Розмова зі співзасновниками агенції «Ухо» Олександрою Андрусик та Євгеном Шимальським

 

Присудження Шевченківської премії музичному агентству «УХО» (Олександра АНДРУСИК, Євген ШИМАЛЬСЬКИЙ та Катерина СУЛА) — рішення воістину безпрецедентне, але давно назріле. Адже вперше визнання на державному рівні отримали люди, які роблять неочевидну, але вкрай необхідну роботу — організовують культурний процес.

Тому сьогодні ми пропонуємо розмову з Олександрою та Євгеном.

Звичайні київські меломани, вони з ентузіазмом неофітів і вмінням професіоналів організовують концерти сучасної академічної музики в Києві. Їхня робота помітна далеко за межами вузької філармонічної авдиторії: фестивалі нової музики під час «Книжкового Арсеналу» і «Гогольфесту», постановка унікальної опери Святослава ЛУНЬОВА «Погано темперовані пісні» за мотивами «Аліси в Країні див» у тому ж Арсеналі, концерт всесвітньовідомого «Кронос-Квартету» (США) з видатною українською вокалісткою Мар’яною САДОВСЬКОЮ. Цикл «Архітектура голосу», за який агенцію власне й нагородили премією, приніс музику й неймовірні локації: плавальний басейн та зимовий сад, футбольний стадіон та заводський цех.

Такий неординарний і творчий підхід оцінила публіка: на концертах «Уха» — де, варто нагадати, лунає інколи дуже непроста музика — завжди повні зали, причому більшість авдиторії становить молодь.

— Чому раптом двоє молодих людей вирішили зайнятися настільки специфічним і неприбутковим бізнесом, як організація концертів нової академічної музики?

Олександра: — Женя дуже давно, понад 15 років, слухає цю музику. В доінтернетний час колекціонував її, застав підпільний обмін платівками, пізніше заразив мене своїм захопленням. А в 2010 виникла ситуація, коли ми планували свої відпустки, підлаштовуючись під концертні графіки виконавців, які ніколи не доїжджали до України. Ми вирішили, що це треба змінити і що ми можемо зайнятися цим самі. Тобто «Ухо» виросло виключно з наших інтересів.

Євген: — Ми якийсь час жили не в Україні. «Ухо» виникло, коли повернулися. В нас обох були інші проєкти, я і зараз велику частину свого часу витрачаю на освітній стартап, а не на «Ухо».

— Чи була у вас музична освіта?

Є.: — Безсистемна. Уроки флейти, фортепіано.

О.: — Випадкова.

— І ви одразу полюбили академічний авангард — музику місцями досить складну?

Є.: — Люди, які регулярно слухають не лише рок, а й класику, ХІХ ст., — у сім’ї, в дитячому садку, інколи ходять у філармонію — якоїсь миті починають цікавитися іншим періодом. Читаєш сучасну літературу, дивишся мистецтво ХХ століття і думаєш: невже в музиці немає більше нічого, крім філармонічних програм, невже все залишилося в формах романтизму позаминулого століття? Зусилля мінімальні: досить зайти в ту ж Вікіпедію, зазирнути на спеціальну спільноту, почитати про композиторів ХХ століття, які жили в час невпевненості й сумнівів і робили відповідну музику.

О.: — Звичайно, когось ця музика шокує, комусь взагалі не здається музикою. В особливо небезпечних випадках ми попереджаємо, що буде складна програма. Але насправді будь-яка музика — зокрема й нова — промовляє на виключно емоційному рівні. Для того, щоб у людині щось зсунулося, їй досить зробити базове зусилля. І нам здається, що це зусилля доступне майже кожному.

Є.: — Часто навіть краще, якщо в людей немає...

О.: — ...великого досвіду.

Є.: — Це їм допомагає.

О.: — Наприклад, концерт китаянки Одрі ЧЕН на нашому фестивалі в «Арсеналі». Непідготовлена публіка прийняла її важкі для сприйняття імпровізації набагато краще, ніж музичні критики. Тому тут питання — чи готова людина зняти з себе внутрішні обмеження.

Є.: — Ми не експериментуємо задля експерименту. Наш інтерес — культурний, тому дослідів із серії ткнути шомполом у вухо задля того, аби спантеличити дурня, образити святенника і далі за списком, у нас немає.

— Що особисто ви знаходите в цій музиці?

