Як народжувалися і приходили до людей твори великого майстра

 

Визнано давно: осягнути зроблене в літературі і суспільній діяльності однією людиною – геніальним українцем по імені Іван Франко дуже непросто. І все ж є вчені, котрі з цим справляються успішно. Не буде перебільшенням стверджувати, що мало хто так фундаментально не досліджував його життя і творчість, як це зробив Ярослав Грицак у об’ємній науковій праці «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886)», що побачила світ у київському видавництві «Критика» і нині стала раритетом, дуже цінною рідкісною книгою для кожного, хто цікавиться україністикою й видатними особистостями нашого минулого. Вона починається і закінчується однією й тією ж фразою: «Це ще одна книжка про націоналізм», а головний її герой – Іван Франко, літературна, наукова, публіцистична спадщина якого складається приблизно з чотирьох тисяч творів.

Обсяг наукового видання, а це понад шістсот сторінок, дає змогу потенційному читачеві зануритись у дивовижний світ Франка, наповненого драматичними колізіями, складними перипетіями, що постійно виникали у роки його найбільшої активності, як на ниві громадсько-політичної діяльності, так і в царині літератури, журналістики та видавничої справи.

Стиль викладу матеріалу, зібраного й осмисленого автором унікальної книги, легкий для сприйняття, практично не переобтяжений громіздкими науковими термінами, дає повне розуміння предмету дослідження, що підкріплене величезною кількістю джерел, використаних Грицаком в якості аргументів.

Впадає в око прагнення історика детально подати контекст будь-якої сфери, що так чи інакше стосувалася життєвої місії Франка. Автор починає з опису Галичини позаминулого століття, краю, що дав немало інтелектуалів, які своєю подвижницькою працею прославили культуру українців, поляків, євреїв, німців, угорців, котрі складали частину населення тодішньої Австро-Угорської монархії. Безліч різних аспектів зачіпає автор, щоб подати якомога повнішу картину цього історико-географічного регіону на заході України. Тут і історія входження Галичини до складу Габсбурської імперії й експансії держав-сусідів, розгляд місцевих земельних ресурсів, виклад демографічної ситуації і факторів, які на неї впливали, аналіз освітнього рівня населення, характеристика міжконфесійних стосунків, чимало статистичних, соціологічних, економічних й інших даних, що впливали на формування світогляду людини.

Одним із завдань, поставлених перед собою автором, стало розвінчування різноманітних мітів, які штучно створювались і в часи розпаду Австро-Угорщини, і за панування радянщини.

Йдеться, скажімо, про друге ім’я Франка – Мирон, навколо якого існує чимало версій, і кожна з них у викладі Грицака має досить переконливий вигляд. Не варто переказувати всі, а досить зупинитися хоча б на одній. Батьки Івана Франка, як випливає з авторської розповіді, були забобонними людьми. Смертність дітей через хвороби, набуті або успадковані, на той час сприймалися буденним явищем. А все ж, щоб захистити первістка мати Марія і батько Яків називали його не лише Іваном, а й Мироном, щоб у такий спосіб заплутати кістляву жінку з косою, якщо їй раптом заманеться завітати до їхнього обійстя. Цю історію Франко добре знав, тому, виявляючи вдячність батькам за їхню турботу, в одному з оповідань вивів образ хлопчика на ім’я Мирон, а ще частенько підписував свої публікації в періодиці цим літературним псевдонімом.

Від самого народження доля була прихильнішою до Івана Франка, аніж до трьох його братів і сестри. Через свою неосвіченість вони навіть віддалено не наблизилися до інтелектуального рівня старшого брата, котрий спромігся вирватись із затхлого сільського побуту, торуючи власну дорогу спочатку до навчання у Дрогобичі, а згодом ‑ до університетів Львова та Відня. На цю особливість вказує Ярослав Грицак, прагнучи зрозуміти і пояснити читачеві, що ж насправді посприяло піднесенню до вершин світової слави звичайному сільському хлопцю серед тисяч таких же однолітків як і він, та ще й з далекої від заможності родини. І перше, на що вказує історик у своїй розвідці, то це феноменальна пам’ять, яку Франко виявляв з дитинства. Саме вона сприяла легкому засвоюванню знань, швидкому вивченню багатьох іноземних мов, формуванню кмітливого, аналітичного розуму.

