Офіційний веб-сайт

Роботи, допущені до другого конкурсного туру

Автор(-и): Богдан Логвиненко, Микола Носок, Карина Пілюгіна / Розділ:

Документальний серіал «Деокупація», автори: Богдан Логвиненко, Микола Носок, Карина Пілюгіна, рік першого оприлюднення: 2022, місце оприлюднення: https://youtube.com/playlist?list=PL7joDR5Xn9vfVUxEolVrjFnmlPBgxYfXX

Висунуто громадською організацією «Українер».

 

Документальний серіал «Деокупація» Богдана Логвиненка, Миколи Носка, Карини Пілюгіної

Коментарі
Автор(-и): Людмила Таран / Розділ:

Книжка «Айвенко, або Чоловіки ‑ це...», автор: ЛюдмилаТаран, «Видавництво Старого Лева» (м.Львів), рік видання: 2021.

Висунуто «Видавництвом Старого Лева» (м.Львів) .

 

Коротка проза ЛюдмилиТарану збірці «Айвенко, або Чоловіки ‑ це...»

 

Онлайн-розмова про книжку Людмили Таран «Айвенко, або Чоловіки ‑це...»

ВІВТОРОК, 25 ТРАВНЯ 2021 Р. О 19:00-20:00 Людмила ТАРАН та Євгенія КОНОНЕНКО

8 червня о 19:00 чекаємо всіх на презентації книги «Айвенко, або Чоловіки ‑це...» у книгарні «Сяйво книги».

Під обкладинкою книжки «Айвенко, або Чоловіки ‑це...» зібрано 14 різних історій та правдивих чоловічих портретів. Запрошуємо до розмови про збірку новел за участі авторки Людмили Таран і модераторки Олени Гусейнової 8 червня о 19:00 у книгарні «Сяйво книги». Письменниці поспілкуються про чоловіків, непрості стосунки і щасливі шлюби, про фатум і вибір.

У центрі нової книги Людмили Таран ‑чоловіки різних поколінь і характерів. Сильні духом і слабкі, віддані та зрадливі, романтичні й цинічні, молоді та старі. А поряд з ними постають яскраві та влучні жіночі образи. Чесна й чуттєва проза авторки спонукає до переосмислення узвичаєного та глибоких екзистенційних переживань. Верона, Венеція, українське село, столиця під час Революції Гідності, повернення з фронту, рідні й чужі квартири ‑читачі опиняються в різних місцях і часових проміжках та крізь шпарку заглядають в чужі, але такі знайомі історії.

Хай би де були герої, їхні долі і переживання пронизують читача наскрізь.

Людмила Таран ‑письменниця, журналістка, літературознавиця. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Вивчала чеську мову у Літній школі слов'янських студій Масарикового університету. Працювала вчителькою в одній із шкіл Києва, провідною науковою працівницею Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, керівницею прес-центру Національного університету Києво-Могилянська академія, редакторкою відділу часопису «Українська культура», оглядачкою газети «Вечірній Київ», старшою науковою працівницею Українського центру культурних досліджень. Авторка численних збірок поезій та короткої прози, інтерв’ю та статей. Твори перекладали англійською, литовською, польською, російською мовами. Членкиня Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України.

 

Газета «ДЕНЬ»

 

Розмова Євгенії КОНОНЕНКО та Людмили ТАРАН

На «Книжковому Арсеналі» Людмила Таран, авторка «Дня», презентувала відразу дві нові книжки: «Айвенко, або Чоловіки - це...» («Видавництво Старого Лева») та «Молодіста» (видавництво «Букрек»). Належить до умовного покоління «вісімдесятників». Нині її улюблений жанр - так звана мала проза, новели та оповідання.

 

«НАМАГАЮСЯ УНИКАТИ ІДЕОЛОГІЧНОСТІ»

‑ У твоїй новелі «Айвенко», що дала назву одній із книжок, як на мене, занадто ідеалізований образ героя. Де правда життя?

‑ Свідомо творила образ позитивного героя. Раніше читачі закидали, що мої чоловічі образи ущербні, неповноцінні. Зазвичай не ліплю «однополюсні» образи. Усі люди ‑складні, неоднозначні. У цій новелі героїня розповідає про коханого чоловіка, який помер. А ми таки часто ідеалізуємо відійшлих. В інших же текстах ‑чоловіки різні, як і ми, жінки: байдужі й уважні до ближніх, сміливі й боягузливі...

‑ А де подівся твій фемінізм? Твої жінки самодостатні.

‑ Мій фемінізм при мені! Намагаюся уникати ідеологічності у своєму письмі, «рупорів ідей». А самодостатніх жінок усе більше стає, це багатьох дратує. Особливо ‑фінансова незалежність жінки. Та це ‑знак нашого часу: активність жінок, їхнє прагнення не замикатися в сім’ї.

‑ Твої героїні, зокрема в книжці «Молодіста», ‑жінки різного віку. Увага читачів ‑на їхніх любовних і родинних історіях. Не бачу все-таки жінок, яким би чоловіки заважали реалізуватися.

‑ Маю новелу «Бо я ‑не жертва». Там ідеться саме про цю проблему. І про насильство ‑фізичне й психологічне. Також написала «Звичайну історію» ‑про долю сільських жінок у радянські часи. І там, і там ‑про страшні речі. «Традиційні сімейні цінності» ‑неоднозначні. Теоретично ‑для когось вони привабливі. А в реальності... Якраз нині думаю над однією річчю про насильство: сюжет мучить мене. У нас, наскільки знаю, Катерина Міхаліцина пише про це ‑і в поезії пронизливій, і прозі. На жаль, невичерпна тема-проблема.

‑ Найбільше як читачку мене обурив образ батька з оповідання «Дзер-коло». Ми тепер судимо наших батьків. А де «шануй батька свого і матір свою?»

‑ Там же оповідачка-дочка метається від звинувачень батька в авторитаризмові ‑до вдячності йому за науку життя. Врешті, вона приходить до примирення з ним. «Дзер-коло» ‑автобіографічна річ, хоча не цілковито «списана» з моєї життєвої ситуації.

‑ А ще в тебе йдеться про ейджизм у новелі «Танці». Вона про інший тип неповаги до батьків- матерів?

‑ Як на мене, про інше. Про молодість душі попри старіння тіла. Дочка опікується матір’ю так, ніби вонадитина. Купа заборон! А матері хочеться хоча б хвильку свободи! І ось нарешті вона сама в квартирі. Відкидає геть своє підстаркувате тіло і танцює (віддається танцю!) в ритмі своєї молодості. Що сталося потім ‑ти знаєш...

‑ Заінтригуймо читачів... А наскільки готовою є новела, коли вона ще не написана на папері, чи це по-різному буває?

‑ У мене зазвичай по-різному. Люблю цей особливий стан, коли стався поштовх до написання і воно пішло. Спершу ‑подумки. Підтягуються, як залізні ошурки до магніту, відповідні епізоди, деталі, образи. Тобто, йде робота підсвідомості, до якої «приглядається» свідомість. Як мовив Іван Франко, «композиція ‑діло розуму». Процес ейфорійний: здається, вже все готове, тільки сядь і запиши. Сідаєш за комп’ютер ‑і починається опір матеріалу. Це таке розчарування! Але внутрішньо є готовність до цього, і немає іншого виходу, як працювати вже над проявленим текстом.

 

«З ОБОВ’ЯЗКУ ПИСАЛА ТІЛЬКИ ШКІЛЬНІ ТВОРИ»

‑ Маєш тексти про актуальні події: Майдан, а також війну. Це обов’язок чи вийшло само собою?

‑ З обов’язку писала тільки шкільні твори. Щоправда, це був приємний для мене обов’язок. А нині - тільки за внутрішньою потребою. Я ж реагую як людина, громадянка, на події у своїй країні, то хіба це може не відгукнутися в текстах? Та усвідомлюю: на епічні полотна я не здатна, то варто віднаходити свій ракурс погляду на події, які зачепили багатьох. Так виникли, наприклад, новели «Криївка на Інститутській» або «Вдома».

‑ До речі, про цю новелу. Вона про чоловіка, який після АТО повернувся додому, і як він переживав посттравматичний синдром. Поставлю питання ширше: чи не здається тобі: все, що пишеться нині про російсько-українську війну, твориться в давно відпрацьованій стилістиці про німецько-фашистських загарбників і доблесних радянських воїнів? Чи ти бачиш сучасного українського Ремарка?

‑ По-перше, я не фахівець, як опрацьовувалася проблематика так названої тоді великої вітчизняної війни. Ця тема як літературна свого часу (в молодості) мене не цікавила. Знаю тільки, що йшла боротьба за так звану окопну правду. До її представників належав, зокрема, Василь Биков, білоруський письменник, який писав і білоруською, і російською. Мені здається, що нині ті, котрі пишуть про війну, яка триває, так само не читали радянської літератури. Артем Чех, наскільки орієнтуюся, без пафосу написав про пережите в окопах. До слова, якраз надумалася перечитати Ремарка: чи буде цікавим він мені зараз, бо захоплення юності-молодості може не пережити переоцінки. Для повноти осмислення такої теми як війна необхідна часова дистанція. Має пройти чи не десяток літ опісля...

 

«ПОЄДНАТИ ГОРИЗОНТАЛЬ І ВЕРТИКАЛЬ»

‑ Екстремальні події життя завжди поряд із коханням. Деякі твої новели пронизані еротикою. Жінки багато дивляться в дзеркало на себе, дбають про одяг, який би підкреслював їхнє тіло. А текст «Друга молодість» - просто вибух чуттєвості. Але жінки-авторки не пишуть про чуттєвість просто так. Що це означає для тебе? Виклик долі? Ствердження жіночих прав? Та ніхто ж не заперечує!

‑ Еротика ‑це тілесність, те, що передусім упадає в око читачам. Але ставлю собі завдання: поєднати тілесне й символічне. Іншими словами, земне й «небесне», горизонталь і вертикаль. Коли хочеш, духовне. Тому «мої» жінки не тільки чуттєві, а й перебувають у пошуках вертикалі, без якої на землі важко.

‑ Мені емоційно заімпонувала мініатюра «Тінь ангела». Вона як вірш. Ти ще пишеш поезію?

‑ Дуже рідко. Настав зовсім інший час для слів... І розуміння зсередини, що проза й поезія - дуже споріднені: все-таки «мистецтво слова». Але вимагають цілком різних підходів.

‑ Щодо назв «Айвенко, або Чоловіки ‑це...» та «Молодіста». Чому саме такі?

‑ Дуже просто. Оскільки перша книжка переважно про чоловіків, то в назві ‑ім’я героя, яке перегукується з відомим лицарським образом Вальтера Скотта. Щоправда, не знаю, чи нині молодь знає, хто такий Айвенго... А «Молодіста» - назва з двох слів: молодість і старість. Я зліпила їх докупи, бо ж і в житті вони таки пов’язані. Зрештою, закладалася ідея єдності людського існування.

