До 60-річчя Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

Кожен народ, який себе поважає повинен мати свою Національну премію для відзначення вершинних досягнень в галузі духовної культури. Такою і стала Державна (з 1991 року Національна) премія України імені Т.Г.Шевченка.

В галузі літературознавства премія присуджувалася не кожного року, що свідчить про певний високий статус та вимоги до робіт, які на неї висувалися. За лише окремими винятками, аналіз досягнень лауреатів тієї премії свідчить про настроєність самого Шевченкового комітету на вершинні досягнення науки про літературу.

В огляді доробку дотримано конкретно історичний підхід, зафіксовано тогочасну як культурологічну, так і суспільно-ідеологічну ситуацію на час присудження кожної з премій, а також життєві долі авторів робіт. Як бачимо, вони пройшли перевірку часом.

 

1968

Першим лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка з літературознавства став Леонід Новиченко за книжку літературно-критичних нарисів і портретів «Не ілюстрація – відкриття!» Відкривалася вона розділом «Я людина, я комуніст», де автор розглядає загальнолюдську тему в літературі того часу. Він аналізує діалектику загальнолюдського, конкретно-історичного та індивідуального в реалістичних образах творів. Це стало продовженням і розвитком раніших публікацій проти ілюстрованості в творах, боротьби з «лакуванням» дійсності засобом художнього слова, за новаторський, відкривавчий аспект літератури. І далі в збірці автор ніби подає приклад саме такого підходу до аналізу творів: у нарисі «Естетичні уроки Довженка» та «Шукання і звершення» про творчість Олеся Гончара він і соціальні проблеми, порушені авторами, і їх твори вводить як в загальнолюдський контекст, так і в контекст літератури того часу. Це також стосується і нарисів про М.Бажана та А.Головка. Як багатолітній дослідник творчості М.Рильського, в статті «Що залишиться поколінням», Л.Новиченко прослідковує еволюцію поета, його поетичне самооновлення, внутрішній саморозвиток.

Три літературні портрети «викинутих» з літератури 30-х років поетів – В.Еллана-Блакитного, О.Влизька і Є.Плужника – то данина безсумнівним талантам, без яких література українська була неповною. Автор не лише проаналізував їхню самобутню творчість, але і ввів їх у контекст літератури 20-х – 30-х років. Особливо вдався йому нарис про Є.Плужника, котрий можна назвати класичним зразком жанру літературного портрету. І не було тут ні пієтету перед трьома «проскрибованими» авторами, не було і різких випадів щодо їх політичних або естетичних позицій – був конкретно-історичний аналіз, де було наголошено на поетичній індивідуальності. Але пізніше знайшлися «вартові ідеологічної чистоти», які закидали Л.Новиченкові «розмитість критеріїв» при оцінці політичних і соціальних позицій В.Еллана-Блакитного і Є.Плужника. Що важливо, Л.Новиченко передав у своїй книжці самий дух 60-х років у суспільстві і літературі, дійсно відкривавчий пафос, що потім було названо «шістдесятництвом», однією з «опор» яких і стали автори 30-х років, як-от Є.Плужник. І зараз ця книжка нарисів аж ніяк не застаріла, хоч і «зблякли» вирази типу «пронизані духом ленінської партійності», та художній і естетичний розгляд творчості письменників досі залишається взірцевим.

НОВИЧЕНКО Леонід Миколайович (31.Ш.1914 – 22.ХІ.1996) майже шістдесят років був чільною постаттю української літератури як критик, літературознавець, історик літератури і, звичайно ж, як теоретик соціалістичного реалізму. Народився він в сім’ї вчителів у с. Русанівка тепер Липоводолинського району Сумської області, вже в Київському університеті студентом фактично без учнівства став авторитетним критиком.

Перші книжки «Павло Тичина» і «Повість про Поета (лірика М.Рильського» (1938) ніби заклали основу для подальшого дослідження цих двох поетів, що тривало все творче життя. Таким було і ставлення до Т.Шевченка, що засвідчено цілою серією книжок, що почалися статтею «Поет і народ»: «Їх ненавидів Тарас» (1943), «Любов і гнів Тараса» (1944), «Шевченко і вони» (1961), «Шевченко і сучасність» (1964), «Тарас Шевченко – поет, борець, людина» (1982). Не маємо за мету перераховувати всі книжки Л.Новиченка, а їх 36, назвемо лише значимі.

Робота про раннього П.Тичину «Поезія і революція» перевидавалася п’ять разів і кожен раз автор поглиблював естетичний і художній аналіз, знімаючи соціологічні оцінки. Вже на схилі життя він зняв упереджене ставлення до збірки П.Тичини «Замість сонетів і октав» і відзначив, що саме без неї творчість поета була дуже збіднена. Дилогія «Поетичний світ Максима Рильського» (т.1 ‑ 1980, премія НАН України ім.І.Франка), т.2 – 1993) – не просто деталізований розгляд творчості М.Рисьського, але і дав її в контексті літературного процесу і в діахронному, і в синхронному розрізі. І, що важливо, в другому томі Л.Новиченко не протиставляє М.Рильського неокласикам. Не «вивищує» його за рахунок їх «потоптування». Врешті, М.Рильського в час «третього цвітіння» він назвав останнім неокласиком.

Ввівши термін «об’єктивний історизм», Л.Новиченко осудив свої «несправедливі звинувачення» щодо М.Хвильового (якого він ввів у «Історію української літератури» в 1971 році!), М.Куліша,М.Зерова. Підтримуючи тезу літературознавця Д.Маркова про відкритість соціалістичного реалізму, Л.Новиченко в роботах «Про різноманітність художніх форм і стилів в літературі соціалістичного реалізму», «Про багатство літератури» (1959), «Український радянський роман» (1976), «Вічно новий реалізм» (1982) та інших значно розширив закостенілі рамки цього методу. А це було нелегко, адже був він «офіційним» літератором – доктором філологічних наук, професором, врешті, членом-кореспондентом АН УРСР, секретарем СП СРСР і СП УРСР. Він один із перших написав позитивну рецензію на «Собор» Олеся Гончара, мав якесь особливе чуття на талановиту молодь – благословив передмовами і рецензіями більше 30-и початківців, і в більшості не помилявся з першою оцінкою. І звичайно ж, згадаємо участь Л.Новиченка в написанні колективних історій літератури, а особливо «Історії української літератури ХХ століття в 2-х книгах» (1995, 1998), де написав розділи про М.Рильського, П.Тичину, В.Еллана-Блактиного, Є.Плужника, М.Бажана, П.Дорошка, В.Базилевського. Книжка його пам’яті «Найголовніше… ‑ момент істини» (К, 2004) містить як спогади про нього, інтерв’ю з ним, так і останні роботи вже нового Л.Новиченка, одна з яких «Як розвиватись гуманітарним наукам» («Слово і час», 1995, № 7) особливо важлива сьогодні.

______________________________

Літ.: Зуб І. Завжди почувався українським вченим //Слово і час, 1999, № 10; Ільницький М. Знак доби// Слово і час, 2004, № 3 Ковалів Ю. Леонід Новиченко: Sempertiroі його літературознавча школа // Слово і час, 2008, № 9.

