Офіційний веб-сайт

Роботи, допущені до третього конкурсного туру

Автор(-и): Дмитро Лазуткін / Розділ:

Книга поезій «Закладка», автор: Дмитро Лазуткін, «Видавництво Старого Лева» (м.Львів), рік видання: 2022.

Висунуто Громадською організацією «Культурний формат».

 

Книга поезій «Закладка» Дмитра Лазуткіна

 

В’ячеслав Левицький про книжку Дмитра Лазуткіна «Закладка»

 

Поки любителі метафор та поезії в очікуванні на нову книжку Дмитра Лазуткіна, літературознавець В’ячеслав Левицький у післямові детально її аналізує. До «Закладки» увійшли тексти, написані під час карантину, а згодом лірика і соціальні мотиви доповнилися війною, яка цього разу підійшла впритул до кожного. Гострі емоції, пронизливі образи і чуттєва романтика – палітра емоцій віршів Лазуткіна надзвичайно широка. Ділимося фрагментом з післямови.

***

Після попередніх збірок «Червона книга» (2015) й «Артерія» (2018) поет дедалі виразніше зіставляє зовнішні потрясіння і внутрішній світ своїх персонажів. Зокрема, російсько-українська війна постає не лише резонансною темою, не просто вервечкою трагічних новин чи абстрактним театром бойових дій, а періодом, коли людина стійко переосмислює свої душевні травми. Так відбувається з кожним і кожною незалежно від відстані до фронту. Ремарка про те, що «полонених не беруть», яка зненацька з’являється в любовному вірші, може перерости в іще більш несподіваний фінал. «Розсипається вітчизна // починається зима» («Я не здався я не зрікся...»), — стверджує ліричний суб’єкт, і після цих моторошних слів хочеться поспівчувати не лише йому.

Серед героїв Лазуткіна, здається, ніхто не втомлюється від війни, натомість призвичаюється до її викликів і вдосконалює техніку боротьби. Раніше письменник зауважував: «моє покоління приходить до тями // як вовк із мультфільму “ну, постривай!”» («Моє покоління...»). Без сумніву, покоління отямилося (якщо, справді, було цілком безтурботним). Тепер будь-яка з молодших генерацій, озираючись у минуле, не потребує посилань на мультики. На передньому плані опиняються суворіші деталі, адже мовиться про людей, що «народилися в темну годину» і «їли кров’янку для гемоглобіну», але несуть засвічену ватру в очах («Ми народилися...»). Зрештою, така думка іноді викладається жорстокіше: «є хтось приречений в цьому порідді // саме на ньому тримається віра» («Вербна неділя»).

Дмитро Лазуткін стає автором дедалі дошкульнішої соціальної лірики. Звісно, письменник, як і раніше, уміє захоплюватися навколишніми реаліями й помічати яскраві типажі. Упродовж 2000-х років він одним із перших примирив українську поезію зі здоровою споживацькою культурою та довів, що ґаджет, професія з індустрії розваг або модний вид дозвілля можуть віднаходити повносилі художні відображення. У новій книжці теж багато знаків нашого повсякдення: кредитори й інвестори, краєвид масиву на лівому березі Дніпра, «вірусне лезо весни», «жінки у коротких сукнях», прогнози таксистів... Навіть красивезний супермаркет, після відвідин якого почуваєшся дельфіном.

Джерело: starylev.com.ua

 

Військовий кореспондент, спортивний коментатор, поет Дмитро Лазуткін презентував у Житомирі свою нову збірку віршів «Закладка».

 

«Річ у тім, що від початку війни я отримав акредитацію Міністерства оборони, як кореспондент, який може працювати в зоні бойових дій. Відповідно, це наклало відбиток на те, що було написано. Важко було вирішити, чи залишати цюкнигув початковому варіанті, або все таки додавати нові тексти. Я повагався і зрозумів, що зараз час цих віршів та інтегрував їх у книгу. Як на мене, вийшло дуже органічно», - розповів Лазуткін.

За його словами, спочатку книга планувалася як збірка ліричних текстів, але війна внесла свої корективи. Як стверджує автор, його книга – це своєрідний поетичний репортаж та поетична фіксація реальності. У ній зібрано чимало текстів із часів АТО та волонтерських поїздок на схід України. Орієнтовно чверть віршів написані вже з початку повномасштабної війни.

«Всі історії, які є в нових текстах, побудовані на реальних персонажах та подіях. Зокрема, там тексти, навіяні подіями в Маріуполі, поїздками в Бахмут, Дергачівський район на Харківщині», - додав Лазуткін.

Перша презентація книги «Закладка» відбулася в Києві. Після Житомира автор поїде в Івано-Франківськ та інші українські міста.

Дмитро Лазуткін відомий як автор текстів пісень гурту «Kozak System». Зокрема, це «Реквієм» і «Така спокуслива».

 

Джерело: Укрінформ

Коментарі
Автор(-и): Ярина Чорногуз / Розділ:

Книга поезій [dasein: оборона присутності], автор: Ярина Чорногуз, видавництво «Віхола», рік видання: 2023.

Висунуто Громадською організацією «Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу».

 

Книга поезій [dasein: оборона присутності] Ярини Чорногуз

 

Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

РЕКОМЕНДАЦІЯ

 

Лірика Ярини Чорногуз ‑явище для української літератури нове, але не малопомітне.

На сьогодні ми маємо лише дві невеликі поетичні збірки Чорногуз, тож скептики можуть сказати, що з таким доробком зарано претендувати на Шевченківську премію. Та й вік 28 років начебто «не той», щоб кандидувати на таку високу нагороду. Але на війні дорослішають швидко. Дорослішають самі люди, їхні почуття, а відтак і їхня творчість. Тож поезія Ярини Чорногуз є достатньо зрілою для того, щоб мати найвищу літературну відзнаку України. Відзначаючи молоду поетку, ми ще й визнаємо внесок того покоління, усе доросле життя яких припадає на війну з росією.

Однак помилкою було б вважати, що Ярину Чорногуз висувають на Шевченківську премію лише тому, що вона молода військовослужбовиця бойового підрозділу, жінка, представниця літературної династії. Не варто, звісно, відкидати спадкову обдарованість Ярини, але її поезія цінна сама по собі, без додаткових прелюдій та епітетів. Карбований, як казали в часи Миколи Бажана, верлібр ‑візитівка її лірики. Розмір віршів Ярини Чорногуз ‑чіткий і ритмічний, немов кулеметні черги різної тривалості. Вона пише здебільшого про власний бойовий і чуттєвий досвід, про кохання під час лихоліття, але це не вірші «акина», який занотовує усе побачене. Ярина Чорногуз всотує у себе енергетику спочатку окопної, а згодом і повномасштабної війни і передає у своїх віршах як певний духовний досвід. Недарма автор передмови до першої збірки віршів Чорногу ‑філософ Тарас Лютий ‑назвав її лірику такою, що нагадує камлання шамана. Так, у ритміці, повторах і образності (наприклад, вона часто згадує Змія ‑образ прадавнього зла і мудрості одночасно) є щось від первісної «трансової»поезії, від віршів американського «шамана»1960-х Джима Моррісона. Такий стиль письма я би назвав унікальним для сучасної української літератури.

Антична, біблійна та екзистенціалістська образність Ярина Чорногуз немов повертає нас в часи неокласків, але політ фантазії постійно приземлюється: це все відбувається тут і з нами, і нехай Сіверський Донець став нашим Стіксом, куди падають нерозірвані снаряди і де зникають тіла тих, хто не здолав переправу, а Дикий степ перерізаний териконами і промзонами ‑це не просто картинка, а сувора реальність, в якій довелося опинитися тим,хто пішов на війну. Та реальність, яку не збагнути тим, хто звик стежити за війною у власному смартфоні.

Війна загострює відчуття настільки, що те «піднесене», про які писали в своїх трактатах романтики, не змушує поетку довго чекати. «Ті, що мають загинути у бою, мають занадто ясні очі», ‑пише Ярина Чорногуз, і я згадую першого загиблого у моєму батальйоні ‑Андрія, його очі. Звідки вона знала, ми ж воювали на різних ділянках фронту?! Мабуть, так подумав кожен воїн, який гортав книжку поезій Ярини Чорногуз.

Вірші Ярини Чорногуз ‑це не просто щоденник особистих почуттів. Це справді громадянська лірика, але написана без пафосу, властивого поетам попередніх епох. Поетка уникає дидактичних повчань, але разом із тим вміє вразити своїм словом, зачепити за живе. «Брехня з ’являється із забуття», ‑короткою чергою застерігає нас поетка. І так само коротко й влучно каже: «плоди війни ніколи не бувають спілими Це вона про полеглих. Так, загиблий юнак, що не лишив по собі нащадків, ‑трагедія, і не менша трагедія ‑осиротілі діти більш зрілих бійців.

Якось у розмовах з Яриною зайшлося про те, що «війна ‑це про нелюдське і надлюдське». Вона це добре передає у своїх віршах і часто апелює до доби бароко, а сучасність зве «голим бароко». Бо саме бароковій традиції властива одночасна естетизація прекрасного і потворного. Дивним чином ця давня традиція відродилася у поезії Ярини Чорногуз, де серед болю, страждань і смерті знаходиться місце коханню і життєствердності, прагнення «посадити рослину у ще незаміноване поле А коли стандартних «набоїв», себто слів поетці бракує, вона сміливо імпровізує з оказіоналізмами і народжуються авторські «фарбокров»або «передпекло».

Окрім усього згаданого вище, варто зазначити, що перша збірка Ярини Чорногуз «Як вигинається воєнне коло»відзначена премією видавництва «Смолоскип»у 2020-му році. Відомо, що підписані контракти на переклад збірки [dasein: оборона присутності] на польську та німецьку мови. Ці факти об’єктивно свідчать про непересічність таланту Чорногуз.

Тож я рекомендую Ярину Чорногуз на здобуття найвищої державної відзнаки України у галузі культури і прошу Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка підтримати її кандидатуру.

 

З повагою,

Дмитро Крапивенко,

журналіст, редактор,

військовослужбовець Збройних силУкраїни

 

Коментарі
Автор(-и): Олександр Михед / Розділ:

Книга «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», автор: Олександр Михед, «Видавництва Старого Лева» (м.Львів), рік видання: 2023.

Висунуто «Видавництвом Старого Лева» (м.Львів).

 

Книга «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення»ОлександраМихеда

 

«Книга, сповнена віри». Олександр Михед презентував видання «Позивний для Йова»на Meridian Czernowitz

 

У Чернівцях на XIV міжнародних поетичних читаннях Merіdian Czernowitz письменник та військовий ЗСУ Олександр Михед презентував видання «Позивний для Йова». Це – дев'ята книга автора. У ній письменник переповів історії зі свого життя та своїх друзів під час повномасштабної війни. Над виданням Михед працював впродовж 13 місяців.

