Російській бестіарій від Віталія Кравця

«Культура ‑це поле боротьби», ‑стверджує Едвард Саїд у творі «Культура й імперіалізм». Тож культура може бути згубною, а надто, коли утворюється на ксенофобських і відверто антилюдяних принципах, зраджуючи саму себе, перетворюючись із плекання людяності на пропаганду масового вбивства людей.

У проекті «Анатомія безхребетних» київського художника Віталія Кравця влучно показано, що осердям російської ідентичності, вираженої в культурі та мистецтві, є хвороба. Від поезії Пушкіна, профіль якого трансформується у ствол пушки на картині «Дуелянт-реваншист», до сучасного російського маскульту вона пронизана ворожістю до всього чужого, дегуманізацією людини, імперською пихою та потворними некрофілічними потягами. Ерих Фром у творі «Гітлер і некрофіли» визначив некрофілію як «потяг до руйнації живих структур». У роботах Віталія Кравця цей потяг втілюється в макабричних образах, запозичених із різних сфер російської культури. Художник майстерно деконструює ці образи, виявляючи їхню потворну сутність. Так, приміром, Буратіно перетворюється на Бурятіно ‑жахливе поєднання елементів людської тілесності зі смертоносною реактивною системою залпового вогню. Візуальні та літературні сюжети переплітаються з музичними: художник досліджує формування аґресивних і брехливих російських наративів від використання у медійному просторі «Лебединого озера» Чайковського до пісень Єгора Лєтова. Образи з російських народних казок і сучасного фольклору перетворюються на жахливі знаряддя вбивства та інструменти деґрадації. Так одяг ватник стає тюремним «Ватним костюмом», казкова оселя відьми «ізбушка» лячною «Ізбушкою-амфібією», традиційний самовар дурнуватим «Самоваром-самоходом», а музичний інструмент баян моторошним «Мотобаяном».

Образи, що ми їх бачимо на цих та інших картинах, водночас є продуктами нестримної фантазії митця та правдивими презентаціями жахів російського світу смерті.

Вахтанґ Кебуладзе

Відтепер омана неможлива

«Земля блакитна, ніби апельсин» став відомий задовго до національної прем’єри, оскільки отримав приз за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики фестивалю незалежного кіна «Санденс» (США), а також ряд інших нагород. Назва фільму є цитатою з вірша французького сюрреаліста Поля Елюара:

Земля блакитна,

ніби апельсин

Відтепер омана

неможлива слова

не брешуть

Вони не дозволяють

більше співати

Сюрреалізм — це суміщення несумісного, це речі не на своїх місцях. Що, власне, й коїться під час війни. Цілик відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському містечку, яке постійно перебуває під обстрілами. На Анні ГЛАДКІЙ, яка сама ростить чотирьох дітей — Мирославу-»Миру», Настю, Владю й Стасика, — війна лежить особливо тяжким тягарем. Мирослава готується до вступу на кінофакультет Національного університету культури й паралельно робить фільм про життя сім’ї, залучаючи до процесу родичів, сусідів ба навіть українських військових. Власне, фільм і починається зі зйомок — одне за одним діти, а потім сама Анна сідають перед камерою для перших дублів на тлі чорної тканини, прикріпленої скотчем на стіні. Віддалені звуки обстрілу цьому не заважають. Владя взагалі нічого не може сказати, схлипує від розгубленості. Старші збираються з думками, Мирослава командує: «Починаємо». Але починає сама реальність: клацання кіношної «хлопавки» в руках у Владі спричиняє через різкий монтажний стик справжній вибух. Паніка. Темрява. Дзвін у вухах. Розбито сусідній будинок. Земля блакитна, ніби апельсин.

Аня та її діти живуть усупереч жаху й абсурду, в які Красногорівка занурена вже шість років. «Війна — це порожнеча», — каже Мирослава. Проте в її домі сміються, фільмують, музикують, граються з котами й черепахою, котра з’являється в найнесподіваніших місцях.

А ще ховаються всією родиною в підвалі — не від обстрілу, а заради зйомок-реконструкції того, як пережили обстріл. Відданість Мири кіну — це того штибу пристрасть, що рухає гори, або, в даному разі, танки: невгамовна постановниця задіює для відтворення спогаду про те, як колись шукали ліки для застудженої дитини, броньовану громадину з екіпажем; це лише одна з двох появ людей у формі — і водночас чи не найзворушливіший момент. Місто з його простріленими стінами саме по собі красномовна декорація, котру Мирослава використовує на повну; але Анна з дочкою (повноцінні співавторки) постійно сперечаються: чи дати загальну панораму руйнувань, чи просто показати людей, котрі йдуть серед руїн. Кіно для них — настільки ж спосіб пригадування, наскільки й терапія; воно так само глушить війну, як і архівує її.

Фільмування фільму — історія не нова; проте Ірина, за допомоги майстра живописної світлотіні, оператора В’ячеслава ЦВЕТКОВА, вибудовує на цьому прийомі прецікавий візуальний сюжет. Зйомки тривають в різних ритмах, інколи дотикаються — як у епізодах із вибухом, з танком чи вже у фіналі, — й тоді дві кінореальності стають нерозрізненними, і ці точки злиття породжують додаткове структурне напруження, котре пронизує «Землю...» Щось на кшталт оптичного лабіринту: фільми відбиваються один в одному; війна відбивається у фільмах; усе відбивається на сітківках свідків — заручниць війни. Саме тому Цілик відвертає об’єктив від екрана з матеріалом Мирослави після титру «2014» і зосереджується винятково на очах глядачок (чоловіків у місті нема; гендерний мотив у «Землі...» вартий окремого розгляду). І цих поглядів цілком досить, аби зрозуміти все і про Красногорівку, і про людей у ній.

Війна починається з брехні та живиться нею.

Кіно не може врятувати від війни.

Але воно може зменшити її безумство, кажучи свою правду 24 кадри в секунду.

* * *

«Цей фільм — мій перший серйозний результат»

Ірина Цілик — про зйомки «Земля блакитна, ніби апельсин» та свій повнометражний ігровий дебют «Я і Фелікс».

— В прифронтовій зоні багато сюрреалістичних вражень. Одного разу, наприклад, коли ми в Авдіївці показували дітям епізод із «Останнього імператора» Бертолуччі, почався обстріл. І діти навіть не звернули на це увагу. Дикий контрапункт — на екрані Бертолуччі, на дворі — вибухи, глядачам байдуже. І там такого дуже багато.

