«Українська літературна газета», що має епіграф «Шанувати традицію і ламати стереотипи», нинішнього року виходитиме у світ на 32 шпальтах один раз на місяць. Війна внесла свої корективи і колектив редакції адаптував газету до вимушених обставин, зробивши її об’ємнішою і змістовнішою.

На першій сторінці «УЛГ» вміщено окремий розділ «Імпресії та медитації» з нової публіцистичної книги «Інстинкт істини» відомого в Україні поета, прозаїка, публіциста, літературного критика і перекладача, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимира Базилевського. Автор публікації аналізує рішення нинішнього правителя Кремля розв’язати повномасштабну війну проти України в лютому минулого року при мовчазній підтримці населення країни. Цей своєрідний феномен захланності мільйонів людей, які не спроможні зупинити маніакальні прояви путіна, докорінно змінює ставлення до всього російського у зовнішньому світі, росії в цілому, в першу чергу до її історії, літератури, кіномистецтва й інших культурних надбань. «За сніданком почув по радіо наслідки соціологічного опитування росіян, ‑ ділиться своїми спостереженнями автор. ‑ Їхні відповіді на запитання, як вони ставляться до українців. Вражаюча патологічна одностайність. Найпромовистіше висловився старий чоловік, якого істерично підтримала його похила половина: «Хохлов надо убивать, резать и душить». Усеросійський сказ. Метастази взаємопов’язаності низів і верхів. Росія безнадійно хвора…». Володимир Базилевич своє гостре перо спрямовує не лише у бік агресивного північного сусіда, лунає критика і на адресу колишніх очільників української держави, котрі своїми вчинками у проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики, за всіма ознаками, нагадували компрадорську буржуазію, а не національно-свідомих високопосадовців. Все ж, під кінець публікації, Володимир Базилевський закликає читача не поспішати викидати на звалище історії кращі зразки тієї ж російської літератури, піддавшись емоціям, що виникли від заподіяного тотального горя. «Трагедія війни, ненависть до окупанта не повинні засліплювати наші очі і затьмарювати розум. Не вилучали ж з культурного обігу і не палили наші батьки й діди Канта, Гете, Шіллера у Другу світову, розв’язану Гітлером», ‑ робить висновок автор. Час, як невблаганний і суворий суддя, винесе свій остаточний вердикт: чи заслуговують на прощення ті, хто повинні у кривавих злочинах, і чи варто беззастережно сприймати те, що створене їхніми одноплемінниками у духовній сфері.

Тема, присвячена сучасній росії і її історії, має продовження і в іншій статті «Росія – глухий кут цивілізації», опублікованій на сторінках січневого номера «Української літературної газети». Її автор Олег К. Романчук, нинішній шеф-редактор журналу «Універсум», до речі, цьогорічний номінант і претендент на Шевченківську премію, намагається розібратися у впливі Заходу на розвиток Російської імперії, посилаючись на праці російських істориків Сергія Соловйова, Василя Ключевського, мовознавця Владіміра Даля, з одного боку, а з іншого – на дослідження українського археолога, доктора філософії, професора Ярослава Пастернака. Автор підводить до думки читача, що населення нинішньої росії продовжує підтримувати війну і після поразок, завданих окупантам підрозділами ЗСУ під Києвом, Харковом, Херсоном, Запоріжжям. Основним чинником, що змушує і далі це робити, є невідворотна відплата за скоєні злочини проти цивільного населення на тимчасово окупованих територіях. «Вони усвідомлюють, що, визнавши свою поразку, тим самим поховають надію на відродження імперії, абощо, ‑ резюмує автор.‑ Вони розуміють, що Україна – це той зовнішній ворог, не здолавши якого, – сконають. Бо успішна, демократична Україна – це смерть не тільки путінському режимові, але й постсовєтській Росії». Війна, як переконує Олег К. Романчук, попри величезні людські втрати і матеріальні збитки, робить українців все сильнішими і сильнішими, для яких слова «країна», «батьківщина» і «держава» є святими, заради чого, власне, варто віддати життя.

Заслуговують на увагу уривки спогадів видатного українського письменника Юрія Смолича, які підготував до друку в «Українській літературній газеті» Олександр Кучерук. Публікація має назву «Чорно-кривавий слід Міхаіла Булгакова. До подій листопада 1918 року в Києві». В короткій передмові наводиться сенсаційний факт, що нібито Міхаіл Булгаков брав участь у розстрілі української антигетьманівської демонстрації у Києві у 1918 році. Якщо все написане Смоличем правда, що має документальне підтвердження, це докорінно змінює ставлення до класика російської літератури минулого століття, крім того, будь-яка подальша популяризація його творчості у повоєнній Україні має відбуватися з низкою застережень і зауважень. Крок до сакралізації Міхаіла Булгакова, виплеканої ще за радянських часів, зробив той же Юрій Смолич у книжці «Я вибираю літературу: Книга про себе» 1970 року видання, в якій є дуже показовий фрагмент, оприлюднений «УЛГ». В ньому Смолич конкретно вказує на будівлю у Києві, звідки вівся вогонь по демонстрантах, незадоволених політикою Скоропадського, Події відбувались восени 1918 року. Стріляла група юнкерів і офіцерів під командуванням… Міхаіла Булгакова. В романі ж «Белая гвардия» цей епізод свідомо перекручено. «Якщо домисел історичній правді та її сутності не відповідає, то він – хоче того чи не хоче автор – спотворює правду і самий історичний факт фальсифікує», ‑ до такого висновку доходить Юрій Смолич і йому складно не повірити, оскільки він був реальним свідком подій, описаних у булгаковському творі.

«Українська літературна газета», крім Володимира Базилевського, Олега К. Романчука, Юрія Смолича/Олександра Кучерука, ще надала свою газетну площу для публікацій письменнику, доктору історичних наук Петру Шкраб’юку («Doctor honoris causa, або Великий день Миколи Жулинського), Кузьмі Матвіюку («Обережно! Отрута»), Василю Бондару («Читаємо по-московськи»), Ярославі Різниковій («Із Вонякіно в Муходоємво через Безштанне і Дурилово, на березі річки Здохня. Назви як вияв колективної психології русскіх»), Ігору Павлюку (добірка віршів «Сирени і дзвони»), Ярославу Чорногузу (добірка віршів «Бажання і молитва»), Маріанні Челецькій (рецензія «Не свою долею» на повість Оксани Смереки «Марися з іншого берега»), Ладі Коломієць («Валерій Кикоть – про переклад, творчість, науку та своїх учителів і наставників), Григорію Донцю («Як же мені не любити Сковороди». Світ Сковороди у сприйнятті Павла Тичини») та ін.

 

Т.Головко