Наукова і епістолярна спадщина Бориса Грінченка

в осмисленні Василя Яременка

Українська література для професора Василя Васильовича Яременка (нар. 1931 р.), Учителя, який виховав кілька поколінь філологів (35 років викладав у Київському університеті імені Тараса Шевченка), — особливий ціннісний феномен, центральне явище національного життя, її найкраще історичне, творче і моральне досягнення. Коло наукових зацікавлень ученого величезне (давня література, повернення заборонених імен, перевидання вагомих праць, упорядкування хрестоматій, словникарство), і скрізь він плекає історичну пам’ять, духовні скарби українського народу. Але, як зазначає дослідник, усе, що йому вдалося зробити за досить довге життя у філологічній науці, позначено насамперед впливом постаті Бориса Грінченка як людини та його творчості. «У кожному напрямку моєї наукової діяльності, — пише дослідник, — присутній не тільки дух Грінченка, а й високий зразок для наслідування. І я намагався все своє творче життя іти за цим неперевершеним зразком» (с.3). Усе життя він намагається протистояти «забуттю» свого героя: адже Грінченка забороняли в радянські часи. Його, на жаль, не знають і досі — переконаний В.Яременко.

Праця вченого в грінченкознавстві увінчалася виходом монографії «Наукова і епістолярна спадщина Бориса Грінченка». У вступі автор оглядає свій шлях до осягнення постаті цього діяча, який почався від курсової роботи на третьому курсі Київського педінституту ім. О.М.Горького під керівництвом П.К.Волинського. Далі було написано передмову до 2-томника Бориса Грінченка, захищено (хоч із значною затримкою через ідеологічні причини) першу в Україні кандидатську дисертацію про цього письменника — «Прозова творчість Бориса Грінченка» під керівництвом І.І.Пільгука. Ідея створення Центру грінченкознавства у педінституті ім.О.М.Горького під керівництвом професора І.Пільгука та за участю В.Чорновола в 1960-х роках була похована органами безпеки. Через багато десятиліть центром дослідження і видання спадщини Бориса Грінченка стає створений у незалежній Україні Київський університет імені Бориса Грінченка. Із переходом на роботу провідним науковим співробітником лабораторії грінченкознавства Василь Васильович зосереджує наукові задуми переважно на вивченні творчості Бориса Грінченка. Професор В.Яременко зазначає особливу роль керівника проекту з видання спадщини Грінченка академіка Віктора Олександровича Огнев’юка, який обрав найоптимальнішу структуру «Зібрання творів»: у ньому немає суцільної нумерації томів. Є тематичні серії, що складаються з кількох книг кожна. Така стратегія підготовки текстів відповідає характеру матеріалу і дає змогу доповнювати кожну серію наступними книгами без порушення нумерації томів. Значна кількість праць Грінченка була надрукована вперше за автографами, що зберігаються в ІР НБУВ та багатьох інших архівах України. Вдалося ввести у видання документи, що зберігаються в архівах Москви, Києва, Харкова, Чернігова, Львова, Дніпра, Миколаєва. На підготовку 17 книг многоцінної наукової й епістолярної спадщини, що вийшли друком, витрачено шість років. В.Яременко невтомно працював: писав передмови, примітки, коментарі. Збирання літературознавчої спадщини досі триває. Деяких видань, у яких друкувалися статті Грінченка, розшукати не вдалося. Окремі праці знайдено, коли вже том був упорядкований. Немає жодних сумнівів у тому, що ця робота безпрецедентна щодо охоплення матеріалу, ретельності його текстологічної підготовки та коментування. Уявити, що в недалекому майбутньому хтось перевершить це видання спадщини Грінченка, дуже важко.

Отже, В.Яременко протягом десятиліть планомірно і стабільно створює фундамент переосмислення всієї спадщини письменника Особливістю підходу дослідника є розуміння того, що збагнути глибину і велич такої особистості, як Борис Грінченко, можна лише тоді, коли пізнаєш усі сторони його життя і діяльності. Комплексний характер дослідження визначив структуру книжки, що має багато розділів відповідно до різногранної діяльності Будівничого українського світу, як називає Б.Грінченка Василь Яременко. Книжка містить різноплановий матеріал: біографічний, літературознавчий, мовознавчий, етнографічний, публіцистичний, просвітницький, фольклорний, епістолярний. Назви розділів, підрозділів, додатків монографії глибокі, методологічно продумані, яскраво індивідуальні. Матеріал монографії ‑ результат великої пошукової роботи, насамперед це стосується відновлення біографічного контексту життя Грінченка (переважно за архівами) та його оточення. Ця праця систематизує накопичені знання та узагальнює ідеї, висловлені раніше, і є водночас формою наукової творчості: в основний «сюжет» праці вклинюються численні відступи, ремарки, коментарі, штрихи, що розширюють науковий контекст і засвідчують прагнення дослідника ак­туалізувати спадщину свого «патрона».

Перший розділ монографії названо «Сам про себе і жандарми про нього». Тут опубліковано 5 автобіографій Грінченка, що звірені з оригіналами з Інституту рукопису НБУВ, із докладними примітками до кожної. Деякі автобіографії написані від третьої особи. Це, фактично, літературознавчі статті про себе, написані, зокрема для «Исторії літератури руської» О.Огоновського, для видавництв «Вік» і «Час». Є лист-автобіографія до Івана Липи. Є, за визначенням В.Яременка, своєрідна енциклопедична автобіографія, що лежить на порубіжжі кількох жанрових форм. Це стаття про самого себе для «Большой Знциклопедии» за ред. С.Южакова і проф. П.Мілюкова (1900-1904 рр.). Усі автобіографічні матеріали Б.Грінченка, зібрані Василем Яременком в одній публікації, є не тільки джерельною базою для його життєпису, а й оригінальним документальним матеріалом для характеристики літературного, наукового, видавничого, суспільно-політичного життя кінця XIX ‑ першого десятиліття XX ст. Це вагомий внесок у дослідження творчої біографії письменника, оскільки містить багато документованих подробиць його життя, досі або маловідомих, або не відомих зовсім. Важливими є і теоретичні розмисли про автобіографію, екскурси в минуле цього жанру. У розділі вміщені також справи жан­дармських управлінь, департаменту поліції, які заводили на Бориса Грінченка від 1879 року, коли він був учнем Харківського реального училища, і до 1906 року. Ці «робочі матеріали» показують, як російське самодержавство чинило тиск не лише на Бориса Грінченка, а й постійно переслідувало, забороняло українське слово.

У розділі «В усіх наукових, зокрема літературознавчих, іпостасях» запропоновано авторську інтерпретацію наукової спад щини Бориса Грін­ченка і йдеться про її непроминальне значення. Досі не було обрано, ви­словлюється В.Яременко, літературознавчого альпініста, котрий би піднявся на головну, без сумніву, священну, вершину української літера­турознавчої, етнографічної, фольклористичної, педагогічної, мовознав­чої, журналістської науки кінця XIX — початку XX ст., якою насправді є наукова спадщина Бориса Грінченка. Його автор ставить поряд із по­статями Івана Франка і Володимир Гнатюка в Галичині, а на Наддніпрянщині ‑ поруч із Агатангелом Кримським і Сергієм Єфремим.

Особливе місце, вважає В.Яременко, належить етнографічним і фольклорним матеріалам, видаючи які, Грінченко фактично представив документи для самоідентифікації української нації з високою культурою і неповторною духовністю. Чотири випуски його «Етнографічних матеріалів», за образним висловом В. Яременка, ‑ це Паспорт нації, а паспорт у всіх народів є власністю держави, її символом і головним документом суверенності.

В. Яременко вводить у науковий обіг жанр літературознавчої панорами, яка дає змогу максимально стиснути потрібну інформацію. На першому плані в ній — основне, а на другому і третьому — можуть бути факти і явища, які суттєво доповнять дослідження. У дефініцію жанру «літературознавча панорама» автор монографії вкладає первісне значення грецького слова «панорама», це загальний огляд літературознавчого ландшафту ‑ картин, художніх творів, наукових праць, історичних подій і боротьби за ідеал, у прикладанні до спадщини Б.Грінченка. Докладно В.Яременко аналізує енциклопедичну статтю «Малорусская литература» із «Большой знциклопедии» С.Южакова, якою відкривається перша книга «Літературознавчої спадщини» Б.Грінченка. Ця стаття, переконує автор монографії, дає неубутний джерельний матеріал для реконструкції літературного процесу XIX ст. Якщо до «Малорусской литературы» приєднати статті «Украинская повесть», «Украинские альманахи», «Украинские календари», то й матимемо «Історію української літератури» від Бориса Грінченка, а окремими її розділами — історико-літературні нариси (частина яких надрукована у «Зібранні творів» уперше) про М.Шашкевича, П.Куліша, Л.Глібова, О.Марковича, С.Руданського та ін.

