Офіційний веб-сайт

Подані роботи

Автор(-и): Микола Буравський / Розділ:

 

Цикл театралізованих музичних вистав 2015-2019 років, автор: М.Буравський

 

Музично-театральне мистецтво народного артиста України Миколи Буравського

 

Коментарі
Автор(-и): Сергій Братков / Розділ:

Серія робіт «Імперія снів», автор: С.Братков, рік оприлюднення: 2017.

 

Серія робіт «Імперія снів» Сергія Браткова

 

Коментарі
Автор(-и): Олександр Глядєлов / Розділ:

Мистецький проект «Карусель», автор: О.Глядєлов, рік оприлюднення: жовтень 2019, галерея «Маяк» м.Київ.

 

Мистецький проект «Карусель» Олександра Глядєлова

 

Коментарі
Автор(-и): Тарас Прохасько / Розділ:

Книга "Так, але...", автор: Тарас Прохасько, видавництво Meridian Czernowitz, рік видання: 2019.

 

Збірка есеїв "Так, але..." Тараса Прохаська

 

Проза Тараса Прохаська вже давно є важливим феноменом сучасної української літератури. Кожна книжка автора викликає відчуття, ніби він пише про тебе - твою власну історію, пам'ять, твій ландшафт і використовуєслова, які б ти сам міг написати або промовити саме у цьому місці.

Коментарі
Автор(-и): Тамара Трунова / Розділ:

Вистава «Погані дороги» Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, режисер-постановник: Тамара Трунова, прем’єра вистави: 2018 рік.

 

Вистава «Погані дороги» у постановці Тамари Трунової

 

Вистава «Погані дороги» за однойменною п'єсою сучасної української драматургині Наталії Ворожбит, режисерка-постановниця, співавторка музичного рішення вистави - Трунова Тамара Вікторівна.

Рецензія

 

27 та 28 вересня на "Сцені 6" в Національному центрі Олександра Довженка відбулася прем'єра п'єси Наталі Ворожбит у прочитанні режисерки Тамари Трунової.

Текст Наталі Ворожбит створено на основі документальних історій, зібраних авторкою на Сході України під час роботи над сценарієм фільму "Кіборги". І якщо в "Кіборгах" у фокусі події, що відбуваються на передовій, "Погані дороги" оповідають про людей навколо лінії розмежування. Розповідають про людину в принципі, коли війна є лише тією обставиною, яка каталізує приховане та витіснене. Цей текст вперше прозвучав зі сцени Лондонського театру Royal Court майже рік тому, а для "Сцени 6" став першою серйозною прем'єрою після адміністративного перезавантаження простору.

Шість новел про життя у стані війни, війни для нас конкретної і близької, розповідаються без залучення будь-якої зовнішньої атрибутики, їй притаманній. Жодного хакі, однострою чи то зброї, ніякої політичної емблематики та прикмет часу. Ця умовність та елегантність сценічного костюму (зробленого Христиною Корабельниковою) виступає контрапунктом до жорстких, на межі фолу, текстів, де без зайвого кокетування та прикрашань герої з завзяттям ексгібіціоніста в безлюдному парку, вивалюють свій внутрішній морок, розгубленість, слабкість, конкретно-соціальне, тендерне і політичне. Від усвідомлення того, що йдеться про реальність, до якої ми стоїмо упритул, отруєні, та вже й призвичаєні до цієї токсичної ситуації, -стає ніяково. Пласкі персонажі з телеекранів, яких вихоплюємо краєм ока з сюжетів новин про події на сході, обростають м'ясом. Але попри документальну основу "Погані дороги" - текст художній. До персонажів у авторки ніжний сентимент. Ворожбит завжди залишає героям шанс зберегти, чи то віднайти, втрачену людяність.

Межу авансцени та глядацьку залу розділено високими залізними ґратами, звичайними такими, нетеатральними, брутальним нагадуванням про взаємодію натовпу та грубої сили у регулюванні його життя, вилучені вони з контексту реальності (сценографія - Юрій Ларіонов). Зрештою, весь об'єктний ряд художнього рішення простору позбавлений бутафорського забарвлення.

