До 115-річчя  з дня народження Івана Багряного

 

Напередодні  ювілею розмовляємо з дослідником життя і творчості Івана Багряного, представником Фундації імені І.Багряного (США) в Україні, письменником Олександром ШУГАЄМ

‑ Пане Олександре, 2 жовтня  виповнюється 115 років  з дня народження видатного прозаїка, поета, драматурга, публіциста, громадсько-політичного діяча Івана Багряного. Ви, як багатолітній дослідник його життя і творчості, можете пояснити, чому ім’я Івана Павловича Лозов’яги (Багряний – його літературний псевдонім) ще й досі лишається непізнаним в українському соціумі?

‑Якщо коротко, то пояснення слід шукати у кожному з нас. На переконання Багряного: велика справа потребує великого серця, тобто любові, праці і саможертовності. У нас же, українців, чомусь виходить усе навпаки: спочатку ейфорія, славослів’я, а потім ‑ забуття. І це тоді, коли перший Президент України Леонід Кравчук назвав Івана Багряного Великим Українцем. Цитую: «Українська незалежність відкрила для нас І.Багряного. Відкрила і особисто для мене. І.Багряний увійшов у моє духовне життя».

Нагадаю: перший Президент України Л.Кравчук очолював Ювілейний комітет з відзначення 90-річчя з дня народження І.Багряного. Урочистості відбувалися в Національному оперному театрі ім. Т.Шевченка. (Тоді мені випало виконувати обов’язки відповідального секретаря оргкомітету, і я разом з головою Фундації доктором Анатолієм Лисим подав ідею заснувати престижну премію імені Івана Багряного за визначний внесок у розбудову Української держави та консолідацію суспільства, написав положення. Першим лауреатом запропонував Івана Дзюбу, і це підтримали. Премія прижилася). Усе ніби йшло до того, що з ім’ям Багряного ми будемо жити й далі. І не тільки ми, рядові громадяни, а й наш політикум, різні очільники, провідники та всенародно обрані президенти.

‑ Ви поділяєте думку академіка Івана Дзюби, що політичні концепції стосовно розбудови Української держави, висловлені свого часу Іваном Багряним, не тільки не були належно оцінені, а й затребувані як у діаспорі, так і на його Батьківщині?

‑ Сталося не так, як повинно було б статися. Бо вже  наступники Леоніда Кравчука  навряд чи хоч щось прочитали з творів та політичних передбачень  Івана Багряного. (Краще б я помилився!). Пам’ятаєте, як один з наших президентів, звертаючись до загалу, запитував: «Скажіть мені, яку Україну будувати, і я вам її побудую». Ніби йшлося не про європейську країну з давніми, столітніми традиціями, а про якусь ординарну будівлю. Бо якщо не знаєш мети (і не тільки своєї, а й багатомільйонного народу), то чого взяв у руки гетьманську булаву? Але добре, що Президент видав книжку «Україна ‑ не Росія». Тоді це  прозвучало!

Або ще такий факт. На відкритті пам’ятника І.Багряному до 110-річчя від дня народження в його рідному місті Охтирці  не було жодного представника з Києва, так би мовити, політичної еліти. Усе доводилось робити зусиллям (і коштом) Фундації імені І.Багряного (свідчу це, як її представник). А де ж наші державники, представники громадських організацій? Добре, що побудову пам’ятника (скульптор, заслужений художник Степан Куций) підтримав  тодішній голова Охтирської міськради Ігор Алексєєв, голова Сумського земляцтва в Києві Іван Рішняк та місцеві ентузіасти, зокрема Катерина Макаренко, разом з якою мені довелося «відкривати» Багряного його землякам ще в пріснопам’ятну комуністичну епоху. Називаю конкретні прізвища, бо щиро вдячний цим людям за допомогу. Звичайно, пам’ятника б не було, якби не  турбота багатолітнього члена Управи Фундації Олексія Коновала, знаного журналіста і колишнього інженера-проектувальника однієї з чиказьких  фірм, яка брала участь у створенні хмарочосів у Нью-Йорку. Та найголовніше, Олексій Григорович особисто знав Івана Багряного, а після його смерті був одним із очільників УРДП.

‑ В 1992 році держава Україна, віддаючи належне вагомому внеску Івана Багряного у визвольну боротьбу українського народу, удостоїла його найвищої державної нагороди в гуманітарній сфері – Національної премії України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». Яке їх значення для підростаючого покоління українців, які 24 серпня ц.р. святкували 30-ту річницю незалежності України?

‑ «Сад Гетсиманський» і «Тигролови» ‑ невмируща класика української художньої літератури. Обидва ці твори було перекладено іноземними мовами: «Тигролови», наприклад, німецькою, англійською, голландською. (Англійською видано у США та в Канаді загальним накладом понад 1 мільйон примірників). Мені поталанило зустрітися в Новому Ульмі (це сто кілометрів від Мюнхена) з німкенею, котра берегла примірник «Тигроловів» (у перекладі «DasGesetzderTaiga» ‑ «Закон тайги») з автографом Івана Багряного тридцять років! Роман вийшов трьома накладами і вручався юнакам та дівчатам на подарунок до дня причастя або народження. Але суть навіть не в цьому. Далеко не кожному автору таланить написати, сказати б, «вічну книгу». Саме ту, яку читають усі покоління і в усі часи.