О.: — Усе знаходимо. Сучасні композитори говорять зі мною моєю мовою. Мені простіше спілкуватися з ними, бо я відчуваю, що мені цей наратив ближчий і зрозуміліший, ніж музика ХIХ ‑ початку ХХ століття. Що не означає, що інші речі нас не цікавлять, але конкретно сьогодні такий тип музики в Києві виконується вкрай рідко. Тобто тут ще і питання заповнення нестачі, а не лише особистих переваг. І ще: для нас обох «Ухо» — міський проєкт, не лише музичний.

— Що ви маєте на увазі?

О.: — Нам здається, що, крім усього іншого, це спосіб мінімально, на доступному нам рівні змінити обличчя Києва. Залучити сюди музику, якої тут не було, і змусити місто говорити дещо іншою мовою.

— Чи важко організувати такий концерт?

О.: — Важко, але не неможливо. Я досить довго працювала в секторі НДО і приблизно уявляю, як організовується фандрайзинг — збір коштів — для якоїсь ініціативи. В нашому випадку фандрайзинг — мало не ключова складова. Зрозуміло, що за рахунок квитків це не окупиться. З другого боку, є Женя, який, крім кураторських речей, уявляє собі, як організовується бізнес-процес. Звичайно, складно. Але практика показує, що це, радше, питання поганої комунікації між організаторами концертів і людьми, які потенційно могли б допомогти фінансами.

— А як щодо співпраці з офіційними організаціями? Були спроби взаємодіяти з Національною філармонією або зі Спілкою композиторів?

Є.: — Ні. Зв’язок через композиторів у кращому разі. Коли доходить до діла, нічого з цього не спрацьовує. Коли самих композиторів запитуєш: «А можна те-то?» — вони лише сумно махають рукою — мовляв, нічого не можна і нічого не буде. Ось, наприклад, чиновники кажуть: «Якщо у вас буде виконання Валентина Сильвестрова, то йому як народному артистові України надається безоплатний концертний майданчик. Ви могли б це використовувати». Коли передаєш ці слова директорові театру, він сміється тобі в обличчя: «З якого Місяця впали працівники Мінкульту, хто вам це все наговорив? Знати не знаємо, відати не відаємо, борги нам уже п’ять років не віддають».

О.: — Теоретично можливо, проте за ситуації, коли в нас дуже обмежений час і дуже багато роботи, то просто немає сил вести додаткові малопродуктивні переговори з ким би то не було з офіційних осіб. Хотілося б з ними співпрацювати, просто ми не готові, бо навіть мінімальний досвід розмов, наприклад, з Національною оперою, показує, що це вимагає фантастичних витрат енергії та часу.

СЛУХАТИ

— Встигаєте стежити за академічним репертуаром?

О.: — Ми увесь вільний час за ним стежимо.

Є.: — На те, на що в нас вистачає сил і часу, ми ходимо. В нас усе-таки не берлінське життя. Особливої напруги сил не вимагає.

О.: — Можна встежити за всім.

— Яка нині, за вашими спостереженнями, ситуація з виконання нової музики?

О.: — Мені здається, що ситуація почала зрушуватися, що дуже добре. Здається, і репертуар розширився в останні кілька років. Якщо десять років тому всі бігли на концерт Сильвестрова, бо його можна було почути раз на рік, сьогодні ситуація кардинально змінилася. Базових українських композиторів виконують час від часу на різних майданчиках. І авдиторія ширша, ніж коло музикознавців і друзів музикантів. Інша річ, що цього ще дуже мало. Офіційні зали на кшталт Філармонії як і раніше ставляться до сучасних авторів насторожено.

Є.: — Хтось із композиторів із гіркотою зазначив, що якщо завтра автори й виконавці сучасної музики відлетять на Місяць, то наші зали цього не помітять. Це питання не загальної відсталості, а підтримки і співпраці. Зрозуміло, що є протидія — наприклад, не секрет, наскільки важко музикантам класичної школи зіграти щось сучасне. Все тому, що нова музика частково розслабляє виконавців. І це чутно, коли приходиш на деякі українські концерти. Але це біда не лише України, схоже.

— За всієї поваги, фестивалі Спілки композиторів часто виглядають як захід для своїх.

О.: — Це теж одна з причин, чому ми почали цим займатися. Не хочеться, щоб хороша музика залишалася у вузькій ніші. Є маса людей, яких ця музика цікавить не менше, ніж тих же «своїх».

Є.: — Із виконанням усе відбувається поступово. От як із візуальним мистецтвом — налагодили процес, з’явилися фонди, галереї, виставкові площі. Спілкуючись з молодими художниками, ми бачимо, як усе це працює. Аналогічний процес міг би початися і з музикою.