‑ Тобі подобається оформлення обкладинок цих книжок?

‑ У «Видавництві Старого Лева» другу мою книжку поспіль оформляє молода художниця Тетяна Омельченко. Попередня її робота ‑моя «Яблуня». Мені подобається її стиль: лаконічний і виразний. Я завжди стежила за оформленням книжок і наших, і закордонних, які були доступними. Культура книжки завжди була високою в литовців, поляків, якщо говорити про ближчих нам. А в Україні досі люблять надмірну декоративність, «наляпистість», окрім видавництв, де працюють справжні фахівці. Загалом переважну більшість моїх книжок оформляв брат, професійний художник. Я й сама кілька своїх збірок оформила. І навіть поетичні книжки Наталки Білоцерківець і Василя Герасим’юка.

‑ Чи вже з’явилися рецензії на твої книжки, про які мова?

‑ Рецензій не бачила. А відгуків ‑чимало: і на «Айвенко...», і на «Молодіста». Нині в соціальних мережах жваво й оперативно реагують, зокрема, на книжкові новинки. Але, зрозуміло, хотілося б почути думку

літературних критиків. Цікаво, як вони відрефлексували б деякі мої тексти. Буває, закладаєш у них одне, а хтось прочитує щось зовсім інше, несподіване для тебе.

‑ Твій текст «Фавн» тягне на роман. Чи не збираєшся далі розвивати цю тему?

‑ Один роман я вже написала й видрукувала ‑«Дзеркало єдинорога». Цікаво було пережити романний досвід. Але зрозуміла: я ‑стаєрка, а не марафонка. Романне мислення ‑а тим паче відтворення ‑все-таки інакше, ніж те, що надається для малої прозової форми. Як і поетичне ‑цілком інакше, ніж прозове.

‑ Сподіваюся, що Людмила Таран передумає і повернеться до сюжету, який не лише мені, а й іншим читачам видався одним із найсильніших. Радянський кар’єрист із усіма відповідними характерними якостями, змальований все-таки як людина...

 

Коментарі
Автор(-и): Віталій Портніков / Розділ:

Публіцистичні статті і виступи останніх років, автор: Віталій Портніков, опубліковано на інтернет-ресурсах: Збруч, Радіо Свобода, Еспресо, LB.UA.

Висунуто членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрієм Макаровим.

 

Публіцистичні статті і виступи останніх років Віталія Портнікова

 

Феномен «Портніков» є не зовсім звичним для вітчизняної журналістики.

Коментарі
Автор(-и): Марина Горбач / Розділ:

Повнометражний ігровий фільм «Клондайк», автор: Марина Горбач, рік оприлюднення: 2022, місце оприлюднення: кінофестиваль Сандес, США, січень 2022.

Висунуто Національною спілкою кінематографістів України.

 

Повнометражний ігровий фільм «Клондайк» Марини Горбач

 

Галина Петренко

Марина Ер Горбач, режисерка «Клондайку»: Все авторське українське кіно про війну на Донбасі – це артхаусний десант, який прагне зацікавити нашим болем міжнародну аудиторію

 

Українська продюсерка, сценаристка, режисерка та членкиня Європейської кіноакадемії – про особливості копродукції з Туреччиною, майбутній показ стрічки на державному турецькому телеканалі та артхаусний десант українських режисерів, які знімають фільми про війну на Донбасі й намагаються зацікавити ними байдужих до українського болю іноземних синефилів.

17 липня виповнюється сім років відтоді, як проросійські бойовики в ході збройної агресії РФ на сході України збили пасажирський літак «Малайзійських авіаліній». Наприкінці минулого року українська продюсерка, сценаристка, режисерка та членкиня Європейської кіноакадемії Марина Ер Горбач завершила зйомки авторської соціальної драми «Клондайк», що розповідає про три дні з життя родини, яка опинилася в епіцентрі катастрофи літака МН-17 в липні 2014 року. Зараз відбувається постпродакшен фільму, команда готується до його виходу на екрани.

Напередодні трагічних роковин «Детектор медіа» поспілкувався з Мариною Ер Горбач про особливості копродукції з Туреччиною, майбутній показ стрічки на державному турецькому телеканалі та артхаусний десант українських режисерів, які знімають фільми про війну на Донбасі й намагаються зацікавити ними байдужих до українського болю іноземних синефилів.

– Марино, коли має вийти «Клондайк»?

– Наступного року. Ми зараз знаходимося на етапі постпродакшену. Звичайно, на процес дуже вплинула пандемія. Згідно з копродукційними умовами, майже 90% нашого постпродакшену відбуваються в Туреччині, але в кінці листопада минулого року закрили взагалі все: навіть кінотеатри відкрили лише тиждень тому і то лише для тих, хто зробив два щеплення. Окреме випробування – працювати з командою через Zoom, де у всіх діти і взагалі робота в пандемію – боротьба за увагу.

Пандемія є пандемія. У Туреччині з цим дуже суворо. Я знаю, що в інших копродукційних проєктах, які працюють з маленькими європейськими країнами, така сама проблема. Легше тим, у кого 100% роботи над фільмом здійснюється в Україні. Нещодавно я була на кінопремії «Золота Дзиґа», і якби в Туреччині побачили, що там всі без масок, то мене, мабуть, не пустили б на студію. (Сміється.)

– «Клондайк» – це копродукція України й Туреччини?

– Так. Але в нас ще є звукорежисер з Боснії і композитор з Грузії. Тобто ми залучили країни, травмовані сучасною війною. Деякі нюанси їм просто не потрібно пояснювати, вони швидко їх розуміють і відчувають, тому що мають схожий емоційний досвід.

– Я прочитала свіжу новину на сайті Держкіно, що Міністерство культури Туреччини підтримало ваш фільм. І що це один із двох фільмів, які вони підтримали цього року. А що означає їхня підтримка?

– Це фінансова підтримка, вона означає, що у фільму буде більший бюджет на завершення робіт, тобто на забезпечення якості стрічки. І ще це означає, що продюсер виконує зобов‘язання перед Держкіно, тому що коли ми приходимо на пітчинг, то обіцяємо, що покриємо частину витрат. До того ж, минулого року медіахолдінг TRT придбав право на показ фільму ще на етапі сценарію. За великим рахунком, будь-яка копродукція означає, що фільм цікавий за межами країни, це певний знак якості.

– А як слід оцінювати те, що Туреччина підтримала цього року лише два фільми? Вони завжди підтримують так мало копродукції чи такий особливий рік?

– Це означає, що була велика конкуренція. Але рік і справді особливий: минулого і позаминулого року підтримку отримали більше проєктів. Цього року профінансували лише два фільми, другий – грузинської режисерки.

Для Туреччини підтримка не своїх режисерів – новий досвід. Я українська режисерка, яка багато працює в Туреччині, але я не громадянка країни. Кілька років тому вони взагалі не надавали підтримку копродукційним фільмам на чолі з іноземцями. У Туреччині трошки інша система копродукції: вони підтримують проєкти і через кінофонд, і через телевізійні канали.

У мене немає турецького громадянства, але вже чимало наших з чоловіком фільмів вийшли в Туреччині. Наприклад, «Омар і ми» отримав багато нагород (згідно imdb.com, у стрічки 25 фестивальних нагород, зокрема, її визнано найкращим фільмом у Human Rights Competition на Стамбульському міжнародному кінофестивалі – 2020, відзначено «Призом екуменічного журі» Варшавського міжнародного кінофестивалю – 2019 та ін. – Ред.). Роками тривали розмови, що потрібно підтримувати не тільки турецькі проєкти. Зрозуміло, що є цінності, яким мають відповідати підтримувані Туреччиною фільми, і вони хочуть бачити фестивальний потенціал.

– Ви сказали, що частину фільмів Туреччина підтримує через телеканали. Що це означає?

– У Туреччині є державний медіахолдинг TRT, до складу якого входять 13 телеканалів та який веде мовлення 34 мовами. Особливо близький мені канал TRT 2, який показує фестивальні хіти і чиї програмники зацікавлені знайти майбутні шедеври на ранній стадії виробництва та стати партнерами, щоб потім мати права на показ своїй аудиторії.

Наприклад, так було зі стрічкою «Quo Vadis, Aida?» Ясміли Збаніч про масові вбивства в Сребрениці та македонським документальним хітом Honeyland, які цього року потрапили в шорт-лист «Оскара». Наш попередній фільм «Омар і ми» теж створювався в партнерстві з TRT.

– А в кого при цьому залишаються права на дистрибуцію по світу?

– У продюсера.

– Можете сказати, який у вас тепер загальний бюджет?

– Актуальне питання. Компанія-виробник і співпродюсер виконали зобов'язання по дофінансуванню, хоча це було і не просто в пандемію, коли індустрія завмерла. Україні фільм коштував 20 млн грн.

– Я подивилася тизер «Клондайку», він мене зачепив.

– Дякую! Зараз ми вільно його показуємо. Фестивалі не дуже люблять, коли до прем'єри демонструють кадри, тому це не сцена з фільму. Це загальний напрямок того, як я відчуваю дану історію. В ньому є стиль і головна актриса Оксана Черкашина. І багато партнерів звернули увагу на проєкт саме завдяки цьому тизеру.

– Я прочитала свіжу новину на сайті Держкіно, що Міністерство культури Туреччини підтримало ваш фільм. І що це один із двох фільмів, які вони підтримали цього року. А що означає їхня підтримка?

– Це фінансова підтримка, вона означає, що у фільму буде більший бюджет на завершення робіт, тобто на забезпечення якості стрічки. І ще це означає, що продюсер виконує зобов‘язання перед Держкіно, тому що коли ми приходимо на пітчинг, то обіцяємо, що покриємо частину витрат. До того ж, минулого року медіахолдінг TRT придбав право на показ фільму ще на етапі сценарію. За великим рахунком, будь-яка копродукція означає, що фільм цікавий за межами країни, це певний знак якості.

– А як слід оцінювати те, що Туреччина підтримала цього року лише два фільми? Вони завжди підтримують так мало копродукції чи такий особливий рік?

– Це означає, що була велика конкуренція. Але рік і справді особливий: минулого і позаминулого року підтримку отримали більше проєктів. Цього року профінансували лише два фільми, другий – грузинської режисерки.

Для Туреччини підтримка не своїх режисерів – новий досвід. Я українська режисерка, яка багато працює в Туреччині, але я не громадянка країни. Кілька років тому вони взагалі не надавали підтримку копродукційним фільмам на чолі з іноземцями. У Туреччині трошки інша система копродукції: вони підтримують проєкти і через кінофонд, і через телевізійні канали.

У мене немає турецького громадянства, але вже чимало наших з чоловіком фільмів вийшли в Туреччині. Наприклад, «Омар і ми» отримав багато нагород (згідно imdb.com, у стрічки 25 фестивальних нагород, зокрема, її визнано найкращим фільмом у Human Rights Competition на Стамбульському міжнародному кінофестивалі – 2020, відзначено «Призом екуменічного журі» Варшавського міжнародного кінофестивалю – 2019 та ін. – Ред.). Роками тривали розмови, що потрібно підтримувати не тільки турецькі проєкти. Зрозуміло, що є цінності, яким мають відповідати підтримувані Туреччиною фільми, і вони хочуть бачити фестивальний потенціал.