‑ До слова, відомий в діаспорі, за часів незалежності і в Україні, поет, перекладач, прозаїк літературознавець Ігор Качуровський роман «Сад Гетсиманський» ставив в один ряд із найвизначнішими творами цього жанру, як, скажімо, «Перехресні стежки» Івана Франка, «Кирпатий Мефістофель» Володимира Винниченка і «Місто» Валер’яна Підмогильного. А яка Ваша думка стосовно двох інших творів Івана Багряного ‑ роману «Людина біжить над прірвою» і повісті «Огненне коло»? Боюсь помилитися, але вони, здається, теж включені до шкільної програми для вивчення у старших класах.

‑ Щодо шкільної програми  не можу нічого сказати. З Ігорем Качуровським був я знайомий особистоЛистувався. І цілком згоден з йогодумкою про творчість Івана Багряного. Але тут є ще й така особливість. Кожному з нас може бути до вподоби щось більше, а щось менше. Це нормально. Знаю, наприклад, що Валерій Шевчук дуже високої думки про твір Івана Багряного «Людина біжить над прірвою». Цей роман у закінченому вигляді автор не встиг побачити (передчасна смерть обірвала його працю). Роман із готових уже розділів скомпонував і видав його вірний побратим Василь Гришко, написавши вступне слово «Невгасна віра в людину (Творчий профіль Івана Багряного та його посмертна книга)». Роман побачив світ 1965 року накладом 4 тис. примірників. І це в діаспорі! Обкладинку до книги виготовив відомий художник Яків Гніздовський. Цей твір у нас по-справжньому ще не оцінено. Людина біжить над прірвою ‑ це ж неабияке застереження. Все людство біжить над прірвою…

Українсько-американський славіст-мовознавець німецького походження, історик української літератури, літературний і театральний критик, професор Гарвардського і Колумбійського університетів, лауреат Шевченківської премії Юрій Шевельов порівнював роман «Сад Гетсиманський» з трилогією «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Цікаво, яка Ваша думка з цього приводу. Що є спільним для двох творів? І, навпаки, що їх принципово різнить?

‑ Творчий доробок Багряного, зокрема його роман «Сад Гетсиманський», іноземні критики, аналітики порівнювали з книгами таких майстрів, як Артур Кестлер («Сліпуча пітьма», «Нуль і нескінченність»), Джордж Орвелл («1984»), Борис Пастернак («Лікар Живаго») та Олександр Солженіцин («Архіпелаг ГУЛАГ»), часто віддаючи перевагу нашому авторові. І в художньому вирішенні цієї теми, і в життєствердному оптимізмі, і навіть у пальмі першості (сталінську гулагівську систему Багряний розвінчав майже на двадцять років раніше, ніж Солженіцин). А це ж має неабияке значення! Ну, не вірю я, щоб Солженіцин не читав роман «Сад Гетсиманський». Та ще тоді, коли його переклали  французькою і видали у Франції. Про це був розголос.

Могли б Ви внести ясність у питання: чим був викликаний конфлікт на межі 40-50-х років між Іваном Багряним і Володимиром Державіним – літературознавцем і літературним критиком, одним з активних діячів письменницької організації «Мистецький український рух», утвореної по закінченні війни в одному з таборів для переміщених осіб?

‑ Мені важко збагнути логіку таких літературних критиків, як Володимир Державин. Він сьогодні (нехай і талановито) напише одне, а завтра ‑ зовсім інше. Тобто для нього все вирішує… замовлення? Це ж відомий факт, що той самий Державин спочатку відзначив роман «Тигролови», а потім назвав його твором… «для дефективних». Як вам це подобається? Багряний дуже добре знав, чим займався Державин у підрадянській Україні і що він тоді писав, сповідуючи більшовизм-марксизм. А в діаспорі раптом став… праведником.

‑ У моєму архіві зберігається газетна вирізка за 2001 рік. Це замітка, що має назву «Незборимий дух», автор Дмитро Галаган. В ній, зокрема, йдеться про те, що Вам пощастило відшукати в архівах КДБ справу Лозов’яги. Могли б Ви докладніше розповісти, що в цьому безцінному документі вдалось віднайти, чи згадується в ньому ім’я того, хто написав донос на Багряного, після якого той потрапив у лабети сталінських каральних органів?

‑ Так, ще на початку 1990-х років, завдяки Євгенові  Марчуку, який тоді очолив СБУ (колишнє КДБ), мені пощастило ознайомитися із архівною справою («ДЕЛОМ») Івана Лозов’яги (Багряного). Уявляєте, яка це для мене, дослідника, була подія! Звісно, на той час архіви уже «почистили» і компрометуючі документи на поки що живих учасників цього жахіття чи їхніх родичів не фігурували. (Хоч я вже мав зустрічі з дружиною Багряного ‑ Антоніною Дмитрівною, його рідною сестрою  ‑ Єлизаветою Павлівною, з сином ‑ Борисом Івановичем та з іншими родаками, і багато що знав.) Але всі інші документи ‑ допити слідчих ‑ не пропускаючи жодного рядка, мав змогу не тільки ретельно вивчити, а й занотувати. Не вірилося навіть самому собі. За все це, повторюю, вдячний  Євгенові Кириловичу. (До речі, потайні архіви тоді відкрилися не тільки мені, а й іншим дослідникам.) Пізніше, коли в Національній спілці письменників була зустріч з Євгеном Марчуком (він мав балотуватися на Президента України, і дуже шкода, що цього не сталося), мені випало  навіть сфотографуватися з ним. Тож маю світлину на добру згадку!

