Вчора Одеса попрощалася з Володимиром Рутківським, гетьманом української літератури для юних читачів, який своїми знаковими творами торував нові шляхи її подальшого розвитку. А ми пом’янули його у видавництві Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га» на Бессарабці, поріг якого  тепер уже далекого 2007 року переступив батько «Джур», «Сторожової застави» та інших суперпопулярних романів та повістей. І звідки розпочалася його запізніла літературна слава, увінчана лаврами Шевченківського лауреата, багатьма  іншими престижними винагородами і відзнаками. А ввечері я знову переглянув світлини чотирирічної давності, коли друзі та шанувальники творчості Володимира Григоровича вітали його в одеському Будинку вчених по вулиці Сабанеїв міст з другим сорокаріччям.

Давно визнано, що діти неповторно сприймають навколишній світ. А ще вільно володіють даром самовираження, як це особливо зримо засвідчено в їхніх наївних і водночас наповнених поезією, чистотою та свіжістю малюнках. «Мені треба було дожити до старості, щоб навчитися творити так, як творять діти», – несподівано ошелешив багатьох невтомний художник-експериментатор Пабло Пікассо.

Юним читачам та всім шанувальникам Володимира Рутківського пощастило, що письменник ще в молоді літа збагнув як творять діти і захопився творчістю для них, не чекаючи похилого віку. Інакше ми ніколи не зустрілися б із героями його самобутніх книжок. Маючи вже кілька поетичних збірок, адресованих дорослому читачеві,  В. Рутківський ще далекого 1974 року «відчинив Богданкове вікно»  в літературу для юних читачів, а через три роки, вже як прозаїк, остаточно прописався в ній. Цей вибір був настільки усвідомлений і безповоротний, що письменника не зупинило навіть те, що з єдиним на той час видавництвом дитячої літератури «Веселка» у нього не склалися стосунки. Одних видавців не влаштовувало те, що у його творах, зокрема у «Бухтику з тихого затону», «багато чортівщини», інших – що пише не так, як співець «школярської вольниці» В.Нестайко, який очолював тоді одну з редакцій  у «Веселці» і не впізнав в одеському авторові свого колегу по перу, майбутнього Шевченківського лауреата.

Та і в новітні часи, коли Україна стала незалежною, письменника з Одеси ще довго не помічали видавці, які в погоні за швидким прибутком переорієнтовувалися на масову літературу, віддаючи перевагу віртуальним і розважально-догоджальним жанрам. «Аби цікаво було читати», – проголосила своє письменницьке кредо одна молода текстовичка. І мало кого хвилювало, що ці читабельні «розважалки» та «віртуалки» дуже часто схожі на новорічну хлопавку – з конфеті та серпантином, але одноразового застосування. За таких обставин, в умовах відсутності критичної думки, яку замінили суб’єктивні рейтингові оцінки та амбітні піаркомпанії, легше було знайти голку в сіні, аніж знакову книжку, здатну в перехідному підлітковому віці стати опорою в житті, сприяти подоланню комплексу меншовартості, постколоніальних і пострадянських синдромів.

«Видатні люди – ті, які передбачають ще неясні потреби, події, підготовлені минулим, і показують шлях, якого слід триматися», – писав колись французький соціолог Гюстав Лебон. Як на мене, головна заслуга Володимира Рутківського якраз і полягає в тому, що в непевний період зміни поколінь в українській дитячій літературі він відчув ледве вловимий вітер перемін і ненав’язливо, з легким серпанком гумору та іронії спрямував свою творчість у нове русло. Його пригодницькі твори, а особливо написані в динамічно-кінематографічному стилі історичні повісті та романи стали відкриттям для всієї новітньої української прози, адресованої юним читачам, розбудили в них генетичну пам’ять про нашу героїчну історію і, як зазначив К.Родик, «утвердили  в молодій масовій свідомості міф про сильну Україну».

Прикметно, що народився Володимир Рутківський серед весни, коли воскресла природа заново відроджується після тривалої зимової неволі, а цвіт зав’язується в плоди. Подякуємо ж нашому ювілярові за його вагомі творчі плоди, якими він зустрічає своє друге 40-ліття.

Таким, вдруге сорокарічним, по-весняному усміхненим, залишився він у моїй пам’яті та на світлинах з Одеси, де відбувалося вшанування ювіляра. Ми не знали тоді, що після того квітневого дня доля відміряла йому лише чотири весни, А він, виявляється, передчував, бо в нещодавно виданій збірці вибраних поезій «Голоси» вмістив вірш «Жайвір» з такими сумними завершальними рядками:  «Я відцвів, відшумів, я свій ряст відтоптав. І пора вже, мабуть, воскресати», який перегукується з відомим афоризмом поета Леоніда Талалая: «Я видихнув душу у слово, на волю її відпустив». Так, душа харизматичних творчих особистостей, до  яких  належить  і Володимир Григорович Рутківський, продовжує жити у їхніх звершеннях і відкриттях. Прощавай і воскресай, друже.

 

Анатолій КАЧАН

На фото: Володимиру Рутківському – 80. Одеса, 2017.