Офіційний веб-сайт

Подані роботи

Автор(-и): Людмила Тарнашинська / Розділ:

Книга «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та поетикальний аспекти», автор: Людмила Тарнашинська, видавництво «Смолоскип», рік видання: 2019.

Висунуто Інститутом літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України.

 

Науково-популярне видання «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та поетикальний аспекти» Людмили Тарнашинської

 

Відгук

на книгу «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)» Людмили Тарнашинської

 

У літературознавчій книзі «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)». Київ: Смолоскип, 2019. 589 с. Людмила Тарнашинська на високому рівні академічної гуманітаристики осмислює місце і роль «знакового покоління» творців 60-х XX століття, кожен з яких є справді неповторним, виокремлюючись своїм голосом в літературно-мистецькому та науковому світі України тієї доби. Акцентуючи на індивідуальному «Я» як філософсько-психологічній субстанції кожного із досліджуваних письменників та митців, авторка глибоко аргументує як назву головної частини «Я ‑обернене світові», так і мотивованість означенння того чи іншого розділу/підрозділів у цій книзі. Приміром, про поетів (Ліну Костенко, Івана Світличного, Василя Симоненка, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ірини Жиленко), прозаїків (Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника), вчених, зокрема літературознавців та літературних критиків (Михайлину Коцюбинську, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Івана Світличного), художників-малярів (Аллу Горську, Віктора Зарецького, Опанаса Заливаху, Людмилу Семикіну, Галину Севрук) чи кінорежисера (Сергія Параджанова), ґрунтуючись на змістовій та поетикальній сутності їхніх ідейно-естетичних творінь.

При цьому Людмила Тарнашинська, опираючись на численні праці європейського чи світового рівня учених, скажімо, дослідників проблеми персоналізму (В.Штерн, Е.Шпрангер. Е.Муньє, П.Рікер та ін.), вперше в українському літературознавстві осмислює її, таку проблему, на матеріалі творчості українських шістдесятників, розширюючи і поглиблюючи положення та висновки зарубіжних науковців розмислами з праць українських філософів ‑Г.Сковороди, П.Юркевича, О.Кульчицького ‑таким чином уводячи їх до європейського філософського контексту.

Загалом ґрунтовний аналіз обраних для осмислення справді знакових персоналіїв «на тлі покоління» засвідчує досконале знання авторкою усіх творінь кожного зокрема, вміння по-своєму, свіжо і неперебутньо, не повторюючи нікого, а найголовніше ‑фахово, побачити і відкрити для реципієнта дивовижну силу краси, правди, безкомпромісності художнього слова на суспільному-політичному тлі, шо аж ніяк не сприяло їхньому творчому зростанню (досить згадати насамперед «дорогу болю» В.Стуса, І.Світличного, В.Симоненка, Є.Сверстюка, І.Дзюби, М.Коцюбинської та ін.). Високий професіоналізм у поєднанні із «сродною працею», коли авторка пише про те, що любить, що знає, «про що не може не писати», дали їй імпульс длявідкриття в дослідженні майже кожного із них якогось нового аспекту, нової концепції, ніким не помічених досі (скажімо, глибинне осмислення «натурфілософської антропології художнього світу» Євгена Гуцала, що такожвперше введено у вітчизняну науку про літературу).

Багатий словниковий запас ерудита-літературознавця, поповнений прискіпливим осмисленням наукових праць світоглядного, філософського, психологічного плану та вміння його доречно використати при аналізі, відчутні в обговорюваному дослідженні. Авторка толерантна у використанні написаних іншими вченими літературно-критичних статей, студій, дискусійних міркувань.

Про незмінний об’єкт наукового вивчення і зацікавлення Людмили Тарнашинської свідчать і раніше видані нею фундаментальні праці ‑«Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі XX століття». Київ : Академперіодика, 2013. 678 с., а також «Шевченко ‑поет сучасний»: Прочитання крізь призму шістдесятництва» (К. Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2017. 270 с.: 17 др. арк.), що становлять цілісну трилогію з вищезазначеної проблематики, у якій головною і є запропоноване видання.

Загалом Людмила Тарнашинська належить до когорти провідних вітчизняних науковців, які визначають обличчя сучасного українського літературознавства. Ерудована, різнобічна вчена з широким світоглядом продовжує найкращі традиції українського класичного літературознавства і водночас успішно освоює новітні методологічні підходи. У її новаторській, оригінальній за будовою праці «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти)», як і в багатьох інших студіях, органічно поєднуються сміливі й притому виважені інтерпретації з прискіпливою увагою до деталей художнього тексту, архівних першоджерел і біографічних фактів. Це дає підстави дослідниці здійснювати широкі і вдумливі узагальнення (приміром, про той же ідейно-естетичний «феномен шістдесятництва») як теоретико-методологічного, світоглядно- філософського, так і історико-літературного характеру. Власне, ці риси дослідницької методології Людмили Тарнашинської, що вирізняються не лише в її науковій праці «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти)», а й по суті в усіх її книгах, сприяли появі в нашому сьогоднішньому літературознавстві та й загалом гуманітаристиці якісно нового рівня осмислення творчої спадщини багатьох українських митців.

Отож, високий рівень літературознавчого мислення, загрунтованість праці на філософсько-психологічному фундаменті зарубіжної і вітчизняної науки та українському літературно-історичному процесі, новаторські методологічні підходи до аналізу персоналій знакового «материка» 60-х та

вищесказане ‑все це дає підстави підтримати наукову працю Людмили Тарнашинської для присудження їй Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Такий одностайний висновок кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника при обговоренні праці «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти). Київ, 2019.

 

Завідувач кафедри української літератури

Прикарпатського національного університету

ім.В.Стефаника, доктор філологічних наук, професор

Степан Хороб

Коментарі
Автор(-и): Юлія Мусаковська / Розділ:

Книга поезій «Бог свободи», автор: Юлія Мусаковська, «Видавництво Старого Лева», рік видання: 2021.

Висунуто Львівською міською громадською організацією «Мистецька рада «Діалог».

 

Збірка лірики «Бог свободи» Юлії Мусаковської

 

Свобода оплачується кров’ю

Уляна Галич

 

Хтось може сказати, що у нас війна, і тепер не до поезії. А я, натомість, вважаю, що саме війна є одним із найпотужніших генераторів справжньої, якісної поезії, вимовленої (та вимоленої) з нутра, з глибини рефлексії, з досвіду як фізичного, так і ментального, з простору раціо та поза-раціо, з усього того, що творить щоденну побутовість конкретного людського індивіду й загальний горизонт позиціонування спільноти, котра так чи інакше переживає колективний історичний момент.

 

Найновіша збірка львівської поетки Юлії Мусаковської – «Бог свободи» – створена іще до війни (точніше, до великої війни 2022 року), іще до переходу цього умовного Рубікону, яким відтепер позначатимуться всі культурні, суспільні, політичні наративи нашої країни, держави, нації. Проте за настроєм, за ключовими меседжами й певною провіденційністю ця книжка є досить мілітарною, прямолінійною, навіть жорстокою – однак відчитати вповні знакову систему збірки дозволяє лише код істотного занурення у воєнний стан, у реальність бомбардування мирних міст, у простір українських вулиць, переповнених спаленою ворожою технікою.

 

Щоб зрозуміти деякі прості речі, нам довелося опинитися аж тут. Саме тут і зараз, на жаль. Ціна висока, але так ми оплачуємо нову Україну – Україну, на яку ми заслуговуємо, насправді.

 

Зрештою, саме про це й говорить Юлія Мусаковська. Поезія авторки проростає із щоденного, ужиткового наративу і наповнюється глибинними сенсами, символами й кодами. Це своєрідні, дуже інформаційно насичені вірші, вони не читатимуться аж надто легко, тут не буде напівзусиль, напівприсутності, «напівсерця».

 

Свобода – це взагалі ніколи не легко, і це багато чого коштує. Мешканці Харкова, Херсона, Маріуполя, Сум та інших наших міст і містечок підтвердять – а втім, сьогодні свободу виборює вся країна, так чи інакше. Боротьба ця жорстока, і свобода так само жорстока. Відтак, і бог у неї, у Свободи, жорстокий, імперативний, не схильний до компромісів. Хоча це не відміняє його загальної прекрасності, сили, величі. Зрештою, саме богу свободи зараз молиться Україна – у метафоричному сенсі (або ні).

 

Серце, яке говорить

 

«Бог свободи» – попри достатньо імперативну назву, інтонаційно доволі стримана, лаконічна збірка, – певною мірою, навіть лінійна, як буває лінійним час, коли сприймати його у ракурсі історичного позитивізму. Мусаковська пропонує нам таку вже досить зрілу поезію, позбавлену невротичних надривів, традиційно-ліричних страждань, освідчень та зречень. Натомість тут є усталена, вишукана нота певної, сказати б, професійності, акуратності у виборі слів та методів комунікації з читачем, якась, у доброму сенсі, ергономічність. Юлія не практикує надміру слів, вона доросла до лаконічності і, разом із тим, саме ця лаконічність, емоційна обережність робить її поезію по-справжньою якісною, ефективною, точковою, сказати б. Себто, вона влучає саме у заздалегідь визначені точки, працює по координатах (ну, як от «Байрактар», наприклад), і взагалі, діє продумано, виважено, досить убивче.

 

Водночас, у книжці є нерв та емоція, книжка ця – значною мірою кордоцентрична, про що свідчить і назва першого розділу – «Заблукале серце». Однак чому саме це серце є заблукалим? У які невідомі далекі неверленди воно втрапило, що не годне звідти повернутись? Чи все-таки повертається – до власниці, до її усталеного горизонту буття і світорозуміння, до її ніжних, утопічних, химерних історій про любов, людей, навколишній світ. Про власний світ, зрештою, занурений у генетичну спадкоємність.

 

Утім, із цим метафоричним серцем узагалі не все так просто. На початку авторка зізнається: «Ношу в собі п’ять сердець», і ця полівалентність, насправді, нічого не пояснює. Ну, або майже нічого. Чи має це зізнання свідчити про те, що внутрішні світи поетки розділені (привласнені!) цими серцями аж так невідворотно:

 

«Серце матері, що завжди насторожі.

Серце дружини – гаряче і гарно пахне.

Серце доньки, про яке забуваю.

Серце бджоли, що не дає всидіти без руху.

Серце, яке говорить,

муляє і норовить випхати решту,

немов пташеня зозулі в чужому гнізді»

(«Ношу в собі п’ять сердець»).

 

П’ять сердець – п’ять окремих істот, що змушені співмешкати в межах одного фізичного тіла? Чи, навпаки, маємо тут метафізичний симбіоз натур і характерів, історій та облич (але, сподіваємося, не масок)? Хтозна, можливо, тільки такий симбіоз і уміщує всю повноту органічного жіночого єства, котре прагне до реалізації в просторі кожного із перелічених сердець. Тільки такий симбіоз і дає можливість творити той особливий скарб, «зібраний поміж долонь», до якого прагне кожне окреме серце, і усі серця в їхній онтологічній єдності, «видобуті з-під ребер».

 

Вільне, афористичне мовлення авторки регламентоване тільки внутрішніми ритмами, позбавлене ідеологічного гніту будь-яких систем чи нормативів традиційної версифікації, проте раз по раз тішить оригінальними римами, багатою лексикою упереміж із авторськими новотворами («рутинні глинодні», «ніччині кольори»), потужними метафорами, наскрізно присутнім, навіть інтуїтивно осяжним інтертекстом, котрий упроваджує ці вірші в корпус найбільш майстерної, вишуканої української поезії нашого часу і, разом із тим, актуалізує цілі пласти минулих літературних досвідів, здобутків, напрацювань. При чому для поетки не обов’язковою є чітка номінація ремінісценцій та алюзій – радше ідеться про загальне тло, базовий ґрунт, на якому зростає текстологія «Бога свободи», своєрідну епічність внутрішнього сюжету книжки. 

 

Серце, яке говорить, – бунтівне, незручне серце, яке не хоче мовчати, поступатися своєю потугою, стишуватися – таке цілковито українське, незговірливе, несхильне до колабораціонізму, незручне багато в чому серце, воно засвідчує не лише якісь особистісні, інтимні речі з простору чуттєвості, але й значно глибші, у певному сенсі, матерії соціального, історичного, цивілізаційного:

 

«вибір від слова «вибратися»,

виборсатись

із вигрібної ями,

братської могили,

колиски народів

по трупах -надцятилітних добровольців»

(«вибір від слова «вибороти»).

