб їм, розумакам, ні про що більше писати, як не про те, що якусь там доярку злапали, бо підв'язала під грудьми молока грілку та несла додому дітям охлялим.»

«Ніч горіла в полинах за селом лиш йому видимим вогнем, іскри стріляли під чисті небеса і там застигали сяючими зірками, в які вбиралися чиїсь добрі душі, і в них знаходили собі одвічний притулок, тільки зрідка навідуючись на землю, аби поглянути, як воно тут живеться і як ведеться.»

Та попри все у книзі, як і в житті, ще є спраглі душі, які не загасити снігом. Є образи, є слова, котрі чіпляють за живе. «Думка в голові колупається», «стіни понадималися як жаби на дощ», «пригода, наче кропив'яною сіткою вкрила село»...

Слова — кожне з якого на вагу золота: пристарати, запіцолили, закондубасилося, стовбичити...

«Коли гине одна людина — горе, а гине народ — то вже катастрофа. Хто сміє замахнутися на народ?» — питається у нас автор і подає нам руку. Отож треба піднятися, здолати з його поміччю і цей ОСТАННІЙ ПОРІГ.

 

Ганна КРЕВСЬКА, член НСПУ та НСЖУ.

 
Коментарі