Російській бестіарій від Віталія Кравця

«Культура ‑це поле боротьби», ‑стверджує Едвард Саїд у творі «Культура й імперіалізм». Тож культура може бути згубною, а надто, коли утворюється на ксенофобських і відверто антилюдяних принципах, зраджуючи саму себе, перетворюючись із плекання людяності на пропаганду масового вбивства людей.

У проекті «Анатомія безхребетних» київського художника Віталія Кравця влучно показано, що осердям російської ідентичності, вираженої в культурі та мистецтві, є хвороба. Від поезії Пушкіна, профіль якого трансформується у ствол пушки на картині «Дуелянт-реваншист», до сучасного російського маскульту вона пронизана ворожістю до всього чужого, дегуманізацією людини, імперською пихою та потворними некрофілічними потягами. Ерих Фром у творі «Гітлер і некрофіли» визначив некрофілію як «потяг до руйнації живих структур». У роботах Віталія Кравця цей потяг втілюється в макабричних образах, запозичених із різних сфер російської культури. Художник майстерно деконструює ці образи, виявляючи їхню потворну сутність. Так, приміром, Буратіно перетворюється на Бурятіно ‑жахливе поєднання елементів людської тілесності зі смертоносною реактивною системою залпового вогню. Візуальні та літературні сюжети переплітаються з музичними: художник досліджує формування аґресивних і брехливих російських наративів від використання у медійному просторі «Лебединого озера» Чайковського до пісень Єгора Лєтова. Образи з російських народних казок і сучасного фольклору перетворюються на жахливі знаряддя вбивства та інструменти деґрадації. Так одяг ватник стає тюремним «Ватним костюмом», казкова оселя відьми «ізбушка» лячною «Ізбушкою-амфібією», традиційний самовар дурнуватим «Самоваром-самоходом», а музичний інструмент баян моторошним «Мотобаяном».

Образи, що ми їх бачимо на цих та інших картинах, водночас є продуктами нестримної фантазії митця та правдивими презентаціями жахів російського світу смерті.

Вахтанґ Кебуладзе

Відтепер омана неможлива

«Земля блакитна, ніби апельсин» став відомий задовго до національної прем’єри, оскільки отримав приз за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики фестивалю незалежного кіна «Санденс» (США), а також ряд інших нагород. Назва фільму є цитатою з вірша французького сюрреаліста Поля Елюара:

Земля блакитна,

ніби апельсин

Відтепер омана

неможлива слова

не брешуть

Вони не дозволяють

більше співати

Сюрреалізм — це суміщення несумісного, це речі не на своїх місцях. Що, власне, й коїться під час війни. Цілик відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському містечку, яке постійно перебуває під обстрілами. На Анні ГЛАДКІЙ, яка сама ростить чотирьох дітей — Мирославу-»Миру», Настю, Владю й Стасика, — війна лежить особливо тяжким тягарем. Мирослава готується до вступу на кінофакультет Національного університету культури й паралельно робить фільм про життя сім’ї, залучаючи до процесу родичів, сусідів ба навіть українських військових. Власне, фільм і починається зі зйомок — одне за одним діти, а потім сама Анна сідають перед камерою для перших дублів на тлі чорної тканини, прикріпленої скотчем на стіні. Віддалені звуки обстрілу цьому не заважають. Владя взагалі нічого не може сказати, схлипує від розгубленості. Старші збираються з думками, Мирослава командує: «Починаємо». Але починає сама реальність: клацання кіношної «хлопавки» в руках у Владі спричиняє через різкий монтажний стик справжній вибух. Паніка. Темрява. Дзвін у вухах. Розбито сусідній будинок. Земля блакитна, ніби апельсин.

Аня та її діти живуть усупереч жаху й абсурду, в які Красногорівка занурена вже шість років. «Війна — це порожнеча», — каже Мирослава. Проте в її домі сміються, фільмують, музикують, граються з котами й черепахою, котра з’являється в найнесподіваніших місцях.

А ще ховаються всією родиною в підвалі — не від обстрілу, а заради зйомок-реконструкції того, як пережили обстріл. Відданість Мири кіну — це того штибу пристрасть, що рухає гори, або, в даному разі, танки: невгамовна постановниця задіює для відтворення спогаду про те, як колись шукали ліки для застудженої дитини, броньовану громадину з екіпажем; це лише одна з двох появ людей у формі — і водночас чи не найзворушливіший момент. Місто з його простріленими стінами саме по собі красномовна декорація, котру Мирослава використовує на повну; але Анна з дочкою (повноцінні співавторки) постійно сперечаються: чи дати загальну панораму руйнувань, чи просто показати людей, котрі йдуть серед руїн. Кіно для них — настільки ж спосіб пригадування, наскільки й терапія; воно так само глушить війну, як і архівує її.