Вам відомо, хто конкретно в діаспорі висував Івана Багряного на здобуття Нобелівської премії у номінації «Література»? Як відбувалась ця процедура?

‑ Про це є відповідь у  двотомнику «Іван Багряний: нове й маловідоме», книга друга. На вкладці 2, с.1 уміщено навіть репродукцію листа-подання ОДУМу (Об’єднання демократичної української молоді) до Шведської Академії про висунення творчості І.Багряного на Нобелівську премію і тут-таки лист-відповідь Шведської Академії про отримання листа і книг І.Багряного на розгляд Нобелівського комітету. 1963 р. Публікується вперше. Я документаліст і в усьому люблю точність і чіткість. Багато зусиль у цій клопітній і важливій справі доклав уже згадуваний Олексій Григорович Коновал. На жаль, передчасна смерть Багряного поховала всі надії на престижну премію, адже відомо, що покійним авторам її не присуджують.

Чому Українська революційно-демократична партія, заснована Іваном Багряним, перебувала у жорсткій конфронтації з партіями націоналістичного спрямування? Як можна пояснити несприйняття Іваном Багряним політичних поглядів Дмитра Донцова, котрий мав особисте бачення шляхів визволення України від колоніальної залежності?

‑ Донцов роками  пропагував сильну «вольову» людину, яка переборює всі труднощі, непохитно прямуючи до своєї мети. Гаразд. А хіба ж Багряний  виступав проти? Головний персонаж його роману «Тигролови» Григорій Многогрішний був саме такою українською людиною. Непокірною, витривалою, мужньою. Одначе він, герой, був і дещо інший. Не якийсь абстрактний супермен, а, навпаки, мав звичайні людські почування, був моральним і етичним. (Те, що потім відчули й зарубіжні читачі та критики). Радіти треба! Але тут одразу ж нагадує про себе сумнозвісне взаємопоборювання  навіть талановитих політиків, спрацьовує заздрісне, егоїстичне, що не дає нам і нині продиху: «Чому це він, а не я?» І замість того, щоб консолідуватися (бодай і з різними поглядами, але ж мета у всіх одна ‑ визволення), вдаватись до бійки, до провокацій, до інсинуацій тощо. Подумали б тільки: хіба мало московської агентури? Та в тім-то й річ, що московська агентура, маючи великий досвід ще від царів-деспотів, вельми спритно і вміло використовувала  таких патріотів у своїх брудних цілях та оборудках.

‑ Чи є у Ваших творчих планах познайомити широкий читацький загал з мистецькими творами Івана Багряного, адже він навчався в Київському художньому інституті, проілюстрував книжки з власною лірикою?

‑ Так, Багряний вступив до Київського художнього інституту, але навчатися там йому не дали неймовірно тяжкі тодішні соціальні обставини. І все ж, незважаючи на це, пензлем володів майстерно, як і пером. Любив оформляти книги. Не тільки свої, а й інших авторів, колег, змушених, як і він, творити в еміграції. Та був один унікальний випадок, про який не можу не розповісти.

Відомо, що УРДП мала власне видавництво «Українські вісті». Саме тут (Новий Ульм, «Прометей») 1947 року (наголошую!) з ініціативи Івана Багряного в перекладі українською мовою побачив світ знаменитий памфлет Джорджа Орвелла «Колгосп тварин» ( в оригіналі «Animal Farm»). А знаєте, що автором художньої обкладинки до цього видання був теж… Іван Багряний?! Саме так, Багряний, генеральний секретар УРДП, я не помилився. Про те, як багрянівці знайшли контакт і порозуміння з Джорджем Орвеллом, залишив спогад Григорій Костюк. Крім того, я маю достовірне свідчення колишнього працівника друкарні Андрія Глиніна. У вихідних даних зазначено: М.Григоріїв, тобто псевдонім автора обкладинки, як це практикувалося в діаспорі. (До речі, в І.Багряного було кілька псевдонімів.) За псевдонімом ‑ Іван Чернятинський ‑ заховався і перекладач, однопартієць Багряного ‑ Ігор Шевченко, тоді ще молодий і нікому не відомий аспірант, а пізніше ‑вчений, голова Міжнародної асоціації візантистів, почесний голова Української Академії Мистецтв та Наук у США, професор Гарвардського університету… Ось так було здійснено видання першого українського (і взагалі першого іншомовного) перекладу з англійської памфлету, який став бестселером. Це був надзвичайно важливий політичний успіх УРДП.

 

Спілкувався Тарас ГОЛОВКО