 

Без цього вибору людське (між рядків читаємо – національне) існування буде (точніше, могло б бути, але не склалось, на велике горе тисяч російських окупантів) просто «позбавленим сенсу і серця», а відтак – порожнім, майже тваринним, спрямованим на задоволення базових фізіологічних потреб. Певна річ, це йде урозріз з основною природою, призначенням, сутнісною місією людини, серце якої належить не її біологічному виміру, зовнішній оболонці, а тому внутрішньому наповненню, глибинному світлу, котре тільки й варто шукати у собі й оточуючих.

 

Недаремно образ серця виринатиме у текстах Юлії раз по раз, адже саме тут зосереджено все найбільш тонке, емоційне, глибинно-гуманістичне, що є в людині, особливо у переламні моменти, в мить катаклізму і осягнення власної конечності, недосконалості, фантомності: «Війна, що її носиш у нагрудній кишені, мов лисеня, прогризла в тобі дірку, з якої раз по раз вивалюється серце».

 

Крила архангела Михаїла

 

Юлія Мусаковська, попри позірну раціональність та, навіть, аскетичність мовлення, часто говорить про винятково емоційні сфери, досліджує їх, транслює якісь глибоко особистісні досвіди й інтимні переживання. Одначе поетка ніколи не спекулює відкритістю, щирістю, тонкістю окремих речей. Юлія знає, що з серцями слід поводитись обережно, бо вони занадто крихкі й вразливі. У своєму інструментарії авторка використовує широку палітру засобів і прийомів, працює в широкому полі вільної версифікації, хоча не цурається й якихось більш традиційних форм, чіткого римування, виразно дбає про ритм і його збереження, що досягається, зокрема й використанням речитативних пауз та смислових акцентів. Лексика поетки багата й органічна і, разом із тим, дуже конкретна, навіть конкретизована – Мусаковська активно практикує своєрідні медитативні рефрени, структурні переліки, номінацію простих, але необхідних речей, котрі наповнюють не лише зовнішній простір, але і певні внутрішні лакуни свідомості.

 

Цікавими є спроби передати окремі глибинні ліричні переживання мовою сучасної урбаністики, дуже технічної, стриманої, і, водночас, такої, що перебуває у межовому контексті інтимної семантики. Так говорить Мусаковська, окреслюючи, наприклад, майже канонічну формулу ідеальної дихотомії людського зв’язку-партнерства: «чи береш ти цього чоловіка / чи береш ти цю жінку» і продовжує, аж доки не приходить до заключного висновку: «допоки ніщо не розлучить вас» («чи береш ти цю жінку»).

 

Здавалося б, фіксуємо максимальну категоричність, чіткість, відсутність потреби у подальшій рефлексії, тотальну крапку. Але, знов-таки, у цьому просторі повної визначеності і чіткого розуміння природи процесів та речей є місце для деяких сумнівів, тривожності, вагань («я не знаю з якого боку у тебе серце»). Лірична героїня, яка «пробила свою ахіллесову п’ятку» об серце, що лежить на підлозі – це гарний образ, по-справжньому гарний, хоча в чомусь і дещо претензійний, та навіть нарцисичний. можливо, навіть трохи застарілий, якщо зважити на конкретний семантичний момент.

 

Відзначимо, що епістеміологічна, філософська, проте і дещо розмовна, наративно спрямована, замкнена на чоловічій енергії, на оспівуванні Чоловіка в різних його іпостасях, ця поезія є менш феміністичною, аніж, можливо, комусь хотілося б – вона достоту навіть у чомусь патріархальна, архаїчна: «Для того, хто не зімкне повік, місяць на небо викотить чоловік» («Архангел Михаїл cажу струшує з крил»). З іншого боку, розуміємо цю семантику на тлі нашої переможної (уже!) війни, на тлі битви за Київ, битви за Україну і кожного українця, на тлі непоправних утрат, каліцтв, стигматизації пам’яті («розтрощеної порцелянової пам’яті») та якогось аж епічного відновлення дефрагментованої суспільної свідомості.

 

При цьому збірка не даремно носить свою назву – як бачимо, категорія свободи вимірює в цій поезії багато чого, окреслює її центральну метафору й засадничий смисл, не позбавлений внутрішнього метаконфлікту:

 

«чоловік який став для мене домом

хоче стати для мене свободою –

і не може…».

 

Проте авторка свідомо відмовляється від імовірності якого-небудь іншого фіналу, окрім щасливого (прикметно, що категорія щастя взагалі ніде не фігурує у текстах авторки, не є предметом осмислення та проговорення. Можливо, це пов’язано із тим, що в полі граничної ясності більше нема чого висвітлювати). Відтак у чоловіка:

 

«…є тільки один вихід:

він навчиться рости

поступово ростиме ростиме

поки не заполонить усе навколо

поки сам не стане свободою»

(«чоловік який став для мене домом»).

 

Пошук свободи (але не свободи від інших людей, чи принаймні – окремих людей, цінних для ліричної героїні) – основна смислово-сюжетна вісь книжки, винесена, певною мірою за дужки. Разом з тим, як не дивно, домінантним у значній частині текстів, зокрема тих, котрі досліджують власне тему стосунків, є настрій радше не войовничий, а стишено-впокорений, спокійний і навіть трохи фаталістичний: «зростися з тутешнім чоловіком, щоб дати йому й собі продовження» («У дзеркалі борозниться зморшка нова»). Про що це, як не про внутрішню зрілість, готовність до прийняття себе у новій якості, чи то у єдино можливій, наперед визначеній якості, втеча від якої досить часто може виявитись пов’язаною із глибинною деструкцією, емоційною девальвацією, та навіть крахом.

 

Прикметно, що другий розділ збірки – «Червона піжама» – так само розпочинається із Чоловіка («Чоловік, який про мене піклується, носить під пахвою подушку»). Видається, цей образ буде наскрізним у книжці і, можливо, саме він утілює в собі отого фантомного бога, котрий, може трапитись, не увінчує ідеал свободи, а панує над ним, є богом власне для-Свободи, себто вищою трансцендентною сутністю у її системі координат, панівним суб’єктом, володарем. Така гіпотеза, насправді, багато чого б пояснила, хоча, імовірно, сама авторка й не мала на меті її формулювати, натомість заявляючи:

 

«Я – вітер, який залетів у смугасту панчоху,

і лопотить нею,

дурячи себе, що танцює».

(«Десять років дороги – назустріч одне одному»).

 

Юлія Мусаковська – багато в чому нетривіальна, неканонічна поетка, яка не хоче приймати якісь усталені рамки чи алгоритми, прийнятні для функціонування/творення сучасної літератури. Вона досить сміливо опрацьовує не таку й популярну у вітчизняній поезії тему материнства/заміжжя, говорить про жінку в цьому ключі не як про смиренну домашню рабиню, а як про вільну істоту, котра у своїй волі обирає саме цю місію, саме цю працю, саме цей варіант розгортання персональної, а в чомусь – універсально етичної – історії.

 

У цьому контексті особливо зворушливими, інтимно-ліричними видаються рядки вірша «Лицарю яєчної шкаралупи, моя безпомильна копіє», адресовані, вочевидь метафоричному синові – не беремо на себе сміливість говорить про міру присутності в тексті реального прототипу, але скажемо, що тема дорослішання, прийняття себе-у-світі і світу-в-собі – це те загально-знаменникове, що зачіпає всіх, що лякає всіх – і недарма, врешті, адже у фіналі відбувається ось що:

 

«Тріскає шкаралупа – десь у сутінковій зоні

василіски вилуплюються, в дзеркалі змінюється обличчя»

(«Лицарю яєчної шкаралупи, моя безпомильна копіє»).

 

Ох, тепер ми всі отримали можливість вдивлятися в обличчя василіска. Чи, може, давно вже його бачили, але недуже хотіли вірити.

 

 

Хай вона перестане

 

«Бог свободи» – це вірші того штибу, котрі потребують неквапливого, медитативного ритму прочитання, експериментів із наголосами, акцентами, дбайливого підбору потрібних ключів, які відчиняють цілі нові простори змісту, архітектоніки, внутрішньої музики. Це досить непроста поезія – у першу чергу тим, що вона майже позбавлена доступної технічності, натомість є всуціль уривчастою, сповненою таємничими образами, посланнями, посиланнями («Ніжність – це линва, яка не дає випасти з човна», «Бог, що на гіллі сосни дрімає, навряд чи втрутиться»).

 

Тут не знайдемо надмірної бароковості, патетики, вигадливості, естетизації – натомість у текстах Мусаковської є багато правди, нехай значною мірою і художньої, є якась внутрішня дисципліна, та навіть і суворість, ощадливість. А за цим – проступає крихка, тендітна віра у силу промовленого, у його концептуальну вагу та інструментальну потенцію, що нею не варто надміру розкидатися, зловживати, спекулювати, «поки у тебе зі зброї лише слова».

 

Поетика Юлії зосереджена на глибинних внутрішньо-емоційних переживаннях і колізіях, занурена в непрості, але певною мірою, уже відрефлексовані психологічні гештальти: «Будеш зі мною, моя провино, як моя половина / Наші обличчя порожні, немов їх шматиною мокрою стерли» («Я заберу тебе зі собою, моя золотосерда провино»).

Серце, яке говорить, – бунтівне, незручне серце, яке не хоче мовчати, поступатися своєю потугою, стишуватися – таке цілковито українське, незговірливе, несхильне до колабораціонізму, незручне багато в чому серце, воно засвідчує не лише якісь особистісні, інтимні речі з простору чуттєвості, але й значно глибші, у певному сенсі, матерії соціального, історичного, цивілізаційного:

 

«вибір від слова «вибратися»,

виборсатись

із вигрібної ями,

братської могили,

колиски народів

по трупах -надцятилітних добровольців»

(«вибір від слова «вибороти»).

 

Без цього вибору людське (між рядків читаємо – національне) існування буде (точніше, могло б бути, але не склалось, на велике горе тисяч російських окупантів) просто «позбавленим сенсу і серця», а відтак – порожнім, майже тваринним, спрямованим на задоволення базових фізіологічних потреб. Певна річ, це йде урозріз з основною природою, призначенням, сутнісною місією людини, серце якої належить не її біологічному виміру, зовнішній оболонці, а тому внутрішньому наповненню, глибинному світлу, котре тільки й варто шукати у собі й оточуючих.

 

Недаремно образ серця виринатиме у текстах Юлії раз по раз, адже саме тут зосереджено все найбільш тонке, емоційне, глибинно-гуманістичне, що є в людині, особливо у переламні моменти, в мить катаклізму і осягнення власної конечності, недосконалості, фантомності: «Війна, що її носиш у нагрудній кишені, мов лисеня, прогризла в тобі дірку, з якої раз по раз вивалюється серце».

 

Крила архангела Михаїла

 

Юлія Мусаковська, попри позірну раціональність та, навіть, аскетичність мовлення, часто говорить про винятково емоційні сфери, досліджує їх, транслює якісь глибоко особистісні досвіди й інтимні переживання. Одначе поетка ніколи не спекулює відкритістю, щирістю, тонкістю окремих речей. Юлія знає, що з серцями слід поводитись обережно, бо вони занадто крихкі й вразливі. У своєму інструментарії авторка використовує широку палітру засобів і прийомів, працює в широкому полі вільної версифікації, хоча не цурається й якихось більш традиційних форм, чіткого римування, виразно дбає про ритм і його збереження, що досягається, зокрема й використанням речитативних пауз та смислових акцентів. Лексика поетки багата й органічна і, разом із тим, дуже конкретна, навіть конкретизована – Мусаковська активно практикує своєрідні медитативні рефрени, структурні переліки, номінацію простих, але необхідних речей, котрі наповнюють не лише зовнішній простір, але і певні внутрішні лакуни свідомості.

 

Цікавими є спроби передати окремі глибинні ліричні переживання мовою сучасної урбаністики, дуже технічної, стриманої, і, водночас, такої, що перебуває у межовому контексті інтимної семантики. Так говорить Мусаковська, окреслюючи, наприклад, майже канонічну формулу ідеальної дихотомії людського зв’язку-партнерства: «чи береш ти цього чоловіка / чи береш ти цю жінку» і продовжує, аж доки не приходить до заключного висновку: «допоки ніщо не розлучить вас» («чи береш ти цю жінку»).