1978

 

Другим лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за монографію «Гуманізм і соціалістичний реалізм» став академік АН України (з 1967 року) Микола Шамота. Нині ця книжка являє собою історико-літературну цінність, адже автор був людиною свого часу і тих соціально-політичних обставин, і вийшла вона в час не лише суспільного застою, але і справжніх проявів неосталінізму в духовному житті українців. Найстрашніше, що М.Шамота вибирав для своїх досліджень, а точніше ‑ наукових обґрунтувань всього того, що відбувалося, і доведення правильності навіть політичних репресій, проблеми, які були, здається, далекі від ідеології СРСР. Це був принцип свободи слова і гуманізму. І в цій монографії М.Шамота після вступного розділу «Література і спосіб життя суспільства» досліджує поняття гуманізму у зв’язку з художньою правдою, партійністю літератури та інтернаціоналізмом. Чітко розмежувавши буржуазний гуманізм і гуманізм соціалістичний, автор заявляє, що гуманістичною позицією є завжди партійна позиція. Коли в монографії «Художник і народ» (1960) М.Шамота довів, що комуністична партійність є вищим виразом народності літератури, а в книжці «Про свободу творчості» (1973) писав, що свобода творчості найбільше проявляється в комуністичній партійності, то ця монографія, здається, написана для того, щоб ствердити: роман В.Собка «Лихобор», п’єса О.Левади «Здрастуй, Прип’ять», «Блакить» Ю.Бедзика – вершинні твори української літератури, а в повісті В.Козаченка «Біла пляма» «багатство думок та образів». А от «Біла пляма» Ю.Мушкетика – невдалий роман, там «самокопання». І це слово стало лайливим, психологічна глибина образів у «небажаних» авторів каменувалася саме ним. Теперішнє прочитання монографії М.Шамоти засвідчує як повну ортодоксальність автора, так і вміння логічно обґрунтовувати абсолютно нелогічні судження. «Пролетаріат виступає спадкоємцем художнього гуманізму тому, що тільки той має право на таку спадщину, хто здатен її берегти, примножувати, розвивати» (с.281). Це вже тупик ідеологічного мислення. І все з точки зору «комуністичного світогляду і нашого соціалістичного способу життя».

ШАМОТА Микола Захарович (4 (17).ХП.1916, Полтава – 4.І.1984, Київ) життєвий шлях розпочав як учитель української літератури, у 1939 році закінчив Ніжинський педінститут. Гідно воював, захищав Київ і Москву, мав чотири поранення, закінчив республіканську партшколу і Академію суспільних наук при ЦК КПРС, був редактором «Літературної газети», працював у ЦК КПУ, з 1957 р. – в Інституті літератури імені Т.Шевченка АН УРСР, доктор філологічних наук (з 1961 р.), завідувач відділу теорії літератури, з 1961 по 1978 – директор, академік АН УРСР з 1967 р. Друкується з 1946 року.

Головні праці – «Ідейність і майстерність» (1953), «О художественности» (1954), «Випадки з практики» (1957), «Література і життя народу» (1963), «О свободе творчества (1973). Саме він у 1974 році відкривав список лауреатів премії з літературної критики ім. академіка О.Білецького.

В історію української літератури другої половини ХХ століття ім’я М.Шамоти вцементоване навічно. Саме він, небезталанна людина з ортодоксальним комуністичним світобаченням, був найвідповідальнішим наглядачем як над літературним процесом, так і над дослідженнями історії літератури. Це яскраво демонструють дві його статті в журналах (лише згадаємо погромну статтю в газеті на «Собор» Олеся Гончара). Насамперед це велика стаття в «Комуністі України» (1973, № 5) «За конкретно-історичне відображення життя в літературі». Це була не критика, а своєрідне аутодафе двадцяти авторів, перед якими відразу ж закрилися двері журналів і видавництв. У «чорний список» потрапили С.Тельнюк, Є.Гуцало, В.Базилевський, Л.Горлач, М.Руденко, Р.Федорів, Ю.Колісниченко і С.Плачинда за «Неопалиму купину», І.Білик і навіть Ю.Смолич за «ВАПЛІТЕ і М.Хвильовий», В.Яременко та інші автори. В статті «Актуальні питання сучасного радянського літературознавства» («Радянське літературознавство», 1974, № 3) піддані критиці серйозні дослідники Є.Адельгейм, Н.Кузякіна, Є.Прісовський, молода автор Л.Мороз-Погрібна за рецензію збірки на Григора Тютюнника. Це також був і заклик до справжнього літературного погрому, який продовжили М.Равлюк. Л.Санов та інші критики-флюгери. М.Шамота – один з авторів рецензій на роботу І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», П.Шелеста «Україна наша Радянська». В самому ж Інституті літератури імені Т.Шевченка АН України з роботи було звільнено І.Світличного. В.Стуса, М.Коцюбинську. В.Іванисенка, Л.Махновця, В.Мазного, були покалічені їхні як життєві так і творчі долі. Як зауважила М.Коцюбинська, «Шамота був людиною далеко недурною, навіть з певним естетичним смаком, на горло якому, не вагаючись, наступав в ім’я ідеологічних догм…».

____________________

Літ.: Дроб’язко Є.Гуманізм живої правди// Комуніст України, 1976, № 10;  Логвиненко М. Про гуманізм радянської літератури// Дніпро, 1976, № 12; Беляєв В.Г. Микола Шамота//Письменники Радянської України, вип. УШ, К., 1976,  Селіверстова С. Микола Захарович Шамота//Слово і час, 2008, № 9.

 

1979

 

Національна премія України імені Тараса Шевченка цього року була присуджена доктору філологічних наук Є.С.Шабліовському за монографію «Чернышевский и Украина». Ця книжка – просто огром фактичного матеріалу, який старанно зібраний і осмислений на рівні тогочасної радянської літературознавчої науки. Як і в кожній своїй науковій роботі, Є.Шабліовський скрупульозно підходить до збору матеріалу і часто цей фактаж говорить сам за себе. Один факт: вітальна рецензія М.Чернишевського на вихід першого номера альманаха «Основа» (1861) вийшла за 10 днів до з’яви самого альманаха. Тут не варто і пояснювати, як хотів підтримати цей журнал М.Чернишевський. І таких випадків автор монографії знаходить багато. В основі ж – стосунки М.Чернишевського з Т.Шевченком, ставлення його до поезії Кобзаря і української літератури взагалі. Окремим розділом постає цікава тема: журнал «Современник» і українська література. До речі, сам М.Чернишевський був гарним знавцем історії України, що показують його рецензії на роботи М.Костомарова «Історія козацьких воєн при Богдані Хмельницькому» та «Богдан Хмельницький» в журналі «Современник». Виокремлено стосунки Марко Вовчок із цим журналом, а також із М.Чернишевським і М.Добролюбовим. І на закінчення роботи – ставлення до постаті і творчості М.Чернишевського Лесі Українки та І.Франка, що в радянському літературознавстві трактувалося як благотворний вплив революційних ідей.

ШАБЛІОВСЬКИЙ Євген Степанович (14(27).ІУ.1906, Камінь-Каширський, тепер Волинська обл., 10.І.1983, Київ) ‑ літературознавець, історик літератури. Екстерном закінчив ІНО та Медінститут. В 1931 р. закінчив аспірантуру при АН УРСР. У 1934 р. обраний членом-кореспондентом АН УРСР і затверджений директором Інституту літератури імені Т.Шевченка. Став одним з перших членів спілки письменників СРСР, видав книжки «Пролетарська революція і Шевченко» (1932), «Т.Шевченко і його історичне значення» (1933), «Т.Шевченко, його життя і творчість» (1934). Заарештований 14.ХІ. 1935 р., засуджений на п’ять років, згодом строки додавали. Відбував термін ув’язнення на Соловках і в Мончегорському концтаборі, потім у Казахстані на поселенні. Звільнений 27 вересня 1954 р., реабілітований.

З 1956 року і до останніх днів працював в Інституті літератури ім.Т.Шевченка АН УРСР, вибираючи для досліджень ідеологічно безпечні теми, в основному літературні зв’язки і впливи російської літератури, хоч і дослідження типу «Народ і слово Шевченка» (1961) також виходили. За дослідження «Т.Шевченко ирусские революционные демократы. 1858-1861» удостоєний Ленінськоїпремії1964 року.Автор праць «Інтернаціональне та національне в художній творчості»  (1963), «Шляхами єднання. Українська література в її історичному розвитку» (1965), «У сяйві ленінських ідей» (1967), «І.С.Тургенєв і українська дожовтнева література (у співавторстві, 1968). «В.І.Ленін та українська література» (1968). «М.Некрасов і українська література» (1971) та інші такого ж плану.