Досить цікавим стало представлення Б.Грінченка «В іпостасі теоретика літератури» (так названо один із підрозділів монографії). Адже Борис Грінченко теорії літератури не написав. Але в архіві зберігаються дві статті вченого, які з певними застереженнями В. Яременко зараховує до теоретичних. Окрім того, блискітки теоретико-літературних думок Грінченка спалахують у його історико-літературних нарисах про П.Куліша, Ганну Барвінок, Л.Глібова, І.Котляревського, Г.Квітку- Основ’яненка, П.Кузьменка, В.Александрова, Т.Зіньківського, М.Шашкевича, С.Руданського, І.Нечуя-Левицького та ін. Це справді вершинне (і не тільки для свого часу!), переконаний В.Яременко, українське літературознавство.

Окремий підрозділ — про рецепцію творів Тараса Шевченка — названо: «Б.Грінченко: «Його “Кобзар” зробивсь моєю Євангелією...». Автор простежує, як у кожній наступній «Автобіографії» письменника поширюється сфера впливу творчості Шевченка на його наукову і художню творчість, показує передумови Грінченкового шевченкознавства. У його часи потрібний був Шевченко вже не українофільського прочитання і тлумачення, і діяч подав його по-новому, зокрема, …

Публікується в скороченій редакції.

Автор: Галина Александрова,

доктор філологічних наук

Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

РЕКОМЕНДАЦІЯ

Лірика Ярини Чорногуз ‑явище для української літератури нове, але не малопомітне.

На сьогодні ми маємо лише дві невеликі поетичні збірки Чорногуз, тож скептики можуть сказати, що з таким доробком зарано претендувати на Шевченківську премію. Та й вік 28 років начебто «не той», щоб кандидувати на таку високу нагороду. Але на війні дорослішають швидко. Дорослішають самі люди, їхні почуття, а відтак і їхня творчість. Тож поезія Ярини Чорногуз є достатньо зрілою для того, щоб мати найвищу літературну відзнаку України. Відзначаючи молоду поетку, ми ще й визнаємо внесок того покоління, усе доросле життя яких припадає на війну з росією.

Однак помилкою було б вважати, що Ярину Чорногуз висувають на Шевченківську премію лише тому, що вона молода військовослужбовиця бойового підрозділу, жінка, представниця літературної династії. Не варто, звісно, відкидати спадкову обдарованість Ярини, але її поезія цінна сама по собі, без додаткових прелюдій та епітетів. Карбований, як казали в часи Миколи Бажана, верлібр ‑візитівка її лірики. Розмір віршів Ярини Чорногуз ‑чіткий і ритмічний, немов кулеметні черги різної тривалості. Вона пише здебільшого про власний бойовий і чуттєвий досвід, про кохання під час лихоліття, але це не вірші «акина», який занотовує усе побачене. Ярина Чорногуз всотує у себе енергетику спочатку окопної, а згодом і повномасштабної війни і передає у своїх віршах як певний духовний досвід. Недарма автор передмови до першої збірки віршів Чорногу ‑філософ Тарас Лютий ‑назвав її лірику такою, що нагадує камлання шамана. Так, у ритміці, повторах і образності (наприклад, вона часто згадує Змія ‑образ прадавнього зла і мудрості одночасно) є щось від первісної «трансової»поезії, від віршів американського «шамана»1960-х Джима Моррісона. Такий стиль письма я би назвав унікальним для сучасної української літератури.

Антична, біблійна та екзистенціалістська образність Ярина Чорногуз немов повертає нас в часи неокласків, але політ фантазії постійно приземлюється: це все відбувається тут і з нами, і нехай Сіверський Донець став нашим Стіксом, куди падають нерозірвані снаряди і де зникають тіла тих, хто не здолав переправу, а Дикий степ перерізаний териконами і промзонами ‑це не просто картинка, а сувора реальність, в якій довелося опинитися тим,хто пішов на війну. Та реальність, яку не збагнути тим, хто звик стежити за війною у власному смартфоні.

Війна загострює відчуття настільки, що те «піднесене», про які писали в своїх трактатах романтики, не змушує поетку довго чекати. «Ті, що мають загинути у бою, мають занадто ясні очі», ‑пише Ярина Чорногуз, і я згадую першого загиблого у моєму батальйоні ‑Андрія, його очі. Звідки вона знала, ми ж воювали на різних ділянках фронту?! Мабуть, так подумав кожен воїн, який гортав книжку поезій Ярини Чорногуз.

Вірші Ярини Чорногуз ‑це не просто щоденник особистих почуттів. Це справді громадянська лірика, але написана без пафосу, властивого поетам попередніх епох. Поетка уникає дидактичних повчань, але разом із тим вміє вразити своїм словом, зачепити за живе. «Брехня з ’являється із забуття», ‑короткою чергою застерігає нас поетка. І так само коротко й влучно каже: «плоди війни ніколи не бувають спілими Це вона про полеглих. Так, загиблий юнак, що не лишив по собі нащадків, ‑трагедія, і не менша трагедія ‑осиротілі діти більш зрілих бійців.

Якось у розмовах з Яриною зайшлося про те, що «війна ‑це про нелюдське і надлюдське». Вона це добре передає у своїх віршах і часто апелює до доби бароко, а сучасність зве «голим бароко». Бо саме бароковій традиції властива одночасна естетизація прекрасного і потворного. Дивним чином ця давня традиція відродилася у поезії Ярини Чорногуз, де серед болю, страждань і смерті знаходиться місце коханню і життєствердності, прагнення «посадити рослину у ще незаміноване поле А коли стандартних «набоїв», себто слів поетці бракує, вона сміливо імпровізує з оказіоналізмами і народжуються авторські «фарбокров»або «передпекло».

Окрім усього згаданого вище, варто зазначити, що перша збірка Ярини Чорногуз «Як вигинається воєнне коло»відзначена премією видавництва «Смолоскип»у 2020-му році. Відомо, що підписані контракти на переклад збірки [dasein: оборона присутності] на польську та німецьку мови. Ці факти об’єктивно свідчать про непересічність таланту Чорногуз.

Тож я рекомендую Ярину Чорногуз на здобуття найвищої державної відзнаки України у галузі культури і прошу Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка підтримати її кандидатуру.

З повагою,

Дмитро Крапивенко,

журналіст, редактор,

військовослужбовець Збройних силУкраїни

«Книга, сповнена віри». Олександр Михед презентував видання «Позивний для Йова»на Meridian Czernowitz

У Чернівцях на XIV міжнародних поетичних читаннях Merіdian Czernowitz письменник та військовий ЗСУ Олександр Михед презентував видання «Позивний для Йова». Це – дев'ята книга автора. У ній письменник переповів історії зі свого життя та своїх друзів під час повномасштабної війни. Над виданням Михед працював впродовж 13 місяців.

Про це авторрозповівпід час презентації книги.

«Віра, яка є неухильною»

Перші записи до майбутньої книги письменник почав робити ввечері 24 лютого. Згодом розмістив події та історії у хронологічному порядку.

«Мені здавалося надзвичайно важливим фіксувати емоції та думки, які виникали в очевидців. Мені було важливо залишати наївність перших днів. Не вдавати, що ми були мудрішими»,—розповідає Михед.

У книзі Михед зібрав чотири історії. Одну з них розповідає мати письменника Тетяна Михед. Іншу – військовий Євген Терещенко, який у 2014 році захищав Донецький аеропорт та повернувся знову на фронт під час повномасштабної війни. Також є розповідь від імені журналіста Євгена Спіріна, який допомагав ексгумувати тіла з масових поховань у Бучі.

У книзі автор поєднав художній жанр з нон-фікшеном. Зокрема, в основі назви книги – історія про біблійного Йова.

«Йову випало стільки випробувань, і його віра залишається неухильною. Я згадую цю історію, коли починаю думати, скільки взагалі горя може витримати людина. І до якої межі українцям його витримувати, на якій вірі можна не їхати глуздом? Люди кажуть: «Ми віримо в ЗСУ». Це частина віри, якою сповнена ця книжка»,—розповідає автор.

«Важливо зберігати спогади»

В одній із історій книги йдеться про те, як повномасштабне вторгнення впливає на дітей. Це розповідь про 14-річну дівчинку, яка з мамою намагалась виїхати з Бучі. Окрім того, автор розповідає про втрату дому, приєднання до лав ЗСУ, а також в окремому розділі веде хроніку воєнних злочинів.

«Для мене ця книжка – це розтягування можливостей. Наскільки далеко ти можеш зайти, описуючи дійсність? Памʼять бреше. Вона хоче сказати, що все було не таким страшним. Хоче вдавати, що цих всіх мікрожахливих деталей не було. Але все одно з'являються спалахи трагедій. Мені важливо тримати спогади перших 13 місяців максимально кристалізованими».