Фільмування фільму — історія не нова; проте Ірина, за допомоги майстра живописної світлотіні, оператора В’ячеслава ЦВЕТКОВА, вибудовує на цьому прийомі прецікавий візуальний сюжет. Зйомки тривають в різних ритмах, інколи дотикаються — як у епізодах із вибухом, з танком чи вже у фіналі, — й тоді дві кінореальності стають нерозрізненними, і ці точки злиття породжують додаткове структурне напруження, котре пронизує «Землю...» Щось на кшталт оптичного лабіринту: фільми відбиваються один в одному; війна відбивається у фільмах; усе відбивається на сітківках свідків — заручниць війни. Саме тому Цілик відвертає об’єктив від екрана з матеріалом Мирослави після титру «2014» і зосереджується винятково на очах глядачок (чоловіків у місті нема; гендерний мотив у «Землі...» вартий окремого розгляду). І цих поглядів цілком досить, аби зрозуміти все і про Красногорівку, і про людей у ній.

Війна починається з брехні та живиться нею.

Кіно не може врятувати від війни.

Але воно може зменшити її безумство, кажучи свою правду 24 кадри в секунду.

* * *

«Цей фільм — мій перший серйозний результат»

Ірина Цілик — про зйомки «Земля блакитна, ніби апельсин» та свій повнометражний ігровий дебют «Я і Фелікс».

— В прифронтовій зоні багато сюрреалістичних вражень. Одного разу, наприклад, коли ми в Авдіївці показували дітям епізод із «Останнього імператора» Бертолуччі, почався обстріл. І діти навіть не звернули на це увагу. Дикий контрапункт — на екрані Бертолуччі, на дворі — вибухи, глядачам байдуже. І там такого дуже багато.

— Спочатку ми думали фільмувати про волонтерський проєкт «Жовтий автобус», у межах якого дітей у зоні АТО навчають кіномистецтву, але ті ставки, які я спочатку зробила на героїв і на місце зйомки, не спрацювали. Довелося за кілька місяців починати з нуля. Дві старші дівчинки, сестри — Настя й Мирослава — брали участь у таборах «Жовтого автобуса». Там я з ними й познайомилась, коли показувала «Помин». А потім зустрілася з Мирославою знову й вона запросила мене в гості. Ми навіть довго відмахувались. Згодом я таки вирішила з’їздити. Коли побачила цей дім, місто — дуже фактурне, побите війною — познайомилась з мамою Анею, — зійшлося все. Я дуже полюбила Красногорівку, мене бракує регулярних поїздок туди. Там навіть люди інакші — дуже відкриті, світлі.

— Ми обрали позицію спостерігачів, хоча ясно, що коли ми всі поруч, жили в них удома, то стали друзями, майже частиною сім’ї... Це важко, я досі для себе не вирішила, де червоні лінії, які документалістка не може перетнути. Спостерігаючи за людьми, ти можеш розповісти про них дуже різні історії, особливо, коли вони розслабились, довірились тобі. І мене це в певний момент сильно злякало. Тому що в тебе якісь стосунки з героями, але ж ти маєш скласти сюжет. Тож ми втручалися мінімально, та це все одно був спільний процес, симбіоз.

— Документальне кіно подається саме як документ, і в цьому є величезна маніпуляція. Я не вірю в правду в документалістиці, бо будь-яка правда сформована автором і розказана з його чи її погляду. Фільм не можна сприймати як реальність у чистому вигляді. Люди вже знають, що ти їх знімаєш, тож намагаються показати те, що хочуть показати. Інша річ, що коли ти проводиш з ними дуже багато часу, то рано чи пізно ці оболонки тріскаються, і проступають речі, які вони не планували виявляти. І тут знову питання, що можна демонструвати глядачу. Я намагалася пробігти між крапельками — з одного боку, зробити гарний фільм, з другого — ніяк їх не скривдити.

— Через те, що всього потроху, в мене дуже часто враження, що нічого не роблю по-справжньому добре. Можливо, цей фільм — перший серйозний результат. «Землі...» я віддала два роки життя, більше нічого не робила. Закинула літературу, припинила писати, але це вже питання вибору, надто для жінки, мені здається. Ти розриваєшся між зйомками і дитиною, і вона росте, і я не встигаю вкладати в неї стільки, скільки мусила би. Він мені це вибачає, але я сама буду дуже шкодувати, бо щось пропускаю. Але я не знаю, як інакше.

— Ігрове кіно — такий само живий організм, як і документальне — там є багато можливостей для того, щоб давати цій живій енергії прориватися, й іноді ти відчуваєш, що фільм веде тебе якось не так, як ти собі думала. Особливо багато залежить від акторів. І нам з акторами в «Я і Фелікс», я думаю, пощастило. Майже весь кастинг влучний, і всі наші ставки спрацювали. Звісно, все стане остаточно ясно, коли сяду монтувати, але те, що мені суперкомфортно працювати з цими людьми — факт.