— Спочатку ми думали фільмувати про волонтерський проєкт «Жовтий автобус», у межах якого дітей у зоні АТО навчають кіномистецтву, але ті ставки, які я спочатку зробила на героїв і на місце зйомки, не спрацювали. Довелося за кілька місяців починати з нуля. Дві старші дівчинки, сестри — Настя й Мирослава — брали участь у таборах «Жовтого автобуса». Там я з ними й познайомилась, коли показувала «Помин». А потім зустрілася з Мирославою знову й вона запросила мене в гості. Ми навіть довго відмахувались. Згодом я таки вирішила з’їздити. Коли побачила цей дім, місто — дуже фактурне, побите війною — познайомилась з мамою Анею, — зійшлося все. Я дуже полюбила Красногорівку, мене бракує регулярних поїздок туди. Там навіть люди інакші — дуже відкриті, світлі.

— Ми обрали позицію спостерігачів, хоча ясно, що коли ми всі поруч, жили в них удома, то стали друзями, майже частиною сім’ї... Це важко, я досі для себе не вирішила, де червоні лінії, які документалістка не може перетнути. Спостерігаючи за людьми, ти можеш розповісти про них дуже різні історії, особливо, коли вони розслабились, довірились тобі. І мене це в певний момент сильно злякало. Тому що в тебе якісь стосунки з героями, але ж ти маєш скласти сюжет. Тож ми втручалися мінімально, та це все одно був спільний процес, симбіоз.

— Документальне кіно подається саме як документ, і в цьому є величезна маніпуляція. Я не вірю в правду в документалістиці, бо будь-яка правда сформована автором і розказана з його чи її погляду. Фільм не можна сприймати як реальність у чистому вигляді. Люди вже знають, що ти їх знімаєш, тож намагаються показати те, що хочуть показати. Інша річ, що коли ти проводиш з ними дуже багато часу, то рано чи пізно ці оболонки тріскаються, і проступають речі, які вони не планували виявляти. І тут знову питання, що можна демонструвати глядачу. Я намагалася пробігти між крапельками — з одного боку, зробити гарний фільм, з другого — ніяк їх не скривдити.

— Через те, що всього потроху, в мене дуже часто враження, що нічого не роблю по-справжньому добре. Можливо, цей фільм — перший серйозний результат. «Землі...» я віддала два роки життя, більше нічого не робила. Закинула літературу, припинила писати, але це вже питання вибору, надто для жінки, мені здається. Ти розриваєшся між зйомками і дитиною, і вона росте, і я не встигаю вкладати в неї стільки, скільки мусила би. Він мені це вибачає, але я сама буду дуже шкодувати, бо щось пропускаю. Але я не знаю, як інакше.

— Ігрове кіно — такий само живий організм, як і документальне — там є багато можливостей для того, щоб давати цій живій енергії прориватися, й іноді ти відчуваєш, що фільм веде тебе якось не так, як ти собі думала. Особливо багато залежить від акторів. І нам з акторами в «Я і Фелікс», я думаю, пощастило. Майже весь кастинг влучний, і всі наші ставки спрацювали. Звісно, все стане остаточно ясно, коли сяду монтувати, але те, що мені суперкомфортно працювати з цими людьми — факт.

— Я вперше працюю з дітьми. Окреме ускладнення в тому, що один з тих дітей — мій син, який з мене просто варив воду. З ним було працювати важко, але я знала, на що йду. Але в нього багато плюсів. Він, собака, органічний в кадрі. Хороший в імпровізації, йому нецікаво робити кілька дублів. Йому треба кожного разу робити по-новому, з новими репліками й рішеннями, і це дійсно складно, але якщо ти воюєш за живу дитину в кадрі, ти багато що зробиш. Ясно, що я для нього в першу чергу мама, а не режисерка, тож про якусь субординацію не йшлося. Було важко. Але ми якось вижили.

— Мені підлітки надсилали відео з усієї України, і це окремий досвід. Ясно, що це специфічна підбірка, що вони цікавляться мистецтвом і кіном, але загальне враження дуже хороше. Розумні, небайдужі, і десь у 80% — хороша українська. Мене це вразило. Причому навіть зі стереотипно неукраїномовних регіонів. Думаю, що почала давати результати шкільна освіта, тому якщо ти вчиш мову в школі — хочеш не хочеш, але ти її знаєш. І оскільки правила були такі, що розглядаю тільки україномовних, вони присилали відео українською, і нормально звучало. А в мене вухо натреноване, я чую, коли українська — це просто інструмент, яким користується людина, чи вона говорить так і вдома.

— Я поки навіть не знаю, що в мене виходить. Але фільм точно не похмурий. Дуже кольоровий і швидкий.

ДОВІДКА «Дня»

Ірина Цілик народилася в 1982 у Києві. В 2004 закінчила Національний університет театру, кінематографу і телебачення ім. Карпенка-Карого. Працювала в рекламі. Зняла короткометражні ігрові картини «Вдосвіта» (2008), «Помин» (2012), «Дім» (2016), короткометражки «Тайра» і «Малиш» для документального кіноальманаху «Невидимий батальйон» (2017). Є авторкою поетичних збірок «Ці» (2007), «Глибина різкості» (2016); прозових книжок «Післявчора» (2008), «Родимки» (2013), «Червоні на чорному сліди» (2015); книжок для дітей «Таке цікаве життя» (2015), «Місторія однієї дружби» (2016). Окремі твори перекладалися більше ніж десятьма мовами. Співпрацює з українськими виконавцями і музичними гуртами як поетка-пісенниця. Авторка слів пісні «Повертайся живим» (у виконанні гуртів «Сестри Тельнюк» та Коzак System). Зараз завершує свій повнометражний ігровий дебют «Я і Фелікс» за книжкою Артема Чеха.

Мешкає в Києві. Чоловік Ірини, Артем Чех, так само письменник, був призваний до лав ЗСУ, воював на Донбасі. Демобілізований. Синові Андрію 10 років.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Рефлексії на виставу «Філоктет: античний рейв»  режисера Дмитра Захоженка в театрі Лесі

Рейв, як естетика божевілля

«Deus ex machina» (бог з машини) – пристосування, яким давньогрецькі поети вирішували конфлікт у виставі. За допомогою машинерії «з небес” спускали бога, який промовляв повчальний діалог – так би мовити, наставляв всіх на шлях істинний – і конфлікт знімався. Але, перечитуючи античну міфологію, стаємо свідками, як боги час від часу ставали каталізаторами конфлікту. І якщо брати два образи бога – доброго та люблячого і злого деміурга – то грецькі боги більше нагадують образ і подобу людську від доброчесних якостей до слабкостей та підлостей. Троянська війна розпочалася саме через суперечку небожителів: Парис віддав Афродиті золоте яблуко з написом “найпрекраснішій”, що розізлило двох інших претенденток на це звання – Геру та Афіну. Парис обрав ту, що обіцяла йому любов прекрасної Єлени. У такому варіанті війна хоча б почалася через любов. Правда ж звучить гарно і шляхетно? 