Олександр Михед від початку повномасштабної війни вів фотощоденник, за яким художник Мітя Фєнєчкін зробив ілюстрації до книги. Він також намалював обкладинку — це малюнок за світлиною письменника, яку Михед зробив у помешканні батьків у Бучі. Вікна з житла виходять на Гостомель та аеропорт.

Автор: Анасиасія Лупашку

Джерело: Суспільне

РЕЦЕНЗІЯ

на збірку віршових творів Володимира Олійника «Вогнемет»

Маємо нову збірку подолянина Володимира Олійника, версифіковані смисли якої чітко виявляють ключові думки автора, а коґеренція не викликає жодних сумнівів. Так само зі знаковістю денотатів текстового простору ‑війна з країною-агресором як екзистенційне протистояння Добра і Зла, а також ‑монадове живе буття сучасної України.

Крізь весь текст проглядається епіцентровий наратив: чим саме є авторське Слово : «Слово моє мій вірний вогнемет!» Тут ‑безкомпромісна особистісна позиція українського патріота, для якого літературна творчість ‑культурний фронт проти войовничо агресивної московської держави.

Автор часто-густо вдається до образного паралелізму історичного минулого й сучасного: козак Мамай ‑ співак Володимир Сліпак, який, перебуваючи у складі ЗСУ, зауважував: «Моя душа тут вдома».

Є також вдале зауваження узагальненої психоментальної риси українського захисника: усвідомлення смертельної небезпеки і одночасна готовність іти в бій (див.: «Згущаються зловіщі темні хмари...»). Тут же є й меседжі на адресу агресорів: «недолюдки і покручі убогі, убивці... / Втопити б вас у сльозах матерів». Або: «Народ якийсь жахливий... / Не терпить, / Якщо поряд хтось щасливий.../ ... Недонарод, ‑мордер і ґвалтівник...».

Не залишать читачів байдужими лаконічні рядки, де є спроба вжитися в душу нашого вояка: «Любов... І ‑ Війна. Батьківщина». Цілком переконливою є й спроба передавання його самовідчуття: «Душа болить. / А гнів ‑ кипить! / А серце плаче...»

Читач не зможе не розділити впевненість автора в переможному майбутті України: «Тримайсь і уцілій, козаче! / Нема й не буде переводу / Козацькому святому роду!»

Є й переконливе зауваження ролі і значення нашої пісенности у цей відповідальний для України час: «Пісня рідна в душу лине...». Невідємним від цього є тримання зв'язку із духовою спадщиною майстрів слова попередніхчасів: «Дивлюся Вінграновського і плачу / Такий у серці небуденний щем... / Із нами Наливайко і Хмельницький, / Мазепа і Тарас, Гончар і Стус...»

Імпонує також авторська солідарність і повага до інших держав у боротьбі з агресором. Як-от, Польщі: «І ви подали руку нам, братове, / у віроломний грізний час біди... / супроти божевільної орди... / Друг пізнається у випробуванні! / Нема дороги у ярмо назад!.. / Рятує українця польський брат!». Тут же, знов ‑ історичні аналогії: діячі культури України і Польщі ‑у боротьбі за волю своїх народів‑ у присвяті подільському поетові, воїну, повстанцю Маврицію Гославському: «Маврицію, мій мужній побратиме, / за волю Польщі ти пішов на бій... / Поезія твоя і нас вестиме, / Щоб волю мати на землі своїй!.. / На бій! На бій! / Разом‑ до перемоги! / Наш побратиме з вічності й вогню... / Ми воїни єдиної залоги...».

Автор виявляє щиру повагу військовим лікарям у присвяті Олександрові Данилюку, який врятував життя 95-тьом нашим бійцям і написав книгу «Ті, що стомились боятись».

Резонує з нашими почуваннями й авторове бажання долучитися до душевних переживань наших поранених захисників: «В лікарняній палаті / з пораненими бійцями... / в мовчанні / спілкуємось чисто серцями... / Сниться бій, / Сниться бій...». Він не приховує свій сердечний біль за наші втрати у війні з сучасними дикунами і водночас вірить у Перемогу: «Помираю із кожним бійцем / на полі кривавої битви, / народжуюсь із першим криком / українського / немовлятка... / Пишіть на мою адресу: / Україна, / вулиця Перемоги!..»

В текстах відчувається непохитна віра в силу поетичного Слова як зброю, що наближає нашу Перемогу: «... Звучі, звучі, Поезіє, як Дзвін! / О, рідне Слово, мужнє і величне, ‑ / Народ нас чує! / Невмирущий він!». Є й щемні до краю рядки, в яких душа поета входить у суголосся з душею жінки, яка отримала вістку про «безвісти пропалого» чоловіка: «Я не вірю, коханий, / що в світі тебе вже немає!.. / Я, мов пташка тривожна, / літаю, літаю, літаю... / Я шукаю тебе... / Упаду, як та пташка, / в кохані міцні твої руки... / Я не вірю у смерть! / Я ‑молюся! / Я ‑вірю! / Люблю...»

Не може не викликати схвальну реакцію читачів і справедливе засудження прихованих зрадників-запроданців: «В чорній, тривожній, підступній імлі ‑/ Зрадники підлі на нашій землі... / В душах прогнилих тих / змії сичать, / ляк і мертвотність / в продажних очах».

Ну і, звісно, не може не захопити віршова рефлексія болю господаря за потрощену-зруйновану оселю: «Повертаєшся / ранений, зболений, / після контузії, / і бузки зустрічають тебе / на дорозі старій... / А оселі немає, / будинок дощенту зруйнований, / з лелечатами спалене / давнє лелече гніздо...».

І ще ‑ про тих, кого ніяк не відокремити від ЗСУ, ким нині захоплюється весь світ... Це ‑наші волонтери: «Які ж ви славні люди, волонтери, / Який заряд у ваших думах є! / Серця відкриті, як відкриті двері, / бо щедрості ‑ її на всіх стає!»

У цьому стислому відгукові була можливість торкнутися лише ключових, найактуальніших поетичних смислів автора, та у читача, окрім того, є можливість докладніше зануритись в особисте сприймання постатей діячів культури минулого і сьогодення, сприйняти відлуння думок про козаччину, гайдамаччину, повстанські рухи різних часів...

Загалом, автор збірки спромігся знайти необхідну рівновагу сенсуального і раціонального, а в межах умоглядности ‑ суб'єктного і об'єктного. Саме цим і приваблює ця збірка зацікавленого читача.

Володимир Півень,

кандидат філологічних наук, доцент

Аналітична оцінка книги поезій Олександра Гунька «Поклик до Спасу»

Нова збірка Олександра Гунька відкривається поетичним щоденником війни. Автор сам прожив пів року в окупації, його тричі затримували агенти ФСБ, садили в одиночку, приковували кайданками, піддавали психологічному і фізичному приниженню, примушували до співпраці. Усе пережите, а також реалії війни України з Московією він втілив у художні рядки, позначені глибоким психологізмом і внутрішньою експресією.

Збірка екзистенціальних відчуттів-оцінок того, що відбувається на українській землі з 24 лютого 2022 року.

Це переклад подій, про які кожен житель України знає як події війни, розв'язаною окупантом, на мову цінністних оцінок. Це осмислення подій з позицій їх світоглядного значення, і не тільки для українців.

Які цінності людського буття зіштовхнулись сьогодні на українській землі? Що стає із внутрішнім світом людини ,яка напряму стикається з антилюдськими діями? Це відкривається у автора через його перебування на території, окупованій у перші години війни, через його перебування в застінках ворога і через переживання всього трагічного, що відбувається в Україні сьогодні.

Перед поетом не просто постав «зазомбований свинцем» окупант, це «полювання з чорних лігв» українського патріота, «Щоб жодної думки не скоїв,/ Щоб жодного слова не мав».

Але при всій болючості ситуацій, які принесла війна на українську землю, поет не впадає у безвихідь. «Війна малює свій трикутник,/ Де кожен кут ‑притулок тьми./ Нас цілий рік шматує лютий./ Але тримаєм небо ми».

Так постає нелегкий, внутрішній рух до Спасу, до пошуку сил для оновлення самого себе на рідній землі: «А всі мої печалі променисті В степах моє вишукують єство».

При тому автор вірний собі в поєднанні особистого і епохального:«На відшибах світає. Прокидаються свідки запеклої ночі. Намагаються все не забути. І для себе знайти хоч куточок мовчання серед ірому убитих епох».

Так складається, що багато треба подолати трагічного, важкого для сприйняття.

А ще є і особистий внутрішній світ, де можуть бути різні настрої, сумніви щотреба здолати: «Тут ще внутрішній ворог в мені/ Зачаївся, немов перелесник». Тому і для того, щоб іти до Спасіння, потрібні сили. Та автор має право на поклик до Спасу, бо демонструє таку силу, такий рух зі всією своєю напругою: «Я продираюсь у простір, сприятливий сенсу життя».

