Відгуки на серію журналістських матеріалів Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки та Василиси Степаненко у пресі.

 

 

Українською:

1. https://life.nv.ua/ukr/art/20-dniv-u-mariupoli-recenziya-na-dokumentalniy-film-rezhisera-shcho-znimav-bitvu-za-misto-u-berezni-50300450.html
2. https://www.bbc.com/ukrainian/articles/c84kjnlggd7o
3. https://forbes.ua/news/20-dniv-u-mariupoli-stav-naykasovishim-dokumentalnim-filmom-v-ukraini-lishe-za-chotiri-dni-04092023-15797
4. https://www.dw.com/uk/zhurnalisty-yaki-pratsiuvaly-v-mariupoli-otrymaly-premiiu-dw-za-svobodu-slova/a-61618394

 

Іноземними мовами (https://www.metacritic.com/movie/20-days-in-mariupol/critic-reviews/):

1. https://pressgazette.co.uk/news/ap-journalism-mariupol-rts-awards-ukraine/
2. https://apnews.com/article/ap-pulitzers-mariupol-russia-d4bde22e1caf44ec4663b58723c403b7
3. https://apnews.com/article/russia-ukraine-europe-edf7240a9d990e7e3e32f82ca351dede
4. https://apnews.com/article/russia-ukraine-europe-edf7240a9d990e7e3e32f82ca351dede
5. https://www.businessinsider.com/associated-press-journalists-documenting-mariupol-siege-russian-hit-list-2022-3
6. https://www.rfi.fr/en/france/20221016-ukrainian-journalists-recount-horror-during-russian-siege-of-mariupol
7. https://www.vanityfair.com/news/2022/03/ukrainian-ap-journalists-capture-the-most-devastating-moments-of-war
8. https://www.screendaily.com/reviews/20-days-in-mariupol-sundance-review/5178069.article
9. https://www.thewrap.com/20-days-in-mariupol-review-ukraine-war-documentary/
10. https://www.thedailybeast.com/20-days-in-mariupol-at-sundance-shocking-footage-of-murdered-children-in-ukraine?ref=author
11. https://www.rogerebert.com/reviews/20-days-in-mariupol-movie-review-2023
12. https://collider.com/20-days-in-mariupol-review/
13. https://www.wsj.com/articles/20-days-in-mariupol-review-inside-ukraines-living-hell-11700795
14. https://www.latimes.com/entertainment-arts/movies/story/2023-07-21/20-days-in-mariupol-review-documentary-ukraine-war-russia
15. https://www.theguardian.com/film/2023/oct/04/20-days-in-mariupol-review-searing-film-bears-terrible-witness-to-brutal-siege

 

Серія журналістських матеріалів про облогу Маріуполя (репортажі, фото та відеорепортажі, розслідування та фільм «20 днів у Маріуполі») колектива авторів: Мстислав Андрійович Чернов, Євген Костянтинович Малолєтка, Василиса Іллівна Степаненко:

 

1. “Чому? Чому? Чому? Маріуполь впадає у відчай”

(https://www.apspecialprojects.com/mariupol-descends-into-despair),

1. “20 днів у Маріуполі” (https://www.apspecialprojects.com/20-days-in-mariupol-the-team-that-documented-citys-agony),
2. “Екшн камера полоненого парамедика на власні очі показує жах у Маріуполі” (https://www.apspecialprojects.com/mariupol-medic-body-camera),
3. “За свідченнями AP більше 600 людей загинуло під час авіаудару по маріупольському драмтеатру” (https://www.apspecialprojects.com/mariupol-theater),
4. “Паща ведмедя: українських біженців відправляють до Росії” (https://www.apspecialprojects.com/the-mouth-of-a-bear-ukrainian-refugees-sent-to-russia),
5. “Як Москва забирає українських дітей і робить їх росіянами” (https://www.apspecialprojects.com/how-moscow-grabs-ukrainian-kids-and-makes-them-russians),
6. “Росія стирає українську ідентичність Маріуполя” (https://www.apspecialprojects.com/russia-scrubs-mariupols-ukraine-identity-builds-on-death)
7. Фільм «20 днів у Маріуполі»  (https://20daysinmariupol.com/) посилання для перегляду:
8. https://vimeo.com/860876318?share=copypass:20

Директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз: «Важливо розповідати про Івана Франка, українську культурузагалом, щоб Україна асоціюваласяіз цвітом європейської цивілізації»

 

Він народився і ріс у тих місцях, що й Тарас Шевченко. Каже, що є місточок між його родиною та Шевченковою. Але присвятив свою наукову, творчу й адміністративну роботу іншому  великому українцеві —  Іванові Франку. Ідеться про Богдана Тихолоза, директора Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка. Оселю славетного письменника пан Богдан перетворює на дім науки, муз, діалогу, родини, «робить Франкову геніальність зрозумілішою».

На посаду керівника Дому Франка він прийшов шість років тому як переможець відповідного конкурсу, на якому мав ще двох конкурентів. Діяльність розпочав із того, що взяв на роботу… кота, почав лікування груші, яку посадив сам письменник, розробив концепцію меморіального простору. У Міжнародний день музеїв вирішили перегорнути деякі сторінки особистого життя й діяльності на посаді очільника Дому Франка Богдана ТИХОЛОЗА і запросити його до розмови.    

— Пане Богдане, ви, народжений у Шевченковому краї, чому вирішили зайнятися саме франкознавством?

— Справді, обидві гілки моєї родини походять із Черкащини. Мамина лінія пов’язана саме з тими місцями, де народився і зростав Тарас Шевченко. Адже мамине рідне село Козацьке поряд з Моринцями, Керелівкою. А одна з моїх прабабусь мала сімейний зв’язок із дружиною Фотія Красицького, тож можна сказати, що є місточок між нашою родиною та Шевченковою.

Мої батьки — філологи. Це теж у певному сенсі вплинуло на зацікавлення літературою, українською культурою. Хоч правду кажучи, у школі захоплювався біологією, особливо мене цікавила теорія еволюції. Випадково одного разу натрапив на працю Івана Франка «Мислі о еволюції в історії людськости». Був дуже вражений рівнем Франкового філософського мислення й водночас простотою викладу і загалом тим, що він про це писав, бо я знав його як поета, прозаїка, драматурга, автора казок. Іван Франко мене зачарував, притягнув до себе, як тепер з’ясувалося, на все моє свідоме життя передусім філософськими працями. Я написав роботу в Малій академії наук «Проблема розвою у світорозумінні Івана Франка». Коли з нею  їздив на конкурси, то мене запросили на навчання до Франкового університету. Повернувся додому й батькам заявив, що їду навчатися до Львова та писати наукові роботи про Івана Франка.

Я був переможцем біологічних олімпіад і мав пільги під час вступу, й навіть  тривалий час в інтернеті гуляло повідомлення про Богдана Тихолоза, здібного хлопчика з Черкащини, якого зарахували поза конкурсом на біологічний факультет Київського університету. Але я обрав Львів, і сюди, можна сказати, мене привів Іван Франко, й про це нітрохи не шкодую.

— На посаді директора музею ви поставили перед собою завдання розповідати про живого Франка живою мовою для живих людей. І навіть із дружиною Наталією втілюєте авторський науково-просвітницький інтернет-проєкт «Франко наживо». Аудиторія?

— Цей проєкт розпочато 2016 року. Він розповідає про Івана Франка, його родину та сучасників. І дотримується двох засад: науковості, тобто всі матеріали ґрунтуються на документах, дослідженнях; і доступності. Хотіли, щоб франкознавство перестало бути справою самих лише франкознавців і пішло в люди.

Коли ми створювали проєкт, не думали, що він триватиме так довго, і не були певними, наскільки багато буде охочих читати цей доробок. Нині блог має майже пів мільйона переглядів і понад 250 тисяч користувачів. Статті, які виходять тут, одразу ж отримують кілька тисяч переглядів, що для нішевих публікацій досить добре. Публікуємо не лише власні, а й статті відомих франкознавців.

Потім цей проєкт почав діяти вже й у форматах нашої музейної діяльності та доповнювати офіційний сайт закладу й вебсторінку «Франко наживо». Нам вдалося зрушити в су­спільній свідомості певні стереотипи про Івана Франка, які були дуже живучими ще з радянського часу. Тобто постать видатного українця сприймали як статичну, нудну, борця-революціонера, Великого Каменяра, в ній було дуже мало живих деталей. І тому зробити Франка ближчим і доступнішим, не знижуючи наукової планки, для нас було дуже важливо.

Цей інтернет-проєкт неперервно існує із 2016 року. Був потім однойменний проєкт «Франко наживо» як музейний. Завдяки цьому ми запровадили театралізовані екскурсії в Домі Франка, акустичні ефекти, видали нові путівники музеєм  для дітей та дорослих.

— У лютому 2019-го музей узявся облаштовувати пересувну виставку «Франко від «А» до «Я» українськими містами, возили її до Будапешта, Відня, Загреба та Любляни. Що нового хотіли розказати про Івана Франка?

— Усе почалося із книжки. Спочатку 2016 року я разом із дружиною Наталею і творчою майстернею «Аґрафка» зробив для Видавництва Старого Лева книжку «Франко від «А» до «Я». Вона стала інтелектуальним бестселером. Її визнали найкращою в жанрі нон-фікшн для дітей та сімейного читання, вона здобула багато різних нагород і премій на книжкових виставках як цілісне видання і зокрема за прекрасний дизайн.

Потім у нас виник задум перетворити книжку на виставку: підготували велику збірно-розбірну виставку-лабіринт, її можна було монтувати просто неба. За підтримки Українського культурного фонду створили її як мандрівний проєкт. Провели такі екскурсії у столицях окремих європейських країн, які були пов’язані в певний спосіб з біографією Івана Франка, його науковими зацікавленнями. Потім виставку-лабіринт показали в Одесі, Тернополі, Дрогобичі, Трускавці, мали  везти її до Мадрида, Афін, Києва, Харкова. Але завадила пандемія коронавірусу, згодом почалася повномасштабна війна.

