«Книги Сивілли» Тамари Гундорової: витончена квітка модерного часу

Є постаті, без яких наш канон неповний, — їх можна навіть не перераховувати, бо імена знають усі. Але в цьому каноні зовсім небагато авторів, що здаються людяними і близькими, якимись «своїми» інтелектуалами. Мені складно уявити, як я п’ю каву з Іваном Франком, ходжу купувати цитрини з Тарасом Шевченком або дегустую зі Сковородою пармезан, запиваючи токайським вином. Хоча ні, у випадку Франка мені не так складно, як страшно.

Та я чудово уявляю, як Леся Українка веде подкаст на Youtube або програму на каналі «Суспільне. Культура», пише статті для «Тиктора», видається у «Віваті» чи «Коморі», заходить купити торбинку в крамничку при одному з університетів. І, звісно, не пропускає прем’єр «Молодого» і «Дикого театру».

Нове дослідження Тамари Гундорової «Книги Сивілли» саме про це: Лесю, що з далекої, загадкової, перетворилася на «свою». Не лише аналіз найважливіших текстів та історія інтелектуального чину, а й оповідь про кохання, що траплялися в житті модерністки, її політичні вподобання, хвороби та «інтимний жіночий дискурс», що постає в листуванні з Кобилянською. І, парадоксально, всі ці мотиви пов’язані: хворіючи, Леся знаходить на курортах кохання.

Перебуваючи далеко від дому, підпадає під уплив політично ангажованого дядька, що мешкає в Софії, сперечається із Франком, листується з Павликом, а згодом віднаходить власний шлях. У творчості звертається до тем божевілля, відданості й жертовності. Тож політика, родина, хвороба, подорожі сплітаються в неймовірно міцний клубок.

Починається все із хвороби. Ми часом недооцінюємо те, якою мірою інфекції, віруси, авітаміноз впливали на перебіг глобальної історії. Якби не чума, не змінилося б співвідношення сільського і міського населення в середньовічній Європі. Якби не цинга, по-іншому виглядала б епоха Великих географічних відкриттів.

Нарешті, якби не міфологія навколо туберкульозу, не сформувався б ідеал жіночої краси кінця ХІХ століття. Ще від Зонтаґ знаємо, що хвороба XX століття — це рак, а над ХІХ панували сухоти. 

Історія Лесі Українки — це історія хвороби та її подолання, постійного пошуку лікування і приреченості на повільне, але невпинне згасання. Життя триває в ремісії, та сама ремісія не триватиме вічно. Тут можна провести паралель із Альбером Камю, який також завжди відчував за спиною тінь смерті, що врешті допомогло йому сформувати ідеї абсурду, закинутості у світ, бунту людини без сподівань.

Тамара Гундорова у своєму дослідженні акцентує насамперед на Лесиній боротьбі з недугою і її прийнятті. Важливо і те, що принесли сухоти, як сформували в авторці неоромантичну зневагу до смерті. 

У цьому контексті вражає різниця між поколіннями. Олена Пчілка, висловлюючи Івану Франкові співчуття щодо його хворобливого сина Петра, ніби між іншим додає: може, смерть була б для Лесі кращою долею, ніж теперішнє життя? Далі мати шкодує, що не може, як холодні спартанці, обривати життя «недолугій дитині». І це не садизм чи нечутливість Пчілки, аж ніяк.

Ставлення до дитячого життя як чогось безмірно цінного, за що слід боротися, яким важким не був би недуг — порівняно нова ідея. До XX століття, а деінде й пізніше, навіть в аристократичних родинах виживали найсильніші або просто ті, кому пощастить. 

Так у самої Ольги Косач було шестеро дітей, і після других пологів, що принесли світові маленьку Ларису, мати відновлювалася дуже важко. Мала анемію, їздила лікуватися за кордон, можливо, була й післяпологова депресія, якої тоді, звісно, ніхто не діагностував.

Традиція розставляти на поличці над каміном портрети немовлят та підлітків, яким «пощастило менше», — поширена практика того часу. То незвичнішим для батьків виглядає Лесина офіра, коли юна, але вже хвора дівчина їде в Мінськ доглядати коханого Сергія Мержинського, який помирає від відкритої форми туберкульозу. Життя як найвища цінність, гідна смерть, добровільна жертва, на яку йдуть Лесині герої, — мотиви багатьох її драм, зокрема за ранньохристиянськими сюжетами.

Лікарське око споглядало Лесю від десяти років, — початку хвороби. Холодне ставлення спеціалістів, для яких дівчина лишалася тільки об’єктом маніпуляції, вражало її як в українських, так і в закордонних клініках. 

Життя під чиїмось наглядом, мало не паноптикумі — вимушений стан мисткині. Скидається на постмодерний досвід: всюди камери, але часом про це забуваєш. Цікаво, якою мірою Лесин потяг до мандрів пов’язаний із бажанням втекти з-під постійного лікарського і родинного нагляду? 

Хвороба, безумовно, впливає на творчі пошуки модерністки. Так приїхавши до Відня на операцію і діставши щопту свободи, письменниця не лише стає зрілішою, незалежнішою, а й вирішує відійти від лірики.

Вона працює над оповіданням «Жаль», близьким до німецької новели, а ще обмірковує задум своєї першої драми про божевілля, істерію та спадковість — так народиться «Блакитна троянда».

Гундорова часто зупиняється і дає читачеві шанс роззирнутися, вивчити обставини дії. Один із таких повторюваних локусів — санаторій. Ось Леся проходить процедуру випалювання, коагуляції суглоба. А тут нудиться в курортному оточенні, де навколо лише «віяла, зонтики, содова вода».

Мисткиня постійно намагається перетворити свої тимчасові прихистки на робочий кабінет, зручне місце для творчості. Так писання стає ще однією формою терапії й водночас комунікації із ширшими читацькими колами. Пишучи, Леся завжди думає про рецепцію, дивується, що з текстів не видно, як важко давалися рядки. Просте, майже рослинне життя курорту контрастує з інтенсивністю творення. І творення тут — процес не лише ментальний, а й тілесний, що триває «з гарячкою в крові».

Життю Лесі Українки напрочуд пасує прикметник «санаторійне». «Курорт — особливий соціокультурний локус, де життя набуває іншого темпу», — зазначає Гундорова. І справді: курорт перетворює спрямований, лінійний час на циклічний. Пацієнти кружляють навколо тих самих точок на карті: Ялта, Рів’єра в Сан-Ремо, єгипетський Гелуан, швейцарський Давос — трапляються знову й знову, і часто це зустрічі вимушені.

Санаторій застигає в безчассі, летаргійному напівсні, де після процедур неквапно прогулюються, а потім ліниво очікують вечірніх розваг. Іноді Лесі Українці вдається вирватися за межі курорту на кілька днів, однак вона приречена на постійне повернення до своїх «липких кайданів». 

Гундорова аналізує вплив санаторію як простору гетеротопії відхилення (місця, де збираються люди, чий стан чи поведінка вибивається зі звичного) на атмосферу епохи. Для Лесі Українки важливим стає також розмаїття досвідів, принесених на курорт іззовні. Ймовірно, відкритість її поетики пов’язана не лише з географічним розмаїттям подорожей, а й з людськими контактами на курортах.

Санаторій, за словами самої модерністки, — це «вавилонська вежа в мініатюрі». За одним столом звучать різні мови, обговорюють різні релігії та політичні течії. Протилежні погляди стають приводом для дискусії, але не відкритого конфлікту. Безпосереднє знайомство з чужим світоглядом робить курортників відкритішими, навіть толерантнішими до іншої ідентичності. 