— Я вперше працюю з дітьми. Окреме ускладнення в тому, що один з тих дітей — мій син, який з мене просто варив воду. З ним було працювати важко, але я знала, на що йду. Але в нього багато плюсів. Він, собака, органічний в кадрі. Хороший в імпровізації, йому нецікаво робити кілька дублів. Йому треба кожного разу робити по-новому, з новими репліками й рішеннями, і це дійсно складно, але якщо ти воюєш за живу дитину в кадрі, ти багато що зробиш. Ясно, що я для нього в першу чергу мама, а не режисерка, тож про якусь субординацію не йшлося. Було важко. Але ми якось вижили.

— Мені підлітки надсилали відео з усієї України, і це окремий досвід. Ясно, що це специфічна підбірка, що вони цікавляться мистецтвом і кіном, але загальне враження дуже хороше. Розумні, небайдужі, і десь у 80% — хороша українська. Мене це вразило. Причому навіть зі стереотипно неукраїномовних регіонів. Думаю, що почала давати результати шкільна освіта, тому якщо ти вчиш мову в школі — хочеш не хочеш, але ти її знаєш. І оскільки правила були такі, що розглядаю тільки україномовних, вони присилали відео українською, і нормально звучало. А в мене вухо натреноване, я чую, коли українська — це просто інструмент, яким користується людина, чи вона говорить так і вдома.

— Я поки навіть не знаю, що в мене виходить. Але фільм точно не похмурий. Дуже кольоровий і швидкий.

ДОВІДКА «Дня»

Ірина Цілик народилася в 1982 у Києві. В 2004 закінчила Національний університет театру, кінематографу і телебачення ім. Карпенка-Карого. Працювала в рекламі. Зняла короткометражні ігрові картини «Вдосвіта» (2008), «Помин» (2012), «Дім» (2016), короткометражки «Тайра» і «Малиш» для документального кіноальманаху «Невидимий батальйон» (2017). Є авторкою поетичних збірок «Ці» (2007), «Глибина різкості» (2016); прозових книжок «Післявчора» (2008), «Родимки» (2013), «Червоні на чорному сліди» (2015); книжок для дітей «Таке цікаве життя» (2015), «Місторія однієї дружби» (2016). Окремі твори перекладалися більше ніж десятьма мовами. Співпрацює з українськими виконавцями і музичними гуртами як поетка-пісенниця. Авторка слів пісні «Повертайся живим» (у виконанні гуртів «Сестри Тельнюк» та Коzак System). Зараз завершує свій повнометражний ігровий дебют «Я і Фелікс» за книжкою Артема Чеха.

Мешкає в Києві. Чоловік Ірини, Артем Чех, так само письменник, був призваний до лав ЗСУ, воював на Донбасі. Демобілізований. Синові Андрію 10 років.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Рефлексії на виставу «Філоктет: античний рейв»  режисера Дмитра Захоженка в театрі Лесі

Рейв, як естетика божевілля

«Deus ex machina» (бог з машини) – пристосування, яким давньогрецькі поети вирішували конфлікт у виставі. За допомогою машинерії «з небес” спускали бога, який промовляв повчальний діалог – так би мовити, наставляв всіх на шлях істинний – і конфлікт знімався. Але, перечитуючи античну міфологію, стаємо свідками, як боги час від часу ставали каталізаторами конфлікту. І якщо брати два образи бога – доброго та люблячого і злого деміурга – то грецькі боги більше нагадують образ і подобу людську від доброчесних якостей до слабкостей та підлостей. Троянська війна розпочалася саме через суперечку небожителів: Парис віддав Афродиті золоте яблуко з написом “найпрекраснішій”, що розізлило двох інших претенденток на це звання – Геру та Афіну. Парис обрав ту, що обіцяла йому любов прекрасної Єлени. У такому варіанті війна хоча б почалася через любов. Правда ж звучить гарно і шляхетно? 

У виставі події зав’язки конфлікту Троянської війни переносяться в естетику рейву влаштованого на честь дня народження Зевса (Дмитро Наумець), вгодованого та нарваного молодого чоловіка. «Хто на сцені мені зробить мінет, тому віддам айфон», – запитує небожитель. «Це неправильно» – каже Ерос (Василь Сидорко), той давній бог кохання. Починається суперечка, яка переростає в бійку. Далі все плавно перетікає в ескалацію воєнного конфлікту, який затягнувся на десять років. У сценічному варіанті причина війни – це вже не любов, це перенасиченість у культурі споживання, відсутність дефіциту та відповідне унеможливлення відчути смак від їжі, відпочинку, життя, про що Тарас Шевченко свого часу писав так: 

...Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Беручи до уваги всі згадані компоненти, проблема деградації моральності, самосвідомості, культури, що в античності відбувалося під гасло «хліба та видовищ», у виставі виражається через естетику божевілля. Яке своєю чергою носить в собі полярне значення: з огляду етимології поняття, можемо також говорити про “шляхетне” божевілля в образі моральної позиції Філоктета (Василь Сидорко).