_________________

Літ.: Беляєва Л.В., Деркач Н.М. Євген Степанович Шабліовський. Бібліографічний покажчик. К., 1976; Микитенко О. Шабліовський Є. …З порога смерті., К., 1991.

1980

 

За видання «Шевченківський словник» у 2-х томах Шевченківську премію присуджено Кирилюку Є.П., відповідальному редактору словника, Бородіну В.С., заступникові відповідального редактора, Журу В.П., Івакіну Ю.О., Сарані Ф.К., членам редколегії.

На початку 70-х років відділ шевченкознавства Інституту літератури імені Т.Шевченка АН УРСР розпочав створення Шевченківської енциклопедії. Так вона називалася спочатку, коли відповідальний редактор Є.Кирилюк «подолав опір шовіністично настроєного віце-президента АН УРСР І.К.Білодіда», як зазначено в історії самого Інституту. В складі редколегії були не лише працівники Інституту, але й Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, Інституту філософії, а також шевченкознавці П.Жур, І.Айзеншток, Л.Большаков. Робота йшла під егідою Головної редакції УРЕ, керованої М.Бажаном. Відділ шевченкознавства уклав словник (тезаурус) енциклопедії. Відкривалася вона вступною статтею Є.Кирилюка «Тарас Григорович Шевченко». Статті були пов’язані між собою, взаємопов’язані системою посилань. Вміщена спеціальна стаття «Як користуватися «Шевченківським словником». До речі, заміна слова «енциклопедія» на «словник» була здійснена під тиском відділу науки ЦК КПРС, адже це була перша персональна енциклопедія в СРСР і про кого ‑ Шевченка, якщо про Пушкіна ще немає… Отже – «словник». Вміщено там статті про всі літературні твори і більшість мистецьких творів. Вони пов’язані з методологічними статтями «Метод творчий Шевченка-письменика» і «Метод творчий Шевченка-художника», а також узагальнюючі статті «Поезія Т.Шевченка», «Акварелі Т.Шевченка» та інші. Є багато статей, де відображені зв’язки творчості Т.Шевченка з іншими літературами, біографії дослідників та перекладачів. Важливий текстологічний цикл статей В.Бородіна, серед яких «Видання творів», «Творчий процес Шевченка-письменника», статті Ю.Івакіна про окремі твори, особливо політичного та історіософського плану, стаття «Сатира», статті В.Шубравського «Драматургія», «Народність», «Народів СРСР література і Т.Г.Шевченко».

Взагалі ж двотомник має близько 4 тис. статей, більше 500 авторів, близько 1000 ілюстрацій. В час створення його Україна була в стані «заморозків» і канон ідеології тяжів над авторами, багато шевченкознавців не було навіть згадано, твори з історичної тематики та світоглядні трактувалися «по-шамотинськи». Партійний, цензурний… ‑ та якого тільки контролю не було над цією роботою. А втім це було унікальне видання!

 

КИРИЛЮК Євген Прохорович (18.Ш.1902, Варшава – 24.VІ.1989, Київ) – літературознавець та історик літератури. Закінчив Вінницьку гімназію та Київський ІНО (1926). Друкується з 1921 року, одна з перших статей «Шевченко – наш». Аспірантура при Науково-дослідному інституті Т.Шевченка, викладав у вищих навчальних закладах. З 1939 р. – в Інституті української літератури АН УРСР. Учасник Великої Вітчизняної війни, військовий журналіст, поранений. 1944 – 1984 рр. – заввідділом шевченкознавства Інституту літератури. Доктор філологічних наук (1952), професор (1953), член-кореспондент АН УРСР (1987).

Автор близько 800 наукових праць, книжок «Пантелеймон Куліш», «Бібліографія праць П.Куліша» (1929), «Панас Мирний» (1939), «Т.Шевченко» (1951), «І.Франко» (1956), «Шевченко і слов’янські народи» (1958), «Т.Шевченко. Життя і творчість» (1959, 1964 – Ленінська премія – 1964), «Біографія Т.Шевченка (у співавторстві з Є.Шабліовським та В.Шубравським (1964), «Шевченко і наш час» (1968), «Живі традиції. І.Котляревський і українська література» (1969), «Слово, віддане народові» (1973), «Шевченкознавчі та славістичні дослідження» (1977), «Вук Караджич і українська культура» (1978). «Т.Г.Шевченко. Біографія» (1984, у співавторстві), «Література народної правди. Статті, портрети» (1989).

Під його керівництвом здійснено випуск Зібрання творів І.Франка  у 50-и томах, а також проведено 26 наукових Шевченківських конференцій, матеріали яких видано.

_______________

Літ.: Шубравський В. Оратай у полі// Вітчизна, 1972,№ 3; Бєляєва Л.В., Гунченко Ю.Л., Деркач Н.М. Євген Прохорович Кирилюк; Покажчик друкованих праць. К., 1983; Євгену Кирилюку – 100. Бріцина Олеся. Доля і доба//Слово і час, 2002, № 3.

 

БОРОДІН Василь Степанович (23.П.1930, с.Прилєпи, тепер Курської області РФ – 19.VІ.2011, м.Київ) – літературознавець, точніше шевченкознавець. Закінчив Харківський університет (1953), з 1956 р. – в Інституті літератури імені Т.Шевченка АН УРСР, спочатку в аспірантурі, потім науковий співробітник. Кандидат філологічних наук (1961), доктор філологічних наук (1981). З 1984 по 1996 р. – завідуючий відділом шевченкознавства, 1996 – 2006 рр. – провідний науковий співробітник. Досліджував життя і творчість Т.Шевченка і його оточення, проблеми текстології. Автор книжок «Соціально-побутові поеми Т.Шевченка періоду «Трьох літ» (1843-1845)» (1958), «Три поеми Т.Шевченка: «Сова», «Сліпий», «Наймичка» (1964), «Т.Г.Шевченко і царська цензура. Дослідження і документи. 1840 – 1862 роки» (1969),  «Над текстами Т.Шевченка» (1971), «Путь «Кобзаря»: судьба книги Т.Шевченко» (1978, 1993, вірменською мовою, у співавторстві). Співавтор монографій «Шевченкознавство. Підсумки і проблеми» (1975), «Творчий метод і поетика Т.Г.Шевченка» (1980), «Т.Г.Шевченко. Біографія» (1984). Науковий керівник збірників «Питання текстології. Т.Шевченко» (1990), «Проект тематичного словника Шевченківської енциклопедії» (1993), «Листи до Т.Шевченка» (1993). Упорядник «Спогадів про Т.Шевченка» (1982, 1988, у співавторстві). Брав участь у виданні всіх багатотомних видань Т.Шевченка, на основі його концепції і під його керівництвом видано літературну частину 12-томного зібрання творів (т.1-6, 2001-2003 рр.).

 

ЖУР Петро Володимирович (13.10.1914, с. Гарбузин, Корсунь-Шевченківського району Черкаської області – 17.09.2002, м.Київ) – письменник, літературознавець. Учасник Великої Вітчизняної війни. У 1950 році закінчив філфак Ленінградського університету. Працював у редакції журналу «Звезда» заступником головного редактора. Основні напрями досліджень: російсько-українські літературні зв’язки, дослідження життя і творчості Т.Шевченка. Видав книжки «Шевченків Петербург» (1964), «Третя зустріч. Хроніка останньої мандрівки Т.Шевченка на Україну» (1970). «Літо перше» (1977), «Дума про вогонь» (1984), «Шевченків Київ» (1989), де широко використав нові документи і матеріали про поета. На нових матеріалах про викуп Т.Шевченка з кріпацтва – «Дві лотереї» (1962), про петербурзьке оточення поета «Про друга – брата» (1965). За створення «Шевченківського словника» (1976 – 77) – Шевченківська премія. Жур П. написав літопис життя і творчості Т.Шевченка («Труды и дни Кобзаря» (СПб, 1996), переклад українською – К., 2003). Переклав російською багатьох українських поетів, писав спогади. Організовував Шевченківські дні в Ленінграді (тепер – Санкт-Петербурзі).

