Відчуття часу в людини змінюється – знову ж таки, з часом. Кожен може пригадати із дитинства безкінечне літо, безкінечну зиму, безкінечний рік. Потім плин часу поступово прискорюється, дні, тижні, місяці і пори року коротшають, стискаються. Акурат, як казала ота жінка з п'єси Фрідріха Ґоренштейна “Бердичів”: “Мені рік прожити не важко. Мені день прожити важко. Рік – він раз і промайнув...”

 

Тут моя добра знайома нещодавно поділилась на ФБ реплікою одного зі своїх учнів (вона – репетиторка англійської) з приводу її віку. Усвідомивши, що репетиторка – жінка вже достатньо старша за нього (насправді – під 30), хлопчик довірливо запитав у неї: “А ви Гітлера бачили?..” Дитинство сприймає час по-інакшому. Молодість теж.

 

А слово “сучасники” – це ж від слова “час”. І моє покоління ще у дитячому віці було сучасниками, уявіть, – Тичини і Рильського, Корнійчука і Білодіда. Або, наприклад, Станіслава Людкевича, Уласа Самчука, Василя Барки. Чи Джавахарлала Неру та каудільйо Франко. Хоча інколи видається, що це все постаті з глибшої давнини.

 

Насправді ж моє покоління народилося у перше десятиліття по смерті Сталіна. Андрухович взагалі ще у докосмічну еру прийшов на світ – супутники з собаками вже літали, але Гагаріна ще не запустили. Тобто Хрущов був першим керівником держави, якого ми пам’ятаємо. Дорослі про Хрущова говорили зневажливо, називали “кукурузником”. Найбільше лютував мій тато – агроном за професією і покликанням, він особливо яскраво і глибоко розумів абсурд хрущовських новацій в аграрній галузі. Тато взагалі був ейджистом, хоча цього слова тоді й не було в лексиконі. Коли на екрані нашого чорно-білого телевізора “Неман” виникали постаті членів Політбюро ЦК КПРС (а це траплялось досить часто, мало яка програма “Час” без них тоді обходилася), тато злісно цідив крізь зуби: “Знов позбиралися, пенсіонери...” Йому вже тоді хотілося “нових облич”, такий попит існував завжди. Втім, і до Горбачова мій тато теж досить швидко охолов.

А я у 1983 році вступив до Літінституту. На іспиті з історії (я все склав на відмінно, крім англійської) викладач, вже поставивши п’ятірку в відомість, затримав мого листка і запитав, пильно дивлячись на мене:

— Скажитє, вєдь рускіє і украінци – одін народ?

Треба було викручуватися. Я напустив на обличчя серйозний вираз і відповів по-єврейськи, питанням на питання:

— А как же бєларуси?

— А, ну да, бєларуси тоже! – погодився викладач і вручив мені мого екзаменаційного листка. Тому я тепер і займаюся білоруською літературою, перекладаю Арлова та інших сябрів, бо Білорусь самим фактом свого існування прийшла мені тоді на допомогу.

В перші тижні вересня я вивчав Москву. В “Московіаді” Андруховича ретельно розписано маршрут від гуртожитку Літінституту до центру. Це був і мій щоденний маршрут, через Савьоловський вокзал, “Вадковскій перєулок”, принаймні до станції метро Новослободская. Хиткий тролейбус з пасажирами в’єтнамцями і школярками-старшокласницями, в яких обох “мєсячниє” проїзні квитки, теж описаний у Юрка достатньо чітко і правдиво.

Але й інші райони Москви теж цікавили мене. На Новому Арбаті була величезна книгарня з відділом іноземної літератури. Вітрина була скляна і довга, в ній стояли книжки художні, всі ті Апдайки з Вонегутами в оригіналі, американські або західноєвропейські видання. Коштували такі книжки 50–100 рублів, і ті, хто володів німецькою, англійською, французькою, могли не передплачувати журнал “Иностранная литература”.

Окремо стояли художні альбоми з цінами по 200–300 рублів (як вихователь групи продовженого дня у школі перед тим, як вступити, я місячно заробляв рублів 130), але альбоми ті були прекрасні. Там був навіть альбом Сальвадора Далі, якого в СРСР офіційно не визнавали (на противагу до Пікассо, який був членом компартії чи то Франції, чи Іспанії) і репродукцій якого художні журнали не публікували. А так хоч через вітрину з обкладинки альбома можна було помилуватися “Нуклеарною Ледою”.

Одного разу я ішов від Арбату в бік Тверської, яка тоді називалась вулицею Горького. Здається, я йшов вулицею Ґрановського, не знаю, хто це, і зараз вона вже певно перейменована, – але ця вулиця дореволюційна і забудована у переважній більшості гарними дво- і триповерховими особняками сецесійного стилю. Такий кучерявий російський “югендштіль”, із еркерами та башточками, з васнєцовською ліпленою рослинністю і т.п. Всі ті особняки за парканами, а в них як не амбасада якоїсь Верхньої Вольти, то якась партійна чи радянська установа, що, власне, одне й те саме. Траплялись і новіші будинки, з гарних матеріалів, із просторими балконами-лоджіями, теж обгороджені, у них жила еліта – партійна, урядова, мистецька та інша.

Була десь середина вересня, я мав на собі джинсову куртку, погода ще дозволяла. Назустріч мені ішло двоє чоловіків, старий і молодий. Молодий був високим і кремезним, у стильному плащі й напрасованих брюках. Тоді ще охоронці не мали цих спіральних дротів у вухах, але це явно був охоронець. Старий чоловік мав на собі теплий сірий плащ, застебнутий аж до підборіддя. Його обличчя вже здалеку видалося мені знайомим. Де я міг вже бачити ці вуса серпиком, гострими кінцями донизу? Хіба в якій кінохроніці?..

Ми розминулися, я зупинився і озирнувся. Напевно, я і сам згадав би, але тоді я б думав, що просто зустрів когось схожого. Та повз мене саме у ту мить походив якийсь вельми комунікабельний москвич, і зауваживши замислено-здивований вираз мого обличчя, переконливо і чітко прокоментував:

— Да-да, молодой чєловєк, ето Вячеслав Молотов гуляєт!

Так-так, молоді люди! За півтора метра від мене пройшов той, чий підпис під таємною угодою розділив континент на довгі десятиліття. Той, хто тією ж рукою потискав руку Гітлерові. А Сталінові, певно й неоднораз...

Всі ми – сучасники наших сучасників.

Можна собі вибрати цибулю чи часник,

Але ти не вибереш, хто твій сучаснИк...

Олександр ІРВАНЕЦЬ

Джерело: Збруч