Про це авторрозповівпід час презентації книги.

 

«Віра, яка є неухильною»

 

Перші записи до майбутньої книги письменник почав робити ввечері 24 лютого. Згодом розмістив події та історії у хронологічному порядку.

«Мені здавалося надзвичайно важливим фіксувати емоції та думки, які виникали в очевидців. Мені було важливо залишати наївність перших днів. Не вдавати, що ми були мудрішими»,—розповідає Михед.

У книзі Михед зібрав чотири історії. Одну з них розповідає мати письменника Тетяна Михед. Іншу – військовий Євген Терещенко, який у 2014 році захищав Донецький аеропорт та повернувся знову на фронт під час повномасштабної війни. Також є розповідь від імені журналіста Євгена Спіріна, який допомагав ексгумувати тіла з масових поховань у Бучі.

У книзі автор поєднав художній жанр з нон-фікшеном. Зокрема, в основі назви книги – історія про біблійного Йова.

«Йову випало стільки випробувань, і його віра залишається неухильною. Я згадую цю історію, коли починаю думати, скільки взагалі горя може витримати людина. І до якої межі українцям його витримувати, на якій вірі можна не їхати глуздом? Люди кажуть: «Ми віримо в ЗСУ». Це частина віри, якою сповнена ця книжка»,—розповідає автор.

 

«Важливо зберігати спогади»

 

В одній із історій книги йдеться про те, як повномасштабне вторгнення впливає на дітей. Це розповідь про 14-річну дівчинку, яка з мамою намагалась виїхати з Бучі. Окрім того, автор розповідає про втрату дому, приєднання до лав ЗСУ, а також в окремому розділі веде хроніку воєнних злочинів.

 

«Для мене ця книжка – це розтягування можливостей. Наскільки далеко ти можеш зайти, описуючи дійсність? Памʼять бреше. Вона хоче сказати, що все було не таким страшним. Хоче вдавати, що цих всіх мікрожахливих деталей не було. Але все одно з'являються спалахи трагедій. Мені важливо тримати спогади перших 13 місяців максимально кристалізованими».

 

Олександр Михед від початку повномасштабної війни вів фотощоденник, за яким художник Мітя Фєнєчкін зробив ілюстрації до книги. Він також намалював обкладинку — це малюнок за світлиною письменника, яку Михед зробив у помешканні батьків у Бучі. Вікна з житла виходять на Гостомель та аеропорт.

 

Автор: Анасиасія Лупашку

Джерело: Суспільне

Коментарі
Автор(-и): Олександр Шимко / Розділ:

Сакральна містерія «Вирій», автор: Олександр Шимко, рік першого оприлюднення: 2022.

Висунуто Київською організацією Національної спілки композиторів України.

 

Сакральна містерія «Вирій» Олександра Шимка

 

Український сучасний композитор Олександр Шимко є одним із яскравих представників свого покоління та одним з не багатьох представників українського постмінімалізму початку XXI століття.

Реквієм Героям України

 

Наприкінці WratislaviaCantans57 (18.09.22) ми почули ораторію «Вирій» Олександра Шимка. Твір базувався на літургійних та народних текстах і, на мою думку, мав багато рис заупокійної меси, оскільки містив деякі літургійні частини меси, переплетені з народними піснями, які виражали певний фаталізм і дещо інше, більш скептичне сприйняття світу, і людської долі. Виконала твір потужна армія виконавців ‑ великий хор був складений з Національного хору України «Думка» та Хору Національного Форуму Музики, за інструментальний пласт відповідав Національний оркестр Варшавської філармонії, окрім того, український ансамбль народної музики «Божичи», сопрано Тетяна Журавель та лірник Андрій Ляшук. Цю чудову команду очолив Роман Ревакович.

Концерт анонсував голова Національного Форуму Музики (НФМ) Анджей Косендяк, попросивши вшанувати хвилиною мовчання загиблих героїв України та повідомивши, що вже замовив Олександру Шимку ще один твір, цього разу присвячений остаточній перемозі українців , на яку ми всі чекаємо з надією. Незважаючи на важливий контекст виконання твору Шимка, глядачі прийшло не так багато, мабуть, злякавшись, що ми будемо слухати твір сучасного композитора 1977 року народження.

Українська музика ще мало відома у світі, і я, звісно, теж не знав, чого очікувати. Але після концерту однією з головних мрій було мати диски з музикою Олександра Шимка, тому що його робота була чудовою і тим, хто не прийшов, залишається про це шкодувати. З цієї точки зору навіть краще видно, як Кшиштоф Пендерецький досяг величезного успіху для нової музики на Wratislavia, який, однак, не залишав багато вільних місць у залах. Інша справа, що головний зал Національного музичного форуму може вмістити значно більше людей, ніж костел Марії Магдалини, де ораторії Пендерецького, мабуть, найчастіше виконувалися у Братиславії. Побоювання деяких вроцлавських меломанів виявилися абсолютно помилковими. «Вирій» характеризується доступним стилем, це не атональна та експериментальна музика, а неоромантика зі специфічною, дуже мелодійною атмосферою. Цікаво, однак, що це не типовий неоромантизм, який несе в собі деякі риси (більш чи менш віддалені) Брамса і Малера. Це скоріше музика величезних музичних станів, які захоплюють своєю красою та певним онійизмом, переплітаючись із потужними хоровими партіями, проте з елементами православної церковної стилізації та деякими елементами репететивності. Красива, архаїчна народна музика була вплетена в твір і зіткнулася з, мабуть, найпрогресивнішим інструментальним контрапунктом у «Вирії», справляючи велике враження. Сопрано Тетяни Журавель було чудове, як і дуже цікаві вокальні партії, які вона виконувала. Голос, трохи тихий, але дзвінкий і з повною, пластичною гучністю, ідеально відповідав скорботній фресці, яку вибудовував великий оркестр і великий хор.

Обидва хори ‑ Думка і хор НФМ ‑ заспівали блискуче, і я шкодую, що їх меланж з’явився тільки в якості гостя, тому що хотілося би частіше чути, що вміють обидва колективи разом. У мене склалося враження, що, як це рідко буває в таких випадках, сильні сторони обох хорів поєдналися в один список виконавських переваг.

Роман Ревакович твердо вів цей чудовий оркестровий, хоровий і фольклорний виконавський апарат, роблячи ставку на кольори, динаміку та вміло передаючи специфічну експресію композитора, чия музика не кричить, не показна, а скоріше метафізична, виринаючи з континууму тиші і в неї поринаюча.

Після концерту я послухав думки знайомих і незнайомих. Всім сподобалося, але у кожного було маленьке «але». Мені сподобалося повністю, без застере­жень. Не тільки сподобалося. Творчість Шимка мене дуже зворушила, я відчув, що простори, намальовані композитором, чудово описують кінець людського Життя, вимушений сліпою та невблаганною історією. Фольклорний фаталізм, проілюстрований чарівним звуком у виконанні «Божичів», доповнив і завершив цей настрій, мабуть, найвідоміший із античних трагедій Софокла. Крапку над «і» поставив голос ліри, який прозвучав у самому кінці твору, викликаючи тисячі асоціацій, не чужих і польській культурі.

Це, безсумнівно, була прекрасна і пишна кульмінація Wratislavia57. Сподіваюся, що ораторія перемог, проголошена маестро Косендяком, буде швидко поставлена і що ми почуємо її одними з перших. Ораторія Шимка виявилася чудовою, виразною, але й позачасово прекрасною композицією. Чути було теж і те, що ми перебуваємо в дещо іншому, музичному світі, який принаймні ми, найближчі сусіди та друзі України, повинні пізнати ближче. А інші підуть за нами, адже є про що дізнатися!

Нарешті, ще одне міркування: в історії музики є багато творів, які торкаються важливих і травматичних сфер історії, як-от «Плач за Жертвами Хіросіми» Пендерецького. Однак переважЖна більшість серйозних ораторій були написані постфактум. «Плач за Жертвами Хіросіми» чудова, але коли ми хочемо знайти музику, створену на постійній основі в концтаборах, у в’язницях, у ГУЛАГах, у країнах, на які напали психопатичні загарбники ‑ ми знайдемо не так багато таких творів. Більшість створюється постфактум, у мирний час. З іншого боку, «Вирій» був створений у зруйнованій війною Україні, мужньо захищаючись від тирана Путіна та його банди москалів. Сила історії, що відбувається на наших очах, тут і зараз, сильно відчувається у «Вирії», але складна ситуація водночас не розмиває художньої якості цього твору. Це чудово і варто підкреслити!

 

Біографія Олександра Шимка з сайту фонду ProMusicaViva, на основі якої я створив наступний абзац.

Олександр Шимко народився в Борщові на Тарнопільщині. Місто згадується ще в 1456 році, воно має багато пам’яток, у тому числі два замки. Шимко навчався у Юрія Іщенка в Національній музичній академії України в Києві. У 2002 році закінчив там освіту, потім, отримавши перші національні нагороди, стажувався у Польщі та Німеччині. Серед його авторів: Симфонія № 1 (2002-2003), Симфонія № 2 (2005-2006), «Генезис» (2006), кантата «Гімн сонцю» (2003), «Небесна механіка» (2003-2004), «Книга таємниць ночі» (2005) для флейти, арфи та альта, «Гімн самотності» на вірші Галини Посвятовської (2007) для камерного оркестру, Концерти для фортепіано та симфонічного оркестру №1 (2002) та № 2 (2007), Концерт для скрипки та струнного оркестру (2005), Подвійний концерт для скрипки, альта та симфонічного оркестру (2014), твори для камерного оркестру: «Містичні танці» (2004), «Сни старого лісу» (2005), «Перетворення» (2005) та багато інших. Тож є чому вчитися, а ще чекаємо нових творів, особливо кантати «Перемога»!

Автор: Яцек Табіш,

джерело: Telewizja racjonalista

19/09/2022

Коментарі
Автор(-и): Кармелла Цепколенко / Розділ:

Твори: кантати «Читаючиісторію», «Звідки ти, чорнавалко, пташиназграє?», дуель дует №14, симфонія №5; автор: Кармелла Цепколенко; рік першого оприлюднення: 2022.

Висунуто Національною спілкою композиторів України.