З книги Ярослава Грицака можна дізнатися про те, як Іван Франко визначався зі своєю національною орієнтацією. Адже відомо, і на цьому особливо наголошує автор, Галичина, перебуваючи у складі Австро-Угорщини, піддавалась колосальному впливу німецької культури, а пізніше почалась повзуча полонізація – в освіті, видавничій справі, релігії, бо Польща намагалась закріпитися на цих землях, сприймаючи їх східними кресами – «східними околицями» колишньої Речі Посполитої. Відтак Франко не лише досконало володів німецькою і польською мовами, він мав уявлення про філософську думку, мистецтво і літературу сусідніх країн, що межували з Галичиною, і яка на їхньому тлі виглядала дуже блідо. Іншим інтересом, який все більше викликав захоплення Івана Франка, була Наддніпрянська Україна, підпорядкована Російській імперії. Ярослав Грицак переконливо ілюструє на сторінках своєї книги, як поступово, під дією різних факторів, у молодого Франка почали переважати українські, а не полонофільські уподобання, насамперед, у публіцистиці й літературі, а також у політиці, де все більше обертів набирала соціалістична ідеологія.

Дві постаті у цьому свідомому виборі національної приналежності відіграли ключову роль: Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов, яким слід завдячувати, що Іван Франко свій феноменальний талант поставив на службу не польській чи німецькій, а українській культурі. В книзі подано надзвичайно цікаві розмірковування Ярослава Грицака щодо сприймання галичанами, у своїй більшості малоосвічених і неписьменних, безсмертної поезії «Кобзаря» у позаминулому столітті, чи шанобливого ставлення до приїзду Михайла Драгоманова у Львів, де він вперше зустрівся і познайомився з Іваном Франком. Вплив Драгоманова на галичан і, зокрема, на 20-річного Франка був дуже помітним, а найбільше – в опублікованих у журналі «Друг» трьох листах київського вченого і публіциста до галицької молоді. Їхня плідна співпраця була позначена ствердженням факту, що піднести маси до загальної культури й цивілізації можна лише на національних підставах.

Світоглядні позиції молодого Франка щодо творця історії – народу автор намагається розглянути у ставленні до чотирьох груп, які стояли в центрі уваги тогочасних позитивістів: селян, робітників, жінок і євреїв.

Важко уявити, що шлюб сьогодні може укладатися між чоловіком і жінкою лише заради якоїсь абстрактної, політично привабливої ідеї, а не виключно через симпатію, що виникає у таких випадках між протилежними статями. Щось подібне трапилося з Іваном Франком, коли він одружився з Ольгою Хоружинською у 1886 році. «Франків шлюб, ‑ пише Грицак, ‑ був символом поєднання двох Україн, але в інший спосіб, аніж це задумували його архітекти. Він символізував ті численні культурні відмінності й перешкоди, що пролягали на шляху до порозуміння між «західняками» і «східняками».

Хоружинська народилась на Полтавщині у селі Бірки Зіньківського повіту, закінчила в Харкові інститут шляхетних дівчат та Вищі жіночі курси у Києві. Виховуючись у російськомовному середовищі, вона щиро переймалась ідеєю відродження України, дбала про розвиток української мови, підтримувала емансипацію жінок. Київські громадівці в цьому шлюбі радісно бачили насамперед втілення своїх мрій і теорій: для них найважливішим було те, що «це був перший всеукраїнський «соборний» шлюб, що поєднував двох українців по два боки австрійсько-російського кордону». Все це враховувалось Драгомановим, який і познайомив Франка під час відвідин Києва з його майбутньою дружиною. Як видно з авторської розповіді, сімейної ідилії не вийшло. І все ж, за висновками Грицака, сімейне життя Франка не було позбавлене радостей. У них народилося четверо дітей. Його дружина була дуже помічною у багатьох громадських справах, і до її порад він дуже часто прислухався, покладаючись на її літературні смаки…

Розібратися в усіх тонкощах стосунків подружжя Франків досить невдячна справа, бо частина епістолярної спадщини з інтимними подробицями, в одному випадку була знищена, в іншому ‑ покладена в труну (пачка листів) до фігурантки згідно з її заповітом, а то й просто прихована, бо, на думку власників безцінної творчої спадщини Великого Каменяра, відвертості, викладені у листах, не додають нічого нового до літературного та філософського портрета українського генія.

Якщо ж ширше подивитися на сімейне життя Франка, то можна помітити, що злидні, матеріальні нестатки, економічний занепад краю, політичні переслідування й інші тодішні негаразди не зміцнювали, а, навпаки, деструктивно впливали на людські взаємини.