Тим виразнішого звучання набувають звичні оку речі у нетиповій для них ситуації. Паркан на лінії розмежування є передумовою і обставинами, у яких опиняються герої від початку - незатишність і безпритульність. Уся дія вистави відбувається або під парканом або за парканом. Втім відстань між залізними прутами є досить широкою, аби герої, за бажання, могли крізь них пролізти. Все це важливо - кожен елемент сценічно простору активно "працює".

Пори соковиту фактурність реальності об'єктів, використаних у сценографії (корпус справжнього автомобіля, паркова лавка, жестяна гірка з типового дитячого майданчика) всі вони поєднані в спільну поетичну структуру вертепного типу, де є світ людей (середній), світ вищих істот (майже недосяжний) та нижній світ. І якщо підпарканна безпритульність є нормальним градусом існування героїв, їх вищий світ ( райський) це маленька кімната під стелею з тьмяними жовтими шпалерами, самотнім кріслом перед ламповим телевізором та лубочним килимком з лицем Ісуса Христа на стіні. Усі герої переважно перебувають десь посередині - лише подеколи сягаючи доторком кімнату з телевізором, чи занурюючись у пітьму знелюднення світу нижнього (для таких випадків режисерка використовує простір під глядацькою залою). Але навіть вбогий райок кімнати з тьмяними шпалерами є недосяжним для героїв. Тужливий порожній кубик з кріслом поєднано зі світом людей довжелезною жерстяною гіркою, якою герої час від часу з різним рівнем успіху намагаються туди дістатися, а от опинитися під парканом — секунда часу (такий соціальний ліфт навпаки).

На заднику сцени - проекційний екран (відео - Дмитро Сухолиткий-Собчук), на якому впродовж дії струмить нічна дорога, зафільмована з переднього скла рухомого автомобіля. Кожну з шести новел відтінено цитатою з відомих полотен-мемів (Марк Шагал, Рене Магріт, Фріда Кало абощо) що мають, напевно, асоціативно посприяти розумінню режисерського висловлення. Прийом, до речі, нетиповий для режисури Трунової, яка зазвичай уникає декодифікації своїх образних конструкцій.

Дія розгортається повільно. Надзвичайно довго глядачів тримають у напівтемряві. Настільки довго, що в якийсь момент починає здаватися, що так буде увесь час і ти вже приймаєш цю умову. Силует героїні першої новели у виконанні Оксани Черкашиної вихоплюється контровим світлом з прочинених навстіж дверей. Тінь силуета. Силуети групи людей. Хор і протагоніст надзвичайно повільно "дрейфуть" від джерела світла уздовж сцени до протилежної стіни. Паралельно з ними повзуть, зростаючи, їхні тіні. Героїня відсторонено розповідає свою історію — вона в центрі групи людей, що синхронізованою пластикою та щільною згрупованістю, відтворюють рух, подібний до руху єдиного організму. Напевно так виглядає те, що називають "соціумом". Сонний "соціум", що подібно до колонії синьо-зелених водоростей дрейфує просторами океану до джерела живлення та світла чи навпаки — переміщується подалі від некомфортних умов. "Колонія водоростей" пульсує і дрімотно сопе. Активізуються "водорості" лише під звуки пісень російської та української естради, що виконуються акапельно під завзяте рохкання хору. Рохкання і дрімота - це два стани світу, в який приходить війна. Чи це був свідомий вибір цих людей? Ні.

Так само як Наталя Ворожбит вміє проявити у мелодраматичній ситуації глибину античної трагедії, Трунова поетизує несмак попкультури - естетичний шлак набуває якостей витонченого абсурду. Тут уггі зі стразами, консерви, бруд казарми, вбита курка, соняшникове насіння та пісні Алєгрової співіснують на паритетних засадах з Шагалом і Магрітом - при чому виграють від такого сусідства обидві складові. У цьому примиренні приховано таке непопулярне зараз поняття як милосердя: все тут про звіра і дитину в середні кожного з нас. Про спрагу любові та дивні і викривлені "погані дороги" до неї.

