Офіційний веб-сайт

Роботи, допущені до третього конкурсного туру

Автор(-и): В.Троїцький, Р.Григорів, І.Разумейко / Розділ:

Опера-реквієм «ЙОВ» («IYOV»), творчий колетив В.Троїцький, Р.Григорів, І.Разумейко, рік оприлюднення: 2015.

 

Опера-реквієм «ЙОВ» («IYOV») Владислава Троїцького, Романа Григоріва, Іллі Разумейка

 

Відгуки про оперу-реквієм «ЙОВ» у закордонній пресі

 

«Під час вистави я думав про те, що Бах, Скрябін, Палестрина, Шенберг та інші композитори мають шкодувати, що вони не живуть у 20і8-му, році, коли, здається, на сцені втілилися всі їхні візіонерські видіння... Сімдесят хвилин - це, можливо, замало для того трансцендентного досвіду, яке актори втілюють на сцені, але вічні істини здатні подбати про себе самі», -написав у своїй рецензії для concertonet,comоглядач Гаррі Рольник.

«Творці опери «Йов» - найчесніше та музично глибоко переглядають класичну форму ораторії та реквієму. «Йов» розвивається в дусі спільності і чистої віри у силу трансформації людського голосу», — наголосив у своєму відгуку член журі конкурсу Music Theatre NOW, драматург Кристіан Лада.

«Не існує простого шляху до розуміння біблійної «Книги Йова», збагнути її можна завдяки містичному осяянню, якому сприяють гармонійні фінальні музичні фрагменти останньої частини опери, а також заспокійлива віолончель Жанни Марчинської. Голоси співаків заявляють про себе на повну силу... Візуальна частина вистави вражає настільки ж сильно, наскільки і музична, підкорює своєю різноманітністю та імпровізаційністю. Відеорежисер Марія Волкова працює як із живим зображенням артистів на сцені, так із готовим відеорядом. Руки музиканта на піаніно нагадують пташине гніздо. Слідом за шумерськими дерев'яними скульптурами людей, що страждають, йдуть електричні іконостаси та обличчя акторів крупним планом у реальному часі, - пише критик Джон Йохалем для видання рагіегге.сот. - ... У «Нові» музика сама по собі і є дією, а «Йов»... втілює собою душу кожного, хто готовий долучитися до його життєвого паломництва».

Музичний та театральний критик Адріан Діманліг назвав оперу-реквієм однією з найцікавіших музичних подій, які йому доводилося відвідувати останнім часом. «Опера-реквієм «Йов» - це музична поема для хору... Композитори Григорів та Разумейко використовують фортепіано інновативно та креативно. Захопливий звуковий ландшафт вистави доповнюється винахідливим використанням голосів артистів: невеликий хор складається з яскравих вокальних індивідуальностей... Ця вистава вражає своєю аурою -інколи вона промовляє до тебе прямо в обличчя, а інколи делікатно обіймає тебе. «Йов» - це музичний театр, який вражає та змушує думати, цю виставу, на мою думку, обов'язково треба відвідати», - пише критик.

Коментарі
Автор(-и): Тарас Томенко / Розділ:

Документальний фільм «Будинок «Слово», режисер: Т.Томенко, рік оприлюднення: 2017.

 

Документальний фільм «Будинок «Слово» Тараса Томенка

 

Режисер Тарас Томенко
Режисер Тарас Томенко
Коментарі
Автор(-и): Євгенія Кононенко / Розділ:

Книга «Слово свого роду», автор: Євгенія Мягка (Кононенко), «Видавництво Анетти Антоненко» (м.Львів), рік видання: 2019.

 

Есе «Слово свого роду» Євгенії Кононенко

 

Коментарі
Автор(-и): Марина Гримич / Розділ:

Книга «Клавка», автор: Марина Гримич, видавництво: «НОРА-ДРУК», рік видання: 2019.

 

Роман «Клавка» Марини Гримич

 

Марина Гримич ‑ відома українська письменниця та науковець, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук. Членкиня Спілки письменників України, членкиня Національної спілки краєзнавців України.