Десь о тій порі Іван Франко зацікавився економічними проблемами, зокрема, економічною теорією Маркса, викладеної у «Капітал», сподіваючись знайти для себе відповіді на гострі соціальні питання. До того ж, йому, як письменнику, котрий взявся за написання повістей «Boaconstrictor» і «Борислав сміється», де події відбувались на нафтових промислах у Бориславі, важливо було зрозуміти механізм визиску найманої сили і накопичення статків власниками копалень.

Знайомство з Марксовими теоріями й іншими працями тогочасних європейських філософів привело Франка до ідеології соціалізму, яку він намагався адаптувати через власні публікації до суспільного життя в Галичині, поєднавши з громадсько-політичним рухом – українським націоналізмом, що все більше опановував розум представників титульної нації.

Побачивши облудність «нової релігії», Франко завзято її поборював. У книзі «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886)», на жаль, практично не згадується критика «Маніфесту комуністичної партії» Маркса й Енгельса, викладена у статті «До історії соціалістичного руху» й опубліковану Іваном Франком після ознайомлення з цим документом. В ній великий українець не обмежується прискіпливим аналізом засад ідеологічної доктрини, а й проводить порівняльний аналіз того, що написав німецькомовний дует на замовлення ІІ Конгресу союзу комуністів, з тим, що вийшло з-під пера ще раніше «Маніфесту…», а саме з працею «Принципи соціалізму, маніфест демократії дев’ятнадцятого сторіччя» французького філософа й економіста Віктора Консідерана, звинувативши Маркса й Енгельса у звичайному плагіаті.

Соціал-демократія як вища форма соціалізму, неодноразово критикувалась Іваном Франком, бо, на його думку, ця ідейно-політична течія була шкідливішою у порівнянні, скажімо, з внутрішньою політикою російського самодержавства, адже останні, як він вважав, людям «в’яжуть руки», а перші ‑ «крадуть душі». Водночас соціалістичні ідеали в цілому сприймалися ним позитивно, бо створювали певні передумови для побудови справедливого суспільного ладу, де власність на засоби виробництва буде громадською, продукти праці належатимуть тим, хто їх вироблятиме, класові нерівності і привілеї відімруть, стосунки між націями розвиватимуться гармонійно. Власне Іван Франко разом зі своїм ідейним однодумцем Михайлом Павликом, з яким створили Русько-українську радикальну партію, ще студентом Львівського університету пропагував соціалістичні ідеї, намагаючись витворити галичанський соціалізм місцевого зразка. Ярослав Грицак дуже детально прослідкував, спираючись на численні архівні джерела, участь Франка і Павлика у міжнародному соціалістичному революційному русі, що поширився у східно- і західноєвропейських країнах у позаминулому столітті, матеріали слідства і судові справи, які лишилися після чотирьох арештів за підозрою в організації таємного соціалістичного гуртка, сепаратистські настрої щодо Австро-Угорської імперії, спробу видати працю Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки»...

У цьому нагромадженні фактів, дбайливо викладених у хронологічній послідовності автором книги, окреме місце займають ті, що стосуються розбіжностей між українськими соціалістами-патріотами в особі Івана Франка та його друзів з російськими революціонерами, зокрема теоретиком і послідовником марксизму Георгієм Плехановим, у теоретичних засадах соціалізму, де йшлося про соціальні і національні інтереси. Щоб розібратися в усіх тонкощах політичних дискусій, що спалахували між одним й іншими, Ярослав Грицак вдається до глибокого аналізу економічних теорій марксизму, що на той час ігнорував національну специфіку кожної окремо взятої європейської країни. Своєрідність Галичини у складі Австро-Угорщини й материкової України у межах Російської імперії полягала у тому, що вони підпорядковувались іншим державним утворенням, залежали від багатьох факторів – політичних, економічних, культурних, і ось ця підлеглість, у дещо пом’якшеній формі, і далі нав’язувалась українцям по обидва береги Збруча, насамперед росіянами і поляками, з чим Іван Франко ніяк не міг змиритися. Саме тоді, як на це вказує Ярослав Грицак, народився знаменитий Франковий вірш «Не пора» (так само «Каменярі», «Вічний революціонер»), актуальність якого зберігається і понині, хоч минуло вже понад сто років від його написання:

 

Не пора, не пора, не пора,

Москалеві й ляхові служити!