 

Здавалося б, фіксуємо максимальну категоричність, чіткість, відсутність потреби у подальшій рефлексії, тотальну крапку. Але, знов-таки, у цьому просторі повної визначеності і чіткого розуміння природи процесів та речей є місце для деяких сумнівів, тривожності, вагань («я не знаю з якого боку у тебе серце»). Лірична героїня, яка «пробила свою ахіллесову п’ятку» об серце, що лежить на підлозі – це гарний образ, по-справжньому гарний, хоча в чомусь і дещо претензійний, та навіть нарцисичний. можливо, навіть трохи застарілий, якщо зважити на конкретний семантичний момент.

 

Відзначимо, що епістеміологічна, філософська, проте і дещо розмовна, наративно спрямована, замкнена на чоловічій енергії, на оспівуванні Чоловіка в різних його іпостасях, ця поезія є менш феміністичною, аніж, можливо, комусь хотілося б – вона достоту навіть у чомусь патріархальна, архаїчна: «Для того, хто не зімкне повік, місяць на небо викотить чоловік» («Архангел Михаїл cажу струшує з крил»). З іншого боку, розуміємо цю семантику на тлі нашої переможної (уже!) війни, на тлі битви за Київ, битви за Україну і кожного українця, на тлі непоправних утрат, каліцтв, стигматизації пам’яті («розтрощеної порцелянової пам’яті») та якогось аж епічного відновлення дефрагментованої суспільної свідомості.

 

При цьому збірка не даремно носить свою назву – як бачимо, категорія свободи вимірює в цій поезії багато чого, окреслює її центральну метафору й засадничий смисл, не позбавлений внутрішнього метаконфлікту:

 

«чоловік який став для мене домом

хоче стати для мене свободою –

і не може…».

 

Проте авторка свідомо відмовляється від імовірності якого-небудь іншого фіналу, окрім щасливого (прикметно, що категорія щастя взагалі ніде не фігурує у текстах авторки, не є предметом осмислення та проговорення. Можливо, це пов’язано із тим, що в полі граничної ясності більше нема чого висвітлювати). Відтак у чоловіка:

 

«…є тільки один вихід:

він навчиться рости

поступово ростиме ростиме

поки не заполонить усе навколо

поки сам не стане свободою»

(«чоловік який став для мене домом»).

 

Пошук свободи (але не свободи від інших людей, чи принаймні – окремих людей, цінних для ліричної героїні) – основна смислово-сюжетна вісь книжки, винесена, певною мірою за дужки. Разом з тим, як не дивно, домінантним у значній частині текстів, зокрема тих, котрі досліджують власне тему стосунків, є настрій радше не войовничий, а стишено-впокорений, спокійний і навіть трохи фаталістичний: «зростися з тутешнім чоловіком, щоб дати йому й собі продовження» («У дзеркалі борозниться зморшка нова»). Про що це, як не про внутрішню зрілість, готовність до прийняття себе у новій якості, чи то у єдино можливій, наперед визначеній якості, втеча від якої досить часто може виявитись пов’язаною із глибинною деструкцією, емоційною девальвацією, та навіть крахом.

 

Прикметно, що другий розділ збірки – «Червона піжама» – так само розпочинається із Чоловіка («Чоловік, який про мене піклується, носить під пахвою подушку»). Видається, цей образ буде наскрізним у книжці і, можливо, саме він утілює в собі отого фантомного бога, котрий, може трапитись, не увінчує ідеал свободи, а панує над ним, є богом власне для-Свободи, себто вищою трансцендентною сутністю у її системі координат, панівним суб’єктом, володарем. Така гіпотеза, насправді, багато чого б пояснила, хоча, імовірно, сама авторка й не мала на меті її формулювати, натомість заявляючи:

 

«Я – вітер, який залетів у смугасту панчоху,

і лопотить нею,

дурячи себе, що танцює».

(«Десять років дороги – назустріч одне одному»).

 

Юлія Мусаковська – багато в чому нетривіальна, неканонічна поетка, яка не хоче приймати якісь усталені рамки чи алгоритми, прийнятні для функціонування/творення сучасної літератури. Вона досить сміливо опрацьовує не таку й популярну у вітчизняній поезії тему материнства/заміжжя, говорить про жінку в цьому ключі не як про смиренну домашню рабиню, а як про вільну істоту, котра у своїй волі обирає саме цю місію, саме цю працю, саме цей варіант розгортання персональної, а в чомусь – універсально етичної – історії.

 

У цьому контексті особливо зворушливими, інтимно-ліричними видаються рядки вірша «Лицарю яєчної шкаралупи, моя безпомильна копіє», адресовані, вочевидь метафоричному синові – не беремо на себе сміливість говорить про міру присутності в тексті реального прототипу, але скажемо, що тема дорослішання, прийняття себе-у-світі і світу-в-собі – це те загально-знаменникове, що зачіпає всіх, що лякає всіх – і недарма, врешті, адже у фіналі відбувається ось що:

 

«Тріскає шкаралупа –

десь у сутінковій зоні

василіски вилуплюються,

в дзеркалі змінюється обличчя»

(«Лицарю яєчної шкаралупи, моя безпомильна копіє»).

 

Ох, тепер ми всі отримали можливість вдивлятися в обличчя василіска. Чи, може, давно вже його бачили, але недуже хотіли вірити.

 

Хай вона перестане

 

«Бог свободи» – це вірші того штибу, котрі потребують неквапливого, медитативного ритму прочитання, експериментів із наголосами, акцентами, дбайливого підбору потрібних ключів, які відчиняють цілі нові простори змісту, архітектоніки, внутрішньої музики. Це досить непроста поезія – у першу чергу тим, що вона майже позбавлена доступної технічності, натомість є всуціль уривчастою, сповненою таємничими образами, посланнями, посиланнями («Ніжність – це линва, яка не дає випасти з човна», «Бог, що на гіллі сосни дрімає, навряд чи втрутиться»).

 

Тут не знайдемо надмірної бароковості, патетики, вигадливості, естетизації – натомість у текстах Мусаковської є багато правди, нехай значною мірою і художньої, є якась внутрішня дисципліна, та навіть і суворість, ощадливість. А за цим – проступає крихка, тендітна віра у силу промовленого, у його концептуальну вагу та інструментальну потенцію, що нею не варто надміру розкидатися, зловживати, спекулювати, «поки у тебе зі зброї лише слова».

 

Поетика Юлії зосереджена на глибинних внутрішньо-емоційних переживаннях і колізіях, занурена в непрості, але певною мірою, уже відрефлексовані психологічні гештальти: «Будеш зі мною, моя провино, як моя половина / Наші обличчя порожні, немов їх шматиною мокрою стерли» («Я заберу тебе зі собою, моя золотосерда провино»).

 

У певні моменти настрої збірки є достатньо макабричними, похмурими, наповненими апокаліптичною семантикою, пов’язаною із максимально гострим переживанням поточного буттєвого моменту, його психоемоційною рефлексією:

 

«Місто засинає, прокидаються шрами – чорна гусінь,

з неї якщо метелики – то лише мертва голова.

Місто пускає пару з ніздрів, наставляє гори, як роги.

На дні озера ввижаються обличчя товаришів»

(«Війна, що її носиш у нагрудній кишені»).

 

Видається, що жінка, котра так гостро передає ці враження із простору пост-травми, транслює ці згустки болю, не спекулюючи, натомість на емоційному сегменті мовлення, – така жінка має бути досить обізнаною із ситуацією, має володіти не лише теоретичним, а й практичним досвідом, знанням, переживанням. Утім, Юлія Мусаковська впевнено доводить, що справжній митець, поет, художник не мусить проходити персонально крізь усі ті жаскі й трагічні досвіди, про котрі оповідає у своїй творчості, – ідеться радше про необхідний (високий!) рівень емпатії, чулості до порухів і трепетів навколишнього світу, зануреності у сферу тонкої, психоемоційної енергії, котра нуртує навколо, ніби кипляча магма. І, звісно, необхідне вміння виловлювати з цієї магми саме ті фрагменти, структури, смисли, котрі резонуватимуть, ілюструватимуть, торкатимуться. Іноді навіть, завдаватимуть болю – адже поезія саме для цього й призначена – будь-яким способом позбавляти байдужості, омертвіння, апатії:

 

«Через тріщину в кризі виборсається мати-й-мачуха

із упертістю жінки, яка

скляну пробиває стелю»

(«А буває: виштовхуєш себе у морозяний ранок»).

 

Може видатись, настроєвість збірки радше похмура, самозанурена, інверсійна, а подеколи – навіть відверто моторошна («Що в мішку торохкотить? Кості»). Разом із тим, у книзі неочікувано багато сонця: «Сонця шерехка лисиця винюхує лоскітне місце в тебе на шиї», «сонце тобі стікає з лиця», «сонце цілує стигми на долонях дерев», «сонце, яке лоскоче перила мосту». Нібито Мусаковську не назвеш сонцепоклонницею, але звідки ж у неї з’являються такі пронизливі та проникливі рядки штибу:

 

«Ми віддали свої очі сонцю

за мерехтливі брязкальця й перестиглі плоди».

(«Доки ти наближаєшся, листопаде»).

 

Щосили опираючись темряві, котра натупає раптово й підступно, обираючи сонце й усе сонячне, авторка веде свою лінію оборони «кольоровими олівцями» – хоча, на позір, власне, кольору в книжці не так і багато. І це, радше, якісь тривожні, до певної міри, канонічні барви, як от: «червоне – це кров, а чорне – кіптява», «чорне тепле каміння, синя-синя журба». Трактування кольору як самостійної лексичної одиниці – давня поетична практика, заснована на очудненні навколишнього світу, дошукуванні глибших змістів у простих повсякденних речах, а разом із тим – аналітичному осмисленні дійсності, поєднанні раціонального з емоційним компонентом сприйняття. 

 

Хвиля висока, нехай і не по плечу

 

Як спостерігаємо, бог свободи Юлії Мусаковської якийсь не надто радісний – це, радше жорстокий поганський бог, заквітчаний трояндами і упокорений кривавими тризнами. Скидається на те, що поклоніння такому богу вимагає значних зусиль, та навіть і жертв – але чим, власне, є поезія як не найбільшою жертвою, та навіть і спокутою.

 

Утім, сама авторка цього ніколи не скаже – вона свідомо уникає пафосу красивих фраз, велемовності, барвистої риторики. Натомість іноді її відверто «заносить» у іншу площину – надмірного наративу, описовості, густої сув’язі буденних картин реальності, з яких іноді просочується щось більш одухотворене, тонке, позаматеріальне.

 

А врешті, озброївшись належним терпінням, витривалістю й деякою долею іронії, Мусаковська знаходить внутрішню потугу, бажання й можливість сформулювати сутність досліджуваних дефініцій, розгледіти й описати обличчя так званого бога свободи:

 

«…Що ж він чудний, натхненний, наче прочанин.

Важко, ох важко буде його ламати.

Ременями стискати, встромляти голки ікло,

щоб у тунелях жил надривався дзвін,

скручував шию, корчив до неба чолом.

На тобі, ось твій Бог свободи, ось же він».

(«Доню моя, за що ти мені така?»).

 

Відчуття проминання часу є одним із домінуючих у емоційній канві книжки («Рік обертається вовком, стягнувши торішню овечу шкуру»). Разом із тим, тонкими рефлексіями окреслена питомо людська потреба проживати кожен день, кожну мить найбільш повно, насичено, емпірично: «Випливе зграя рибин із самого гирла дощу / найсрібніша тебе хвостом поплескає по плечу: мить – твоя здобич єдина, скаже, лови цю мить» («Дощ укриває наші тіла і, здавалося б, світ»).

 

Мусаковська дуже добре фіксує час, вловлює динаміку його плину, переповідає цей плин. Календарність її оповідей радше умовна, тут від осені до весни лише кілька рядків, не конче римованих, не конче аж таких філігранних, але у чомусь – пронизливо щирих, сповнених якоїсь суперечливої надії, очікувань попри все:

 

«Складно зчитувати знамення на великій швидкості –

синьо-зелені вказівники, чорні птахи, застиглі на склі.

Чорна безхвоста комета з’являється нізвідки,

зникає в нікуди. І тріскає брунька весняної зливи»

(«Осінь – стара жебрачка в брудному й барвистому»).

