Публікується за серією видань

«Бібліотека Шевченківського комітету»

(«Чистота співу-чистота життя» П.Муравський,

ВЦ «Просвіта», 2012 р.)

 

Представляти Павла Моравського (роки життя: 1914-2014) немає особливої потреби. Видатного хорового диригента й педагога сучасності, який виховав кілька поколінь хормейстерів і співаків, знають в Україні й у світі. Маестро створив в українській музичній культурі свою школу ‑ хорову школу Муравського.

Павло Іванович Муравський (1914) ‑ жива легенда українського музичного мистецтва XX-XXI століть: патріарх хорового співу, професор Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського, народний артист України, почесний академік Національної Академії мистецтв України, лауреат Державної премії України імені Т.Г.Шевченка (1979) та Міжнародної премії ім.В.І.Вернадського (2001), повний кавалер ордена «За заслуги», Герой України.

Та не в титулах і званнях велич цього мудрого й вольового українця. Він скромний і невибагливий у побуті, та стосовно утвердження в житті українського суспільства ідеалів національного мистецтва і в цілому культури маестро Павло Муравський виявляє рідкісну нині відвагу й вимогливість. Як підтверджують численні учні видатного педагога й правдиві цінителі хорового мистецтва: після Олександра Кошиця тільки Павло Муравський досягнув вершинної чистоти звучання українського хорового співу в природному ладовому інтонуванні.

Свого мудрого вчителя, Діда, учні називають «українським музичним Конфуцієм». Справді, Павло Іванович як мудрець диригує чистим серцем, чутливою душею, ясними очима й ледь-ледь руками, говорить набутими на віку філософемами. Ось як образно сформулював Павло Муравський основоположну світоглядну вимогу до хорового співу й до життя: « Чистота співу чистота життя». Звідси постала й назва книжки, в якій маестро зібрав знання свого серця.

У виношеній у серці книжці П.І.Муравський являє майже незнану досі яскраву грань свого щедрого таланту — філософію хорового співу. Уболіваючи за долю пісенного мистецтва й народної культури, хоровий патріарх звертається до людей мистецької праці, до цілого суспільства з мудрими заповітними порадами й проникливими роздумами про необхідність плекання унікальної української співочої традиції та моральної чистоти як джерельної основи саморозвитку людської особистості, збірної особи народу, національної культури й суспільного ладу.

Павло Муравський перший в українській музичній літературі через розкриття свого творчого методу виклав методику хорового диригування, хорового співу в природному ладові, що є суттю хорової школи Муравського.

У своїй мудрій книзі патріарх українського хорового спі­ву поєднав мемуаристику й методологію, явивши рідкісний досвід майже 100-річного життя й 80-річної мистецько‑педагогічної діяльності. Надзвичайно вражає, як через трудну особисту долю Павла Муравського відкривається великотрудна доля рідного народу. Живу глибинну єдність усього пережитого на своєму віку маестро означив так: «Моє життя ‑ моє мистецтво».

Павло Іванович роками неспішно, розмірено писав книгу про своє неподільне життя ‑ мистецтво каліграфічним письмом, дуже схожим на козацький скоропис. У цьому красивому плетиві зачудовує кожна чітко виведена літера, як у хороведенні маестро зачудовує кожен чисто виспіваний звук. А за цією фактурою ‑ витончене відчуття ладу й ясність мислення, які пульсують світлом духу в його живих спогадах, у глибоких роздумах про долю рідного народу й питомої культури, в проникливому розкритті таїн хорового співу, в мудрих настановах своїм учням.

 

Олександр ШОКАЛО,

журналіст, перекладач

 

х х х

 

Павло МУРАВСЬКИЙ

 

Дитинство

 

Моє життя було досить складне. І шлях важкий був до цього мистецького рівня, що маю нині...

Народився я 30 липня 1914 р. в селі Дмитрашківка Ольгопільського повіту Кам'янець-Подільської губернії (тепер ‑ Піщанський район Вінницької області) в бідній селянській родині.

