1991 року, коли впали цензурні та конформістські тини і паркани, Іван Білик став Шевченківським лауреатом за роман “Золотий Ра”. Власне, то була зручна нагода відзначити видатного письменника, бо у памяті притомних читачів і всієї патріотичної спільноти шанувальників українського слова закарбувався інший твір — “скандальний” роман “Меч Арея”, уперше виданий майже два десятиліття тому. Памятали особливо, бо сталося це за бурхливих обставин, ще й року 1972-го, того самого, коли відбувся “генеральний погром” української інтелігенції.

Іван Білик наважився поглибити рідну історію аж до III—IV ст., попри офіційну дату заснування Києва 482 року, освячену і узгоджену всіма “вищими інстанціями”. Посипалися доноси і “закриті рецензії”. Зокрема, Петро Толочко написав погромну рецензію для видавництва “Молодь”. Але допоміг незаангажований історик Михайло Брайчевський. Він спрямував автора до директора Інституту археології Віктора Шевченка, який відгукнувся про твір цілком позитивно, і “Меч Арея” дивом побачив світ. Простіше кажучи, ідеологічна машина дала відчутний “збій”, тобто — партійні наглядачі цей твір проґавили.

Іван Білик супроводив свій роман розлогою післямовою, називаючи її дослідженням, що й справді дорівнювала за змістом докторській дисертації. Вражає безмежна ерудиція автора, який, до того ж, володіючи багатьма мовами, часто цитував оригінали історичних праць. Наводив свідчення і розвідки істориків, дипломатів, можновладців, письменників античних часів — Іоси­фа Флавія, Пріска Панійського, Йордана, Костянтина Багрянородного і ще дуже багатьох, а з українських – навіть Михайла Грушевського, який фігурував як “буржуазний націоналіст” у тогочасній Українській енциклопедії (УРЕ). Вважаю, що Білик радився з “неофіційним” істориком Михайлом Брайчевським, бо серед джерел назвав “Нову”, або “Молодшу” Едду зі скандинавського епосу, а саме Брайчевський знайшов там згадку про Данапарштадт (місто на Дніпрі) та царівну Сванільду (тобто Либідь), про що незабутній Михайло Юліанович пізніше розповів автору цих рядків і навіть на моє прохання знявся у документальному фільмі “Зоряний час Либеді”... “Наш святий першообов’язок, — завершив післямову автор, — вишукувати в полові нещирості й тенденційних перекручувань зерна правди — як би це не важко й на перший погляд безнадійно не здавалось”.

Отже, післямова мала не узгодити зміст роману з панівною версією історії України, а навпаки — обґрунтувати незгоду з нею. А таке не пробачалося ні партійними, ані іншими “компетентними” службами та установами.

Преса накинулася люто, і навіть московська “Правда” зазначила “ідейну шкідливість” роману. Зрозуміло, йшлося не про історичну достовірність; просто Білик порушив ідеологічне “табу” на будь-які згадки про Київську державу раніше офіційно затвердженої дати, “підігнаної” під заздалегідь визначений 1500-літній “ювілей”. Книжку (а це аж 65 тисяч примірників) було наказано знищити, хоча більша частина накладу вже розійшлася! Твір забирали з книгарень, бібліотек, вилучали з комори видавництва. Потім доправляли на переробку як макулатуру. А для звіту перед “компетентними органами” видирали титульні сторінки, складаючи їх у зошити, кожен по 100 аркушів... Тоді ж один з таких зошитів Леонід Череватенко (теж незабутній) “позичив” у видавництві “Радянський письменник”, а через 40 років (тобто, у 2012-му) передав мені як другові і однокурснику Івана. Мабуть, місце цього зошита — у Музеї літератури. Та варто у черговий раз оприлюднити такий раритет, що красномовно свідчить про вікопомні, хоч і дуже непрості часи. Це — ретельно підшиті сторінки, пронумеровані від 501 до 600. Скільки примірників книжки встигли знищити загалом? Відповідь дасть хіба що окреме дослідження. Та добре відомо, що продавці ховали “позацензурні” книжки, розуміючи, що тепер вони особливо жваво “підуть”. А згодом кожне перевидання “Меча Арея” читачі ковтали з ентузіазмом як літературу, свого часу заборонену. За це — особлива подяка цензорам та іншим недругам твор­чості.