Разом з тим, у книзі представлені найкращі поезії останніх років. Для найвибагливішого читача тут є філософська, пейзажна й інтимна ліриказоригінальними метафорами, символами і оксюморонами, несподіваними поворотами думки. Олександр Гунько демонструє майстерність і поетичну зрілість у .традиційних і білих віршах, верлібрах та алітераціях. Його поезія лаконічна, образна і багатогранна.

«ІНШИХ НЕМАЄ ТЕМ: СМЕРТЬ, ЛЮБОВ І ВІЙНА»

Про книжку Наталки Фурси «Вернигора»

Війна не оминула нікого ‑ ні на фронті, ні у відносному тилу. Адже тилу як такого немає взагалі. Бо будь-якої миті в будь-якому куточку України може пролунати повітряна тривога, і небо почне падати на землю - ракетами, дронами, бомбами...

Останнім часом (після так званого широкомасштабного вторгнення) про війну написано багато ‑ переважно віршів, бо хороша проза вимагає глибокого осмислення і узагальнення, а поети реагують на події безпосередньо, емоційно. Варто лише згадати слова Генріха Гейне: «Весь світ надірваний по самій середині. А серце поета ‑центр світу.... Через моє серце пройшла велика світова тріщина».

На жаль, не всі видані нині збірки «воєнних віршів» можна віднести до справжньої поезії. Часто це абияк заримовані рефлексії або агітки ‑ добре, якщо написані щиро. Бо є й такі, які автори нещадно вичавлювали з себе ‑ аби хоч щось написати на «задану» популярну тему. Ім’я їм легіон, але годі про них ‑ час усе розставить по своїх місцях.

Поговорімо краще про справжню поезію, а точніше ‑ про книжку «Вернигора» Наталки Фурси (Львів, «Видавництво Старого Лева», 2023). Збірка має 280 сторінок і містить вірші, написані після Вторгнення (з 2014 року) ‑ вибухові вірші, що вирвалися з глибини душі, бо «...обійми мене, Горо, ‑ час ставати вулканом або розсипатися на пісок». І йдеться в них не лише про війну, а й про перемогу любові над ненавистю, життя ‑ над смертю, віри ‑ над безнадією:

...Іменем ЗСУ святиш свою любов щоби перемагала.

Поезія Наталки Фурси щира, ллється невимушено, вільно ‑ навіть непомітно, яка величезна праця за цим стоїть (на це натякає тільки наявність під деякими віршами другої дати ‑ коли авторка їх удосконалила). Ллється в ритмі серця, а коли серце збивається («...аж серце вистрибує із грудей ‑ бо й там укриття нема»), ‑ що ж, тоді й вірші гублять рими, стаючи верлібрами, але поезія від цього нічого не втрачає.

Наталчина поезія народна ‑ вона говорить за всіх тих, хто позбавлений дару слова. Недарма в коментарях під її віршами читачі часто пишуть, що це ‑ саме про них.

П’ють зі щастя біда й вина.

Пахне ружа і в трутнім зіллі.

У сусіда в дворі ‑ труна, а навпроти ‑ цвіте весілля.

І ще: тиша ‑

як після вибуху страшно ‑ як перед боєм в кожнім надія випекла:

Боже

постій за мною

Наталка Фурса, як сама зазначає, прагне повернути таким звичним і навіть затертим поняттям, як віра, надія, любов, первісну свіжість ‑ протерти шибку вікна, через яке ми дивимось на світ. її поезія образна, яскрава, самобутня ‑ ні з чиєю не сплутаєш: Вечір ночі позичив не меч, а щит. «Ніч до ранку об тишу точила голос», «...спечу з борошенця свого пиріг ‑ з калиновим болем», «.. .бо враг Його любов’ю чобіт витер...

Присутні тут і філософські роздуми про життя та смерть, про сенс існування. Вони прості й глибокі, як народна мудрість, без спеціальних термінів, які зазвичай використовують, аби здаватися розумнішими:

Хрестяться вікна ґратами.

Плутають крок сандалі.

Інколи треба вмирати ‑ щоб жити далі.

Людина така маленька й беззахисна на своєму маленькому клаптику землі, під дахом, який щомиті може обрушитися на голову, під небом, яке перестало бути надійним:

Мабуть, добрим словам буде краще в чужих краях ‑ там, де тепло, бо тут ‑ знову темно, і твердо, й гірко...

І я знову рятую не світ, а сирітку «я»:

вона знову шукає гірку, а в гірці ‑ нірку.»

Або:

«Час «Ч» переноситься на щодня, час пік ‑ на кожну годину.

Рости тигреням, полохке кошеня, ‑ бо в лісі загинеш.

Але, навіть коли «Од мови лишилися вигуки і наказові слова. Од мене лишилась ознака одна, головна: жива», все одно природа бере своє: рани Землі затягуються, шрами заростають: «Ходить по саду Марія ‑ сльози квіткам утирає».

Я ще тут. Ще живу, точніше ‑ п’ю життя, як дощі ‑ трава.

Засиляю у вушко тиші давні спомини про слова.

Часом вітер лихий і дужий: дім гойдає, дашок зрива.

Засиляю у вушко душу: згадуй, люба, і світ зшивай.

Презентації «Вернигори» відбулися також у Києві та Кракові. Книжка пішла у світ ‑ побажаймо ж їй і її авторці високого польоту, достойних читачів і високих нагород.

Павло Мовчан, голова ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

«Георгій Філіпчук цю категорію‑Україна, українство‑згущує, з одного боку, до поняття україноцентризму як до певного смислового квазару, а з іншого ‑розпросторює його до таких, здавалося б, абстрактних категорій, як сумління, добро, правда, справедливість, віра, що для всеукраїнського світогляду є визначальними, підтвердженням чого є весь творчий доробок Григорія Сковороди чи Тараса Шевченка, не кажучи вже про усну народну творчість українців на материзні та поза її межами. Оригінальність стилю його публікацій, своєрідний підхід до історії, релігійно-філософської думки, так і до історико-пізнавального масиву, полягає в тому, що він досліджує не застигле минуле, а пульсуюче сьогодення, яке уможливлює спостереження за вертикальними зв’язками, ‑як з вітчизняним минулим, так і з перебігом світової історії, в контекст якої Україна вписана давно, але через імперську московську підпорядкованість була позбавлена права на саму себе".

Любов Голотта, багаторічний головний редактор газети «Слово просвіти», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

«Затребуваною вартістю цього творчого доробку є обґрунтування національно-державної цінності «українськості», що на сторінках книг перекликається у прагненнях, ідеалах, діяннях поколінь «мертвих, живих і ненарожденних...». Нею охоплено важливі проблеми націо-державотворення, національно-патріотичного виховання, формування етноособистості в конкретних соціокультурних, освітніх середовищах. Чільне місце займає тема становлення національно свідомого громадянського суспільства, зрілої політичної Нації, Української державності, висвітлюючи важливі аспекти національної культури, освіти, української мови, історичної пам’яті, традиційних та універсальних вартостей. Усе окреслене автором ніби нагадує життєствердну аксіому Нації, що ніяким злом не заслонити визначально-важливе й сутнісне цього духовного материка не лише в сьогоденні, а й у значному історичному проміжку часу, який найменовується новітньою добою, історією сьогодення України».

Леонід Мужук, кінорежисер, заслужений діяч мистецтв, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

«У двох книгах ніби ціннісною сув’яззю окреслені ідеали та заповіти великих українців, їх Чин і Слово, звернені до Народу, який не хоче «маліти», а прагне «бути українцями», «годуючись» історичною (вже доконаною) істиною, сотвореною власною душею, національною культурою і пам’яттю, рідною мовою, традицією і вірою. Цими чеснотами в гостро чутливих публікаціях автора «говорять» всі, особливо «передні ряди», воїни, інтелігенція, духівники Нації, поети, просвітники й педагоги, а ще молодь ‑ найобнадійливіший чинник майбутнього України. Усвідомлюючи, хто ми є, чиї сини, ким і за що були закуті, як і недостатність гасла Хвильового «Геть від москви!», бо на часі ‑«Геть москву!». Головний лейтмотив не тільки в слові, але й в діянні ‑все московське, імперське, людиноненависницьке, фарисейське (від вєлікой культури, магучєго язіка, літератури глубінного народа», сфальшованої історії і до гундяєвської церкви ) повинно, нарешті, спочити в Бозі, піти з водою. Важливо, що про всі ці національні завдання, ідеали, тривоги, надії і сподівання, тривоги й працю задля української справи було писано автором задовго до «24-го»».

Зелені коридори: київський театр презентує актуальну виставу про українських біженок в Європі

З початку повномасштабного вторгнення мільйони українців були змушені покинути свої домівки. Чимало з них — переважно жінки з дітьми — поїхали у пошуках безпечного місця до Європи. Їх історіям та досвіду присвячена головна сюжетна лінія п’єси «Зелені коридори».