 

автор: Анастасія Гайшенець,

театральна критикиня,

старша програмна менеджерка

перформативних мистецтв і театру

Українського інституту

 

опубліковано на ukr.lub.ua

 

Коментарі
Автор(-и): Ігор Мінаєв / Розділ:

Фільм «Какофонія Донбасу», авторІгор Мінаєв, кіностудія «ТОВ Тремпель Фільмз», рік оприлюднення: 2018.

 

Фільм «Какофонія Донбасу» Ігоря Мінаєва

 

Коментарі
Автор(-и): Даніела Заюшкіна, Гліб Проців / Розділ:

Музичний альбом «Досвід» гурту Vivienne Mort, автори: Даніела Заюшкіна, Гліб Проців, рік оприлюднення: 2018.

 

Музичний альбом «Досвід» гурту Vivienne Mort у складі Даніели Заюшкіної і Гліба Проціва

 

Коментарі
Автор(-и): Микола Тимчак / Розділ:

Книга «Крила на вітрі», автор: Микола Тимчак, видавець О.Зень (м.Рівне), рік видання: 2016.

 

Вибрані твори Миколи Тимчака

 

Коментарі
Автор(-и): Олександр Михайлюта / Розділ:

Книга «Світло Патріарха», автор: Олександр Михайлюта, видавництво: «Журналіст України», рік видання: 2019.

 

Книга «Світло Патріарха» Олександра Михайлюти

 

Коментарі
Автор(-и): Іван Шпиталь / Розділ:

Багатотомне видання «Україна перед Богом і перед світом», автор: Іван Шпиталь, видавець О.О.Євенок (м.Житомир), рік видання: 2019.

 

«Україна перед Богом і перед світом» у 3-х т. Івана Шпиталя

 

Історія України від Івана Шпиталя

 

До виходу у світ трикнижжя «Україна перед Богом і перед світом»

 

На столах Івана Шпиталя і перших його друзів та прихильників вагомо-зримо красується уже повне трикнижжя «Україна перед Богом і перед світом». Третій, як і два попередні, ‑ п’ятисотсторінковий фоліант, котрим автор ніби завершує свій колообіг роками, десятиліттями і століттями нашої Рідної Землі.

Не строго за календарними днями веде він нас своїм непростим літописанням, а за покликом-поводом його тонкочутливого серця. Саме воно, трепетливе, небайдуже серце Івана Шпиталя, відгукувалось упродовж трьох-чотирьох десятків років із журналістської ниви на успіхи-радощі, що випадали на долю народу у часи високих злетів його Духу і широких будівничих кроків. Як також і на жалі й сльози, що відчував він їх і бачив, коли поступ наш уперед, до Незалежності, перебігали нам недруги або й прагли геть зупинити наші відверті вороги. При цьому забираючи у нас не лише землі-території, а й Живі Душі.

Тисячі й мільйони їх вигибло, бо ж мусили поставати живою стіною перед навалами то ще тевтонських, германо-німецьких, ляських, а то вже й «братньо-російських» зайд ‑ починаючи від Андрія Боголюбського і добігаючи аж до сьогоднішніх кремлівсько-путінських конкістадорів.

А зачато цю своєрідну і багатоосяжну епопею хвилюючою Молитвою за Україну, що проказала її правдиво-щиро неложними устами, ніби натхнена самими Небесами, Лілея Городищанська ‑ як виразниця настроїв, почувань, духу господарів не тільки Середнього Подніпров'я, де переважно розгортаються оглянуті автором історичні події, а й цілої України.