Був навіть намір, до сміху незграбний, виключити зі Спілки письменників. Та оскільки приймали його туди як перекладача (відкрив для українських читачів багато романів тогочасної болгарської літератури), а претензії були як до автора, то й виключати не було звідки. Натомість опинився безробітним, але допоміг Дмитро Павличко, який запросив Білика до журналу “Все­світ” на єдину вільну посаду... друкарки. Та його самого друкувати забороняли, і був змушений свої переклади з болгарської підписувати прізвищами друзів, а ті повертали йому гонорари. Так рятував себе і близьких від голоду.

2008 року побачив світ десятий роман Івана Білика — “Яр”. Та виявилося, що то був не останній роман, а... найперший! Написаний задовго до “Меча Арея”, а задуманий ще у студентські роки. І перша спроба його оприлюднення була наприкінці 60-х. Цей твір був “першим у задумі, з ним пов’язана хитромудра епопея”, — згадував Білик. Знав, що йому закинуть націоналізм, і це підтвердила замовна рецензія Наума Тихого. Та директор видавництва “Дніпро” Олександр Бандура захистив автора, ще й дав йому мудру пораду: “Замкни у далеку шухляду, загуби ключа та відкрий років через 20”. Так він і зробив.

Рукопис “Яру” витягнув з шухляди у 1990-му. Видавництво набрало аж 250 тисяч замовлень. Вже зростали впливи електронних ЗМІ, але жили ми, хвалити Бога, ще за доби книжкової культури! Та завадив економічний “обвал”. Спочатку роман вдалося видати для “Бібліотеки Шевченківського комітету”. І лише у 2011-му — друге видання в “Українському письменнику”, вже — для книгарень. Як відзначив автор передмови Микола Шудря, це — новаторський твір. Герої роману з 30-40 років — не припасовані до системи гвинтики, що без вагань віддають за неї життя. Це нормальні, мислячі, інтелігентні люди з їхніми сумнівами і складним духовним світом.

Згадаємо, що за імперською ідеологемою історія твориться у безперервних війнах, що нагадують двобої міфічних богатирів, де нема місця для духовної драми особистості. Натомість герої “Яру” потрапляють між нищівні жорна двох імперій, що стає їхньою трагедією... Герой дивом пережив заслання на Колиму, звідки утік, а вдома опинився між двох вогнів — німецьких і більшовицьких. Його кривди, поневіряння по світах — це й доля всього народу, який у плині століть прагнули зробити покірним суб’єктом політичної гри. Як і герой роману, сам Іван Білик, за влучним висловом літературознавця Анатолія Шпиталя, довгі роки “писав книжку, яку змушують писати ті, кого вже давно немає серед живих”.

Ось вони. Дід Яків, двічі засланий на Соловки як “політичний”, бо у молоді роки був “народником”, учасником таємної організації “Чорний переділ”. У Харкові, можливо, зустрічався з її чільником, поетом Павлом Грабовським. Заарештований утретє в 30-ті роки, додому вже не повернувся.

Бабуся, Оксана Котляревська, з роду іконописців, а ще й далека родичка автора “Енеїди”. Дізнавшись про це, її портрет малював 1952 року відомий графік Василь Тищенко. Саме вона виховувала малого Івасика, врятувала його від голоду в 1933-му році.

Батько, Іван Вакуленко, закінчив учительську семінарію, працював у школі, а потім став священником Української автокефальної церкви, настоятелем Троїцького храму в Градизьку. У 1929-му, ще до народження сина, його заарештували у справі “Спілки Визволення України”. Це Сергія Єфремова та інших натхненників автокефалії судили на відкритому процесі в Харкові, а простих священників убивали на місцях. Зберігся його власноручний напис на фото: “Споминайте, споминайте, споминайте. Кременчук, 5-й ДОПР”.