 

Безумовно, весна – це те, чого чекаємо всі ми. Чекаємо, попри всі ці березневі заметілі, морози, попри обстріли й евакуації, попри смерті рідних і друзів, попри бажання окремих нелюдів убити в нас це перманентне очікування весни. Юлія Мусаковська пропагує ідею весни, навіть не артикулюючи її цілковито. Попри всю неочевидність, зазначимо, що програмним текстом збірки «Бог свободи», якщо придивитись, є не найбільш потужний, метафоричний, майстерний вірш у книжці, а зовсім інший – доволі простий, навіть простуватий, декларативний, номінальний:

 

«Поки ніхто не бачить,

фехтувальники наших натур –

невідомо, хто в білому,

хто в чорному цього разу –

не на смерть, а на життя

змагаються, викрешують іскри»

(«Поки ніхто не бачить»).

 

І саме в цій простоті, саме в цій відкритості й відвертості прихована таємниця, яку розкриють лише ті, хто близько знайомий зі свободою та всіма її жорстокими божествами, а також ті, хто володіє даром цієї свободи зректися, аби, врешті, її ж таки здобути. Постійний парадокс волі, складна комбінація бажаного і можливого, здійсненного і забутого, постійне перетікання усього-в-ніщо, і назад – таким сенсом виповнена ця книжка, такі предмети вона досліджує, такою мовою говорить. Аби розшифрувати її, доведеться прикласти зусиль, але воно того варте. Як і свобода, наша свобода – варта усього, і навіть більше.

 

Пестощі вогняних лисиць

 

Юлія Мусаковська, упевнено передбачивши страшний, але і в чомусь прекрасний момент сьогочасся, сміливо говорить про страх, боротьбу, подолання власних упередженостей і ментальних перепон. Вигризаючи власну свободу, ми схильні бути достатньо аскетичними, стриманими, поміркованими, хоча є деякі речі, від яких відмовлятися не випадає:

 

«Що, як виявилось, потрібно? Харчі та книги.

Їх залишать біля дверей, як дари таємні

на твоє дивовижне звільнення від метушні.

І весна переборює страх свій. І настає.».

(«Може, так і треба було: випасти з колеса»).

 

У останньому розділі збірки, під назвою «Лисиця», вміщено тексти переважно міфологічні – це така персональна міфологія Юлії Мусаковської, героями якої є ближчі й дальші предки: Маріка і Ніна, Попелюшка, Анна (точніше, дві Анни), пані Кася, інші цікаві й суперечливі у чомусь персонажі. А також оті ласкаві телята, котрих любить бог упокорення (чи може так трапитись, що він водночас є і богом свободи, чи це два різні боги, однаково недобрі й божевільні?). В усякому разі, це історії про боротьбу і звільнення, про біль і торжество над болем.

 

А понад тим всім домінує жінка, яка «вугілля і сіль», прекрасна і сильна жінка, адже авторка наголошує: «Бог посилає мені прекрасних жінок». Ці жінки із власними історіями, власними темними закапелками, власними сонцями у головах та серцях. Це також жінки з отих сюжетів, що: «Занадто чепурилась для інших, занедбала домашні справи», а відтак «…приходить до мене з розпухлою губою, з ретельно замаскованим на вилиці синім птахом» («Зі мною цього ніколи не трапиться»). Це абсолютно різні досвіди – любові, насильства, пошуку можливостей виходу і самопорятунку. Авторка майстерно оперує їхніми ментальними образами, творить мозаїчне панно імен та облич, артикулює головну думку: свобода – це завжди вибір. Не обов’язково вибір жінки, але, поза сумнівом, досить добре відомий їй вибір, іноді бажаний, іноді – знехтуваний, іноді – просто непотрібний.

 

І врешті, усі жінки Мусаковської – це завжди її відображення, як стверджує сама авторка. Можемо розуміти це як поетичну гіперболу, або ж цілком ужиткову, повсякденну догму буття, своєрідну парадигму віднаходження себе-справжньої:

 

«Заблукала у цих жінках. Роззираюся навсібіч, не знаходжу виходу.

Мабуть, залишуся тут – хай хоч до завтра».

(«Бог посилає мені прекрасних жінок»).

 

Тож, попри те, що російські орки продовжують убивати мирних українських громадян, ми залишаємося тут. Завтра, і післязавтра, і завжди. Бо наша любов, наша лють, наша нескореність – це те, що закладено на генетичному рівні, що пронизує тіла і душі, що творить спільний ментальний і духовний простір. Наші жінки, наші чоловіки, наші діти – ми всі. Ми тут. Очевидно, що не всі з нас цікавляться поезію і люблять її. Це природно. Навіть борщ люблять далеко не всі. Але поезія любить і цікавиться кожним із нас. Бо її місія – фіксувати й увічнювати, підтримувати і рятувати, віднаходити й промовляти. І навчити нас поклонятися богу свободи, попри все. Богу свободи, богу свободи, богу свободи.

Нарешті.

 

Джерело: Збруч

Коментарі
Автор(-и): Олександр Зайцев / Розділ:

Книга «Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова: 1922-1939 роки. Начерк інтелектуальної біографії», автор: Олександр Зайцев, видавництво «Критика», рік видання: 2019.

Висунуто часописом «Критика».

 

Книга «Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова: 1922-1939 роки. Начерк інтелектуальної біографії» Олександра Зайцева

 

Дмитро Донцов у міжвоєнні роки

 

Начерк інтелектуальної біографії одного із батьків українського інтегрального націоналізму

 

Вийшов друком начерк міжвоєнного періоду інтелектуальної біографії одного із батьків українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Це книжка історика Олександра Зайцева «Націоналіст у добу фашизму. Львівський період Дмитра Донцова, 1922-1939 роки», яка побачила світ у видавництві «Критика».

Яким є портрет Донцова в умовній галереї не менш умовних уявлень про діячів української історії? Зазвичай варіантів два. Або ідеалізований борець за визволення Батьківщини, або нестерпний фашист ‑натхненник безоглядної ксенофобії, погромництва і тоталітарної свідомості. Обидві позиції ‑без «нудної» ретельної аргументації. Олександр Зайцев претендує на те, щоб підійти до цієї постаті з увагою до фактів.

У фокусі книжки, як уже зазначено, біографія Дмитра Донцова 1922-1939 років, але розпочинає дослідник із, так би мовити, передісторії: лаконічно показує еволюцію свого героя в дореволюційні та революційні часи, коли він встиг зазнати політичних метаморфоз від соціаліста, марксиста до консервативного націоналіста, багато чим близького до В’ячеслава Липинського. Забігаючи наперед, скажу, що, на мою думку, книжці відверто бракує аналогічного «епілогу» з пунктирним окресленням позицій та дій Донцова під час Другої світової війни та після неї.

Що ж до двадцятих-тридцятих років, Зайцев послідовно розповідає про утвердження Дмитра Донцова у Львові, відновлення під його орудою і за підтримки Української військової організації (основи майбутньої ОУН) видання часопису «Літературно-Науковий Вістник». Далі згадано досить драматичний епізод із часописом «Заграва» й однойменною групою. Радикальні публікації в «Заграві» ледь не призвели до видворення Донцова із території польської держави (до якої тоді входила Галичина), але, як зазначає Зайцев, українському політику вдалося порозумітися й домовитися з польською владою на ґрунті спільних інтересів. Донцов користувався лояльністю у поляків за свою послідовну антибільшовицьку позицію та виступи проти ідей «єдиного фронту» українських організацій на зайнятих Польщею західноукраїнських теренах (дослідник зазначає, що характер Донцова взагалі не сприяв жодним об’єднанням, тож із часом той сам відійшов від суто організаційної діяльності), а також проти пошуків точок дотику з УСРР. Автор розповідає, що на якийсь час прорадянська орієнтація утворилася навіть в УВО ‑і наводить відомості про фінансування більшовиками.

На період «ЛНВ» і «Заграви» припадає також початок захоплення Дмитра Донцова італійським фашизмом, яке на початках поєднувалося в нього з селянсько-демократичними концепціями. Олександр Зайцев показує, як поступово політична публіцистика Донцова позбувалася «демократичних атавізмів», доходячи, між іншим, до тез про «касту правителів». Тут історик вбачає вплив і загальної радикалізації, і успіхів тоталітарних режимів, насамперед в СРСР, Італії, Німеччині, і симпатій до фашизму і нацизму. Симпатій цих Донцов не дуже приховував, він знайомив з відповідними діячами та концепціями тодішніх українських читачів. З гітлеризмом пов’язує Зайцев дедалі сильніший антисемітизм Дмитра Донцова тих років, але, вважає історик, він мав дещо іншу природу ‑не «расову», а засновану головним чином на історичних та економічних побудовах.

Ці непривабливі з сьогоднішньої перспективи риси інтелектуальної біографії Донцова автор аргументує досить детально ‑він оперує величезним блоком посилань як на тогочасні першоджерела, так і на пізніші дослідження. Але не забуває дослідник і відзначати чимало інших характеристик свого героя ‑від неабиякого публіцистичного хисту і гострого розуму до геополітичної спостережливості.

Націоналізм Донцова, за Зайцевим, ‑ідеальний зразок інтегрального націоналізму, і він є тоталітарною ідеологією. Та попри зв’язок з ідеями фашизму і нацизму, виглядає, що Дмитро Донцов таки шукав свого власного шляху, а не копіював лінії Муссоліні й Гітлера.

При цьому спрямування пізнішого донцовського видання «Вістник» і сформованого довкола нього гурту літераторів (Олена Теліга, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Леонід Мосендз, Юрій Клен) Зайцев трактує саме як «літературний фашизм», форму «протофашизму, в якій національний імперіялізм химерно поєднувався з антиколоніяльним дискурсом і патосом національного визволення». Взагалі, дослідник уважний до активності Донцова саме у сфері культури, зокрема до «вістниківства». Здається, найбільш ключову роль у літературному середовищі навколо Донцова Зайцев надає Олені Телізі, проте не оминає увагою й інших авторів. Зокрема, після його цитування захоплених відгуків колишнього неокласика, а в тридцятих роках  — уже емігранта із СРСР Юрія Клена про події в Німеччині можна дещо під іншим кутом подивитися на його повернення до України перекладачем при Вермахті...

Певно, не всі читачі погодяться з тим трактуванням постаті Донцова, яке запропонував у книжці «Націоналіст у добу фашизму» Олександр Зайцев. Але в будь-якому разі його ретельне дослідження, що ґрунтується на добре опрацьованій документальній базі, є слушною нагодою перевести розмову про Дмитра Донцова та про інтегральний націоналізм на більш предметний, конструктивний і фактологічний рівень, ніж це великою мірою було дотепер.

 

Автор: Олег Коцарев

Джерело: газета «День»

 

Коментарі
Автор(-и): Олег К. Романчук / Розділ:

Книга «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи», автор: Олега К. Романчук, видавництво: ТОВ «Універсум», рік видання: 2022.

 

Книга «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи» Олега К. Романчука

 

Коментарі
Автор(-и): Тамара Гундорова / Розділ:

Книга «Леся Українка. Книги Сивілли», автор: Тамара Гундорова, видавництво «Віват» (м.Харків), рік видання: 2023.

Висунуто видавництвом «Віват»(м.Харків).

 

Книга «Леся Українка. Книги Сивілли»

 

«Книги Сивілли» Тамари Гундорової: витончена квітка модерного часу

 

Є постаті, без яких наш канон неповний, — їх можна навіть не перераховувати, бо імена знають усі. Але в цьому каноні зовсім небагато авторів, що здаються людяними і близькими, якимись «своїми» інтелектуалами. Мені складно уявити, як я п’ю каву з Іваном Франком, ходжу купувати цитрини з Тарасом Шевченком або дегустую зі Сковородою пармезан, запиваючи токайським вином. Хоча ні, у випадку Франка мені не так складно, як страшно.

Та я чудово уявляю, як Леся Українка веде подкаст на Youtube або програму на каналі «Суспільне. Культура», пише статті для «Тиктора», видається у «Віваті» чи «Коморі», заходить купити торбинку в крамничку при одному з університетів. І, звісно, не пропускає прем’єр «Молодого» і «Дикого театру».

Нове дослідження Тамари Гундорової «Книги Сивілли» саме про це: Лесю, що з далекої, загадкової, перетворилася на «свою». Не лише аналіз найважливіших текстів та історія інтелектуального чину, а й оповідь про кохання, що траплялися в житті модерністки, її політичні вподобання, хвороби та «інтимний жіночий дискурс», що постає в листуванні з Кобилянською. І, парадоксально, всі ці мотиви пов’язані: хворіючи, Леся знаходить на курортах кохання.