 

Кантати «Читаючи історію», «Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?», дуель дует №14, симфонія №5 Кармелли Цепколенко

 

Кармелла Цепколенко: «Професійність та інноваційність – якості, які мають бути притаманні композиторам»

 

У рамках ІV Міжнародної учнівської конференції «Мистецтво без меж: шлях до науки» відбувся також онлайн-діалог її учасників – учнів та експертів із відомою українською композиторкою Кармеллою Цепколенко. Через низку зовнішніх факторів (повітряні тривоги, відключення електроенергії) зустріч із мисткинею відтерміновували з одного вихідного дня на інший три рази поспіль. І все ж вона відбулася! Зазначимо, що усі учасники конференції з нетерпінням очікували на бесіду із гостею-хедлайнеркою, яка своєю різновекторною діяльністю репрезентує універсальну сучасну творчу особистість. Адже окрім власне композиторського амплуа Кармелла Цепколенко яскраво реалізує себе у педагогічній сфері (професорка композиції Одеської національної музичної академії імені Антоніни Нежданової), є фундаторкою та артистичною директоркою міжнародного фестивалю сучасного мистецтва «Два дні і дві ночі нової музики» в Одесі, секретарем правління НСКУ, головою правління Міжнародної громадської організації «Асоціація “Нова музика”» – української секції Міжнародного товариства сучасної музики (ISCM).

 

Традиційно зустріч модерували діти. Цього разу діалог вели Олександр Кісіль (випускник Київської дитячої музичної школи № 3 імені Віктора Косенка, нині студент ІІ курсу Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, акторське відділення) і Тимофій Стаднійчук (учень 9 класу Дитячої музичної школи №10 м. Києва).

 Олександр Кісіль: «Пані Кармелло, вітаємо вас на нашій конференції. Наразі в нашій країні триває війна, багато людей виїхало за кордон. Але ви залишилися в Одесі. Яким нині є ваше життя і в чому ви черпаєте енергію для творчості?»

Кармелла Цепколенко: «Вітаю усіх. Це вже третя спроба нашого інтерв’ю і, сподіваюся, сьогодні ми зможемо спокійно поспілкуватися.

Дякую за запитання. Так, я залишилася на своїй землі, в Одесі й продовжую працювати. Загалом усі місяці від початку великої війни були дуже плідними, було написано багато творів. Але на початку… Я саме працювала над своєю Сьомою симфонією. Та коли почалася війна, я закрила партитуру і сказала, що писати не буду доки все не скінчиться. Тоді більшість із нас, і я також, не розуміли, що війна – надовго. А ще був розпач… Та час ішов. Після перших тижнів-двох з’явилася віра в наші ЗСУ, почала повертатися упевненість. Поступово відновилося спілкування з колегами, які залишилися у місті, ми трохи волонтерили. І ось у середині березня мені захотілося писати.

Я повернулася до Сьомої симфонії, над якою працюю й досі. Окрім того, за час повномасштабної війни написала кантату “Читаючи історію” на вірші Оксани Забужко. Вона стала частиною проєкту “Українські мисткині зі своєю зброєю” і прозвучала під час фестивалю “Київ Музик Фест-2022”, у рамках якого відбувається і ваша конференція.

Потім почали надходити замовлення. Так з’явилися кантата для вокального квартету на вірші Сергія Жадана (із книги “Життя Марії”) для вокального квартету “das Ensemble REIHE Zykan +” із Відня; Дует для скрипки і контрабасf (його замовила швейцарська скрипалька Ґабрі’ла Бруннер / Gabrielle Brunner).

Тож хочу сказати, що, попри воєнний стан, творче життя в Україні продовжується. І, можливо, навіть інтенсивніше, ніж раніше».

О.К.: «Останнім часом, на тлі війни, українською музикою почали активно цікавитися у світі. Що, на вашу думку, заважало нам бути затребуваними раніше, до повномасштабного вторгнення?»

К.Ц.: «Дякую за запитання. Українське музичне мистецтво завжди було високопрофесійним. Нагадаю, з 1996 року Україна є членом ІSСM – Міжнародного товариства сучасної музики із штаб-квартирою, раніше в Амстердамі, а тепер у Відні. До цієї організації входять 48 країн. Я представляю в ній Україну як голова правління «Асоціації “Нова музика”».

Щороку ІSСM проводить в одній із країн-членів організації, міжнародний фестиваль. Членство у товаристві дає право щороку надсилати на фестиваль від кожної країни по шість партитур. Із них оргкомітет відбирає один чи два твори, які виконуються на форумі безкоштовно (за рахунок членських внесків). Тож Україну дуже добре знають і в ІSСM, і у світі. І не лише завдяки їхньому форуму, а також завдяки фестивалю “Два дні і дві ночі нової музики”, який проводився в Одесі 27 років поспіль, завдяки іншим міжнародним форумам, що відбувалися і відбуваються в Україні».

Т.С.: «Продовжуючи наш діалог, хочу поставити, можливо, банальне, але все ж цікаве нам запитання: у якому віці ви зрозуміли, що ваше життя буде пов’язане із композиторською працею? Хто розгледів у вас композиторський талант? Можливо трапився якийсь конкретний випадок після якого ви усвідомили своє покликання?»

К.Ц.: «Із чотирьох років я почала навчатися гри на фортепіано й одразу почала щось компонувати. Перший твір був трагічним. Помер собака і я написала “Похоронний марш” на його смерть. Потім було захоплення грецькою міфологією, відтак з’явилися історичні п’єски “Аполлон”, “Афродіта”.

Фахово, не аматорськи, я почала займатися композицією з 5 класу в школі Столярського під керівництвом професора Олександра Лазаровича Коґана. Закінчувала школу імені професора Петра Столярського я по двох відділах, фортепіанному й композиторсько-теоретичному, і в консерваторії навчалася теж на двох, але спочатку на фортепіанному, а пізніше – композиторському факультетах. Так сталося через те, що тоді необхідно було вибрати лише один факультет і я вибрала фортепіанний, бо так хотіла моя мама. А вже з другого курсу можна було поєднувати навчання на двох факультетах.

Із композиції я навчалася у класі професора Олександра Олександровича Красотова. Після закінчення консерваторії була аспірантура у Москві, численні майстер-класи у Байройті, Дармштадті (Німеччина), ґранти у Німеччині, Франції і США. Отже, я доволі давно займаюся композицією. Але я завжди знала, що для того, аби створювати музику, потрібно володіти даром перетворення інформації, яка йде звідусіль – із космосу, етносу, соціуму, на художні образи, і треба бути професіоналом високого ґатунку для того, щоб виразити потрібний зміст у відповідній формі».

О.К.: «Ваше життя також пов’язане з педагогікою. Наскільки, на вашу думку, сучасна система мистецької освіти в Україні відповідає потребам сучасної молоді?»

К.Ц.: «Я розробила власну, авторську методику викладання композиції, написала книгу, в якій викладаю свій метод – це “Сценарна розробка музичного матеріалу”. У роботі зі студентами на початку, тобто від першого до третього курсу, намагаюся не відходити від свого підручника. Але ж кожен студент – це окрема унікальна постать, тому підхід повинен бути неординарним і особистісним.

На жаль, війна розкидала усіх моїх учнів. Зараз наживо я працюю лише із трьома студентами, ще із трьома спілкуємося онлайн, вони не в Одесі.

На мій погляд, педагогічна діяльність, викладання – також є дуже цікавою роботою для композитора. Але багато моїх колег по цеху не дуже люблять цю працю. Вочевидь тому, що ти повинен бути дуже щедрим і трохи від себе, зі своєї творчої кухні віддавати. А це не всім подобається. Мене, навпаки, це захоплює. Я люблю своїх студентів, люблю коли вони отримують ґранти, лауреатства. Тож задоволена своєю педагогічною практикою».

Т.С.: «Ви звертаєтеся до різних жанрів, зокрема у вашому доробку є музика для дітей. Як піаністу мені цікаво дізнатися про ваші фортепіанні п’єси “Тонокольори” (Color Sounds). Чи можна десь знайти ноти цієї збірки, який рівень їхньої складності та як виникла ідея створення?»

К.Ц.: «Ідея була доволі цікавою. Це був приблизно 1989 чи 1990 рік. Мій син, який тоді був маленьким, малював різні пейзажі, пов’язані з настроями. А чоловік писав дисертацію, пов’язану також з естетичними емоціями. Ну а я саме тоді знайшла композиторський конкурс у Франції на створення фортепіанних п’єс для дітей. І вирішила здійснити експеримент: відобразити різні емоції, зафіксовані у пейзажах мого сина, засобами музики. Так з’явився цикл фортепіанних п’єс “Тонокольори”, який я надіслала на конкурс “Rendez-Vous Internetional du Piano en Creuse – Concours de Composition 1990” і стала лауреатом цього конкурсу.

Цей цикл надруковано, але невеликим накладом. Ноти можна знайти в Інтернеті, або, якщо не знайдете, я можу вам їх надіслати. Окрім цього циклу, я маю низку дитячих творів. Маю твори для двох фортепіано “Образа і скакалки”. Також писала матеріал для книги “Художні ігри”, там багато п’єс, усі вони для дитячої аудиторії».

Жан Аві (експерт учнівської конференції, Франція): «Вітаю вас, Кармелло! Я слухав ваші твори на YouTube і мене вразив твір для скрипки “Solo-Solissimo”. Виконавиця відтворювала дуже сильні емоції… Тож у мене питання: які емоції ви переживали, створюючи цю композицію?»

К.Ц.: «Дуже цікаве запитання, дякую! Я дуже люблю цей твір, бо писала його з щирою відвертістю, насолодою. Я писала цей твір не просто так, з внутрішньої потреби, а на замовлення англійського скрипаля Пітера Шеппарда Скеверда (Peter Sheppard Skaeverd). Прем’єра відбулася у місті Йокога́мі (Японія). Потім виконавець приїжджав до Одеси і грав цей твір на фестивалі “Два дні й дві ночі…”

Зазначу, що створення музики на замовлення конкретного виконавця має свої особливості. Я у таких випадках завжди враховую особистісні риси музиканта, його виконавські можливості. Із Пітером Шеппардом Скевердом я була трохи знайома. До того ж він сказав мені, що хоче трохи перформансу, хоче бути на сцені не лише віртуозом, а й актором. І як ви, можливо, пам’ятаєте, на початку твору скрипка лежить на столі, а скрипаль виходить на сцену і дуже повільно йде до неї. Йде, ніби дорогою життя до найдорожчого, що він має. І починає грати. У цьому творі я прагнула показати життя творчої людини, яке насправді є дуже складним. Адже ви знаєте, що кожна творча постать має два життя: одне – це життя пересічної людини, яка ходить, гуляє, розмовляє, готує їжу, а друге – це творче життя, в якому людина вже зовсім інакше себе поводить, не знаючи чи вона жінка, чи чоловік, бо, коли ти пишеш, то втілюєшся у різні образи…

Ви слухали цей твір у виконанні прекрасної української скрипальки Мирослави Которович. Він звучить досить добре. Адже вона – віртуоз і в її грі відбувається це поєднання виконавця і великого актора. Мені приємно, що цей твір вам сподобався. Дякую».