У виставі події зав’язки конфлікту Троянської війни переносяться в естетику рейву влаштованого на честь дня народження Зевса (Дмитро Наумець), вгодованого та нарваного молодого чоловіка. «Хто на сцені мені зробить мінет, тому віддам айфон», – запитує небожитель. «Це неправильно» – каже Ерос (Василь Сидорко), той давній бог кохання. Починається суперечка, яка переростає в бійку. Далі все плавно перетікає в ескалацію воєнного конфлікту, який затягнувся на десять років. У сценічному варіанті причина війни – це вже не любов, це перенасиченість у культурі споживання, відсутність дефіциту та відповідне унеможливлення відчути смак від їжі, відпочинку, життя, про що Тарас Шевченко свого часу писав так: 

...Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Беручи до уваги всі згадані компоненти, проблема деградації моральності, самосвідомості, культури, що в античності відбувалося під гасло «хліба та видовищ», у виставі виражається через естетику божевілля. Яке своєю чергою носить в собі полярне значення: з огляду етимології поняття, можемо також говорити про “шляхетне” божевілля в образі моральної позиції Філоктета (Василь Сидорко).

Хіба це «втеча», коли Філоктета, без його на то волі, залишили на острові Лемнос? Але, гадаю, тут варто говорити не про фізичний вимір, а про моральну втечу від світу. Споглядаючи сценічне життя, можемо припустити, що божевілля абсорбується із зіставлення світу розваг та обірваних на війні життів.

Тому моральна втеча Філоктета нагадує буддистську притчу, у якій розповідається, як невідомий подорожній передбачив тривалу посуху в одному поселенні. «Потім, – він сказав, – піде дощ і всі хто нап’ється з того дощу, той посунеться з глузду». Усі з нього посміялися і лише один чоловік прислухався до слів. Цей чоловік назбирав запасів води, тому довго залишався при здоровому глузді, але для всіх він був божевільним. 

Філоктет Василя Сидорка має свої, одухотворені відчуженням та усамітненням, прояви дивацтва. Саме: «Дивак», – сказали б світські люди і обходили б його стороною. У психології дивацтво – це прояв захисних механізмів, небажання сприймати або ж приймати певну інформацію.

У контексті філософії дивацтво (читайте – божевілля) – це свобода від бога, свобода дарована вищими силами. Як приклад можемо згадати Діогена Сінопського, який перебуваючи в соціумі свідомо порушував правила створені цим соціумом. І якщо Діоген жив у бочці, мастурбував на площі і з речей мав тільки всього нічого – ложку з тарілкою (здається), то божевілля Філоктета полягало в тому, що він, на противагу хитрому та лицемірному Одиссею (Дмитро Наумець), слідував законам доблесті та честі: ворогів називав ворогами та бажав їм смерті, друзів поважав і готовий був віддати за них життя. Звичайно, моральні погляди дуже змінилися з того часу, але суть історії лишається зрозумілою.

Логіка, як спроба упорядкування символів

Можна було б опустити низку критичних зауваг, але не хочу лицемірити ні з собою, ні з читачами, тому поділюся своїми сумнівами, щодо символів та деяких естетичних рішень у сценічному творі. Отож, теза: вистава через різні знаки сигналізує нам про пробоїну в круїзному лайнері ситного світського життя. І тому кораблетроща є синонімом до морального занепаду суспільства, яке поєднує в собі тих, хто як можна більше намагається отримати задоволення від життя і тих, хто гине на війні, захищаючи перших. Звичайно ця схема умовна, адже неможливо в одне речення втиснути суть війни та всіх похідних. 

І антитеза: (наведене далі порівняння найбільше ілюструє моє особисте сприйняття) вистава місцями нагадувала не плетиво художніх образів, античної міфології і сучасної попкультури, а радше неструктурований мікс поетизації слова, крикливих сценографічних рішень та надмірної епатажності. Фалоси, нецензурна лексика, естетика «відриву» – усе це кричало про божевілля. Але більш виразно ця тема була проартикульована через акторську гру в діалогах Філоктета, Одиссея та Неоптолема (Андрій Кравчук), сина Ахілла. Припускаю надмірний епатаж відтінив тишу та глибину діалогів, але, в той же час, чітко відчуваю, що епатаж більше дратував, ніж надавав сценічному твору ідейне навантаження. 

Ще однією антитезою були красномовні символи: скажімо, схожі на стародавніх воїнів берсерки штурмували глядацькі уми, не лишаючи останнім простору для роздумів (надто прямолінійно)  –  бо стільки плями бутафорної крові (кетчупу) на їхньому одязі! А шинелі, підвішені під стелею, асоціювалися з німецьким гестапо, що також дорівнювало радянському КДБ = мюллерівським стерв’ятникам = сартрівським мухам = декодуванню образів заради декодування образів... Можливо, лише в мене, при укладанні символів у логічну структуру, виникло відчуття фрустрації. Звичайно вистава має фруструвати, але радше через категорію задуму, а не категорію зображальності (нехай і естетичної вартості). 

Дзвінок другу, як звільнення

Дзвінок був насправді. Причина проста – свого часу я відмовився критикувати колег: якщо людина раз помилилася, то не варто критикувати, якщо людина помиляється постійно (це вже як стиль роботи), тому теж не варто критикувати. На іншому кінці дроту доброзичливий голос сказав: «Привіт, друже… Думаю те, що ти говориш дуже цікаво і цінно. Але мені здається, що тут важливо не сприймати виставу через побудову логічних структур. Якщо говорити про свободу, то це стосується і свободи від звиклої для нас картини світу. Божевільний же має геть інакшу логіку, яка для суспільства не зрозуміла...» Він порадив мені спробувати відкинути ті логічні формули, які я приміряв до вистави і спробувати поглянути на твір по-іншому. Але, чи це взагалі можливо?

Продовжуючи тему божевілля та свободи скажу так: якщо один актор грає декількох персонажів, то він стає носієм певної ідеї. Ероса та Філоктета грає один і той же актор. Тому зберігається семіотика позитивного героя. Якщо Ерос, як особистість зі своєю системою моральних цінностей, протиставляється Зевсу (різко неприємно типу), то шляхетність Філоктета протиставляється лицемірству Одиссея. І коли Неоптолем (за Мюллером) вбиває Філоктета, то останній перевтілюється в мінотавра, який все життя провів у лабіринті так і не потрапивши на свободу. Тесей убив мінотавра, подарувавши йому свободу. Для Філоктета також смерть є символом повного звільнення від цього хворого світу.