Довершилась України кривда стара, ‑

Нам пора для України жити.

 

Не пора, не пора, не пора

За невігласів лить свою кров,

І любити царя, що наш люд обдира, ‑

Для України наша любов…

 

Серед низки іноземних мов, якими досконало володів Іван Франко, можна згадати й про ідиш, що давало йому можливість невимушено спілкуватися у побуті з галичанськими євреями, читати в оригіналі релігійні твори іудеїв, перекладати книжки різної тематики. Темі «Франко і єврейство» Галичини Ярослав Грицак не випадково присвятив цілий розділ своєї праці, де спробував з’ясувати на чиєму боці правда – у тих, хто сприймав Івана Франка неприхованим антисемітом, чи тих, хто, трактував його затятим юдофілом. Ось цей позитивний і негативний дуалізм, присутній у трактуванні соціальної ролі єврейства на терені Галичини у другій половині ХІХ століття в публіцистичних статтях, політичних дебатах, врешті-решт, поетичних і прозових творах, пояснюється автором дуже аргументовано й переконливо. На його думку, прозірливий Франко розглядав соціальні процеси, міжетнічні стосунки і зародження капіталістичних відносин у селах та містечках, розташованих на сході Австро-Угорської монархії, лише через призму майнової нерівності між різними суспільними класами й прошарками. Постійний визиск найманих працівників на бориславо-дрогобицьких нафтових промислах, власниками яких були переважно євреї-капіталісти, змушували Франка реагувати, виступати у пресі з критикою їхньої зажерливості, ненаситності, внутрішньо бажаючи зламати згубну систему експлуатації робітників-селян за допомогою страйків, демонстрацій чи силового протистояння. Певна річ, для таких Франко мав вигляд войовничого антисеміта, бо своїми публікаціями викликав непокору люмпен-пролетаріату, підбурюючи його відстоювати свої соціальні права, що зовсім не узгоджувалось з нагромадженням величезних капіталів у руках євреїв-власників нафтових родовищ. Водночас Франко захищав упосліджених євреїв так само, як і українців-галичан, поляків, яких економічна скрута відривала від землі і змушувала за копійки і на шкоду власному здоров’ю добувати з надр нафтову ропу.

Ярослав Грицак у цьому ж розділі вказує ще на один аспект єврейської тематики, присутньої у франкових публіцистичних і прозових творах. Той різко виступав проти єврейських погромів, що почастішали у ті роки на території Російської імперії і дуже легко могли перекинутися до Галичини, де створювались сприятливі умови для їх виникнення. «Франко пропонував розгорнути програму дій, яка мала би надалі відвернути загрозу антиєврейських погромів, ‑ резюмує автор. – Суть цієї програми зводилася до легальної боротьби з єврейським капіталом. Для цього християни мають організовуватися у торговельні та господарські товариства, засновувати по містах та селах власні магазини, що конкурували би з єврейськими». Цим намірам не судилось здійснитися, бо, за висновком Ярослава Грицака, у руках євреїв-багатіїв зосереджувалось 60% промислу та 90% торгівлі у Галичині. Цьому нічим не можна було зарадити, оскільки галичани-українці, так само як і поляки-мазури, в силу різних причин виявились не здатними щось вагоме протиставити капіталістичній потузі місцевих євреїв-підприємців.

Дуже цікаві спостереження Ярослава Грицака, що стосуються антиклерикалізму Франка, виявленого у критиці духовенства Галичини через його угодовство із світською владою та небажання підтримувати неімущі верстви населення в намаганні подолати соціальну нерівність. Важливим для читача буде дізнатися про сприйняття Франком творів Гомера, Плутарха, а також Моріца Арндта, Адама Міцкевича, Олександра Пушкіна, викриття шкідливості одного з типів штучно витвореної книжної мови у Галичині, на Буковині та Закарпатті ініційованого письменником і греко-католицьким священиком Миколою Устияновичем, а також про вплив теорії позитивізму, проголошеної французьким філософом і соціологом Огюстом Контом, на формування франкового світогляду…

Ярослав Грицак у передмові до книги «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886)» зазначив, що написане ним ‑ лише половина життя геніального українця. Там же він натякнув: продовження наступної половини обов’язково буде.

 

Тарас ГОЛОВКО

 

Ілюстрація до матеріалу:

палітурка книги «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886)» Ярослава Грицака.