Нині ця експозиція діє на території Дому Франка. Це була спроба привернути увагу до постаті Івана Франка тих людей, які навіть ніколи не чули про нього. Сам цей артоб’єкт атракційний і цікавий. Коли ми його монтували на площах міст, люди цікавилися, підходили й отримували інформаційні буклети, брошури, слухали наші розповіді. Майже 10 тисяч осіб ми провели через цей лабіринт лише в містах Європи, отримали величезні позитивні емоції, гарні відгуки. Це була спроба розповісти широкому загалу про Івана Франка від «А» до «Я», про якісь, можливо, елементарні факти. Виставка була англомовна, до неї видрукували каталоги німецькою й англійською та інформаційні буклети мовами тих країн, у яких її представляли. Це була успішна спроба, коли музей вихо­дить за свої стіни й має певну суспі­льну місію в Україні й за кордоном.

— Ви автор ідей, концепцій, куратор і керівник різних культурно-мистецьких і передусім музейних проєктів. Варто назвати «Франкомандри+», «Franko Laboratorium», «Franko. Re:volution». Наскільки важливий такий напрям музею? 

— Проєктний напрям діяльності музею має особливе значення. Адже дає змогу, по-перше, конкретизувати певні ідеї, сформулювати, наскільки вони актуальні й важливі для суспільства, по-друге, здобути необхідні ресурси для втілення цих ідей, згуртувати команду й, по-третє, досягти конкретних результатів. Усі ці ініціативи мають певну фінансову підтримку від різних фондів, організацій, Львівської міської та обласної рад, приватних спонсорів, інших жертводавців. Скажімо, у «Франкомандрах+» розробили практичні туристські маршрути і путівники «Шляхами Івана Франка в Україні та за кордоном». Готували його у партнерстві з турфірмами. До слова, Франко був одним із засновників організованого туризму на Галичині та в Україні загалом, бо почав не лише сам мандрувати лісами, горами, містами й селами рідного краю та Європи, а й водити, возити за собою інших людей. Зокрема, він був організатором студентських мандрівок. 

Проєкт «Franko. Re:volution» — надзвичайно цікаве музично-поетичне театральне дійство, яке відбувалося на сценах Львівської національної опери та Київського національного театру оперети «Легенда про вічне життя». У межах цієї ініціативи 2021 року світ побачило одне з моїх  видань «Доктор Ф. Маленька книжка про великого Франка». Свого часу я прочитав такий цикл лекцій у центрі Андрея Шептицького Українського католицького університету у Львові та обіцяв своїм слухачам, що зроблю із цього книжку, й слова дотримав.

Ми вже організували три цикли виставок сучасного мистецтва «Franko Laboratorium» разом із Львівською національною академією мистецтв. Торік у жовтні за підтримки Посольства України в Хорватії відкрили в містечку Ловран на узбережжі Адріатичного моря, в якому 1909 року лікувався Іван Франко, пам’ятний знак «Поет і птах». Відкривали її голови парламентів України та Хорватії. Це не пам’ятник Франкові у звичному форматі —  погруддя чи повноростової фігури, а алегорія поета, змученого, втомленого життям, який приїхав сюди шукати натхнення і птаха своєї мрії, натхнення та оздоровлення.

— Дім Франка удостоївся на одному з найпрестижніших європейських музейних конкурсів премії Ziva Award.

— У січні 2022 року делегація нашого музею у столиці Сербії Бєлграді отримала європейську музейну нагороду iva Award. Її присуджують авторитетна музейна організація Форум слов’янських культур та Європейська музейна  асоціація. Дім Франка першим серед українських музеїв здобув цю престижну нагороду в номінації «За лідерство». Тішимося, що це була форма  визнання нашої діяльності.

Попри всі складнощі життя в музеї нині вирує. Серед іншого проводимо велику науково-видавничу діяльність. Це непросто, особливо коли гримить війна. Видаємо серію «Бібліотека Дому Франка», в якій за останніх п’ять років світ побачили 15 книжок, серед них путівники музеєм і туристськими маршрутами, друкована продукція для дітей, наукові монографії про Івана, Петра, Андрія Франків, їхню родину. Видаємо «Науковий вісник Національного музею Івана Франка». Ця ділянка нашої роботи, може, менш видима, але дуже поважна, бо створює підмурівок, на якому можна втілити найрізноманітніші проєкти.

— Нещодавно з’явилася ваша нова книжка «Франко як текст. Досліди і досвіди». Про що йдеться?

— Це майже 1000 сторінок мого франкознавчого доробку за останні 25 років.

Структуроване видання, яке має дві головні частини: досліди —  франкознавчої студії, а досвіди — інтерв’ю, дискусії, рецензії, зокрема майже 40 інтерв’ю, які я давав українським і закордонним ЗМІ про діяльність Івана Франка та нашого музею. Це теж важливо, бо живий диспут, діалог пояснює суспільству, навіщо Франко та музей нам нині.

Основна частина — франкознавчі праці, які характеризують життєпис Івана Франка, філософські та національні засади його світогляду, особливості психології творчості, міфопоетики аж до таких деталей та цікавинок, як поетика запахів у творчості І. Франка, його ставлення до Святвечора й Різдва, правильне наголошення прізвища ФранкО чи ФрАнко. Одразу ж скажу, що ФранкО. Хоч у селі його наголошували ФрАнко, він обрав ФранкО, відмежовуючись від польської та німецької традицій, щоб продемонструвати власну ідентичність навіть.

Є відомості про Франка як композитора, який написав мелодію до одного зі своїх віршів. Її тепер, до слова, розвинув на наше прохання в межах проєкту «Franko. Re:volution» композитор Золтан Алмаші.

Цікаві факти про Франка-мандрівника, улюблене вино письменника, яку кличку мав його пес (Буркут). У певному сенсі ця книжка — персональна енциклопедія мого франко­знавства, яка намагається від деталей, частковостей перейти до цілісного усвідомлення значущості постаті Івана Франка для української, світової культури. Це цеглина до споруди інтегрального франкознавства.   

— Як популяризуєте творчість Івана Франка за кордоном? Які, на ваш погляд, нині відкрилися можливості, щоб Європа, світ більше дізнавалися про українську літературу та культуру?

— Ми мислили музей як інструмент культурної дипломатії  ще задовго до повномасштабного нападу рашистської навали. Їздили, запозичували досвід у діяльності різних світових музеїв, пропонували свій. Розказували про Івана Франка на розмаїтих заходах. Адже він у нашій інтелектуальній історії показав власним прикладом, що бути українцем та європейцем — це не протилежності, а одне й те саме. Дуже важливо розповідати саме тепер про Івана Франка, українську культуру загалом на доброму професійному рівні, щоб Україна асоціювалася із цвітом європейської цивілізації.

Нині протистоїмо навалі московського варварства, тож повинні демонструвати, що нам не потрібно чужих пушкіних, достоєвських  тоді, коли маємо постаті такого масштабу, як Іван Франко. Вони досі, на жаль, не настільки відомі у світі, оскільки бракувало активної популяризації української культури. Саме цим ми й займаємося.

 

ДОСЬЄ «УК»

Богдан ТИХОЛОЗ. Народився 6 жовтня 1978 року в с. Тальянки Черкаської області. 2000-го закінчив філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка, а 2003-го — аспірантуру при кафедрі української літератури ім. академіка М.С. Возняка. 2003 року захистив кандидатську дисертацію «Філософська лірика Івана Франка: діалектика поетичної рефлексії». Із 2003-го до 2017 року працював у Львівському національному університеті на різних посадах — від аспіранта до заступника декана факультету журналістики. У березні 2017-го став переможцем відкритого конкурсу на посаду директора Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Кандидат філологічних наук. Літературознавець, франкознавець. Лицар ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Лавреат численних літературних премій, у галузі інформаційної діяльності, музейної справи.

Почесний громадянин м.Винники Львівської міської громади.

 

Автор: Микола ШОТ,

Джерело: «Урядовий кур’єр»

 

Андрій Курокв про книжку «Розчахнута квітка» Вано Крюгера (Laurus)

 

Вано Крюґер ‑дуже неочікуваний і непередбачуваний поет, філософ, критик-есеїст. Він полюбляє поєднувати те, що начебто не поєднується, і досяг у цій інколи епатажній справі реального успіху. Наприклад, у новій збірці есеїв про свободу, гру, канон (тобто про українську поезію), йому вдається природно і несподівано порівнювати вірш Бахіта Кенжеєва про російського майора з текстом пісні улюбленої групи Путіна «Любе»-«Батяня-комбат».

Серед персонажів, що згадуються в есеях, ви побачите відомого фашиста Отто Скорцені та ще більш відомого фашистського пропагандиста Ґеббельса. Також ви дізнаєтеся з доповідної КДБ, з ким фотографувався в Мадриді керівник Ансамблю народного танцю пан Вірський, і навіть спробуєте розібратись, хто на кого більше впливав у творчому сенсі: Іван Драч на Сергія Параджанова чи навпаки? Але починається ця збірка з чудового есею про творчістц Олега Лишеги, поета-легенди, без віршів якого годі уявити українську літературу.

Вано Крюґер, як і має бути в есеях, проглядає з кожного речення, з кожного неочікуваного повороту думки. Це його думки і його повороти. Він не забуває про свою звичку ‑змушувати читача раптом зупинятися і замислюватися над тим, про що той щойно прочитав. Ви думаєте, що читали вже всі можливі думки про творчість і значення Тараса Шевченка? Запевняю вас, що, дочитавши останній есей цієї збірки, ви зрозумієте, що це не так! Ви переконаєтеся, що навіть після жирної крапки речення можна продовжувати так само, як начебто закінчену думку. Недарма у передмові колега і давній товариш автора Олег Коцарев пропонує читачам налаштуватись на свободу. На свободу думки і логіки автора.