О.: — Але для цього теж потрібні системні зусилля. Лише нашої роботи для цього не вистачить.

— Принаймні з композиторами в нас добре.

Є.: — Але не така кількість, як могло б бути.

О.: — Хоча і багато цікавих. Більшість абсолютно невідомі. В Європі або США в кращому разі знають Сильвестрова. В гіршому останній, кого чули, — Шостакович. І це теж питання культурного експорту, який має відбуватися (але державними зусиллями не відбувається) і який теоретично міг би годувати тих же композиторів, давати їм можливість писати, наприклад, для якихось комісій — абсолютно неіснуюча в нас форма роботи. Як наслідок усі компоністи ведуть напівпартизанське існування: підробляють звукорежисерами, викладачами, а музику пишуть ночами. Це схема, за якої композитор максимально маргіналізований.

ЗАХВАТ І ЖАХ

— Як вам пощастило залучити сюди таких серйозних людей, як «Кронос-Квартет»?

О.: — Ми дуже любимо Мар’яну Садовську. Нам здається, що вона одна з найобдарованіших українських вокалісток, і дуже шкода, що вона тут так рідко виступає. Ми спочатку привезли її на Фестиваль нової музики в «Арсеналі». А потім з’ясувалося, що її твір виконує «Кронос-Квартет». З другого боку, «Квартет» жодного разу не був в Україні — тому вони подивилися в наш бік. Коли ми все це їм запропонували, а також сказали, що є ще прекрасний твір Сильвестрова, який тут теж ніхто не чув, їх це ще більше зацікавило. Ми, по суті, викрали прем’єру в Нью-Йорка. 25 липня вона відбулася в центрі Лінкольна, але київський виступ став першим. Ось додаткова причина, з якої варто цим займатися: відомі музиканти насправді дуже хочуть сюди їхати, хочуть тут виступати, йдуть на всілякі поступки, навіть на компроміси в гонорарах — просто тому, що ніколи не були тут. Парадоксальним чином музичний інтерес до України більший, ніж нам здається. Просто ніхто нічого не знає і нікого сюди не кликали. А коли з’явилися люди, які стали кликати, — виявилося, що все можливо, причому в дуже короткі терміни...

Плюс питання загальної пасивності. Всім здається, що нічого зробити не можна. Але приходять люди й кажуть: «Ми хочемо поставити камерну оперу прекрасного українського композитора. Нам потрібна вокалістка». І раптом виявляється, що її немає в усьому місті. Дуже сумно.

Є.: — Місто чотири мільйони — немає вокалістки. Якщо, з одного боку, це не затребуване, а з другого — таланти дуже рано емігрують, то, звісно, нікого не залишається. Ситуація смішна в своїй безпорадності. А отже, тут будь-яка ініціатива накриває національний рівень через розрідженість культурного ландшафту. Досить багато вдячних глядачів і слухачів, дуже близький контакт з ними. Немає дистанції з залою, немає оркестрової ями, ми чуємо, що говорить публіка. А говорить вона фантастичні речі: «Не думав, що взагалі таке може бути, а воно раптом виявилося зовсім поряд». Люди приходять на всі концерти...

О.: — Обіймають артистів, пишуть їм вірші, малюють їх. Усе прекрасно, і це теж причина, з якої сюди їдуть закордонні музиканти: київська авдиторія, напевно, найвдячніша.

Є.: — Настільки вдячна, що я навіть інколи не розумію, чи може вона щось оцінити адекватно. Аплодують стоячи чомусь, на мою думку, прекрасному і так же вітають щось рівно жахливе. Де там наша українська щирість і вдячність, а де розуміння того, що відбувається? Але в будь-якому разі це класно.

— У цілому, попри те що сьогодні було сказано немало гірких слів, ви говорите як оптимісти.

О.: — Так і є. Ми не міські божевільні. Все можливо. Тут є люди, які можуть цю музику створювати, люди, готові її споживати, і люди, готові допомогти цим двом категоріям населення зустрітися, тож усе на місці — просто пробувати треба більше, довше і краще.

— Коли буває зовсім важко, що ви собі говорите?

О.: — Це банально. В мене є прекрасна фраза з Євгенія Шварца: ніколи не здаватися, ніколи не зневірятися — це і є головний повсякденний героїзм. Усе швидкоплинне. В нас же невеликі проєкти. Подумаєш — пережити тиждень захвату й жаху.

Є.: — Коротка істерика, і все. Можна жити далі.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК,

джерело: газета«День»