Перебуваючи далеко від дому, підпадає під уплив політично ангажованого дядька, що мешкає в Софії, сперечається із Франком, листується з Павликом, а згодом віднаходить власний шлях. У творчості звертається до тем божевілля, відданості й жертовності. Тож політика, родина, хвороба, подорожі сплітаються в неймовірно міцний клубок.

Починається все із хвороби. Ми часом недооцінюємо те, якою мірою інфекції, віруси, авітаміноз впливали на перебіг глобальної історії. Якби не чума, не змінилося б співвідношення сільського і міського населення в середньовічній Європі. Якби не цинга, по-іншому виглядала б епоха Великих географічних відкриттів.

Нарешті, якби не міфологія навколо туберкульозу, не сформувався б ідеал жіночої краси кінця ХІХ століття. Ще від Зонтаґ знаємо, що хвороба XX століття — це рак, а над ХІХ панували сухоти. 

Історія Лесі Українки — це історія хвороби та її подолання, постійного пошуку лікування і приреченості на повільне, але невпинне згасання. Життя триває в ремісії, та сама ремісія не триватиме вічно. Тут можна провести паралель із Альбером Камю, який також завжди відчував за спиною тінь смерті, що врешті допомогло йому сформувати ідеї абсурду, закинутості у світ, бунту людини без сподівань.

Тамара Гундорова у своєму дослідженні акцентує насамперед на Лесиній боротьбі з недугою і її прийнятті. Важливо і те, що принесли сухоти, як сформували в авторці неоромантичну зневагу до смерті. 

У цьому контексті вражає різниця між поколіннями. Олена Пчілка, висловлюючи Івану Франкові співчуття щодо його хворобливого сина Петра, ніби між іншим додає: може, смерть була б для Лесі кращою долею, ніж теперішнє життя? Далі мати шкодує, що не може, як холодні спартанці, обривати життя «недолугій дитині». І це не садизм чи нечутливість Пчілки, аж ніяк.

Ставлення до дитячого життя як чогось безмірно цінного, за що слід боротися, яким важким не був би недуг — порівняно нова ідея. До XX століття, а деінде й пізніше, навіть в аристократичних родинах виживали найсильніші або просто ті, кому пощастить. 

Так у самої Ольги Косач було шестеро дітей, і після других пологів, що принесли світові маленьку Ларису, мати відновлювалася дуже важко. Мала анемію, їздила лікуватися за кордон, можливо, була й післяпологова депресія, якої тоді, звісно, ніхто не діагностував.

Традиція розставляти на поличці над каміном портрети немовлят та підлітків, яким «пощастило менше», — поширена практика того часу. То незвичнішим для батьків виглядає Лесина офіра, коли юна, але вже хвора дівчина їде в Мінськ доглядати коханого Сергія Мержинського, який помирає від відкритої форми туберкульозу. Життя як найвища цінність, гідна смерть, добровільна жертва, на яку йдуть Лесині герої, — мотиви багатьох її драм, зокрема за ранньохристиянськими сюжетами.

Лікарське око споглядало Лесю від десяти років, — початку хвороби. Холодне ставлення спеціалістів, для яких дівчина лишалася тільки об’єктом маніпуляції, вражало її як в українських, так і в закордонних клініках. 

Життя під чиїмось наглядом, мало не паноптикумі — вимушений стан мисткині. Скидається на постмодерний досвід: всюди камери, але часом про це забуваєш. Цікаво, якою мірою Лесин потяг до мандрів пов’язаний із бажанням втекти з-під постійного лікарського і родинного нагляду? 

Хвороба, безумовно, впливає на творчі пошуки модерністки. Так приїхавши до Відня на операцію і діставши щопту свободи, письменниця не лише стає зрілішою, незалежнішою, а й вирішує відійти від лірики.

Вона працює над оповіданням «Жаль», близьким до німецької новели, а ще обмірковує задум своєї першої драми про божевілля, істерію та спадковість — так народиться «Блакитна троянда».

Гундорова часто зупиняється і дає читачеві шанс роззирнутися, вивчити обставини дії. Один із таких повторюваних локусів — санаторій. Ось Леся проходить процедуру випалювання, коагуляції суглоба. А тут нудиться в курортному оточенні, де навколо лише «віяла, зонтики, содова вода».

Мисткиня постійно намагається перетворити свої тимчасові прихистки на робочий кабінет, зручне місце для творчості. Так писання стає ще однією формою терапії й водночас комунікації із ширшими читацькими колами. Пишучи, Леся завжди думає про рецепцію, дивується, що з текстів не видно, як важко давалися рядки. Просте, майже рослинне життя курорту контрастує з інтенсивністю творення. І творення тут — процес не лише ментальний, а й тілесний, що триває «з гарячкою в крові».

Життю Лесі Українки напрочуд пасує прикметник «санаторійне». «Курорт — особливий соціокультурний локус, де життя набуває іншого темпу», — зазначає Гундорова. І справді: курорт перетворює спрямований, лінійний час на циклічний. Пацієнти кружляють навколо тих самих точок на карті: Ялта, Рів’єра в Сан-Ремо, єгипетський Гелуан, швейцарський Давос — трапляються знову й знову, і часто це зустрічі вимушені.

Санаторій застигає в безчассі, летаргійному напівсні, де після процедур неквапно прогулюються, а потім ліниво очікують вечірніх розваг. Іноді Лесі Українці вдається вирватися за межі курорту на кілька днів, однак вона приречена на постійне повернення до своїх «липких кайданів». 

Гундорова аналізує вплив санаторію як простору гетеротопії відхилення (місця, де збираються люди, чий стан чи поведінка вибивається зі звичного) на атмосферу епохи. Для Лесі Українки важливим стає також розмаїття досвідів, принесених на курорт іззовні. Ймовірно, відкритість її поетики пов’язана не лише з географічним розмаїттям подорожей, а й з людськими контактами на курортах.

Санаторій, за словами самої модерністки, — це «вавилонська вежа в мініатюрі». За одним столом звучать різні мови, обговорюють різні релігії та політичні течії. Протилежні погляди стають приводом для дискусії, але не відкритого конфлікту. Безпосереднє знайомство з чужим світоглядом робить курортників відкритішими, навіть толерантнішими до іншої ідентичності. 

Щоденна практика, що об’єднує вавилонську вежу, — це, звісно, читання. На курорті всі гортають Золя, газету Figaro та мелодрами, зокрема про курортну любов. Та в усьому цьому відчувається механічність: за звичкою, купують черговий французький роман, ідуть попити води і споглядають море. Антонімічною до цього є дія «послухати, як в мушлі шумить “душа океану”» з Лесиного «Сліпця».

Тобто побачити більше, глибше, зануритися у процес споглядання. Пацієнти санаторіїв відсторонені від усього, що вони роблять, — і така оптика, звісно впливає на Лесину творчість. Тамара Гундорова називає цю відстороненість «символізацією “іншого місця”», — ідеться про відривання від рідного, але водночас прив’язування до нього, перебування в топосі позазнаходження. 

Курорт — це місце мрій і планів, де пацієнти не так живуть, як уявляють майбутнє життя після того, як вийдуть з-за лаштунків на сцену, тобто остаточно вилікуються. Дами обговорюють поїздки в Париж, родину, пошиття модних суконь до наступного сезону. Та санаторій має всі трагічні ознаки лімба: трохи знуджені люди сновидно тиняються алеями або вздовж пляжів, чекаючи, коли ж бодай щось відбудеться.

Курорт — це місце, де, як зазначає Гундорова, «хвора, наркотизована лінню й спекою юрба грає свої ролі». Справді, на всіх курортниках лежить «стигма хвороби», яку тонко вловлює Леся Українка. Вони не так є моделлю суспільства, як імітують звичні практики. Ось чому дами в парку прогулюються у вишуканих сукнях і діамантах: це спроба через одяг повернути собі контроль над ситуацією, заперечити обставини. Але поки це нікому так і не вдалося. 

Виснажливе лікування робить Лесю Українку «типовим неврастеніком fin de siècle». Невроз, істерія, інвалід — теми, що часто зринають у її лексиконі та й творчості. Елегантна молода жінка «з розшарпаними нервами», що вживає бром, боїться залежності від морфію і є для лікарів «інтересним об’єктом» — чи такою ми бачили Лесю Українку? Скажімо, це точно не перше поле асоціацій.

Але знаючи його, краще розумієш «Блакитну троянду» — драму модерної культури, якій у «Книгах Сивілли» приділено чимало місця, поруч із «Одержимою», «Кассандрою» і «Лісовою піснею».

З містами Леся Українка теж знайомиться здебільшого завдяки лікуванню або любовним пригодам: Київ, Відень, Берлін, Мінськ, Гелуан — і це хіба початок списку. Це інша урбаністична топографія, продиктована дуже особистим переживанням історії, як-от у Каїрському єгипетському музеї. Спрагла життя жінка намагається долучитися до звичних міських практик: зустрічатися з друзями, ходити в театри та кав’ярні.

Та невдовзі майже кожне місто стає для неї надто блискучим і активним: те, що гіпнозувало Степана Радченка, Лесю радше дратує. І тут маємо цікавий парадокс: авторка воліє бачити навколо себе однодумців, але водночас потребує дуже багато персонального простору, аби почуватися щасливою. Власної кімнати, куди приходили б численні листи і часом приїжджали б добрі друзі, але не настільки надовго, щоб перешкоджати творчості. 

Що ж до простору екзотичного, східного, тут Лесі Українці таки вдається уникати суто орієнталістського погляду, що привласнює, перетворює незнайомий ландшафт на артефакт. Статус чужинки, постійне перебування поза домом сформували більш етичне бачення далеких країв, ніж у Лесиних сучасників: не як об’єкту споглядання, джерела чуттєвої або візуальної насолоди, а як простору не менш значущого за власний; не дикого чи варварського, а такого, з яким можна вступити у тривалий діалог. 

Лесиними зв’язками з родиною, друзями та коханими не слід нехтувати, але тривали вони здебільшого в листах: «Живу головно сонцем, морем, та ще листами». Лист — дуже особливий тип медіа, завжди відкладене, запізніле повідомлення, що описує світ, якого насправді вже немає.  Саме такий світ постає в Лесиних посланнях: швидкі спалахи, що фіксують плинність моменту і є вже артефактом історії, хай і нещодавньої.

Відчуття минулого як чогось близького, що можна охопити, наблизити, побачивши в давніх сюжетах напрочуд ясні паралелі із сучасністю — одна з тем останнього підрозділу, де подано аналіз окремих творів. І, звісно, це часто історія саме жіночого роду, крізь жіночу перспективу. Гендерний аналіз — очевидно вдалий інструмент, коли йдеться про Лесю.

Чимало уваги Тамара Гундорова приділяє світлинам і самопрезентації героїв на них. Якщо в дитинстві Леся Українка явно відіграє на фото запропоновані їй ролі, то вже як молода жінка вона ретельно продумує, якою хоче постати перед об’єктивом. Так на лівій руці зі шрамами від операції вона завжди носить рукавичку без пальців.

Це не так спроба приховати щось негарне, як бажання самій визначати власний вигляд, вирішувати, що показувати світові, а що лишити інтимно особистим. Самопрезентація стає важливою для мисткині вже в ранній юності, адже це також спосіб емансипуватися, звільнитися з-під опіки чужого погляду, промовляти символами до втаємничених.

Поруч із Лесею на фотографіях постають її подруги та кохані: нестерпно красивий, майже доріангреївський Сергій Мержинський, темноока горда Ольга Кобилянська, рішуча й сильна Ольга Косач, первісток родини Михайло Косач. Зафіксована мить, вхоплений шматочок простору — те, якими вони самі себе бачили або бажали постати перед нащадками.

Любовні історії Лесі Українки — окрема цікава тема для розмови. Звісно, курорт — ідеальний простір для того, аби закохуватися. По-перше, там чимало молодих чоловіків із різних куточків світу. По-друге, у санаторіях просто нудно, тож флірт — популярна розвага.

Крім того, легка курортна меланхолійність, лінивість, неквапливість створюють дуже особливу атмосферу. Цікаво й те, якого чоловіка поруч із собою бачить наша головна модерністка.