NONMULTUM, SEDMULTA– НЕ БАГАТО, АЛЕ ЧИМАЛО…  

(Рецензія на роман М. Гримич «Клавка»).

 

Я була щаслива, зачарована передчуттям, що нарешті полину у щодення письменницького кола Києва 1946/1947 років, час драматичний, натхненний. суперечливий. Уявою проживу  дні, блукаючи вулицями мого рідного Києва саме в ті часи, коли мої рідні – мама, її сім’я були молоді і дихали на повні груди повітрям  міста, куди повернулися після евакуації , а мама з фронту додому. Додому, та ще й на Рейтарську, де й моє дитинство минуло, від якої до Великої Підвальної, вона ж  Ворошилова,  Полупанова, Ярославів Вал (всі імена цієї вулиці я чула змалечку) три хвилини пішки до  садиби, в якій  містилася Спілка письменників України з  1938—41, 1944—53 роки.  А ще Роліт… По ходу читання   з’ясувалося, що мені довелося мешкати саме в тому під’їзді, єдиному, що виходить на вулицю Михайла Коцюбинського. Неймовірно, неймовірно!.. 

Події відбуваються якраз напередодні і під час сумнозвісного Пленуму СРПУ 1947 року,який став частиною кампанії повоєнного упокорення  «деструктивних до генеральної лінії»  сил, що луною мав пройти в якості закріплення «успіхів»  Постанови  оргбюро ЦК ВКП (б ) щодо журналів «Звезда» і «Ленинград»  14 серпня 1946 р. Підготовка і  сам Пленум, наче стожари,  висвітлюють кутки буття і складний вузол проблем молодої жінки, Клавдії, званої всіма Клавкою, машиністки,  секретарки  не кого небудь, а Максима Тадейовича Рильського та Олександра Євдокимовача Корнійчука – почергових  голів Спілки українських письменників.

Легка, динамічна тканина оповіді  викладає життя героїні,  мешканців Роліту,  що тільки-но  повернулися хто з війни, хто з евакуації -  війна скінчилася в позаминулому році.  Серед персонажів цілком реальні письменники, а також вигадані, які несуть своє особливе смислове навантаження.  Серед таких письменниця, найближча старша подруга героїні Прохорова Єлизавета Петрівна, яка перебуваючи в американській зоні на території Баварії як працівник НКВС,  займалася  поверненням людей на батьківщину. Власне, всі розмови і обговорення ведуться в колі Єлизавети Петрівни за дуже невеликим виключенням. Тут і поезія звучить, і пісні…

Щоби не переповідати зміст твору,  скажу, що перше  мене з дрязкотом вишиб із плеканої атмосфери  улюблений  романс Прохорової, що товариство під гітару співає, причому з наведенням у тексті всіх слів – «Белой акации гроздья душистые». Так, славнозвісного романсу – музика Вєніаміна Баснера, а вірші  Михайла Матусовського  до фільму  Володимира Басова «Дні Турбіних» 1976 р.   - блискучої стилізації на однойменний романс 1902/1903 р. Від прикрощів я аж зойкнула! Та конформістськи сама собі подумала, що при перевиданні можна замінитина текст 1902 року – він контексту не змінить.

 Та згодом знову! Клавка побачила, що біля її будинку за нею наче стежить машина – «Волга»! Я геть не автомобіліст, але навіть мені відомо, що в той час «Волги»  ще й в помині не було, а начальство їздило на «Побєдах».

Читаю далі: «Це був бульйон з курочки, з великим довгим хвостатим коренем петрушки, що мальовничо звисав з супниці…». Якщо це був виварений хвіст зелені, то відомо, як він виглядає – його просто викидають, а не висовують із супниці. Якщо свіжа, пахка зелень – дрібненько сечуть і -  в супчик-бульйончик. А ще й корінь звисає… Фанаберія кулінарна – знай наших!  Хіба не так? Нехай хазяйки скажуть. Я в розгубленості.