Щоденна практика, що об’єднує вавилонську вежу, — це, звісно, читання. На курорті всі гортають Золя, газету Figaro та мелодрами, зокрема про курортну любов. Та в усьому цьому відчувається механічність: за звичкою, купують черговий французький роман, ідуть попити води і споглядають море. Антонімічною до цього є дія «послухати, як в мушлі шумить “душа океану”» з Лесиного «Сліпця».

Тобто побачити більше, глибше, зануритися у процес споглядання. Пацієнти санаторіїв відсторонені від усього, що вони роблять, — і така оптика, звісно впливає на Лесину творчість. Тамара Гундорова називає цю відстороненість «символізацією “іншого місця”», — ідеться про відривання від рідного, але водночас прив’язування до нього, перебування в топосі позазнаходження. 

Курорт — це місце мрій і планів, де пацієнти не так живуть, як уявляють майбутнє життя після того, як вийдуть з-за лаштунків на сцену, тобто остаточно вилікуються. Дами обговорюють поїздки в Париж, родину, пошиття модних суконь до наступного сезону. Та санаторій має всі трагічні ознаки лімба: трохи знуджені люди сновидно тиняються алеями або вздовж пляжів, чекаючи, коли ж бодай щось відбудеться.

Курорт — це місце, де, як зазначає Гундорова, «хвора, наркотизована лінню й спекою юрба грає свої ролі». Справді, на всіх курортниках лежить «стигма хвороби», яку тонко вловлює Леся Українка. Вони не так є моделлю суспільства, як імітують звичні практики. Ось чому дами в парку прогулюються у вишуканих сукнях і діамантах: це спроба через одяг повернути собі контроль над ситуацією, заперечити обставини. Але поки це нікому так і не вдалося. 

Виснажливе лікування робить Лесю Українку «типовим неврастеніком fin de siècle». Невроз, істерія, інвалід — теми, що часто зринають у її лексиконі та й творчості. Елегантна молода жінка «з розшарпаними нервами», що вживає бром, боїться залежності від морфію і є для лікарів «інтересним об’єктом» — чи такою ми бачили Лесю Українку? Скажімо, це точно не перше поле асоціацій.

Але знаючи його, краще розумієш «Блакитну троянду» — драму модерної культури, якій у «Книгах Сивілли» приділено чимало місця, поруч із «Одержимою», «Кассандрою» і «Лісовою піснею».

З містами Леся Українка теж знайомиться здебільшого завдяки лікуванню або любовним пригодам: Київ, Відень, Берлін, Мінськ, Гелуан — і це хіба початок списку. Це інша урбаністична топографія, продиктована дуже особистим переживанням історії, як-от у Каїрському єгипетському музеї. Спрагла життя жінка намагається долучитися до звичних міських практик: зустрічатися з друзями, ходити в театри та кав’ярні.

Та невдовзі майже кожне місто стає для неї надто блискучим і активним: те, що гіпнозувало Степана Радченка, Лесю радше дратує. І тут маємо цікавий парадокс: авторка воліє бачити навколо себе однодумців, але водночас потребує дуже багато персонального простору, аби почуватися щасливою. Власної кімнати, куди приходили б численні листи і часом приїжджали б добрі друзі, але не настільки надовго, щоб перешкоджати творчості. 

Що ж до простору екзотичного, східного, тут Лесі Українці таки вдається уникати суто орієнталістського погляду, що привласнює, перетворює незнайомий ландшафт на артефакт. Статус чужинки, постійне перебування поза домом сформували більш етичне бачення далеких країв, ніж у Лесиних сучасників: не як об’єкту споглядання, джерела чуттєвої або візуальної насолоди, а як простору не менш значущого за власний; не дикого чи варварського, а такого, з яким можна вступити у тривалий діалог. 

Лесиними зв’язками з родиною, друзями та коханими не слід нехтувати, але тривали вони здебільшого в листах: «Живу головно сонцем, морем, та ще листами». Лист — дуже особливий тип медіа, завжди відкладене, запізніле повідомлення, що описує світ, якого насправді вже немає.  Саме такий світ постає в Лесиних посланнях: швидкі спалахи, що фіксують плинність моменту і є вже артефактом історії, хай і нещодавньої.

Відчуття минулого як чогось близького, що можна охопити, наблизити, побачивши в давніх сюжетах напрочуд ясні паралелі із сучасністю — одна з тем останнього підрозділу, де подано аналіз окремих творів. І, звісно, це часто історія саме жіночого роду, крізь жіночу перспективу. Гендерний аналіз — очевидно вдалий інструмент, коли йдеться про Лесю.

Чимало уваги Тамара Гундорова приділяє світлинам і самопрезентації героїв на них. Якщо в дитинстві Леся Українка явно відіграє на фото запропоновані їй ролі, то вже як молода жінка вона ретельно продумує, якою хоче постати перед об’єктивом. Так на лівій руці зі шрамами від операції вона завжди носить рукавичку без пальців.

Це не так спроба приховати щось негарне, як бажання самій визначати власний вигляд, вирішувати, що показувати світові, а що лишити інтимно особистим. Самопрезентація стає важливою для мисткині вже в ранній юності, адже це також спосіб емансипуватися, звільнитися з-під опіки чужого погляду, промовляти символами до втаємничених.

Поруч із Лесею на фотографіях постають її подруги та кохані: нестерпно красивий, майже доріангреївський Сергій Мержинський, темноока горда Ольга Кобилянська, рішуча й сильна Ольга Косач, первісток родини Михайло Косач. Зафіксована мить, вхоплений шматочок простору — те, якими вони самі себе бачили або бажали постати перед нащадками.

Любовні історії Лесі Українки — окрема цікава тема для розмови. Звісно, курорт — ідеальний простір для того, аби закохуватися. По-перше, там чимало молодих чоловіків із різних куточків світу. По-друге, у санаторіях просто нудно, тож флірт — популярна розвага.

Крім того, легка курортна меланхолійність, лінивість, неквапливість створюють дуже особливу атмосферу. Цікаво й те, якого чоловіка поруч із собою бачить наша головна модерністка.

Гундорова цитує Лесиного листа до Лідії Драгоманової-Шишманової, у якому письменниця зізнається: «Може колись, як вийду заміж, то мій чоловік буде секретарствовать у мене». Знову маємо перевертання гендерно стереотипного «жінка надихає чоловіка на творення, обслуговує і виконує чорнову роботу» — тут все навпаки: чоловік має допомагати свідомій своєї ролі драматургині. 

Лариса Косач ніколи не бачила себе на другому плані. Навіть пропонуючи послугу хворому дядькові, вона питає, чи не може перекласти або написати для нього тексти, хоча знає, що Драгоманов більше цінує просвітницьку роботу, оспіване романтиками каганцювання. Та для письменниці на першому плані лишається самоцінність штуки.

Митці XIX‒XX століття, хворі на сухоти, — насправді дуже цікаве віртуальне товариство. Майже повсякчас відокремлені від спільноти, залежні від сонця і кліматичних курортів. Ті, що живуть здебільшого в листах. Уважні, тривожні, знервовані, дуже чутливі особистості. Вони легко закохуються, і ними легко захопитися. Це справедливо щодо Камю, Кафки і, звісно, Лесі Українки. 

Історія її хвороби, аналіз політичних поглядів, занурення в любовні пригоди — усе це формує пазл, на якому проступає вже знайомий нам обрис.

Так, Леся остаточно невловна, як і всі генії. Однак Тамарі Гундоровій таки вдалося означити ті менш помітні риси Лесиного портрета, які визначають її ідентичність.