– Ви сказали, що частину фільмів Туреччина підтримує через телеканали. Що це означає?

– У Туреччині є державний медіахолдинг TRT, до складу якого входять 13 телеканалів та який веде мовлення 34 мовами. Особливо близький мені канал TRT 2, який показує фестивальні хіти і чиї програмники зацікавлені знайти майбутні шедеври на ранній стадії виробництва та стати партнерами, щоб потім мати права на показ своїй аудиторії.

Наприклад, так було зі стрічкою «Quo Vadis, Aida?» Ясміли Збаніч про масові вбивства в Сребрениці та македонським документальним хітом Honeyland, які цього року потрапили в шорт-лист «Оскара». Наш попередній фільм «Омар і ми» теж створювався в партнерстві з TRT.

– А в кого при цьому залишаються права на дистрибуцію по світу?

– У продюсера.

– Можете сказати, який у вас тепер загальний бюджет?

– Актуальне питання. Компанія-виробник і співпродюсер виконали зобов'язання по дофінансуванню, хоча це було і не просто в пандемію, коли індустрія завмерла. Україні фільм коштував 20 млн грн.

– Я подивилася тизер «Клондайку», він мене зачепив.

– Дякую! Зараз ми вільно його показуємо. Фестивалі не дуже люблять, коли до прем'єри демонструють кадри, тому це не сцена з фільму. Це загальний напрямок того, як я відчуваю дану історію. В ньому є стиль і головна актриса Оксана Черкашина. І багато партнерів звернули увагу на проєкт саме завдяки цьому тизеру.

– У головних ролях знімаються українські актори і принаймні з тизеру я розумію, що важливу роль по сюжету грає збиття літака МН-17. Основна аудиторія вашого фільму – в Україні? Якою ви бачите зацікавленість міжнародної аудиторії?

– Оскільки проєкт отримав фінансування в категорії авторського кіно, то як і всі фільми в цій категорії, він розрахований на міжнародну аудиторію, на фестивалі, на максимальний контакт із вибагливими синефілами. У нас була задача знайти саме таку кіномову і такі способи передачі моїх емоцій з приводу подій, котрі відбувалися в 2014 році й досі тривають, які б зацікавили глядачів за кордоном. Я взагалі вважаю, що все авторське українське кіно останніх років, яке говорить про війну, тим і займається, що шукає способи, методи і специфічну кіномову, щоби зацікавити міжнародну аудиторію нашим болем. Мешканців інших країн не дуже турбує політична ситуація в Україні загалом і, тим паче, їм не цікаво розбиратися, хто винен у війні Росії з Україною. Тому це такий артхаусний десант, який шукає візуальні цікавинки, героїв, щось спільне з іноземною аудиторією, щоби вражати, іноді шокувати, іноді, навпаки, пропонувати несподіваний погляд. Звичайно, те, що на цю тему зараз багато говорять жінки-режисери, дуже важливо.

Але я сподіваюся, що українська аудиторія теж відгукнеться. Тому що це кіно, в якому йдеться про українців. Там є досить упізнавані персонажі. І він про родину, яка опиняється просто посеред катастрофи. Вона їх блокує в тому місці, де вони живуть. Мене війна теж блокує, де б я не була. Сподіваюсь, що глядачі сприймуть цей фільм як певну подяку, особливо тим людям, які вижили.

– Коли у власній країні відбуваються такі страшні події як війна, складно говорити про них художньою мовою, поки вони не закінчилися. Можливо, вам легше було би щось осмислювати, шукати кіномову після закінчення війни?

– Проводитиму багато паралелей із Боснією. Я навчалась у Варшаві в кіношколі імені Анджея Вайди. Пам'ятаю, як у 2006 році пішла на Варшавський кінофестиваль і побачила фільм Grbavica вже згаданої Ясміли Збаніч. Там йдеться про дівчинку, важкого підлітка 13–14 років. Її клас хоче їхати за позашкільною програмою і потрібно здати гроші. У мами, яка виховує її сама, цих грошей немає. І класна керівниця говорить, що якщо родина принесе довідку про те, що дівчинка – дочка шехіда (героя, який загинув на війні на боці Боснії), – то вона поїде безкоштовно. Дівчинка просить цю довідку, але мама не може її дати. І вже в момент катарсису ми розуміємо, що жінка була зґвалтована сербським солдатом і дівчинка – не дитина героя. Я пам'ятаю, що на мене фільм справив неймовірне враження, особливо те, що маючи непогану освіту для тих часів, навчаючись за кордоном, вигравши стипендію Фулбрайта, вивчивши польську мову за три місяці, я мінімально знала про війну в Боснії. Фільм спонукав цікавитися подіями і шукати факти про трагедію народу.

І буквально два тижні тому ми зустрілися з Ясмілою під час 12 Punto Script Days, де вона була в журі. Я розказала їй цю історію і ми говорили про те, наскільки вчасно чи невчасно робити фільми про війну. Уявіть, якби вона чекала?

17 липня, коли сталася катастрофа – мій день народження і в мене тільки-но народилася маленька донечка. Коли я побачила новини, то відчула, що відбувається абсолютний злочин на території моєї батьківщини. Для мене це був сильний імпульс, на усвідомлення якого не потрібно було багато часу. Так, багато його потім пішло на те, щоби цей імпульс трансформувати в історію, знайти фінансування – кіно ніколи не народжується за один рік. Але я вважаю, що якщо в людини є імпульс і вона розуміє свою ціль, то не потрібно чекати. Потрібно робити.

Знаю, що зараз в Україні пітчингуються дуже багато фільмів про війну. Журі буде важко: їм треба обирати найактуальніші, найталановитіші, які говорять до найбільшої міжнародної аудиторії, а це найскладніше – обирати фільми, які потенційно не комфортні, але саме вони здатні струсити глядача.

– З того моменту, коли почали з'являтися фільми чи спектаклі про війну на Донбасі, ми з колегами періодично обговорюємо, як вони еволюціонують і хто як їх сприймає. Що з робіт ваших колег на цю тему вам сподобалося найбільше?

– Я дивлюся взагалі все, що виходить на цю тему. Коли ще фестивалі проходили вживу і було легше на них потрапити, я навіть їздила на певні прем'єри, щоби зрозуміти, як глядачі за кордоном сприймають такі фільми, що вони розуміють, на що реагують. Мені дуже подобається «Земля блакитна, ніби апельсин», він сильно підключає емоційно. А ще мені подобається, як Іра Цілик презентувала це кіно.

Валентин Васянович в «Атлантиді» знайшов не повчальний наратив, а нібито, здається, відсторонений, тим не менше, з чіткою особистою позицією. Йому вдається провокувати глядача, який мало що знає про війну в Україні, спонукаючи його робити власні висновки . Під час показу стрічки в Італії від глядачів звучали буквально такі запитання: «Так, пам’ятаємо, у вас там щось таке було. Невже воно досі триває?»

І мені ще дуже запам‘ятався фільм War Note Романа Любого з документальних щоденників військових – його можна було побачити на Docudays. Він був мало показаний за кордоном, але це хороший матеріал для українських глядачів, щоби, по-перше, розуміти, який шлях проходять люди під час війни, а по-друге – це хороший вибір документальної пам'яті, сучасний «І мертвим, і живим…».

– Чи правильно сказати, що головну чоловічу роль у «Клондайку» зіграв непрофесійний актор?

– Коректніше буде сказати: актор без професійної освіти. Сергій Шадрін знімався в багатьох фільмах у другорядних ролях, але головної ролі в нього не було. І професійної академічної освіти в нього теж не було, були акторські курси. Ви знаєте, що він пішов з життя зовсім нещодавно. Мене це сильно вразило. Добре, що встигла сказати йому після зйомок, що він неймовірно талановитий і зробив для фільму величезну роботу.

Після його похорону ми з колегами вирішили започаткувати майстерню для акторів, у яких немає професійної акторської освіти. Цей проєкт готуємо на осінь. В мене є система, за якою я готуюсь з акторами до зйомок. Багато років послуговувалася нею в роботі з турецькими виконавцями, і для всіх акторів, які виконували головні ролі у наших турецьких фільмах, то були їхні перші головні ролі.

Сергій Шадрін, Оксана Черкашина і Олег Щербина репетирували не епізоди з фільму, а біографії своїх героїв. На мою думку, такий метод дає автору і режисеру ширший кут погляду на характери.

– Наскільки багато в Україні акторів без професійної освіти?

– Мало. Іноді і режисери знімаються, а їх неможливо вважати тими, в кого її немає. До нас на проби приходило 5% таких акторів. І вони всі цікаві і швидко реагують на завдання. Я іноді з сумом думаю про те, що молоді актори можуть закриватися, тобто їм важко бути мобільними, швидко реагувати, розуміти, що важливо для режисера – наприклад, для мене на пробах на кастингу важливо побачити «вилку» актора, його потенціал, щоб я могла зрозуміти: це мій універсальний солдат чи ні? Або якщо мені для цієї ролі потрібні тільки 30% його дуже специфічних здібностей, то наскільки він у цих 30% мобільний і пластичний. Бо це ж кіно, тут треба бігом включатися і точно виконувати завдання.

– Ви спеціально шукали актора без освіти? Чи кастинг був відкритий і для професіоналів, і ні?

– У нас був дуже великий кастинг і не було завдання знайти непрофесійного актора. Працювали з Танею Симон, яка також робила кастинг для фільмів «Атлантида», «Вулкан» і зараз працює над новим фільмом Романа Бондарчука. У всьому, що стосується роботи з акторами, я є ученицею Віталія Володимировича Савчука, він представник харківської школи, як і Оксана Черкашина.

Коли я вперше її побачила, одразу зрозуміла, що це моя героїня. А потім ми вже шукали їй пару. Сергій на фото видався занадто брутальним, а ми шукали такого собі «безпритульного собаку». Але під час першої ж проби він швидко змінював себе у відповідь на 10 кардинально різних завдань. І коли за одну годину видно, наскільки точно актор виходить на той результат, який здавався неможливим на самому початку, це окрилює.

До речі, на проби він прийшов першим. Після нього ми подивилися ще багатьох акторів. Іноді так буває: ти відчуваєш, що перед тобою потрібна людина, але трошки боязко зізнатися собі в цьому, бо вона перша.

– Де пролягає етична межа в вашому методі занурення непрофесійних акторів у біографії персонажів? Припустимо, персонаж украй негативний. Як зробити так, щоби підготовка до ролі не перетворилася на стенфордський в’язничний експеримент?

– Я ж жінка-режисер, я гуманістка. (Сміється.) Знущатись над акторами найлегше, серйозно. Не знаєш, що робити з акторами – принижуй, це ж так просто робити, коли маєш владу, ні?