І щоби закрити кулінарно-побутову тему, то почудував вибір  в ресторані «Динамо»  жовтого, очевидно хворого  на виразку і шлунок,  великого начальника, залицяльника і майбутнього нареченого Клавки, що уособлює увесь партійний тиск, розважливого і підступного, в вечір, коли він робить їй пропозицію вийти заміж – «як завжди» парові котлети з гречкою. Нічого такого, все зрозуміло, і цілком підкреслює тягку сірість особи, але п’є – шампанське! Перепрошую, нонсенс і злочин проти здоров’я, тобто «Не вірю!», по Станіславському. Але то таке, побутове…

Дуже подивило те, що автор протягом усього роману, переймаючись точним, чистим звучанням української літературної лексики, що навіть складає певний смисловий акцент-наголос у канві твору,  раптом у Києві 1947 року «вживає»  «смаколики і кав’яр»! І постає запитання, навіщо  тут чужі для Києва, принаймні у той час, полонізми і галицизми, замість українського «ласощі, смакота, смачненьке» тощо.. А  «кав’яр», а не «ікра», перепрошую, шкурка, натягнута на кисіль.

Розчарували «письменницькі розмови». Суцільний побут, замішаний на національному питанні, яке привидом  ходить між жорнами «комуністичного» пресу. До хрипу наввипередки вивертання і викручування рук своїм товаришам на Пленумі з затятістю водночас і ката і жертви, тобто самогубця. Аж штат машиністок закехався фіксувати. Так, не витримало серце письменника Глухенького, який, наче по нотах,  «проспівав» наклеп. Але, щирою життєвою  правдою є те, що не витримало й серце геніального Олександра Довженка там, в далекій Москві, вигнаного і зацькованого землячками.

Є безумовний позитив - душа злетіла від дивовижної «Мандрівки в молодість» Максима Рильського ( за яку його саме в ті дні «стебали» [І. Стебун. «За ідейну чистоту української радянської літератури. До підсумків вересневого Пленуму СРПУ» надр. журнал «Вітчизна» №10; 1947.] і «шамотили» [М. Шамота «В неокласичних шатах» «Літературна газета» 1947, 16 жовтня]), справило враження хорове прочитання віршів Павла Тичини…

 Але де світ, де простір, де світова культура? Мені довелося коментувати листування між М.Т. Рильським і О.Й. Дейчем, і те, що найбільше вразило – необмежений обшир знань  світової  літератури, музики, театру тощо. І не просто знань, а вкоріненого у живу тканину світогляду цих особистостей  і у спосіб життя і мислення тих знань, які були питомою частиною цих не аби-яких людей і митців. Ну хай не було б українських перекладів класиків  європейської поезії – були і є! Ще у 1920-1930-х роках той же Рильський переклав і надрукував українською, ще й якою, і  Теофіля Готьє, і Жозе-Маріа де Ередіа, Стефана Малларме, Поля Верлена, Жана Решпена, Роберта Льюїса Стівенсона. Метерлінка та багатьох інших західноєвропейських поетів.

Власне, багатьом відомо, що саме завдяки багаторічним, в десятки років, зусиллям М.Т. Рильського і, що не менш важливо О.Й. Дейча ( легко доводиться документально), вийшли найперші  після забуття і репресій  видання  творів Олександра Олеся - українське   1958 р. і   російське (перекладне) 1962 р., які стали вагомим внеском у  справу відновлення цілості потоку української національної культури та  її вкорінення в культури інших народів. Але, підкажіть, де, де документи  про намагання Рильського видати Олеся у воєнній Москві 1943-44 р., про що сказано в романі? Було б за щастя знати про це.