Автор Богдана Романцова

Джерело: tyktor.media

«Світло слова перемагає»

І все ж таки спочатку було Слово. Навіть зараз, коли наші міста й села накриває чорний дим від рашистських ракет і снарядів, українське слово, незламний дух нації надихають наших воїнів на перемогу, приносять їм розраду й надію. Тому й набуває особливого значення діяльність бастіонів нашої культури. Серед них – Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка.

Минулого року, напередодні рашистської навали, побачила світ книга «Остап Вишня. Невеселе життя», видана видавництвом «Фоліо» в рамках «великого наукового проєкту». Це, по суті, енциклопедія життя й творчого шляху великого гумориста й українського патріота Остапа Вишні. Вона включає в себе документальну біохроніку, твори письменника, його листування, спогади і свідчення сучасників та друзів. Автор-упорядник текстів та вступної статті, відомий літературознавець і архівіст Сергій Гальченко ще у 1989 році обстежив архіви Ухтпечлагу і зібрав матеріали, які вперше друкуються в повному обсязі. Варто уявити, як у ті радянські часи довелось здобувати досліднику ці неперехідні свідчення епохи. Тридцять років знадобилося Сергію Гальченку, щоб ця «невесела енциклопедія» побачила світ. У книзі в хронологічній послідовності подаються записи із табірного щоденника Остапа Вишні та його листи з таборів. Це своєрідні шедеври українського «чорного гумору», який пізніше ми знаходимо у стильовому малюнку визначних європейських письменників, перш за все спадає на думку творчість Курта Воннегута.

Знаю, як Сергій Гальченко наїздив до Харкова, зокрема до Літературного музею, у пошуках документів і артефактів, пов’язаних з життям і творчістю Остапа Вишні. Ми з Анатолієм Перервою були свідками його невтомних пошуків. До речі, зовсім недавно побачив світ «Фронтовий Кобзар» з ілюстраціями харківського художника Сергія Пущенка, який героїчно загинув навесні під Васильковом як боєць тероборони. А впорядкував цей «Кобзар» відомий харківський літературознавець і критик Валерій Дяченко, він теж покинув цей світ через важку хворобу. Йому багато й плідно допомагав саме Сергій Гальченко, оскільки його літературознавча практика мала неоціненне значення.

Цей плідний стиль літературознавчого дослідження Сергій Гальченко повною мірою продемонстрував у створенні книги про життя й творчість Остапа Вишні. У своїй передмові до книги літературознавець наводить дуже цікавий і промовистий епізод із табірної епопеї Остапа Вишні, коли він створював «табірний літопис» «5 лет борьбы за недра тайги и тундры». Ось витяг з цього табірного рукопису: «Хлюпала собі вода і сама того в своїй солоній гіркоті не знала, що скоро візьмуть її більшовики «в роботу», змусять її служити звільненому від рабських капіталістичних ланцюгів людству, і прославлена вона, гірко-солона, буде в просторах і часах, прославляючи в свою чергу і радянську наукову думку, і казкові успіхи соціалістичного будівництва країни Рад.

Дослідження показало високу радіоактивність води, причому радію у ній виявилось значно більше, ніж у всіх відомих до цього часу в всьому світі радіоактивних водах».

Чи не вчуваються у цих рядках, до яких, без сумніву, був причетний Остап Вишня, нищівна гумористично-гротескова інтонація «Бойні №5» Курта Воннегута чи утопічних ескапад Оруелла? Ця антитеза про «хлюпаючу радянську воду», яка потім виявляється смертельно радіоактивною, просто приголомшує. Навіть у тих нелюдських умовах українська душа народного гумориста сміялась крізь гоголівські сльози.

Сергій Гальченко згадує також про жертовний подвиг дружини письменника Варвари Олексіївни Губенко-Маслюченко. Наприкінці 1935 року вона продала рояль та інші речі, щоб вирушити до чоловіка на далеку Північ, і в серпні сім’я об’єдналась за колючим дротом у селищі Кедровий Шар над Печорою. Це були люблячі серця, відкриті людям. Про дружбу з Остапом Вишнею, про творче побратимство поділився у своїх спогадах, які наводить у книзі про Остапа Вишню Сергій Гальченко, український актор із «сузір’я Курбаса» Йосип Гірняк: «Що таке дружба? Які ж обов’язки накладає справжнє побратимство? Це ж не формальне, ні до чого не зобов’язуюче відношення між людьми, які силою обставин або за взаємним тяготінням співживуть, співтворять і спільно несуть тягар тяжкого ярма. Це глибока, кров’ю облита любов людини до людини. Проте, дружба у двадцятому столітті, в добі тоталітарного насильства і безправ’я, дружба під пануванням російського більшовизму приречена на нелюдське випробування».

На жаль, вже у двадцять першому столітті ми теж приречені на такі випробування і причина їх – все той же російський більшовизм, який нині нап’яв на себе машкару «руского міра». Але живе слово Остапа Вишні, його життєвий і творчий шлях, так вдало огранений Сергієм Гальченком, дає нам надію на перемогу світла Слова.

І в цьому плідно допомагає відоме в Україні видавництво «Фоліо», яке, окрім книги про Остапа Вишню, видало ще дві книги невтомного дослідника Сергія Гальченка: «Павло Тичина. За всіх скажу, за всіх переболію…» та синтетичне дослідження про життя й творчість Григорія Косинки «Григорій Косинка. Повна збірка творів, документи і спогади». Ці книги Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України і видавництва «Фоліо» ‑вагомий внесок у підмурівок нашої духовності.

Автор: Леонід Тома

Джерело: Українська літературна газета

РЕЦЕНЗІЯ

на мистецтвознавчу книгу:

Нетлінні. Українські державні символи у народній вишивці та ткацтві / Л.О.Воронюк, В.В.Щибря. Київ: «Р. К. Майстер-принт». 2023.

360 с.:іл.

У часи екзистенційних випробувань й звитяжної боротьби українського народу проти російської агресії, за незалежність України-держави та за національну ідентичність поява етнографічного видання зі збіркою унікальних зразків народного мистецтва, що репрезентують самобутній культурний профіль України і візуалізують національне самоусвідомлення через інсталяцію державницької символіки та атрибутики у вироби ткацтва та одягу, у вишивку рушників тощо, стала помітним явищем вітчизняного мистецтвознавства та інформаційного опору ворожій пропаганді.

Нині україністична тематика та вітчизняні мистецькі видання, як ніколи набули поважного суспільного звучання і стали джерелом самопізнання та державницької ідентифікації, предметом публічних дискурсів і широкої громадської уваги. Переконливим свідченням цього є моніторинг інформаційних ресурсів, який показує пріоритетність україністичної історичної та етнографічної тематики у суспільно-пізнавальній та інформаційній сферах. Відтак, представлений у рецензованому виданні «Нетлінні. Українські державні символи у народній вишивці та ткацтві» різнотематичний, характерний національно-символічним змістом, ілюстративний матеріал якраз і відповідає на виклики часів воєнного лихоліття, слугує виконанню поважного культурно-виховного завдання загальнонаціонального засягу ‑ атрибутивної презентації і популяризації ідеї державно-політичної суб’єктності України.

Тому-то книга «Нетлінні» є без перебільшення одним із суспільнозначущих і оригінальних поповнень кейсу візуальних стверджень національної самобутності вітчизняної культури і національної зрілості української людності.