Гундорова цитує Лесиного листа до Лідії Драгоманової-Шишманової, у якому письменниця зізнається: «Може колись, як вийду заміж, то мій чоловік буде секретарствовать у мене». Знову маємо перевертання гендерно стереотипного «жінка надихає чоловіка на творення, обслуговує і виконує чорнову роботу» — тут все навпаки: чоловік має допомагати свідомій своєї ролі драматургині. 

Лариса Косач ніколи не бачила себе на другому плані. Навіть пропонуючи послугу хворому дядькові, вона питає, чи не може перекласти або написати для нього тексти, хоча знає, що Драгоманов більше цінує просвітницьку роботу, оспіване романтиками каганцювання. Та для письменниці на першому плані лишається самоцінність штуки.

Митці XIX‒XX століття, хворі на сухоти, — насправді дуже цікаве віртуальне товариство. Майже повсякчас відокремлені від спільноти, залежні від сонця і кліматичних курортів. Ті, що живуть здебільшого в листах. Уважні, тривожні, знервовані, дуже чутливі особистості. Вони легко закохуються, і ними легко захопитися. Це справедливо щодо Камю, Кафки і, звісно, Лесі Українки. 

Історія її хвороби, аналіз політичних поглядів, занурення в любовні пригоди — усе це формує пазл, на якому проступає вже знайомий нам обрис.

Так, Леся остаточно невловна, як і всі генії. Однак Тамарі Гундоровій таки вдалося означити ті менш помітні риси Лесиного портрета, які визначають її ідентичність.

 

Автор Богдана Романцова

Джерело: tyktor.media

Коментарі
Автор(-и): Сергій Гальченко / Розділ:

Книга «Остап Вишня. Невеселе життя. Документальна біохроніка», автор: Сергій Гальченко, видавництво «Фоліо» (м.Харків), рік видання: 2022.

Висунуто Національним музеєм літератури України.

 

Книга «Остап Вишня. Невеселе життя. Документальна біохроніка»Сергія Гальченка

 

«Світло слова перемагає»

 

І все ж таки спочатку було Слово. Навіть зараз, коли наші міста й села накриває чорний дим від рашистських ракет і снарядів, українське слово, незламний дух нації надихають наших воїнів на перемогу, приносять їм розраду й надію. Тому й набуває особливого значення діяльність бастіонів нашої культури. Серед них – Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка.

Минулого року, напередодні рашистської навали, побачила світ книга «Остап Вишня. Невеселе життя», видана видавництвом «Фоліо» в рамках «великого наукового проєкту». Це, по суті, енциклопедія життя й творчого шляху великого гумориста й українського патріота Остапа Вишні. Вона включає в себе документальну біохроніку, твори письменника, його листування, спогади і свідчення сучасників та друзів. Автор-упорядник текстів та вступної статті, відомий літературознавець і архівіст Сергій Гальченко ще у 1989 році обстежив архіви Ухтпечлагу і зібрав матеріали, які вперше друкуються в повному обсязі. Варто уявити, як у ті радянські часи довелось здобувати досліднику ці неперехідні свідчення епохи. Тридцять років знадобилося Сергію Гальченку, щоб ця «невесела енциклопедія» побачила світ. У книзі в хронологічній послідовності подаються записи із табірного щоденника Остапа Вишні та його листи з таборів. Це своєрідні шедеври українського «чорного гумору», який пізніше ми знаходимо у стильовому малюнку визначних європейських письменників, перш за все спадає на думку творчість Курта Воннегута.

Знаю, як Сергій Гальченко наїздив до Харкова, зокрема до Літературного музею, у пошуках документів і артефактів, пов’язаних з життям і творчістю Остапа Вишні. Ми з Анатолієм Перервою були свідками його невтомних пошуків. До речі, зовсім недавно побачив світ «Фронтовий Кобзар» з ілюстраціями харківського художника Сергія Пущенка, який героїчно загинув навесні під Васильковом як боєць тероборони. А впорядкував цей «Кобзар» відомий харківський літературознавець і критик Валерій Дяченко, він теж покинув цей світ через важку хворобу. Йому багато й плідно допомагав саме Сергій Гальченко, оскільки його літературознавча практика мала неоціненне значення.

Цей плідний стиль літературознавчого дослідження Сергій Гальченко повною мірою продемонстрував у створенні книги про життя й творчість Остапа Вишні. У своїй передмові до книги літературознавець наводить дуже цікавий і промовистий епізод із табірної епопеї Остапа Вишні, коли він створював «табірний літопис» «5 лет борьбы за недра тайги и тундры». Ось витяг з цього табірного рукопису: «Хлюпала собі вода і сама того в своїй солоній гіркоті не знала, що скоро візьмуть її більшовики «в роботу», змусять її служити звільненому від рабських капіталістичних ланцюгів людству, і прославлена вона, гірко-солона, буде в просторах і часах, прославляючи в свою чергу і радянську наукову думку, і казкові успіхи соціалістичного будівництва країни Рад.

Дослідження показало високу радіоактивність води, причому радію у ній виявилось значно більше, ніж у всіх відомих до цього часу в всьому світі радіоактивних водах».

Чи не вчуваються у цих рядках, до яких, без сумніву, був причетний Остап Вишня, нищівна гумористично-гротескова інтонація «Бойні №5» Курта Воннегута чи утопічних ескапад Оруелла? Ця антитеза про «хлюпаючу радянську воду», яка потім виявляється смертельно радіоактивною, просто приголомшує. Навіть у тих нелюдських умовах українська душа народного гумориста сміялась крізь гоголівські сльози.

Сергій Гальченко згадує також про жертовний подвиг дружини письменника Варвари Олексіївни Губенко-Маслюченко. Наприкінці 1935 року вона продала рояль та інші речі, щоб вирушити до чоловіка на далеку Північ, і в серпні сім’я об’єдналась за колючим дротом у селищі Кедровий Шар над Печорою. Це були люблячі серця, відкриті людям. Про дружбу з Остапом Вишнею, про творче побратимство поділився у своїх спогадах, які наводить у книзі про Остапа Вишню Сергій Гальченко, український актор із «сузір’я Курбаса» Йосип Гірняк: «Що таке дружба? Які ж обов’язки накладає справжнє побратимство? Це ж не формальне, ні до чого не зобов’язуюче відношення між людьми, які силою обставин або за взаємним тяготінням співживуть, співтворять і спільно несуть тягар тяжкого ярма. Це глибока, кров’ю облита любов людини до людини. Проте, дружба у двадцятому столітті, в добі тоталітарного насильства і безправ’я, дружба під пануванням російського більшовизму приречена на нелюдське випробування».

На жаль, вже у двадцять першому столітті ми теж приречені на такі випробування і причина їх – все той же російський більшовизм, який нині нап’яв на себе машкару «руского міра». Але живе слово Остапа Вишні, його життєвий і творчий шлях, так вдало огранений Сергієм Гальченком, дає нам надію на перемогу світла Слова.

І в цьому плідно допомагає відоме в Україні видавництво «Фоліо», яке, окрім книги про Остапа Вишню, видало ще дві книги невтомного дослідника Сергія Гальченка: «Павло Тичина. За всіх скажу, за всіх переболію…» та синтетичне дослідження про життя й творчість Григорія Косинки «Григорій Косинка. Повна збірка творів, документи і спогади». Ці книги Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України і видавництва «Фоліо» ‑вагомий внесок у підмурівок нашої духовності.

 

Автор: Леонід Тома

Джерело: Українська літературна газета

Коментарі
Автор(-и): Леся Воронюк, Володимир Щибря / Розділ:

Книга «Нетлінні. Українські державні символи у народній вишивці та ткацтві», автори: Леся Воронюк, Володимир Щибря, видавництво: «Р.К. Майстер-принт», рік видання: 2023.

 

Книга «Нетлінні. Українські державні символи у народній вишивці та ткацтві» Лесі Воронюк, Володимира Щибрі

 

РЕЦЕНЗІЯ

на мистецтвознавчу книгу:

 

Нетлінні. Українські державні символи у народній вишивці та ткацтві / Л.О.Воронюк, В.В.Щибря. Київ: «Р. К. Майстер-принт». 2023.

360 с.:іл.

 

У часи екзистенційних випробувань й звитяжної боротьби українського народу проти російської агресії, за незалежність України-держави та за національну ідентичність поява етнографічного видання зі збіркою унікальних зразків народного мистецтва, що репрезентують самобутній культурний профіль України і візуалізують національне самоусвідомлення через інсталяцію державницької символіки та атрибутики у вироби ткацтва та одягу, у вишивку рушників тощо, стала помітним явищем вітчизняного мистецтвознавства та інформаційного опору ворожій пропаганді.

Нині україністична тематика та вітчизняні мистецькі видання, як ніколи набули поважного суспільного звучання і стали джерелом самопізнання та державницької ідентифікації, предметом публічних дискурсів і широкої громадської уваги. Переконливим свідченням цього є моніторинг інформаційних ресурсів, який показує пріоритетність україністичної історичної та етнографічної тематики у суспільно-пізнавальній та інформаційній сферах. Відтак, представлений у рецензованому виданні «Нетлінні. Українські державні символи у народній вишивці та ткацтві» різнотематичний, характерний національно-символічним змістом, ілюстративний матеріал якраз і відповідає на виклики часів воєнного лихоліття, слугує виконанню поважного культурно-виховного завдання загальнонаціонального засягу ‑ атрибутивної презентації і популяризації ідеї державно-політичної суб’єктності України.

Тому-то книга «Нетлінні» є без перебільшення одним із суспільнозначущих і оригінальних поповнень кейсу візуальних стверджень національної самобутності вітчизняної культури і національної зрілості української людності.

Особливостей рецензованій праці додає, на відміну від численної низки видань присвячених академічному викладу історії вишивки та ткацтва, регіональної специфіки цих ремесел, їх стильових та видових характеристик, інкорпорованості технік вишивки у вироби побутової культури (Т.Кара- Васильєва, Г.Стельмащук, Л.Пономар, Р.Захарчук-Чугай, М.Олійник, Л.Іваневич та ін.), чи не вперше здійснене форматне висвітлення сучасних державницько-громадянських практик використання у якості вишитої орнаментики політичних атрибутів, символів та національно-маркованих текстів: тризуба як герба Української Народної Республіки (УНР) та зображення лева як герба Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР); синьо-жовтого прапора та комбінацій жовто-блакитних кольорів; рядків з державного гімну тощо.

До праці також залучено матеріал, пов’язаний з козацькою тематикою, який доповнює національно-ідентифікаційний потенціал видання. Вдалою знахідкою укладачів альбому стали віднайдені ними артефакти, які візуалізують засобом технік народної вишивки національно-значущі тексти: рядки з поезії Тараса Григоровича Шевченка, цитування духовного гімну України Олександра Кониського («Молитва за Україну»), релігійні слогани та вітальні гасла захисників незалежності нашої країни, заборонені у радянський період, а також широко відомі фольклоризовані тексти, різноманітні їх контамінації.

Зібраний матеріал охоплює предмети побуту та святкових практик, а також обрядові реліквії. Видається логічним і вдалим застосоване в альбомі структурування зібраного матеріалу й виокремлення восьми тематичних блоків: вишита сорочка (59 позицій); нагрудний одяг (4 позиції); поясний одяг (6 позицій); килим (2 позиції); рушник (60 позицій); інші інтер'єрні та церковні речі (23 позиції). Залучення до канви роботи ілюстративних матеріалів ‑ автентичних світлин, листівок, прикрас, керамічних виробів, писанок та копій фрагменту архівної справи з відповідним описом цих речей тощо ‑ додає повноти висвітленню проблеми. Привертають увагу застосовані упорядниками техніки і прийоми презентації мистецтва оздоблення вишивкою предметів культури повсякдення.

Окрім пізнавального та естетичного значення, альбом також становить інтерес і з практично-методичного погляду: йдеться, зокрема, про професійно розроблені та пропоновані користувачу схеми вишивання для багатьох зразків. Значущість цього видання полягає ще й в тому, що оприлюднено раніше невідомі для широкого загалу та наукової спільноти пам’ятки з 10 музейних осередків та 31 приватної колекції. Хоча хронологічні межі представленого матеріалу охоплюють час від кінця XIX ст. (с.48-49) до початку XXI ст. (с.130-131), проте переважна більшість предметів презентує реалії 1920-1940-х рр.