 

ПРО КАНОНІЧНИХ ПОЕТІВ: РЕЦЕНЗІЯ НА КНИЖКУ ЕСЕЇВ ВАНО КРЮҐЕРА «РОЗЧАХНУТА КВІТКА»

 

Кожен автор має свою мотивацію — явну чи приховану — для писання.

 

У випадку книжки есеїв «Розчахнута квітка» (К.: Laurus, 2020) можна припустити, що про один із важливих своїх мотивів Вано Крюґер промовляє в тексті про Емму Андієвську:

 

«Зараз в Україні представники трьох професій маскують своє ремесло під поезію: це шкільні вчительки, естрадні виконавці і топблогери соціальних мереж. Їх усіх ріднить те, що вони, цілком відповідно до логіки і вимог ринку, працюють із масами. Проте митець не працює з масами — він працює з мистецтвом».

 

Справді, писати вірші в шкільних зошитах уночі під ковдрою — святий обов’язок юних, проте переважна більшість цього наївного дискурсу донедавна безслідно щезала в Леті: в печі, макулатурі тощо.

 

Епоха фейсбуку перемішала людей з кіньми і мух із котлетами. Звісно, висока поезія від цього не щезла, проте настільки притлумилась огромом поетично-визнаної — перепрошую — мури, що стала майже непомітною.

 

Крюґер вирішив нагадати, що Поезія існує, і робить це з неабияким розмахом, якщо не сказати — маніакальним азартом, що чимось нагадує вчинки його відомого кіношного тезки Фреді.

 

Крюґер вводить поняття «Канону української поезії», і зараховує до нього таких авторів, як Олег Лишега, Василь Голобородько, Петро Мідянка, Тарас Мельничук, Іван Драч, Павло Тичина та інших.

 

Передбачаю, що багато кому цей «список кораблів» може здатися надто суб’єктивним, неповним або нерівним, проте важко відмовити автору в обґрунтуванні тієї чи іншої персони.

 

У кожного з цих поетів Крюґер знаходить певну онтологічну основу — «Щойно сотворений Всесвіт», «Начала», «Безконечність», «Блага вість», «Кларнетизм», «Трагедійна вертикальність», «Великі загадки» — й переконливо ілюструє її прикладами віршів.

 

Цікава деталь: за винятком двох-трьох персон Крюґер є (або був) особисто знайомий з героями своїх есеїв, і це не формальне фейсбучне знайомство, а доволі тепла чоловіча дружба — попри різницю у віці, поглядах і місці проживання.

 

Скажімо, Крюґер в останні роки доволі часто зустрічався з Іваном Драчем, і останній навіть подзвонив йому з Феофанії за тиждень до своєї смерти.

 

Тонкість і щем ситуації полягає в тому, що до цього Драч ніколи не дзвонив Крюґеру перший, бо не мав звички зберігати номери телефонів — тобто останні сили поет-класик витратив на те, щоб дістати номер Крюгера і фактично попрощатися з ним. І зробив це красиво — без різних «прощавай», а запросивши до себе через тиждень.

 

Також мені довелося бути свідком теплих відносин Крюґера з Олегом Лишегою, котрий теж не так давно залишив нас.

 

Це не були стосунки поета та його наступника (аж надто різні у них вірші) і не стосунки митця і його літагента (хоча одна з іпостасей Крюґера — сама така), і, боронь Боже, нічого перверзійного не було у них, — це, радше, були стосунки батька й сина, але не в звичному земному сенсі, а в світовому, метафізичному. Я пам’ятаю, як переживав Крюґер за Лишегу в останні дні його хвороби, як просив за нього молитися в останню ніч...

 

Колись я вже зауважував, що Крюґер нагадує гінця олімпійських богів Гермеса (і з роками, до речі, все більше), і його адресатам часом складно розгадати суть цих невимовлених, алегоричних, а часто-густо замаскованих іронією послань, а вони — ці послання — зазвичай дуже важливі й доленосні.

 

Якщо ти вже сказав, що людина — «канонічний поет», то мусиш займатися апологією цього твердження, і це певною мірою робить тексти прогнозованими, заточеними на позитив.

 

Проте цю вимушену тенденційність із надлишком компенсують універсальність деяких висновків, цитат або й мінілекцій.

 

Скажімо, автор роз’яснює, чому дискусія «Чи може верлібр бути поезією?» є «абсолютно безглуздою»; визначає соціальну функцію чистого мистецтва як «звільнення, /д/осягнення свободи»; цитує Петра Мідянку, чиї слова мають визубрити назубок усі поети-початківці:

 

«В поезії немає поколінь, вона не знає старших чи молодших. Поезія є позапоколіннєвою, ангельською, безтілесною в цьому сенсі; поезія також не знає меж часу і простору — у ній усе існує одночасно, — в цьому і полягає дар Поета бачити Єдине, а не часткове».

 

Не можна оминути й назву даної збірки — «Розчахнута квітка», що однойменна назва другого есею, присвяченого Михайлові Григорову, котрий складається з двох слів назви, а далі — порожня сторінка. Що тут сказати? Складно коментувати те, чого майже немає (хоча два слова — це теж немало).

 

Однак інерція всієї збірки, де Крюґер почасти вкрай доскіпливий, а почасти — грайливий (до речі, неодноразово цитує Йогана Гейзінгу з його Homo Ludens), дає підстави зробити висновок, що автор просто не знає, що саме написати про одного з «Канону». І це, певна річ, більш чесно й благородно, ніж писати абищо абияк.

 

З іншого боку, такий прийом (бо все ж таки і прийом теж) спонукає читача більше дізнатися про цього особливо виділеного автора, тим паче, що той має збірку з суголосною назвою «Зелена квітка тиші».

 

Певна частина «Розчахнутої квітки» присвячена речам, лише дотичним до поезії, де Крюґер декларує свою етичну, естетичну, а то й громадянську позицію стосовно міжнародного фестивалю поезії «Київські лаври» (де втягується в наперед безперспективну дискусію з письменником Олегом Шинкаренком щодо закидів останнього про схожість текстів Бахита Кенжеєва і групи «Любэ»); святкування Дня Незалежности (де примудряється не всує згадати навіть нациста Отто Скорцені!); провокаційних малюнків Т. Шевченка авторства Олександра Грехова (аргументовано захищаючи останнього) або внеску в розвал/збереження СРСР перших імен радянської естради (таких компліментів, люди добрі, Аллі Пугачовій ще ніхто не відвішував!).

 

Попри значну заяложеність тем, читати ці есеї надзвичайно цікаво. Кілька разів ловив себе на думці, що це спочатку були вірші в стилі ранньої крюґеровської збірки «Прощальний поцілунок Ілліча», які автор перетворив на есеї.

 

Загалом-то свобода, оригінальність і широкий спектр мислення — одні з головних чеснот «Розчахнутої квітки», а це, зокрема, свідчення того, що Крюґер теж працює з мистецтвом, а не з масами.

 

Автор: Олег ПОЛЯКОВ

Джерело: Україна молода

43-тя книга вченого й просвітянина д-ра О.Панченка присвячена подвигу героїв війни й пам’яті жертв голодоморів…

 

Щойно у полтавському видавництві «Гадяч» побачила світ книга авторства активного члена ВУТ «Просвіта», вченого-правника, письменника, громадського діяча й вільного козака Олександра Панченка – «Незбагненна Лохвиця – Планета Українського Світу. Незнищенні терени українства: Сенча, Чорнухи, Заводське (Янишпіль) та інші поселення Лохвицького краю в світовому обширі. – Історія, постаті, події, звичаї, постаті, світлини» (ISBN 978-617-657-158-8) (2023). Автор цієї книги – професійний адвокат, доктор права й приват-доцент Українського Вільного Університету УВУ (Мюнхен) є автором та упорядником інших понад 40 книг на різну тематику. Він також безпосередньо зустрічався або листувався з багатьма діячами середовищ ОУН, УПА, УГВР з країн поселення українців, перебрав частину їхніх архівів та має у своєму розпорядженні ряд важливих документів з цієї та суміжної проблематики. Якраз д-р О.Панченко чи не вперше в Україні від середини 1990-их років ґрунтовно досліджує явище та рух, які емблематично інколи ще називають «український демократичний націоналізм». – Він, полтавець з походження, серед інших громадських, церковних відзнак та державних нагород (бо ж, нагороджений за вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, багаторічну плідну працю та високий професіоналізм орденом «За заслуги» ІІІ ступеня» та Почесною Грамотою Верховної Ради України), – є першим (!) лавреатом дуже поважної Всеукраїнської премії імені Героя України Степана Бандери (2012), чим він, здається, дуже пишається. – Частина попередніх книг мого колеґи просвітянина д-ра Олександра Панченка, який є головою вченої ради Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, – присвячені історії, становленню, теорії та практиці української визвольної боротьби, як також керівникам та чоловим діячам українського національно-визвольного руху і є чи не першими подібними дослідженнями, які подають читачам та дослідникам не лише героїку, але й складну проблематику цієї Доби визвольних змагань через призму діяльності, міркувань та писань видатних постатей нашого визвольного руху на тлі важливих процесів, явищ та аналізу сутності становлення української політичної нації, засад сталої демократії та національної держави, які тісно між собою пов’язані у процесі нового бачення та підходів до вирішення практичних завдань, впровадження кардинальних програмово-устроєвих змін й кориґування напрямних діяльності українськими націоналістами в ході визвольної боротьби клітин та боївок ОУН, відділів УПА на Рідних землях та на чужині.