Особливостей рецензованій праці додає, на відміну від численної низки видань присвячених академічному викладу історії вишивки та ткацтва, регіональної специфіки цих ремесел, їх стильових та видових характеристик, інкорпорованості технік вишивки у вироби побутової культури (Т.Кара- Васильєва, Г.Стельмащук, Л.Пономар, Р.Захарчук-Чугай, М.Олійник, Л.Іваневич та ін.), чи не вперше здійснене форматне висвітлення сучасних державницько-громадянських практик використання у якості вишитої орнаментики політичних атрибутів, символів та національно-маркованих текстів: тризуба як герба Української Народної Республіки (УНР) та зображення лева як герба Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР); синьо-жовтого прапора та комбінацій жовто-блакитних кольорів; рядків з державного гімну тощо.

До праці також залучено матеріал, пов’язаний з козацькою тематикою, який доповнює національно-ідентифікаційний потенціал видання. Вдалою знахідкою укладачів альбому стали віднайдені ними артефакти, які візуалізують засобом технік народної вишивки національно-значущі тексти: рядки з поезії Тараса Григоровича Шевченка, цитування духовного гімну України Олександра Кониського («Молитва за Україну»), релігійні слогани та вітальні гасла захисників незалежності нашої країни, заборонені у радянський період, а також широко відомі фольклоризовані тексти, різноманітні їх контамінації.

Зібраний матеріал охоплює предмети побуту та святкових практик, а також обрядові реліквії. Видається логічним і вдалим застосоване в альбомі структурування зібраного матеріалу й виокремлення восьми тематичних блоків: вишита сорочка (59 позицій); нагрудний одяг (4 позиції); поясний одяг (6 позицій); килим (2 позиції); рушник (60 позицій); інші інтер'єрні та церковні речі (23 позиції). Залучення до канви роботи ілюстративних матеріалів ‑ автентичних світлин, листівок, прикрас, керамічних виробів, писанок та копій фрагменту архівної справи з відповідним описом цих речей тощо ‑ додає повноти висвітленню проблеми. Привертають увагу застосовані упорядниками техніки і прийоми презентації мистецтва оздоблення вишивкою предметів культури повсякдення.

Окрім пізнавального та естетичного значення, альбом також становить інтерес і з практично-методичного погляду: йдеться, зокрема, про професійно розроблені та пропоновані користувачу схеми вишивання для багатьох зразків. Значущість цього видання полягає ще й в тому, що оприлюднено раніше невідомі для широкого загалу та наукової спільноти пам’ятки з 10 музейних осередків та 31 приватної колекції. Хоча хронологічні межі представленого матеріалу охоплюють час від кінця XIX ст. (с.48-49) до початку XXI ст. (с.130-131), проте переважна більшість предметів презентує реалії 1920-1940-х рр.

Цікава й сама історія започаткування й реалізації проекту: за свідченням ініціаторки й упорядниці видання (однієї із засновниць Всесвітнього дня вишивки) Лесі Воронюк, укладанню альбому передувала тривала і ретельна пошукова робота. Експедиції були розпочаті у 2016 році, ще під час зйомок документального фільму «Спадок нації». Разом з Олександром Ткачуком вони зафіксували один з вишитих зразків з «державною символікою» (с.8). З того часу команда дослідників склала реєстр та паспортизувала понад 350 артефактів, до видання було відібрано близько двох сотень. Польові дослідження охопили Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську, Чернівецьку області, а також були залучені деякі предмети з Волинської, Полтавської та Рівненської областей, Люблінського воєводства (за сучасним державно-адміністративним поділом ‑ частина території Польщі); є також зразки вишивок з інших країн. До опрацювання цього огрому пам’яток був долучений випускник аспірантури ІМФЕ, кандидат історичних наук Володимир Щибря, який є співупорядником видання «Нетлінні».

З огляду на викладене є підстави констатувати, що поява мистецтвознавчого етнографічного альбому «Нетлінні» розкриває нові перспективи художньо-дослідницьких студій як у етнологічних, культурологічних, мистецтвознавчих, філологічних, так і філософських, історичних, релігієзнавчих царинах. Переконані, що осмислення та практичне використання фактажу альбому «Нетлінні» дасть позитивний поштовх не лише для новітніх наукових, але й для мистецьких проектів, орієнтованих як на просвітництво, так і на бізнес. Дубляж українського тексту англійською мовою також сприятиме розширенню географії його читачів, та водночас ‑ промоції національної культури та політичного українства у сучасному глобалізованому світі.

Ганна СКРИПНИК,

академік НАН України,

директорка Інституту мистецтвознавства

фольклористики та етнології

ім. М.Т.Рильського

Марина ОЛІЙНИК,

наукова співробітниця

Інституту мистецтвознавства

фольклористики та етнології

ім. М.Т.Рильського, кандидатка історичних наук

НЕЗГЛИБИМИЙ ПОЕТИЧНИЙ ВСЕСВІТ

Творчість Владислава Стольникова складно розташувати у «періодичній таблиці» стилів і шкіл; його поетичний всесвіт аж надто непередбачений та самобутній, а класична римована строфіка, витончена образність вишуканого слова, проникнення у буттєві нур ти є справді оригінальне і неповторне явище у сучасній літературі.

Українська поезія XXстоліття зі своєю розмаїтістю форм, тематичним осягненням, стилістичним та метафоричним розвоєм й досі лишається неопанованою цариною, мовити б, інтелектуального виміру нашого буття та перебуває у тенетах періодизацій, спрямованих її рухів, жанрових означень. Постмодерні тлумачення останніх десятиліть викалібровували поетичну традицію на догоду нововведеним технологіям, канонізуючи когорту поетів, творчість котрих ішла врозтіч з «народницькими», «патріархальними» тенденціями, що їх являли безсумнівні класики української літератури. Тож у цих когортах годі відшукати Степана Руданського з його геніальним перекладом «Іліади», а чи й Теодосія Осьмачку з його вражальним і, на перший погляд, «божевільним» вглибленням у таємності української мови.

Поетичний доробок Владислава Стольникова не дарує нам легких шляхів пізнання світу та самих себе; з кожним рядком та кожнісіньким словом його поезій доводиться долати лабіринти мовних, стилістичних побудов; та перейшовши такі випробування, осягаєш глибинність поетової думки, його «зазіхання» на невичерпні можливості мови.

Владислав Стольников сповідує космізм мови, про що, до речі, невтомно наголошує Павло Мовчан; адже мова не є такий собі спосіб спілкування; це космічна енергія, що нею обдаровується той чи інший етнос, народ. Не зайве було б звертатися до древніх писань, що звістують саме таку філософію дарованих людству мов. Людству ж належить плекати мови, збагачувати їх, або деградувати, коли мови зводяться до примітивних форм спілкування.

Поет не лише спостерігає і відтворює ‑чи йдеться про національно-континентальну проблематику, чи заглибленість у самопочування людини за межових ситуацій, а чи хижацьку агресіюпівнічного сусіда, ‑насамперед він мислить як також свідомий того, що національні поразки спричиняються не лише зазіханням чужоземних племен з їх імперською пихою, але й присутніми в національному організмі всілякими паразитами з їх пожадливістю до наживи, ненавистю до культури, людської гідності.

Читачеві, звиклому до поетичного співу, патріотичної риторики та «постмодерного» шалу римованих і неримованих, талановитих і сяк-так зліплених екзерсисів, ця поезія може видатися за якусь математичну магію ‑у сенсі орнаментики, семантики, образності, метафоричного буйства, суголосності незвичних для традиційної поетики слововживань, що своєю чергою та цілком природно тво­рять ієрархію думки і форми.

Автор наполягає на назвах до своїх поезій. І хоча власне назви не завжди є тлумачами кожної віршованої сповіді, однак якимись потаємними натяками пов’язуються з текстами, адже безіменні речі та буттєві стани (ймовірно гадає автор) знебарвлюють, нівелюють сенс людського існування, породжують знетямлення серед міфологічно затьмареної буденщини. Ієрархічний світогляд поета Владислава Стольникова і в цьому передбачає неухильну послідовність.