_____________

Літ.: Костенко А. Нові грані давно відомого//Вітчизна, 1981, № 3; Любацька Г. Іскри незгасного вогню// Київ, 1986, № 12; Шубравський В. Новий внесок у Шевченкіану// Дніпро, 1986, № 3; Боронь О. Літопис Шевченкового життя//Слово і час, 2005, № 10.

 

ІВАКІН Юрій Олексійович (6.І.1917, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ – 7.Ш.1983, м.Київ) – літературознавець і письменник, із сім’ї вченого-природознавця. Закінчив філфак КДУ (1940), вчителював. Воював, був тяжко поранений. З 1946 р. – аспірант, згодом науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Шевченка АН УРСР, доктор філологічних наук (1962). Один з кращих дослідників політичної поезії і сатири Т.Шевченка, коментатор текстів. Друкується з 1947 р. як сатирик, наукові роботи – з 1955 р. Автор книжок «Сатира Шевченка» (1959), «Стиль політичної поезії Т.Шевченка. Етюди» (1961), «Коментар до Кобзаря» Т.Шевченка. Поезії до заслання» (1964). «Коментар до «Кобзаря» Т.Шевченка. Поезії 1847 – 1861 рр.» (1968), «Поезія Т.Шевченка періоду заслання» (опубліковано 1984 р.), «Нотатки шевченкознавця. Літературно-критичні нариси» (опубліковано 1986 р.). Брав участь у підготовці академічних видань Т.Шевченка (1957, 1963-64), активний автор «Шевченківського словника» (1976-77). Дослідник як російської поезії, так і книговидання 20-х років. Автор гуморесок, фейлетонів, літературних пародій, унікальних «Снів на Вченій раді». Книжки «Парнаський цирульник» (1970), «Пародії» (1971), «Книжка пародій», «Пересміхи» (1973), «Гіперболи» (1975) та ін.

__________________

Літ.: Коваленко Л. Талант пародиста//Вітчизна, 1974, № 7; Шанін Ю. Рицар сердитого жанру. Вітчизна, 1984, № 2; Новиченко Л. Шевченкознавство, якому немає кінця… В кн. Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця//К., 1986; Іваненко В. Незглибимість пошуку і мислі// Дніпро, 1987, № 3; Шанін Ю. Наш гармонійний сучасник//Слово і час, 2002, № 1.

 

САРАНА Федір Кузьмович (26.ІХ,1921, с. Йосипівка, Новомиргородського району Кіровоградської області – І.VШ.1995, м. Київ) – бібліограф і літературознавець. Закінчив Київський бібліотечний технікум (1939), до війни навчався в Харківському бібліотечному інституті, воював, потім працював бібліографом, закінчив з відзнакою Ленінградський бібліотечний інститут (1952). Працював бібліографом і редактором у Держполітвидаві, з 1959 р. – в АН УРСР, завідуючим сектору бібліографії Інституту літератури ім.Т.Шевченка, потім в редакції УРЕ. Автор близько півсотні робіт про Т.Шевченка, склав десять бібліографічних покажчиків про Кобзаря, упорядкував збірник «Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 – 1963» (1963). Раніше вийшли його книжки «Матеріали до бібліографії Шевченкіани за роки Великої Вітчизняної війни» (1958), «Стан і завдання бібліографії Шевченкіани» (1961). Особливо важливими були книжки «Тарас Шевченко в бібліографії» (1964) та «Т.Г.Шевченко. Бібліографія ювілейної літератури. 1860-1964» (1968). При виданні «Шевченківського словника» він виступив як член редколегії, редактор, бібліограф і автор понад 60 статей, зокрема «Антології Шевченківські», «Лектура Т.Г.Шевченка», «Бібліографування Шевченкіани», «Бібліотека Т.Г.Шевченка», «Кобзар» та ін. Заслуга Ф.Сарани – висока бібліографічна культура словника, як і всіх видань, до яких він був причетний, в тому числі бібліографій А.Тесленка, Ю.Яновського та Л.Первомайського.

_____________

Літ.: Королевич Н. Федір Сарана (1921 – 1995)//В кн. Королевич Н. Видатні бібліографи ХХ століття. К., 1998.

 

1985

 

Цього року найвищу оцінку Комітету з Шевченківських премій отримали наукові розвідки В.Фащенка «У глибинах людського буття», (К., 1981) та «Характеры и ситуации» (М., 1982). Відомий літературознавець, професор Одеського університету в першій книжці досліджував культуру психологічного аналізу як індикатор талановитості майстрів слова, що визначало масштабність і глибину проникнення творчої свідомості в людську природу. Об’єктом дослідження стали твори майже двох століть різних літератур, де доробок українських авторів органічно включений у цей великий контекст. Психологізм літератури – на той час (та і донині – А.Ш.) – ще ледь відкритий материк специфічних досліджень, де суто літературознавцю, без «озброєння» знаннями інших наук, робити нічого. В.Фащенко використовує дослідження психологів, філософів, підключає вартісні, але маловідомі роботи (Страхов И. Л.Толстой как психолог, 1947). Звичайно, книжка має на собі «наліт часу», коли писалася, адже треба було «віддати данину» тогочасним ідеологемам, але в ній – живий дух літератури, показана складність самого творчого процесу, «не оминаючи увагою таємного несвідомого і підсвідомого» (с.277). Психологізм – це родова якість літератури як і одночасно естетичний принцип, що передбачає розкриття психології через певні засоби. Характери людські – то «видима мова душі», як назвав В.Фащенко один з розділів. Він досліджує, як твориться характер через діалог і монолог, через внутрішнє мовлення. От ці розділи – глибокі, незаідеологізовані.

Книжка В.Фащенка «Характери і ситуації» теж відзначається великим масивом аналізованого матеріалу – охоплено останні на той час (1965-1980 рр.) вершинні досягнення радянської прози. Відштовхнувшись від слів героя роману «Розгін» П.Загребельного: «Що таке людина? З моєї точки зору, це сума історії, громадянства, політики, гідності, наслідків її зусиль і талантів, а також свободи і героїзму», автор ніби розкриває це визначення прозаїка, в першому розділі розкривши діалектику між характерами і ситуаціями, доводячи, що характер – це зображена в світлі авторського ідеалу людина. І тут парадокс – це одночасно і мета письменника, і засіб її досягнення. Розділ «Війна, людина, мир» ‑ аналогічний розгляд творів про війну, яка формувала людські характери. «Конфлікти епохи НТР» ‑ розгляд творів, тематика яких актуальна і зараз – людина і машина, людина і природа, вироблення геосвідомості, відповідальності за все, що відбувається на Землі. І тут, як пише автор, потрібна нова «стилістка» художнього пізнання дійсності, синтез раціонального з емоційним, адже міняється сам світ, міняються люди, отже повина мінятися і поетика творення характерів.