Ж. А.: «Так, мені дуже сподобався цей твір! У ньому є фізичне тіло й душа. Дякую!»

О.К.: «Пані Кармелло, перформативна складова займає вагоме місце у вашій творчості. Цікаво, як саме технічно відбувається створення хореографічно-пластичної частини композиції? Чи це якось фіксується у партитурі? Який відсоток тут надається імпровізації?»

К.Ц.: «Дякую за запитання! Давайте звернемося до “Solo-Solissimo”. Як я вже казала, цей твір належить до перформансів, тому що у ньому є частина, де музикант поводить себе як актор і, безумовно, його поведінка прописана у нотах. Отже, музикант повільно виходить на сцену. На сцені знаходиться рояль, де лежить скрипка? чи стілець, – це вже вирішує виконавець, як йому зручніше. Найголовніше, це – дуже-дуже плавна і повільна хода. Бо на сцені ми завжди трохи інакше рухаємося, ніж у житті.

Зазначу, що створення музики на замовлення конкретного виконавця має свої особливості. Я у таких випадках завжди враховую особистісні риси музиканта, його виконавські можливості. Із Пітером Шеппардом Скевердом я була трохи знайома. До того ж він сказав мені, що хоче трохи перформансу, хоче бути на сцені не лише віртуозом, а й актором. І як ви, можливо, пам’ятаєте, на початку твору скрипка лежить на столі, а скрипаль виходить на сцену і дуже повільно йде до неї. Йде, ніби дорогою життя до найдорожчого, що він має. І починає грати. У цьому творі я прагнула показати життя творчої людини, яке насправді є дуже складним. Адже ви знаєте, що кожна творча постать має два життя: одне – це життя пересічної людини, яка ходить, гуляє, розмовляє, готує їжу, а друге – це творче життя, в якому людина вже зовсім інакше себе поводить, не знаючи чи вона жінка, чи чоловік, бо, коли ти пишеш, то втілюєшся у різні образи…

Ви слухали цей твір у виконанні прекрасної української скрипальки Мирослави Которович. Він звучить досить добре. Адже вона – віртуоз і в її грі відбувається це поєднання виконавця і великого актора. Мені приємно, що цей твір вам сподобався. Дякую».

Ж.А.: «Так, мені дуже сподобався цей твір! У ньому є фізичне тіло й душа. Дякую!»

О.К.: «Пані Кармелло, перформативна складова займає вагоме місце у вашій творчості. Цікаво, як саме технічно відбувається створення хореографічно-пластичної частини композиції? Чи це якось фіксується у партитурі? Який відсоток тут надається імпровізації?»

К.Ц.: «Дякую за запитання! Давайте звернемося до “Solo-Solissimo”. Як я вже казала, цей твір належить до перформансів, тому що у ньому є частина, де музикант поводить себе як актор і, безумовно, його поведінка прописана у нотах. Отже, музикант повільно виходить на сцену. На сцені знаходиться рояль, де лежить скрипка? чи стілець, – це вже вирішує виконавець, як йому зручніше. Найголовніше, це – дуже-дуже плавна і повільна хода. Бо на сцені ми завжди трохи інакше рухаємося, ніж у житті.

У кожному перформансному творі має бути хоча б до хвилини імпровізації, яка, між тим, завжди прописана. Наприклад, виконавець повинен грати імпровізацію в такому напрямку, використовувати ті чи інші елементи. Але це можуть робити тільки віртуози, які люблять і вміють заграти щось своє. Як ви знаєте у ХХ–ХХІ століттях відроджується практика XVII–XVIII століть. Згідно з нею, кожен віртуоз, хоч і не є композитором, проте має свій персональний твір, де всі нюанси – штрихи, пасажі, – відтворює лише у йому одному властивій манері. Таку імпровізацію безумовно може виконати тільки віртуоз».

О. К.: «У “Solo-Solissimo” є фрагмент, де виконавець щось говорить. Що це?»

К.Ц.: «Це не конкретна фраза чи слова. Це голосні літери, наприклад, “и-а”, “у-е”. У піднесеному стані людина може видавати певні звуки, які виражають емоції. Саме вони тут і є».

Катерина Немира (експертка учнівської конференції, Україна): «Як, на вашу думку, зміниться мистецьке життя Одеси після перемоги України? І ще одне питання: кого з українських композиторів ви поставите зараз поруч, як свого колегу?»

К.Ц.: «Дякую за цікаві запитання. На перший погляд ситуація із мистецьким життям парадоксальна. Зараз, коли наш народ, країна перебувають у тяжкому воєнному стані, митці активізувалися, творче життя б’є ключем. Адже творча людина саме через переживання може якось впливати на те, що коїться навкруги. Я думаю, коли ми переможемо у війні, то переможемо і корупцію. Я дуже цього хочу.

Я вважаю, що український народ, українська культура є могутньою і стародавньою, у ній закладені основи для самобутнього розвитку наступних поколінь. Наприклад, питання консонансу і дисонансу, квадратності й неквадратності у побудові форми. У старовинній українській культовій пісенності часів Київської Русі (знаменні розспіви) не було консонансності й квадратності у побудові форми. Тому формула розвитку сучасної музики була закладена ще тоді. І я відчуваю, що ми, сучасні українські композитори, потроху повертаємося до витоків, відновлюємо форми вислову, притаманні саме українській музиці.

Щодо другого питання. У нас багато яскравих талановитих композиторів. Людмила Юріна, Олександр Козаренко, Сергій Зажитько, Ігор Щербаков, Алла Загайкевич, Анна Гаврилець, уже покійна… Тобто пласт сучасної української музики дуже багатоликий!»

О.К.:. «Деякі ваші твори спонукають до цікавих духовно-філософських рефлексій. Ось я, наприклад, помітив у творі “Історія єресі” вплив релігійних мотивів, а у творі “Блукання в межах трикутника” мікст релігійного і космічного. Скажіть, а яке з філософських чи релігійних учень про буття є для вас найближчим?»

К.Ц.: «Дякую за цікаве питання. Твір “Історія єресі” написаний за поемою Оксани Забужко, і в даному випадку я йшла за думкою письменниці. Суто з музичного погляду я прагнула представити хор як оркестр, який виконує симфонію. Тобто думала не про чотири голоси, а про чотирьохсот оркестрантів. Безмовно це релігійний твір. “Блукання в просторі трикутника” пов’язаний із астрологією. І ви також це почули. Я писала цей твір після циклу “Чорний місяць”, який також був присвячений духовним проблемам.

Щодо релігійних або філософських учень? Я не вважаю себе на сто відсотків релігійною людиною, бо як особистість формувалася у ті роки, коли до церкви ходили потайки. Релігійне благоговіння мені не притаманне, хоча я відзначаю усі релігійні християнські свята. Більше мені близькі астрологічно-космічні ідеї. Якщо говорити про філософію, то це, можливо, Конфуцій, Кант…, але немає ніякої догми. Я філософ, який є композитором. Адже кожен композитор філософ, але не кожен філософ є композитором».

О.К.: «Нас цікавить фестиваль “Два дні і дві ночі нової музики”. Розкажіть, як вам вдається протягом багатьох років проводити його, тримати такий шалений ритм оновлення? І в чому секрет успішності цього фесту?»

К.Ц.: «На жаль, цього року фестиваль не відбувся. Це вперше ми його пропустили. Бо навіть у ковідні часи ми робили фестиваль, трохи пізніше, але все ж таки робили. Цього року – не змогли…

Чому фестиваль став успішним? Розумієте, зазвичай фестивалі тривають місяць або один чи два тижні. Тобто, усі, хто беруть участь у таких заходах, можуть навіть не зустрітися. А тут усі приїжджають на два дні й дві ночі. І це, переважно, однодумці, які наповнюють залу своєю енергією. Бо вони проводять там також два дні й дві ночі. І це накопичення енергії добре відповідає ідеї фестивалю: організувати не лише свято, а ще й зробити так, що б воно надихнуло на нові твори, ідеї. І щоб воно продовжувалося якомога далі. Маю надію, що XXVIII фестиваль відбудеться у 2023 році, тому що вже є програма, є музиканти, котрі хочуть приїхати. І я думаю, що приїхавши, вони будуть іншими очима і по-іншому дивитися на Україну, наше мистецтво, наших людей».

О.К.: «Ми маємо до вас кілька запитань із чату. Михайло Толмачов запитує: яку музику та про що ви збираєтеся писати у майбутньому?»

К.Ц.: «Я вважаю, що композитори завжди живуть у майбутньому. Колись Джузеппе Верді дуже добре сказав, що той композитор, котрий хоче бути на рівні свого народу, слухачів, робить крок назад, а той, хто хоче писати щось творче, той іде на два кроки попереду. У цьому – відповідь на запитання, чому, наприклад, музику Моцарта, Бетховена не розуміли їхні сучасники. Тому що вони були на два кроки попереду. Я можу сказати, що живу майбутнім.

Що я буду писати – це моя таємниця. Наразі я закінчую Сьому симфонію. Мені цікаво писати на замовлення, але тільки симфонії я дозволяю писати собі по своїм замовленням. Намагаюся писати музику, коли мені цікавий чи сюжет, чи вірші, чи ідея. Що я буду писати у майбутньому, я не знаю. Бо йде війна, ми живемо одним днем і радіємо цьому, усвідомлюючи, що живі й ще щось можемо зробити для України».

О. К.: «Яна Касян запитує: “Якою була би dаша реакція, якби у фрагменті імпровізації виконавець додав незаплановані вами елементи, які могли б вплинути на сприйняття всього твору?”»

К.Ц.: «Я дозволяю імпровізацію, але вона заздалегідь обов’язково підготовлена. Це виписаний якийсь мотив чи структура, пов’язана з твором, і виходить з ідей, з інтонаційного розвитку того чи іншого твору. Вона дозволяється лише віртуозам, які зможуть зробити це так, як я би хотіла. Я пишу лише для тих людей, яких дуже добре знаю, знаю, що вони можуть, як вони можуть імпровізувати. Тому це дозволяється, але я не дуже часто це використовую. Імпровізація є тільки в творах “Solo-Solissimo” і “Дуель у дуетах”».

Т. С.: «На завершення поставимо вже, мабуть, традиційне запитання: які б поради ви дали молодим композиторам?