Ну і остання, фінальна частина твору. Трагедія, що постала наприкінці оповіді, приголомшлива, невимірна, хланна. Одразу після війни інваліди заповнили вулиці міст і сіл. Тих самотніх, безногих,  в кого залишилися руки , і які пересувалися на дощатих візочках з колещатками, відштовхуючись від землі спеціальними пристосуваннями, називали «танкістами». Найважчих, що позбулися всіх кінцівок - «самоварами». То все були герої війни, які віддали у борні , зокрема, усе своє здоров’я і майбутнє заради Перемоги.  Серед них, злиденних. що прохачами в орденах і медалях співали за копійку і шматок хліба на Євбазі, було чимало друзів Клавчиного сусіда. Там ми вперше з ними зустрічаємося.  І саме свідком примусової евакуації цих героїв і полишених, зраджених  людей  задля «зачистки» міста від  «жебраків і антигромадських паразитичних елементів», стала Клавка. Вночі, таємно,  не про людське око,  молоді хлопці, солдатики, вчорашні фронтовики. «струмочком» передають скалічених побратимів у вагони для відправлення їх подалі  на кінець світу…Душа не витримує  трагедіі – гадаєш, щось треба було робити, якось вирішувати, але не так! Не так! І внутрішньо ти не можеш змиритися. Не можеш. І плачеш, і голосиш, коли читаєш ці рядки.

Та раптом з’являється начальник, і вимагає поквапитися і не  церемонитись – «Давай, хутчіш!». А тут уже і вухо чує російську казенну мову – вона передається зворотною ярижкою – українські літери- російський текст. І розпочався справдешній, грохітливий під дим і скрегіт залізничних  коліс і вагонів пляс Левіафана! Така собі макабрика, пляска Смерті  -  солдатики входять у раж, і вже не замислюючись, втративши усю людяність і людоподібність, наче мішки з картоплею, одне на одного, куди і як попало закидають  скривавлених і побитих фронтових побратимів в їх залізні саркофаги, а то й могили! Навітьбрязкання священних  нагород  за святий Подвиг, дзвониками підігрує тому пекельному оркестру.

І лише жінки, що набігли і мали ховатися по кущах, марно намагалися фізично протистояти  цій нарузі  і гвалту, стали піснею на захист знедолених і скривджених. Так, простою, невибагливою. «неграмотною», народною  піснею на суржику про долю «танкістів» і «самоварів», яка лунала хором найвищого звучання – людяності, що постає проти ганьби і насильства, проти бездушного і непереможного  Левіафана! До них приєдналися жертви з вагонів. І Клавка, «намагаючись точно дотримуватися говірки київських слобідок»,  рвучи груди,якомога голосніше співала, наче заклинання і оберіг водночас:

                                                          Ничего ты, дочурка, не знаиш,

                                   Што же мама не вышла встричать?

                                   Она стала сорвсем нам чужая,

                                   И не будем її вспомынать».   

Вона раптом відчуває в собі особистість і людину вільну, вона «збагнула, що дика дисгармонія цієї пісні з тим, як вона жила, відкрила їй очі на облудність і малодушність світу, в якому вона ховалася».   І далі за автором: « Вона глибоко вдихнула і. безжально зриваючи голосові зв’язки, закричала. Вирвавши з м’ясом, з кров’ю, зі слиною, з жовчю, зі сльозами, з любов’ю, з болем, з жалем, з образами, зі страхом, з приниженням  - той ковтун, який сидів у її грудях, і кинула у жовтувате [тут асоціація із жовтим партійним женихом, тобто із системою (М.Г.)] світанкове київське небо свій особистий присуд:  - НИКАКОГО ТЕБЕ НЕТ ПРОЩЕНЬЯ! От і все – видих!