Хіба це «втеча», коли Філоктета, без його на то волі, залишили на острові Лемнос? Але, гадаю, тут варто говорити не про фізичний вимір, а про моральну втечу від світу. Споглядаючи сценічне життя, можемо припустити, що божевілля абсорбується із зіставлення світу розваг та обірваних на війні життів.

Тому моральна втеча Філоктета нагадує буддистську притчу, у якій розповідається, як невідомий подорожній передбачив тривалу посуху в одному поселенні. «Потім, – він сказав, – піде дощ і всі хто нап’ється з того дощу, той посунеться з глузду». Усі з нього посміялися і лише один чоловік прислухався до слів. Цей чоловік назбирав запасів води, тому довго залишався при здоровому глузді, але для всіх він був божевільним. 

Філоктет Василя Сидорка має свої, одухотворені відчуженням та усамітненням, прояви дивацтва. Саме: «Дивак», – сказали б світські люди і обходили б його стороною. У психології дивацтво – це прояв захисних механізмів, небажання сприймати або ж приймати певну інформацію.

У контексті філософії дивацтво (читайте – божевілля) – це свобода від бога, свобода дарована вищими силами. Як приклад можемо згадати Діогена Сінопського, який перебуваючи в соціумі свідомо порушував правила створені цим соціумом. І якщо Діоген жив у бочці, мастурбував на площі і з речей мав тільки всього нічого – ложку з тарілкою (здається), то божевілля Філоктета полягало в тому, що він, на противагу хитрому та лицемірному Одиссею (Дмитро Наумець), слідував законам доблесті та честі: ворогів називав ворогами та бажав їм смерті, друзів поважав і готовий був віддати за них життя. Звичайно, моральні погляди дуже змінилися з того часу, але суть історії лишається зрозумілою.

Логіка, як спроба упорядкування символів

Можна було б опустити низку критичних зауваг, але не хочу лицемірити ні з собою, ні з читачами, тому поділюся своїми сумнівами, щодо символів та деяких естетичних рішень у сценічному творі. Отож, теза: вистава через різні знаки сигналізує нам про пробоїну в круїзному лайнері ситного світського життя. І тому кораблетроща є синонімом до морального занепаду суспільства, яке поєднує в собі тих, хто як можна більше намагається отримати задоволення від життя і тих, хто гине на війні, захищаючи перших. Звичайно ця схема умовна, адже неможливо в одне речення втиснути суть війни та всіх похідних. 

І антитеза: (наведене далі порівняння найбільше ілюструє моє особисте сприйняття) вистава місцями нагадувала не плетиво художніх образів, античної міфології і сучасної попкультури, а радше неструктурований мікс поетизації слова, крикливих сценографічних рішень та надмірної епатажності. Фалоси, нецензурна лексика, естетика «відриву» – усе це кричало про божевілля. Але більш виразно ця тема була проартикульована через акторську гру в діалогах Філоктета, Одиссея та Неоптолема (Андрій Кравчук), сина Ахілла. Припускаю надмірний епатаж відтінив тишу та глибину діалогів, але, в той же час, чітко відчуваю, що епатаж більше дратував, ніж надавав сценічному твору ідейне навантаження. 

Ще однією антитезою були красномовні символи: скажімо, схожі на стародавніх воїнів берсерки штурмували глядацькі уми, не лишаючи останнім простору для роздумів (надто прямолінійно)  –  бо стільки плями бутафорної крові (кетчупу) на їхньому одязі! А шинелі, підвішені під стелею, асоціювалися з німецьким гестапо, що також дорівнювало радянському КДБ = мюллерівським стерв’ятникам = сартрівським мухам = декодуванню образів заради декодування образів... Можливо, лише в мене, при укладанні символів у логічну структуру, виникло відчуття фрустрації. Звичайно вистава має фруструвати, але радше через категорію задуму, а не категорію зображальності (нехай і естетичної вартості). 

Дзвінок другу, як звільнення

Дзвінок був насправді. Причина проста – свого часу я відмовився критикувати колег: якщо людина раз помилилася, то не варто критикувати, якщо людина помиляється постійно (це вже як стиль роботи), тому теж не варто критикувати. На іншому кінці дроту доброзичливий голос сказав: «Привіт, друже… Думаю те, що ти говориш дуже цікаво і цінно. Але мені здається, що тут важливо не сприймати виставу через побудову логічних структур. Якщо говорити про свободу, то це стосується і свободи від звиклої для нас картини світу. Божевільний же має геть інакшу логіку, яка для суспільства не зрозуміла...» Він порадив мені спробувати відкинути ті логічні формули, які я приміряв до вистави і спробувати поглянути на твір по-іншому. Але, чи це взагалі можливо?