Ми працюємо етюдами: як персонаж потоваришував з першим другом, які пригоди були в школі, про що він говорив із татом на кухні або не говорив, на що витратив перші кошти, як зустрівся зі своїм першим коханням, як їй освідчився чи не освідчувався тощо.

Часто-густо на майданчику потрібно акторське включення, реакція специфічної якості. У такий момент я можу сказати актору: «Це та сама емоція, як коли він уперше зустрів свою дружину, пам’ятаєш її?» Це дозволяє актору уникати завченості тексту, але водночас допомагає налаштовувати себе.

А Сергій навіть засмагав за спеціальним графіком, який йому дали гримери, щоб у нього була засмага, як у людини, котра працює на відкритому повітрі.

– Якщо продовжити про занурення: наскільки легко чи складно відбувалося ваше занурення як автора фільму, який кілька років працював над цією важкою темою? І як проходив ваш вихід із нього, якщо він уже відбувся?

– Ні, я ще не вийшла. Мало того, я навіть не знаю, як цього разу мені повертатиметься глядацька енергія, тому що коронавірус обмежив можливості живих показів. Коли ми випустили «Омар і ми», це були майже повністю онлайн-покази, через які енергія поверталася маленькими крапельками в основному через нагороди.

Сказати, що виходити з занурення у «Клондайк» складно – значить не сказати нічого. По-перше, я вірю, що теми і фільми автор не обирає. Просто вони міцно стукають йому в голову або в серце. Я завжди розпочинаю з емоційного імпульсу і всі мої фільми передають мої почуття, які я особисто відчуваю з приводу тієї чи іншої теми. Якщо щось ненавиджу, то глядач це точно відчує.

Ще коли ми пітчили проєкт, то було зрозуміло, що емоційно він буде дуже важким і мені знадобиться багато внутрішнього світла, щоби не вигоріти.

Паралельно працювали з Сашком Дерманським над сценарієм для дитячого фільму «Зубарикус» за його книжкою «Стонадцять халеп Остапа Квіточки». Мені ця історія дає надію на світлий вихід. Ми навіть на пітчинг ходили одночасно і з «Зубарикусом», і з «Клондайком».

Коли ми формували команду, мені було важливо, щоби це були люди з високим рівнем енергії, аби ніхто не тягнув донизу. Наприклад, ідеальний продюсер для мене – це людина, яка, перш за все, розуміє природу творчості, поважає людину як таку за фактом її народження, а потім уже йдуть усі інші суто професійні складові.

Важливим є і однакове розуміння членами команди методів роботи з акторами, їхньої підготовки, тому що кожна стресова ситуація на майданчику завжди тягне автора кудись донизу.

– Чи почали ви вже знімати «Зубарикуса»?

– Ні, не почали. Зараз знову йдемо з ним на пітчинг Держкіно. На 11-му пітчингу обидва проєкти отримали високі оцінки, більше 40 балів, і були другими в своїх категоріях. Але на пітчингу виявилось, що один режисер не міг отримати фінансування на два проєкти. Тому ми почали з «Клондайку». Щоправда, з того часу змінилася Рада з державної підтримки кінематографії і невідомо, як нова відреагує на «Зубарикуса». Але я вірю, що про цінності екологічних стосунків з довкіллям і екологію стосунків дорослих з дітьми можна говорити з широкою аудиторією яскраво й креативно.

– Над цим фільмом має працювати якась цікава досвідчена художниця-постановниця?

– Так, Маркета Корінкова. Цього року Британська кіноакадемія номінувала її за фільм Underdog як найкращого художника-постановника.

Ми з Маркетою розробляти візуальну концепцію «Клондайку», вона навіть прилітала на побудову декорації в Україну під час карантину минулого року. Нас об'єднує глибока творча дружба ще з часів фільму «Люби мене».

– Що повинен вміти хороший художник-постановник?

– Режисер і художник-постановник – це люди, які спілкуються образами. Спочатку з’являється образ, а потім шукаються рішення.

Наведу простий приклад. Головна локація у «Клондайку» – це будинок, в якому живе родина. Розуміючи життя цієї родини, я пояснюю, чому в цьому будинку не повинно бути жодних однакових дверей. Одні двері, дерев'яні зі склом, залишилися ще від дідуся. Інші двері вони купили в найближчому магазині, коли зробили пристройку, і обрали найдешевші з тих, які там були. На металеві вхідні двері «від людей» збирали два роки тощо. Тобто в кожних дверей є своя історія, бо це будинок, в якому живуть люди і вони ремонтують його по життю, а не коли приїхали кіношники і поставили все однакове. У кас навіть є одне пластикове вікно, яке точно ніхто не помітить, але це характер головної героїні. Вона живе там, де вона хоче жити і як жінка формує простір на майбутнє.

І це тільки одна маленька деталь. А їх там дуже багато.

У художника-постановника має бути бачення, художній смак, вміння занурюватися в атмосферу, шукати деталі. І найголовніше – тримаючи це все в своїй уяві, виконуючи ескізи, малюючи 3D-проєкти, він точно мусить знати, як це втілити. Найкращі художники-постановники – ті, в кого є крута команда: бутафори, декоратори, які виконують усі завдання, котрі їм ставлять режисер і художник-постановник.

– В Україні потроху починають заходити у виробництво контенту, його замовлення, продюсування стримінгові платформи. Що в цьому плані відбувається в Туреччині?

– У Туреччині є місцевий Netflix, вони знімають локальні формати. Є BluTV – локальна платформа, дуже популярна, можливо, навіть успішніша за Netflix, тому що Туреччина любить сімейне кіно. І знаю про підготовку ще однієї цікавої ідеї.

– Чи розглядали ви для себе можливості співробітництва з ними?

– Так. Якщо проєкт співпадає з тими цінностями, про які ми хочемо говорити, то чому ні? Платформа – це ще одна можливість їхнього поширення.

 

КІНО ТЕАТР № 4 (162) 2022 «Золотий тюльпан» «Клондайку» Марини Ер Горбач Найвищу нагороду Національного конкурсу 41 Стамбульського МКФ – «Золотий тюльпан» – отримав фільм Марини Ер Горбач. «Золотий тюльпан» підтримується грошовою премією в розмірі 200 тисяч турецьких лір. «Нагороду за найкращий фільм присвячуємо жінкам України, які борються за життя своїх дітей», – написала режисерка на своїй сторінці у Фейсбук. Й додала фото Святослава Булаковського, оператора та співпродюсера «Клондайку». Він зараз перебуває у ЗСУ.

 

Галина Криворчук Вчора мали честь бути запрошеними на перегляд зореносного фільму Марини Горбач «Клондайк». Дивовижна режисерка і непересічна авторська робота ! Радію успіхам її команди і зовсім не дивуюся успіхам Марини – надзвичайно цілісної і талановито-наполегливої особистості. Починаючи з наметів Помаранчевої революції, Марина жодного разу не схибила в своїй творчості і світогляді. Зі студентських років – одною з перших вона прокладала шлях молодому українському кінематографу до Європи – у Швецію. Після багатьох фільмів і незчисленних призів на різних МКФ – дорога Марини Горбач цього року стелиться до Оскарівського визнання. І її фільм «Клондайк» того вартий. Отож, НЕ ПРОПУСТІТЬ – подивіться цей фільм в українському прокаті. Він нікого не залишить байдужим!

Коментарі
Автор(-и): Наталя Делієва, Валерій Костюк, Таїсія Пода / Розділ:

Мультимедійна виставка «Імерсивний світ Тараса Шевченка», автори: Наталя Делієва, Валерій Костюк, Таїсія Пода, рік першого оприлюднення: 2021, місце оприлюднення: «Одеська кіностудія» Мультимедійний арт-центр Віри Холодної.

Висунуто благодійною організацією «Перший благодійний театральний фонд» (м.Одеса).

 

Мультимедійна виставка «Імерсивний світ Тараса Шевченка» Наталі Делієвої, Валерія Костюка, Таїсії Поди

Володимир Стецюк: «В Артцентрі Одеської кіностудії завершується показ першої в історії імерсивної виставки, присвяченої творчості великого поетa»

 

Відчуття повного занурення в мистецький простір картин Тараса Шевченка – це те, що найперше захоплює відвідувача імерсивної виставки. Коли робота митця буквально оживає, збільшуючись до розміру стін, і по них вже летять у вирій птахи, а навколо стелиться туман, огортаючи оповиті сном дерева, і лунає пісня «Туман яром»… Виникає дивовижний ефект присутності, проникнення в атмосферу картини, на якій видно кожен мазок художника і ніби передається навіть його настрій, з яким він творив, і відчувається кожен порух його думки. 
Імерсивні виставки, на яких глядач може поринути в атмосферу виставкового простору, ніби в справжню реальність, коли межі між ним і світом мистецтва стираються, вже стали світовим трендом. Створено цілу низку виставок даного формату по творчості таких визначних західних майстрів, як Клод Моне, Густав Клімт, Фріда Кало та інших. 

І ось ця світова інновація в галузі мистецтва торкнулася й мистецького спадку українського генія Тараса Шевченка. Це стало можливим завдяки щасливому збігу обставин, які й дозволили зрештою реалізувати цей досить непростий проєкт до 30-ї річниці Незалежності України.

Спочатку ідея створити імерсивну виставку, присвячену творчості Тараса Шевченка, захопила продюсера українського походження Валерія Костюка, який живе й працює в Торонто.

Компанія, в якій я працюю, – розповідає Валерій, – займається саме імерсивними виставками. Після тривалого локдауну в липні минулого року ми відкрили дивовижну виставку «Імерсивний Ван Гог». Майже за півроку так би мовити локдаунного культурного голодування виник такий гострий попит на мистецтво, що тільки в Торонто за невеликий проміжок часу нашу виставку відвідало близько 250 тисяч глядачів, а загалом, у тім числі й у 20 містах США, – понад 1 млн. людей. Для мене особисто (не як для продюсера, а глядача), ця виставка стала ніби ковтком свіжого повітря після задушливого підвалу. Я отримав такі глибокі емоції, яких у мене ще ніколи не було, бо відчув самого великого майстра і зрозумів, ким він є насправді і що він хотів показати своїм мистецтвом. Після цього я й замислився над тим, як саме імерсивний формат можна актуалізувати для України, щоби зробити українське мистецтво більш сучасним, адже я народився в цій країні і мені не байдуже, що в ній відбувається. Звісно, найперше я подумав про митця, який є символом України та її культури і якого знають усі українці, незалежно від того, де вони живуть – у себе на Батьківщині чи за кордоном.

Остаточно виносивши ідею, Валерій Костюк зрештою подзвонив своєму наставнику Наталі Делієвій в Одесу. За словами Валерія, Делієва була дуже здивована, адже на той час іще не знала, що таке імерсивне мистецтво. Довелось наполегливо розвивати цю тему поки вона зрештою не погодилася взятися за реалізацію цієї шаленої ідеї. Почали шукати людей, можливості і гроші.