По тому звертанню ‑ до самої України, її Народу, до незнищенних Душ відомих історичних борців за існування і розвій нації ‑ автор веде нас, читачів, такими шляхами-дорогами української історії і з таким заглибленням у зміст і наслідки подій, від котрих нам уже й годі відірватися. Тим більше, що розповіді полонять, захоплюють не лише їхньою глибиною та слушними висновками-присудами, а й високозвучним, високоточним і високоестетичним Словом-складом. Словом, натхненим щонайперше нашим Великим Пророком Тарасом. Словом, якого сьогодні шукати-перешукати і швидко не знайти у масовій літературі, адресованій саме українцям. Нерідко й тим, котрі, можливо, ще досипають молодечі роки на теплій печі і не бачать-не чують навіть уві сні, що «фортецю» їхню вже оточують вороги і «нагріють» сплюх так, що й запалають… Тільки не геройським вогнем в обороні свого обійстя й Своєї Землі, а у неславі рабів-каторжників…

Яких тільки тем не торкається автор: і довгих літ походження та визрівання українського етносу, скажімо, ще за часів Трипільської культури (до речі, визнаної світовою громадськістю та ООН), і законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави, яку «консолідував проукраїнський субетнос» (за Леонідом Залізняком), на противагу тим ученим, котрі ще й нині перебувають між міфологією та наукою, а точніше ‑ ще за білоімперськими і комуноімперськими схемами «співають» про трибратню колиску російського, українського та білоруського народів…

Саме у ці дні й місяці, коли з московського Кремля ледь не щодня летять до світових лідерів та ЗМІ заяви про те, що нібито «істинно» російські землі ‑ по всьому Півдню та Сходу України і що «Крым ‑ исконно русская территория» (при тім, що уперше Росія прийшла туди 1783 року!), дуже слушним виявився вихід трикнижжя І.Шпиталя, спорядженого у світ (дякуємо красно!) житомирським видавцем О.О.Євенком. Дуже слушним, повторююсь, бо у публікаціях містяться свідчення і самих російських вчених з цілком протилежними доказами та висновками. Ще у статті «У дорозі до істини» (Книга 2, с. 40-64) простежується історичний шлях українців за умови демонтажу системи кривих дзеркал, введення у науковий обіг досліджень, скажімо, такого авторитетного російського вченого, як О.О.Шахматов, котрий, за словами Агатангела Кримського, ні на крихту не сумнівався у племінній та мовній єдності «южнорусов» «от берегов Припяти вплоть до Черного моря, от Днепра и до Карпат».

Які ж дорогоцінні ці визнання чужих учених, пише з гарячим пієтетом автор, які актуальні вони для нас сьогоднішніх, коли ще й поряд з нами є такі наші — ненаші, що беруть під сумнів історичну правду і своїм самоприниженням перед «старшою сестрою» (чужою дядиною!) намагаються принизити й увесь наш народ, позбавляючи його гідності й самоповаги, таких шанованих в Україні ще за часів Гетьманщини, славної Козаччини, визвольної боротьби загонів Б. Хмельницького проти польсько-шляхетського поневолення, при переможних битвах Запорозького й інших полків УНР та ЗУНР, як і Холодноярівців, у відстоюванні першої Незалежної держави, що утворилася під час Української революції 1917-1921 років…

Не можна оминути увагою і ті частини праці І.Шпиталя, у яких він аналізує національні ідеї та ідеали України й Росії. Ретельно ховаючи від очей російського громадянина джерела об’єктивної історії Росії, зазначає автор, сучасні брехологи всіх мастей — реаніматори як «білої ідеї», так і «червоної ідеї» ‑ докладають значних зусиль до створення образу Росії як всесвітньої благодійниці та покровительки. Таке враження, що вони стягнули заступницький покров із Божої Матері й накинули на плечі Росії. Ось вам і підтвердження — слова російського художника Іллі Глазунова, який підправив самого Солженіцина (Книга. 2, с. 221): «Наш русский народ с его тысячелетней историей (цілі століття якої, як відомо, вкрадено в українців і доточено наперед історії Московії. — І. Ш.) ‑ это особенный народ… Мы должны выстоять до конца, когда уже все преклонились перед бездуховным Западом. Мы избраны Сыном Божьим Исусом Христом, чтобы к Господу Вседержителю привести и не пустить в царство Антихристово и себя и другие народы, сколько сможем. Когда мы выходим на этот уровень противостояния, можно смело сказать, что мы Богоизбранный народ»… («Русский порядок», 1998, №1 (46)).