Йдеться про чотирьох жінок, які вийшли «зеленими коридорами» до Європи. Кожна із них пройшла свій шлях до свободи, та чи знайшли вони її за кордоном?

П’єса написана для європейського глядача та є водночас коротким екскурсом в історію України. Там присутні й знані українські історичні персонажі: Теліга, Бандера, Ольжич, Леонтович. Втім, це не переказ історії, їх поява просякнута чорним гумором та каламбуром.

П’єса «Зелені коридори» як терапія

Цей матеріал Наталка Ворожбит написала на замовлення німецького театру «Каммершпіле». Прем’єра вистави в Мюнхені відбулася зовсім нещодавно, 14 квітня 2023 року.

«Я намагаюся завжди писати з власного досвіду. Коли мене майже рік тому запросили в німецький театр для розмови про нову п’єсу, це було сюрреалістично. Не уявляла, про що можу писати, адже нічого ще не відрефлексовано, все це новий досвід, — пригадує Наталка Ворожбит. — Мала відчуття провини, що я виїхала. Весь цей букет емоцій та почуттів, знайомий тим, хто виїжджав. Не було бажання і натхнення. Але я погодилася, адже страшно було нічого не робити. Сподівалась, що моя праця стане корисною, що це моя місія — розповісти європейцям про нас і наш досвід. А мій досвід якраз був такий: торби, машини, коти, адаптація, насильна євроінтеграція. Від цього відштовхувалася».

За її словами, сама ідея народжувалася в розмовах. Спочатку багато говорили про ситуацію, що відбувається, про історичний контекст, про європейську провину перед Україною. В якийсь момент драматургиню попросили написати свої думки з цього приводу — і вона почала писати про свій досвід, про біженок, як мало ми знаємо один про одного.

«Історичні постаті з’явилися у п’єсі як певний лікнеп. Нам не треба розповідати, хто такі Бандера, Теліга і Леонтович. А в Німеччині знають лише Бандеру, і тільки з одного боку. Для них це нацист, існують паралелі з фашизмом, не хочуть сприймати. Я подумала, що треба подати його інакше, іронічно», — розповідає Наталка Ворожбит.

Драматургиня зізнається, що займається власною терапією, прописуючи всі ті болісні та неприємні речі, які з нами відбуваються. Мистецтво не має всіх втішати та займатися моралізаторством, воно має відкривати щось нове, впевнена вона.

А бути сильнішими та сміливішими нам допомагає гумор та іронія, коли смієшся над собою, — і цього багато в її п’єсі.

У Німеччині виставу сприйняли добре, з оваціями та гарними рецензіями, хоча відгуки були різні.

«У п’єсі багато критики й європейців, тож їм теж некомфотно це дивитися, — зазначила драматургиня. — Один німець сказав: мені дуже цікаво спостерігати за стражданнями українок, але я не розумію, чому ви про нас так. Ми ж вам все даємо, зброю, танки. Вони так само не хочуть, щоб їх критикували, але це потрібно.

Така робота наближає нашу перемогу на культурному фронті. Театр — трибуна найшвидшого реагування, по всьому світу пройшли вже сотні читань текстів українських драматургів і прозаїків, написаних за останній рік».

Втілення на київській сцені

У столичній виставі глядачів очікує провокативна режисура Максима Голенка, чудовий акторський ансамбль, не завжди комфортні і приємні, але сильні враження.

Ексцентричний Максим Голенко не вперше ставить виставу за п’єсою Наталки Ворожбит. Зокрема, у Дикому театрі, де він є головним режисером, глядачі мали змогу побачити його сценічні версії «Вій 2.0», «Кайдаші 2.0».

«Коли дізнався про цю п’єсу, одразу попросив її поставити. Як на мене, вона неймовірна, це найсвіжіша та найпотрібніша історія, яка розказує нам про цю війну», — зазначив Максим Голенко.

Cимволічною є й сценографія, яка уособлює зруйнований дім, до того ж акторам доводиться пересуватися по ній, як по схилу.

«Простір натхненний нашими сучасними реаліями, тим що відбувається з нашими містами. Поверхня непроста для роботи, на ній складніше тримати рівновагу. Так само як і відчуття українців: ми всі прагнемо триматися за землю, але вона нестабільна», — пояснює художниця проєкту Юлія Заулична.

Головні героїні вистави — збірні образи жінок. Біженку з Чернігова (Лариса Трояновська) найбільше хвилюють її коти, бо не змогла вивезти всіх відразу. Біженка із Харкова (Катерина Рубашкіна) втратила все: квартиру знищила російська бомба, а чоловіка — російська ракета, вона намагається знайти новий дім і нового батька для своїх трьох дітей.

Київська акторка (Даша Малахова) — публічна особистість, яка показує гарний бік свого життя у соціальних мережах, раніше грала в російських серіалах, однак з початку війни є патріоткою, намагається привернути увагу європейців до України. Манікюрниця з Бучі, яку згвалтували російські окупанти (Наталка Кобізька) говорить мало, приховуючи в собі травмуючий досвід.

«Рік тому я від’їджала за кордон, щоправда з однією дитиною. У виставі граю домогосподарку з трьома дітьми. Для мене це новий досвід: ми граємо завжди про життя, але трохи далеке. А тут я розумію, що цей текст близький багатьом сучасним жінкам. За час перебування у Європі у мене змінилося уявлення про європейців, і це вдало та з гумором показується у цій виставі. Є правдивість історій, без прикрас», — зазначила акторка Катерина Рубашкіна.

Серед інших ролей — європейка, громадяни Австрії та Канади, яких грають Роман Халаімов, Максим Максимюк і Сергій Сипливий.

Також у виставі розкажуть про про останню зустріч закоханих Теліги та Ольжича, про Степана Бандеру, якого хоче вбити кожен агент КДБ, а він насолоджується прогулянками осіннім парком зі своїм псом, про Леонтовича, голодного та стомленого, що ховається від смерті аби встигнути дописати ще один твір, в той час, коли його «Щедрика» зустрічають оплесками у Відні, Лондоні, Женеві, Варшаві та Парижі.

Над проєктом працювала потужна команда — аби звук, відеоінсталяції і хореографія працювали на виставу. Пластичний малюнок створив хореограф та балетмейстер-постановник Олексій Бусько. А композитором виступив Дмитро Данов, який створював оригінальну музику до вистав «Дикого театру», є учасником гуртів «te: sveppir», «Ukiez» та «RedAlice».

Автори: Марія Каиаєва

Джерело: газета «Вечірній Київ»

«"Військові здавалися непотрібними, а згодом з'ясувалося, що в нашій країні добре працює лише армія", ‑режисер Максим Голенко

В Одеському музично-драматичному театрі імені Василя Василька у час повномасштабної війни поставили виставу за п'єсою Наталі Ворожбит "Саша, винеси сміття". Репетиції проводили в бомбосховищі. Для показу обладнали місце під сценою. Сценічне коло додає символізму - його повороти вказують на зміну часу у виставі.

Gazeta.ua поговорила з режисером-постановником, головним режисером театру Максимом Голенком - про те, чому виникла ідея зробити виставу та які меседжі вона несе.

П'єсу Наталя Ворожбит написала 2015-го. Сюжет обертається навколо початку російсько-української війни. Полковник Саша раптово помирає, а потім ввижається дружині та прийомній доньці. За життя полковника обидві жінки соромилися, що він військовий, критикували за "невміння жити та заробляти". Після смерті переконують його повернутися. Покійний пояснює, що "звідти вороття нема". Приходить лише тоді, коли в Україні починаються бойові дії, росіяни анексують Крим, наступають на Донбас, за сюжетом.

В Одеському музично-драматичному театрі імені Василя Василька у час повномасштабної війни поставили виставу за п'єсою Наталі Ворожбит "Саша, винеси сміття". Репетиції проводили в бомбосховищі. Для показу обладнали місце під сценою. Сценічне коло додає символізму - його повороти вказують на зміну часу у виставі.

Gazeta.ua поговорила з режисером-постановником, головним режисером театру Максимом Голенком - про те, чому виникла ідея зробити виставу та які меседжі вона несе.

П'єсу Наталя Ворожбит написала 2015-го. Сюжет обертається навколо початку російсько-української війни. Полковник Саша раптово помирає, а потім ввижається дружині та прийомній доньці. За життя полковника обидві жінки соромилися, що він військовий, критикували за "невміння жити та заробляти". Після смерті переконують його повернутися. Покійний пояснює, що "звідти вороття нема". Приходить лише тоді, коли в Україні починаються бойові дії, росіяни анексують Крим, наступають на Донбас, за сюжетом.

У п'єсі дія завершується 2014 року. Фінал лишається відкритим. У постановці Голенко додав нові штрихи. Події після смерті Саші переносяться в наш час, відбуваються на тлі повномасштабного нападу росіян 2022-го.