Епілог

Божевілля ми можемо трактувати дуже по різному: як деструктивний елемент і як розширене знання, яке не поміщається в канони суспільства. І тому, здавалося б, слідуючи логіці, можемо припустити думку, що суспільство та боже-вільна особистість – суті не поєднувані. Та, згадуючи Ніцшевого Заратустру, паростками ідей якого живе вся західна цивілізація, народжується інша думка: ці два полюси одного поняття не заперечують, а взаємодоповнюють одне одного.

Дев’ять золотих правил успішного вивчення української мови

У житті кожного справжнього українця настає особливий момент, коли йому конче необхідно вивчити українську мову. Це завдання не з легких. Тим паче, коли над тобою витає дух левиці Ірини Фаріон чи «падає безжалісно град, б’ють блискавиці» Олега Анатолійовича Винника (і не питайте, звідки я знаю, що він Анатолійович!). Якщо ви нарешті готові вивчити мову предків і визнаєте, що Ісус Христос — родом із Галичини, вам неодмінно треба засвоїти дев’ять золотих правил з книжки Ольги Дубчак «Чути українською», що стане запорукою вашого лінгвістичного успіху. Будь ласка, повторюйте їх щоразу, коли сумніватиметеся у своїй ролі в державотворенні або коли падатиме ваш патріотичний дух. Вивчіть їх, як два по два чотири, щоб від зубів відскакувало, щоб назубок, щоб дзвеніло і щоб, коли вночі розбудять, згадали — і далі за шкільною програмою.

1. Милозвучність

Запам’ятайте раз і назавжди, що українська мова посідає друге місце у світі за милозвучністю. Ніхто не знає напевне, яка клята мова сіла на перше місце й не дає прорватися мові Ісуса Христа, але точно відомо, що потрапила вона туди шляхом погроз, кумівства й корупції. Дослідники називають переможця залежно від своїх туристичних уподобань: італійська, французька, турецька, болгарська, есперанто, задовбанто, суахілі, заманалі і так далі, і так далі. Але знайте, що в потилицю йому завжди гаряче дихає українське чергування «у» з «в» та «і» з «йот».

2. Споконвічність

Науково доведено, що українська мова — найдавніша мова світу. Ні для кого не секрет, що вона давніша за санскрит, та що там санскрит — ця милозвучна й люба серцю динозаврів мова існувала ще в часи Великого вибуху. Ось як пише про це найдавніша книга світу, Ефіопське Євангеліє: «І стався Великий вибух, і утворився Всесвіт, і зароїлися мікроби на планеті Земля, і виринули зі Світового океану три заповіді, вибиті на берестових грамотах: «Ти мені заговориш, падлюка, українською», «Українською мовою їж, пий і розмножуйся» і «Не матюкни». І пішли пророки по землі священній, і сповідували вони слово українське Олександра Потебні серед динозаврів, мамонтів і пітекантропів».

3. Співучість

Ніколи не забувайте, що українська мова — найспівучіша мова у світі. Це знання допоможе вам у будь-який важкий момент і дасть сил у подоланні незборимих обставин. За будь-якої незрозумілої ситуації — співайте. Цей метод опрацьований і перевірений століттями. Будьте, як Наталка Полтавка. За душею ані копійки, коханий хз-де, до вас підкатує стрьомний мужик — а ви співайте. Цей метод — як пиво після горілки — завжди діє. Або ось, берете, наприклад, в АТБ віскі зі знижкою, підходите до каси й розумієте, що грошей усе одно не вистачає. Оголосіть касиру: «Слова Вадима Крищенка, музика Олександра Злотника — і співайте: «Ти — касир, а я – упир, ось тобі орієнтир: ти мені — віскарик, я тобі — п’ятнарик».

4. Матюки

Матюків в українській мові немає й ніколи не було. Усі ми знаємо, що матюки придумали москалі, кацапи, цигани, фріци, жабоїди, макаронники й піндоси. А в щирої, лагідної, співочої української нації їх зроду не було й не буде. А як не вірите, то це легко перевірити. Знайдіть питомого українця та швиргоніть йому на ногу каменюку. Поза всяким сумнівом, він лагідно гукне: «Матінко рідна, та що ж ти, поганцю, чиниш?!». Або зайдіть у редакцію питомо українського журналу «Дивослово» й вирубіть їм світло. Присягаюся, звідусіль залунає: «Ой лишенько! Та що ж це! Лелечко! Божечку! Халепа!». І, чесне слово, якщо ви розіб’єте директору інституту української мови айфон, він зойкне саме: «А хай тобі грець!», а не те, що ви подумали у своїй розбещеній матюками буйній голівоньці.

5. Чужорідні елементи

Що є сили уникайте запозичень, іншомовних слів і всіляких спроб ворожих словесних зазіхань. Пильно й ненастанно політь бур’ян. Не пускайте у свою мову всілякі селфі, планшети, біткойни і смузі. Замінюйте їх питомими відповідниками, себеньками, обаполками, гривнями і компотами. Плутайте ворога. Кажіть «калідор», «лісапет» і «гурки». Так ніхто не здогадається.

6. Правопис

Забудьте про український правопис, бо його складали москалі, кацапи, цигани, фріци, жабоїди, макаронники і піндоси. Словом, вороги українського державотворення, патріотизму й милозвучності. Ніхто вам не указ — ламайте систему. Пишіть «село» через «и», ставте кому між підметом і присудком і забудьте про апостроф. Рвіть греблі! Виходьте з берегів! Ідіть у фейсбук і чмиріть неграмотних графоманів. У світі є одна правильна українська мова — ваша. Решта — від лукавого.

7. Інвентар

Ефективне вивчення української мови неможливе без допоміжних інструментів. Тому при собі завжди слід мати китицю калини, гілочку верби, глек з молоком, плахту, віночок, віз і хату-мазанку. Не завадить прихопити журавля, а краще трьох. Коли не згодні з опонентом, погрожуйте родовим прокляттям, кличте на допомогу дух Івана Франка, робіть страшні очі й махайте вербою, як мечем джедая. У такому випадку ви — нездоланний, як Котигорошко, і неперевершений, як Оленка Зміючка.

8. Моральна налаштованість

Плачте. Страждайте. Тужіть. Квильте, як Ярославна в Путивлі, летіть чайкою-зигзицею по Дунаєві, омочуйте бебряний рукав у Каял-ріці, утирайте князю криваві його рани на дужому його тілі. При вивченні української мови не час радіти й веселитися. Це тяжкий, стражденний і безмірно трагічний процес, це вам розкаже будь-яка вчителька української мови. Бажано також учитися у правильної вчительки, щоб «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, брівоньки — як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що в саду цвіте, носочок так собі прямесенький, із горбочком, а губоньки — як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки — неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані» та щоб сунула як чорна хмара і від одного погляду, щоб помідори в’яли.