Що ж можна додати? Краще поспитаємо: це саме той «Богообранный» у святому покрові, котрий нищив упродовж століть десятки народів Сибіру («Покорение Сибири Ермаком»?!), Середньої Азії, Кавказу, ніколи й ні перед чим не зупинявся у своїх багатовікових збройних «примушуваннях до дружби» й приєднанні держав Балтії, Польщі, Фінляндії, України?! Аби «не пущать» до раю чи до царства Антихриста? Не пускає ‑ а «довбе ребра й серця розбиває» орел двоголовий. То мусульман, то і православних «братів». Сьогодні особливо розійшовся зі злості, із заздрощів, із ненависті до т. зв. «нєзалєжников» на східних теренах України, в Криму, погрожує атомним смерчем усім українцям. Як і непокірним Асаду, другові Путіна, сирійцям. «Градовбивства» там тривають уже кілька років…

Отакі ідеали у «Богоизбранных»...

Натомість автор виводить перед читачів образи українських подвижників Свободи. І щонайперше ‑ великомученика російських царів Тараса Шевченка. Він, Іван Шпиталь, з ним, з нашим Великим Праведником, не розлучається ні на мить: майже до всіх матеріалів підібрані епіграфи з творів Поета, майже у кожній статті ‑ посилання на нашого Пророка, його думку, його оцінку тих чи тих подій.

Яскравий приклад із 1845 року: тоді Шевченко єдиний у світовій літературі подав рішучий голос протесту проти імперських колоніальних захоплень Кавказу, вигублення його народів. Він, Шевченко, і сьогодні консолідує український народ своїм незнищенним Словом, своїм прикладом незборимості у служінні Нації. Це не всім подобається навіть у нас, зокрема ‑ у середовищі п'ятиколонників, і вони намагаються всіляко принизити нашого Генія. Проте марна справа.

Свідчення правдивого заступництва Шевченка за народ, вірності ідеалам українців ‑ у кожній із трьох книг «Україна перед Богом і перед світом». Вагомі у цьому стосунку слова Миколи Костомарова, знаного і шанованого у нас і в Росії науковця й літератора: «Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене обдало жахом… Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя… Тарасова муза прорвала підземне склепіння, кілька віків замкнене багатьма замками, запечатане багатьма печатями, засипане землею. Тарасова муза сміливо ввійшла зі своїм невгасимим світочем і відкрила за собою шлях і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і допитливості людській…» (Книга. 3, с. 356).

Від себе І. Шпиталь додає: Шевченко підніс своєму народові цілий сніп ідей, схоплених і туго зв’язаних золотим перевеслом ідеї найголовнішої, найвеличнішої ‑ ідеї національної, ідеї державної самостійності України, вираженої у формулі:

В своїй хаті своя правда,

І сила, і воля.

Такою ж святою була для Шевченка (і заповідана нащадкам) ідея неминучості духовного воскресіння українців як нації:

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Окремо зауважу: Шевченковими підходами сам автор видання оцінює не лише минулі роки нашого виборювання Свободи і Незалежності — з часів іще Петра-кровожера й Катерини ‑ «злої вовчиці», а й нинішні зусилля народу, аби не дозволити теперішнім московським путіним-царям знову накинути ярмо на Україну. Як і їхнім спадкоємцям чи опричникам, котрі то причаєно сидять навіть у керівних апартаментах України, то відверто, зі зброєю в руках, вибігають на Майдани й вулиці у багатьох містах і палять з усіх стволів у груди нашим святим захисникам «Своєї хати і своєї волі» (згадаймо бодай Одесу 2014 року).