Тоді мама, Ніна Яківна, й дала синові своє прізвище — Білик. Була вона модною кравчинею. Та коли схопили чоловіка, довелося ховатися від арешту на Півдні, працюючи у городніх комунах болгар і греків.

Чимало з маминих розповідей він переніс до цього твору, в основі якого — власні враження. Адже у 1943-му, коли німці залишили його рідний Градизьк, що став прототипом селища Яр, Іванові Білику вже минав 14-й рік. Ну, а про Колиму й табірні муки згодом йому розповіли патріоти, яким пощастило дожити до хрущовської “відлиги”. Так ось чому “першим у задумі”, за висловом автора, був “Яр”!

Того року, як писала у спогадах Іванова родичка, О.П. Кравець (“Лицар ордену Святослава Хороброго”. К.: Логос, 2014), у маминому житті сталося диво: посватався і побрався з нею Василь Бутенко, розвідник військової частини, яка звільняла Градизьк. І в армійському обозі з 14-ічним Івасиком вони вирушили на Захід з мрією дістатися Болгарії, до далеких родичів нового маминого чоловіка. І тут — знову горе. У липні 1944-го Василя Бутенка заарештували і заслали нібито за зв’язок з повстанцями на Західній Україні. Мама “стала вдовою утретє — при живому чоловікові, який повернувся смертельно хворий лише після смерті Сталіна...” Попри все, у жовтні 1944-го вони таки дісталися Болгарії, де їм судилося провести 10 років. Там 19-річний Іван Білик екстерном закінчив класичну гімназію, школу перекладачів, викладав німецьку та інші мови; згодом працював у Софії в радянському торгпредстві, де перекладав з англійської, німецької, словацької, болгарської та інших, бо загалом знав 8 мов! Доречний афоризм: скільки знаєш мов, стільки разів ти — людина.

І так — до самого повернення на батьківщину, після сталінсько-беріївських часів, у 1954 році. Але, щоби вступити до університету в Києві, йому довелося отримати радянський атестат про середню освіту, що він і зробив, склавши іспити (знову екстерном) у школі робітничої молоді... в Ризі, попрацювавши техніком на заводі. “Простому” робітникові легше було вступати до “вишу”. Але, як згадувала та ж О.П. Кравець, одного разу на екзамені Іван спересердя “вийшов з ролі сільського вчителя”: “Якою вам відповідати — англійською, німецькою, болгарською, словацькою?” Питань до нього більше не було. Вони виникли пізніше, як вже знаємо, з іншого приводу.

Якщо б горе і поневіряння, що дісталися йому в житті, поділити на кількох, то й вони б не витримали. Напевно, Івана Білика рятувала позитивна вдача. Я ніколи не бачив його пригніченим. Біликову незрівняну посмішку, почуття гумору та бажання дискутувати на історичні теми згадують усі, хто хоч трохи його знав... Межі пощастило засвідчити одну з таких дискусій, бо Іван Іванович приятелював з авторкою видатних історико-публіцистичних праць Оленою Апанович. Мали дуже схожий талан. Обоє жили і працювали всупереч немилостивій долі; репресовані того самого “погромного” 1972 року, глибоко вивчали невизнані владою, правдиві аспекти української історії. Кепкували зі зрадницьких, брехливих “концепцій” Петра Толочка. Білик жваво цікавився її дослідженнями з історії козацтва, що збіглися в часі з національним відродженням за перших років Незалежності — “Розповіді про запорозьких козаків”, “Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі” та “Українсько-російський договір 1654 р. Міфи та реальність”. Ці книги побачили світ одна за одною, і саме тоді ми з ним відвідали Олену Михайлівну. Виникла цікава дискусія двох Шевченківських лауреатів, кожен з яких, віддаючи належне опонентові, тактовно обстоював своє бачення національної ідеї. Пригадую, як ми з Апанович наголошували на необхідності створення української автокефальної церкви; Білик у чомусь погоджувався, але віддавав перевагу усвідомленню нашого античного минулого... Вікопомні часи і особистості!