Є спокуса віднайти у цих поезіях якусь тематичну приналежність, адже автор не з примхи «дисциплінує» твори за розділами, а свої програмні, гадаємо, вірші ставить на початку кожного розділу, як от у розділі «Спасенна купина» ‑поезію «Молитва Господня ‑Отче наш!». До речі, цю поезію покладено на музику лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка композитором Ганною Гаврилець, і цей твір у виконанні народної артистки України Жанни Боднарук звучить як величний гімн Господній ласці, що обіймає суще буття. Та навіть коли поет «тематично» сповідається («Страсні часи полонять Україну», «До влади плине вискочень химерний», «Вдивляється згори небесна сотня»), його публіцистичний запал у спосіб ментальної мови бурунить глибинне підложжя загально-людського благання справедливості та гармонії.

Уповання Господньої ласки, ускладнена трансформація християнських символів, свят, обрядовості, підсилена символікою національного буття, є невід’ємною барвою цієї поезії («Господня блапівнічного сусіда, ‑насамперед він мислить як також свідомий того, що національні поразки спричиняються не лише зазіханням чужоземних племен з їх імперською пихою, але й присутніми в національному організмі всілякими паразитами з їх пожадливістю до наживи, ненавистю до культури, людської гідності.

Читачеві, звиклому до поетичного співу, патріотичної риторики та «постмодерного» шалу римованих і неримованих, талановитих і сяк-так зліплених екзерсисів, ця поезія може видатися за якусь математичну магію — у сенсі орнаментики, семантики, образності, метафоричного буйства, суголосності незвичних для традиційної поетики слововживань, що своєю чергою та цілком природно творять ієрархію думки і форми.

Автор наполягає на назвах до своїх поезій. І хоча власне назви не завжди є тлумачами кожної віршованої сповіді, однак якимись потаємними натяками пов’язуються з текстами, адже безіменні речі та буттєві стани (ймовірно гадає автор) знебарвлюють, нівелюють сенс людського існування, породжують знетямлення серед міфологічно затьмареної буденщини. Ієрархічний світогляд поета Владислава Стольникова і в цьому передбачає неухильну послідовність.

Є спокуса віднайти у цих поезіях якусь тематичну приналежність, адже автор не з примхи «дисциплінує» твори за розділами, а свої програмні, гадаємо, вірші ставить на початку кожного розділу, як от у розділі «Спасенна купина» ‑поезію «Молитва Господня ‑Отче наш!». До речі, цю поезію покладено на музику лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка композитором Ганною Гаврилець, і цей твір у виконанні народної артистки України Жанни Боднарук звучить як величний гімн Господній ласці, що обіймає суще буття. Та навіть коли поет «тематично» сповідається («Страсні часи полонять Україну», «До влади плине вискочень химерний», «Вдивляється згори небесна сотня»), його публіцистичний запал у спосіб ментальної мови бурунить глибинне підложжя загально-людського благання справедливості та гармонії.

Уповання Господньої ласки, ускладнена трансформація християнських символів, свят, обрядовості, підсилена символікою національного буття, є невід’ємною барвою цієї поезії («Господня благостиня», «Із дарчої трійці»), а вже триптих «Розчавлена зав’язь» прочитується як алегорія розп’яття, помножена на стражденне людське тривання і таврована вбивчими означеннями «каліка», «каліч». Тим більше, що поет не приховує і свого фізичного болю, спричиненого захворюванням церебрального паралічу: «Не боюся сказати, що в люди одвіку // йду, закутий в каліцтво безмежно лихе», бо митець свідомий того, що «найтяжчі з калік ‑це духовні каліки, // коли совість відтято, а серце глухе». Одначе і ледь розпачливі мотиви не чужі його серцю та слову, коли заходить мова про людську байдужість до чужого горя (вірш «Довіку глузуватимуть») чи не лише про втіху, але і про складність стосунків між чоловічою та жіночою статтю (вірш «На бузковій межі»).

Не буде перебільшенням сказати, що після Тараса Шевченка ніхто так спочутливо не озивався про людину і до людини, як це робить Владислав Стольников у своїй поезії. Та хоча і не йдеться про відверту сповідь традиції, наріжні Шевченкові ноти-уповання, пристрасність, навіть прокльони - у творчості автора простежуються дуже виразно («Господня любов і людське милосердя», «сльоза рожевіє, тече по страсному хресту»), а «Материнська святиня» перегукується із Шевченковим «На панщині пшеницю жала».

У передньому слові до книжки Владислава Стольникова «Вітри на сполох» Василь Герасим’юк означує автора як сина гармонії та сина мови, який іще «замолоду вподобав флейту ‑інструмент богині Євтерпи ‑богині поетів», отож «флейту благовісну». Понад триста поезій цієї книжки як могутньо явлена енергетична і словесно-мислена матерія зринають на вищу якість органного звучання, водночас підсиленого апокаліптичними візіями, що їх поет гамує своєю християнською позицією, жаданням Господньої ласки.

Діапазон суспільних балачок безжальний, а пекло і рай, згідно з Шевченковою філософією, не в потойбічні, а тут, на землі, посеред цього цивілізаційного і нецивілізованого тривання, де все більше запановують «очільники пекла», де людині випадає брести «в осоружному мареві жаху», тож лише енергетикою поетичної думки не зарадити, не порятувати цей світ, де вже «пливе у Славуту // незаймана ніччю // коса українки // у білій фаті». Однак Владислав Стольнников вбачає свою місію поета у відчайдушному і єдиносправедливому чині: «А спасенну свічу // я тримаю, мов сонячне берло, // бо у варварську рать // ним вдаряє всевладний Господь».

Повірмо Іванові Драчеві, який у передньому слові ще до першої книжки Владислава Стольникова «Серпанкова гармонія» закликає всіх, кого опановує «нестерпна хвилина відчаю», дослухатися «чистих і тихих, наче безшелесних» його віршів, бо вони сповнені «любов’ю до цього таємничого, загадкового світу, де найбільша таїна ‑любов».

Поет Божою ласкою, Владислав Стольников поєднує в собі і тонкого лірика, і першопрохідця у космічному безмірі рідної мови, і традиціоналіста та новатора поетичної творчості. Трибунний наголос та громадянська одвага ‑наріжні ноти його співецького хисту. Митець емоційно і вразливо переймається брутальною насиченістю тих царин, де нездари політики дориваються владних верховіть, а нездари літератори ошкірюються на людей талановитих, наділених Божою іскрою, ‑і від цього вже страждає не окрема людина, страждають нація, земля, культура.

Тож надто символічно звучить поетичне слово про те, що «замість Месії зі Сходу // іде маніяк владолюбний». Водночас:

Втім, несила сліпцю

воювати супроти народу,

що з ординських навал

воскресає у вирі часів.

Бо належно творцю

прибутного вкраїнського роду

люд зоріє крізь вал

потойбічних тиранових псів.

Та подолавши добу страждань, поет навчає нас мужності:

Відколи Усевишній призначає

Спасителю нести Голгофський хрест,

ми ідемо у втіхах і печалях

із хресним тягарем під Божий перст.

Цей тривожний здогад не є визнання приреченості та довічної покути в українській долі, бо ж визорюють «осяйні обереги», не щезає таїна любові до України, матері, вірної дружини Наталії, «писанки світань» ‑ донечки Марії. Бо Владислав Стольников не лише у ліричних віршах, але також у поезіях філософського та громадянського звучання є неповторним ліриком.