К. Ц.: «Вчитися. І вчитися фахово, на різноманітних майстер-класах, і не тільки у нас, а й за кордоном. Проте не залишатися там, а повертатися до України, щоб передавати те, чому навчилися, у своїх творах. Нічого не боятися. Це також дуже важливо. Моє гасло, яке колись було сформульоване Генріхом Гейне – “Бий у барабани і нічого не бійся!”

Тобто, перше – це професійність, друге – інноваційність. Це дві якості, які мають бути притаманні композиторам».

 

Матеріали підготувала Богдана БЕБИХ

Джерело: mus.art.co.ua/

Коментарі
Автор(-и): Олександр Животков / Розділ:

Виставковий проект «Вівтар», автор: Олександр Животков, рік першого оприлюднення: 2023.

Висунуто Благодійною організацією Всеукраїнська благодійна фундація «СТЕДЛІ АРТ».

 

Виставковий проект «Вівтар» Олександра Животкова

 

Публічні відгуки у пресі на проект Олександра Животкова «Вівтар»

 

1.Хомяков Леонід «Вівтар його життя»[Український погляд]. ‑Режим доступу: http://ukrpohliad.org/blogs/vivtar-iogo-zhvttva.html

2.«Чому варто побачити виставку Олександра Животкова в українському домі: колонка кураторки Тетяни Волошиної»[Суспільне культура]. ‑Режим доступу:

https:/suspilne.media/419946-comu-varto-pobaciti-vistavku-zivotkova-v-ukrai

nskomu-domi-kolonka-kuratorki-tetani-volosinoi/

3.«Варто уваги: в українському домі відбудеться виставка «Вівтар»[Elle]. ‑Режим доступу:

https;//elle.ua/stil-zhizni/novosty/varto-uvagi-y-ukrainskomu-domi-vidbudetsya-vistavka-vivtar/

4.«Білі відчай і горе закарбовані у скульптурних рельєфах з каменю та дерева: у Києві триває виставка Олександра Животкова" [ВіgКуіv]. ‑ Режим доступу:

https://bigkyiv.com.ua/bil-vidchai-gore-zakarbovani-u-skulpturnvh-relvefah-z- kamenvu-ta-dereva-u-kyyevi-tryvaye-vystavka-oleksandra-zhyvotkova/

5.Валерія Мусхаріна «Вівтар: утилітення надії» [Грінченко-інформ]. - Режим доступу: http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/vivtar-utilennva-nadivi/

6.Волошина Т. А. «Вівтар» Животкова. Образотворче мистецтво. — 2023. ‑ №1-2. сс. 14-17.

7.Валентина Єфремова «Крик душі та сполох почуттів» [Всеукраїнська газета «Справи сімейні»]. ‑ Режим доступу:

https://familvtimes.com.ua/mistectvo/krik-dushi-ta-spolokh-pochuttiv

8.Ганна Щокань «Роботи створені у час найбільших випробувань: в Українському Домі відкрилася виставка «Вівтар» [Український правда]. ‑ Режим доступу:

https://life.pravda.com.ua/culture/2023/03/17/253398/

9.«Дерево навіть крізь асфальт знайде шлях до сонця»: Роман Балаян зніме фільм про митця, творчість якого робить нас людьми” [LіКЕ іп UА]. ‑ Режим доступу:

https//likein.ua/derevo-navit-kriz-asfalt-znjide-shlyah-do-sontsya-romap-balayan-znime-film-pro-mittsya-tvorchist-yakogo-robit-nas-lyudmi/

10.Петрова О.М. Лиха війни у майстерні Олександра Животкова. ‑2023.

 

Коментарі
Автор(-и): Степан Процюк / Розділ:

Книги «Руки і сльози: роман про Івана Франка» (видавництво Холодкевича «ТунДрайв», 2022 рік), «Місяцю, місяцю» (видавництво Юлії Сливки: видавець Рурак Ю.В. (м.Львів), 2022 рік), автор: Степан Процюк.

Висунуто Івано-Франківською обласною універсальною науковою бібліотекою ім.І.Франка.

 

Романи «Руки і сльози: роман про Івана Франка» і «Місяцю, місяцю» Степана Процюка

 

Марта Мадій. «ФрАнко: тюремник, аскет, журналіст, закоханий»

 

Степан Процюк. Руки і сльози: Роман про Івана Франка. – К.:, видавництво Холодкевича «ТунДрайв», 2022 рік, – 384 с.

 

Зараз вже стало певною літературознавчою модою починати виступи зі слова нешаблонний: «А він ж насправді був модний, а він ж насправді був не такий …», – кричати і битися в груди, ніби доводиш найправдивішу істину. Степан Процюк НЕ зображає нешаблонного Франка. У романі «Руки і сльози» є і страждання від забороненого кохання, і злидні, і невдачі героя. Процюк зображає Франка живого. Ніби він тут, сидить з тобою за чашкою кави десь у Львові в кафе «Метрополь» за тим крайнім столиком чи в кав’ярні «Центральній» у європейському Відні і розповідає історію свого життя з довгими, покрученими стежками. А ти сидиш, п’єш той гіркий напій і навіть не усвідомлюєш, що перед тобою оголена душа генія.

В’язниця. Камера №44. Люди-нелюди поруч із несправедливо засудженими людьми. «Бо нікому, геніальний хлопче, насправді не треба доконечної справедливості, за яку ти ступив на розтягнений у часі та способі нищення, ешафот». Тут вперше з’явилося відчуття присутності, яке міцно тримається в химерному сплетенні усвідомлення й уяви до останньої сторінки роману.

– «І шо робити, пане ФрАнко?

– Я не ФрАнко, а ФранкО, – поправляв».

І одразу перед очима постає молодий рудоволосий хлопець, який ще не усвідомлює наслідків свого засудження, що згодом розіб’є йому серце. Хоча трагедія не тільки в любовних колізіях з Ольгою Рошкевич, яку автор іменує Ольгою Першою, перетворюючи її образ у певний символ початку Франкових страждань. Усе його подальше життя проходило під егідою покарання «за проступок участі у таємних організаціях» – офіційного й неофіційного. Офіційного – ще кількома арештами, цькуваннями від високопоставлених (бо «Україна сідоглавого – це тонка співпраця з урядом, це дуже чутливий ніс до найменшого політичного вітерцю»), а неофіційного – людською зневагою і нерозумінням. Степан Процюк тут майстерно візуалізує образ галицького селянства, яке своїм ницим розумом не змогло осягнути причини Франкового ув’язнення.

Всечесніший отець Михайло Рошкевич забороняє доньці виходити за Івана заміж, бо що ж люде скажуть? Селяни не вітаються з Іваном на вулиці, крутять носом і не наважуються навіть потиснути йому руку, бо що ж люде скажуть? Це сьогодні психологи багато говорять про булінг і психотерапію для ліквідації його наслідків. А тоді, у далекому ХІХ столітті, «бо що ж люде скажуть» зламало не одну долю. У тому числі і Франка: «Та суспільність, що грається у добропорядність та благопристойність, насправді є лютим звіром, із закривавленою пащекою, який схрумував їхню любов».

Можливо, якби не арешт, то й життя склалося б по-іншому. Але, як зауважує автор роману, і ми б не мали того Франка. Його вимушений аскетизм був лише наслідком безгрошів’я. Журналістику, як наголошує Степан Процюк, Іван сприймає як псячий обов’язок. «Нема сумніву, що Франкова душа і підсвідомість прагнула не «псячого обов’язку», а щасливих, до самозабуття, словомедитативних миттєвостей творення нової реальності…». Він жив літературою, а не з літератури.

Із літератури він тільки виживав. Навіть культова «З вершин і низин» продавалася погано. Степан Процюк описує, як Ольга Хоружинська (Ольга Друга) планує поїздку до Києва, бо там книжки Франка продаються краще. Чи може бути щось нікчемніше за провінційну зневагу до творів великого генія від тих, чиї імена навіть не запам’ятала історія? Проте це аналіз уже з далекого ХХІ століття. Бо, може, й зараз серед нас є такий Франко, величі таланту якого ми не помічаємо?

Однак, не стражданнями єдиними змальовано портрет Івана у романі «Руки і сльози». Франко бував і щасливим. Дивовижа для вічно стражденного з покрученими руками і понівеченим долею обличчям на тій знаменитій чорно-білій світлині, яка чи не у всіх шкільних підручних з української літератури. Гримаса закостенілого болю, яка не здатна на щастя.

Але Степан Процюк показує, що Франко таки був щасливим: у хвилі кохання з Олею в Коломиї або з Ольгою Другою на риболовлі… Здається, щасливий тільки в коханні або в митях сподівань на літературні гонорари, поки їх не розбивають на маленькі друзки провінційні «грантодавці». А ще в листах. Листування для нього було як для сучасної молоді знайомство у соціальних мережах. Дивакуваті метафори і такий самий дивакуватий їх автор. До речі, листи в текст роману вплетені по-справжньому майстерно. Важко зрозуміти, де проростає уява автора, а де сам Франко з його спогадами.

На невидимій межі щастя і страждань Степан Процюк замальовує й образ Целіни Зигмунтовської. Їхня історія у романі «Руки і сльози» – від femme fatale до finita la comedia – ніби стає підтвердженням роздумів автора в іншому його есеї: «Ми не знаємо, чому ті чи інші лиця ми вважаємо дорогими». Можливо, це була історія зустрічі двох загублених душ, які були разом у минулому житті. Бо складно пояснити захоплення Івана Франка працівницею пошти, яка ненавиділа українську мову. Ту мову, слова якої він так майстерно сплітав для творення нової реальності. Захоплення навіть у той час, коли був щасливий з Ольгою Другою. Парадоксально, але факт. І як підтвердження – зустрічі з Целіною, коли Іван був уже хворий і немічний. Як часто любить повторювати Степан Процюк, «людське, занадто людське».

Окрім традиційної трійки жінок з біографії Івана Франка, Степан Процюк відкриває й інших. Численні листи і флірт, миттєві захоплення і стосунки, яким не судилося стати серйозними. «У тих знайомствах його душа трошки відпочивала від непереносимої туги за Ольдзунею». Були й такі, що хотіли за нього  заміж, проте, як зауважує автор, сам Іван Франко не був із тих, хто легко впадає в любовні залежності. Він не був ловеласом. Він цінував талант, підтримував юних письменниць, але… Його не цікавила роль фатального чоловіка, головне заняття якого – розбивати жіночі серця. Коли він любив по-справжньому, це було відчутно

. Попри загальну літературознавчу візію щодо «одруження з доктрини» з Хоружинською, Степан Процюк показує, що Ольга Друга зіграла у житті Франка не менш важливу роль, ніж Ольга Перша. Бо хто має право вимірювати на терезах кохання? Хто може визначити його справжність, окрім самого Івана? Він старався, як міг, забезпечити Ользі Другій щасливе життя. Вона намагалася зробити Франка щасливим. Їхні стосунки руйнували життєві обставини і хвороба – її і його. Але точно не доктрина, як стає зрозуміло після прочитання роману: «Ользі хотілося вибухнути люттю, істеричними вересками, буйством поза межами дозволеного. Але вона заціпеніло мовчала, будучи заскоченою такою нетиповою реакцією чоловіка. Переважно на її «підпилюваня» від не відгукувався або жартував. Але нині повінь порвала загороди…».