Але уперше ми зустрілися на факультеті журналістики КДУ у 1957-му, коли деканом там був незабутній Матвій Шестопал, згодом звідусіль виключений та репресований. Факультет вважався “партійним”, тому заохочувалася особлива ідейна активність студентів, що проявлялася на різних зборах, де сублімувалася молода енергія дітей обласного і районного начальства. А вони складали більшість; решта — кілька киян та іноземців трималися окремо. З-поміж усіх вирізнявся Іван Іванович (до нього зверталися, як до старшого, ще й з поваги) якоюсь особливою, цілеспрямованою стриманістю. Заглиблений у свої роздуми, не марнував часу і на зборах, бо писав. А якщо й брав слово, то захищав переслідуваного дисидента так переконливо й виважено, що міг зупинити найагресивніших “активістів”. Його відсторонений спокій пізніше став зрозумілий: як виявилося, саме тоді він почав писати свій перший роман.

Назва роману метафорична: яри пожирають землю, якої щодня залишається все менше. Це образ усієї України: кожен, хто зраджує, посилює ерозію нашої свідомості, культури, ідентичності, а отже — державності. Метафора здається складною, насправді ж усе дуже просто. Не стрибай до яру забуття, але посади дерево, яке своїм корінням захистить українську землю і тебе на ній... Важливою складовою задуму Івана Білика є питання віри й довіри: “Людина влаштована так, що всім разом, усьому світові не вірити не можна. Така в нас природа, що усталилася віками й тисячоліттями; первісний поділ буття на світле і темне передбачає, крім іншого, й добрі сили...” Герой роману вірив спочатку одним, потім іншим, нарешті — третім. Як наслідок — зневірився, що й стало його трагедією... Це змальовано ще у Книзі Буття: Адам і Єва вірили Богові, потім повірили дияволу, за що понесли покарання, у яке теж повірили. Напевно, людина має вірити тільки Богові, вищому розумові, і ця віра допоможе виявити власну свободу волі, спрямувати її на добро. “Якщо в тебе гени не зіпсуті, то ти — гуманіст”, — додає Білик.

У романі відображена чергова поразка визвольних змагань. Та наш славетний філософ Сергій Кримський вважав, що воєнні й політичні поразки протягом століть тільки доводять незнищенність України. Іншому народові вистачило б і половини таких випробувань — він би зник. За концепцією Арнольда Тойнбі, народ, який витримав сильні виклики, має майбутнє.

Щирість і правдивість, як ознаки справжньої, непідробної особистості, притаманні йому повною мірою. Для Івана Білика було неприйнятним подвійне життя, а цим грішили багато відомих і навіть видатних, за малими винятками, як Ліна Костенко. Тому і не їздив за кордон, попри чудове знання мов, у той час як інші, поступаючись “владі сущій”, дозволяли собі вірнопіддані твори, “полемізували” про переваги соціалізму з діаспорою, переважно американською, бо європейські українці краще знали ціну “розвинутому соціалізму”.

Цілісність особистості Івана Білика виявляється у кожному аспекті його життя. Зустрівши у 1960 році Світлану Мозулевську, московську дівчину з українським корінням, невдовзі одружився і не лише повернув її на батьківщину, а й прилучив до українства. “В житті людини, — писав їй ще на початку знайомства, — є лише три найбільші події. З них найважливішим є одруження, бо народжуємося і помираємо не з власної волі!” І справді, то була любов на все життя. Коли Світлана тяжко захворіла, він віддано доглядав її багато років, до останнього дня і пережив цей найтяжчий для себе день лише на кілька місяців. Та гумор, хоч і гіркий, не зраджував його навіть у ті часи. Про себе казав: “Я вже не літня, а — зимова людина”.