ФАЩЕНКО Василь Васильович (5.І.1929, с. Катьонине Томаківського р-ну Дніпроп. обл. – 24.VI.1999, м. Одеса) – критик і літературознавець. Закінчив філфак Одеського університету (1957), аспірантуру кафедри української літератури, кандидат наук (1958) за роботу «Новели Олеся Гончара» і доктор філологічних наук (1970) за дослідження «короткого» жанру прози. Автор монографій «Новела і новелісти. Жанрово-стильові питання (1917-1967)» (1968), «Із студій про новелу» (1971). Звичайно, дослідження «короткої прози» без імен М.Хвильового, Вал.Підмогильного та ще кількох персоналій, вилучених з літературного процесу, здається нині неможливим, але В.Фащенко через творчість Г.Косинки, О.Слісаренка, М.Ірчана, Ю.Яновського. О.Довженка та Олеся Гончара все-таки показав історію цього жанру, а також дав досить цілісну панораму новелістики 60-х років. Що таке «особистість», «людина», «характер», «індивідуальність» ‑ головні проблеми монографії «Відкриття нового і діалектика почуттів» (1977), нарис «Павло Загребельний. Нарис творчості» (1984) – зовсім не апологетична книжка до 60-ліття прозаїка. Книжка «Герой і слово» (1988) – аналіз воєнної прози і «Вибрані статті» (1989) – останнє друковане видання, після чого В.Фащенко лише викладав.

____________

Літ.: Фащенко В. Я не пишу, я думаю//Літературна Україна, 1999, 7 січня; він же: Щаблі до істини//Вежа, 1996, № 2.

Про нього: У вінок пам’яті про В.В.Фащенка//Одеса, 2000; Панченко В. Восьмикнижжя Василя Фащенка: від історії новелістики – до таємниць художнього характеру//Слово і час, 2000, № 10; Листи Олеся Гончара до Василя Фащенка// Слово і час, 2004, № 3.

 

1988

 

Цього року лауреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка стала група науковців Інституту літератури імені Т.Шевченка АН України в складі Дзеверіна І.О., Берштейна М.Д., Вишневської Н.О., Деркача Б.А., Засенко О.Є., Мишанича О.В., Погребенника Ф.П., Яценка М.Т. – за розробку наукових принципів упорядкування, підготовку текстів Зібрання творів І.Я.Франка у п’ятдесяти томах та коментарі. І варто згадати, що це зібрання внесено в «Золотий фонд ЮНЕСКО».

Почалося все в 1969 році, коли в «Літературній Україні» започаткували обговорення майбутнього п’ятдесятитомника. До роботи був підключений Інститут суспільних наук у Львові, який під керівництвом С.Щурата брав участь у виданні, а також вчені з Інститутів філософії, економіки АН України, із Львівського університету. Спочатку були вироблені принципи видання, томи обговорювались у відділах Інституту літератури, потім розглядались і схвалювались на редакційній колегії (її очолював Є.Кирилюк). Особливо важлива роль текстологічної комісії на чолі з М.Берштейном, яка робила висновки на томи. І вся робота була під пильним контролем цензури, партійних органів, КДБ. Як зауважено в «Історії  Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України» (К., 2003), «слід сказати, що п’ятдесятитомне «Зібрання творів» І.Франка не тільки не досягло «академічної» повноти (яка, зрештою, проектом не передбачалася), але й не є повним щодо уміщення в ньому усіх найважливіших творів і праць» (с.140). Звичайно, в той час не могли вийти всі вірші з циклу «Україна» (ну як було друкувати «Не пора, не пора, не пора» ‑ фактично другий національний гімн?), цикл «Жидівські мелодії», поема «Великі роковини», частина поезій останніх літ життя, чимала кількість літературознавчих та публіцистичних праць (серед них, наприклад, «Причинки до оцінення поезій Т.Шевченка», «Поет зради», «Михайло Петрович Драгоманов», «Сухий пень», «Хмельницький – непризнаний польський патріот», «Вавілон і Новий Завіт» та інші). Упорядники розуміли, що купюри в текстах, які введені до видання, обов’язково будуть і відстояли принцип позначення їх трьома крапками, взятими в квадратні дужки. Цензурою була вилучена навіть стаття І.Франка «Музика польська і українська»… А от  «перебудова» врятувала останній 50-й том, де були листи І.Франка до М.Грушевського і С.Єфремова. Том вийшов якраз на 120-ліття І.Франка і був презентований на вечорі у філармонії. І тоді, під час виходу томів, і пізніше були претензії щодо відсутності якихось творів, але треба було враховувати всю складність обставин, у яких народжувалось це видання, адже досвіду багатотомних видань було обмаль і це творилося в час такої всеохопної і всесторонньої цензури. Вже потім виходили і томи додаткові, і покажчики цензурних вилучень.

50-томник складається з чотирьох серій: художні твори (25 т.), літературно-критичні праці (17 т.), наукові розвідки (5 т.), епістолярна серія (3 т.).

_________________

Літ.: Погребенник Ф. До історії створення 50-томника І.Франка//Слово і час, 2000. № 1; Тихолоз Н. Пролог, не епілог (на шляху від 50-томного до Повного зібрання творів І.Франка)//Слово і час, 2009, № 5.

 

ДЗЕВЕРІН Ігор Олександрович – літературознавець, теоретик літератури (5.ХІ.1929, с. Драбів, тепер Черкаська області – 12.П. 2001, м. Київ). Закінчив філфак Львівського університету (1952), аспірантуру Інституту літератури АН України (керівник – академік О.Білецький). Досліджував естетичну спадщину В.І.Леніна і російських революційних демократів, видав монографію «Остап Вишня» (1957), досліджував «Проблеми сатири в революційно-демократичній естетиці» (1962), методологічні проблеми літературознавства, теорії літератури (з 1966 р.), директор Інституту літератури (1978-91). Лауреат премії ім. О.Білецького (1982), очолював спеціалізовану Вчену раду по захисту докторських і кандидатських дисертацій, координував роботу в цій галузі. Здійснював загальне керівництво всією роботою по підготовці 50-томника І.Франка, відповідальний редактор 37-го тому.

______________

Літ.: Жулинський М. Тужливе слово навздогін//Слово і час, 2002, № 2; Лисенко В. Ігор Дзеверін//Слово і час, 2008, № 9.

 

БЕРНШТЕЙН Михайло Давидович – літературознавець, текстолог (3.І.1911, м. Токмак Запорізької області – 7.ХП.2002, м. Київ). Закінчив Запорізький педагогічний інститут (1934), учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденами і медалями «За перемогу над Німеччиною» і «За перемогу над Японією». Друкувався з 1932 р., займався проблемами української літератури ХІХ ст. Працював в Інституті літератури ім.Т.Шевченка НАН України (1938 – 1981), викладав у Київському університеті. Автор робіт «Марко Вовчок» (1952), упорядник збірника «Марко Вовчок у критиці» (1955), автор статей 1-го тому «Історії української л-ри» (1954). Дві фундаментальні монографії «Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50-60-х років ХІХ ст.» і «Українська літературна критика 50-70-х років ХІХ ст.» (1958) стали основою докторської дисертації (захищена в 1960 р.). В цих роботах розширив ідеологічні рамки розгляду літературного процесу ХІХ ст., ствердив вагомість літературного доробку таких діячів як П.Куліш, М.Костомаров, М.Драгоманов та ін. Готував як текстолог 10-томне видання Т.Шевченка, твори І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, М.Старицького, І.Манжури, Лесі Українки, М.Коцюбинського. О.Білецького. Створив монографії «Іван Манжура: життя і творчість» (1977), «Франко і Шевченко: спостереження над шевченкознавчою спадщиною І.Франка» (1984). Був головою Текстологічної комісії (всі 15 років роботи над виданням) 50-томного зібрання творів І.Франка, розробляв принцип цього видання, був відповідальним редактором т.4, 19, 36 і 50-го.

