Михайло Слабошпицький умів розповідати історії. Він умів захоплювати аудиторію, яка завжди з подивом і пильністю слухала виступи Михайла Федотовича.

Він був інтелектуалом, який знався на іноземних літературах, а водночас був глибоко занурений у свою культуру, був переплетений із нею судинами власного серця.

Він умів об’єднувати навколо себе, умів досягати мети.

Олег Іванович Микитенко, багаторічний головний редактор журналу “Всесвіт”, із великою повагою ставився до М.Слабошпицького, передусім через уважність до проблем україніки. Для самого О. Микитенка тема українства за кордоном була в пріоритеті, про що свідчить історія “Всесвіту” 1970-2000-х рр. М.Слабошпицький віднаходив карколомні сюжети, представляв українському читачеві забуті, маловідомі або заборонені імена українців, які з різних причин емігрували. Книжки про Т.Осьмачку, М. Башкірцеву та інших засвідчували колосальний інтелект автора. Зауважу, що буквально за кілька тижнів до сумної звістки про відхід М.Слабошпицького Юрій Микитенко замовив у видавництві “Ярославів Вал” томи Михайла Федотовича. До речі, другим улюбленим автором Олега Микитенка був письменник і дипломат Юрій Миколайович Щербак, письменникінтелектуал з орбіти Михайла Слабошпицького, друг і колега, причетний до формування образу України в світі.

Здавалося, що двигун життя М.Слабошпицького ніколи не зупиниться. Він, думалося, має надзвичайний ген, який відповідав за нетипову енергію, що запалювала серця й поєднувала людей у часі й просторі.

М.Слабошпицький був людиною діяльнісною. Його чин спрямований на утвердження українського світу. Михайло Федотович був ініціатором мого вступу до Національної спілки письменників України в 2012 р. Як письменник із величезним авторитетом, він максимально полегшив процедуру мого вступу (рекомендації написали Віктор Баранов, на той час голова НСПУ, Олег Микитенко, а також Любов Голота, чию підтримку відчуваю впродовж багатьох років).

Михайло Федотович мав величезну обізнаність у світі літератур, був блискучим критиком (одним із лідерів української літературної критики свого покоління разом із В.Брюховецьким, В.Дончиком та ін.), коннектором людей української Галактики й промоутером (даруйте за ці англіцизми) українського слова. Із академіком В.Г.Дончиком у нього була багаторічна дружба, що передбачала розуміння один одного на рівні сердець.

Неможливо було не захоплюватися тим, що створював М.Слабошпицький. Часом можна було не погоджуватися, але щоб не захоплюватися – ні. Ми мали доволі гостру дискусію щодо “Брами Європи” Сергія Плохія, яку подав як член Комітету на здобуття Шевченківської премії. Шевченківський комітет – особливий феномен української культури, всередині якого подеколи такі температури, що зберегти внутрішню гармонію непросто. За все в житті потрібно розплачуватися. За перемоги також (Сергій Плохій тоді здобув премію).

Михайло Федотович був ураганом, людиноюстихією. Він, як казав інший класик, “умів гриміти, як грім”, умів відстоювати свій погляд, умів переконувати чиновників у важливості збереження конкурсу, який є чинником утвердження поваги до української мови.

М.Слабошпицький був сонцем, навколо якого оберталися інші планети. Він гуртував навколо видавництва авторів, критиків і науковців. Надихав, підштовхував до праці, виставляв високу інтелектуальну планку.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,

науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ,

головний редактор журналу “Всесвіт”

Джерело: газета "Слово Просвіти"