9. Певняк

Спробуйте просто заговорити українською. Чесне слово, вона не кусається, я це знаю напевне. І навряд чи українці кидатимуть каменюки чи розбиватимуть ваші айфони за неправильну вимову. Просто говоріть, а вона вам віддячить усією своєю калиновою милозвучністю і щирою любов’ю до краси, радості й щастя.

Лист-рецензія академіка Миколи Жулинського на творчість Святослава Праска

Доброго дня Вам, шановний Святославе Богдановичу!

Щиро вдячний вам за такого цікавого листа, за надіслані книги ‑ці дарунки, і листи, і книги мене зворушили. І зацікавили, бо Ваша творчість, присвячена унікальним історичним подіям, ‑боротьбі Української Повстанської Армії за волю і незалежність України.

Мушу признатися Вам, що мені прикро: я досі нічого не читав із Вами написаного, як і автобіографічної трилогії «Столочене жито»... Мабуть, місяць тому я відвідав свого друга Івана Дзюбу, якого, судячи з Вашого листа, Ви надзвичайно шануєте. Я йому розповів про те, що отримав від Вас листа і романи «Горинь», «Сотенний Лис», «Здобути або не бути», сказав, як Ви захоплено про нього написали в листі до мене... Іван Михайлович задумався, тихо так самнібинагадав: «Праск, Праск... Що я його читав? Що? Ага, «Столочене жито». Роман». Мабуть, Ви колись йому надсилали цю свою трилогію, так? Дзюба Вам підписав останню (дасть Бог, не останню за життя) книжку, яку я Вам надсилаю. Правда, не знаю, коли це зроблю, бо клято сиджу на карантині, донька нікуди нас із дружиною не відпускає.

Слава Богу, ми проживаємо за Києвом, в письменницькому кооперативі, який заснувався завдяки Андрію Малишку, вірніше, його пісні «Рідна мати моя...», від якої розчулено млів Микита Хрущов у виконанні Дмитра Гнатюка. Живемо в своєму будинку, тому є можливість самим вийти на двір і онуків, аїх у нас двоє – Матвійко і Назарчик, двійнята, їм по 2 роки і 10 місяців, вигуляти. Отже, ми на карантині, томуне знаю, коли виберуся на пошту і відправлю листа і свої книжки. І, звісно, подаровану Вам книгу Івана Дзюби.

Вразили Ви мене розповіддю про свою родину ‑про дідуся Йосипа, про батька Богдана-«Підкову», про тітку Віру... Та й Ваша доля драматична. Я її вичитав у романі «Горинь». Рік тому чи півтора мені цей Ваш роман переслав Левко Воловець, який так співпереживаюче сприймає Вас і Вашу творчість. Я можу це стверджувати, бо з великою цікавістю прочитав його вступну статтю «Живильна сила ріки». Уважно ознайомився і з його літературно-критичним нарисом «Святослав Праск». Грунтовно висвітлив цей славний Воловець і Вашу особисту долю, і кожного Вашого твору, проаналізував і Вашу поетичну творчість, і всі романи, зокрема, роман «Межа», твір родової пам'яті «Коріння і пагіння», книгу «Господньої молитви таїна», яких я не читав.

У нарисі Левка Воловця я вичитав багато для себе нового і порадів, що в його особі маєте такого фахового біографа, який глибоко проник у Вашу життєву і творчу долю і достеменно пізнав складну історію національно-визвольної боротьби на Великій Волині в XX столітті.

Отже, в мене є два примірники «Горинь», один із них передам Іванові Дзюбі. Правда, знову ж не знаю, коли я його побачу. Клятий коронавірус. Хвилююся заДзюбу. Ослаблений фізично, погано, дуже погано бачить, не виходить уже кілька місяців із квартири. Мріє про виїзд із міста в село Рудики, де дача його доньки. Він там оживає і сподівається, що там швидше одужає.

Навряд чи Іван Михайлович зможе прочитати Ваш роман, але я йому обов’язково прочитаю розділ, в якому Ваш герой Петро Вернидуб читає в журналі «Вітчизна»статтю Леоніда Бойка «Як розпинали Івана Дзюбу», згодом ділиться враженнями від цієї статті зі своїм товаришем Тарасом.

До речі, цьому нарисові Леоніда Бойка можна беззастережно вірити, бо йогоавтор тоді працював, здається, референтом у Спілці письменників України, був присутнім на цьому Засіданні Президії Спілки, занотовував... Леонід Бойко працював у моєму Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, я з ним багато спілкувався. Він мені детально розповідав про це «розпинання»Івана Дзюби. Я його, пам’ятаю, просив усе це описати, опублікувати, і він це зробив на моє наполягання.

Тепло, щиро і, детально аналізуючи, об’ємно виповів своє враження про ваш роман «Горинь»Левко Воловець. Здається, нема чого й додати, але кортить і собі висловити враження.

Думаю, ці два твори –«Горинь»і «Сотенний Лис»(бо повторюю, роману «Здобути або не бути»ще не читав) ‑роблять честь і Вам, письменникові-патріотові України, й українській літературі. Особлива цінність, скажімо, роману «Горинь»полягає в тому, що образ головного героя Петра Вернидуба уособлює покоління української національно свідомої інтелігенції, її мислення, певною мірою вимушені компроміси, способи виживання в умовах тоталітарного режиму, почування, хвилювання, сподівання української молоді... Ви зуміли художньо переконливо відтворити процес формування світоглядних орієнтирів українця, який в умовах комуністичного режиму зумів «пробратися»крізь ідеологічні установки, стереотипи мислення і суспільної поведінки до істин. Істин історичних, які свідомо і цілеспрямовано деформувалися комуністичним режимом заради домінуванняросійсько-імперських ідейно-пропагованих установок.

Безперечно, цей твір цілеспрямований на ідейне «вирощення»молодої лю­дини, оскільки роман продукує величезний масив знань, переважна більшість яких була і, на жаль, ще й досі є недосяжною для українського загалу.

Звісно, такі художні прийоми, як монологи героя, розлогі діалоги, як правило, тривалі в часі, «переобтяжені»фактами, цифрами, цитатами, традиційно застосовуються в літературі, але складно знайти іншу, більш ефективну форму подачі в художньому творі такого величезного масиву інформації, яку ми знаходимо у романі «Горинь». Крім Петра Вернидуба, функцію ретранслятора Ваших особистих роздумів, міркувань, переживань, а те, що продукують у романі Ваші герої, передусім головний герой Петро Вернидуб, Леся, Тарас, звісно, є Вашим, особисто осмисленим, пізнаним, пережитим, виконують усі головні дійові особи твору. По суті, те, що висловлює в романі Петро Вернидуб і його кохана Леся, «належить»особисто Вам, авторові, який творив роман за лекалом класичного роману, центральна постать, головна дійова особа, головний герой якого бере на себе з волі автора функцію і головного оповідача, і го­ловного рушія сюжету, бо на нього, на його долю «намотуються»всі сюжетні лінії, всі події.