А вже любовна лірика є справжньою його стихією:

Отож летять серця на красний спалах

живого приворотного вогню,

що пригортає в чарівних дзеркалах

два тіла як одним одну рідню.

Директор Інституту літератури, академік Національної академії наук України Микола Жулинський у передньому слові до книжки Владислава Стольникова «Полудневий триптих» пише: «Кожен ліричний рядок наснажений глибоким почуттям і щирим пориванням звершити гімн любові в оригінальній довершеній системі образів. Поет надзвичайно відповідально ставиться до слова, багато уваги приділяє пошуку особливого образного «ключа», завдяки якому прагне заявити про себе світові своєю оригінальною поетичною мовою».

В усіх життєвих вирах поет не нарікає ‑він стверджує своїм неопалимим словом, вірою у «прибутне щастя» та «зоряне знамення на землі».

Тож без перебільшення можна сказати, що книжкою «Розвій безсмертя», як і попередніми книжками Владислава Стольникова, українська поезія збагатилася на справдешній епос національного буття.

В’ЯЧЕСЛАВ МЕДВІДЬ,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

У Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка

Лист підтримки фотодокументалістки Олени Гром

Громадська організація «Фотоархів війни в Україні» (Ukrainian Warchive) звертається до Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка з проханням розглянути кандидатуру фотохудожниці Олени Гром на отримання нагороди.

Олена є активною учасницею нашого архіву. Тільки в рамках діяльності нашої організації за 2023 рік ми мали можливість виставити її проекти про наслідки російської окупації Київської області у галереї Rikstolvan (персональна виставка) та у міській ратуші Radhuset Ulricehamn (групова виставка) у Швеції. Її роботи завжди викликають сильну емоційну реакцію у глядачів. Художні прийоми, які використовує авторка, доповнюють документальність її фотографій та допомагають залучити гладяча до української реальності війни.

Олена останні 7 років працює виключно з темою війни та травми. До цієї теми вона звернулася після того як вона з родиною мусили покинути рідний Донецьк у статусі внутрішньо переміщених осіб. Повномасштабна війна застала її у Бучі, де оселилася її родина.

Олена Гром працює на стику соціального репортажу та концептуальної фотографії. Свою «місію» вона бачить у висвітленні життя цивільних людей, які опинилися у зоні військових дій. Своїми фотографіями Олена Гром намагається донести до світової громадськості складність військових буднів, трагедію війни та віру у людяність.

Фотографії Олени були оцінені на конкурсах сучасного мистецтва та багатьох міжнародних фотоконкурсах. Фотопроект «Мистецтво жити у критичних зонах» був оцінений на міжнародних конкурсах і виставлявся у США, країнах Європи та Японії.

Цю серію Олена створила у Бучі, одразу після повернення до рідного міста. Вона фотографувала людей, які пережили російську окупацію. Однак цей проект не про жертв, а про Героїв. «Мистецтво жити у критичних зонах» ‑ про людську гідність, про силу повертатися до зруйнованих міст та брати участь у їх відбудові, про волю до життя й віру в майбутнє.

Фотографії Олені мають високу художню, культурну та історичну цінність, та формують сучасну Українську фотографію та візуальне мистецтво. Роботи Олени Гром безперечно заслуговують на визнання Комітетом з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

З повагою,

Еміне Зіятдінова,

куратор та спів засновниця Ukrainian Warchive

25 жовтня 2023

У Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка

Лист підтримки фотодокументалістки Олени Гром

Я, Наталія Ворожбит — українська письменниця, драматург, режисер та сценарист, хочу підтримати надання Національної Шевченківської премії Олени Гром. Ми знайомі особисто. Олена є активною учасницею нашого суспільства.

Понад 7 років Олена працює виключно з темою війни та травмою. Олена працює у військовій та деокупованої зонах, її фотографії ‑ це естетична та смислова зупинка часу та літопис України.

Своїми фотографіями Олена Гром намагається донести до світової спільноти складність військових буднів, трагедію війни та віру у людяність. Фотопроекти Гром не просто зображення та документація подій, а зміст та життя.

Художні прийоми, які використовує авторка, доповнюють документальність її фотографій та допомагають залучити гладяча до української реальності війни.

Фото Олени ‑ справжні та важливі події у художньому та культурному житті України. Вони мають високу художню та історичну цінність, формують сучасну Українську фотографію.

Роботи Олени Гром безперечно заслуговують на визнання Комітетом з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

З повагою,

Наталія Ворожбит

українська письменниця, драматург, режисер та сценарист,

лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2022 року

27 жовтня 2023

DANSE MACABRE ОЛЕСЯ УЛЬЯНЕНКА: НОВА ВІЗІЯ

Олесь Ульяненко — неординарна постать в українському літературному процесі зламу останніх століть. Навколо його імені неодноразово ламали списи критики та літературознавці ще за життя автора. Доробок лавреата Малої Шевченківської премії 1997 р. здобув чимало прихильників, але водночас згуртував опонентів; поляризація реципієнтів досягла кульмінації після звинувачення автора в порнографії. Подібні інциденти періодично спалахують упродовж усієї історії культури, і завжди у таких випадках багато важить погляд із відстані часу. Говорячи про Олеся Ульяненка, варто врахувати і відчуження читацької авдиторїї, шокованої його тематикою та стилем. Напевно, письменнику не так шкодить одіозна репутація, як маргіналізація, мовчання, забуття. За десять років, що минули від смерті Олеся Ульяненка, така тенденція почала вимальовуватися. Попри те, що за цей час було опубліковано п’ять книг письменника, реакція на них утрачає колишній нерв, а досліджень про його доробок виявилося значно менше, ніж обіцяли резонансні обговорення текстів за життя автора.

Кожному письменнику має пощастити на професійного читача, відданого дослідника, реципієнта і транслятора ідей, які поступово стають усталеним маркуванням у суспільній думці. Як на мене, місію неупередженого потрактування творчості Олеся Ульяненка нині взяв на себе Фелікс Штейнбук. Спочатку з-під його пера виходили одна за одною статті, потім побачив світ збірник критичних есеїв-мініатюр «Інкубація «Яєць динозавра»» (2019), відзначений двома преміями: в галузі літературної критики імені О.І.Білецького та Полтавської обласної ради імені Панаса Мирного. Цілком зрілу дослідницьку концепцію запропоновано у новій монографії Ф.Штейнбука «Під «Знаком Саваофа», або «Там, де...»Ульяненко» (2020), що номінована на міжнародну Літературно-мистецьку премію імені П.Куліша 2021 р.

Утім концептуалізувати художній світ одного з найсуперечливіших письменників минулих десятиліть — завдання складне, якщо несказати зухвале. Строкаті образи його художнього світу прирікають на уразливість узагальнень, що циркулюють нині або виникнуть із плином часу. Своє бачення феномену письменника Ф.Штейнбук спробував сформулювати в одному зі своїх інтерв’ю: «Я вже два роки живу його текстами. Деякі твори вивчив ледь не напам’ять. Якщо відповідати побіжно, то це книжки про смерть. Але оскільки мені вдалося побачити дещо більше, як мені здається, то відповідь така: це книжки про смерть, які хочуть розповісти про любов». Монографія пропонує вдумливий погляд на доробок Олеся Ульяненка, цінності якому додає уникання «заокруглення», ретушування, що, на жаль, притаманно не лише журналістським коментарям, але й науковим студіям.