Продовжуючи тему божевілля та свободи скажу так: якщо один актор грає декількох персонажів, то він стає носієм певної ідеї. Ероса та Філоктета грає один і той же актор. Тому зберігається семіотика позитивного героя. Якщо Ерос, як особистість зі своєю системою моральних цінностей, протиставляється Зевсу (різко неприємно типу), то шляхетність Філоктета протиставляється лицемірству Одиссея. І коли Неоптолем (за Мюллером) вбиває Філоктета, то останній перевтілюється в мінотавра, який все життя провів у лабіринті так і не потрапивши на свободу. Тесей убив мінотавра, подарувавши йому свободу. Для Філоктета також смерть є символом повного звільнення від цього хворого світу.

Епілог

Божевілля ми можемо трактувати дуже по різному: як деструктивний елемент і як розширене знання, яке не поміщається в канони суспільства. І тому, здавалося б, слідуючи логіці, можемо припустити думку, що суспільство та боже-вільна особистість – суті не поєднувані. Та, згадуючи Ніцшевого Заратустру, паростками ідей якого живе вся західна цивілізація, народжується інша думка: ці два полюси одного поняття не заперечують, а взаємодоповнюють одне одного.

Дев’ять золотих правил успішного вивчення української мови

У житті кожного справжнього українця настає особливий момент, коли йому конче необхідно вивчити українську мову. Це завдання не з легких. Тим паче, коли над тобою витає дух левиці Ірини Фаріон чи «падає безжалісно град, б’ють блискавиці» Олега Анатолійовича Винника (і не питайте, звідки я знаю, що він Анатолійович!). Якщо ви нарешті готові вивчити мову предків і визнаєте, що Ісус Христос — родом із Галичини, вам неодмінно треба засвоїти дев’ять золотих правил з книжки Ольги Дубчак «Чути українською», що стане запорукою вашого лінгвістичного успіху. Будь ласка, повторюйте їх щоразу, коли сумніватиметеся у своїй ролі в державотворенні або коли падатиме ваш патріотичний дух. Вивчіть їх, як два по два чотири, щоб від зубів відскакувало, щоб назубок, щоб дзвеніло і щоб, коли вночі розбудять, згадали — і далі за шкільною програмою.

1. Милозвучність

Запам’ятайте раз і назавжди, що українська мова посідає друге місце у світі за милозвучністю. Ніхто не знає напевне, яка клята мова сіла на перше місце й не дає прорватися мові Ісуса Христа, але точно відомо, що потрапила вона туди шляхом погроз, кумівства й корупції. Дослідники називають переможця залежно від своїх туристичних уподобань: італійська, французька, турецька, болгарська, есперанто, задовбанто, суахілі, заманалі і так далі, і так далі. Але знайте, що в потилицю йому завжди гаряче дихає українське чергування «у» з «в» та «і» з «йот».

2. Споконвічність

Науково доведено, що українська мова — найдавніша мова світу. Ні для кого не секрет, що вона давніша за санскрит, та що там санскрит — ця милозвучна й люба серцю динозаврів мова існувала ще в часи Великого вибуху. Ось як пише про це найдавніша книга світу, Ефіопське Євангеліє: «І стався Великий вибух, і утворився Всесвіт, і зароїлися мікроби на планеті Земля, і виринули зі Світового океану три заповіді, вибиті на берестових грамотах: «Ти мені заговориш, падлюка, українською», «Українською мовою їж, пий і розмножуйся» і «Не матюкни». І пішли пророки по землі священній, і сповідували вони слово українське Олександра Потебні серед динозаврів, мамонтів і пітекантропів».

3. Співучість

Ніколи не забувайте, що українська мова — найспівучіша мова у світі. Це знання допоможе вам у будь-який важкий момент і дасть сил у подоланні незборимих обставин. За будь-якої незрозумілої ситуації — співайте. Цей метод опрацьований і перевірений століттями. Будьте, як Наталка Полтавка. За душею ані копійки, коханий хз-де, до вас підкатує стрьомний мужик — а ви співайте. Цей метод — як пиво після горілки — завжди діє. Або ось, берете, наприклад, в АТБ віскі зі знижкою, підходите до каси й розумієте, що грошей усе одно не вистачає. Оголосіть касиру: «Слова Вадима Крищенка, музика Олександра Злотника — і співайте: «Ти — касир, а я – упир, ось тобі орієнтир: ти мені — віскарик, я тобі — п’ятнарик».