Роман «Горинь»розрахований на зацікавленого читача. Такого, який готовий жадібно всотувати в себе великий масив історичної інформації. Тому я б радив, якби хтось із Міносвіти волів би прислухатися до моїх порад, цей твір, як і, до речі, роман «Сотенний Лис», включити до списку рекомендованого позакласного читання. Бо така насиченість твору історичними фактами, подіями, гіпотезами, скажімо, такої: княгиня Гальшка Острозька народила сина від князя Дмитра Сангушка, і цим сином був Северин Наливайко, «напрошується»на засвоєння передусім учнями, студентами, вчителями... Взагалі, цей другий план, друга сюжетна лінія роману, присвячена князю ВасилюОстрозькому, княгині Гальшці, князю Дмитру Сангушку, Северину Наливайку, «Степанській трагедії» ‑ відвідання київським греко-католицьким митрополитом Йосипом Рутським Степаня, приємно вражає глибиною проникнення в історичні реалії далекої епохи, переконливістю відтворення складних стосунків політичних еліт трьох етносів ‑ поляків, українців і литовців ‑ у Речі Посполитій.

Ви настільки щиро, відверто, особливо це стосується інтимних стосунків Петра Вернидуба і Лесі, а також захоплення сексуально звабливою Євою, виписуєте любовні інтриги головного героя, що мимоволі напрошується висновок: це переживав, цим втішався-розкошував автор роману. І мимоволі навіть позаздриш йому. Чому б ні? Та коли Петро Вернидуб непомильно відтворений із образу самого творця роману, в чому важко засумніватися, то образ сотенного Лиса ‑реального Георгія Юрченка «народився»внаслідок великого захоплення автором роману цим легендарним повстанським командиром, всебічного вивчення-пізнання його життя і боротьби. Ви, шановний Святославе Богдановичу, це підтвердили, пояснили в передньому слові «Від автора». Намагалися зібрати всі свідчення рідних, знайомих, односельців, спогади його побратимів, передусім від свого батька ‑одного з керівників національного підпілля Костопільського району, але навіть змусили виговоритися старого енкаведиста Андрія Храмова.

Роман емоційно чутливий до співпереживання автора драматичних і трагічних доль реальних вояків УПА, медсестер, зв’язкових, вістунів... А головне, Вам судилося так перейнятися легендарною боротьбою командира Сотні Особливого Призначення, так його полюбити, що перед читачем постає справді національний герой-легенда, достойний увічнення в народній пам'яті, в історії України як видатний лицар боротьби за волю і незалежність України. Я не сумніваюся, що кожен, хто відчуває себе українцем, наповниться почуттям гордості за свій народ, який виплекав такого достойного сина, за героїчну, жертовну боротьбу Української Повстанської Армії, а головне, упевниться у вірі, що Україна є і буде вічно, бо в критичні дні, такі,якнині,коли імперська Москва зазіхає на нашу свободу і незалежність, обов’язково піднімуться (і скільки цих героїв, жертовних звитяжців, піднялося на боротьбу з московським окупантом, скільки їх, українських молодих патріотів, віддало свої життя в ім'я України!) на боротьбу славні герої, які готові пожертвувати собою заради збереження української державності.

Що ж, роман «Сотенний Лис»мене вразив органічною єдністю художнього вимислу, вірніше, домислу і документального масиву, вивіреного Вами, шановний Святославе Богдановичу, як за архівними матеріалами, так і за свідченнями очевидців, за спогадами земляків і, звісно, близьких Вам людей, рідних. Зокрема, Марії Зосименко-Бонацької, Текліни Кравчук, Марії Звіздецької-Кравчук, Віктора Довжаниці, Дмитра Позняхівського, Дмитра Васевича, Михайла Колодія... І, звісно, свідченьрозповідей Вашого батька Богдана Праска – «Підкови». Ви майстерно подаєте такі документальні, фактологічні свідчення в художньому «вираженні». Скажімо, на нараді першого секретаря Костопільського райкому партії Петра Олійника доповідають районний очільник місцевих емведистів Беляєв, начальник райвідділу по боротьбі з бандитизмом Міхайлов, і ви вкладаєте в їхні доповіді вичерпну інформацію про те, які підрозділи, групи військ, курені УкУкраїнської Повстанської Армії діяли в той час на теренах Костопільського району, яка їхня чисельність.

Гадаю, жоден район нашої з Вами рідної Рівненщини не має такої художньо-літописної історії, яку Ви створили для своєї малої батьківщини. Правда, мій земляк із Демидівського району Микола Руцький видрукував кілька книг про боротьбу ОУН та УПА на теренах південної Волині. При цьому він опрацював величезний масив архівних матеріалів, також опитав багатьох свідків... Я на останню його книгу ‑документальний роман «Ми у вічі сміялися смерті...»відгукнувся розлогою статтею, яку незабаром відішлю до Рівненської обласної «Просвіти». Голова її Іван Вєтров попросив мене надіслати і цей лист-рецензію, а також лист-рецензію на книгу Євгена Шморгуна «Громове дерево». Він хоче ці мої відгуки-рецензії розмістити на сайті рівненської «Просвіти». Якщо Ви не будете заперечувати, я можу і цей лист до вас передати Іванові Зєтрову для розміщення його ка сайті «Просвіти». Ви ж ‑багатолітній активний просвітянин, організатор і перший голова Костопільського товариства «Просвіта», то на просвітянському обласному сайті про Вас, Вашу творчість слід повідомити.

Надішлю зразу ж, як тільки з'явиться така можливість, цього листа Вам і свої кілька книг. Не наукових, літературознавчих, а дещо іншого жанру. Вишлю свій художньо-документальний роман «Моя Друга світова», «майже роман»«Акордеон»і книжечку статей «Осяяння словом». Захочете ‑погортаєте. Це, так би мовити, взамін надісланих Вами книг.

Радий нашому зближенню завдяки Вашій ініціативі, за що я Вам вдячний. Мене також хвилює і цікавить боротьба УПА на моїх теренах, бо моя родина була активно в неї включена. Мій дядько Андріян загинув у страшних муках від рук польської допомогової поліції за те, що попередив українську боївку самооборони про наближення до села німців і поліцаїв-поляків. Двоюрідний брат Микольцьо, 17-річний хлопчина, був розстріляний, підло вбитий тими ж поліцаями-поляками разом із односельчанами-членами ОУН. Серед захоплених тоді, в серпні 1943 року, в селі німцями і поліцією односельчан був і мій батько, який дивом лишився живим. Може, тому, що колись служив у польській армії і не був членом ОУН. Мою двоюрідну сестру Ганну, матір двох дітей, одна з них була грудного віку, зв’язкову УПА вірогідно вбили так звані «бойовики»із спецзагону НКВС, які видавали себе за боївку УПА. На жаль, докопатися до певної правди мені ще не вдалося.