 

ВИШНЕВСЬКА Надія Олександрівна (27.ХП.1925, с.Горенка, Києво-Святошинського р-ну Київської обл. – 9.Х.2007, м. Київ) – літературознавець, текстолог. Закінчила Київський університет (1949), вчителювала, навчалася в аспірантурі Київського педінституту (1953-56), захистила дисертацію «Творчість П.Тичини 1911-1941 рр. та російська література». Працювала редактором у видавництві «Дніпро» (1956-58), з червня 1958 до 1985 р. в Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України спочатку в редакції «Радянського літературознавства», потім – у відділі рукописів та текстології. Друкувала статті про П.Тичину, І.Нечуя-Левицького, В.Мову, Лесю Українку, брала участь в упорядкуванні творів О.Білецького, В.Мови, І.Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки, А.Кримського та інших. Нею опубліковані монографії «Олександр Прокоф’єв» (1969), «Лірика Лесі Українки. Текстологічне дослідження» (1976). Підготувала до друку і прокоментувала на найвищому науковому рівні видання «Леся Українка. Зібрання творів у 12-ти томах» (Том 1); як член Текстологічної комісії Зібрання творів І.Франка у 50-ти томах брала участь у підготовці всіх томів цього видання, самостійно опрацювала т. 15, 18, а т. 26, 33, 35, 49 – у співавторстві. Державна премія 1988 р. разом з колективом співробітників Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України.

___________

Літ.: Третяченко Т. Вогонь її пісень.//Жовтень, 1978.№ 8.

 

ДЕРКАЧ Борис Андрійович (7.Х.1929, с. Нехайки Драбівського району Черкаської області ‑ 16.VП.2007, м. Київ). Закінчив Київський університет (1952), аспірантуру Інституту літератури імені Т.Шевченка АН УРСР, захистив кандидатську дисертацію «Драматургія І.А. Крилова» (1956). Працював молодшим, а з 1960 р. – старшим науковим співробітником, з 1964 р. – вченим секретарем цього ж інституту. У другій половині 1973 р. Б.А. Деркач очолив відділ української дожовтневої літератури і керував ним до 1981 р. У 1975 р. захистив докторську дисертацію, з 1978 р. – заступник голови редколегії видання «Літературна класика у 70-ти томах» (видавництво «Дніпро»). З березня 1999 р. – у відділі шевченкознавства. Перу Б.А. Деркача належать літературні портрети «Степан Васильченко» (1957), «І.А. Крилов» (1969), «Євген Гребінка» (1974), монографії «Перекладна українська повість 17-18 ст.» (1960), «Крилов і розвиток жанру байки в українській дожовтневій літературі» (1977), «Леонід Глібов: життя і творчість» (1982), «П.П. Білецький-Носенко: життя і творчість» (1988). Б.А. Деркач багато працював як текстолог, ним підготовлені і прокоментовані зібрання творів І.Котляревського, Г.Сковороди, поетів-романтиків 20-40-их років. Був одним з редакторів, заступник голови редколегії Зібрання творів І.Франка у 50-и томах, здійснював науково-редакційну роботу, відповідальний редактор тт. 11, 42 і 44. Разом з М. Бернштейном і Ф. Погребенником розробляв картотеку імен, що зустрічаються у виданні.

 

ЗАСЕНКО Олекса Єлисеєвич (4.Х.1907, с. Любарці, тепер Бориспільського району Київської області – 8.V.1993, м. Київ) – літературознавець, текстолог, перекладач. Закінчив Київський університет (1934). Працював викладачем у вищих навчальних закладах, воював на фронтах Великої Вітчизняної війни. Працював у Держлітвидаві зав.відділом (1947-50), з 1950 р. – в Інституті літератури ім.Т.Шевченка АН УРСР. Заступник директора Інституту, зав.відділом (1960-73). Його зацікавлення – класична проза, проблеми розвитку реалізму, виступав проти замовчування М.Драгоманова, П.Куліша, Б.Грінченка. В книжках «Марко Вовчок і зарубіжні  літератури» (1958) і «Марко Вовчок. Життя, творчість, місце в історії літератури» (1964) вперше дано всебічну характеристику її творчості, місце серед слов’янських та інших літератур. Монографії «Осип Маковій. Життя і творчість» (1968), «Марко Черемшина. Життя і творчість». (1974), збірник «Літературно-критичні нариси і статті» (1962). Керував  роботою зі створення перших п’яти томів восьмитомної «Історії Української літератури» (1967-71), упорядник і автор передмов до видань М.Павлика, Д.Марковича, Т.Бордуляка, Н.Кобринської, Є.Ярошинської, В.Стефаника, Леся Мартовича. Автор ліричних новел «Дорога в життя» (1936), сатиричної поеми «Гряде розплата» (1943), книжки спогадів «Дорогі мої сучасники» (1983), перекладав поетичні твори. О.Засенко був причетний до розробки наукових і організаційних принципів видання 50-томного Зібрання творів І.Франка, пізніше виступив редактором 10, 16, 23 і 24 томів. Про підготовку видання опублікував кілька статей, в тому числі «З мого духа печаттю» («Жовтень», 1987, № 5).

_________________

Літ.: Дмитрук В.Книга про Марка Черемшину// Вітчизна, 1952, № 6; Гресько М. Цінний здобуток літературознавства//Жовтень, 1961, № 2; Погребенник Ф. Олексі Засенку – 80//Літературна Україна, 1987, 7 жовтня.

 

МИШАНИЧ Олекса Васильович (І.ІV.1933, с. Ляховець, тепер Лісковець Міжгірського району Закарпатської області – 1.І.2004, м.Київ) – літературознавець, фольклорист. Закінчив Ужгородський держуніверситет, філфак (1956), два роки працював на обласному радіо. Аспірант Інституту літератури імені Т.Шевченка АН України (1958-1961), кандидат філологічних наук (1962), робота «З історії розвитку української літератури Закарпаття ХVП-ХVШ ст.» видана книжкою в 1964 р., доктор наук (1982), захистив роботу «Українська література другої половини ХVШ ст. і усна народна творчість». З 1985 р. – зав.відділу давньої української літератури, що став провідним центром у вивченні літератури Київської Русі і епохи бароко. О.Мишанич – автор монографії «Григорій Сковорода і усна народна творчість» (1976), наукових досліджень «Від підкарпатських русинів до закарпатських українців» (1991), «Крізь віки» (1996), «Повернення» (1997). Особлива увага дослідника – до літератури рідного Закарпаття, життя українців у Чехії, Словаччині, колишній Югославії. Весь його доробок – 19 монографій і збірників статей, більше 300 статей. О.Мишанич упорядкував 42 томи класиків української літератури, брав участь у більш ніж у 30-и міжнародних наукових конгресах і конференціях, був віце-президентом Міжнародної асоціації україністів (1989-1999), очолював Національну асоціацію україністів (1999-2002). Заслужений діяч науки і техніки (1997), лауреат премії ім. О.Білецького (2003). У виданні Зібрання творів І.Франка в 50-и томах працював над тт. 6, 7, 22, 28, 32, 34, 40, 50 (окремі у співавторстві). Вперше опублікував роботу І.Франка «Історія української літератури від найдавніших часів до І.Котляревського» (т.40), а також цикл «Поетичні твори за мотивами історії Давнього Риму». Томи 28, 32 і 34 – це праці І.Франка з історії давньої літератури.

_______________

Літ.: Бібліографія вчених України. Олекса Мишанич.К., 2003; Сулима М. Доробок, гідний поваги//Літературна Україна, 1993, 22 квітня; Сулима М. Господь покликав його служити слову//Літературна Україна, 2003, 3 квітня; Мишанич Я. Жити, щоб працювати (До творчої біографії Олекси Мишанича)//Слово і час, 2008, № 9.