І це був би ще один із дуже багатьох творів про «темне минуле», якби не «вушка» одного пасажу. А саме, метафорично, таке «верхнє до» - так звані «королівські» ноти, за які в Італії і в інших країнах світу співаки найбільше поціновуються, -  сплеск одкровення Єлизавети Петрівни, яка в «таборах ді-пі працювала»: «Так от там…справжні буржуазні націоналісти! Я їх бачила. Як оце тебе зараз. То вони – і чоловіки, і жінки, і молоді. І старі – дивляться на тебе, на комуністку з Радянського Союзу, так, що ти не знаєш, на якому світі опинилася! Вони люто ненавидять усіх нас. І вони. повір мені, далеко не жвлюгідні, як тут їх інколи описують. Повір мені, Нелько, це – сила. Вони по суті – хто?  Біженці! Голодранці!  Вони тікали під час війни в Німеччину з двома клунками і своїми ідеалістичними уявленнями про вільну Україну. А бачила б ти, як вони трималися на наших співбесідах : не менше, як лорди! І як вони вкладали в свою чемну мову все призирство до нас! А бачила б ти,  як вони облаштували свої табори : практично зробили з них маленькі держави – зі школами, університетами, церквами… І їхню віру в націоналістичні ідеї не можна нічим випалити.  Ось що таке буржуазні націоналісти!  А ви тут воюєте проти Рильського і Сіробаби!». 

Тут, тут ключ до розуміння роману. Його меганаратив – НЕ ТИХ НАЗВАЛИ ГЕРОЯМИ!   І Клавка з її любовним трикутником, і Пленум, і Спілка з Ролітом, і Рильський з Малишком та іншими,   і  різносоли зі «смаколиками», кав’яром, шампанським,  звислим коренем петрушки і паровими котлетами ( автор не робить  хоча б найменшого натяку на страшенний голод в Україні 1946/47 років з майже міліоном жертв  ) тощо – все служить цій ідеї, є декораціями, освітленням, тлом. Підсилювачем звучання!

Та щоби закрити цей гештальт, вважаю за справедливе таки побачити Київ. Роліт, той час, але на декілька років раніше,  і «лордів» в інтер’єрі» - також українських письменників.  Жодних коментарів – лише документи.

Аркадій Панасович Любченко - український письменник. В 1938 заарештований, але незабаром звільнений (до сьогодні  невідомо, яким чином йому вдалося вціліти). У передвоєнні роки працював у Спілці письменників на посаді культпрацівника: багато їздив з делегаціями по країні, допомагав в організації літературних вечорів. Свідомо залишився на окупованій території.

«25/УІ - 42 р. Отже, він пропонує співробітничати в DNB [Deutsche Nachrichten Büro  скорочено DNB) була офіційним, центральним агентством друку німецького рейху за часів націонал-соціалізму. (М.Г.)  ] (в Рівному), причому матеріали я можу йому давати безпосередньо. Ця праця буде добре оплачуватись. …Я натякнув, що мої деякі статті з «Н.У.С.» і повідомлення про мою втечу від большевиків надруковані також в газетах Львова, Кракова і Берліна. ... Я дуже радий, що не порушено моєї гідности, і вів я розмову в достойному тоні самоповаги. Почував навіть, що моя діловита підтягнутість і коректність, навіть моє убрання і свіжоголене обличчя мало тут своє певне значіння. Він, між іншим, спитав десь після початку розмови: українець я чи росіянин? Я з підкресленням відповів, що українець, і це підкреслення примусило його уважно зиркнути на мене. Це було дуже відчутно і показово. Він теж був…  молодий німецький чиновник. Потім пішов я до SD [Sicherheits Dienst] — Штепа передав мені офіційний туди виклик, — що міститься на Володимирській, в колишньому будинкові НКВД.

1/УП. 42 р.  Знаменна дата! Рівно рік тому, як саме в цей час (о 9-й год. ранку) цей двір «Роліта» збуджено гудів, сповнений був надзвичайного хвилювання і метушні — виїздили письменники, перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів приховували цю справу. Автобус прибував і одбував, транспортуючи «добровільних утікачів» на двірець. Ще вночі виїхали на станцію «найвельможніші» (Тичина, Панч, Рильський, Рибак, Гофштейн, Тардова з робітницею, Городський тощо — переважна більшість «аристократичного» нового крила будинку).