За словами Наталі Делієвої, зробити це було надзвичайно складно, особливо знайти кошти.

Ми зверталися в міністерство культури і там нас ніхто не почув, – розповідає Наталя Делієва. – Зверталися в Український культурний фонд – там теж нас не почули. Трохи почула Одеська міськрада й виділила певні кошти. Трохи допоміг Фонд «Відродження». Решту почали збирати через «Спільнокошт». Але найбільше нам пощастило з міжнародною командою, яку нам вдалося зібрати для реалізації цього проєкту.

Для України це абсолютно новий формат виставки, чи щось подібне вже було?

Імерсивні виставки вже проходили в Києві, – розповідає Валерій Костюк. – Була така галерея, яка проіснувала кілька років, влаштовуючи імерсивні імпресіоністські виставки різних майстрів. Це були виставки досить високого рівня, адже їх створювали люди, які працювали на експорт. Однак імерсивних виставок окремих авторів, зокрема Тараса Шевченка, ще не було. 

Зрештою першу у вітчизняній і світовій історії виставку «Імерсивний світ Тараса Шевченка» таки було створено за високими світовими стандартами. Для цього знадобився рік – від зародження ідеї до її остаточної реалізації. Над проєктом працювали: продюсерка Наталя Делієва (Україна), продюсер Валерій Костюк (Канада), креативний режисер Таїсія Пода (Україна), композитор Тимур Полянський, куратор-консультант – директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус (Україна). Загалом у проєкті було задіяно близько ста осіб. 

Повномасштабна імерсивна виставка – це досить дорогий мультимедійний продукт, – пояснює Валерій Костюк, – це повне занурення у віртуальну реальність за допомогою аудіо-візуального контенту. Це проекція, це аудіо, це створення атмосфери картини. Виставка «Імерсивний світ Тараса Шевченка» – це близько 20-ти хвилин аудіо-візуального контенту, який подається у розгортці на 270 градусів. Для більш повного сприйняття її бажано дивитися кілька разів і з різних ракурсів.

За словами Валерія Костюка, для створення такого контенту треба було ретельно вивчити мистецький спадок Тараса Шевченка, а це 800 картин, цифрові версії яких надав Національний музей Тараса Шевченка, й опрацювати близько 200 відібраних для виставки цифрових версій. Окрім того, музей люб’язно надав творчій групі й інформацію, яка різнобічно характеризувала його як митця, як громадського і культурного діяча і як людину – яку музику він слухав, до яких театрів ходив, яке коло спілкування мав і навіть які звички були йому притаманні. І лише проаналізувавши усе те, що вирувало у тому розмаїтому світі Шевченка, почали створювати відповідний відеоряд. Композитор Тимур Полянський написав оригінальний музичний супровід для нього, а хор імені Верьовки, який був у відпустці, зібрався спеціально для того, щоб записати для проєкту пісню «Туман яром».

Саме в такому тандемі – відео і музика, – зазначає Валерій Костюк, – якраз і народжуються імерсивні емоції, адже імерсивна виставка – це більше емоційна історія, ніж суто мистецька. Люди, особливо молодь, взагалі полюбляють нові емоції, полюбляють бути частиною чогось. Якраз імерсивна виставка надає таку можливість, залучаючи глядача всередину картини. Згідно зі статистикою, переважна більшість тих, хто приходить на імерсивні виставки в країнах Європи та Америки,  це люди до 30 років. Чверть із них приходять на виставки сім’ями, іще чверть – на побачення. Отже, це якийсь новий тренд, котрий вказує на те, що насправді дозволяє завойовувати молоді серця, осучаснюючи мистецтво, яке вже існує сотні років. І насамкінець це зрештою дає людям поштовх піти в музей і познайомитись принаймні з оригіналами.

Якими були ваші відчуття під час роботи над цим проєктом?

Найперше – це відчуття гордості за свою рідну українську культуру, – зазначає Валерій, – тому що до цього ще не було створено жодної імерсивної виставки, приуроченої східноєвропейським митцям. Не було й окремої виставки, присвяченої митцю, який взагалі є символом української культури. Тож усвідомлення того, що це наша перша спроба створити таку виставку, окрім гордості додавало ще й відчуття відповідальності. Це моя перша робота для України і це дуже почесно для мене, так само, як і для Наталі Делієвої й усієї нашої команди. Зазвичай команда, яка займається створенням імерсивної виставки, працює на експорт, і це перша спроба створити український контент для українців і його, разом з тим, може побачити весь світ.

Якою ж буде наступна робота?

Звісно, ми хочемо продовжити створювати виставки, приурочені українським митцям, але хто саме буде наступний, нехай це буде нашим секретом. Давайте поговоримо про це через рік, коли ми покажемо цю виставку в інших українських містах. Поки що ми налаштовані далі розвивати започаткований нами проєкт, адже залишилися незадіяними ще три чверті робіт Тараса Шевченка-художника. Намагатимемось провезти цю виставку по всій Україні і показати її світові, адже Одеса – перше місто, де ми її показали, тож сподіваємось, що ця прем’єра – і українська, і міжнародна. Ми працюємо разом з канадсько-українською мистецькою фундацією Etnik Channel group, яка нас підтримує, щоби ми представили саме цей продукт і в Канаді, показавши його не лише українській діаспорі, а й усім канадійцям.

Та чи не найзаповітніші плани канадійського продюсера українського походження пов’язані усе ж таки з Одесою. Для одесита по народженню одеська прем’єра «Імерсивний світ Тараса Шевченка» є безумовно знаковою. І цю знаковість Валерій Костюк вбачає в тому, що ще в 1926 році одним із блокбастерів того часу став саме фільм про Тараса Шевченка, створений на базі ВУФКУ – Всеукраїнського фотокіноуправління, яке знаходилось на Одеській кіностудії. Роль Шевченка зіграв тоді знаменитий Амвросій Бучма. А тепер на тій же Одеській кіностудії міжнародною командою фактично створювався дивовижний «Імерсивний світ Тараса Шевченка». Кіностудія стала по суті одним із найголовніших спонсорів проєкту, адже створений на її базі мультимедійний центр, відомий як Артцентр Віри Холодної, має проєкційні екрани, які дозволяють проводити й імерсивні виставки, проєктуючи відео з аудіосупроводом. І це, на думку Валерія Костюка, є вагомим аргументом для створення в Одесі на цій базі Центру імерсивного мистецтва. Отже одеська прем’єра обов’язково матиме успішне продовження – як на вітчизняному, так і на міжнародному рівні.

 

ххх

 

Імерсивні технології — це досить новий та комплексний феномен, який з’явився на початку XXI століття як результат розвитку креативної економіки, що базується на залученні споживачів через емоції та розваги.

 

Імерсивні шоу в театрах, ефект повного занурення в кінотеатрах, pop-up галереї та виставки цифрового мистецтва — все це дає змогу зарубіжним закладам культури зацікавити відвідувачів, а тому стати конкуренто-спроможними у боротьбі за час та увагу глядачів.

Для України такий формат є надзвичайно перспективним. У цьому можна було пересвідчитись, побувавши на присвяченій 30-літтю Незалежності України мультимедійній виставці «Імерсивний світ Тараса Шевченка» в Арт-центрі імені Віри Холодної Одеської кіностудії.

Візуально привабливі образи, що оживають, вириваючись з художніх полотен, наповнюють виставковий простір, підживлюючись музикою, стирають межі між глядачем та світом мистецтва і дають змогу сприймати інформацію не лише в пізнавальній, а й в емоційній площині.

...Щирі аплодисменти, зацікавлені обличчя, жваве обговорення, захоплені відгуки, захват від можливості поринути в емоційний світ художника та перегорнути сторінки історії його складного життя — такий результат перегляду.

Цей творчий і натхненний глядацький досвід став можливий у результаті спільної творчості людей з України та Канади. Розповідаючи про свою команду, продюсерка проекту Наталя Делієва стверджує, що «провідним куратором і натхненником з мистецької складової виставки, творцем візуального й текстового контенту є сам Тарас Шевченко. А вже йому допомагали продюсер Валерій Костюк (Канада); креативний режисер Таїсія Пода; куратор-консультант, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус; менеджерка з маркетингу, піару та комунікацій Софія Лаврів; бренд-дизайнер Влад Артим (Канада); технiчний спеціаліст і менеджер проекту Лев Делієв; технічний консультант з питань організації імерсивних виставок Андрій Мазурук (Канада), а також Тимур Полянський — куратор з аудіальної складової виставки, композитор. Також у проекті брали участь Національний музей Тараса Шевченка, Одеська кіностудія та Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки. А ще, як зазначив Валерій Костюк, співавторами були й ті 140 осіб, які допомогли в короткий термін зібрати на «Спільнокошті» 200 тисяч гривень, необхідних для запуску проекту.

Цій команді вдалося поєднати українські традиції та найсучасніші інновації, щоб ми мали можливість переосмислити творчість Тараса Григоровича Шевченка і самим вирішити, хто він — геніальний поет чи талановитий і різноплановий художник.

Якщо комусь це питання видається дивним і некоректним, то врахуйте, що Шевченко залишив по собі майже 250 літературних і понад 800 художніх творів — портретів, композицій на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурних пейзажів, виконаних у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів. А ще ж є відомості про понад 278 втрачених і досі не знайдених робіт! І, зрештою, саме талант художника подарував йому свободу і викуп із кріпацтва.

Безсумнівно, виставка формує нові сенси і сприяє оновленню концепції сучасного прочитання Шевченка, емоційно впливаючи на глядача, змушуючи замислитись, актуалізувати забуту інформацію. Це відчули на собі понад шість тисяч відвідувачів виставки в Одесі, серед яких були і Президент України Віктор Ющенко, і міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко, і представники різних політичних партій та різних громадських фундацій, діти й дорослі.

Зрештою, як і кожен потужний і якісний культурний продукт, присвячений видатному українцю, виставка стала своєрідною відповіддю на заклик Івана Драча, виголошений ним у 1995 році: «Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха.

Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха. Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім: йому було перед смертю всього лише сорок сім...».

А ще стало зрозуміло, що виставка й далі крокуватиме Україною: нещодавно голова Черкаської обласної державної адміністрації Олександр Скічко запропонував розгорнути виставку «Імерсивний світ Тараса Шевченка» у Шевченківському культурному центрі міста Канева, добудова якого планується до кінця 2021 року.

 

Ярослава РІЗНИКОВА,

член НСЖУ, лауреат літературних

премій імені Г. Сковороди та імені І. Франка.

Одеса.

 

Коментарі
Автор(-и): Катерина Калитко / Розділ:

Книжка «Орден мовчальниць», автор: Катерина Калитко, видавництво «Meridian Czernowitz» (м.Чернівці), рік видання: 2021.

Висунуто громадською організацією «Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу».