Інші книги просвітянина є ґрунтовними історико-краєзнавчими доробками, що певною мірою документують історію нашої вужчої батьківщини – Полтавщини та державотворчу працю багатьох поколінь земляків-полтавців. До таких, між іншими, належить і його 43-тя з черги, зовсім свіжа книга «Незбагненна Лохвиця – Планета Українського Світу…», яку він присвітив мужнім українським синам-соколам-героям й дорогим доням-горлицям-героїням, які в часі кривавої московсько-української війни боронять наш нарід й нашу землю від путінських варварів, душогубів-зайд. До речі, ця книга О.Панченка з’явилась друком точно у рік сумної 90-стої річниці Голодомору ґеноциду української нації в 1932-33 роках. Ця нова книга деякою мірою доповнює попередні книжки авторства О.Панченка – «Лохвицький край» (2004) «Мала енциклопедія Лохвиччини. Мій рідний край на тлі української історії в персоналіях» (Нехронологічні документальні й історично-літературні есеї, нариси, довідки та передруки)» (2008), слід взяти до уваги й перевидане Панченком видання «Лохвицький історичний Збірник. – Видання Лохвицького повітового земства» (2012), як також його книги – «Біографічно-історичний народний календар-альманах «Лохвиця, Посулля, Україна…» (2015), «Лохвицьке Товариство сільських господарів та повіт. – Історія, наука і долі на зламі Доби» (нариси, біографії, документи, світлини) (2017); «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи» (2021), а його єдину москвинськомовну книгу «Армянский Легион. Факты, размышения, реконструкции, архивные материалы и воспоминания» (2013) але, особливо, – упорядковану й видану О.Панченком Збірку праць дослідника Голодомору Поля Половецького (Полікарпа Порфировича Плюйка) п.н. «Трагедія поневоленого народу. Розмірковую… Аналізую. Викриваю!…» (2012), що також присвячена пам’яті жертв Великого Голоду 1932-33 років.

Джерело: maidan.org.ua

(Публікується у скороченій редакції).

 

Відгук

на книгу «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)» Людмили Тарнашинської

 

У літературознавчій книзі «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)». Київ: Смолоскип, 2019. 589 с. Людмила Тарнашинська на високому рівні академічної гуманітаристики осмислює місце і роль «знакового покоління» творців 60-х XX століття, кожен з яких є справді неповторним, виокремлюючись своїм голосом в літературно-мистецькому та науковому світі України тієї доби. Акцентуючи на індивідуальному «Я» як філософсько-психологічній субстанції кожного із досліджуваних письменників та митців, авторка глибоко аргументує як назву головної частини «Я ‑обернене світові», так і мотивованість означенння того чи іншого розділу/підрозділів у цій книзі. Приміром, про поетів (Ліну Костенко, Івана Світличного, Василя Симоненка, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ірини Жиленко), прозаїків (Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника), вчених, зокрема літературознавців та літературних критиків (Михайлину Коцюбинську, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Івана Світличного), художників-малярів (Аллу Горську, Віктора Зарецького, Опанаса Заливаху, Людмилу Семикіну, Галину Севрук) чи кінорежисера (Сергія Параджанова), ґрунтуючись на змістовій та поетикальній сутності їхніх ідейно-естетичних творінь.

При цьому Людмила Тарнашинська, опираючись на численні праці європейського чи світового рівня учених, скажімо, дослідників проблеми персоналізму (В.Штерн, Е.Шпрангер. Е.Муньє, П.Рікер та ін.), вперше в українському літературознавстві осмислює її, таку проблему, на матеріалі творчості українських шістдесятників, розширюючи і поглиблюючи положення та висновки зарубіжних науковців розмислами з праць українських філософів ‑Г.Сковороди, П.Юркевича, О.Кульчицького ‑таким чином уводячи їх до європейського філософського контексту.

Загалом ґрунтовний аналіз обраних для осмислення справді знакових персоналіїв «на тлі покоління» засвідчує досконале знання авторкою усіх творінь кожного зокрема, вміння по-своєму, свіжо і неперебутньо, не повторюючи нікого, а найголовніше ‑фахово, побачити і відкрити для реципієнта дивовижну силу краси, правди, безкомпромісності художнього слова на суспільному-політичному тлі, шо аж ніяк не сприяло їхньому творчому зростанню (досить згадати насамперед «дорогу болю» В.Стуса, І.Світличного, В.Симоненка, Є.Сверстюка, І.Дзюби, М.Коцюбинської та ін.). Високий професіоналізм у поєднанні із «сродною працею», коли авторка пише про те, що любить, що знає, «про що не може не писати», дали їй імпульс длявідкриття в дослідженні майже кожного із них якогось нового аспекту, нової концепції, ніким не помічених досі (скажімо, глибинне осмислення «натурфілософської антропології художнього світу» Євгена Гуцала, що такожвперше введено у вітчизняну науку про літературу).

Багатий словниковий запас ерудита-літературознавця, поповнений прискіпливим осмисленням наукових праць світоглядного, філософського, психологічного плану та вміння його доречно використати при аналізі, відчутні в обговорюваному дослідженні. Авторка толерантна у використанні написаних іншими вченими літературно-критичних статей, студій, дискусійних міркувань.

Про незмінний об’єкт наукового вивчення і зацікавлення Людмили Тарнашинської свідчать і раніше видані нею фундаментальні праці ‑«Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі XX століття». Київ : Академперіодика, 2013. 678 с., а також «Шевченко ‑поет сучасний»: Прочитання крізь призму шістдесятництва» (К. Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2017. 270 с.: 17 др. арк.), що становлять цілісну трилогію з вищезазначеної проблематики, у якій головною і є запропоноване видання.

Загалом Людмила Тарнашинська належить до когорти провідних вітчизняних науковців, які визначають обличчя сучасного українського літературознавства. Ерудована, різнобічна вчена з широким світоглядом продовжує найкращі традиції українського класичного літературознавства і водночас успішно освоює новітні методологічні підходи. У її новаторській, оригінальній за будовою праці «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти)», як і в багатьох інших студіях, органічно поєднуються сміливі й притому виважені інтерпретації з прискіпливою увагою до деталей художнього тексту, архівних першоджерел і біографічних фактів. Це дає підстави дослідниці здійснювати широкі і вдумливі узагальнення (приміром, про той же ідейно-естетичний «феномен шістдесятництва») як теоретико-методологічного, світоглядно- філософського, так і історико-літературного характеру. Власне, ці риси дослідницької методології Людмили Тарнашинської, що вирізняються не лише в її науковій праці «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти)», а й по суті в усіх її книгах, сприяли появі в нашому сьогоднішньому літературознавстві та й загалом гуманітаристиці якісно нового рівня осмислення творчої спадщини багатьох українських митців.

Отож, високий рівень літературознавчого мислення, загрунтованість праці на філософсько-психологічному фундаменті зарубіжної і вітчизняної науки та українському літературно-історичному процесі, новаторські методологічні підходи до аналізу персоналій знакового «материка» 60-х та

вищесказане ‑все це дає підстави підтримати наукову працю Людмили Тарнашинської для присудження їй Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Такий одностайний висновок кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника при обговоренні праці «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти). Київ, 2019.

 

Завідувач кафедри української літератури

Прикарпатського національного університету

ім.В.Стефаника, доктор філологічних наук, професор

Степан Хороб

Свобода оплачується кров’ю

Уляна Галич

 

Хтось може сказати, що у нас війна, і тепер не до поезії. А я, натомість, вважаю, що саме війна є одним із найпотужніших генераторів справжньої, якісної поезії, вимовленої (та вимоленої) з нутра, з глибини рефлексії, з досвіду як фізичного, так і ментального, з простору раціо та поза-раціо, з усього того, що творить щоденну побутовість конкретного людського індивіду й загальний горизонт позиціонування спільноти, котра так чи інакше переживає колективний історичний момент.

 

Найновіша збірка львівської поетки Юлії Мусаковської – «Бог свободи» – створена іще до війни (точніше, до великої війни 2022 року), іще до переходу цього умовного Рубікону, яким відтепер позначатимуться всі культурні, суспільні, політичні наративи нашої країни, держави, нації. Проте за настроєм, за ключовими меседжами й певною провіденційністю ця книжка є досить мілітарною, прямолінійною, навіть жорстокою – однак відчитати вповні знакову систему збірки дозволяє лише код істотного занурення у воєнний стан, у реальність бомбардування мирних міст, у простір українських вулиць, переповнених спаленою ворожою технікою.

 

Щоб зрозуміти деякі прості речі, нам довелося опинитися аж тут. Саме тут і зараз, на жаль. Ціна висока, але так ми оплачуємо нову Україну – Україну, на яку ми заслуговуємо, насправді.

 

Зрештою, саме про це й говорить Юлія Мусаковська. Поезія авторки проростає із щоденного, ужиткового наративу і наповнюється глибинними сенсами, символами й кодами. Це своєрідні, дуже інформаційно насичені вірші, вони не читатимуться аж надто легко, тут не буде напівзусиль, напівприсутності, «напівсерця».

 

Свобода – це взагалі ніколи не легко, і це багато чого коштує. Мешканці Харкова, Херсона, Маріуполя, Сум та інших наших міст і містечок підтвердять – а втім, сьогодні свободу виборює вся країна, так чи інакше. Боротьба ця жорстока, і свобода так само жорстока. Відтак, і бог у неї, у Свободи, жорстокий, імперативний, не схильний до компромісів. Хоча це не відміняє його загальної прекрасності, сили, величі. Зрештою, саме богу свободи зараз молиться Україна – у метафоричному сенсі (або ні).