 

ПОГРЕБЕННИК Федір Петрович (23.VІ.1929, с. Рожнів Косівського району Івано-Франківської області – 10.І.2000, м.Київ) – літературознавець, фольклорист культуролог. Випускник Чернівецького університету (1953), аспірант цього ж вназу. З 1960 р. – в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР, кандидатська дисертація «Осип Маковей. Життя і творчість» (1959), докторська «Творчість В.Стефаника у зв’язках з іншими слов’янськими літературами» (1980). Улюблені теми – письменство західноукраїнського (Галичина і Буковина) регіону. Монографія Ф.Погребенника «Лесь Мартович. Життя і творчість» (1971) – найґрунтовніша праця і по сьогодні. Особлива увага – до творчості В.Стефаника: крім докторської дисертації, робота «Сторінки життя і творчості В.Стефаника» (1980), де введено багато нового матеріалу, а також збірник статей «Василь Стефаник у критиці та спогадах» (1970), такого ж типу «Ольга Кобилянська у критиці та спогадах» (1963) та про Марка Черемшину «Живий у пам’яті народній» (1975). Важлива монографія «Іван Франко в українсько-російських літературних взаєминах» (1986), а також статті про Ю.Федьковича, С.Воробкевича, Є.Ярошинську, Г.Хоткевича, Г.Журбу. Як упорядник і коментатор Ф.Погребенник підготував десять різних видань творів І.Франка, вісім видань В.Стефаника, кілька видань О.Кобилянської. Написав літературний портрет «Богдан Лепкий» (1992) і підготував його двотомник (1997), видав стотисячним тиражем історію національного гімну «Ще не вмерла Україна» (1991), книжки «Наша дума, наша пісня. Нариси-дослідження» (1991), «Українські пісні-гімни» (1992), упорядкував п’ять випусків покажчика «Українські письменники. Матеріали до бібліографічного словника» (1996-1998). Робота «З Україною в серці» (1995) – про письменників-емігрантів. Повна бібліографія його праць – 1300 позицій. Погребенник Ф. – відповідальний секретар видання Зібрання творів І.Франка у 50-и томах. Брав участь у розробці принципів видання, координував роботу, очолював текстологічну групу, рецензував томи. Як упорядник підготував тт. 5, 10, 16, 32, 34, 50 (окремі у співавторстві), відповідальний редактор 5 і 50 томів, розробляв картотеку імен. Підготував унікальні видання: «Іван Франко. «Каменярі» мовами світу» (1983) і «І.Франко. Пролог до поеми «Мойсей» мовами світу».

_________________

Літ.: Погребенник Ф. Бібліографічний покажчик//К., 1999; Щасливий у праці. Збірник праць на пошану Ф.Погребенника з нагоди 70-річчя//К., 2000; Грицюта М., Погребенник Ф. Зібрання творів І.Франка у п’ятдесяти томах (основні текстологічні принципи). ІХ Міжнародний з’їзд славістів//К., 1983; Автопортрет//Слово і час, 1994, № 9-10.

 

ЯЦЕНКО Михайло Трохимович (7.Х.1923, с. Свитовець Бобровицького району Київської області – 20.VП. 1996, м. Київ) – літературознавець, історик літератури. Фронти Великої Вітчизняної війни пройшов з першого до останнього дня, мав поранення, бойові нагороди. Закінчив Київський університет (1950), був на редакційно-видавничій роботі (1952-1962). З 1962 р. – в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де видав монографію «Володимир Гнатюк. Життя і фольклористична діяльність» (1964), а також підготував збірник «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965). З 1966 р. – в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка АН УРСР, пройшов шлях від молодшого до головного наукового співробітника. Автор монографії «На рубежі літературних епох: «Енеїда» Котляревського і художній процес в українській літературі» (лягла в основу докторської дисертації, захищеної в 1980 р.) Це було одне з перших досліджень, де в основі стала художньо-естетична сутність літератури, аналіз був науково-об’єктивним та ідеологічно незашореним. Робота «Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини ХІХ ст.» (1979) продовжила розробку наукової концепції аналізу нової української літератури. У 1981-89 рр. М. Яценко очолював відділ дожовтневої (тепер нової) української літератури, який проводив фронтальне дослідження таких понять, як художній напрям, індивідуальний творчий метод, жанр, стиль. Виходили наукові збірники про розвиток жанрів і стилів того часу, історії реалізму ХІХ століття. М.Яценко – автор розвідок «Українська романтична поезія 20-60-х років ХІХ століть» (1987), «Микола Костомаров – літературний критик» (1988), «Літературне просвітництво в Україні. До проблеми типології і літературної своєрідності» (1996), «Гельдеризм і українська літературно-теоретична думка доби романтизму» (1997). Співавтор авторського колективу «Історії української літератури ХХ ст. в 2-х томах (1995), «Історії української літератури ХІХ ст.» у 3-х книгах (1995-97). Був членом редколегії Зібрання творів І.Франка у 50-и томах, упорядником 42-43 томів і редактором 27-го і 38-го томів.

 

1990

«Лътописець руський» («Літопис руський») – такий заголовок має ця книжка в рукописі, знайденому в Іпатському монастирі біля Костроми і названо його Іпатським або Іпатіївським. «Писали його триста років… Події в ньому починаються з легендарного «сотворіння світу» і закінчуються 6800 (1292) роком… Ця книга – першоджерело відомостей про тисячі і тисячі подій, історій, людей. В ній усе важливе» ‑ так почав своє слово від перекладача Леонід Махновець, коли закінчилися митарства з виданням цього унікального твору і читачі оцінили багатолітню працю перекладача напередодні незалежності України.

«Літопис руський» ділять на три частини, які в науці дістали назви «Повість минулих літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис. Зведений в одне він на початку ХІVстоліття. Л.Махновець здійснив справжню титанічну роботу, адже твір написано давньоруською мовою, в основі якої лежала жива мова русичів. Тут потрібні спеціальні філологічні знання, а літопис ‑ пам’ятка знань історичного, генеалогічного та іншого характеру. У виданні також чотири покажчики: іменно-особовий, реєстр великих князів київських, реєстр київських митрополитів і географічно-археологічно-етнографічний. Також вміщено вісім родовідних таблиць, в основній – руських князів – подано імена і розкрито генеалогію (родинні зв’язки) князів, княжичів, княгинь і князівен. Вони ув’язані з текстом літопису. Складено сім родовіднх таблиць державців інших країн і народів – Візантії, Польщі, Угорщини, Чехії, Данії, князів литовських, монгольських ханів. Книга містить 570 документів-ілюстрацій. Робота Л.Махновця над літописом ‑ справжній науковий подвиг. Але під яким  ідеологічним пресом він жив і творив! Адже для нього історія України-Руси була питомо українською історією. Проробка почалася зі слова «славна» у виразі «Славна Запорозька Січ» і закінчилось це вигнанням у 1973 р. з Інституту літератури, потім два роки без роботи і в 1975-му влаштувався в Інститут археології.

МАХНОВЕЦЬ Леонід Єфремович (31.V.1919, с. Озера, Бородянський район Київської області – 19.І.1993, м. Київ) – літературознавець і археолог, історик, бібліограф. Закінчив філфак КДУ (1947), аспірантуру Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка АН УРСР (1950). Кандидат філологічних наук (1951), доктор (1966). Працював у музеї Т.Шевченка (1951–1955), в Інституті літератури (1955-1973), в Інституті археології. Автор фундаментальних досліджень «Гумор і сатира української прози ХVІ-ХVШ ст.» (1964), «Григорій Сковорода. Біографія» (1972), уклав бібліографічний словник «Українські письменники. Т.1. Давня українська література» (1960), упорядкував збірники «Давній український гумор і сатира» (1959), «Українські інтермедії ХVП-ХVШ ст.» (1960), «Слово о полку Ігоревім» (1967). Він також один з авторів 1 і 2 томів «Історії української літератури у восьми томах» (1967), керівник і відповідальний редактор першого тому. Переклав українською «Слово о полку Ігоревім» (1950, опубліковано 1967, 1972, 1983 та ін.), «Літопис руський» (1989), над яким працював 20 років і 10 років не міг видати. Остання книжка «Про автора «Слова о полку Ігоревім» (1989), що зробила переворот у науці. Він доводить, що це – Володимир Ярославович, син Ярослава Осмомисла.