 

Книга поезій «Орден мовчальниць» Катерини Калитко

 

Олена Лисенко: «Та, яка обрала свободу мовити»

 

Та, яка обрала свободу мовити: багатоголосся поезії Катерини Калитко

Я до останнього вагалася, чи зможу писати про «Орден мовчальниць», бо як пояснила це знайомим і собі: там надто  багато мого власного болю. Тепер я можу впевнено сказати, що у цій книжці зібрано біль кожної людини, кожної жінки, дівчини.

 

Інколи здається, що писати, коли болить, легко (парадоксально звучить, еге ж?), а особливо, якщо ти професійний поет. А інколи може здатися, ніби біль – найкраще, що стається у житті митця, бо часто це найсильніша мотивація творити. Але про те, як важко виривати частини самого себе і викладати нутрощі на полицю книгарні, як важко сконденсувати у своїх грудях колективний біль і виплеснути його на папір, знають лише ті, хто це щодня робить.

 

Книга Катерини Калитко «Орден мовчальниць» завжди була для мене бажаним, але забороненим плодом. Письменниця лякала своєю внутрішньою сталевою силою. Чомусь завжди, коли дивилася в її очі, на всю її постать, бачила сліпучі срібні обладунки під одягом – її не образить ніхто. На жаль, образить і не один раз. І весь біль, гнів, розчарування вона міцно затисне палітуркою цієї збірки.

 

У шість розділів авторка помістила різножанрові поезії. Вона їх групувала не залежно від того, про що пише, а від того, з яким настроєм. Тому кожен розділ означив собою певну стадію переживання втрати: тут і гнів, і біль, і розпач, і прийняття – «Тиша»…

 

У 2020 році не стало мами Катерини – Тамари Скадіної, тому збірку авторка присвятила її пам’яті. Про те, що ця збірка – випробовування для кожної жінки на міцність: не попереджають. Ти думаєш: почитаю реквієм і панегірики сильної жінки такій же, напевно, матері. Але з перших рядків тебе кидають у жерло вулкана:

І нема в тебе міста, і ти в цьому місті ніде,

Тільки щось позаслівне навпомацки в темінь веде

 

Місто, його хижацькість – одна з провідних тем цієї збірки. Особливо гостро відчувається тема через свою актуальність – урбанізація не стоїть на місці. Лірична героїня (все ж варто не ототожнювати її з авторкою) не боїться міст, навпаки:

міста, в яких

Любиш когось далекого,

Переймають його обличчя, хочеш

Чи ні

 

Вона гармонійно почувається у міському пейзажі, її не лякає його чорнота, не засмучує порожнеча переповнених людьми вулиць, бо вона до цього звикла. Точніше, будь-яка місцевість їй однаково чужа. Лиш місто її не відпускає.

 

Єдина біда, з якою досі не може змиритися лірична героїня – відсутність дому.

А вночі в мене тисяча зерен в кишенях куртки.

Між Поділлям і морем пульсують зірки – як молитва.

Я шукаю дім.

Угадай, у якій руці

 

Цілком реальна чи психологічна втрата дому – тема, що особливо актуальна в умовах війни. Коли зустрічаєш слова, промовлені чи промислені тобою, в тексті іншої людини, відчуваєш полегшення, своєрідний катарсис. А окрім втрати дому, глибоко врізається у свідомість особиста зрада рідних країв, наприклад – Поділля. Місць, у які не повернешся, бо тоді ти був іншим, тепер з’являтися там тобі заборонено (тобою ж). Прив’язаність до дому, до мови, з усіма її особливостями, з «досконалими Ч і Щ, кремезними, мов прадідівські яблуні», зі старанно зартикульованими шиплячими в майбутньому буде дорого коштувати.

Ніжність не знатиме інших, у неї твоє ім’я.

Де вона заночує, якщо я ніде не вдома?»

«Потім повторювати я так хочу додому

Забери мене

Може хоч ти знаєш і скажеш

куди

 

Тут, у першому розділі, який авторка назвала «Принишклий ландшафт» також зринає тема війни і найголовніше – смерті матері. Обережно, аби не лякати, авторка заманює читачів у вир, далі – боляче і страшно, кожне слово вирване із самого серця, покладене на вівтар мистецтва з однією метою – колективно пройти цей етап, переболіти, пережити. Зробити надможливе – проговорити і прийняти як частину досвіду.

Другий розділ із назвою «Жіноче» малює перед нами «цілий покинутий замок» ордену мовчальниць, але я бачу перед собою печерний монастир десь високо в горах. Із келій визирають вони – мовчальниці: доньки, дружини, матері, учениці, робітниці, пенсіонерки. Усі вони різні, але є спільна риса – вони німі, бо роти у них зашиті:

…відколи існує орден, і доводиться зашивати

Губи грубою червоною ниткою, щоб ніколи більше.

Ані звуку за всю процедуру, лише всміхається...

 

У цьому розділі з’являється чоловік-ворог, чоловік-звір, який домінує в стосунках і в житті. Він існує за середньовічними патріархальними звичаями, підпорядковуючи собі «її», як річ. Він знецінює:

Ти й голосу мого чути нині не варта,

Куди б тобі ще подавати свій

 

Ця форма сексизму, дискримінації жінки досі зустрічається в наших реаліях. Їхня причина: перш за все чоловіча невпевненість в собі і закомплексованість, що мусять вдарити по «ній» словами:

Боюся тебе, тож так навмисне мовчатиму,

Аби зруйнувалась

 

Але вона знає, що:

Можна без голосу,

Можна самим лише поглядом

А згодом: «серце обрало мову собі та й говорить нею

Вночі і вдень, все не вгаває. Але не вголос»

 

Потім слова й обрана серцем мова перетікають у горло:

у горлі кипить і гусне колюча любовна мова

 

Щоб врешті вилитися назовні з «досконалими Ч і Щ», щоб дати відсіч усім недругам, щоб заспівати, як прабабуся колись, «Цвіте терен», бо у її житті з’являється хтось особливий. Хтось, заради кого лірична героїня розриває червоні нитки мовчання, захлинаючись кров’ю, поки він обвиває її зап’ястя своїм роздвоєним і отруйним язиком. Образ чоловіка-спокусника, змія, який спокушає героїню, спонукає читача передбачити недалеке майбутнє.

 

Після радісних зустрічей, сліз щастя і відчуття спільности (яку вона постійно шукає), раптом приходить усвідомлення (звертання до мами):

Той, кому ти радила спробувати довіряти, -

Порожнє брязкальце».

«шукала дому в нім – наїжся відчаю,

Відкрила серце – ось у нім діра

 

Він не є тим сильним і казково хорошим чоловіком твоїх мрій, він навіть не брехун – боягуз. Вона з гіркою образою і болем каже:

…просто пусті боягузи;

Навіть не брехуни – для брехні

Потрібна відвага.

А ці – навіть імені свого не варті,

І коли помруть,

Я їх не зможу покликати.

Так і залишаться тут…

Без себе самих

 

Розчарування, зрада, біль утрати переплітається з відчаєм стократно пораненої пташки, її зневіра живе пліч-о-пліч з безмежною надією на (щось? когось?) щастя або спокій, перемогу чи розплату. Рятівника, бога з машини апріорі не може бути, бо «ти винна у всьому сама» і в марних сподіваннях також:

ще не народився такий,

Щоб у себе вмістив для мене

Цілу цю країну

 

Відчай часто бере гору, перетікає у скорбну пісню, ламаючи останні рожеві мрії:

Це твоя країна. Серйозне лице його.

Ось він виріс нездатним у руку взяти вогонь.

Лиш помолиться в кухні

За твою безталанну душу

 

Тут народжується образ чоловіка нового часу, нездатного захистити себе, кохану і Батьківщину. Навколо хаос, а люди його вперто ігнорують, «на майдані ліплять селфі, губки надувши». Тема війни, втрати Україною цілісности розгортається паралельно з мотивами особистих втрат.

Сьомий рік війни. Вірити нікому й нічим

 

 З гіркою іронією вона розказує про те стихійне лихо, яке розгортається на Сході. Це матрьошкова чума, вона озивається російською і звучить голосніше, ніж крики патріотів. А єдине, що їм залишається: збирати рештки своїх понівечених тіл і не менш травмованих сердець.

 

І не дивно, що поезія геноциду українського народу Росією у двадцять першому столітті озивається мотивами Целана:

твої очі сині, ти довго на мене дивишся,

Десь гавкотять великі пси,

Я боюся вівчарок, здається, це генетичне,

Засинаю, здригаюся, раптом конвойники над головою

Кричать російською, в очі промінь прожектора,

Я не встигаю вирватися з чіпких та колючих рук,

І, коли тебе женуть через стрій, надриваються пси,

І жіночий крик з-поза спин шинельних розпанахує простір

 

Мотиви найвідомішого раннього ліричного тексту Пауля Целана, як ніколи прозоро звучить у рецепції авторки. Вона підсумовує: «озирайся… не коханцем, але поетом, готовим відпустити і завжди пам’ятати». Ці слова звучать як її особистий маніфест, попри те, що «шкода тільки, що у попелу немає золотих кіс». Чергова алюзія на «Фугу смерті» Пауля Целана інтерпретована в українську дійсність.

Твоя золотиста коса, Маргарито,

Твоя попеляста коса, Суламіт

(переклад з німецької Петра Рихла)

 

У розділі «Жіноча половина» найбільше відкликається вірш «Четверо», тут Катерина, Марія, Тамара та інша Катерина – чотири покоління по жіночій лінії сім’ї К. Калитко. Надзвичайно болісно переживає авторка смерть матері, постійно перепитуючи, де і коли були зроблені помилки. Прабабубя і бабуся стали частиною пам’яті, скоро такою ж стане і мама, а потім – інша Катерина? Очевидно, так.

 

У поезії «Четверо» особливо яскраво помітний наративний компонент лірики Катерини Калитко: тут ціла історія 4 поколінь, яка поволі перетікає в наступні.

 

Смерть, біль утрати і спроби існувати з цим болем – магістральна тема збірки, вона перетікає з одного розділу в інший, завершуючись, таким чином, «Тишею». Це синонім стадії прийняття, коли біль не виривається назовні, а сліпо існує в тобі, коли ти звикаєш жити з ним.

тихо лежу і плачу із заплющеними очима.

Кімнатою ходить хвиля парфуму

Людини, якої нема

 

Останній спогад втраченої спільности – запах. Він для ліричної героїні «пам’ять, свідчення усвідомленої присутності». Любов і звичка втрачати поєднують собою рідню, коханого чоловіка і Батьківщину. Попри максимальну зневіру, все ж жевріє надія, бо інакше: навіщо це все?

 

Про те, що історія циклічна лірична героїня доводить на власному прикладі: після того, як серце пошматували, її зрадили, відібрали навіть мову, коли маленька пташка одягнула нові обладунки все починається спочатку.

 

Вона передбачає удар, але вже не боїться:

я готова поранитися, зустрічай

 

Вона приймає, зрештою, біль:

болить і боліло. Та як ще літати, пташко.

