У 1971 році, відбувши строкову службу у Радянській армії, я не повернувся до газетярства, звідки був покликаний “до лав” одразу після “Празької весни”, а був запрошений на Українську студію хронікально-документальних фільмів, “Укркінохроніку”. Ще б пак! Політичну перевірку в армії пройшов, мову знає... Охоче погодився, бо вже мав на студії давніх приятелів, зокрема — незабутнього Анатолія Крахмального, товариша “самого” Віктора Некрасова не зі сталінградських окопів, але — київських компаній, а також інших режисерів та редакторів... Та не всі сподівання кіноначальства виправдав, про що — далі.
Наступного 1972 року настав “генеральний погром” української інтеліґенції, спрямований проти Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Миколи Лукаша, Івана Білика і сотень інших патріотів України. Та разом з тим, це був рік передювілейний, а саме — 250-річчя від Дня народження Григорія Савича Сковороди. Тому про цю видатну особистість на “Укркінохроніці” знімався фільм, також не обділений пильною увагою таємних рецензентів, “кінознавців у цивільному” та звичайних шептунів і донощиків. Редактором фільму було призначено автора цих рядків.
Над фільмом про Г.С. Сковороду працювали особистості, різні за своєю вдачею, тобто природою і темпераментом. Мабуть, завдяки цьому творча група й виявилася вельми креативною. Неповторні якості кожного сприяли досягненню загальної мети. Сценарист Володя Костенко відзначався дещо замкненим характером, та якщо вже висловлювався, з ним важко було не погодитися. Сашко Коваль, оператор, вирізнявся іронічністю, любив розповідати власні анекдоти, вигадував прізвиська студійним колегам. Скажімо, кіногрупу режисера Леоніда Букіна називав “букіністами”, отже— “книголюбами”. Для очільника студії Віктора Шкуріна у нього було псевдо “Кожин”, а звідси — “директор-дерматолог” та інше подібне. Співавтор сценарію Микола Шудря підхоплював ці абсурдальні дотепи, озвучуючи фонограму передом назад, і то нагадувало якусь нечувану первісну мову... Такі зухвалі жарти виникали, певно, у передчутті небезпеки, що вже тоді нависала над фільмом. Тим більше, що функціонери кіно по-своєму реагували на пересмішників, не граючи словами: позаочі звучало — “бешкетники”, “пронози”, навіть “змовники”.
Ролан Сергієнко, як режисер, прагнув згуртувати нашу різнобарвну компанію, та головним об’єднавчим фактором було усвідомлення рідкісної нагоди створити фільм, гідний пам’яті Григорія Сковороди.
А душею нашого гурту був саме Микола Шудря. Студію “Укркінохроніка” відвідував мало не щодня. Серед тамтешніх завсідників і місцевого творчого персоналу він вирізнявся повним небажанням справляти загальноприйнятне враження, що промовисто підтверджували, зокрема, його зовнішність і поведінка, притаманні справжньому інтелектуалу тих часів. Немодний лантухоподібний одяг, прості окуляри та величезний, завжди напханий паперами портфеляка на замку з перетяжкою і вся його дещо вайлувата, але упевнена професорська постава викликали цікавість і бажання погомоніти про різне, переважно — літературу, мистецтво, українську історію. Микола охоче підтримував розмову, відгукуючись на теми, що вважалися тоді якщо не забороненими, то принаймні небажаними. Нагадаю: “на носі” був 1972-й рік. Невдовзі заарештували режисера цієї студії Гелія Снегірьова — через дружбу з Віктором Некрасовим, якого не чіпали: як не як, лауреат Державної премії СРСР.