Я щиро бажаю Вам, шановний Святославе Богдановичу, міцного здоров'я і творчої наснаги для подальшого вивершення в художніх творах героїчного і трагічного літопису боротьби армії УПА за волю і незалежність України.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Ігор ПАВЛЮК: «Кілька слів до майбутньої книги Святослава Праска про Романа Шухевича

Герої направду не вмирають… Вони воскресають для нації і приходять до нашого духовного малокрів’я з конкретною допомогою, підтримкою у час тектонічних суспільних переформатувань, великої боротьби за життя і волю, у якій нема нічого випадкового, у чому аз грішний остаточно переконався, коли тричі, як Івану Франкові любов, явився мені Роман Шухевич.

Вперше — у незрадливій пам’яті генів, адже 70 років тому моя родина по-батькові брала участь у національно-визвольних змаганнях, одним із очільників яких був пан Роман, за що була репресована і вислана за Урал, звідки повернулася лише прабабуся… Вдруге Шухевич явився мені в Нью-Йорку 1999 року, де я випадково (?) познайомився у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка із Лясею Старосольською (псевдонім — Уляна Любович), яка була двоюрідною сестрою нашого героя: її батько Володимир Старосольський (український громадсько-політичний діяч, голова Української соціал-демократичної партії у 1937— 1939 рр., в. о. міністра закордонних справ УНР у 1919—1920 рр., соціолог, юрист, адвокат, професор, дійсний член НТШ, автор “Теорії нації”) 1906 року одружився із Дарією Шухевич (1881— 1941 рр.) — донькою українського громадського діяча, етнографа, педагога Володимира Шухевича, який був дідом головнокомандувача УПА генерала Романа Шухевича. Дивовижна пані Ляся, як її всі називали, Жінка із неймовірним дієвим почуттям гумору, запасом життєстійкості й доброї мудрості, запросила мене в гості у будинок, де її сусідкою перед тим була Докія Гуменна, і де я мешкав кілька тижнів, доки не знайшов окреме помешкання для життя. Користувався рідкісними бібліотекою та архівом пані Лясі (журналістки і письменниці, співробітниці жіночого журналу “Нова Хата”, журналів “Господарсько-Кооперативний Часопис” (1937—1939 рр.) та “На сліді” (1936—1939 рр.), редактора журналу Союзу Українок Америки “Наше Життя”), слухав і записував її розповіді. Це окрема тема… Мав честь організовувати видання її книг (Любович У. Нариси, інтерв’ю, есеї з журналу “Наше Життя” (Нью-Йорк, 1969—1990) / Ред.-упор. і автор передм. І. Павлюк. — Львів, 2001. — 340 с.; Любович У.

Розкажу вам про Казахстан: Нариси з пережитого. — Львів: Каменяр, 2001. — 150 с.) і писати передмову до однієї з них. Тобто якщо подивитесь у Вікіпедії біографії цих людей, безсумнівно зрозумієте, що маєте справу і щастя спілкування з одним із найшляхетніших українських родів, у якому було багато священиків, політичних, культурних, військових і громадських діячів, істинних героїв України, світової аристократії. А втретє явився в мою долю легендарний Роман Шухевич тепер, коли у видавництві “Апріорі” вийшов друком мій роман про боротьбу “Вирощування алмазів”, а директор видавництва Юрій Николишин (сам, до речі, добрячий письменник) показав мені рукопис роману мого земля ка, письменника Святослава Праска про цього “лицаря свободи” і запропонував написати передмову до нього. Уже з перших сторінок геро їчний епос твору мене сподобливо захопив. Ми зв’язалися телефоном із його автором і відразу ж знайшли спільну мову.

Отож такі три щасливі випадки визначили мою долю у цьому енергетичному потоці, привівши її погрітися до вічного вогню безсмертної слави Романа Шухевича (псевдоніми: “Білий”, “Дзвін”, “Роман Лозовський”, “Степан”, “Чернець”, “Чух”, “Тур”, “Тарас Чупринка”), про якого так живо, професійно, з високою любов’ю і глибочезним знанням деталей написав пан Святослав, бо лише справжній письменник уміє так відчути іншу особу, особистість, філософський, психологічний, ідеологічний, екзистенційний контекст доби, в якій його герої жили і пульсували, і так геніально просто явити нам образ у дії, ретро та перспективі, — як це робив Андре Моруа про Бальзака, Байрона… Павло Зайцев — про Тара са Шевченка… Ірвінг Стоун — про Джека Лондона… Роман Горак — про Івана Франка, Микола Островський — про Павку Корчагіна… Останнє порівняння, звичай но, насторожить читача, але в контексті знакової фігури українського політичного і державного діяча, члена галицького крайово го проводу Організації україн ських націоналістів, командира українського військового підрозділу “Нахтігаль” у складі іноземних військ Вермахту, генерал-хорунжого, головнокомандувача УПА, голови Секретаріату Укра їнської головної визвольної ради… воно доречне, адже репре зентує яскравих представників двох непримиренних світоглядів, двох представників українського народу, про яких пишуть книжки і знімають фільми. А недооцінювати ідеологічних суперників, не поважати їх, навіть утаємничуючи правду про них, як учить історія, — ознака слабкості, а не впевненої у своїй правоті сили. Врешті, у моїй волинсько-холмській родині один дід по материнській лінії (боєць радянської армії) загинув на річці Одер у Німеччині, а другий дід по батьківській лінії — в УПА. А мої батьки полюбили одне одного. Драми шекспірівського рівня.