4/УІІ — 42 р. В цей день торік о 6-й год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів. Маміконянц — діловод Спілки — передав категоричне розпорядження Бажана і Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. «Куди?» «Нє знаю, куда повезут».. А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватись в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють.….В Спілці — товкотнеча, розгардіяш, паніка. Особливо — жиди. Хтось каже про жертви останнього бомбардування, а Коган істерично майже кричить у відповідь: «Мнє ето нє інтересно. Мне інтересно, когда же я получу посадочний талон? Когда же я уеду? Почему евакуіруют в первую очередь украінцев? Нам, євреям, нємци больше угрожают!» Обурення, шум, метушня, народу стільки, що й противитись важко. До того ж уже темно, а світла нема —затемнення від самольотів. Жидівка Балясна, що виконує тепер відповідальну роботу по лінії парторганізації, нашвидку в півтемряві пише мені посвідку на від’їзд.….. «Ти уже єдєш? Уже єдєш?» «А ти, що ж, не бачиш, чи як?» «Ну, до свіданья, счастлівий путь... Когда же меня повезут? Что ето такое делается?» Я ледве одчепився од неї, а  в душі промайнув радісний промінчик — ага! захвилювались жидки, піджилки трусяться! Так вам і треба! Скільки ти одна, Софіє Левітіна, завдала нам у свій час скрути і болю, коли була цензором в Головліті, скільки ти тому ж Хвильовому крові зіпсувала! А тепер тремтиш, скавучиш. Так тобі й треба. От, коли б тільки була можливість, взяв би й послав тобі кулю просто у твій вузенький, але хитро-шкідливий лоб. Чекайте-но, чекайте, що вас ще спіткає. Розплата допіру починається, і ви всі, як стривожений рій, допіру тільки зашалютались.

13/УІІ — 42 р.  … був у мене Хоменко,   Він розповідав про Уфу, де встиг побувати ще у вересні як евакуйований і звідки різними комбінаціями все ж таки вислизнув. …  Отже — Уфа.  Бував він у Тичини, який жив тоді в малесенькій прохідній кімнаті: два ліжка для його й Ліди, а мати Лідина на долівці. Обіцяли йому кращу й теплішу кімнату, але ж на неї запретендував якийсь актор, потрібна була за неї рішуча боротьба, — і Т. махнув рукою, перехопили в нього той куток. Т. казав, що збирається писати мемуари. Він улаштував при Башкирській академії Панча, Копиленка, Яновського, Рибака, Гофштейна. Тоді Гофштейн почав домагатись, щоб улаштувати іще там такого бездару-жидка, як Скоморовський, та ще кількох жидків. Т. жалівся на це Хоменкові і не приховував уже свого обурення на жидівське нахабство. Довелось Хоменкові в тій же академії постояти в черзі до буфету разом з Рильським та Копиленком і одержати зрештою трошки киселю в мисочку... А що ж було потім, узимку? Кажуть, ніби всіх їх з Уфи потім повезли далі на Сибір. Хтось там, безперечно, не витримає, загине.».

 

Улас Олексійович Самчук - український прозаїк, журналіст і публіцист. Творчість Самчука була широко відома в українській діаспорі, однак лише на початку XXI століття повернулася в Украіну. В 1941 році в складі однієї з Похідних груп ОУН (прихильників Андрія Мельника) Самчук прибув до Рівного, яке стало адміністративним центром створеного німцями Рейхскомісаріату Україна. Був головним редактором газети «Волинь» до березня 1942. У своїх публікаціях вказував на те, що «головним ворогом українського народу є московсько-жидівський більшовизм».

«В цей час ведеться величезна боротьба на довжезному фронті Сходу Європи. Основним завданням є знищення й викорінення комунізму та жидівства на Сході… Ця боротьба ведеться з насадженням великих жертв, але вона буде закінчена так само успішно, як і успішно проходили інші бойові завдання армії Адольфа Гітлера. В цій боротьбі йде також про долю і будучність нашого українського народу. Ми всі пережили роки більшовицько-комуністичної навали. Ми знаємо, чим були для нас ці роки, тому нашим єдиним бажанням є чинно допомогти цій армії здобути намічену нею мету. Віримо твердо і непохитно в її перемогу, бо на її чолі стоїть муж надзвичайного мірила і надзвичайної духової сили – Адольф Гітлер».(Підпис – Улас Самчук. Волинь. – 1941. – Ч.3. – 14 вересня. – С.1).

