Ще орії з днів Оріани

вмирали в пекельному герці

за обрій вінчальний блакитний

на царственій житній землі

та завше пливли небесами,

згуртовані серце до серця,

і тиша скорботного скиту

бриніла, як пам’ять в імлі.

А стогін козацького праху,

мов подзвін жертовної Січі,

                                            в добі стугонів невгамовно

                                            і линув луною часів,

                                            тож сотня небесна на плаху

                                            лягала в новому сторіччі,

                                            а дяка плачів молитовних

                                            вкривала нетлінний засів.

                                            І воїни в битві новітній

                                            сягнули Господніх чертогів,

                                            але Україні лишили

                                            незгасну спасенну зорю.

                                            Тож віче у вічності звітній

                                            звірялося лицарям Бога.

                                            І люди благально ронили

                                            сповідну сльозу вівтарю.