З усього вищеописаного може скластися помилкове враження, що роман «Руки і сльози» тільки для знавців Франкової біографії. Однак, все зовсім навпаки. Перед нами постає «доля як плетиво різних обставин людського життя» з його колізіями, випробуваннями і почуттями. Деякі ситуації можуть видатися дуже знайомими («У тих жінках він поселяв Ольгу…»), інші – поглибити розуміння світовідчуття творчої особистості («Вона прийшла, щоб перевернути його життя… переінакшити його долю… перепланувати майбутнє»), а ще інші – бути цікавими для ознайомлення з історією життя літературного героя («Параліч рук, який він набув у тюрмі, мав пізніше, без перебільшення, смертельні наслідки для нього, як і втрата стипендії з фонду Гливінських. Він, сирота, бився як риба об лід тогочасної різношерстної спільноти»).

Для тих читачів, які згадують Івана Франка тільки під час прочитання програмового шкільного вірша «Вічний революціонер», роман буде втричі цікавішим. Пізнати душу генія, зазирнути за ширму його переживань і думок, знайти в письменнику людину – ось що головне для автора роману. І Степану Процюку вдалося  цього досягти.

 

Опубліковано в «Українській літературній газеті» 19 вересня 2023 року

Коментарі
Автор(-и): Ігор Павлюк / Розділ:

Книга поезій «Танець Мамая», автор: Ігор Павлюк, видавництво «Саміт-книга», рік видання: 2023.

Висунуто Дніпровським національним університетом імені Олеся Гончара кафедрою української літератури.

 

Книга поезій «Танець Мамая» Ігоря Павлюка

 

Лист-підтримка

на книгу “Танець Мамая”

Ігоря Павлюка

 

Колектив кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, який представив книгу Ігоря Павлюка “Танець Мамая” на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, втішений, що Ігор Зиновійович пройшов чесний відбір і що у фіналі залишилися достойні митці слова, котрі багато зробили для розвитку української літератури. Ми із задоволенням стежили за реакцією громадськості на цю ситуацію і з приємністю відзначаємо, що в Ігоря Павлюка є багато прихильників, які його підтримують і вважають достойним цієї високої нагороди. Долучаємося до низки схвальних відгуків і рецензій на його “Танець Мамая” і ще раз акцентуємо на культурно-історичній значущості цієї книги, на самобутності творчої індивідуальності поета непересічного, із неповторним голосом, проникливим, виваженим. Його поетичний тембр вирізняють філософічні рефлексії над сучасністю, людськими долями, українською історією та культурою. Крізь його тексти, оздоблені оригінальними образами-символами, пульсує нерв українського етносу, культурного коду нашої нації. Водночас поезія Ігоря Павлюка широкого жанрового та тематичного діапазону, оперативно реагує на виклики сьогодення, висвітлює проблеми, що стосуються сучасного

суспільства.

“Танець Мамая” Ігоря Павлюка, безперечно, заслуговує на визнання на державному рівні. Лірика митця має свою внутрішню сюжетність. Це не просто вірші, а життєві історії, що дотикають читачів за живе.  Поет відверто ділиться своїми часом зарізкими, імпульсивними реакціями, які зазвичай врівноважені тонкими спостереженнями й життєвою мудрістю. Ліричний герой Павлюка, авторське alter ego, утілює архетипний образ козака-характерника, доблесного воїна й вірного сина українського волелюбного народу, носія духовного стрижня, над яким невладна навіть смерть:

Вмирати не вміє…

Він між пеклом і раєм…

Щось у ньому від Бога

Щось у нього від крука.

Танець Мамя – це вічний коловорот життя, ритуальне дійство, що увічнює цінності українського духовного буття. Мамай чимало бачив у цьому світі, та він приховує власну мудрість під маскою блазня, відтак має змогу сказати будь-яку правду, висловити свій скептичний, подеколи насмішкуватий погляд на дійсність. Мамай постає символом національної витривалості, нашої опірності ворогам різних калібрів, тої вільної сили, яку так важливо культивувати сьогодні, у часи повномасштабної війни, задля консолідації, зміцнення духовного потенціалу українців.

Ми переконані, що Високе журі Шевченківського комітету за чесну боротьбу між достойними претендентами, твори яких визначають сучасний поступ нашої літератури. Віримо в перемогу Ігоря Павлюка.

 

З повагою – колектив кафедри української літератури

Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Коментарі
Автор(-и): Ігор Набитович / Розділ:

Трилогія «Сага мистецької родини», автор: Ігор Набитович, видавництво: «Дух і літера», рік видання: 2023.

Висунуто ГО «Організація Українських Націоналістів».

 

Трилогія «Сага мистецької родини» Ігоря Набитовича

 

Відгук на книгу «Сага мистецької родини» Ігоря Набитовича

Інтелектуальна біографія галицької родини Фредрів-Шептицьких

 

(Ігор Набитович. Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький. Київ: Дух і Літера, 2023. 792 с. (Серія «Постаті культури»)

 

Книжка професора Університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні Ігоря Набитовича «Саґа мистецької родини» є особливим прикладом того, як наративні стратеґії історіографії, літературознавства, мистецтвознавства, антропології культури і навіть теології можуть стати основою для творення історичного опису Галичини та Європи кінця XVIII-го – першої половини XX віку та представлення на цьому тлі життєпису двох чи не найвідоміших українсько-польських галицьких родин, пошуку їх релігійної та національної самоідентичності – на фоні політичної історії Галичини. Тут подано життєпис драматурга Алєксандра Фредра (якого іменують “батьком польської комедії”, його доньки – малярки й письменниці Софії Шептицької, та їх внука і сина – митрополита Андрея Шептицького.

Це вже друга родинна біографія-саґа такого типу. Перша називалася “Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська” (вона вийшла у тій же серії “Постаті культури” у київському видавництві «Дух і Літера» 2018 року). У тій першій книжці було показано, як історія трьох поколінь письменників роду Федоровичів тісно переплітається із світовідчуттям, світоуявленням трьох епох: творчість і чин Івана Федоровича (йому Іван Франко присвятив був дослідження «Життя Івана Федоровича і його часи» (том 46, частина 1 «Зібрання творів» Франка)) закорінені у Романтизм, Володислава Федоровича (одного з перших голів «Просвіти», мецената української та польської культур) – у Позитивізм, в «органічну працю», їхньої внучки і доньки Ліни Федорович-Малицької (Дарії Віконської) – у Модернізм. Знаковим там був вибір мови творчості: мовою художніх текстів Івана та Володислава Федоровичів була польська. Письменниця й мистецтвознавиця (мати якої була австрійською піаністкою; вона ж виховувалася в Англії) Дарія Віконська творила вже українською. Роду Федоровичів присвячена поема Євгена Маланюка «Побачення».

Ці дві книжки демонструють те, що Ігор Набитович увів в науково-культурний обіг особливий піджанровий вид інтелектуальної біографії: дослідження життя певного роду, суспільно-політичної діяльності, творчості принаймні трьох поколінь на тлі історії.

Перша частина трикнижжя «Саґа мистецької родини» (“Час війни і театру. Під сузір’ями Марса і Талії”) – оповідь про «польського Мольєра» Алєксандра Фредра. Ґраф Фредро під французькими і польськими прапорами й імперськими орлами як ординарець Наполєона Бонапарта зі зброєю в руках боровся за відновлення Речі Посполитої, а потім, коли настав крах цих сподівань, працював для культурного й економічного розвитку Галичини – провінції на окраїнах Габсбурзької монархії. Його спогади про походи Великої армії Наполєона на Росію, війни Наполєона в Європі й нині залишаються цікавим документом тієї доби.

Після падіння імператора Наполєона він напише знамениті слова у вірші «Promemoria»:

 

Ми виїхали разом, та з різних спонук,

Наполєон на Ельбу, я навпрошки до Рудок.

Я сумував за [військовим] табором,

а тому нудився,

І щоби бодай щось робити, я став поетом...

 

У часи воєнних виправ Наполєона Фредро був автором порнографічних поем і віршів. Після воєн Наполєона Галичина загалом була центром австрійської культури, а наймаркантнішою постаттю тут був Моцарт (наймолодший син Вольфґанґа Амадея) – Франц Ксавер Вольфґанґ. Драматургія Фредра вже у першій чверті ХІХ століття поступово перетворить Галичину у центр польської культури. Його комедії, зауважує автор монографії, – це не театр характерів, схематизованих і точно окреслених класицистичним різцем стильових засобів. Ці постаті виходять за кордони схематизму. Його герої живі й довершені – навіть у своїй дрібничковості, нікчемних пристрастях та нужденності їхніх ідеалів і прагнень. Усе це чинить їх реальними. Разом вони творять великий театр життя Галичини. Він був останнім пророком Класицизму, який провіщує світання Романтизму, руйнуючи поетику класицистичної комедії, закладаючи мости й торуючи для комедії нові шляхи розвитку.

Дружиною Фредра стала Софія Яблоновська-Скарбек, перша дружина ґрафа Станіслава Скарбека (будівничого театру у Львові, який носить нині ім’я Марії Заньковецької). Коли вона помре, в Галичині її обом чоловікам уже поставлять пам’ятники: першому в театрі, збудованому ним у 1842 р. (тогочасному диві архітектури, третьому за кількістю глядачів у Європі (1460 місць) театрі – після Ля Скаля в Міляні та Придворного театру у Дрездені), а другому (Фредрові) в центрі Львова (нині він – у Вроцлаві).

Друга книжка цієї своєрідної трилогії – “Час малярства, літератури і віри. Під омофором святого Луки” – присвячена життю і творчій спадщині ґрафині Софії-молодшої Фредро, матері митрополита Шептицького. Кілька років після Весни народів Фредри жили в Парижі. Малярства тут Софію-молодшу вчили малярі Франсуа Ніколя Шіфляр, приятель Віктора Гюґо, автор найзнаменитішого прижиттєвого портрета цього письменника, та Шарль Фрасуа Добіньї – мистець Барбізонської школи малярства, яка вважається передвісником французького імпресіонізму. У книжці проаналізовано й прозову спадщину Софії Фредро-Шептицької.