"Дозволили собі вольність - перенесли дію на вісім років вперед. Одразу стало ще болючіше, обросло сьогоднішніми реаліями", - розповідає режисер.

У виставі підняли питання феномену української армії - ставлення до військових від здобуття Незалежності і до нападу Росії.

"Цікаво було дослідити певну історію непотрібної людини, поза часом. Коли ти військовий і потрапляєш у 1990-ті - почуваєшся іхтіозавром. Всі поспішають, роблять гроші, і здається, тільки ти не на своєму місці. Бо тебе вчили лише Батьківщину захищати - а це нікому не потрібно. Пам'ятаю, коли у дев'яності ми віддавали ракети, які, до речі, зараз прилітають по Одесі, - тоді не розуміли, навіщо взагалі армія. Люди, пов'язані з військовими речами - здавалися чимось дивним, незрозумілим, зовсім не потрібним у ХХІ сторіччі. А зараз з'ясувалося, що армія - єдине, що в цій країні працює як належить. У виставі показуємо зрізи життя-смерті військового. Коли він не потрібен був у родині, як після смерті почав обростати легендами. Остання частина - коли він різко всім знадобився", - розповів Максим Голенко.

У виставі підняли питання феномену української армії - ставлення до військових від здобуття Незалежності і до нападу Росії.

"Цікаво було дослідити певну історію непотрібної людини, поза часом. Коли ти військовий і потрапляєш у 1990-ті - почуваєшся іхтіозавром. Всі поспішають, роблять гроші, і здається, тільки ти не на своєму місці. Бо тебе вчили лише Батьківщину захищати - а це нікому не потрібно. Пам'ятаю, коли у дев'яності ми віддавали ракети, які, до речі, зараз прилітають по Одесі, - тоді не розуміли, навіщо взагалі армія. Люди, пов'язані з військовими речами - здавалися чимось дивним, незрозумілим, зовсім не потрібним у ХХІ сторіччі. А зараз з'ясувалося, що армія - єдине, що в цій країні працює як належить. У виставі показуємо зрізи життя-смерті військового. Коли він не потрібен був у родині, як після смерті почав обростати легендами. Остання частина - коли він різко всім знадобився", - розповів Максим Голенко.

За сюжетом, героїні періодично забувають, що Саша помер - просять його винести сміття. На афіші вистави замість непотребу в сміттєвому кошику художниця Юлія Заулічна зобразила залишки техніки ворога, зброю, ракети.

"У нас таке метафоричне сміття. Оце все гівнище, яке зараз лишилося після росіян - нескінчені спалені остови танків. На афіші, крім того, зобразили ракету з написом "За дітей" - мені від неї кожен раз робиться моторошно. У фіналі вистави, коли героїні згадують про сміття - з'являється дитина, Сашин онук, і це сміття нарешті виносить. Така спадковість поколінь", - розповів Максим Голенко.

Головні ролі зіграли Олександр Самусенко, Нінель Наточа та Інна Бульботко. Показ вистави був закритий - для акторів, представників ЗМІ.

"Зараз воєнна адміністрація не дозволяє проводити вистави з глядачами. Сподіваємося, що із середини травня отримаємо дозвіл. Багато охочих із волонтерів та ЗСУ, та й одесити загалом хочуть подивитися", - розповідає режисер.

У планах також влітку зробити тур містами Західної України, показати ще одну прем'єру, репетиції якої перервала війна - спільний проєкт театру Василька та київського "Дикого театру".

"Зараз "Дикий" теж завис. В цих умовах не можемо гарантувати безпечні покази. Можливо, влітку, якщо в країні трохи спокійніше підуть справи, зробимо маленький тур . Хочемо показати виставу "Бука" за п'єсою Лєни Лягушонкової. Визначили жанр як стендап-кабаре про секс, соплi, сльози, любов. Це такий український аналог бродвейського стендапу Fleabag. Драйвовий спектакль, дуже потрібний, такий трохи "жіночий". Гадаю, що він зараз би зайшов, трошечки підбадьорив людей", - розповів режисер Максим Голенко.

Автор: Ганна Щокань

Джерело: gazeta.ua

У Національному театрі імені Івана Франка прем’єра за сатирично-фантастичною повістю Квітки-Основ’яненка. Треба дивитися

Це вже не перше звернення режисераІвана Уривськогодо української класики – тільки на франківській сцені йдуть його «Лемирівна» (за п’єсою Панаса Мирного) та «Безталанна» (за Іваном Карпенка-Карим. Обидві вистави - драматичні. А от «Конотопська відьма», за визначенням має бути - бурлеском, комедією, а це – далеко від його попередніх театральних робіт («Трамвай «Бажання», «Пер Гюнт», «Калігула»…). То, чому ж режисер вирішив звернутися до цього матеріалу саме зараз?

‑Вона мені подобалася зі студентства,– розповів після прем’єри режисер.– Я планував поставити її давно ‑думав ще в Одесі зробити (коли був головрежем Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім.В.Василька в 2019-2020 роках – ред.). Але, дійсно, як ви й сказали, я більше тяжію до драми. Тож, ідея поставити саме цю історію виникла тому, що крім комедійного, вона має ще багато сенсів, які мене чіпляють, про які хотів би говорити з глядачем. Наприклад, коли прочитав «Конотопську відьму» вперше, мене зачепила посуха, природний катаклізм…

‑ Вякому винні відьми, бо «замкнули хлябі небесні»…

‑…так, і покрали дощі (посміхається). Але, тим не менш, Квітка-Основ’яненко пише, що світ гине, треба його рятувати, і це в мені сильно відгукнулося. Там взагалі безліч цікавих нюансів: і про любов, і про передчуття війни.

ЦЕ ‑НЕ ЧИСТА КОМЕДІЯ, ЦЕ ‑ КАЗКА ДЛЯ ДОРОСЛИХ, З ДУЖЕ ЖОРСТОКИМ ФІНАЛОМ

Фактично «Конотопська відьма» ‑ це повість про занепад Козаччини, коли Малоросійська колегія з Санкт-Петербурга, боячись зради, призначала в українські міста на чільні посади не надто розумних людей. І письменник створив пародію ‑ висміяв містечкову владну верхівку, сенсом життя і основним заняттям якої були їжа, пиятика, інтриги та «боротьба з відьмами». «Нам ніколи на Чернігів виступати, бо ми рід людський рятуємо ‑відьом топимо!», ‑так прямо й кажуть ці недоречні «ватажки».

Вже після повномасштабного вторгнення російського агресора в 2022 році Іван Уривський поставив «Калігулу» за Альбером Камю в Національному театрі Франка, та «Землю» за Ольгою Кобилянською у Національному театрі Каунаса (Литва).

«Це серйозні, актуальні історії, і вони теж на часі. Але театру, як і глядачам, потрібні різні вистави. Цього разу в нас була мета спробувати зробити щось світле, чого не вистачає в такий важкий час», ‑пояснює режисер.

Сатирично-фантастичній повісті «Конотопська відьма» майже 200 років, всі її читали, або, принаймні, чули про неї. Багато хто знає її за інсценізацією режисера Богдана Жолдака та композитора Ігоря Поклада, створеною для театру імені Івана Франка в 1982 році, де вона тривалий час йшла (корифеї пригадують 207 аншлагів). П’єса ставилася чи не в усіх театрах України, і фінал її, до речі, відрізняється від літературного оригіналу.

Нині Іван Уривський зробив власну версію за повістю (з відсилками до старої інсценізації). «Це ‑казка для дорослих, насправді, з дуже жорстоким фіналом», ‑визначає свою нову роботу режисер.

ЦЯ ІСТОРІЯ ПРО ВИБІР МІЖ БОГОМ І ВІДЬМОЮ

Отже, сотник Забрьоха і писар Пістряк – вбивають жінок, яких самі ж звинувачують у відьомстві, за що потім одна з них – Зубиха (таки, відьма) – їх і карає. Вони влаштовують «обхід відьом», а потім задля «викорінення пекельного поріддя з усієї землі конотопської», їх топлять. Та так входять у раж від «праведної» справи, що у Забрьохи аж народжується ідея перейменувати Конотоп у Відьмотоп...

‑То, накажете топити? – запитує Пістряк.

‑То, конєшно! – вигукує Забрьоха, і вони стають до справи.   

Оце й воно: з одного боку смішно, з іншого - страшно, бо полювання на відьом реально було. Отакі жахливі речі – спочатку кидали в річку, а лише потім виявляли: яка жінка спливе – та й відьма.

«Якщо прибрати гумор, це – моторошно. Звідки тут гумор, спитаєте? Вони творили злочин весело, не розуміючи, що коять, проте усвідомлюючи, що покарані не будуть. А коли зв’язалися зі справжньою відьмою, вона їх покарала. Тут є і віра, і вибір. Взагалі, ця історія про вибір між Богом і відьмою, ми на цьому акцентуємо. Кожен стоїть перед вибором: або до Бога іти, або ‑до відьми, обирати Світло або Темряву», ‑говорить режисер.