 

Серце, яке говорить

 

«Бог свободи» – попри достатньо імперативну назву, інтонаційно доволі стримана, лаконічна збірка, – певною мірою, навіть лінійна, як буває лінійним час, коли сприймати його у ракурсі історичного позитивізму. Мусаковська пропонує нам таку вже досить зрілу поезію, позбавлену невротичних надривів, традиційно-ліричних страждань, освідчень та зречень. Натомість тут є усталена, вишукана нота певної, сказати б, професійності, акуратності у виборі слів та методів комунікації з читачем, якась, у доброму сенсі, ергономічність. Юлія не практикує надміру слів, вона доросла до лаконічності і, разом із тим, саме ця лаконічність, емоційна обережність робить її поезію по-справжньою якісною, ефективною, точковою, сказати б. Себто, вона влучає саме у заздалегідь визначені точки, працює по координатах (ну, як от «Байрактар», наприклад), і взагалі, діє продумано, виважено, досить убивче.

 

Водночас, у книжці є нерв та емоція, книжка ця – значною мірою кордоцентрична, про що свідчить і назва першого розділу – «Заблукале серце». Однак чому саме це серце є заблукалим? У які невідомі далекі неверленди воно втрапило, що не годне звідти повернутись? Чи все-таки повертається – до власниці, до її усталеного горизонту буття і світорозуміння, до її ніжних, утопічних, химерних історій про любов, людей, навколишній світ. Про власний світ, зрештою, занурений у генетичну спадкоємність.

 

Утім, із цим метафоричним серцем узагалі не все так просто. На початку авторка зізнається: «Ношу в собі п’ять сердець», і ця полівалентність, насправді, нічого не пояснює. Ну, або майже нічого. Чи має це зізнання свідчити про те, що внутрішні світи поетки розділені (привласнені!) цими серцями аж так невідворотно:

 

«Серце матері, що завжди насторожі.

Серце дружини – гаряче і гарно пахне.

Серце доньки, про яке забуваю.

Серце бджоли, що не дає всидіти без руху.

Серце, яке говорить,

муляє і норовить випхати решту,

немов пташеня зозулі в чужому гнізді»

(«Ношу в собі п’ять сердець»).

 

П’ять сердець – п’ять окремих істот, що змушені співмешкати в межах одного фізичного тіла? Чи, навпаки, маємо тут метафізичний симбіоз натур і характерів, історій та облич (але, сподіваємося, не масок)? Хтозна, можливо, тільки такий симбіоз і уміщує всю повноту органічного жіночого єства, котре прагне до реалізації в просторі кожного із перелічених сердець. Тільки такий симбіоз і дає можливість творити той особливий скарб, «зібраний поміж долонь», до якого прагне кожне окреме серце, і усі серця в їхній онтологічній єдності, «видобуті з-під ребер».

 

Вільне, афористичне мовлення авторки регламентоване тільки внутрішніми ритмами, позбавлене ідеологічного гніту будь-яких систем чи нормативів традиційної версифікації, проте раз по раз тішить оригінальними римами, багатою лексикою упереміж із авторськими новотворами («рутинні глинодні», «ніччині кольори»), потужними метафорами, наскрізно присутнім, навіть інтуїтивно осяжним інтертекстом, котрий упроваджує ці вірші в корпус найбільш майстерної, вишуканої української поезії нашого часу і, разом із тим, актуалізує цілі пласти минулих літературних досвідів, здобутків, напрацювань. При чому для поетки не обов’язковою є чітка номінація ремінісценцій та алюзій – радше ідеться про загальне тло, базовий ґрунт, на якому зростає текстологія «Бога свободи», своєрідну епічність внутрішнього сюжету книжки. 

 

Серце, яке говорить, – бунтівне, незручне серце, яке не хоче мовчати, поступатися своєю потугою, стишуватися – таке цілковито українське, незговірливе, несхильне до колабораціонізму, незручне багато в чому серце, воно засвідчує не лише якісь особистісні, інтимні речі з простору чуттєвості, але й значно глибші, у певному сенсі, матерії соціального, історичного, цивілізаційного:

 

«вибір від слова «вибратися»,

виборсатись

із вигрібної ями,

братської могили,

колиски народів

по трупах -надцятилітних добровольців»

(«вибір від слова «вибороти»).

 

Без цього вибору людське (між рядків читаємо – національне) існування буде (точніше, могло б бути, але не склалось, на велике горе тисяч російських окупантів) просто «позбавленим сенсу і серця», а відтак – порожнім, майже тваринним, спрямованим на задоволення базових фізіологічних потреб. Певна річ, це йде урозріз з основною природою, призначенням, сутнісною місією людини, серце якої належить не її біологічному виміру, зовнішній оболонці, а тому внутрішньому наповненню, глибинному світлу, котре тільки й варто шукати у собі й оточуючих.

 

Недаремно образ серця виринатиме у текстах Юлії раз по раз, адже саме тут зосереджено все найбільш тонке, емоційне, глибинно-гуманістичне, що є в людині, особливо у переламні моменти, в мить катаклізму і осягнення власної конечності, недосконалості, фантомності: «Війна, що її носиш у нагрудній кишені, мов лисеня, прогризла в тобі дірку, з якої раз по раз вивалюється серце».

 

Крила архангела Михаїла

 

Юлія Мусаковська, попри позірну раціональність та, навіть, аскетичність мовлення, часто говорить про винятково емоційні сфери, досліджує їх, транслює якісь глибоко особистісні досвіди й інтимні переживання. Одначе поетка ніколи не спекулює відкритістю, щирістю, тонкістю окремих речей. Юлія знає, що з серцями слід поводитись обережно, бо вони занадто крихкі й вразливі. У своєму інструментарії авторка використовує широку палітру засобів і прийомів, працює в широкому полі вільної версифікації, хоча не цурається й якихось більш традиційних форм, чіткого римування, виразно дбає про ритм і його збереження, що досягається, зокрема й використанням речитативних пауз та смислових акцентів. Лексика поетки багата й органічна і, разом із тим, дуже конкретна, навіть конкретизована – Мусаковська активно практикує своєрідні медитативні рефрени, структурні переліки, номінацію простих, але необхідних речей, котрі наповнюють не лише зовнішній простір, але і певні внутрішні лакуни свідомості.

 

Цікавими є спроби передати окремі глибинні ліричні переживання мовою сучасної урбаністики, дуже технічної, стриманої, і, водночас, такої, що перебуває у межовому контексті інтимної семантики. Так говорить Мусаковська, окреслюючи, наприклад, майже канонічну формулу ідеальної дихотомії людського зв’язку-партнерства: «чи береш ти цього чоловіка / чи береш ти цю жінку» і продовжує, аж доки не приходить до заключного висновку: «допоки ніщо не розлучить вас» («чи береш ти цю жінку»).

 

Здавалося б, фіксуємо максимальну категоричність, чіткість, відсутність потреби у подальшій рефлексії, тотальну крапку. Але, знов-таки, у цьому просторі повної визначеності і чіткого розуміння природи процесів та речей є місце для деяких сумнівів, тривожності, вагань («я не знаю з якого боку у тебе серце»). Лірична героїня, яка «пробила свою ахіллесову п’ятку» об серце, що лежить на підлозі – це гарний образ, по-справжньому гарний, хоча в чомусь і дещо претензійний, та навіть нарцисичний. можливо, навіть трохи застарілий, якщо зважити на конкретний семантичний момент.

 

Відзначимо, що епістеміологічна, філософська, проте і дещо розмовна, наративно спрямована, замкнена на чоловічій енергії, на оспівуванні Чоловіка в різних його іпостасях, ця поезія є менш феміністичною, аніж, можливо, комусь хотілося б – вона достоту навіть у чомусь патріархальна, архаїчна: «Для того, хто не зімкне повік, місяць на небо викотить чоловік» («Архангел Михаїл cажу струшує з крил»). З іншого боку, розуміємо цю семантику на тлі нашої переможної (уже!) війни, на тлі битви за Київ, битви за Україну і кожного українця, на тлі непоправних утрат, каліцтв, стигматизації пам’яті («розтрощеної порцелянової пам’яті») та якогось аж епічного відновлення дефрагментованої суспільної свідомості.

 

При цьому збірка не даремно носить свою назву – як бачимо, категорія свободи вимірює в цій поезії багато чого, окреслює її центральну метафору й засадничий смисл, не позбавлений внутрішнього метаконфлікту:

 

«чоловік який став для мене домом

хоче стати для мене свободою –

і не може…».

 

Проте авторка свідомо відмовляється від імовірності якого-небудь іншого фіналу, окрім щасливого (прикметно, що категорія щастя взагалі ніде не фігурує у текстах авторки, не є предметом осмислення та проговорення. Можливо, це пов’язано із тим, що в полі граничної ясності більше нема чого висвітлювати). Відтак у чоловіка:

 

«…є тільки один вихід:

він навчиться рости

поступово ростиме ростиме

поки не заполонить усе навколо

поки сам не стане свободою»

(«чоловік який став для мене домом»).

 

Пошук свободи (але не свободи від інших людей, чи принаймні – окремих людей, цінних для ліричної героїні) – основна смислово-сюжетна вісь книжки, винесена, певною мірою за дужки. Разом з тим, як не дивно, домінантним у значній частині текстів, зокрема тих, котрі досліджують власне тему стосунків, є настрій радше не войовничий, а стишено-впокорений, спокійний і навіть трохи фаталістичний: «зростися з тутешнім чоловіком, щоб дати йому й собі продовження» («У дзеркалі борозниться зморшка нова»). Про що це, як не про внутрішню зрілість, готовність до прийняття себе у новій якості, чи то у єдино можливій, наперед визначеній якості, втеча від якої досить часто може виявитись пов’язаною із глибинною деструкцією, емоційною девальвацією, та навіть крахом.