 

«А де ж сам той Корнійчук? Мені лише показують його кабінет. Порозкидані темно-вишневі меблі. Якісь картини. Ось там сидів його секретар… Де ж Рильський?. Який, кажуть, особливо любив проводити час у ресторані. розмальованому полтавською орнаментикою? Де ж Панч? Де Бажан? Де славний двічі орденоносець і академік Тичина? Де Яновський…  Не згадую вже різних Рибаків та Капельштайнів.

Немає… Виїхали. Вилетіли. Ось їх зруйновані гнізда. Воюють «за батьківщину, за рідного Сталіна», Корнійчук. Бажан, іван Ле та інші разом з Вандою Василевською підписують газетку «За Радянську Україну», яку скидали нам з літаків на Волині і яку селяни пачками приносили нам до редакції. Невідомо, чи по волі, чи поневолі воюють вони. Про це довідаємось колись. А зараз їх немає. Союз письменників у Києві майже порожній. Клюб зайнятий військом і не можна його видістати. Якась пустка, якась глухість…».(Підпис П.Б. Волинь – 1941. – Ч.24.- 14 грудня. – С.2).

 

Андрій Андрійович Терещенко -   народився 16-го січня 1901 року на хуторі біля села  Щербанівки, Золотоноського повіту на Полтавщині в козацькій родині. З роду  меценатів Терещенків.

2010 року до України повернулася величезна колекція раритетів з Будинку-музею Тараса Шевченка в Києві, що була втрачена, здавалось, назавжди  під час війни. Медіаресурси повідомляли, що «Архів вивіз за кордон Андрій Терещенко, який очолював музей Кобзаря під час війни» -  одинадцять чи дванадцять валіз із безцінними для української культури, історії, України зрештою музейними експонатами, серед яких і записка. яку написав товариш  Шевченка Григорій Честахівський їх спільному другові Олександру Лазаревському 10 березня 1861 року: «Сегодня утром умер Тарас. Побывайте в его квартире, как будет время».Багато речей, малюнків, ескізів, пов’язаних з Тарасом  Шевченком тощо . Та повернулась лише половина колекції – решта загинула в палаючій Європі, коли Терещенко «рятував»(!) безцінні раритети, прихопивши їх з собою,  тікаючи з Києва разом з німцями і  переховував їх.  Рятував від кого? Від чого? Від визволеного Києва і Шевченкової землі?

Отже. Вікна Овертона – навстіж!  І -  «НИКАКОГО ТЕБЕ НЕТ ПРОЩЕНЬЯ!

Марта Геліос. 

Коментарі
Автор(-и): Василь Овсієнко / Розділ:

Книга «Світло людей. Мемуари та публіцистика», автор: Василь Овсієнко; видавництво «Кліо», рік видання: 2018.

 

Книга «Світло людей. Мемуари та публіцистика» Василя Овсієнка

 

Борис Захаров, правозахисник: Він (Овсієнко) зібрав величезну кількість різноманітних джерел, відредагував та упорядкував багато матеріалів та книг. Василь Овсієнко фактично став літописцем українського дисидентського руху.

Лист-підтримка

 

З великою цікавістю та на одному диханні прочитав я цю книгу. Як політв'язень доби СРСР, я й раніше вже знав чимало про політичні репресії в Радянському Союзі. Але, з книги В.Овсієнка і я дізнався багато нового про борців за волю України, за права людини в СРСР. Книга дуже правдива, написана літературною українською мовою. Наведу таку цитату з цієї книги, де В.Овсієнко пише про Василя Стуса: «Ще якось казав, що дуже хочеться йому писати прозу. Я намагався уявити собі, яка б вона була: густа, як мед, і крута, як калинова кров. Бо не лише поетичне а й побутове його мовлення, як я вже зауважував, вражало точністю, образністю, метафоричністю, а здатність дивуватися і відкривати у факті самісіньку сутність була дивовижною» (стор.75) Так про творчість великого українського поета світового рівня міг написати теж непересічний талановитий письменник, якім, як на мене, є Василь Овсієнко. І це не єдина його книга такого високого рівня. Думаю, що про інші здобутки пана Василя і в галузі літератури, публіцистики, і в редагуванні книг інших авторів буде сказано окремо.