Й у цих нових обставинах знову був попереду, був і залишається Незламний Тарас. Завжди сучасний, завжди модерний, він панував на Майданах гідності у Києві. Він надихав і надихає й нині оборонців країни на Східному фронті, аби Московії не вдалося повернути своє владарювання на всі терени України.

«Найшовсь таки один козак із міліона свинопасів» (Шевченкове), який зі своєї високої трибуни директора Українського інституту національної пам’яті заявив, що увесь період української історії часів СРСР був окупацією. Це не просто козак, уточнює автор, а справжній лицар, ім’я його — Володимир В’ятрович. Але того козака-лицаря наша перелякана українська влада уже звільнила з посади директора інституту… Але свідоме українство від сказаного В’ятровичем не відхрещується. А Іван Шпиталь у двох статтях книги 3-ї, подаючи конкретні документи про агресію московсько-петрограської влади (за розпорядженнями, вказівками Леніна і Сталіна), переконливо доводить: сім з лишком десятиліть Україна таки перебувала під радянським окупаційним ярмом. На ті роки припадають і три небачені світом голодомори, влаштовані комуністичною владою задля «видушения» українців як непокірної кремлівським гнобителям нації. А хіба можна забути і пробачити тій же московській кагебістській хунті тотальне винищення української інтелігенції у 20-30-х роках минулого століття, а зачистки «ворогів народу», десятимільйонні втрати нашого населення у Другій світовій війні, про які, як відомо, Путін не лише не згадує добрим словом, а й з невдячністю каже, нібито «Росія і без України могла би виграти війну з Гітлером»…

З такими ж брехнями пишуть російські історики про те, що у розв’язанні Другої світової винен лише Гітлер, вигороджуючи при цьому Сталіна, Молотова та їхніх поплічників. Однак щоденники Геббельса, частково вміщені у книзі 3, інші документи переконують, що керівництво російсько/радянської імперії, засліплене ідеєю панування комунізму в усьому світі, також несе на собі непробачну вину перед народами десятків країн: Сталін і його сателіти лише запізнилися розпочати похід за переділ світу, їх просто випередили німецькі фашисти. Неспроста й Польща нещодавно ще раз заявила рішучий протест Росії у зв’язку з перекладанням нею вини за розв’язання Світової війни на Польську державу…

Палкі, щирі слова захоплення в автора видання викликало подвижництво українських дисидентів Василя Стуса, Миколи Руденка, Левка Лук’яненка, братів Горинів, Петра Григоренка… А особлива увага — Василеві Симоненку — як духовній окрасі нації, однокурснику не лише пана Івана Шпиталя, а й багатьох випускників журналістського факультету Шевченкового університету 1957 року, того випуску, який уславився бойовитими публіцистами, що були, спільно з письменницькою когортою, ініціаторами створення Народного руху й інших радикально-прогресивних об’єднань та партій-опонентів «єдиноправильної і єдинокерівної», ‑ котрі й забезпечили проголошення Незалежної України (Книга 2, с. 416-438).

Десятки статей ‑ то десятки тем великих і сотні менших, але однаково гостроважливих, актуальних як на дні сьогоднішні, так і на майбутні роки. Мені ж тут вдалося торкнутися лише окремих із них. Але, гадаю, і короткий огляд зробленого за десятки років Іваном Шпиталем свідчить, що він зумів схопити і передати сучасникам та майбутнім його читачам Дух епохи, Дух нашої боротьби за вихід з царства дикого абсолютизму, національного гноблення, показати нелегкий шлях повернення до Європейської сім’ї народів, у колі яких Наша Земля перебувала вже з часу прийняття Християнства у 988 році, коли наш князь Володимир, після його освячення в Криму константинопольськими пастирями, «омивав» своїх підданих, киян, у річках Почайна та Дніпро ‑ у водах, облаготворених Духом Христа.