Здавалося б, можна було спокійно зробити звичайне, “прохідне” кіно за біографією великого філософа, згідно з оцінками його життя і творчості, наявними в офіційних дослідженнях і підручниках. Та автори фільму розуміли, що мають неповторну можливість показати Григорія Сковороду в контексті Українського Відродження як предтечу Івана Котляревського і Тараса Шевченка. Тексти Сковороди, які читав у цьому фільмі Іван Миколайчук, озвучувалися сучасною українською мовою. Таким чином був збережений дух, а не тільки “буква” творів Григорія Савича. Не забуваймо, що цей письменник, філософ і просвітник був сучасником останньої Січі Запорозької і її кошового Петра Калнишевського! У фільмі, документальному за жанром, це показано справді художніми засобами. Був зафільмований навіть гранітний нагробок славного кошового отамана, що прожив 113 років і помер у засланні на Соловках... Замість офіційного образу просвітника-матеріаліста перед глядачами поставав духовний велетень саме українського народу, що жив і творив за конкретних історичних обставин. Об’єднуючим лейтмотивом або, як тоді казали, прийомом, стали кадри, що зафіксували від початку до завершення усі фази виготовлення пам’ятника Г.С. Сковороді видатним скульптором і режисером Іваном Петровичем Кавалерідзе. Усе це багатьом здавалося якщо не викличним, то принаймні незвичним.
Тоді на редактора покладалися не лише мовознавчі, коригувальні функції. Якоюсь мірою ця особа відповідала і за “ідейний зміст” редагованого твору. Мабуть, мудрий директор кіностудії Віктор Шкурін не випадково призначив мене редактором цього фільму, здогадуючись, що я не заважатиму творчій групі й усе обійдеться, принаймні, без надмірної уваги вищого керівництва. Так воно і сталося. Не виправдавши сподівань парткому і Центрального Комітету, автори фільму створили щось більше від ювілейного “кінозвіту”. А оскільки відповідальні за ідеологію посадовці знали про Сковороду лише зі шкільної програми, то й не здогадувалися, що фільм від самого початку вийшов за офіційні рамки і переробити його вже неможливо... Хоча на деякі поступки довелося піти. Дикторський текст був доповнений згадкою про якийсь лист Леніна до Бонч-Бруєвича, де “вождь світового пролетаріату” вимагав пояснити народу, хто такий Сковорода та його “значення”. Більшість вказівок пощастило спростувати в ході хоч і тривалої, але однобічної (з уже згаданої причини) полеміки. Натхненником цього дуже непростого процесу був, безперечно, незабутній Микола Шудря. На кожне заперечення з боку партійних товаришів він знаходив переконливі, просто убивчі аргументи, виявляючи енциклопедичну обізнаність у питаннях, що торкалися не тільки особи Григорія Сковороди. Оскільки контраргументів з іншого боку просто не було, праця над фільмом тривала до завершення.
На щастя, на студії все ж таки не знайшлося осіб, хворих на ускладнені форми самозакоханої пильності — які б, крім загальних рекомендацій, на підставі власного куцого досвіду конвертували партійну практику у дріб’язкові зауваження. Що ж до “вищих” інстанцій, то від них відчепилися згадкою про Леніна і “Великоросію”. У суперечці ж навколо терміну “національний” допомогла теза з Української Радянської енциклопедії (УРЕ, від 1963 р.), де Сковорода був названий “національною гордістю українського народу”. При цьому поза загальною увагою якось лишилися тексти Г. Сковороди у вільному перекладі.
Допомогли ще й економічні обставини. У випадку “закриття” фільму студія зазнала б значних збитків, бо витрачені кошти просто нікуди було “списати”... Далі цей фільм під титлом “Відкрий себе” (перша назва — “Філософ”) пережив драматичні події. Спочатку адміністрація студії, за вказівкою “згори” і за мовчазної згоди ювілейної Комісії, змушена була покласти цей кінотвір “на полицю”, що на кіножаргоні означало: фільм існує, але до особливого дозволу його не побачить глядач. І таки він пролежав “там” близько 20 років. Та “Відкрий себе”, без ніяких дозволів, знайшов свого глядача напередодні Української Незалежності, ще й одержав найвищу мистецьку нагороду — Шевченківську премію. То було гідне пошанування творчої праці кіногрупи; Володя Костенко не дожив до цього тріумфу. Минуло ще 30 років, і Микола Шудря, Олександр Коваль, Ролан Сергієнко — теж незабутні. Як і їхній твір...
Андрій Топачевський,
лауреат преміі ім. В’ячеслава Чорновола,
Заслужений діяч мистецтв України
Стаття написана спеціально для knpu.gov.ua