А те, на що не спромігся, чого непроговорив,

Поперек горла бринітиме:

Небезпечна

розтяжка

скільки часу мине, скільки разів доведеться

Розібрати його й зібрати назад…

 

Очевидно, поразки не уникнути, але мовчати і ховатися – завжди гірше, тому аналізуючи попередні страждання, вона кидає серцю виклик, каже – «бийся, серце, з собою бийся». І поміж довгими рядками видушених із надр свідомості слів, проступають меседжі: «правди в світі немає», «заговорити, коли замовкає бог»… А її бог замовк у ту мить, коли не стало мами. Саме тому, напевно, прийшов час заговорити, щоб посіяти свою правду.

 

Вона все ж віднаходить нестійку (можливо) опору:

вільні люди такі нестерпно

Непримиренно красиві –

Правило що не знає винятків

 

Її свобода – «єдина жіноча броня яка лишилась», вона вирішує жити далі, щоб своїм голосом озвучити біль ордену мовчальниць, їй залишається небагато радощів, але вони безумовно заслуговують на існування:

Може: жовтень, тепло і червоне сухе відкоркуємо,

Довга пам’ять, майбутнє, довіра, розсипані вірші.

 

 

Шутяк Лілія: «Жіночі голоси в прозі та віршах: дві нові книжки цієї весни»

 

«Портрет української жінки частіше визначає те, про що вона мовчить, ніж те, про що говорить», – читаємо в анотації до нової поетичної збірки Катерини Калитко «Орден мовчальниць». Слова ці вдало визначають характер нових книжок, що побачили світ навесні у двох чернівецьких видавництвах – «Meridian Czernowitz» та «Видавництво 21»: згадана збірка віршів та роман української письменниці Ірини Жураковської «Твоя М.».

Дійти до самого «дна» й знайти в собі сили піднятися – так можна охарактеризувати сюжет останнього. Це другий за ліком роман авторки. 2017-го вона опублікувала свою дебютну книжку «По той бік війни», що привернула увагу критиків свіжим поглядом письменниці на події сторічної давности – часи Першої світової війни, а також, звісно, любовною історією і пошуками дороги до себе.

Подібної тематики авторка дотримується й у своїй новій книжці «Твоя М.». Це історія двох жінок, сповнена радости й болю, пошуків і втрат, а головне – нестримної віри в життя й прагнення рухатися до свого щастя. Здавалося б, такі різні, але водночас схожі долі вінницької офіціантки Марини Коваленко й німкені Марії приводять героїнь у Париж. Для першої – це єдина можливість втекти подалі від свого батька, який ніколи не вірив у власну дочку. Для другої – нагода займатися наукою та грати на скрипці. І, звісно, як і всі дівчата цього віку, вони мріють про справжнє кохання. Та, як іноді буває, героїнь чекають розчарування (угорець Габор, із яким зустрічалася Марина, кидає її) та психологічна травма (швед Свен, прихильности якого прагне Марія, вчиняє над нею насильство). 

Впродовж усього роману (майже 400 сторінок!) обидві жінки проходять схожими колами пекла в особистому житті. Та й загалом долі героїнь тісно переплетені між собою невидимими сюжетними нитками, й уважному читачеві просто лишається чекати, коли ж авторка зведе їх разом. До прикладу, подорож, у якій Марина знайомиться з братом Марії Алексом, або її побачення зі Свеном, який зґвалтував німкеню на студентській вечірці тощо. «Це сучасна і позачасова історія, – коментує на звороті книжки психологиня Оксана Пендерецька, – дуже болюча і терапевтична, бо показує, як травма, руйнуючи нас, одночасно розколює шкаралупу і звільняє наше справжнє «я». «Бо, виявляється, можна кохати, не розчиняючись», – міркує Марина. І відчути несподіване прозріння щодо того, хто завжди був поруч – у випадку з Марією.

Водночас роман Ірини Жураковської – це не лише розповідь про любовні страждання і пошуки себе. Історія українки розгортається на тлі Помаранчевої революції та подій на Майдані. Як воно – перебувати в гущі подій, знайти своє кохання і…знову повернутися до Парижа. А там відчувати себе «нікчемою й зрадницею», що покинула рідну країну у вирішальний момент? Надто багато питань і сумнівів, суму й спустошення доводиться зазнати обом жінкам, щоб прийти до розуміння й прийняття себе.

Яскраві портрети української жінки знаходимо у ще одній новинці – поетичній збірці Катерини Калитко «Орден мовчальниць». У художньому оформленні та на обкладинці книжки використали картини Катерини Косьяненко. Це вже не перша співпраця художниці та видавництва. Торік світ побачила збірка віршів Сергія Жадана «Список кораблів», до якої увійшли дев’ять картин Косьяненко.

Катерина Калитко, без перебільшення, – один із найвиразніших голосів сучасної української поезії. Вона, як ніхто, вміє торкнутися глибин читацької свідомости, при цьому попередньо вразивши у саме серце. Катерина – авторка дев’яти поетичних збірок. 2017 року її книжку «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» відзначили премією «Книга року ВВС». 

Нова збірка «Орден мовчальниць» налічує 80 найновіших поезій авторки. У них ідеться про різні відтінки болю і втрати, що супроводжують ліричну героїню:  «бо коли немає когось одного у світі – не видно світу, / і коли немає когось одного в місті – немає міста». У такому контексті світ – марнота марнот, а чимало хто з оточення лише «розпускали барвисті хвости, набивали собі ціну. / Однаково вправно лізли у душу й між ноги». Водночас у нас уже «сьомий рік війни. Вірити нікому й нічим». А що ж із людьми? «Ніхто не рятує нікого, усі втомилися». 

На хвилі втрат і розчарувань кохання –  це те, що дає надію. Любов у книжці Калитко буває різною. Це передусім глибокі почуття до матері, пам’яті якої, власне, й присвячена збірка, а також часом таємне (подекуди навіть заборонене) кохання, в якому письменниця освідчується ніжно й відверто: «Я могла би – та й мала б – тебе убити. / Полюбила натомість». Усю палітру емоцій авторка доречно вмістила в один рядок: «Є любові – й Любові». І, мабуть, цим сказано все. 

У книзі бачимо цілі покоління жінок, що боролися і виживали. Починаючи від прабаби Катерини, якій довелося «викопати за ніч єдину землянку, / щоби сховати корову від реквізиції, / щоби всі твої шестеро вижили в Голодомор», чи «кидатися грудями на радянський штик-ніж, / шість на чотири, / аби не чіпали інших, лише тебе?», до мами Тамари, «яка пошила для тебе сенс життя». Ці портрети виписані гостро й щемко – так, що після прочитання треба на певний час відкласти книжку й заспокоїти прискорене серцебиття. 

У збірці часто трапляється образ слова й можливості говорити. Зрештою, вже сама назва «Орден мовчальниць» вказує на головну тему віршів. Для авторки це природня потреба, справжнісінька зброя у боротьбі зі світом. Втратити шанс говорити рівносильно загибелі: «як набивається в жилах ця смертельна отрута – неможливість ділитися тим, що у горлі тисне». Хоча насправді потребу висловитися ніщо не здатне спинити: «там, під електричною лампою, над живою свічею / розжарюють голку, / якою їй вуста зашиватимуть. / Але можна й без голосу, можна самим лише поглядом». У цьому рядку авторка вмістила один із найважливіших сенсів збірки – скільки б не позбавляли людину права голосу, вона все одно знайде спосіб бути почутою. Іноді треба просто прислухатисяь. Нехай навіть до тиші.

Коментарі
Автор(-и): Артем Чех / Розділ:

Книжка «Хто ти такий?», автор: Артем Чех, видавництво «Meridian Czernowitz», рік видання: 2022.

Висунуто громадською організацією «Культурний капітал» (м.Чернівці).

 

Роман «Хто ти такий?» Артема Чеха

 

Чепинога про роман Чеха. 90-і, мотлох у головах, квартирах, серцях і душах

 

Рецензія члена журі Віталія Чепиноги на книгу Артема Чеха "Хто ти такий?", яка увійшла до короткого списку в номінації "Книга року ВВС-2021".

На книжковому порталі yakaboo досі немає жодного читацького відгуку про книгу Артема Чеха "Хто ти такий?". Як на мене, це хай і не довершена, але серйозна ознака справжньої літератури. Бо, що тут казати? - Читати треба! То книга для себе, і рефлексії для себе, а не назагал.

Сам Артем Чех запевняє, що його роман не автобіографічний. Хоча він певною мірою автобіографічний для кожного, хто зростав у 90-ті роки в Україні, хто проходив всі ці нині вже незрозумілі ініціації власної "дорослості" в міських гаражах і кварталах. Вона автобіографічна для всіх, хто народився в ту дивну й цікаву епоху, коли старі ідеали зникли й нівелювалися, а нові ще не встигли народитися.

Як це не парадоксально, роман "Хто ти такий?" - водночас і позачасовий. Бо ті події могли трапитися в будь-якому місці, в будь-який момент часу, з будь-якими людьми. Він і про повернення до себе, коли втрачено всі адреси і забуто дорогу.

Немає жодного сенсу переповідати сюжет книги, бо вона не про сюжет, і не про історію. Кожен з нас - сам собі Тимофій і сам собі Фелікс.

Це книга про людей, з усім їх мотлохом - в головах, в квартирах, в серцях і душах.

Книга про вчорашніх героїв і ветеранів, що виявилися не запитаними новими реаліями, а тому сублімувалися в маргінальних лицарів. Це і книга попередження, бо в Україні невдовзі з'явиться та й вже з'явилося ціле покоління тих, хто був "там".

У них є свої питання до суспільства й до країни. Ті питання, які часто не мають відповіді в принципі. Налагодження взаємного діалогу, взаєморозуміння в цій ситуації - то велика і непроста справа.

Якоюсь мірою роман Артема Чеха - віховий, рубіжний. Бо ж він підсумовує той історичний період, що ще не піддається чіткому означенню. Тих 90-х, які досі тривають всупереч всякій логіці. Того періоду, в якому ми живемо й досі.

Найголовніше, як на мене, це питання "Хто ти такий?", винесене в назву книги. Бо це первісне питання для кожного з нас. Питання нульового рівня самоідентифікації. Що б не трапилося, куди б ми не йшли, мусимо знати: хто я? Хто ти? Хто ми? Нащо ми тут?

Ми живемо на тому зламі, коли по вінця наповнені непевністю, страхами, сумнівами. Самі не свої. В такий період питання ідентифікації, усвідомлення власної місії (індивідуальної й колективної) най і позірної, є пріоритетною умовою елементарної безпеки, комфорту, приналежності бодай до Чогось, до якоїсь сили і сутності… До сенсу… Нам важливо з'ясувати, куди йдемо?

По всьому тому, кожен герой, кожен учасник цієї вистави, що називається "життям" несе в собі частину чогось вічного, що часто (і помилково) називається людяністю. Бо людяність - то вже похідне він інших неозначених величин і цінностей… Таких, наприклад, як "Полонез" Огінського…

 

 

Андрій Любка: «Хто ми такі?»