Очевидно, саме незгода з висновками, що мають місце в попередніх спробах оцінити творчий стиль Олеся Ульяненка, зумовила амбіційні наміри дослідника переакцентувати погляди, що поступово почали знаходити суголосне збалансування, принаймні в середовищі прихильників незаперечного таланту письменника. Є підстави бачити у книзі Ф.Штейнбука зразок метадослідження, з характерним для нього аналізом студій та оцінкою методологічної ефективності й доцільності. Такий підхід закономірний, оскільки автор позиціонує себе насамперед теоретиком, тому література для нього не лише світ текстів, а загадковий феномен функціонування систем та їх взаємозв’язок. Особливо пріоритетними для дослідника стали праці О.Пуніної, Н.Зборовської, Н.Тендітної, О.Солов’я, Є.Барана. Прикметно, що Ф. Штейнбук вибудовує свою концепцію відштовхуючись від уже висловленого, проте аж ніяк не вдаючись до комбінації існуючих у контексті студій творчості Олеся Ульяненка позицій та висновків, що і є первісним завданням метадослідження. Автор монографії демонструє гостроту полемічності, він повсякчас максимально прискіпливий до тверджень літературознавців, і його цілеспрямована редукція досягає мети. Суть дискусійної тактики Ф.Штейнбука видається простою: позбавити теоретизування опонентів позаестетичних котурнів, якими нерідко зловживають вітчизняні літературознавці. Іноді дослідник це робить доволі жорстко, відтак хочеться стати на захист критикованих (ймовірно, спрацьовує тендерна солідарність, позаяк серед останніх переважають жінки), подумки вишикувати свої контраргументи супроти монополізації права на істину, яка так чи інакше оприявнюється у будь-якому серйозному дослідженні з гуманітаристики, що, на відміну від точних наук, не оперує безальтернативними формулами. Проте вважаю цілком виправданим висхідний принцип Штейнбука-науковця, без якого не могла б скластися його система поглядів на самобутність художнього світу Олеся Ульяненка: доробок письменника «літературний, а отже, не суспільно-проповідницький чи морально-етичний, а художній і бодай естетичний». Неправомірним, на думку дослідника, є тенденційне приписування автору релігійних, національно-патріотичних або ж тендерних інтенцій. Оптимальним методом для осягання письма Олеся Ульяненка Ф.Штейнбук уважає тілесно-міметичний, продуктивність якого він уже понад десятиліття репрезентує у науці про літературу своїми численними студіями. Тіло для дослідника виступає ключем до істини, оскільки воно завжди промовисте, майже позбавлене лукавства, але водночас мотиви тіла, як і духу, втаємничені, їх пізнання також потребує скальпеля інтелекту, і насамперед здатності бути «чесним з собою». Тілесність вже давно стала об’єктом філософсько-антропологічних вимірів літератури, а за останні десятиліття інтерес до неї лише зростає, і Ф.Штейнбук охоче занурює читача в окремі теорії, апелюючи до авторитетних і менш відомих імен дослідників. Творчість Олеся Ульяненка постає в його праці своєрідною філософією тілесності, точніше ‑філософським кодом авторського неоміфу. Слід зауважити, що попри послідовне закидання іншим літературознавцям пафосоманії, дослідник дуже близькийдо дещо нарочитої апологетики метафізичних констант у своїх рефлексіях. Однак загалом йому вдається зберегти строгість наукового методу, чистоту логіки, уникнувши марного словоблуддя, у пастку якого потрапляє кожний, хто дозволяє собі надмірну піднесеність у наукових констатаціях.

(публікується в скороченій редакції)

Автор: Світлана КОЧЕРГА

Джерело: «Слово і Час»

Передмова

У нашій літературі небагато знайдеться письменників настільки тематично урізноманітнених, як Микола Павленко.

Перу заслуженого працівника культури України, лауреата Міжнародних літературно-мистецьких премій ім.Григорія Сковороди та ім. Володимира Винниченка, дипломанта конкурсу Літературно-наукового фонду ім.Воляників Швабінських і володаря медалей «Григорій Сковорода» й «Іван Франко» Національної академії педагогічних наук України належить чотирнадцять прозових книг, і всі вони неординарні за своїм світосприйняттям, несхожі між собою та неочікувані для читача.

Візьмемо до прикладу історико-пригодницьку кіноповість «Холодноярські тризуби, або пригоди Якоба Штофке в Україні», написану на реальних подіях, що відбувалися в холодноярських краях Черкащини — і поряд з нею «Струмуюче крізь нас Життя безмежне, або Право на безсмертя», науково-фантастичну оповідь, насичену повчальними фактами та несподіваними гіпотезами щодо вічних питань безсмертя й людської обдарованості. Й багато інших творів, які охоплюють, чи не всі сфери духовного життя людини. Та попри такі розмаїття творчих уподобань і тематичну по­ліфонічність, Микола Павленко кожного разу залишається надзвичайно оригінальним письменником, який художньо переосмислив і зумів поєднати здавалося б і зовсім не поєднуване: правдиву, гірку українську історію і веселі захопливі пригоди своїх героїв, фантастику і життєву правду, фактаж і надприродне, достовірність і найвищу людську мрію («Біблія Розуму, або як стати щасливим»). Ось чомуУ нашій літературі небагато знайдеться письменників настільки тематично урізноманітнених, як Микола Павленко.

Перу заслуженого працівника культури України, лауреата Міжнародних літературно-мистецьких премій ім. Григорія Сковороди та ім. Володимира Винниченка, дипломанта конкурсу Літературно-наукового фонду ім.Воляників Швабінських і володаря медалей «Григорій Сковорода» й «Іван Франко» Національної академії педагогічних наук України належить чотирнадцять прозових книг, і всі вони неординарні за своїм світосприйняттям, несхожі між собою та неочікувані для читача.

Візьмемо до прикладу історико-пригодницьку кіноповість «Холодноярські тризуби, або пригоди Якоба Штофке в Україні», написану на реальних подіях, що відбувалися в холодноярських краях Черкащини — і поряд з нею «Струмуюче крізь нас Життя безмежне, або Право на безсмертя», науково-фантастичну оповідь, насичену повчальними фактами та несподіваними гіпотезами щодо вічних питань безсмертя й людської обдарованості. Й багато інших творів, які охоплюють, чи не всі сфери духовного життя людини. Та попри такі розмаїття творчих уподобань і тематичну поліфонічність, Микола Павленко кожного разу залишається надзвичайно оригінальним письменником, який художньо переосмислив і зумів поєднати здавалося б і зовсім не поєднуване: правдиву, гірку українську історію і веселі захопливі пригоди своїх героїв, фантастику і життєву правду, фактаж і надприродне, достовірність і найвищу людську мрію («Біблія Розуму, або як стати щасливим»). Ось чому ми говоримо, що за рівнем своєї художньої зацікавленості Микола Павленко стоїть в одному ряду з кращими сучасними письменниками.

Книжка, яку тримаєте в руках — це продовження у часі подій, закорінених у роки Української національної революції 1917-1921 років. Водночас історико-пригодницький роман «Кривавий герць на скрижалях історії» переносить читача в наш сьогоднішній 21-й вік, коли перед Україною знову постав той самий давно знайомий ворог з кремлів­ської кривавої камарильї. Переконаний, що цей актуальний і сьогодні, талановито написаний твір, не залишить байдужим жодного читача.

Віктор Терен,

поет, прозаїк,

громадсько-політичний діяч

Едуард ОВЧАРЕНКО

Лавреат літературно-мистецьких премій імені Івана Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара, письменник Вадим Пепа презентував у Національному музеєві літератури України свою нову книжку «Володар Грому».

В анотації до видання вказано, що Михайло Грушевський без тіні сумніву стверджував: анти – предки українського народу. Візантійський історик і письменник Прокопій Кесарійський у VІ писав: «племена ці, Sclaveni й Antes не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді, і від того в них вигідні і невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владика всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин». На жаль, поважний свідок не назвав імені «творця блискавки».