Мої батьки, родина і весь рід походять із Дмитрашківки, маємо родичів у сусідньому селі Северинівка та містечку Кам'янка, вони тепер у Придністров'ї.

Справжнє моє прізвище ‑ Моравський, саме так пишеться уся моя рідня. Помилка в правильному запису мого прізвища була допущена, коли я отримував паспорт. Тому я єдиний у великому роду Моравських, кого називають Муравський.

Батько мій ‑ Моравський Іван Павлович був у родині третьою дитиною, мав рідного брата Дмитра і старшу сестру Ганну. Його рідня закорінилася в сусідній Северинівці, де й нині проживають мої родичі.

Мати моя ‑ Дарія Юхимівна Моравська походила з багатодітної родини Могилевських. Вона мала двох братів ‑ Сергія, Петра і двох сестер ‑ Юхимію і Настасію.

У родині нас було троє: мама, брат Дмитро, старший від мене на чотири роки, і я. Батька не пам'ятаю, бо він загинув у 1915 році на Першій світовій війні в боях з австрійцями на території Західної України й похований у братській могилі біля Дубно. Мені тоді було дев'ять місяців. Про смерть батька було повідомлення, але перед тим за декілька днів, розказувала мама, якась пташка дуже билася у вікно.

Саме тоді я захворів на віспу, не знали, що робити. Але одного разу до хати зайшла сусідка, баба Мотрона. Оглянула мене та й сказала, не хвилюйся Дарко, твоє дитя житиме.

Розказували сусіди, що домами сваталося чимало женихів, але вона всім відмовляла. Сусіди й родичі часто їй радили: «Ти б заміж вийшла, у тебе ж двоє дітей, а з чоловіком буде легше». А мама завжди відповідала: «Нікого мені не треба. Такого батька а дітям і такого чо­ловіка, як мій Іван, не знайти у всьому світі».

Виростали ми напівсиротами, й мама виховувала нас сама. Мама була добра і працьовита, мала повагу і шану в людей.

До колективізації у нас було своє поле, хоч і мале, десь десятина чи півтори, за теперішніми мірками ‑ біля гектара. Своє поле ми обробляли самі: садили, сіяли, шарували, збирали. Спочатку в полі працювали мама й брат Дмитро (односельці казали ‑ Митро). А коли мені було вже років шість, то на поле й мене брали, особливо коли треба було шарувати папшою (так у нас кукурудзу називають). Одного разу я шарував, схилився на бік, та й заснув. Довелося мене шукати.

Був ще й такий випадок. Коли мені було років три-чотири, мама пішла в поле жито жати, а мене залишила самого дома. Я знав, куди йти до нашого поля, та й пішов шукати маму, а це кілометрів чотири-п'ять. Піднімаюсь я сулокою, вузенькою стежечкою між полями, а люди косять та й питають мене: «А чий же ти, хлопче?». А хтось каже: «Та це ж Дарчин хлопець». І показали мені те поле, де мама жала, а самі почали гукати: «Дарко, так це ж твій Павло ходе по полю!».

А одного разу, мені було тоді років чотири чи п'ять, на якесь свято мама пішла в сусіднє село Кукули до церкви, а мене залишила дома. Мені стало скучно й жалісно, і я вийшов із хати та й пішов на село шукати маму: пройшов через колишній маєток пана Марейчика і спустився в село Кукули, а це кілометрів шість од нас. Зайшов у церкву й серед багатьох людей знайшов маму, вона стояла й молилася, і я потягнув її за спідницю. Після церковної служби якась жінка завела нас до своєї хати, і ми там їли.