4. Матюки

Матюків в українській мові немає й ніколи не було. Усі ми знаємо, що матюки придумали москалі, кацапи, цигани, фріци, жабоїди, макаронники й піндоси. А в щирої, лагідної, співочої української нації їх зроду не було й не буде. А як не вірите, то це легко перевірити. Знайдіть питомого українця та швиргоніть йому на ногу каменюку. Поза всяким сумнівом, він лагідно гукне: «Матінко рідна, та що ж ти, поганцю, чиниш?!». Або зайдіть у редакцію питомо українського журналу «Дивослово» й вирубіть їм світло. Присягаюся, звідусіль залунає: «Ой лишенько! Та що ж це! Лелечко! Божечку! Халепа!». І, чесне слово, якщо ви розіб’єте директору інституту української мови айфон, він зойкне саме: «А хай тобі грець!», а не те, що ви подумали у своїй розбещеній матюками буйній голівоньці.

5. Чужорідні елементи

Що є сили уникайте запозичень, іншомовних слів і всіляких спроб ворожих словесних зазіхань. Пильно й ненастанно політь бур’ян. Не пускайте у свою мову всілякі селфі, планшети, біткойни і смузі. Замінюйте їх питомими відповідниками, себеньками, обаполками, гривнями і компотами. Плутайте ворога. Кажіть «калідор», «лісапет» і «гурки». Так ніхто не здогадається.

6. Правопис

Забудьте про український правопис, бо його складали москалі, кацапи, цигани, фріци, жабоїди, макаронники і піндоси. Словом, вороги українського державотворення, патріотизму й милозвучності. Ніхто вам не указ — ламайте систему. Пишіть «село» через «и», ставте кому між підметом і присудком і забудьте про апостроф. Рвіть греблі! Виходьте з берегів! Ідіть у фейсбук і чмиріть неграмотних графоманів. У світі є одна правильна українська мова — ваша. Решта — від лукавого.

7. Інвентар

Ефективне вивчення української мови неможливе без допоміжних інструментів. Тому при собі завжди слід мати китицю калини, гілочку верби, глек з молоком, плахту, віночок, віз і хату-мазанку. Не завадить прихопити журавля, а краще трьох. Коли не згодні з опонентом, погрожуйте родовим прокляттям, кличте на допомогу дух Івана Франка, робіть страшні очі й махайте вербою, як мечем джедая. У такому випадку ви — нездоланний, як Котигорошко, і неперевершений, як Оленка Зміючка.

8. Моральна налаштованість

Плачте. Страждайте. Тужіть. Квильте, як Ярославна в Путивлі, летіть чайкою-зигзицею по Дунаєві, омочуйте бебряний рукав у Каял-ріці, утирайте князю криваві його рани на дужому його тілі. При вивченні української мови не час радіти й веселитися. Це тяжкий, стражденний і безмірно трагічний процес, це вам розкаже будь-яка вчителька української мови. Бажано також учитися у правильної вчительки, щоб «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, брівоньки — як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що в саду цвіте, носочок так собі прямесенький, із горбочком, а губоньки — як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки — неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані» та щоб сунула як чорна хмара і від одного погляду, щоб помідори в’яли.

9. Певняк

Спробуйте просто заговорити українською. Чесне слово, вона не кусається, я це знаю напевне. І навряд чи українці кидатимуть каменюки чи розбиватимуть ваші айфони за неправильну вимову. Просто говоріть, а вона вам віддячить усією своєю калиновою милозвучністю і щирою любов’ю до краси, радості й щастя.

Українська історія для мене — як українська мова. Вивчена, але все одне все ще не своя. І ніби історичні події відомі, і люди, що творили історію, знайомі, але... Але все одно якось весь час залишалося відчуття перебування поза контекстом, бо 24 серпня 1991 року я жила за сотні кілометрів від кордону УРСР. Звісно, в мене був у пасиві «базовий набір закордонного українця» — вірши Шевченка на пам’ять, родинна історія про Голодомор, згадки про садок вишневий біля хати десь в районі Гуляй Поля і костюм із віночком, що одягався на всі свята, навіть на Новий рік замість «білочки» чи «сніжинки».

Незважаючи на довгі роки життя в незалежній Україні, я продовжувала відчувати себе понаїхавшою діаспорою... Поки цього серпня не подивилася документальний фільм Суспільного «Колапс: як українці зруйнували імперію зла». Я не тільки повністю зрозуміла, що відбувалося в Україні влітку-восени тридцять років тому, я змогла відчути пульс тодішніх подій, настрій учасників і вітер змін, що гуляв тоді Печерськими пагорбами.

Нагадаю, що в основі «Колапсу» лежать події від 19 серпня до 25 грудня 1991 року, від ГКЧП до дня, коли СРСР офіційно перестав існувати. Команді проекту якось дуже вдало вдалося оживити історію країни, розповісти про ключові події водночас об’єктивно та дуже особисто, побудувавши своєрідний місток між новітньою історією країни і особистою історією людей.