 

Прикметно, що другий розділ збірки – «Червона піжама» – так само розпочинається із Чоловіка («Чоловік, який про мене піклується, носить під пахвою подушку»). Видається, цей образ буде наскрізним у книжці і, можливо, саме він утілює в собі отого фантомного бога, котрий, може трапитись, не увінчує ідеал свободи, а панує над ним, є богом власне для-Свободи, себто вищою трансцендентною сутністю у її системі координат, панівним суб’єктом, володарем. Така гіпотеза, насправді, багато чого б пояснила, хоча, імовірно, сама авторка й не мала на меті її формулювати, натомість заявляючи:

 

«Я – вітер, який залетів у смугасту панчоху,

і лопотить нею,

дурячи себе, що танцює».

(«Десять років дороги – назустріч одне одному»).

 

Юлія Мусаковська – багато в чому нетривіальна, неканонічна поетка, яка не хоче приймати якісь усталені рамки чи алгоритми, прийнятні для функціонування/творення сучасної літератури. Вона досить сміливо опрацьовує не таку й популярну у вітчизняній поезії тему материнства/заміжжя, говорить про жінку в цьому ключі не як про смиренну домашню рабиню, а як про вільну істоту, котра у своїй волі обирає саме цю місію, саме цю працю, саме цей варіант розгортання персональної, а в чомусь – універсально етичної – історії.

 

У цьому контексті особливо зворушливими, інтимно-ліричними видаються рядки вірша «Лицарю яєчної шкаралупи, моя безпомильна копіє», адресовані, вочевидь метафоричному синові – не беремо на себе сміливість говорить про міру присутності в тексті реального прототипу, але скажемо, що тема дорослішання, прийняття себе-у-світі і світу-в-собі – це те загально-знаменникове, що зачіпає всіх, що лякає всіх – і недарма, врешті, адже у фіналі відбувається ось що:

 

«Тріскає шкаралупа – десь у сутінковій зоні

василіски вилуплюються, в дзеркалі змінюється обличчя»

(«Лицарю яєчної шкаралупи, моя безпомильна копіє»).

 

Ох, тепер ми всі отримали можливість вдивлятися в обличчя василіска. Чи, може, давно вже його бачили, але недуже хотіли вірити.

 

 

Хай вона перестане

 

«Бог свободи» – це вірші того штибу, котрі потребують неквапливого, медитативного ритму прочитання, експериментів із наголосами, акцентами, дбайливого підбору потрібних ключів, які відчиняють цілі нові простори змісту, архітектоніки, внутрішньої музики. Це досить непроста поезія – у першу чергу тим, що вона майже позбавлена доступної технічності, натомість є всуціль уривчастою, сповненою таємничими образами, посланнями, посиланнями («Ніжність – це линва, яка не дає випасти з човна», «Бог, що на гіллі сосни дрімає, навряд чи втрутиться»).

 

Тут не знайдемо надмірної бароковості, патетики, вигадливості, естетизації – натомість у текстах Мусаковської є багато правди, нехай значною мірою і художньої, є якась внутрішня дисципліна, та навіть і суворість, ощадливість. А за цим – проступає крихка, тендітна віра у силу промовленого, у його концептуальну вагу та інструментальну потенцію, що нею не варто надміру розкидатися, зловживати, спекулювати, «поки у тебе зі зброї лише слова».

 

Поетика Юлії зосереджена на глибинних внутрішньо-емоційних переживаннях і колізіях, занурена в непрості, але певною мірою, уже відрефлексовані психологічні гештальти: «Будеш зі мною, моя провино, як моя половина / Наші обличчя порожні, немов їх шматиною мокрою стерли» («Я заберу тебе зі собою, моя золотосерда провино»).

Серце, яке говорить, – бунтівне, незручне серце, яке не хоче мовчати, поступатися своєю потугою, стишуватися – таке цілковито українське, незговірливе, несхильне до колабораціонізму, незручне багато в чому серце, воно засвідчує не лише якісь особистісні, інтимні речі з простору чуттєвості, але й значно глибші, у певному сенсі, матерії соціального, історичного, цивілізаційного:

 

«вибір від слова «вибратися»,

виборсатись

із вигрібної ями,

братської могили,

колиски народів

по трупах -надцятилітних добровольців»

(«вибір від слова «вибороти»).

 

Без цього вибору людське (між рядків читаємо – національне) існування буде (точніше, могло б бути, але не склалось, на велике горе тисяч російських окупантів) просто «позбавленим сенсу і серця», а відтак – порожнім, майже тваринним, спрямованим на задоволення базових фізіологічних потреб. Певна річ, це йде урозріз з основною природою, призначенням, сутнісною місією людини, серце якої належить не її біологічному виміру, зовнішній оболонці, а тому внутрішньому наповненню, глибинному світлу, котре тільки й варто шукати у собі й оточуючих.

 

Недаремно образ серця виринатиме у текстах Юлії раз по раз, адже саме тут зосереджено все найбільш тонке, емоційне, глибинно-гуманістичне, що є в людині, особливо у переламні моменти, в мить катаклізму і осягнення власної конечності, недосконалості, фантомності: «Війна, що її носиш у нагрудній кишені, мов лисеня, прогризла в тобі дірку, з якої раз по раз вивалюється серце».

 

Крила архангела Михаїла

 

Юлія Мусаковська, попри позірну раціональність та, навіть, аскетичність мовлення, часто говорить про винятково емоційні сфери, досліджує їх, транслює якісь глибоко особистісні досвіди й інтимні переживання. Одначе поетка ніколи не спекулює відкритістю, щирістю, тонкістю окремих речей. Юлія знає, що з серцями слід поводитись обережно, бо вони занадто крихкі й вразливі. У своєму інструментарії авторка використовує широку палітру засобів і прийомів, працює в широкому полі вільної версифікації, хоча не цурається й якихось більш традиційних форм, чіткого римування, виразно дбає про ритм і його збереження, що досягається, зокрема й використанням речитативних пауз та смислових акцентів. Лексика поетки багата й органічна і, разом із тим, дуже конкретна, навіть конкретизована – Мусаковська активно практикує своєрідні медитативні рефрени, структурні переліки, номінацію простих, але необхідних речей, котрі наповнюють не лише зовнішній простір, але і певні внутрішні лакуни свідомості.

 

Цікавими є спроби передати окремі глибинні ліричні переживання мовою сучасної урбаністики, дуже технічної, стриманої, і, водночас, такої, що перебуває у межовому контексті інтимної семантики. Так говорить Мусаковська, окреслюючи, наприклад, майже канонічну формулу ідеальної дихотомії людського зв’язку-партнерства: «чи береш ти цього чоловіка / чи береш ти цю жінку» і продовжує, аж доки не приходить до заключного висновку: «допоки ніщо не розлучить вас» («чи береш ти цю жінку»).

 

Здавалося б, фіксуємо максимальну категоричність, чіткість, відсутність потреби у подальшій рефлексії, тотальну крапку. Але, знов-таки, у цьому просторі повної визначеності і чіткого розуміння природи процесів та речей є місце для деяких сумнівів, тривожності, вагань («я не знаю з якого боку у тебе серце»). Лірична героїня, яка «пробила свою ахіллесову п’ятку» об серце, що лежить на підлозі – це гарний образ, по-справжньому гарний, хоча в чомусь і дещо претензійний, та навіть нарцисичний. можливо, навіть трохи застарілий, якщо зважити на конкретний семантичний момент.

 

Відзначимо, що епістеміологічна, філософська, проте і дещо розмовна, наративно спрямована, замкнена на чоловічій енергії, на оспівуванні Чоловіка в різних його іпостасях, ця поезія є менш феміністичною, аніж, можливо, комусь хотілося б – вона достоту навіть у чомусь патріархальна, архаїчна: «Для того, хто не зімкне повік, місяць на небо викотить чоловік» («Архангел Михаїл cажу струшує з крил»). З іншого боку, розуміємо цю семантику на тлі нашої переможної (уже!) війни, на тлі битви за Київ, битви за Україну і кожного українця, на тлі непоправних утрат, каліцтв, стигматизації пам’яті («розтрощеної порцелянової пам’яті») та якогось аж епічного відновлення дефрагментованої суспільної свідомості.

 

При цьому збірка не даремно носить свою назву – як бачимо, категорія свободи вимірює в цій поезії багато чого, окреслює її центральну метафору й засадничий смисл, не позбавлений внутрішнього метаконфлікту:

 

«чоловік який став для мене домом

хоче стати для мене свободою –

і не може…».

 

Проте авторка свідомо відмовляється від імовірності якого-небудь іншого фіналу, окрім щасливого (прикметно, що категорія щастя взагалі ніде не фігурує у текстах авторки, не є предметом осмислення та проговорення. Можливо, це пов’язано із тим, що в полі граничної ясності більше нема чого висвітлювати). Відтак у чоловіка:

 

«…є тільки один вихід:

він навчиться рости

поступово ростиме ростиме

поки не заполонить усе навколо

поки сам не стане свободою»

(«чоловік який став для мене домом»).

 

Пошук свободи (але не свободи від інших людей, чи принаймні – окремих людей, цінних для ліричної героїні) – основна смислово-сюжетна вісь книжки, винесена, певною мірою за дужки. Разом з тим, як не дивно, домінантним у значній частині текстів, зокрема тих, котрі досліджують власне тему стосунків, є настрій радше не войовничий, а стишено-впокорений, спокійний і навіть трохи фаталістичний: «зростися з тутешнім чоловіком, щоб дати йому й собі продовження» («У дзеркалі борозниться зморшка нова»). Про що це, як не про внутрішню зрілість, готовність до прийняття себе у новій якості, чи то у єдино можливій, наперед визначеній якості, втеча від якої досить часто може виявитись пов’язаною із глибинною деструкцією, емоційною девальвацією, та навіть крахом.