Серце автора, на мій погляд, ущерть наповнилося змістом, подіями, прикладами героїчного злету Духу народного, багатьох його захисників, як і печалями та сльозами з наших поразок. Оце й дало йому змогу не залишити до того всього байдужими і читачів його творів. Це заслуговує на глибоку вдячність і спонукає нас радити відповідним державним інстанціям уважно вивчити багаторічну і багатогранну працю І. Шпиталя, зробити належні висновки щодо переоцінки тих чи тих явищ, подій з нашої історії, як і окремих її діячів, та внести належні корективи до навчальних програм і підручників шкіл та вишів. До учнів навчальних класів та слухачів високих аудиторій має прийти чесна, правдива, реабілітована історія нашої Держави.

В оглянутому доробкові І.Шпиталя значне місце займають нариси з культурницької тематики, краєзнавства, захисту рідної природи, а надто ‑ її історичних місць, пов’язаних з виявом народної волі та сили при захисті Своєї Землі з їхніми широкознаними мистецькими надбаннями, унікальністю українського Світу. Скажімо, Переяславщини, славної не лише природною та рукотворною красою, захищеною і в десятках тамтешніх музеїв, а й сьогоднішнім звучанням мовлених там ще у 40-х роках позаминулого сторіччя устами Тараса Шевченка і зафіксованих для нас, потомків, у його поетичних перлинах. Як і Путивльськими теренами — з їхніми і досі не зітертими за століття слідами походу Новгород-Сіверського князя Ігоря (з багатьма соратниками) на половців, з невмовкаючим і дотепер плачем його дружини Ярославни (доньки галицького князя Ярослава Осмомисла), яка все стоїть-виглядає з полону свого Ігоря, закам’янівши пам’ятником посеред Путивля (Книга 3, стор. 272-289).

Досить лише відкрити першу сторінку дослідження «Якір гордости» Миколи Гоголя», щоб уже не одірватися від твору, поки не проковтнути його одним подихом (Книга 3, с.15-33), зачаровуючись рівнем аргументації, глибоко професійним і високоестетичним хистом пана Івана, що, з-поміж іншого, дозволило йому, на наш погляд, піднестися в аналітиці до рівня, гідного Високого Слова самого призвідця есею.

Кожен, кому випаде взяти до рук книгу 2-у і відкрити її 416-у сторінку, зустрінеться, як наяву, з Василем Симоненком, з його глибокопроникливим і багатозначним поглядом. Заворожений на хвилину-другу, усе ж переведе свій зір на заголовок «Духовна окраса нації» і прочитає слова Василя, винесені в епіграф:

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду —

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках.

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

А далі? А далі читатиме-перечитуватиме про молодого витязя української літератури (за Олесем Гончарем) собі й друзям без перепочинку і втоми, бо захопить і не відпускатиме його і тих читачів-слухачів високонаснажене й високоемоційне слово І. Шпиталя про життя-спалах одного з найталановитіших і найтрагічніших поетів-шістдесятників із журналістської сотні Київського університету призову 1952—1957 рр. Благословенний іменем України, весняним громом, свіжістю очисної благодатної зливи прокотився він понад болотною застійною тишею тогочасного суспільства. Спалахнув, як болід, як обнадійлива зірка над трагічним і довгим Чумацьким шляхом українського народу. У двадцять вісім пролився крапелькою крові на священне знамено Вітчизни. Кати-душогуби — прислужники тодішніх правителів-комуністів — моральними й фізичними тортурами «допомогли» спровадити Поета на той світ молодим, ще повністю не розквітлим золотим талантом України. Проте він устиг спалахнути таким полум'ям творення, полум'ям пробудження нації, що повів за собою десятки і наших однокурсників, і сотні-тисячі українців з усіх областей на Майдани Гідності й Відродження України.

Чи дійдуть-долетять образи згадуваних і не згадуваних в огляді творчих особистостей, публіцистичні нариси високої емоційної наснаги про боріння патріотів України за її Новий День до широкого читача? Важко відповісти ствердно, адже тиражі видаваних останніми роками книжок обмежуються якоюсь сотнею-другою примірників. А як же забезпечити таким цінним трикнижжям школи, бібліотеки, не кажучи вже про читацькі запити у торговельній мережі?