* * *

Роман Шухевич — приклад людської сили, мужності, стійкості, розвиненої особистості, адже був чудовим спортсменом, музикантом, навіть підприємцем. Легенду зможе перемогти, знищити лише інша легенда, як ідеологію — інша ідеологія, тому маю надію, що ця книга Святослава Праска стане настільним чтанням навіть для тих людей, представників нашого молодого покоління демократичного суспільства, які, можливо, навіть не поділяють радикалізм національної ідеології, але не можуть не по важати і наслідувати ту силу духу, людські якості, які були притаманні нашим героїчним предкам, одним із яких є той, про кого ця книга. Врешті, ні автор цього чудового роману, ні ми з вами не збираємося канонізувати героя в релігійних системах координат. Він був (і залишається) великим воїном свого народу, який прагнув використовувати всі можливості для перемоги і будівництва української держави, які у той час були, і боровся до кінця, тому переміг, адже, як сказав Ернест Хемінгуей у його нобелівському творі “Старий і море”: “Людину можна знищити, але не можна перемогти”. А доводити істинність чи хибність патріотичної стратегії, чи й тактики головнокомандувача УПА, який, зокрема, зазначав: “Але як Гітлер думає, що нас пе рехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої пляни” (див. Ганушевський Мирон. Роман Шухевич у моїх споминах // Літопис Української Повстанської Армії. Т. 45. — Торонто-Львів, 2007 . — С. 81.), судити його за гріхи та грішки з нашої дзвіниці чи купини — немудро і навіть небезпечно, як неприродно хвалитися своєю любов’ю до матері, батьківщини, чи сперечатися і смішно доводити один одному, хто їх більше любить… Роман Шухевич любив Україну, це життя, цей створений Всевишнім світ справжньою, поважною любов’ю, активна дієвість якої, як показує нам Святослав Праск, була шліфована в душі й тілі хлопця, як і в нащадків усіх аристократичних родів Європи та світу, ще з колиски, з ранньої юності, про що інтегрально свідчить його характеристика, записана в одній із облікових пластових карток: “Найліпший з гуртка. Честолюбивий. Войовничий. Енергійний”, як і його відповідь адвокату на запитання, що спонукало його до вступу в ОУН: “Це був наказ мого серця”. До вірливі пасажі цього роману, скажімо, розлога, драматична сцена спілкування 14-річного Романа у їх родовому будинку, де “не раз гостювали і галицький митрополит, і кардинал Сильвестр Сембратович, і Микола Лисенко та інші культурні й політичні діячі краю”, з Євгеном Коновальцем — полковником Армії УНР, головою Проводу українських націо налістів, першим головою ОУН, одним із ідеологів українського націоналізму: “Спочатку Роман ніби трохи знітився перед легендарним коман, диром Січових Стрільців, але скоро опанувавши себе, чемно вклонився, привітався: — Добрий день, пане полковни, ку… — А,а… — враз широко усміх, нувся міцної спортивної будови чорнявий чоловік […].

— Мій юний опонент… вітаю, вітаю, мій юний друже. Прошу скласти мені ком, панію, — запрошує жестом до столу. — Та який він вам, пане пол, ковнику, опонент, — заступилася за онука господиня, бо Ромчик ураз почервонів, що з ним траплялося надзвичайно рідко, але одразу й опанував себе, а бабця Герміна веде далі. — Він у нас, пане Євгене, просто великий політикант, — старається перевести на жарт бесіду […]. — Ромцю, тобі ще зарано вис, ловлювати власні думки про речі дорослих. Не гнівайтеся на нього, пане Євгене, за таку дитячу сміли, вість. Хлопець просто ледь не зас, лаб, коли була програна війна з по, ляками, так цю поразку взяв близько до серця.. — А хто сказав, що сміливість — то недолік характеру? — зробив ураз здивовані очі Коновалець. — Навпаки, мало у нас тієї справжньої сміливості. Я шаную від, важних, та ще й до того мудрих людей із таким глибоким патріо, тизмом з таких юних літ”. Через увесь динамічний роман, що витриманий у гармоній ній стилістиці, інкрустований по-чоловічому, по-майстерному стриманими, але доречними, вдалими художніми засобами, діалектами, то синьо-жовтою, то червоно-чорною ниткою проходить вертикальна стежина розвитку та зміцніння, гартування характеру майбутнього головнокомандувача, вузловими моментами на якій є, приміром, опис серйозного скандалу із бійкою на ґрунті захисту національної гідності юного Романа зі старшим від нього поляком Тадеушем Рольським — сином начальника повітового суду в Камінці Струмиловій (тепер місто Кам’янка-Бузька), що призвело до того, що Йосип Шухевич перевів сина на студії до Львівської Академічної гімназії… Наклепи, несправедливості та інші удари долі того, чиє життя стало “ходінням “по лезу”, “балансуванням на межі екзистенції та смерті” (див. Анатолій Кентій, Володимир Лозицький. Від бойовика УВО до Головного Командира УПА // Літопис УПА. — Т. 10. — Українська Головна Визвольна Рада.

Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга третя: 1949—1952. — Торонто, 1984) стають індикаторами його успіху, успіху українського національного руху, одним зі знакових репрезентантів якого він був і зостається, відтінюючи і нагадуючи нам усім мазепинське болісне застереження: “През незгоду всі пропали. Самі себе звоювали”, адже він був змушений боротися-воювати за Україну не лише проти поляків, фашистів і більшовиків, а й, на жаль, іноді проти українців, які були на інших ідеологічних боках барикад… Врешті, бореться і зараз. У романі виразно показано усю висоту і ницість людей в екстремальних умовах, які не змінюють людської природи, а лише сповна відкривають її суть: тоді чесний стає чесним, пасквілянт — пасквілянтом, а герой — героєм. Тому загибель героїчного Романа Шухевича справді стала непоправною втратою для українського підпільного визвольно революційного руху в 1950-х роках, — писала тодішня преса, бо, як зазначив тоді генерал МДБ П. Судоплатов, “після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Україні пішов на спад і незабаром згас”, щоби в кінці 1980-х років відродитися з новою силою знову… Соковитий мовою і красивою правдою текст твору поважного автора, члена НСПУ Святослава Праска, який сам був організатором і першим головою районного осередку “Просвіти”, головою районної організації Народного руху України, нагородженого медаллю “Будівничий України”, лауреата премій імені Г. Чубая, імені Світочів,.. в чиїй родині, як зізнається сам пан Святослав, у 1947—1948 роках “мешкав під вигаданим пріз вищем та іменем Богдан Левчук син Романа Шухевича Юрій”, побудований за класичними законами мистецького твору, якому віриш, який спонукає любити Героя і саме життя у всіх його проявах, а тому цей твір романного жанру можна при бажанні й потребі переформатувати в інші жанри: від п’єси — до кіносцена рію, не втративши суті, пластики слова і дії, що при нагоді і раджу зробити театралам та кіношникам, перекласти його іншими мовами. Герой України Юрій Романович Шухевич, до слова, — досі активний будівничий України, голова політичної партії Українська національна асамблея, Головний командир УНА-УНСО, депутат ВР України, гідний син свого легендарного Батька.

Потенція поєднання у цій книзі двох яскравих національних патріотичних духів — Романа Шухевича та Святослава Праска — має колосальну інерцію, тому ті, хто має ніжну любов і праведний гнів, честь і мужність, совість і гідність, читатиме і перечитуватиме її завжди, і передаватиме своїм нащадкам — щоби являвся їм, як приклад святої боротьби, що, врешті, є законом, а для героїчних натур — і смислом самого Життя. Отож “думайте, читайте”…