Ми серед односельців були одні з найбідніших, але тримали пару коней, буланого й гнідого, корову і з десяток курей. Брат Дмитро дуже любив сільське господарство, особливо коней. У дванадцять років він уже косив, а я громадив. Сусіди казали: «Дарко, а твій син Митро так гарно кладе покіс, як колись твій Іван». На полі Дмитро косив, мама в'язала, а я громадив, потім снопи складали в копи. Пізніше фурою возили додому. Брат дуже гарно вкладав снопи на фурі, а я завжди вилами подавав. Одного разу ми везли снопи через ярок Кісірняк. Треба було піднятися догори, а коням було важко, і брат гукнув мені: «Підклади камінь!». І коли я підкладав, колесо розплющило мені пальця. Я закричав од болю, кинув усе й побіг додому. Так і лишився в мене кінчик вказівного пальця на лівій руці зігнутий...

Дома снопи складали, пізніше молотили ціпами. Солому зберігали й зимою топили в грубці, а також годували корову й коней.

Жили ми дуже бідно, і я з самого малечку пас свою й людські корови. Тому й пішов у школу на рік пізніше. Досі пам'ятаю ті місця, де пас корів: Кісірняк, Ніколові Корчі, Стародубину, Короташі, Довгий Яр, Бурдячку, Попову Одаю. І ця пастуша робота була в мене що­літа й тягнулася аж до самого снігу. Пас я дванадцять людських корів, а тринадцята була наша. Рано-вранці за нашим городом, на горбку, зганяли корів, і я їх гнав на пастівень. І було так заведено, що кожна господиня, коли приганяла корову, то приносила або шматочок сала, або сиру, чи яйце, або пиріжок, чи шматок хліба. І все це я складав у свою торбу. А коли приганяв худобу в ліс, у Стародубину, на Короташі, на Попову Одаю чи в Ніколові Корчі, то весь цей харч розкладав і почи­нав їсти. Таке пастуше життя тривало до самої зими.

У молодших класах я вчився в земській школі, а в старших ‑ у приміщенні біля церкви. І коли пішов у школу, в мене не було черевиків, і я ходив у постолах, аж поки не трапилась така нагода. У ті роки директором радгоспу, на місці колишнього маєтку пана Марейчика, був призначений Дзівановський. А його син Збишко ходив у школу й потоваришував зі мною. Йому купили нові черевики, а старі він віддав мені, і я дуже тішився. В моєму житті це були перші черевики.

Ми були в селі з найбідніших. Наша хата була маленька, під соломою, і час від часу доводилося її латати. Хата була з двох половин, а посередині ‑ сіни. Ліва половина хати називалася малою хатою, вона мала в до­вжину чотири і в ширину три метри. А права половина мала чотири метри в ширину і п'ять у довжину й називалася велика хата. Долівка була глиняна. В малій хаті стояла піч, у якій топили тільки тоді, коли треба було хліба спекти. З лівого боку була грубка, з маленькою плитою, на ній мама готувала їсти. Між піччю й грубкою знаходився припічок (лежанка), покритий рядниною, а з лівого боку від грубки була вузенька дерев'яна постіль. Спали в малій хаті: брат на лежанці між грубкою й піччю, а я завжди на печі. Вечорами світили каганцем: у блюдце було налито оливи, і в ньому горів ґніт. Була й лампа зі склом, але ми її запалювали рідко. До такого освітлення ми звикли.

У запічку, в глиняній стіні, було маленьке віконце з однією шибкою, через яке я любив дивитися, як ішов дощ або падав сніг. Перед самим віконцем росла велика груша, яка родила маленькі, але дуже солодкі грушки. У малій хаті на вулицю було двоє маленьких вікон, і завжди одне з них відкривали, коли треба було вигонити з хати мух. У великій хаті ми тримали все добро, яке мали. Там було троє маленьких вікон, і через ті вікна декілька разів залазили злодії й викрадали все, що там знаходилося. І мама поставила на вікнах ґрати. Біля сті­ни був мисник зеленого кольору, в миснику мама зберігала весь глиняний посуд.

У хаті стояли кросна, такий маленький верстат. Зимою мама цілими днями пряла й до пізньої ночі ткала, а я їй цівки мотав. Мама дуже добре ткала на кроснах. Із того витканого шила нам сорочки й верхню одежу.