І я розумію, як це вдалося. Ось що каже режисер фільму Сергій Лисенко: «У 1991 році я був свідомою людиною, мені було двадцять із чимось років. Я добре пам’ятаю події 1991 року, пам’ятаю, як 19 серпня, коли розпочався путч у Москві, опинився у Севастополі. У місті була тривожна атмосфера, на горизонті стояв великий крейсер «Москва», у повітрі весь час літали винищувачі, вертольоти. Мені хотілося протестувати, але влада у місті належала військовим. Я розумів, що якщо ми щось вчинимо, то в кращому випадку опинимося у буцегарні. Тому ми з друзями слухали «Радіо Свобода», намагалися зловити Бі-бі-сі, «Голос Америки». 24 серпня я повернувся до Києва». «Після прочитання сценарію Олександра Зінченка я подумав, що маю дати всім цим подіям персональне забарвлення. Для мене це була водночас цікава подорож у минуле тридцятирічної давнини, а з іншого боку і сьогодення. Сьогоднішня Україна корінням у 91-му році».

І дійсно, це спрацювало.

В своїй рецензії письменник Андрій Кокотюха згадує: «Я пережив події 19-24 серпня 1991 року у сформованому, двадцятирічному віці. Ще й працюючи журналістом у чернігівській, як тоді говорили, «опозиційній державній газеті». Й перші епізоди «Колапсу» повернули й занурили в режим реального часу, тут і тепер. Я знову перенісся до провінційного Чернігова на тридцять років назад. І знову нервово тремтів в очікуванні якщо не арешту, то принаймні виклику в КДБ.

А мама 19 серпня подзвонила мені на роботу й серйозно радилася, чи треба закопувати підшивки «Огонька» на дачі в саду. А наступного дня я разом із усією прогресивною редакцією переймався чутками про танки десь під Полтавою та прогнозами появи танків під Черніговом, бо тут кордон ближчий...».

Спрацював цей прийом занурення в особисту історію і в моєму випадку. Переламні події 1991 року раптом стали частиною не історії — частиною мого життя. Бо, напевно, я просто б не обрала Україну місцем свого проживання, як би вона не здобула незалежність. Ба більше — я зрозуміла, що весь цей час свого життя в Києві товаришувала та просто спілкувалася переважно із людьми, які були безпосередніми учасниками процесів здобуття незалежності України на початку 1990-х, а з середині 1990-х вже і сама стала частиною цих подій...

Окрема подяка за відбір спікерів. Інтерв’ю з учасниками подій, тими, хто безпосередньо має відношення до проголошення незалежності, є змістовною базою серіалу. Як розповіли автори фільму, 40 годин інтерв’ю потрібно було  порізати для стрічки загальним хронометражем 6,5 годин. Але в результаті кожне слово буквально всіх, хто з’являвся в кадрі як учасник чи очевидець подій, це експонат музею історії України 20-го сторіччя. Дуже важливо, що авторам вдалося записати інтерв’ю з тими, хто не просто спостерігав, але і приймав рішення та безпосередньо впливав на хід історії. Ось це відчуття розкриття раніше зачинених «кімнат» — це ще одна фішка проекту.

Важливим є і те, що творці фільму встигли це зробити. Бо хвороба Леоніда Кравчука, смерть Євгена Марчука ще до прем’єри серіалу продемонструвала — авторам вдалося встигнути схопити вже відлітаючу історію.

«Серед людей, із якими ми записували інтерв’ю, був Євген Марчук... Для мене ця втрата є особистою. Ми мали багато планів, домовлялися про зустріч, була ідея щодо книжки...», — каже сценарист фільму, історик Олександр Зінченко. Він назвав серіал своєрідним родинним альбомом для покоління, яке відходить. Так, можу підтвердити — це відчуття є, воно дивним чином передається через екран.

Звісно, в мене є і критичні зауваження. Наприклад, для мене серіал здається занадто статичним і занадто схожим на відеопідручник.

Не вистачає WOW ефектів не для гурманів від політології та історії, а для пересічних громадян.

Але, незважаючи на ці «але», Суспільне можна привітати зі справжнім проривом. Продуктів такого інтелектуального, технологічного та наукового рівня українське телебачення робило дуже мало.

«Я вчора зробив помилку, бо перед сном вирішив подивитися першу серію документального серіалу «Колапс» — про те, як українці розвалили Союз і зробили Україну незалежною.

Читав багато позитивних відгуків і думав, що перед сном якраз «зайде», але помилився, бо це дуже напружена, емоційно сильна робота — цілком на рівні всіх найкращих документалок ВВС. Навіть не думав, що ця сто разів вивчена тема може так схвилювати, так зацікавити простими людськими подробицями про Марчука, Чорновола, Кравчука, їхні дії й поведінку в ті вирішальні дні», — написав у Фейсбуці письменник Андрій Любка.

Директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович назвав фільм «Колапс: як українці зруйнували імперію зла» — «шикарною історією у семи серіях про руйнування СРСР і здобуття незалежності України».

«Після його презентації... досі перебуваю під враженням. Не тільки через те, що це зовсім нова якість візуальної оповіді про Україну. Без перебільшення світового рівня. Але головним чином через те, що це кіно про нашу живу історію, про нашу долю, де ми є суб’єктом, це про події за які переживаєш, бо вони про творення твого власного майбутнього, твоєї держави. І саме ця щирість, цей масштаб і ретельність гарантуватиме успіх стрічці вдома і у світі. Так само як ми із захопленням дивимося кіно про життя принцеси Діани, вбивство Кеннеді чи перемоги Гавела і Валенси, так само в інших країнах будуть дивитися цей серіал. Бо він справжній і про справжнє, не для галочки, а від душі і з повноти переживання. Це видно в усьому — від сценарію до якості зйомок і озвучки», — зазначив він.

Антон Дробович підкреслив, що не хоче ідеалізувати проект, «і казати, що «Колапс...» вичерпує всі оптики подій і єдиновірно розглядає всі деталі, опції тих чи інших історичних поворотів», бо «надто багато всього у тій історії». «Але що точно цей фільм робить, то це ефективно й нещадно руйнує десятки старих радянських і сучасних рашистських міфів про Україну», — написав директор УІНП на Фейсбуці.

І це, насправді, головний здобуток творців цього фільму.

Наталя ІЩЕНКО

Місія здійсненна

Ми живемо в час, коли конкуренція за глядача стала глобальною і надзвичайно напруженою. Тому перед творцями серіалу про Незалежність (автор і продюсер - Ярослав Лодигін, сценарист - Олександр Зінченко, режисер - Сергій Лисенко) стояло передусім два завдання. Перше - зняти історично достовірний і цікавий фільм про дні, коли Україна виборювала свою незалежність. Друге - зробити це настільки технічно й сюжетно досконало, щоб у глядача не виникло бажання перемкнутися на умовний «Нетфлікс». З обома завданнями команда впоралася - серіал вийшов таким, що від нього неможливо відірватися.

Тема Незалежності лише на перший погляд є легкою і всім відомою, насправді ж вона є великим викликом - адже дуже складно опрацювати її так, щоб створити глядачеві відчуття новизни. Саме це й було моїм найбільшим враженням уже після перегляду першої серії «Колапсу»: здавалося, що я знаю всі подробиці й перипетії тих днів, знаю, зрештою, результат - 24 серпня ми проголосили Незалежність, але серце все одно пришвидшувалося, а дихання ставало уривчастим від драматичної напруги.

Це справді блискуча телевізійна робота, бо вона не залишає байдужою, хоч і знята на, здавалось би, «заїжджену» тему. До речі, це один із уроків, який в Україні ще не став очевидним: треба робити не просто патріотичний продукт, а насамперед якісний продукт, і саме завдяки своїй якості він стане патріотичним, бо викликатиме відчуття гордості за чудово зроблену роботу й талановитих українських професіоналів.

Так, комуністи, але наші комуністи!

Дві речі вразили мене в цьому серіалі найбільше: перша - це якість наших політичних еліт ЗО років тому. Коли слухаєш розповіді цих депутатів, коли стежиш за їхньою поведінкою та, як сказали б нині, транспарентними (прозорими) принципами роботи, виникає болісне відчуття, що за ЗО років управлінський клас у нас сильно деградував. Чесно кажучи, у мене навіть виникли сумніви, чи зміг би теперішній склад Верховної Ради провести таку колосальну політичну спецоперацію, якою було проголошення Незалежності - і йдеться тут не тільки про політичну волю, а й про інтелектуальну відвагу та дипломатичний талант досягати вигідних країні компромісів.

Другий несподіваний момент - це ламання старого стереотипу про те, що до Незалежності доклалися лише рухівці. Так, без Народної Ради й особисто Чорновола незалежності (принаймні в серпні 1991-го) у нас би не було, але так само її не було б і без комуністів, які в ключовий історичний момент голосували за Україну (і за своє самозбереження, звісно). Для мене це стало відкриттям, бо до пана Кравчука й тодішніх комуністів я завжди мав негативне ставлення, але тепер, завдяки правильно розставленим у серіалі акцентам, бачу, що без таланту Кравчука як переговорника, без його комуністично-кабінетного вишколу нам також було б непереливки - зокрема у діалозі з конаючим СРСР, Горбачовим і Єльциним. Це ще раз доводить, що в ключові моменти історії саме єднання забезпечує Україні перемогу - так було у 1991-му, і в 2014-му.

Радіо Свобода