Його примітною рисою було — піддавати сумніву все, що “лежить на поверхні”. Зокрема, як було відзначено — офіційну версію історії України, не кажучи вже про компартійну ідеологію. Слушно називав її поневолюючою, як і тогочасне московське православ’я, вважаючи його перетвореною “лінією партії”. Чи був далеким від християнства взагалі? У що і у кого вірив Іван Білик? Адже можна бути віруючим, хоч і не уцерковленим... Про це нам кажуть його твори, переважно присвячені подіям античності. Іван глибоко занурювався своїми роздумами у ті давні віки (звідси, напевно, і його відстороненість від сьогодення, ніби відсутність “тут і тепер” та побутова непрактичність, що межувала з дитячою наївністю). Якщо знав або хоча б вірив, що Бог насправді один як у християн, так і в мусульман, іудеїв, буддистів, конфуціанців — це можна зрозуміти. Тоді будь-які суперечки марні, адже як релігійні, так і навіть атеїстичні погляди слід поважати. Принаймні з наших розмов на ці теми я зрозумів, що він визнавав створення Світу трансцендентною силою, отже — був креаціаністом, аж ніяк не матеріалістом.

Ніколи не займав керівних посад, не просувався на “службі” і не впливав на чиюсь кар’єру. Тому з ним завжди були тільки вірні, безкорисливі друзі. Просто любили і поважали Івана, дістаючи навзаєм лише одну дорогоцінність — мудрість, яку кожен засвоював, залежно від  власних чеснот... У згаданій книжці “Лицар...” ці почуття відобразили у своїх спогадах чимало письменників, які ставилися до нього з особливою теплотою, зокрема Григорій Кияшко, а ще й однокурсники — Лариса Копань і автор цих рядків. З іншою однокурсницею, Тамарою Бойко, нам пощастило провести останню розмову з Іваном Біликом для телеканалу “Культура” у програмі “Діалог”; згодом, у 1915 році пом’янули, як видатну особистість, у передачі з циклу “Прямостояння” за участю ще й незабутнього Дмитра Павличка, а також Юрія Буряка, Анатолія Шпиталя.

Існує думка, що мистецтво, зокрема література, ніби збільшувальне скло або дзеркало, відображує навколишню дійсність, тобто життя. Натомість прихильники так званого “чистого” мистецтва вважають, ніби воно нічого не відображує, але створює навіяну іззовні якусь паралельну реальність. Нарешті, треті переконують, що в мистецтві постає тільки те, що виникає в уяві художника... Жоден із цих підходів до Івана Білика не застосуєш. На моє переконання, у його романах історичні події реконструйовано так, ніби вони відбуваються сьогодні. Таким чином, він долав синдроми “тунельного” мислення, коли людина бачила тільки вхід і вихід — від міфічних праслов’ян Кия, Щека і Хорива до “світлого майбутнього” — початок і кінець Історії, заздалегідь узгодженої з ідеологічними інстанціями.

Іван Білик не творив суто автобіографічних речей, бо його ерудиція й фантазія були невичерпними. Лише наприкінці життя почав був писати про себе “Житіє грішного Івана”. Але сил забракло: життєву снагу й енергію віддав попереднім 10-ти романам...

Чи був щасливий? Конфуцій казав: “Щастя — це коли тебе розуміють”. Його розуміли друзі, а головне — багато тисяч читачів. Занурений у власні роздуми, найбільше любив бути сам на сам з аркушем паперу і друкарською машинкою. Не узгоджував своїх думок з публічністю, не догоджав нікому.

Завжди прагнемо душевної рівноваги у світосприйманні. Офіційні ж освіта і наука нав’язували один-єдиний пункт бачення світу, в центрі якого стояла царська або радянська імперія. Щоб змінити цей стереотип і досягнути врешті-решт бажаної рівноваги, людині необхідне зусилля задля пізнання. Романи Івана Білика допомагають нам зробити це зусилля. Важливо, що “Меч Арея”, “Золотий Ра”, всі твори Білика побудовані на позитивному ставленні до інших народів, сприяють їх пізнанню з метою кращого розуміння власного народу й України-Русі як держави.

Андрій Топачевський,

лауреат преміі ім. Вячеслава Чорновола,

Заслужений діяч мистецтв України

Обкладинка книжки «Меч Арея» Івана Білика.