 

Прикметно, що другий розділ збірки – «Червона піжама» – так само розпочинається із Чоловіка («Чоловік, який про мене піклується, носить під пахвою подушку»). Видається, цей образ буде наскрізним у книжці і, можливо, саме він утілює в собі отого фантомного бога, котрий, може трапитись, не увінчує ідеал свободи, а панує над ним, є богом власне для-Свободи, себто вищою трансцендентною сутністю у її системі координат, панівним суб’єктом, володарем. Така гіпотеза, насправді, багато чого б пояснила, хоча, імовірно, сама авторка й не мала на меті її формулювати, натомість заявляючи:

 

«Я – вітер, який залетів у смугасту панчоху,

і лопотить нею,

дурячи себе, що танцює».

(«Десять років дороги – назустріч одне одному»).

 

Юлія Мусаковська – багато в чому нетривіальна, неканонічна поетка, яка не хоче приймати якісь усталені рамки чи алгоритми, прийнятні для функціонування/творення сучасної літератури. Вона досить сміливо опрацьовує не таку й популярну у вітчизняній поезії тему материнства/заміжжя, говорить про жінку в цьому ключі не як про смиренну домашню рабиню, а як про вільну істоту, котра у своїй волі обирає саме цю місію, саме цю працю, саме цей варіант розгортання персональної, а в чомусь – універсально етичної – історії.

 

У цьому контексті особливо зворушливими, інтимно-ліричними видаються рядки вірша «Лицарю яєчної шкаралупи, моя безпомильна копіє», адресовані, вочевидь метафоричному синові – не беремо на себе сміливість говорить про міру присутності в тексті реального прототипу, але скажемо, що тема дорослішання, прийняття себе-у-світі і світу-в-собі – це те загально-знаменникове, що зачіпає всіх, що лякає всіх – і недарма, врешті, адже у фіналі відбувається ось що:

 

«Тріскає шкаралупа –

десь у сутінковій зоні

василіски вилуплюються,

в дзеркалі змінюється обличчя»

(«Лицарю яєчної шкаралупи, моя безпомильна копіє»).

 

Ох, тепер ми всі отримали можливість вдивлятися в обличчя василіска. Чи, може, давно вже його бачили, але недуже хотіли вірити.

 

Хай вона перестане

 

«Бог свободи» – це вірші того штибу, котрі потребують неквапливого, медитативного ритму прочитання, експериментів із наголосами, акцентами, дбайливого підбору потрібних ключів, які відчиняють цілі нові простори змісту, архітектоніки, внутрішньої музики. Це досить непроста поезія – у першу чергу тим, що вона майже позбавлена доступної технічності, натомість є всуціль уривчастою, сповненою таємничими образами, посланнями, посиланнями («Ніжність – це линва, яка не дає випасти з човна», «Бог, що на гіллі сосни дрімає, навряд чи втрутиться»).

 

Тут не знайдемо надмірної бароковості, патетики, вигадливості, естетизації – натомість у текстах Мусаковської є багато правди, нехай значною мірою і художньої, є якась внутрішня дисципліна, та навіть і суворість, ощадливість. А за цим – проступає крихка, тендітна віра у силу промовленого, у його концептуальну вагу та інструментальну потенцію, що нею не варто надміру розкидатися, зловживати, спекулювати, «поки у тебе зі зброї лише слова».

 

Поетика Юлії зосереджена на глибинних внутрішньо-емоційних переживаннях і колізіях, занурена в непрості, але певною мірою, уже відрефлексовані психологічні гештальти: «Будеш зі мною, моя провино, як моя половина / Наші обличчя порожні, немов їх шматиною мокрою стерли» («Я заберу тебе зі собою, моя золотосерда провино»).

 

У певні моменти настрої збірки є достатньо макабричними, похмурими, наповненими апокаліптичною семантикою, пов’язаною із максимально гострим переживанням поточного буттєвого моменту, його психоемоційною рефлексією:

 

«Місто засинає, прокидаються шрами – чорна гусінь,

з неї якщо метелики – то лише мертва голова.

Місто пускає пару з ніздрів, наставляє гори, як роги.

На дні озера ввижаються обличчя товаришів»

(«Війна, що її носиш у нагрудній кишені»).

 

Видається, що жінка, котра так гостро передає ці враження із простору пост-травми, транслює ці згустки болю, не спекулюючи, натомість на емоційному сегменті мовлення, – така жінка має бути досить обізнаною із ситуацією, має володіти не лише теоретичним, а й практичним досвідом, знанням, переживанням. Утім, Юлія Мусаковська впевнено доводить, що справжній митець, поет, художник не мусить проходити персонально крізь усі ті жаскі й трагічні досвіди, про котрі оповідає у своїй творчості, – ідеться радше про необхідний (високий!) рівень емпатії, чулості до порухів і трепетів навколишнього світу, зануреності у сферу тонкої, психоемоційної енергії, котра нуртує навколо, ніби кипляча магма. І, звісно, необхідне вміння виловлювати з цієї магми саме ті фрагменти, структури, смисли, котрі резонуватимуть, ілюструватимуть, торкатимуться. Іноді навіть, завдаватимуть болю – адже поезія саме для цього й призначена – будь-яким способом позбавляти байдужості, омертвіння, апатії:

 

«Через тріщину в кризі виборсається мати-й-мачуха

із упертістю жінки, яка

скляну пробиває стелю»

(«А буває: виштовхуєш себе у морозяний ранок»).

 

Може видатись, настроєвість збірки радше похмура, самозанурена, інверсійна, а подеколи – навіть відверто моторошна («Що в мішку торохкотить? Кості»). Разом із тим, у книзі неочікувано багато сонця: «Сонця шерехка лисиця винюхує лоскітне місце в тебе на шиї», «сонце тобі стікає з лиця», «сонце цілує стигми на долонях дерев», «сонце, яке лоскоче перила мосту». Нібито Мусаковську не назвеш сонцепоклонницею, але звідки ж у неї з’являються такі пронизливі та проникливі рядки штибу:

 

«Ми віддали свої очі сонцю

за мерехтливі брязкальця й перестиглі плоди».

(«Доки ти наближаєшся, листопаде»).

 

Щосили опираючись темряві, котра натупає раптово й підступно, обираючи сонце й усе сонячне, авторка веде свою лінію оборони «кольоровими олівцями» – хоча, на позір, власне, кольору в книжці не так і багато. І це, радше, якісь тривожні, до певної міри, канонічні барви, як от: «червоне – це кров, а чорне – кіптява», «чорне тепле каміння, синя-синя журба». Трактування кольору як самостійної лексичної одиниці – давня поетична практика, заснована на очудненні навколишнього світу, дошукуванні глибших змістів у простих повсякденних речах, а разом із тим – аналітичному осмисленні дійсності, поєднанні раціонального з емоційним компонентом сприйняття. 

 

Хвиля висока, нехай і не по плечу

 

Як спостерігаємо, бог свободи Юлії Мусаковської якийсь не надто радісний – це, радше жорстокий поганський бог, заквітчаний трояндами і упокорений кривавими тризнами. Скидається на те, що поклоніння такому богу вимагає значних зусиль, та навіть і жертв – але чим, власне, є поезія як не найбільшою жертвою, та навіть і спокутою.

 

Утім, сама авторка цього ніколи не скаже – вона свідомо уникає пафосу красивих фраз, велемовності, барвистої риторики. Натомість іноді її відверто «заносить» у іншу площину – надмірного наративу, описовості, густої сув’язі буденних картин реальності, з яких іноді просочується щось більш одухотворене, тонке, позаматеріальне.

 

А врешті, озброївшись належним терпінням, витривалістю й деякою долею іронії, Мусаковська знаходить внутрішню потугу, бажання й можливість сформулювати сутність досліджуваних дефініцій, розгледіти й описати обличчя так званого бога свободи:

 

«…Що ж він чудний, натхненний, наче прочанин.

Важко, ох важко буде його ламати.

Ременями стискати, встромляти голки ікло,

щоб у тунелях жил надривався дзвін,

скручував шию, корчив до неба чолом.

На тобі, ось твій Бог свободи, ось же він».

(«Доню моя, за що ти мені така?»).

 

Відчуття проминання часу є одним із домінуючих у емоційній канві книжки («Рік обертається вовком, стягнувши торішню овечу шкуру»). Разом із тим, тонкими рефлексіями окреслена питомо людська потреба проживати кожен день, кожну мить найбільш повно, насичено, емпірично: «Випливе зграя рибин із самого гирла дощу / найсрібніша тебе хвостом поплескає по плечу: мить – твоя здобич єдина, скаже, лови цю мить» («Дощ укриває наші тіла і, здавалося б, світ»).

 

Мусаковська дуже добре фіксує час, вловлює динаміку його плину, переповідає цей плин. Календарність її оповідей радше умовна, тут від осені до весни лише кілька рядків, не конче римованих, не конче аж таких філігранних, але у чомусь – пронизливо щирих, сповнених якоїсь суперечливої надії, очікувань попри все:

 

«Складно зчитувати знамення на великій швидкості –

синьо-зелені вказівники, чорні птахи, застиглі на склі.

Чорна безхвоста комета з’являється нізвідки,

зникає в нікуди. І тріскає брунька весняної зливи»

(«Осінь – стара жебрачка в брудному й барвистому»).

 

Безумовно, весна – це те, чого чекаємо всі ми. Чекаємо, попри всі ці березневі заметілі, морози, попри обстріли й евакуації, попри смерті рідних і друзів, попри бажання окремих нелюдів убити в нас це перманентне очікування весни. Юлія Мусаковська пропагує ідею весни, навіть не артикулюючи її цілковито. Попри всю неочевидність, зазначимо, що програмним текстом збірки «Бог свободи», якщо придивитись, є не найбільш потужний, метафоричний, майстерний вірш у книжці, а зовсім інший – доволі простий, навіть простуватий, декларативний, номінальний:

 

«Поки ніхто не бачить,

фехтувальники наших натур –

невідомо, хто в білому,

хто в чорному цього разу –

не на смерть, а на життя

змагаються, викрешують іскри»

(«Поки ніхто не бачить»).