 

Якщо коротко, то про роман Артема Чеха я хочу сказати всього дві речі. Перша: премію «Книга року BBC» йому дали цілком заслужено. Друга: цей роман я не хотів би перечитати ще раз.

Звучить парадоксально, правда? Але так часом є, коли говоримо про книжки на болючі теми. А роман Артема Чеха – це не тільки класичний роман виховання про хлопчика, це ще й роман про виростання цілої країни зі смердючої твані 90-х років. Зрештою, можна так і сказати: це український роман про 90-ті.

А те десятиліття для українців було катастрофічним, і багато наших теперішніх проблем коріняться саме в реальності дев’яностих. Мене часом дивує, що ми говоримо про травму бездержавності, комунізму, воєн і Голодомору – як про основні наші проблеми, що позначилися на ментальності народу і заклали в нашу психіку руйнівні фрейми поведінки. Але водночас скромно мовчимо про 90-ті, про це десятиліття приниження людської гідності, деградації до рівня фізичного виживання, яка болюче позначилася на всіх нас. Так, 90-ті – це та травма, про яку нам соромно й незручно говорити, ми воліємо про це мовчати, ніби воно відбулося не з нами. І саме це мовчання є ознакою нашого глибокого посттравматичного синдрому.

І саме цю стіну мовчання пробиває Артем Чех у своєму новому романі. Хоча, підозрюю, такої глобальної мети письменник перед собою не ставив – він просто розповідає історію одного дитинства, токсичних стосунків на фоні загального розпаду і занепаду, бідності й звиродніння.

А це вже ми, читачі, можемо проектувати й масштабувати цю життєву історію: Черкаси – на всю Україну, контуженого ветерана афганської війни Фелікса – на травмоване комунізмом українське суспільство, маленького хлопчика Тимофія – на паростки нового й незалежного українського суспільства, які, втім, не мають з кого брати приклад, тому закономірно проходять усі сім кіл життєвого пекла.

Читаючи роман Чеха, я весь час упізнавав себе й власне дитинство, хоча виріс не в Черкасах, не в промисловому місті, не мав контуженого афганця і дачі в селі, але загалом – за настроєм, за атмосферою безвиході – це книжка й про мене. А значить, з огляду на всі ці різниці, і загалом про наше покоління – людей, чиє дитинство й роки формування припали на 90-ті. Недарма навіть описаний у книзі перший вияв патріотичних почуттів у нас такий самий – я також співав гімн після товариського матчу Україна-Росія в 1999 році, також пам’ятаю той гол Шевченка і до болю чітке розуміння, що найбільшою образою на світі буде програти росіянам у футбол. Саме росіянам – хоча в ті роки я ще не дуже цікавився політикою.

Впізнавати себе в героєві книжки – це велика похвала для її автора. А коли роман болить тобі майже на фізичному рівні – це означає, що написаний він по-справжньому добре. Без наворотів і прикрас, гола правда. І ця правда терапевтична, бо визнання й проговорення своєї травми допомагає якщо не позбутися її, то принаймні приборкати хворобливі наслідки.

Тому роман «Хто ти такий?» – справді важливий текст, адже з нього українське суспільство може розпочати складну розмову про непривабливі сторінки нашого минулого. Так, про них не хочеться згадувати і не хочеться розповідати чужим людям. Але носити їх у собі – ще гірше, бо прихований біль буде муляти й проявлятися в нас ще десятиліттями. Просто вирізати 90-ті з пам’яті теж не вийде, бо без цієї декади ми не зможемо дати відповідь на головне питання:  «А хто ми такі?»

 

Коментарі
Автор(-и): Віктор Жадько / Розділ:

Книги «Коли б то Бог дав мені притулитися до університету», «У всякого своя доля», автор: Віктор Жадько, видавництво «ПП «Рута» (м.Житомир), роки видання: 2021, 2022.

Висунуто Музеєм «Кобзаря» Т.Г. Шевченка міста Черкаси.

 

Книги «Коли б то Бог дав мені притулитися до університету», «У всякого своя доля» Віктора Жадька

 

Віктор Жадько ‑син коваля із села Іваньки на Черкащині, письменник, публіцист, науковець (доктор філософських наук, професор, Почесний академік НАПН України), шевченкознавець. Упродовж 30років досліджує життя і творчість Тараса Шевченка, написав і випустив про поета видання, зокрема: науково-художнє ‑«Іду за Шевченком: від Києва до Канева» (пішки пройшов шляхом Тараса ‑від Києва до Канева упродовж трьох місяців 246 кілометрів); роман-пошук «Грек із душею українця» (про автора опери «Катерина» на слова Т.Шевченка Миколу Аркаса); науково-довідникові: «Іду за Шевченком», «Печерськ Тараса Шевченка», «І я лину у віки давноминулі», «Ідемо за Шевченком» та «Шевченків Вільно» (на основі українського тексту зроблено переклад литовською мовою); цикл художньо-наукових нарисів у виданні «Київська земля ‑Тарасова колиска». У 2011 році надрукував серію книг «Шевченкіана для освітян»: «Із козацького роду», «У Києві, мов на небі», «І серце чистеє подай», «Вільно... Дороге серцю!», «Люблю Україну», «Вікопомний шлях», «Шевченкіана університету. Енциклопедія».

Упорядкував на 1200 сторінок універсальну енциклопедію «Черкащина» (Віктор досліджував архівні та краєзнавчі матеріали упродовж десяти років, за власні кошти проїхав Шевченковим краєм 800 сіл і міст, фо­тографуючи та збираючи історичні факти), де вміщено унікальний матеріал про життя і творчість Кобзаря в Київській губернії (нині ‑Чекркащині), рідних та оточення поета. Надрукував у газетах: «Кримська світлиця», «Українська літературна газета», «Експрес» та «Освіта» 25 публікацій про творчість та оточення Тараса Шевченка.

 

Сергій Білокінь,

лауреат Національної премії

імені Тараса Шевченка

Коментарі
Автор(-и): Євген Петриченко, Богдан Пліш, Ольга Кононенко / Розділ:

Музичний альбом-диптих «КОЛЯДА-ТРИБ’ЮТ», автори: Євген Петриченко, Богдан Пліш, Ольга Кононенко, рік першого оприлюднення: 2021, місце оприлюднення: на платформах YouTube, Soundcloud, Facebook.

Висунуто Національним будинком органної та камерної музики України.

 

Музичний альбом-диптих «КОЛЯДА-ТРИБ’ЮТ» Євгена Петриченка, Богдана Пліша, Ольги Кононенко

 

Відгуки на музичний альбом-диптих «КОЛЯДА-ТРИБ’ЮТ»

 

Українське радіо: сьогодні вдень

https://www.voutube.com/watch?v=41iP04k8lQc

 

Телеканал КИЇВ

https://www.voutube.com/watch?v=pYB I JcDAJSI

 

Радіо Культура

http://www.nrcu.qov.ua/proq.html?id=922

 

Газета «День»

https://rn.dav.kviv.ua/uk/article/korona-dnya-kultura/za-peretvorennva-kulturnoqo-kodu-nacivi-u-seqment-masovovi-izdvvanovi

 

TheClaquers

https://theclaquers.eom/posts/8

330?fbclid=lwAR2zi6LDT7DvCBVAomqVRiesUaJn8EDHidl4JqKv3Xtm2-ZKpslvrv0u4Y4

 

Український інтернет-журнал Музика

http://musart.co.ua/koliada-trvbiut-kupno-kliaduiemo-vid-karachuna-do-rizdva/

 

ІА ОстроВ

https://www.ostro.org/general/societv/news/620566/

 

ІА Укрінформ

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3332031-u-proekti-koladatribul-vsi-ohoci-mozut- skacati-minusovku-koladok-zi-shodu-ukraini.html

 

Газета «День»

https://day.kviv.ua/uk/article/kultura/novyy-proyekt-kolyada-trybyut

 

 

Коментарі
Автор(-и): Олеся Жураківська, Валентина Руденко, Тарас Ткаченко, Тетяна Куц, Вікторія Горенштейн / Розділ:

Телевізійний серіал «МАМА», автори: Олеся Жураківська, Валентина Руденко, Тарас Ткаченко, Тетяна Куц, Вікторія Горенштейн, виробництво: телеканал «СТБ», перше оприлюднення: 2021.

Висунуто телеканалом "СТБ".

 

Телевізійний серіал «МАМА» Олесі Жураківської, Валентини Руденко, Тараса Ткаченка, Тетяни Куц, Вікторії Горенштейн

 

Відгуки на телевізійний серіал «МАМА»

 

Рецензія Андрія Кокотюхи

https://detector.media/kritika/article/185232/2021-02-25-mama-u-vorozhomu-tylu/

Погляд на серіал журналістки Марії Спалєх

https://detector.media/kritika/article/185363/2021-03-Ol-seryal-mama-o-chem-govorvt-s-donbassom/

 

Інтерв'ю авторки ідеї та сценарію Валентини Руденко виданню «День»

https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/valentvna-rudenko-mama-ce-ukrayinska-religiva

 

Інтерв'ю авторки ідеї та сценарію Валентини Руденко виданню «Гордон»

https://gordonua.com/ukr/news/societv/rudenko-mama-ukraiinskoii-viini-zhinka-rokiv-40-5Q-tse-zovsim-ne-harakterna-dlia-viiskovih-dram-starenka-v-husttsi-1627185.html

 

Інтерв'ю авторки ідеї та сценарію Валентини Руденко телеканалу «СТБ»

https://www.facebook.com/watch/?v=887224558705604

 

Інтерв'ю авторки ідеї та сценарію Валентини Руденко виданню «Україна Молода»

https://umoloda.kyiv.ua/number/3667/164/152259/

 

Інтерв'ю продюсерки Тетяна Куц виданню «зііитзк.іпїо»

https://shumsk.info/%D1%8F%D0%BA-%D0%B7%D0%BD%D1%96%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D0%B8-

%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-

%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC-%D0%BC%D0%B0%D0%BC%D0%B0-%D1%80%D0%BE/

 

Інтерв'ю виконавиці головної ролі Олесі Жураківської Олесі виданню «Факти»

https://faktv.com.ua/ua/showbiz/kino/20210727-hochemo-dostukatvsva-do-zakrytvh-serdets-olesva-

zhurakivska-pro-ziomky-serialu-mama/

 

Відгуки на серіал

https://otzovik.com/review11516795.html

https://www.otzyvua.net/serial-mama-2021

 

цікаві факти

https://tv.ua/tv/anonsv-na-tv/2994833-interesnve-faktv-o-4-serijnoi-drame-mama

http://broadcast.net.ua/ru/ukr-cinema/5939-vseukrainska-drama-mama-vidhuknulasia-v-sertsiakh-telehliadachiv-prodovzhennia-na-stb

 

Сторінка серіалу на сайті телеканалу «СТБ»

https://www.stb.ua/serial/ru/issue/mama-smotret-serial-onlayn-vse-serii/

 

Коментарі