Цікава й сама історія започаткування й реалізації проекту: за свідченням ініціаторки й упорядниці видання (однієї із засновниць Всесвітнього дня вишивки) Лесі Воронюк, укладанню альбому передувала тривала і ретельна пошукова робота. Експедиції були розпочаті у 2016 році, ще під час зйомок документального фільму «Спадок нації». Разом з Олександром Ткачуком вони зафіксували один з вишитих зразків з «державною символікою» (с.8). З того часу команда дослідників склала реєстр та паспортизувала понад 350 артефактів, до видання було відібрано близько двох сотень. Польові дослідження охопили Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську, Чернівецьку області, а також були залучені деякі предмети з Волинської, Полтавської та Рівненської областей, Люблінського воєводства (за сучасним державно-адміністративним поділом ‑ частина території Польщі); є також зразки вишивок з інших країн. До опрацювання цього огрому пам’яток був долучений випускник аспірантури ІМФЕ, кандидат історичних наук Володимир Щибря, який є співупорядником видання «Нетлінні».

З огляду на викладене є підстави констатувати, що поява мистецтвознавчого етнографічного альбому «Нетлінні» розкриває нові перспективи художньо-дослідницьких студій як у етнологічних, культурологічних, мистецтвознавчих, філологічних, так і філософських, історичних, релігієзнавчих царинах. Переконані, що осмислення та практичне використання фактажу альбому «Нетлінні» дасть позитивний поштовх не лише для новітніх наукових, але й для мистецьких проектів, орієнтованих як на просвітництво, так і на бізнес. Дубляж українського тексту англійською мовою також сприятиме розширенню географії його читачів, та водночас ‑ промоції національної культури та політичного українства у сучасному глобалізованому світі.

 

Ганна СКРИПНИК,

академік НАН України,

директорка Інституту мистецтвознавства

фольклористики та етнології

ім. М.Т.Рильського

 

Марина ОЛІЙНИК,

наукова співробітниця

Інституту мистецтвознавства

фольклористики та етнології

ім. М.Т.Рильського, кандидатка історичних наук

 

Коментарі
Автор(-и): Владислав Стольников / Розділ:

Книга поезій «Розвій безсмертя», автор: Владислав Стольников, видавництво «Український письменник», рік видання: 2023.

Висунуто Київським обласним об’єднанням «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

 

Книга поезій «Розвій безсмертя» Владислава Стольникова

 

НЕЗГЛИБИМИЙ ПОЕТИЧНИЙ ВСЕСВІТ

 

Творчість Владислава Стольникова складно розташувати у «періодичній таблиці» стилів і шкіл; його поетичний всесвіт аж надто непередбачений та самобутній, а класична римована строфіка, витончена образність вишуканого слова, проникнення у буттєві нур ти є справді оригінальне і неповторне явище у сучасній літературі.

Українська поезія XXстоліття зі своєю розмаїтістю форм, тематичним осягненням, стилістичним та метафоричним розвоєм й досі лишається неопанованою цариною, мовити б, інтелектуального виміру нашого буття та перебуває у тенетах періодизацій, спрямованих її рухів, жанрових означень. Постмодерні тлумачення останніх десятиліть викалібровували поетичну традицію на догоду нововведеним технологіям, канонізуючи когорту поетів, творчість котрих ішла врозтіч з «народницькими», «патріархальними» тенденціями, що їх являли безсумнівні класики української літератури. Тож у цих когортах годі відшукати Степана Руданського з його геніальним перекладом «Іліади», а чи й Теодосія Осьмачку з його вражальним і, на перший погляд, «божевільним» вглибленням у таємності української мови.

Поетичний доробок Владислава Стольникова не дарує нам легких шляхів пізнання світу та самих себе; з кожним рядком та кожнісіньким словом його поезій доводиться долати лабіринти мовних, стилістичних побудов; та перейшовши такі випробування, осягаєш глибинність поетової думки, його «зазіхання» на невичерпні можливості мови.

Владислав Стольников сповідує космізм мови, про що, до речі, невтомно наголошує Павло Мовчан; адже мова не є такий собі спосіб спілкування; це космічна енергія, що нею обдаровується той чи інший етнос, народ. Не зайве було б звертатися до древніх писань, що звістують саме таку філософію дарованих людству мов. Людству ж належить плекати мови, збагачувати їх, або деградувати, коли мови зводяться до примітивних форм спілкування.

Поет не лише спостерігає і відтворює ‑чи йдеться про національно-континентальну проблематику, чи заглибленість у самопочування людини за межових ситуацій, а чи хижацьку агресіюпівнічного сусіда, ‑насамперед він мислить як також свідомий того, що національні поразки спричиняються не лише зазіханням чужоземних племен з їх імперською пихою, але й присутніми в національному організмі всілякими паразитами з їх пожадливістю до наживи, ненавистю до культури, людської гідності.

Читачеві, звиклому до поетичного співу, патріотичної риторики та «постмодерного» шалу римованих і неримованих, талановитих і сяк-так зліплених екзерсисів, ця поезія може видатися за якусь математичну магію ‑у сенсі орнаментики, семантики, образності, метафоричного буйства, суголосності незвичних для традиційної поетики слововживань, що своєю чергою та цілком природно тво­рять ієрархію думки і форми.

Автор наполягає на назвах до своїх поезій. І хоча власне назви не завжди є тлумачами кожної віршованої сповіді, однак якимись потаємними натяками пов’язуються з текстами, адже безіменні речі та буттєві стани (ймовірно гадає автор) знебарвлюють, нівелюють сенс людського існування, породжують знетямлення серед міфологічно затьмареної буденщини. Ієрархічний світогляд поета Владислава Стольникова і в цьому передбачає неухильну послідовність.

Є спокуса віднайти у цих поезіях якусь тематичну приналежність, адже автор не з примхи «дисциплінує» твори за розділами, а свої програмні, гадаємо, вірші ставить на початку кожного розділу, як от у розділі «Спасенна купина» ‑поезію «Молитва Господня ‑Отче наш!». До речі, цю поезію покладено на музику лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка композитором Ганною Гаврилець, і цей твір у виконанні народної артистки України Жанни Боднарук звучить як величний гімн Господній ласці, що обіймає суще буття. Та навіть коли поет «тематично» сповідається («Страсні часи полонять Україну», «До влади плине вискочень химерний», «Вдивляється згори небесна сотня»), його публіцистичний запал у спосіб ментальної мови бурунить глибинне підложжя загально-людського благання справедливості та гармонії.

Уповання Господньої ласки, ускладнена трансформація християнських символів, свят, обрядовості, підсилена символікою національного буття, є невід’ємною барвою цієї поезії («Господня блапівнічного сусіда, ‑насамперед він мислить як також свідомий того, що національні поразки спричиняються не лише зазіханням чужоземних племен з їх імперською пихою, але й присутніми в національному організмі всілякими паразитами з їх пожадливістю до наживи, ненавистю до культури, людської гідності.

Читачеві, звиклому до поетичного співу, патріотичної риторики та «постмодерного» шалу римованих і неримованих, талановитих і сяк-так зліплених екзерсисів, ця поезія може видатися за якусь математичну магію — у сенсі орнаментики, семантики, образності, метафоричного буйства, суголосності незвичних для традиційної поетики слововживань, що своєю чергою та цілком природно творять ієрархію думки і форми.

Автор наполягає на назвах до своїх поезій. І хоча власне назви не завжди є тлумачами кожної віршованої сповіді, однак якимись потаємними натяками пов’язуються з текстами, адже безіменні речі та буттєві стани (ймовірно гадає автор) знебарвлюють, нівелюють сенс людського існування, породжують знетямлення серед міфологічно затьмареної буденщини. Ієрархічний світогляд поета Владислава Стольникова і в цьому передбачає неухильну послідовність.

Є спокуса віднайти у цих поезіях якусь тематичну приналежність, адже автор не з примхи «дисциплінує» твори за розділами, а свої програмні, гадаємо, вірші ставить на початку кожного розділу, як от у розділі «Спасенна купина» ‑поезію «Молитва Господня ‑Отче наш!». До речі, цю поезію покладено на музику лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка композитором Ганною Гаврилець, і цей твір у виконанні народної артистки України Жанни Боднарук звучить як величний гімн Господній ласці, що обіймає суще буття. Та навіть коли поет «тематично» сповідається («Страсні часи полонять Україну», «До влади плине вискочень химерний», «Вдивляється згори небесна сотня»), його публіцистичний запал у спосіб ментальної мови бурунить глибинне підложжя загально-людського благання справедливості та гармонії.

Уповання Господньої ласки, ускладнена трансформація християнських символів, свят, обрядовості, підсилена символікою національного буття, є невід’ємною барвою цієї поезії («Господня благостиня», «Із дарчої трійці»), а вже триптих «Розчавлена зав’язь» прочитується як алегорія розп’яття, помножена на стражденне людське тривання і таврована вбивчими означеннями «каліка», «каліч». Тим більше, що поет не приховує і свого фізичного болю, спричиненого захворюванням церебрального паралічу: «Не боюся сказати, що в люди одвіку // йду, закутий в каліцтво безмежно лихе», бо митець свідомий того, що «найтяжчі з калік ‑це духовні каліки, // коли совість відтято, а серце глухе». Одначе і ледь розпачливі мотиви не чужі його серцю та слову, коли заходить мова про людську байдужість до чужого горя (вірш «Довіку глузуватимуть») чи не лише про втіху, але і про складність стосунків між чоловічою та жіночою статтю (вірш «На бузковій межі»).

Не буде перебільшенням сказати, що після Тараса Шевченка ніхто так спочутливо не озивався про людину і до людини, як це робить Владислав Стольников у своїй поезії. Та хоча і не йдеться про відверту сповідь традиції, наріжні Шевченкові ноти-уповання, пристрасність, навіть прокльони - у творчості автора простежуються дуже виразно («Господня любов і людське милосердя», «сльоза рожевіє, тече по страсному хресту»), а «Материнська святиня» перегукується із Шевченковим «На панщині пшеницю жала».

У передньому слові до книжки Владислава Стольникова «Вітри на сполох» Василь Герасим’юк означує автора як сина гармонії та сина мови, який іще «замолоду вподобав флейту ‑інструмент богині Євтерпи ‑богині поетів», отож «флейту благовісну». Понад триста поезій цієї книжки як могутньо явлена енергетична і словесно-мислена матерія зринають на вищу якість органного звучання, водночас підсиленого апокаліптичними візіями, що їх поет гамує своєю християнською позицією, жаданням Господньої ласки.

Діапазон суспільних балачок безжальний, а пекло і рай, згідно з Шевченковою філософією, не в потойбічні, а тут, на землі, посеред цього цивілізаційного і нецивілізованого тривання, де все більше запановують «очільники пекла», де людині випадає брести «в осоружному мареві жаху», тож лише енергетикою поетичної думки не зарадити, не порятувати цей світ, де вже «пливе у Славуту // незаймана ніччю // коса українки // у білій фаті». Однак Владислав Стольнников вбачає свою місію поета у відчайдушному і єдиносправедливому чині: «А спасенну свічу // я тримаю, мов сонячне берло, // бо у варварську рать // ним вдаряє всевладний Господь».

Повірмо Іванові Драчеві, який у передньому слові ще до першої книжки Владислава Стольникова «Серпанкова гармонія» закликає всіх, кого опановує «нестерпна хвилина відчаю», дослухатися «чистих і тихих, наче безшелесних» його віршів, бо вони сповнені «любов’ю до цього таємничого, загадкового світу, де найбільша таїна ‑любов».

Поет Божою ласкою, Владислав Стольников поєднує в собі і тонкого лірика, і першопрохідця у космічному безмірі рідної мови, і традиціоналіста та новатора поетичної творчості. Трибунний наголос та громадянська одвага ‑наріжні ноти його співецького хисту. Митець емоційно і вразливо переймається брутальною насиченістю тих царин, де нездари політики дориваються владних верховіть, а нездари літератори ошкірюються на людей талановитих, наділених Божою іскрою, ‑і від цього вже страждає не окрема людина, страждають нація, земля, культура.

Тож надто символічно звучить поетичне слово про те, що «замість Месії зі Сходу // іде маніяк владолюбний». Водночас:

 

Втім, несила сліпцю

воювати супроти народу,

що з ординських навал

воскресає у вирі часів.

Бо належно творцю

прибутного вкраїнського роду

люд зоріє крізь вал

потойбічних тиранових псів.