Із правого боку від хати стояли обора й хлів, там ми тримали двох коней, корову й декілька курей. У дворі ще був рублений із дерева саж, який називався куча, там ми тримали порося. Метрів за 15 од порога була кирниця, з якої брали воду всі сусіди.

На свята Пречистої або Миколая мама любила ходити в гості до сусіднього села Кукули, а на інші свята приймала гостей чи родичів у себе.

З дитячих літ більше всього лишилися в моїй пам'яті Великодні свята. Цілу ніч ми з братом майже не спали, мама готувала до свячення великодні страви і вже пізньої ночі будила нас, і ми йшли до церкви святити паску. Мені дуже подобався той чарівний вид, коли довкола церкви всі односельці стояли із своїми святковими кошиками, а в них горіли свічки. Уранці поверталися додому і от тоді втрьох їли скоромне. То був особливо щасливий день.

У 1921 році в Україні був голод, особливо на Миколаївщині, Херсонщині. Тоді багато людей ходили по селах просили їсти, щось міняли й продавали. Якось увечері мама сиділа за кроснами, а я сукав цівки, до нас зайшла циганка і хотіла поворожити, а мама не дозволила. Однак циганка так наполягала, що мама погодилася. Циганка дала спочатку Дмитрові, старшому братові, потримати якусь сорочку, а потім ворожила і сказала таке: «Оцей твій старший син дуже працьовитий по господарству, любить він домашню роботу, але ти з ним не будеш довго щаслива». Потім циганка дала мені потримати ту саму сорочку. Вона довго розглядала мою руку, а тоді каже мамі: «Цей твій менший недуже прихильний до роботи в сільській справі, він житиме в місті, матиме повагу від людей. І ти свій вік доживатимеш у місті при ньому».

Усе так і сталося.

У 1929 році у Дмитрашківці почалася колективізація. А мама дуже не хотіла записуватись у колгосп і ввесь час упиралася, хоч усе село вже було в колгоспі. А повернувся з Сибіру, з золотих копалень, її старший брат Сергій Юхимович Могилевський, мій дядько, та й каже: «Дарко, ця зараза прийшла надовго. Тож треба записуватись, аби не було ще більшої біди».

У 1930 році нас силою загнали в колгосп. І почалося колгоспне життя... Пам'ятаю, як брат відводив наших коней до колгоспу, то дуже плакав. Лишилась у нас ко­рова й кури. Ми ще дужче збідніли. Жили ми на кисляці, а масла ніколи не їли. Все, що мама зіб'є, вона кожну неділю носила за сім кілометрів у Піщанку на базар і там продавала, аби щось купити до хати. Майже всі покупці масла і яєць були місцеві євреї. Аби встигнути на базар і все продати, мама вставала дуже рано, вдосвіта. Іноді я чув, як дядьки балакають: «Оце їду в Піщанку, а попере­ду майже бігом біжить Дарка. А другим разом приїжджаю в Піщанку, а Дарка вже там».

Ми вже дуже збідніли, і брат Дмитро поїхав в Одесу на заробітки. Він там працював у каменоломнях, підірвав собі здоров'я, захворів на туберкульоз і в 1937 році помер.

...Мама сама жила в селі. А в 60-х роках, коли вже не могла сама жити, приїхала до мене в Київ. Я допомагав їй чим міг. Але дуже був відданий своїй роботі й, очевидно, не так часто заходив до неї в кімнату, як їй цього хотілося. Часом вона мені казала: «Заходь до мене частіше, синку, мені залишилося уже небагато жити, а як я помру, ти шкодуватимеш». Так воно і вийшло. Зараз я часто, як лягаю спати чи встаю вранці, пригадую її слова і дуже шкодую, аж плачу...

 

Довідково

Павло Муравський був удостоєний Шевченкіської премії 1979 року за концертні програми 1977-1978 років з творів М.Д.Леонтовича.