…ТІЛЬКИ МОЛОКО. ЖАБ’ЯЧЕ МОЛОКО

‑ А як же ця жорстока сцена утоплення відьом вирішена у виставі? Діжки з водою на сцені не буде?

Уривський посміхається:‑Ні, води не буде, бо немає ж – засуха. Тільки молоко. Жаб’яче молоко.

Насправді, у нинішній «Конотопській відьмі» (попередня інсценізація взагалі була мюзиклом) дуже багато вирішено через спів. І сцена утоплення - також. Це і фольклор, і сучасні речі, які створила для вистави головний хормейстер театру Сусанна Карпенко. Автентична музика, звукові «родзинки» з вишуканим смаком занурюють глядача в українську атмосферу.

Вокальне тло вистави зіткане з голосів актрис: Марії Рудинської, Катерини Артеменко, Оксани Сидоренко, Анни Руденко, Мальвіни Хачатрян, Марини Веремійчук, Анастасії Рули. І це треба чути наживо.

Декорації вистав Уривського впевнено можна визначити як «вишуканий мінімалізм».

‑Так, ‑погоджується він. ‑Можна і мінімалізмом назвати, бо тут головні ‑актори. Дуже багато тримається саме на них, на їх природі, хочеться віддати їм побільше.

Художник-постановник і художник по костюмах ‑Тетяна Овсійчук. І це вже їх третя спільна з режисером театральна робота, раніше вони поставили «Камінного господаря» і «Безталанну».

ДВА АБСОЛЮТНО РІЗНІ АКТОРСЬКІ СКЛАДИ

Відьму Зубиху у виставі грають дві надзвичайні, але різні і за типажем, і за віком, і за характерністю актриси.

‑То відьми, напевно, цілковито різні вийшли? – уточнюю у режисера.

‑Я люблю працювати з двома складами, і тут теж -  дві зовсім різні вистави вийшли! Але я вирішив піти ще далі, дві різні відьми - це щоб вистави в деяких моментах взагалі відрізнялися за сенсами.

‑Я довго думав, якою бути справжній відьмі? Чи молода вона, чи більш зріла? Вагався і вирішив зробити відьму різною, щоб було цікаво подивитися і один склад, і інший.

Сотника Забрьоху грають Назар Задніпровський таОлександр Ярема, писаря Пістряка – Михайло Кукуюкта Андрій Самінін, Зубиху –Олена Хохлаткіна та Христина Федорак. Ролі Халявського виконують Михайло Матюхін та В'ячеслав Хостікоєв, Олену грають Оксана Жданова та Марія Рудинська.

«Якщо чесно, мене завжди тягнуло до таких ролей. Образ ще буде доповнюватись, змінюватись, бо ж відьма сама це й провокує, вона буває різною, ‑розповіла про свою Зубиху актриса Христина Федорак. - Ви ж самі знаєте, що всі жінки трохи відьми. Тож, як сказано у «Фаусті»: «Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого».

Актриса впевнена, що комедія нині ‑це важливо, потрібно. «Адже, зараз на нашу долю випало дуже багато сліз, горя, переживань і випробувань. І є нагальна потреба в світлому наповненні», ‑говорить молода актриса, яка блискуче втілює різнопланових героїнь у виставах Національного театру: «Verba», «Війна», «Земля», «Коріолан», «Кассандра», «Безталанна» та багатьох інших.

«Звісно, настрій від того, що зараз війна в Україні, фоном присутній, не можна про нього забути, але попри все ми захоплювались роботою і входили в нову реальність. І той гумор, з присмаком гіркоти, який є в повісті, він допоміг нам у роботі», ‑поділилася «інша відьма», Христина Федорак.

СИМБІОЗ КОМЕДІЇ І «ПРИЄМНОЇ ЧОРТІВЩИНИ»

Виконавець ролі сотника Забрьохи – актор Назар Задніпровський впевнений, що у виставі вийшов цікавий симбіоз комедії і «приємної чортівщини».

«Драматизм є, звісно, але ми намагалися, щоб глядач з вистави з хорошим настроєм йшов», ‑говорить він.

Свого персонажа Задніпровський жартома називає «Отелло», якого весь час на щось намовляє «Яґо» ‑сотник Пістряк.

«Забрьосі, за п’єсою, 30-35 років – переросток-дєвственнік, якому батько не давав одружитися, утискав його, тож коли помер, ‑син розправив крила. Розправив, але, як ними управляти, не знає! І тут йому трапився Пістряк, та й підбив топити відьом (бо через них немає дощу, а немає дощу ‑значить всі претензії будуть до влади, до сотника). Та ще й підказав, мовляв, ваш покійний батечко так робив, а ви ж берете з нього приклад.

А далі ‑підставив сотника перед гетьманом – намовив листа написати: мовляв, не поїдемо ми в Чернігів, ми відьом топимо! Ну, чистий Яґо і придуркуватий Отелло», ‑ ділиться актор.

Він переконаний, що комедія зараз ‑це не просто важливо, а надважливо: «І на фронті, і скрізь в Україні таке страшне коїться, народу важко. Очі, серце, душа мають колись відпочивати, а після перемоги, поговоримо про інше».

Задніпровський згадує, що коли театр тільки почав грати після повномасштабного вторгнення (майже три місяці вистав не було) вони намагалися всю душу вкладати, щоб розважити людей, адже в залі були і військові, і поранені з госпіталя, і дружини, і діти військових.

«Зараз, як ніколи, потрібні життєствердні вистави. Не обов’язково комедії, але щоб було побудження до життя. І сьогодні, і ще років 5 після перемоги треба дати душам наших глядачів відпочити. Якщо й ставити про війну, про українську армію, то тільки з хепіендами, тільки з перемогою, підіймати на якомога вищий п’єдестал наших воїнів».

НЕ ЗАХОДИТИ НА «ТЕРИТОРІЮ» СУРЖИКУ І МЕНШОВАРТОСТІ

Квітка-Основ’яненко для реалістичного зображення життя тогочасного суспільства добирав відповідні мовні засоби. Тож мовознавці вважають, що, зокрема, й «Конотопська відьма» відіграла роль у розвитку української літературної мови. Але живу українську класик щедро переплітав церковнослов’янською – данина часу. Саме «божественною», незрозумілою для простого люду мовою, щоб похизуватися «вченістю», говорить у повісті писар Пістряк.

Сучасний Пістряк утнув інше – почав говорити ззаду наперед!

«Це ми взяли з чорнокнижництва – молитви в чорній магії читають ззаду наперед, хрести перевертають. От, ми й придумали, що відьма насилає чари, – все промовляючи навспач, так вона «завертає час», - утаємничує мене в залаштункові секрети актор Михайло Кукуюк.

Його персонаж не лише вправно говорить «відьомською», а ще й реп під таке виконує. Сотник Забрьоха, звісно, підспівує. А коли приходить лист від гетьмана, писар під чарами вправно зачитує: «котачоп атсил» (початок листа) – і аж до «ценік атсил» (кінець листа).

Прикриваючись дружбою, називаючи себе братом та десницею Забрьохи, Пістряк, за допомогою чаклунства та хитрощів, досяг всього, чого хотів у Конотопі – і влади, і кохання. Втім, не надовго.

«Час не на боці невігласа і ницої людини, – говорить Кукуюк. - Пістряк з Забрьохою разом повіялися кудись «в світи», і де їх бачили – «все людям на сміх» ‑це на «додумати» читачеві/глядачеві».

Актор впевнений, що на нове прочитання твору накладає свій відбиток час.

«Є багато авторів (аж під початок 20-го сторіччя), які умисно додавали в твори безліч росіянізмів, церковнослов’янізмів – це все треба адаптувати. Зараз інтернет, Тік-Ток, взагалі ‑соціум пропонують багато чого такого ж, але театр ‑це інша площина, інший вимір. Не можна заходити на територію ницості, меншовартості і огульно розігрувати карту суржика! Я на цьому наголошував ще до всього цього жаху, а зараз, тим більше! Як виняток, можна якесь слівце додати, але – дуже дозовано», ‑впевнений актор Михайло Кукуюк.

У ВСІХ СВОЯ ІСТОРІЯ, СВІЙ ДОСВІД, СВОЄ СПРИЙНЯТТЯ ВІЙНИ

‑Чи змінився театральний глядач з початком великої війни? – запитала я на завершення розмови у режисера Івана Уривського.

‑Змінився… Всі змінилися після повномасштабного вторгнення. Але, глядач повернувся до театру - повні зали у Франка – і це тішить. Глядачі різні і сказати, що зараз їм конкретно потрібно - важко, бо у всіх своя історія, свій досвід, своє сприйняття війни. Хтось хоче більше зануритися у те, що зараз відбувається, у війну – і подивитися виставу на цю тему, а комусь потрібно відволіктися, потрапити в казку.