У життєопис Софії Шептицької автор вводить велику вставну історію-портрет принцеси баварського королівського роду Елізабет Віттельсбах, порівнюючи їхні долі на тлі подій ХІХ віку: однієї на тлі історії Європи, а другої – на ментальній мапі Галичини.

Їхні життя закінчилися майже одночасно. Першу вбив італійський терорист у Женеві; друга жила й померла на окраїні Габсбурзької монархії в селі Прилбичі. Перша народила сина, який мав стати володарем Габсбурзької монархії, але закінчив життя самогубством. Друга привела на світ сина, який став князем Церкви і «батьком нації» для українців-галичан. І. Набитович вписує в історію родини Фредрів-Шептицьких історію королівських родів Віттельсбахів та Габсбурґів, розплутуючи певні сімейні таємниці, які певним чином лучили ці родини.

Автор відтворює історію повсякденного життя родин Фредрів і Шептицьких, розкриває особливості формування і трансформації національної самоідентичності її представників.

Третя книжка родинної трилогії – “Час віри, чину і мистецтва. Sacrum et profanum” – присвячена постаті митрополита Української греко-католицької Церкви Андрея Шептицького. Тут детально проаналізовано процес повернення його до конфесійної традиції свого роду (разом із молодшим братом – отцем Климентієм), розглянуто його малярську творчість. Постать і суспільно-політичну діяльність Митрополита автор розгортає у тісному переплетінні з його доктриною про повернення Сходу до єдності з Римом, очищення обрядовості української Церкви та літургії від латинських рис, повернення до візантійських першоджерел українського сакрального малярства та творення модерного сакрального мистецтва – малярства й архітектури. Автор монографії показує як ненастанна праця порятунку Митрополитом та його братом, отцем Климентієм Шептицьким, чорним і білим кліром Української греко-католицької Церкви стали вивершенням його доктрини, як це називає І. Набитович, «життя-як-мистецтва».

У «Сазі мистецької родини» сформульовано особливу доктрину створення Національного Музею у Львові та усієї розлогої меценатської діяльності Митрополита. Уся ця непомірно велика й багатолітня праця для збереження і примноження сакрального мистецтва була головним доводом – за допомогою культури і мистецтва, – автохтонності русинів-українців у Східній Галичині, а відтак і їх спадкоємне право на неї, а не Габсбурзької монархія чи Речі Посполитої.

«Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький» (зрештою, як і «Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська») Ігоря Набитовича є свідченням того, як поєднання історіографічних та літературознавчих підходів до представлення «аромату (чи духу) часу», мікроісторій у контексті броделівського «часу довгого тривання» дає змогу показати життєпис певної родини на тлі локальної історії.

 

Ігор Срібняк,

доктор історичних наук, професор

джерело: historians.in.ua

Коментарі
Автор(-и): Володимир Мула / Розділ:

Документальний фільм «ЮКІ», автор: Володимир Мула (режисер), створено: ТОВ «ТелеПростір Студіо», рік першого оприлюднення: 2020.

Висунуто Державним підприємством «Національна кінематика України».

 

Документальний фільм «ЮКІ» Володимира Мули

 

Володимир Мула
Володимир Мула
Володимир Мула і Вейн Грецкі
Володимир Мула і Вейн Грецкі

Режисер фільму "Юкі" Володимир Мула: Ми показали, що українці – не нація, яка тільки страждає і просить фінансової допомоги. Нам є, чим пишатися

 

Режисер фільму "Юкі" Володимир Мула в ексклюзивному інтерв’ю УНІАН розповів, як збирав матеріал для свого фільму, що стало запорукою успіху документальної картини у прокаті та який квест довелося пройти, щоб записати відео з Вейном Грецкі.

Другий тиждень в українських кінотеатрах демонструється документальний фільм «Юкі. Історія перемог вільних українців», який отримує багато схвальних відгуків як від кінокритиків, так і від глядачів. Це історія про нащадків українських емігрантів, які стали світовими зірками хокею та отримали престижний Кубок Стенлі. В ексклюзивному інтерв’ю УНІАН режисер стрічки Володимир Мула розповів про процес роботи над картиною, чому вона знімалася цілих три роки, та чого не вистачає українському кінематографу.

Розкажіть, будь ласка, як взагалі у ваше життя прийшло кіно? Адже університет ви закінчували з технічної спеціальності, а потім працювали журналістом.

Я працював на телебаченні і мав дуже багато відряджень у різні країни. І так трапилося, що під час одного з відряджень у Сполучені Штати я накопичив дуже багато відеоматеріалу про українців у США. Приїхавши назад, я зробив цикл відеорепортажів на 50 серій про українців, про американців, про їхнє ставлення до України.

 

Цей цикл дуже добре пішов. І я замислився над тим, аби зробити кіно і об’єднати усі ці історії в один відеофайл. Так вийшов фільм «Американська мрія». Ми показали його у двох кінотеатрах - в Києві та у Львові. Несподівано обидва покази пройшли з аншлагом. Тоді прозвучала думка про те, чому ми обрали для фільму пересічних людей, які не так багато досягли в Америці, й сюди повертатись не планують. Мовляв, може краще зняти щось про тих українців, які багато чого досягли там. Це був показник того, що люди такі історії хочуть почути.

Тож я взяв з собою оператора, і ми поїхали з ним знімати кіно вже про відомих у своїй сфері українців. Це не були українці рівня Міли Куніс, які на слуху у всіх, - ми обрали тих, хто досяг чогось у своєму виді діяльності та мав хороший імідж. Так ми зробили кіно «Американська мрія. У пошуках правди», і він вже йшов у 35-ти кінотеатрах в Україні. Це дозволило продати цей продукт і на український ринок, і на міжнародний канал. Це також було перше українське кіно, яке навіть показували у літаках Turkish Аirlines, що, звичайно, дозволило здобути додаткову прихильність глядачів.

Матеріал для третього фільму - «Юкі» - ми шукали два роки, робили дослідження, писали сценарій, проводили зйомки. І коли з’явилися кошти Держкіно, ми вже чітко знали, на що вони підуть та швидко все зняли. Зараз фільм розписаний на понад сто екранів, що для документального фільму - грандіозно.

Ви розповідали, що працювали над «Юкі» три роки. Чому це забрало стільки часу?

Насправді для документального кіно три роки – це небагато, але це багато з точки зору пошуку фінансів і мотивації. Насправді таке кіно можна зробити й за рік, якщо мати фінансування, розписаний кошторис, команду і бачення, як ти хочеш це зробити.

Вийшло так, що на етапі дознімання у нас закінчилися кошти, і я звернувся у Культурний фонд за фінансуванням, проте отримав відмову. А я розумів, що без глобальної фінансової підтримки це кіно не вийде, тому що, наприклад, за архівне відео НХЛ (Національна хокейна ліга - професійна спортивна організація, яка об'єднує хокейні клуби США і Канади, – УНІАН), яке мало увійти в основу нашого фільму, треба було сплатити шалену суму грошей. А це потрібно було зробити, адже давало нам право не лише вставити ці відео у фільм, але й використовувати назви клубів, логотипи. Без контракту з НХЛ ми навіть не могли використати відеозйомку фанатів на стадіоні, яку зробили на власну ж камеру. Для нас це було важливим, адже ми хотіли показати культуру вболівання, присутню там, культуру взагалі цього виду спорту в Північній Америці. Таким чином, велика частина коштів, яку ми отримали від Держкіно, пішла саме на це.

Проте це дало змогу перевести фільм у правове поле, і тепер я знаю, що він житиме не один рік, адже у нас буде змога показувати його на всіх майданчиках по всьому світу.

А чи траплялися під час знімань якісь форс-мажорні ситуації?

Звичайно. Наприклад, я до останнього не знав, чи я запишу Вейна Грецкі (канадський хокеїст українського походження, один з найвідоміших спортсменів XX століття, – УНІАН). Я вже почав робити чек-ін на літак в Київ, і цієї миті мені приходить повідомлення, що Грецкі погодився дати інтерв’ю. Я розумію, що це класно, але також я розумію, що мені треба зробити дуже багато всього ще до цього інтерв’ю. Маю на увазі не інформаційну підготовку, а технічні та логістичні моменти. Я вже навіть оператора відпустив. Це був насправді квест. Але певне знання країни, напрацьовані контакти допомогли мені вийти з ситуації.

Я розумів, що цей фільм без Грецкі та з ним – це зовсім різні рівні. Вейн Грецкі в цьому фільмі – це як Мадонна в шоу-бізнесі. Це людина, яку хочуть зобразити на п’ятидоларовій банкноті в Канаді. Про що ми можемо тут говорити? В Україні людини такої величини немає, у світі це - одиниці. А він на камеру підтвердив своє українське походження, не цурається цього, адекватно про все розповідає, знає, що в Україні відбувається. Це дуже класно.

Яку мету ви переслідували, знімаючи цей фільм? Надихнути? Показати, що українці сильні та вміють досягати свого? Щось інше?

Основною метою було не просто надихнути українців, а взагалі відкрити їм очі на те, що наші люди за кордоном – це не тільки втікачі й емігранти, а набагато більше. Що це - велика рушійна сила, яка може допомогти нам, українцям, стати провідною нацією у всьому світі, просто ми чомусь цю допомогу не використовуємо. 

Я хотів зробити кіно, яке нікого не буде очорнювати, а буде патріотичним, позитивним, надихаючим. І яке допоможе підняти імідж України у світі та покаже, що українці не є нацією, яка тільки плаче, страждає і просить фінансової допомоги, а яка насправді має, чим пишатися, у тому числі завдяки тим людям, які зібрані у нашому фільмі.

Ваш фільм отримує багато схвальних відгуків. Чи очікували ви такого фідбеку?

Я наперед не думав про те, який фідбек буде. Я розумів, що ми робимо цікаве, патріотичне кіно. Ми хотіли зробити не кіно про хокей – він лише один з елементів. Головне що об’єднує історії всіх наших героїв в одну – це те, що в кінці вони скажуть, що пишаються бути українцями.

Серед глядачів «Юкі» лунала думка, що, хоча герої фільму й видатні люди, які зуміли досягти успіху у США та Канаді, вони зробили це вже як мешканці іншої країни. Тож ми, мовляв, не можемо пишатися ними лише через те, що вони українці за походженням. Що б ви відповіли на це?