 

Та подолавши добу страждань, поет навчає нас мужності:

Відколи Усевишній призначає

Спасителю нести Голгофський хрест,

ми ідемо у втіхах і печалях

із хресним тягарем під Божий перст.

 

Цей тривожний здогад не є визнання приреченості та довічної покути в українській долі, бо ж визорюють «осяйні обереги», не щезає таїна любові до України, матері, вірної дружини Наталії, «писанки світань» ‑ донечки Марії. Бо Владислав Стольников не лише у ліричних віршах, але також у поезіях філософського та громадянського звучання є неповторним ліриком.

А вже любовна лірика є справжньою його стихією:

 

Отож летять серця на красний спалах

живого приворотного вогню,

що пригортає в чарівних дзеркалах

два тіла як одним одну рідню.

 

Директор Інституту літератури, академік Національної академії наук України Микола Жулинський у передньому слові до книжки Владислава Стольникова «Полудневий триптих» пише: «Кожен ліричний рядок наснажений глибоким почуттям і щирим пориванням звершити гімн любові в оригінальній довершеній системі образів. Поет надзвичайно відповідально ставиться до слова, багато уваги приділяє пошуку особливого образного «ключа», завдяки якому прагне заявити про себе світові своєю оригінальною поетичною мовою».

В усіх життєвих вирах поет не нарікає ‑він стверджує своїм неопалимим словом, вірою у «прибутне щастя» та «зоряне знамення на землі».

Тож без перебільшення можна сказати, що книжкою «Розвій безсмертя», як і попередніми книжками Владислава Стольникова, українська поезія збагатилася на справдешній епос національного буття.

 

В’ЯЧЕСЛАВ МЕДВІДЬ,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Коментарі
Автор(-и): Олена Гром / Розділ:

Цикл робіт «Мистецтво жити у критичній зоні», автор: Олена Гром, рік першого оприлюднення: 2022.

Висунуто Українською асоціацією професійних фотографів.

 

Цикл робіт «Мистецтво жити у критичній зоні» Олени Гром

 

У Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Лист підтримки фотодокументалістки Олени Гром

 

Громадська організація «Фотоархів війни в Україні» (Ukrainian Warchive) звертається до Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка з проханням розглянути кандидатуру фотохудожниці Олени Гром на отримання нагороди.

Олена є активною учасницею нашого архіву. Тільки в рамках діяльності нашої організації за 2023 рік ми мали можливість виставити її проекти про наслідки російської окупації Київської області у галереї Rikstolvan (персональна виставка) та у міській ратуші Radhuset Ulricehamn (групова виставка) у Швеції. Її роботи завжди викликають сильну емоційну реакцію у глядачів. Художні прийоми, які використовує авторка, доповнюють документальність її фотографій та допомагають залучити гладяча до української реальності війни.

Олена останні 7 років працює виключно з темою війни та травми. До цієї теми вона звернулася після того як вона з родиною мусили покинути рідний Донецьк у статусі внутрішньо переміщених осіб. Повномасштабна війна застала її у Бучі, де оселилася її родина.

Олена Гром працює на стику соціального репортажу та концептуальної фотографії. Свою «місію» вона бачить у висвітленні життя цивільних людей, які опинилися у зоні військових дій. Своїми фотографіями Олена Гром намагається донести до світової громадськості складність військових буднів, трагедію війни та віру у людяність.

Фотографії Олени були оцінені на конкурсах сучасного мистецтва та багатьох міжнародних фотоконкурсах. Фотопроект «Мистецтво жити у критичних зонах» був оцінений на міжнародних конкурсах і виставлявся у США, країнах Європи та Японії.

Цю серію Олена створила у Бучі, одразу після повернення до рідного міста. Вона фотографувала людей, які пережили російську окупацію. Однак цей проект не про жертв, а про Героїв. «Мистецтво жити у критичних зонах» ‑ про людську гідність, про силу повертатися до зруйнованих міст та брати участь у їх відбудові, про волю до життя й віру в майбутнє.

Фотографії Олені мають високу художню, культурну та історичну цінність, та формують сучасну Українську фотографію та візуальне мистецтво. Роботи Олени Гром безперечно заслуговують на визнання Комітетом з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

З повагою,

Еміне Зіятдінова,

куратор та спів засновниця Ukrainian Warchive

 

25 жовтня 2023

 

У Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Лист підтримки фотодокументалістки Олени Гром

 

Я, Наталія Ворожбит — українська письменниця, драматург, режисер та сценарист, хочу підтримати надання Національної Шевченківської премії Олени Гром. Ми знайомі особисто. Олена є активною учасницею нашого суспільства.

Понад 7 років Олена працює виключно з темою війни та травмою. Олена працює у військовій та деокупованої зонах, її фотографії ‑ це естетична та смислова зупинка часу та літопис України.

Своїми фотографіями Олена Гром намагається донести до світової спільноти складність військових буднів, трагедію війни та віру у людяність. Фотопроекти Гром не просто зображення та документація подій, а зміст та життя.

Художні прийоми, які використовує авторка, доповнюють документальність її фотографій та допомагають залучити гладяча до української реальності війни.

Фото Олени ‑ справжні та важливі події у художньому та культурному житті України. Вони мають високу художню та історичну цінність, формують сучасну Українську фотографію.

Роботи Олени Гром безперечно заслуговують на визнання Комітетом з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

З повагою,

Наталія Ворожбит

українська письменниця, драматург, режисер та сценарист,

лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2022 року

 

27 жовтня 2023

 

Коментарі
Автор(-и): Фелікс Штейнбук / Розділ:

Книга «Під «Знаком Саваофа», або «Там, де…» (ч.1, ч.2), автор: Фелікс Штейнбук, видавництво: «Видавничий дім Дмитра Бураго», роки видання: 2020, 2022.

Висунуто видавництвом «Видавничий дім Дмитра Бураго».

 

Двокнижжя «Під «Знаком Саваофа», або «Там, де…» Фелікса Штейнбука

 

DANSE MACABRE ОЛЕСЯ УЛЬЯНЕНКА: НОВА ВІЗІЯ

 

Олесь Ульяненко — неординарна постать в українському літературному процесі зламу останніх століть. Навколо його імені неодноразово ламали списи критики та літературознавці ще за життя автора. Доробок лавреата Малої Шевченківської премії 1997 р. здобув чимало прихильників, але водночас згуртував опонентів; поляризація реципієнтів досягла кульмінації після звинувачення автора в порнографії. Подібні інциденти періодично спалахують упродовж усієї історії культури, і завжди у таких випадках багато важить погляд із відстані часу. Говорячи про Олеся Ульяненка, варто врахувати і відчуження читацької авдиторїї, шокованої його тематикою та стилем. Напевно, письменнику не так шкодить одіозна репутація, як маргіналізація, мовчання, забуття. За десять років, що минули від смерті Олеся Ульяненка, така тенденція почала вимальовуватися. Попри те, що за цей час було опубліковано п’ять книг письменника, реакція на них утрачає колишній нерв, а досліджень про його доробок виявилося значно менше, ніж обіцяли резонансні обговорення текстів за життя автора.

Кожному письменнику має пощастити на професійного читача, відданого дослідника, реципієнта і транслятора ідей, які поступово стають усталеним маркуванням у суспільній думці. Як на мене, місію неупередженого потрактування творчості Олеся Ульяненка нині взяв на себе Фелікс Штейнбук. Спочатку з-під його пера виходили одна за одною статті, потім побачив світ збірник критичних есеїв-мініатюр «Інкубація «Яєць динозавра»» (2019), відзначений двома преміями: в галузі літературної критики імені О.І.Білецького та Полтавської обласної ради імені Панаса Мирного. Цілком зрілу дослідницьку концепцію запропоновано у новій монографії Ф.Штейнбука «Під «Знаком Саваофа», або «Там, де...»Ульяненко» (2020), що номінована на міжнародну Літературно-мистецьку премію імені П.Куліша 2021 р.

Утім концептуалізувати художній світ одного з найсуперечливіших письменників минулих десятиліть — завдання складне, якщо несказати зухвале. Строкаті образи його художнього світу прирікають на уразливість узагальнень, що циркулюють нині або виникнуть із плином часу. Своє бачення феномену письменника Ф.Штейнбук спробував сформулювати в одному зі своїх інтерв’ю: «Я вже два роки живу його текстами. Деякі твори вивчив ледь не напам’ять. Якщо відповідати побіжно, то це книжки про смерть. Але оскільки мені вдалося побачити дещо більше, як мені здається, то відповідь така: це книжки про смерть, які хочуть розповісти про любов». Монографія пропонує вдумливий погляд на доробок Олеся Ульяненка, цінності якому додає уникання «заокруглення», ретушування, що, на жаль, притаманно не лише журналістським коментарям, але й науковим студіям.

Очевидно, саме незгода з висновками, що мають місце в попередніх спробах оцінити творчий стиль Олеся Ульяненка, зумовила амбіційні наміри дослідника переакцентувати погляди, що поступово почали знаходити суголосне збалансування, принаймні в середовищі прихильників незаперечного таланту письменника. Є підстави бачити у книзі Ф.Штейнбука зразок метадослідження, з характерним для нього аналізом студій та оцінкою методологічної ефективності й доцільності. Такий підхід закономірний, оскільки автор позиціонує себе насамперед теоретиком, тому література для нього не лише світ текстів, а загадковий феномен функціонування систем та їх взаємозв’язок. Особливо пріоритетними для дослідника стали праці О.Пуніної, Н.Зборовської, Н.Тендітної, О.Солов’я, Є.Барана. Прикметно, що Ф. Штейнбук вибудовує свою концепцію відштовхуючись від уже висловленого, проте аж ніяк не вдаючись до комбінації існуючих у контексті студій творчості Олеся Ульяненка позицій та висновків, що і є первісним завданням метадослідження. Автор монографії демонструє гостроту полемічності, він повсякчас максимально прискіпливий до тверджень літературознавців, і його цілеспрямована редукція досягає мети. Суть дискусійної тактики Ф.Штейнбука видається простою: позбавити теоретизування опонентів позаестетичних котурнів, якими нерідко зловживають вітчизняні літературознавці. Іноді дослідник це робить доволі жорстко, відтак хочеться стати на захист критикованих (ймовірно, спрацьовує тендерна солідарність, позаяк серед останніх переважають жінки), подумки вишикувати свої контраргументи супроти монополізації права на істину, яка так чи інакше оприявнюється у будь-якому серйозному дослідженні з гуманітаристики, що, на відміну від точних наук, не оперує безальтернативними формулами. Проте вважаю цілком виправданим висхідний принцип Штейнбука-науковця, без якого не могла б скластися його система поглядів на самобутність художнього світу Олеся Ульяненка: доробок письменника «літературний, а отже, не суспільно-проповідницький чи морально-етичний, а художній і бодай естетичний». Неправомірним, на думку дослідника, є тенденційне приписування автору релігійних, національно-патріотичних або ж тендерних інтенцій. Оптимальним методом для осягання письма Олеся Ульяненка Ф.Штейнбук уважає тілесно-міметичний, продуктивність якого він уже понад десятиліття репрезентує у науці про літературу своїми численними студіями. Тіло для дослідника виступає ключем до істини, оскільки воно завжди промовисте, майже позбавлене лукавства, але водночас мотиви тіла, як і духу, втаємничені, їх пізнання також потребує скальпеля інтелекту, і насамперед здатності бути «чесним з собою». Тілесність вже давно стала об’єктом філософсько-антропологічних вимірів літератури, а за останні десятиліття інтерес до неї лише зростає, і Ф.Штейнбук охоче занурює читача в окремі теорії, апелюючи до авторитетних і менш відомих імен дослідників. Творчість Олеся Ульяненка постає в його праці своєрідною філософією тілесності, точніше ‑філософським кодом авторського неоміфу. Слід зауважити, що попри послідовне закидання іншим літературознавцям пафосоманії, дослідник дуже близькийдо дещо нарочитої апологетики метафізичних констант у своїх рефлексіях. Однак загалом йому вдається зберегти строгість наукового методу, чистоту логіки, уникнувши марного словоблуддя, у пастку якого потрапляє кожний, хто дозволяє собі надмірну піднесеність у наукових констатаціях.

 

(публікується в скороченій редакції)

 

Автор: Світлана КОЧЕРГА

Джерело: «Слово і Час»

 

Коментарі