Про це мають подумати й подбати передусім керівники із сфер освіти, культури, інформаційних служб, зокрема й Міністерства закордонних справ. Варто, на мій погляд, видати бодай однотомник з найактуальніших матеріалів у перекладі хоча б на англійську мову для розповсюдження його за рубежем. Це була б неоціненна допомога нашим дипломатам у поширенні правди про історію України, у надбанні нових і нових друзів нашої Батьківщини.

 

Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ,

член Національної спілки журналістів України.

Лист-підтримка

 

Правління Київської організації Національної спілки журналістів України підтримує клопотання про висунення кандидатури Шпиталя Івана Григоровича для здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка - 2020.

Іван Григорович Шпиталь - відомий український письменник і журналіст, сучасний прозаїк подає на суд читачів три томи під загальною назвою «Україна перед Богом і перед світом». Книги Івана Шпиталя - глибоко духовні, щирі й людяні. Це розмова про Україну, розмова-сповідь, розмова-молитва. У ній сльоза й усміх, гнів і обурення, осуд і проща.

Публіцистична палітра І.Шпиталя творилася упродовж кількох десятиліть. Серед багатьох періодичних видань, де друкувалися його статті, нариси, фейлетони, - «Вечірній Київ», «Літературна Україна», «Чай тайм», «Дзеркало тижня», «Сільські вісті», «Освіта України».

Характерною рисою творчості І.Шпиталя - письмо його поетичне, художнє, яке опирається на багаті скарби української мови. Вона соковита, образна. Особливо нешаблонно, незбито він пише про світ природи - невичерпної теми для дитячої літератури. Збірки для дітей написані не поверховим спостерігачем, не випадковим гостем на лоні природи, а людиною, яка глибоко знає життя лісу й поля, всі найтонші звичаї і повадки птахів, зайців, козуль. Здається, оповідання створені спостережливим натуралістом, фаховим знавцем нашої фауни й флори. Довколишній світ при всій своїй буденності несподівано розкривається глибокими внутрішніми якостями, сприяючи формуванню тонкого естетичного смаку. Автор завжди пам'ятає для кого він пише. Цим зумовлено все: і теми казок, і художнє оформлення. Після прочитання його книжок стаєш багатшим духовно, щедрішим на добро.

Іван Шпиталь як письменник вийшов на зустріч із читачами першою своєю книжкою «Заєць-репортер», яка вийшла у видавництві «Молодь». Пізніше з'явилася в світ ще одна його книжка - «Мемуари фейлетоніста». Добре діставалось на горіхи від його гострого пера всілякого роду бракоробам, хапугам та іншим негативним персонажам, коли він тривалий час очолював сатиричний цех у «Вечірньому Києві». Авторові було що пригадати із своєї життєвої та журналістської практики.

Провідна його тема - тема України, утвердження її державності й незалежності. Для Івана Шпиталя Україна починається з рідного села В'юнище - яке опинилося на дні Канівського моря в результаті «рукотворного» нещастя. А як багато значить В'юнище для історії нашої України, її духовності!

Із здобуттям Україною незалежності Іван Григорович зосереджується на публіцистиці. Він друкувався в газетах "Час тайм», «Самостійна Україна», «Літературна Україна», «Освіта України». Особливо місткі і актуальні статті Івана Григоровича з'явилися протягом 2005-2006рр. в газеті «Українське слово», де він друкувався безперервно дванадцять місяців підряд щосереди. В цих публікаціях Іван Григорович виступає, як національно-свідомий, мудрий і досвідчений патріот України, який об'єктивно і чесно, щиро і відверто, на повний голос говорить про сучасне українське життя, про труднощі на шляху будівництва держави, здобутки і помилки.

Київська журналістська спільнота вважає журналіста, письменника-публіциста Шпиталя Івана Григоровича достойною кандидатурою на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.

Іван Григорович , незважаючи на роки, сповнений творчих задумів, бадьорий і енергійний.

 

Голова Київської організації НСЖУ

М.М.Сорока

Коментарі