«А в нас, українців, вигрібали все чисто не лише з шухляд, але й зі щілин та закутків душ, і самі души витрясали з тіл потенційних авторів!» (стор.77) . І на такому високому літературному рівні написана вся книга Василя Овсієнка: від першої сторінки до останньої! Цитат можна ще наводити багато. Краще прочитати цю правдиву чудову книжку. Вважаю, що присудження Василеві Овсієнку літературної премії імені Т.Г.Шевченка буде сприяти популяризації цієї книги серед читачів в Україні та за її межами та буде гідним пошануванням його плідної літературної, публіцистичної та громадської праці на благо України.

З повагою, Вадим Кий (Павлов Вадим Васильович) поет (не член КСПУ), у минулому політв'язень доби СРСР, член Всеукраїнського товариства політв'язнів та репресованих, Київського Товариства політв'язнів та репресованих, член Всеукраїнського історико-просвітницького та правозахисного товариства « Меморіал» імені Василя Стуса, член ГО «Порятунок Голосіїва» (екологічне товариство), член ветеранського (некомуністичного) товариства, член українського клубу «Спадщина». Багато членів цих товариств, які вже прочитали цю книгу Василя Овсієнка, теж високої думки про неї та її автора і підтримують висунення цієї книги В.Овсієнка на здобуття літературної премії імені Т.Г.Шевченка.

Вадим Кий

Коментарі
Автор(-и): Оксана Забужко / Розділ:

Громадсько-політичне видання ««І знов я влізаю в танк… /Вибрані тексти 2012-2016: статті, есе, інтерв’ю, спогади/»; автор: Оксана Забужко.

Висунуто Держкомтелерадіо України.

 

Книга «І знов я влізаю в танк…» Оксани Забужко

 

Коментарі
Автор(-и): Тарас Компаніченко / Розділ:

Авторські твори, представлені у концертних циклах «Посттравматична рапсодія», «Моя сердешна Україна», «Пісні Української Революції»; автор-виконавець: Тарас Компаніченко.

Висунуто Всеукраїнським товариством «Просвіта» ім.Тараса Шевченка.

 

Концертні цикли «Посттравматична рапсодія», «Моя сердешна Україна», «Пісні Української Революції» Тараса Компаніченка

 

Кобзаря, з.а. України, лідера ансамблю «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко
Кобзаря, з.а. України, лідера ансамблю «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко
Коментарі
Автор(-и): Олександр Самуіл, Георгій Ковтун, Марина Черкашина-Губаренко / Розділ:

Опера-балет «Вій» В.Губаренка; автори-виконавці: Олександр Самуіл, Георгій Ковтун, Марина Черкашина-Губаренко.

Висунуто Одеським національним академічним театром опери та балету.

 

Опера-балет «Вій» В.Губаренка Олександра Самуіла, Георгія Ковтуна, Марини Черкашиної-Губаренко.

 

Коментарі
Автор(-и): Леонід Кононович / Розділ:

Книга «Чигиринський сотник»; автор: Леонід Кононович.

Висунуто Національною Спілкою письменників України.

 

Роман «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича

 

Коментарі
Автор(-и): Роман Бондарчук / Розділ:

Повнометражний ігровий фільм «Вулкан», автор-режисер: Роман Бондарчук.

Висунуто членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Сергієм Буковським.

 

Повнометражний ігровий фільм «Вулкан» Романа Бондарчука

 

Кінорежисер Роман Бондарчук
Кінорежисер Роман Бондарчук
Кіноафіша до фільму "Вулкан"
Кіноафіша до фільму "Вулкан"
Коментарі