Головне, що театр живе, бо ворог намагається знищувати українську культуру дуже давно, а вона має жити ‑це наш код, наша ідентифікація, – висловлив переконання режисер Іван Уривський.

Будемо чекати від незламного українського театру нових прем’єр і за сучасною драматургією, і – за класичною українською, бо ці тексти гідні того, щоб виходити на європейські, світові сцени, де ще мало знають наших авторів, а хочеться щоб про них знали, щоб вирізняли Україну чітко на театральній і культурній мапі світу.

Автор: Любов Базів

Джерело: Укріфнорм

Вистава «Калігула»: кривавий диктатор

5 липня в Театрі імені Івана Франка відбулася прем'єра вистави «Калігула»  на Новій сцені Театру імені Лесі Українки за п'єсою Альбера Камю.Постановку створив Іван Уривський. Театр імені Франка випустив прем'єру про тирана, диктатора у той час, коли Україна веде визвольну війну проти диктаторської росії. І саме в цьому є певний символізм вистави. Альбер Камю опублікував цю п’єсу 1944 року, у розпал Другої світової, коли Європа вела війну з диктатором. Його безумні вчинки призвели до страшних наслідків. Історія циклічна, усе повторюється, знову в Європі війна проти автократа.

Головний герой п’єси «Калігула» — диктатор. Хоча з історичним прототипом дуже мало спільного. Спочатку він був зовсім не злим правителем. Із розмов зрозуміло, що це інтелектуал, який любить літературу, і його навіть вважають недосвідченим. Змінився Калігула після смерті Друзілли, своєї сестри та коханки. Зник на три дні. І потім він знає, що буде робити зі скарбницею, з патриціями, з коханкою. І головне: після появи почав прагнути неможливого — дістати місяць. І все заради «абсолютної свободи».  

Вдала сценографія Петра Богомазова змогла передати весь смисл тиранії та диктатури, адже попри час, у який правив Калігула, тиранія та диктатура не мають часу та простору. І саме це доводить у своїй постановціІван Уривський. Приглушене світло, щоб не впадало в очі нічого. І над всією цією в’язницею-країною підноситься Калігула-диктатор, Калігула-тиран з необмеженою владою. Диктатор, який живиться смертями та життям людей, який керує, коли має настати та чи інша подія. Чи то голод, або якщо не отримав відзнаку, то отримає смерть; він визначає, кому жити, а кому померти. «Люди умирають, бо винні. Винні тому, що так вирішив Калігула. І Калігула вирішив за весь світ». Сама сутність диктатури й тиранії нагадує тюремні затвори в СІЗО й таборах, які закриваються зі стуком, аби навіювати страх. Там все прослуховується, ніби в Джорджа Орвелла в «The Big Brother is watching you», і ніщо не залишається непомітним. І всі ці записи використовуються проти людей або за бажанням тирана можуть бути знищені. Він не довіряє нікому, хіба що кому одному найвірнішому, а всіх навколо знищує: нищить усе живе, навіть тих, хто, здавалося, його підтримує. Калігула користується будь-якими способами, щоб перевірити любов своїх підданих до себе. І хоча Іван Уривський змінив кінець вистави, даруючи надію, а втім ця надія доволі сумнівна. 

Треба зазначити, що до вистави залучені приголомшливі акторські склади. Мені довелося подивитися лише в одному, але варто переглядати в обох. Отже, Калігула Віталія Ажнова нагадує дитину, яка, з одного боку, бажає нездійсненного, як-от дістати місяць із неба. Він прагне крові, влади, заплутавшись у самому собі, грає різні ролі, тому його найкращий образ — це Венера. І саме так диктатор, одягнувшись у жіночу сукню, отримує шанс не бути самим собою, а зіграти чужу роль, яка йому невідома, а можливо, і взяти чужу долю, втекти від самого себе, втекти від свого горя, від своєї втрати. А після вистави все одно доведеться повертатися, але це вже буде потім. А зараз дивовижний, незабутній танець Венери-Калігули. Він не може пережити, що немає поруч рідної душі Друзілли. 

Однак є вірна Гелікон, яка не приховує правди й не боїться його самого, не боїться говорити все, що знає, і саме вона єдина підтримка (Людмила Смородіна). Гелікон не остерігається сказати Калігулі про нездійсненне. Ніби матір, оберігає його від будь-яких неприємностей, змов. Саме вона може попередити правителя про змову патрицій. Суспільство весь час живе в страху, але все одно хтось прагне інтриг і водночас боїться бути викритим. 

Хереа Романа Ясіновського саме такого ґатунку. Він готовий скинути Калігулу, але в диктаторському суспільстві, де про кожен крок знають і доповідають, це неможливо. Тим паче, він сам настільки боїться Калігулу та владу, що навіть п'є протиотруту. 

Сціпіон Акмала Гурєзова змирився з долею, адже нічого змінити не можна, вона вже визначена і вже в руках тирана. Він готовий прийняти все, адже так сказав диктатор. 

Кезонія (Ксенія Баша) сподівається, що стане розрадою для Калігули та зможе задовольнити його. А той оцінить цю вірність, готовність бути поруч, але в нього вже є коло близьких людей, і він жертвує Кезонією не задумуючись, коли настає пора, коли вона виявляється непотрібною, бо час її минув. Кезонія-Баша в розпачі та нерозумінні, адже, говорячи про смерті іншим, тепер стикається зі смертю сама. Її розпач не має меж, і залишається тільки змиритися. Кезонія (Ксенія Баша) сподівається, що стане розрадою для Калігули та зможе задовольнити його. А той оцінить цю вірність, готовність бути поруч, але в нього вже є коло близьких людей, і він жертвує Кезонією не задумуючись, коли настає пора, коли вона виявляється непотрібною, бо час її минув. Кезонія-Баша в розпачі та нерозумінні, адже, говорячи про смерті іншим, тепер стикається зі смертю сама. Її розпач не має меж, і залишається тільки змиритися. 

Як я вже зазначила, до вистави залучено два склади. Тож її треба обов'язково дивитися в обох. Окрім того, у новому сезоні ця постановка буде йти вже на рідній Камерній сцені імені Сергія Данченка.

Автор: Наталя Вебер

Джерело: yabl.ua

Павло Мовчан, голова ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка:

«Юрій Нагулко це непересічне явище в сучасному українському культурному світі. Живописець, філософ, будівничий... Юрій Пагулко вражає своєю енергетикою, бажанням достукатись до витоків українства, джерел української нації. Його проект "Код нації" це цикл картин з цілком упізнавальним світом, але він водночас і інший - міфічний і магічний, де автор мимоволі і відночас сміливо порушує видимі межі мистецтва і дійсності. Політ фантазії і своєрідне синтетичне мислення митця дає йому можливість вільно поєднувати повсякденність і казку, сучасне і далеке героїчне минуле української нації, реальний і уявний світи, що добре прочитується у серії картин "Код нації". Безумовно, "Код нації" це подія в культурному житті України».

Дмитро Ломачук, кінорежисер, академік Академії сучасного мистецтва Української Академії Наук, доктор культурології, заслужений працівник культури України:

«Юрій Нагулко практично увірвався в сучасний український живопис в середині 90-х років. Більш ніж 70 персональних виставок, твори в багатьох музеях світу, в багатьох приватних колекціях. Це вражає. Картини Юрія, які увійшли до проекту "Код нації", є своєрідним містком між минулим і сьогоденням. Висвітлюючи героїчне минуле нашого народу, традиції, побут, видатні історичні постаті України, Нагулко тим самим звертається з дороговказом до сучасників, до майбутніх поколінь. Юрій Нагулко, безумовно заслуговує на висунення його кандидатури від ВУТ Просвіта в номінації "Візуальні мистецтва"».

Юрій Гандзюк, доктор культурології, заслужений працівник культури України:

«Безумовно, Юрій Нагулко заслуговує на здобуття національної премії імені Т.Г.Шевченка. Я уважно слідкую за творчістю Ю.Нагулка останні 15...20 років. Потужний, самобутній живописець, який викликає захоплення своєю творчістю, натхненням, заражає потужним і могутнім життєлюбством. Полотна, які входять в проект "Код нації"високопрофесійні імпровізації в яких поєднані багатовікові традиції українців, їх прагнення до свободи та незалежності своєї країни з сучасністю. Митців з таким глибоким поглядом на світ обмаль. І я щасливий відчувати себе сучасником життєдайного і незрівнянного таланту Юрія Нагулка ‑ одного з титанів потужної кагорти українських живописців. Пропоную проголосувати і віддати свої голоси за витратного митця сучасності, справжнього українця Юрія Нагулка та його проект "Код нації". Він, на моє глибоке переконання, заслуговує високого звання лауреата національної премії імені Т.Г.Шевченка».