Тут треба говорити про те, що всі ці люди зберегли українську ідентичність, вони кажуть: «I’m proud to be Ukrainian» (я гордий бути українцем, – УНІАН). І тут важливо зрозуміти, що нам варто змінити сприйняття цих людей у світі. Це дуже велика рушійна сила і дуже великий актив, який готовий допомагати Україні й українцям, але останні не хочуть цієї допомоги та вважають, що ці люди не повинні вважати себе українцями.

Коли я створював це кіно, протягом трьох років я отримував дуже багато меседжів, зі мною намагалися зв’язатися люди, які хоч і не говорять українською, проте знають, що їхні предки з нашої країни, вони ідентифікують себе як українців, і вони мені пропонували допомогу - відкрито, щиро і без будь-яких зобов’язань. Вони просто тішилися з того, що про таких людей, як вони, зняли ціле кіно.

Те, що нашим фільмом ми можемо дати початок для більш глобальної співпраці на державному рівні, допомогти напрацювати культурні, фінансові, освітні зв’язки – це дуже класно. Міністерство закордонних справ повинне хапатися за таке кіно.

І ваш перший фільм «Американська мрія», і «Юкі» - фільми про українських мігрантів. Чи вважаєте, що ті українці, які досягають успіху в Україні, роблять це не «завдяки» чомусь, а саме «всупереч» тим умовам, в яких ми всі живемо тут?

Безумовно, це важливо, у якій країні ти знаходишся. Але ж тут треба говорити про прагнення до перемоги, чого нашим людям вистачає. Українці пристосовані до життя в будь-яких умовах і досягають результату в складних обставинах. Наприклад, якщо ми беремо Вейна Грецкі, то йому все легко не давалося. Дуже важка праця покладена в основу того, що зараз він суперзірка. Є історія, коли Вейн грав у професійному клубі в Едмонтоні, але не заробляв багато грошей, і у перші роки виступу за Едмонтон кошти йому давав батько. Це може звучати дивно, але були такі умови.

І всі ті українці, які приїжджали у Канаду, приїжджали, м’яко кажучи, не розважатися. Їм, з одного боку, давали землю, але її ще треба було пристосувати до того, аби там можна було жити, вирощувати овочі на продаж і так далі. Всі наші люди були більшою мірою роботягами, які не просто виживали там, а які дуже важно працювали. І те, що їхні діти у другому-третьому поколінні змогли досягти своєю працею значних вершин і зафіксувати своє ім’я на кубку Стенлі – це грандіозно, тому що передумов для цього не було.

Мало того, що «Юкі» - документальний, а не художній фільм, на широкі екрани картина вийшла не у найвдаліший для прокату час. Чи плануєте якось популяризувати його в інший спосіб? Можливо, викласти для перегляду в інтернет?

Зараз у нас закінчиться прокат в Україні, потім ще буде показ на телебаченні, і наступний вже етап – це вихід на Канаду та на Америку. Там буде обмежений прокат та стрімінгові платформи.

Взагалі ми змінили трохи тенденцію і показали, що український глядач може іти в кінотеатри і на документальний фільм. Плюс, у нас є повністю англомовна версія фільму. Ми зробили кіно, яке буде цікавим і для канадського та американського ринків, тому що у фільмі є оригінальна озвучка, всі герої впізнавані, ми маємо контракт з НХЛ. Це, як мінімум, викликає зацікавленість: «А що, це українці зняли?». Ніхто ніколи до нас такого фільму не знімав.

У Канаді і в Америці хокей дійсно популярніший вид спорту, ніж у нас. Проте для українського глядача спрацьовує ефект несподіванки. Він думає: «А що, справді так багато українців є володарями кубка Стенлі?». Наприклад, Вейн Грецкі ніде, окрім нашого фільму, не підтверджував, що він є українцем. Фільм же зовсім не про хокей. Але нам вдалося просвітити людей, який взагалі внесок зробили українці у цей вид спорту.

А самі герої ще не бачили готовий фільм?

Вони його побачать у наступному році, коли він транслюватиметься в Америці та Канаді. Вони чекають, питають, коли вже. Це буде дуже класно, коли вони дочекаються і самі побачать дуже багато фактів, які й для них невідомі. У нас все архівно задокументовано і підтверджено.

Ви сьогодні отримали перші дані щодо успішності фільму у прокаті за тиждень показу. І там непогані цифри. Як ви оцінюєте цей попередній результат?

Там дуже цікаві цифри (фільм обійшов художні стрічки з у рази більшими бюджетами та закріпився на сьомому місці серед усіх фільмів, які є зараз у прокаті, – УНІАН). Я думаю, якщо кінотеатри протримали б нас у такому розкладі, то цифри б навіть не подвоїлися, а потроїлися. Тому що саме зараз йде хвиля у соцмережах, дуже багато людей про це пишуть і говорять.

Кінотеатри повинні розуміти, що на документальне кіно затягнути глядача у рази складніше, ніж на художнє. І те, що ми бачимо ажіотаж навколо фільму, – це унікальна річ. Я розумію, що коли на другий тиждень кінотеатри скоротили кількість сеансів та забрали багато вечірніх, глядачам потрапити на фільм буде у рази складніше. Я не засуджую кінотеатри, але констатую факт.

Проте я вважаю, що цифри у нас дуже хороші. Особливо у ситуації, коли глядачі в принципі стали менше відвідувати кінозали.

Взагалі, на вашу думку, чи не варто починати відмовлятися зараз від прокату на великих екранах та переходити в онлайн?

Як я вже сказав, у нас буде стрімінгова історія з Нового року. Я переконаний, що глядач, якого ми не зачепили кінотеатральним прокатом, обов’язково подивиться кіно на стрімінгах, це нормальна річ. Наше кіно добре підходить для таких платформ.

Я думаю, що наш глядач стає все більш свідомим і він готовий платити за перегляд фільмів онлайн. Платоспроможність є. Інше питання, як ти будеш фільм розкручувати. На сторінці фільму у Фейсбук у нас охоплення – понад мільйон користувачів, трейлеру – 800 тисяч. Тобто цифри вражають.

У вас є плани з часом змінити жанр і зняти художнє кіно? Чи вам подобається працювати саме у документалістиці?

По-перше, мені подобається у документалістиці працювати, а, по-друге, на художнє кіно потрібна ще більша команда і ще більший бюджет. Кошти, правда, зараз є можливість отримати від Держкіно. Але все-таки команда, сценарій – все це грає роль. Можна, звісно, казати: «О, все, я готовий знімати повнометражні художні фільми». Але хочеться все ж не просто штампувати кіно, аби воно було, а й було історично важливим. Тому що те, що роблю я, я стараюся робити так, аби фільм потенційно був цікавим великій кількості людей і міг проіснувати не один рік. Те, що мої попередні фільми й досі користуються популярністю, зокрема в Америці, - дуже важливо.

Чи не має у вас відчуття, що кінематограф занадто зосередився на екранізації історичних сюжетів та фольклору й ігнорує інші сюжети та жанри?

От ми якраз і працюємо з іншими сюжетами, тому що тема фільму «Юкі» не лежить на поверхні. Потрібен не один рік, щоб зрозуміти усі ті теми, які підіймає цей фільм. Якщо говорити про історію української еміграції до Америки та Канади, можна знайти багато нерозкритих тем, які будуть пов’язані не лише з еміграцією, а й з внеском українців у різні культури, будуть дуже цінні з історичної складової.

Який етап, на вашу думку, зараз переживає українське кіно? Чи знімаються зараз українські фільми, які можна було б вважати видатними?

На мій погляд, зараз у нас період привчання українського глядача до вітчизняного кінематографа. Багато фільмів знімається, але не так багато з них змушують глядача змінити думку про українське кіно. На мій погляд, якраз наше кіно змінює цю парадигму і дозволяє українському глядачеві змінити враження.

Кінематографісти повинні зрозуміти, що ми всі робимо одну річ, велику справу, і є відповідальними за те, що ми показуємо. Тому я дуже радий, що у нас виходить багато якісних фільмів, які перемагають на кінофестивалях, здобувають хороші відгуки західної преси, мають велику глядацьку аудиторію. Але хочеться, щоб продюсери підходили до цього не лише з фінансової точки зору, хоча це важливо, а й з соціальної, такої, що лишатиме слід в українській культурі.

Які ще проблеми є у нашого кінематографу?

Насправді проблема комплексна. По-перше, це брак високоякісних акторів. Хоча у нас є талановиті артисти, але український глядач просто не звик їх бачити на екрані. Тут потрібен час і хороші проекти, щоб ці люди полюбилися глядачеві. Тому що зараз ми бачимо, що у художніх фільмах акторів заміняють на співаків, артистів з розважальної сфери, з надією на те, що впізнавані обличчя затягнуть глядача до кінозалу. Я не хочу критикувати цей підхід, але він не дає надію молодому акторові, не дає йому стимулу розкритися, працювати над собою та професійно зростати.

По-друге, якщо ми беремо патріотичну складову, надзвичайно добре, що у нас багато фільмів знімається саме про українців. Але, мені здається, що у нас мало фільмів, які прославляють українську націю. Вони є, але їх небагато. От, наприклад, «Юкі» - це фільм не про плач, там ніхто не скаржиться. Так, ми підіймаємо трагічні сторінки нашої історії, ми не можемо про них не говорити, але картина спрямована на почуття піднесеності, гордості за українців, впізнаваності України, як бренду, в світі.

Оскільки, за великим рахунком, про Україну у світі дуже мало знають, такі фільми критично необхідні нам на міжнародному ринку. Про Україну є багато перекрученої та непідтвердженої інформації.

Нам вдалося зробити кіно по-доброму пропагандистським, тобто це в чистому вигляді хороша пропаганда України у світі. Це те, що, в першу чергу, повинна робити держава на міжнародному рівні.  У нас немає культури такої «правильної пропаганди». А це потрібно робити. Ми ж чомусь сподіваємось, що це хтось за нас зробить, так не буває.

Розкажіть, будь ласка, про свій наступний проект «Трендсеттеры». Що це буде і про кого?

Так, це буде на замовлення каналу «Настоящее время» у Празі. Ми зняли їм пілот ще в серпні, і зараз йде затвердження цього проекту. Це будуть невеличкі епізоди про людей, які створили в Україні якусь класну ініціативу чи запустили бізнес, якийсь проект, і це у них так класно пішло, що вони готові про це розповідати, ділитися враженнями. Це будуть люди, які задають тренди, які створюють і генерують якісь ідеї, і є тією рушійною силою, що змушує інших людей піднятися з дивану і теж зробити щось круте. Наприклад, у нас був герой, який відкрив айті-академію для дітей сиріт. Саме про людей, які створюють такі унікальні речі й потрібно розповідати.

 

Автор: Ольга Броскова

Джерело: УНІАН

Коментарі