 

І саме в цій простоті, саме в цій відкритості й відвертості прихована таємниця, яку розкриють лише ті, хто близько знайомий зі свободою та всіма її жорстокими божествами, а також ті, хто володіє даром цієї свободи зректися, аби, врешті, її ж таки здобути. Постійний парадокс волі, складна комбінація бажаного і можливого, здійсненного і забутого, постійне перетікання усього-в-ніщо, і назад – таким сенсом виповнена ця книжка, такі предмети вона досліджує, такою мовою говорить. Аби розшифрувати її, доведеться прикласти зусиль, але воно того варте. Як і свобода, наша свобода – варта усього, і навіть більше.

 

Пестощі вогняних лисиць

 

Юлія Мусаковська, упевнено передбачивши страшний, але і в чомусь прекрасний момент сьогочасся, сміливо говорить про страх, боротьбу, подолання власних упередженостей і ментальних перепон. Вигризаючи власну свободу, ми схильні бути достатньо аскетичними, стриманими, поміркованими, хоча є деякі речі, від яких відмовлятися не випадає:

 

«Що, як виявилось, потрібно? Харчі та книги.

Їх залишать біля дверей, як дари таємні

на твоє дивовижне звільнення від метушні.

І весна переборює страх свій. І настає.».

(«Може, так і треба було: випасти з колеса»).

 

У останньому розділі збірки, під назвою «Лисиця», вміщено тексти переважно міфологічні – це така персональна міфологія Юлії Мусаковської, героями якої є ближчі й дальші предки: Маріка і Ніна, Попелюшка, Анна (точніше, дві Анни), пані Кася, інші цікаві й суперечливі у чомусь персонажі. А також оті ласкаві телята, котрих любить бог упокорення (чи може так трапитись, що він водночас є і богом свободи, чи це два різні боги, однаково недобрі й божевільні?). В усякому разі, це історії про боротьбу і звільнення, про біль і торжество над болем.

 

А понад тим всім домінує жінка, яка «вугілля і сіль», прекрасна і сильна жінка, адже авторка наголошує: «Бог посилає мені прекрасних жінок». Ці жінки із власними історіями, власними темними закапелками, власними сонцями у головах та серцях. Це також жінки з отих сюжетів, що: «Занадто чепурилась для інших, занедбала домашні справи», а відтак «…приходить до мене з розпухлою губою, з ретельно замаскованим на вилиці синім птахом» («Зі мною цього ніколи не трапиться»). Це абсолютно різні досвіди – любові, насильства, пошуку можливостей виходу і самопорятунку. Авторка майстерно оперує їхніми ментальними образами, творить мозаїчне панно імен та облич, артикулює головну думку: свобода – це завжди вибір. Не обов’язково вибір жінки, але, поза сумнівом, досить добре відомий їй вибір, іноді бажаний, іноді – знехтуваний, іноді – просто непотрібний.

 

І врешті, усі жінки Мусаковської – це завжди її відображення, як стверджує сама авторка. Можемо розуміти це як поетичну гіперболу, або ж цілком ужиткову, повсякденну догму буття, своєрідну парадигму віднаходження себе-справжньої:

 

«Заблукала у цих жінках. Роззираюся навсібіч, не знаходжу виходу.

Мабуть, залишуся тут – хай хоч до завтра».

(«Бог посилає мені прекрасних жінок»).

 

Тож, попри те, що російські орки продовжують убивати мирних українських громадян, ми залишаємося тут. Завтра, і післязавтра, і завжди. Бо наша любов, наша лють, наша нескореність – це те, що закладено на генетичному рівні, що пронизує тіла і душі, що творить спільний ментальний і духовний простір. Наші жінки, наші чоловіки, наші діти – ми всі. Ми тут. Очевидно, що не всі з нас цікавляться поезію і люблять її. Це природно. Навіть борщ люблять далеко не всі. Але поезія любить і цікавиться кожним із нас. Бо її місія – фіксувати й увічнювати, підтримувати і рятувати, віднаходити й промовляти. І навчити нас поклонятися богу свободи, попри все. Богу свободи, богу свободи, богу свободи.

Нарешті.

 

Джерело: Збруч

Дмитро Донцов у міжвоєнні роки

 

Начерк інтелектуальної біографії одного із батьків українського інтегрального націоналізму

 

Вийшов друком начерк міжвоєнного періоду інтелектуальної біографії одного із батьків українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Це книжка історика Олександра Зайцева «Націоналіст у добу фашизму. Львівський період Дмитра Донцова, 1922-1939 роки», яка побачила світ у видавництві «Критика».

Яким є портрет Донцова в умовній галереї не менш умовних уявлень про діячів української історії? Зазвичай варіантів два. Або ідеалізований борець за визволення Батьківщини, або нестерпний фашист ‑натхненник безоглядної ксенофобії, погромництва і тоталітарної свідомості. Обидві позиції ‑без «нудної» ретельної аргументації. Олександр Зайцев претендує на те, щоб підійти до цієї постаті з увагою до фактів.

У фокусі книжки, як уже зазначено, біографія Дмитра Донцова 1922-1939 років, але розпочинає дослідник із, так би мовити, передісторії: лаконічно показує еволюцію свого героя в дореволюційні та революційні часи, коли він встиг зазнати політичних метаморфоз від соціаліста, марксиста до консервативного націоналіста, багато чим близького до В’ячеслава Липинського. Забігаючи наперед, скажу, що, на мою думку, книжці відверто бракує аналогічного «епілогу» з пунктирним окресленням позицій та дій Донцова під час Другої світової війни та після неї.

Що ж до двадцятих-тридцятих років, Зайцев послідовно розповідає про утвердження Дмитра Донцова у Львові, відновлення під його орудою і за підтримки Української військової організації (основи майбутньої ОУН) видання часопису «Літературно-Науковий Вістник». Далі згадано досить драматичний епізод із часописом «Заграва» й однойменною групою. Радикальні публікації в «Заграві» ледь не призвели до видворення Донцова із території польської держави (до якої тоді входила Галичина), але, як зазначає Зайцев, українському політику вдалося порозумітися й домовитися з польською владою на ґрунті спільних інтересів. Донцов користувався лояльністю у поляків за свою послідовну антибільшовицьку позицію та виступи проти ідей «єдиного фронту» українських організацій на зайнятих Польщею західноукраїнських теренах (дослідник зазначає, що характер Донцова взагалі не сприяв жодним об’єднанням, тож із часом той сам відійшов від суто організаційної діяльності), а також проти пошуків точок дотику з УСРР. Автор розповідає, що на якийсь час прорадянська орієнтація утворилася навіть в УВО ‑і наводить відомості про фінансування більшовиками.

На період «ЛНВ» і «Заграви» припадає також початок захоплення Дмитра Донцова італійським фашизмом, яке на початках поєднувалося в нього з селянсько-демократичними концепціями. Олександр Зайцев показує, як поступово політична публіцистика Донцова позбувалася «демократичних атавізмів», доходячи, між іншим, до тез про «касту правителів». Тут історик вбачає вплив і загальної радикалізації, і успіхів тоталітарних режимів, насамперед в СРСР, Італії, Німеччині, і симпатій до фашизму і нацизму. Симпатій цих Донцов не дуже приховував, він знайомив з відповідними діячами та концепціями тодішніх українських читачів. З гітлеризмом пов’язує Зайцев дедалі сильніший антисемітизм Дмитра Донцова тих років, але, вважає історик, він мав дещо іншу природу ‑не «расову», а засновану головним чином на історичних та економічних побудовах.

Ці непривабливі з сьогоднішньої перспективи риси інтелектуальної біографії Донцова автор аргументує досить детально ‑він оперує величезним блоком посилань як на тогочасні першоджерела, так і на пізніші дослідження. Але не забуває дослідник і відзначати чимало інших характеристик свого героя ‑від неабиякого публіцистичного хисту і гострого розуму до геополітичної спостережливості.

Націоналізм Донцова, за Зайцевим, ‑ідеальний зразок інтегрального націоналізму, і він є тоталітарною ідеологією. Та попри зв’язок з ідеями фашизму і нацизму, виглядає, що Дмитро Донцов таки шукав свого власного шляху, а не копіював лінії Муссоліні й Гітлера.

При цьому спрямування пізнішого донцовського видання «Вістник» і сформованого довкола нього гурту літераторів (Олена Теліга, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Леонід Мосендз, Юрій Клен) Зайцев трактує саме як «літературний фашизм», форму «протофашизму, в якій національний імперіялізм химерно поєднувався з антиколоніяльним дискурсом і патосом національного визволення». Взагалі, дослідник уважний до активності Донцова саме у сфері культури, зокрема до «вістниківства». Здається, найбільш ключову роль у літературному середовищі навколо Донцова Зайцев надає Олені Телізі, проте не оминає увагою й інших авторів. Зокрема, після його цитування захоплених відгуків колишнього неокласика, а в тридцятих роках  — уже емігранта із СРСР Юрія Клена про події в Німеччині можна дещо під іншим кутом подивитися на його повернення до України перекладачем при Вермахті...

Певно, не всі читачі погодяться з тим трактуванням постаті Донцова, яке запропонував у книжці «Націоналіст у добу фашизму» Олександр Зайцев. Але в будь-якому разі його ретельне дослідження, що ґрунтується на добре опрацьованій документальній базі, є слушною нагодою перевести розмову про Дмитра Донцова та про інтегральний націоналізм на більш предметний, конструктивний і фактологічний рівень, ніж це великою мірою було дотепер.

 

Автор: Олег Коцарев

Джерело: газета «День»