Письменник Вадим Пепа у творі на історичну тематику доводить, що Кий, Щек, Хорив і Либідь – божества дохристиянських, язичницьких вірувань українських предків. Саме Кий – «творець блискавки». Громовержець. Разом зі Щеком, що ховає тлінне людське тіло, Хоривом – життєдайним сонцем і Либіддю – Ранковою Зорею увінчують місто над Дніпром. Вражений величчю Києва, видатний французький письменник Оноре де Бальзак порівняв побачене з вічним Римом…

На початку презентації присутні вшанували пам’ять видатного українського мовознавця Івана Ющука, з якими Вадима Пепу єднало багато років творчої дружби.

Як зізнався автор, своєю новою роботою він вкотре намагався довести, що «ми на цій землі вічні», від самого створення світу.

Директор геополітичного центру «Євразія»Михайло Гречка зазначив, що об’їздив багато країн, але такої родючої землі, як в Україні, не бачив ніде. Тут живуть духовно багаті люди, однак були і залишаються загрози цій землі, людям, імовірно, вони не оминуть і наших нащадків. На переконання пана Михайла, автор не випадково обрав таку назву книги – це застереження нам усім.

На думку письменника Віктора Женченка, Вадим Пепа дослідив місце України серед інших країн світу, з її народом, мовою, культурою і, головне, історією. У виданні зібрано унікальний історичний матеріал.

Голова Київської організації Товариства «Знання»Василь Неволов розповів про діяльність Вадима Пепи для пропаганди наукових знань, про його багаторічну співпрацю з цим товариством і запропонував наступну презентацію книжки «Володар Грому»провести у стінах Університету сучасних знань, аби більше людей мали змогу з нею ознайомитися.

Головна редакторка журналу «Оксамит України»Тамара Маркелова зазначила, що має у своїй приватній бібліотеці всі книжки Вадима Пепи. Вже кілька разів їх перечитувала, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Такі видання сьогодні дуже потрібні студентам. Розповіла про літню школу журналістики, яка нині працює при Університеті Державної податкової служби України. Запросила долучитися до її роботи автора презентованої книжки.

Учений-мікробіолог Богдан Мацелюх підкреслив, що книги В.Пепи відіграють помітну роль у вихованні молодого покоління. Прийде час, коли люди почнуть більше цікавитися своїм походженням, своїм корінням. Поступово відбуваються позитивні зміни у свідомості нашого народу, лише хочеться, щоб цей процес відбувався швидше.

Член-кореспондент Національної академії наук України Дмитро Степовик у своєму виступі звернув увагу, що у нас поки що мало написано про період української історії від початку нової ери до Хрещення Русі. Маємо прекрасну язичницьку історію до 988 року, завдання істориків її дослідити.

А письменник та журналіст Петро Шульга наголосив, що Вадим Пепа здійснює величезну пошукову роботу в архівах. За останні п’ять років він видав низку книжок.

Завершальним акордом вечора стало привітання Вадима Пепи колективом Національного музею літератури України з нагоди 85-літнього ювілею, який він відзначив цьогоріч.

Джерело: газета «Слово Просвіти»

В’ячеслав Левицький про книжку Дмитра Лазуткіна «Закладка»

Поки любителі метафор та поезії в очікуванні на нову книжку Дмитра Лазуткіна, літературознавець В’ячеслав Левицький у післямові детально її аналізує. До «Закладки» увійшли тексти, написані під час карантину, а згодом лірика і соціальні мотиви доповнилися війною, яка цього разу підійшла впритул до кожного. Гострі емоції, пронизливі образи і чуттєва романтика – палітра емоцій віршів Лазуткіна надзвичайно широка. Ділимося фрагментом з післямови.

***

Після попередніх збірок «Червона книга» (2015) й «Артерія» (2018) поет дедалі виразніше зіставляє зовнішні потрясіння і внутрішній світ своїх персонажів. Зокрема, російсько-українська війна постає не лише резонансною темою, не просто вервечкою трагічних новин чи абстрактним театром бойових дій, а періодом, коли людина стійко переосмислює свої душевні травми. Так відбувається з кожним і кожною незалежно від відстані до фронту. Ремарка про те, що «полонених не беруть», яка зненацька з’являється в любовному вірші, може перерости в іще більш несподіваний фінал. «Розсипається вітчизна // починається зима» («Я не здався я не зрікся...»), — стверджує ліричний суб’єкт, і після цих моторошних слів хочеться поспівчувати не лише йому.

Серед героїв Лазуткіна, здається, ніхто не втомлюється від війни, натомість призвичаюється до її викликів і вдосконалює техніку боротьби. Раніше письменник зауважував: «моє покоління приходить до тями // як вовк із мультфільму “ну, постривай!”» («Моє покоління...»). Без сумніву, покоління отямилося (якщо, справді, було цілком безтурботним). Тепер будь-яка з молодших генерацій, озираючись у минуле, не потребує посилань на мультики. На передньому плані опиняються суворіші деталі, адже мовиться про людей, що «народилися в темну годину» і «їли кров’янку для гемоглобіну», але несуть засвічену ватру в очах («Ми народилися...»). Зрештою, така думка іноді викладається жорстокіше: «є хтось приречений в цьому порідді // саме на ньому тримається віра» («Вербна неділя»).

Дмитро Лазуткін стає автором дедалі дошкульнішої соціальної лірики. Звісно, письменник, як і раніше, уміє захоплюватися навколишніми реаліями й помічати яскраві типажі. Упродовж 2000-х років він одним із перших примирив українську поезію зі здоровою споживацькою культурою та довів, що ґаджет, професія з індустрії розваг або модний вид дозвілля можуть віднаходити повносилі художні відображення. У новій книжці теж багато знаків нашого повсякдення: кредитори й інвестори, краєвид масиву на лівому березі Дніпра, «вірусне лезо весни», «жінки у коротких сукнях», прогнози таксистів... Навіть красивезний супермаркет, після відвідин якого почуваєшся дельфіном.

Джерело: starylev.com.ua

Військовий кореспондент, спортивний коментатор, поет Дмитро Лазуткін презентував у Житомирі свою нову збірку віршів «Закладка».

«Річ у тім, що від початку війни я отримав акредитацію Міністерства оборони, як кореспондент, який може працювати в зоні бойових дій. Відповідно, це наклало відбиток на те, що було написано. Важко було вирішити, чи залишати цюкнигув початковому варіанті, або все таки додавати нові тексти. Я повагався і зрозумів, що зараз час цих віршів та інтегрував їх у книгу. Як на мене, вийшло дуже органічно», - розповів Лазуткін.

За його словами, спочатку книга планувалася як збірка ліричних текстів, але війна внесла свої корективи. Як стверджує автор, його книга – це своєрідний поетичний репортаж та поетична фіксація реальності. У ній зібрано чимало текстів із часів АТО та волонтерських поїздок на схід України. Орієнтовно чверть віршів написані вже з початку повномасштабної війни.

«Всі історії, які є в нових текстах, побудовані на реальних персонажах та подіях. Зокрема, там тексти, навіяні подіями в Маріуполі, поїздками в Бахмут, Дергачівський район на Харківщині», - додав Лазуткін.

Перша презентація книги «Закладка» відбулася в Києві. Після Житомира автор поїде в Івано-Франківськ та інші українські міста.

Дмитро Лазуткін відомий як автор текстів пісень гурту «Kozak System». Зокрема, це «Реквієм» і «Така спокуслива».

Джерело: Укрінформ