____________

Літ.: Махновець Л. Час потребує слуги свойого//Україна, 1985, № 6; Про автора «Слова»//Пам’ятники України, 1985, № 3; Ярославна//Наука і культура, К.,  1985.

Про нього: ПинчукС. Украинские переводы «Слова»//Вопросы литературы, 1968, № 4; Дмитрієв Л. До питання про авторство «Слова»//Радянське літературознавство, 1986, № 4.

 

1991

 

За серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки…», статті «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо ми національну культуру як цілісність» Національну премію України імені Тараса Шевченка присуджено І.М. Дзюбі. Це була остання премія, вручена в УРСР. І саме той матеріал, який висвітлив у своїх статтях І. Дзюба, був особливо актуальний. Цикл виступів у «Вечірньому Києві» на тему української мови, культури та історії аргументовано підводив читачів до роздумів про власну «закоріненість», розкривав суть рідної мови в духовному житті народу, потребу вироблення національної гідності, поваги до себе, до рідної мови, бо «без мови немає нації», розкривав багатолітню історію русифікації, наголошував на провідній ролі національної культури як чинника майбуття України. Стаття «Україна і світ» ‑ спроба осмислити місце України в сучасному світі, зрозуміти, чи не «випав» наш народ із стрімкого цивілізаційного процесу. Особливо резонансною була стаття І. Дзюби «Чи усвідомлюємо ми національну культуру як цілісність?». Вона з’явилась у грудні 1988 року в газеті «Культура і життя» і журналі «Коммунист» (Москва). Це була аналітична програмова робота, «перший зразок сучасної української інтердисциплінарної культурології» (М.Стріха). В ній «національній за формою, соціалістичній за змістом» українській радянській культурі було поставлено діагноз: нецілісність і фрагментарність, зумовлені тим, що українська мова, на якій має будуватися культура, не виконувала своїх сполучних функцій. Яке ж це українське кіно, коли фільмів українською мовою не було з 1973 року?А всі види культури – то ніби сполучні посудини, неповнота або відсутність деяких з них приводить до того, що вона не функціонує як цілісне явище. Суспільний престиж української мови був на такому низькому рівні, що коефіцієнт використання її націєтворчого і культурологічного потенціалу зовсім мізерний. Всю проблематику, яка виходила із матеріалів, нагороджений Шевченківською премією І. Дзюба потім розвивав і поглиблював. Особливо важлива його стаття «Стереотипи сприйняття української культури» (2002), де говорилося про тяжіння стереотипів над популярними, а часом і науковими уявленнями про українську культуру. Їх автор чітко розмежував: стереотипи сільськості, філологічності (що культура – лише література), архаїчності, вторинності і непрестижності.

ДЗЮБА Іван Михайлович – літературознавець, культуролог, громадський діяч, (26.VП.1931, с. Миколаївка, тепер Волноваського району Донецької області). Закінчив Донецький педінститут (1953). Друкується з 1959 року. Редактор відділу критики журналу «Дніпро», потім «Вітчизни» (1957–1962), звільнений за «ідеологічні помилки». У вересні 1965 р. на прем’єрі «Тіней забутих предків» протестував проти арештів творчої інтелігенції. 1966-1969 – коректор в «Українському біохімічному журналі», 1969-72 – редактор видавництва «Дніпро». Звільнений у січні 1972 р., заарештований (квітень 1972) за роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», засуджений на 5 років, помилуваний. Працював (1974-82) коректором і літкореспондентом багатотиражки Київського авіазаводу. З 1982 р ‑ на творчій роботі. Головний редактор журналу «Сучасність» (з 1992 р.). З грудня 1992 р. до серпня 1994 р. – міністр культури України, академік-секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України. З 1999 р. – голова Комітету з Національної премії імені Т.Шевченка, Академік НАН України (1992). Герой України (2001), кавалер Ордену Свободи (2006), лауреат премій Антоновичів, О. Білецького і В. Вернадського. Перша книжка «Звичайна людина чи міщанин?» (1959). У трактаті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Лондон, 1968, журнал «Вітчизна», 1990, № 5-7) розкрив загрозливі тенденції національних відносин в соціалістичному суспільстві. Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір «пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР». Твір виданий англійською, італійською, китайською, російською та французькою мовами (1971-1980). Праці «Грані кристала» (1978), «На пульсі доби» (1981) – дещо «зм’якшений» погляд на національну політику СРСР. Дослідження «Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1982), «Автографи відродження» (1986), «Садраддін Айні» (1987) – аналіз літературних процесів в літературах народів Кавказу і Середньої Азії. Монографія «У всякого своя доля…» ‑ аналіз стосунків Т.Шевченка із слов’янофілами, робота «Застукали сердечну волю.. (шевченків «Кавказ» на тлі непроминального минулого)» (1995) – про взаємовідносини Росії і народів Кавказу. Збірка актуальних статей «Між культурою і політикою» (1998) і «Спрага» (2001), монографії «Тарас Шевченко» (2005), «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008). Вибрані праці «З криниці літ» у трьох томах (2006 -  2007), «Сквозь завихрения времени. Избранные работы в 3-х томах» (2006), «Спогади і роздуми на фінішній прямій» (       ), «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ» (2011). Також І.Дзюба виступав як автор сценаріїв фільмів «Василь Симоненко» (1988), «Українці. Надія» (1992), співавтор сценаріїв дев’яти стрічок про Т.Шевченка.

____________

Літ.: Обрії особистості. Книга на пошану І.Дзюби, К., 2011; Дзюба І. Автопортрет. Слово і час; Бажан О. Посіяв бурю…//Слово і час, 1995, № 11-12; Бойко Л. Як розпинали Івана Дзюбу//Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? К., 1998; Попович М. Перевідкривач. До 70-річчя І.Дзюби// Дзеркало тижня, 2001, № 28; Шаповал Ю. Досвітній вогонь//Дзеркало тижня, 2005, № 24; Жулинський М. Іван Дзюба: «У мене свій світ, своя позиція…»// Слово і час, 2006, № 7; Стріха М. Відвага бути «білим круком»//Україна молода, 2011, 22 липня; Косів М. І застереження, і біль… і заклик до спротиву!//Літературна Україна, 2011, 8 вересня; Голобородько Я. «Духовні автобани» Івана Дзюби// Слово і час, 2011, № 7.

 

1992

 

«Не чим іншим, як історичним парадоксом слід називати те, що нині ми розпочинаємо знову, як робилася спроба наприкінці 20-х - початку 30-х років розвивати деякі ідеї Куліша-культуролога, Куліша-історика», ‑ починає статтю про творчість Пантелеймона Куліша Микола Жулинський в збірці літературних портретів і добірок з літературної спадщини «Із забуття – в безсмертя», яка відзначена Шевченківською премією. І цей парадокс полягав у тому, що вивчалась і читалась лише частина нашої художньої спадщини, деякі з авторів просто замовчувались, в декого друкували не найкраще з творчого доробку. Саме в роки перебудови, коли почалося відродження нашої спадщини, спочатку спорадично, а потім і динамічно стали з’являтися публікації тих, кого раніше таємно читали, або і тих, про кого і не чули (особливо діаспорних авторів), стало зрозуміло, який огром духовних надбань було сховано від українського народу. Перед вела тоді «Літературна Україна», хоч і в «померлій» «Молодій гвардії» були прекрасні публікації нашої спадщини. Сама ж «Літературна Україна» ввела спеціальну рубрику «Сторінки призабутої спадщини», читачі нетерпляче чекали кожен вихід газети, часто лише через цю рубрику передплачували газету, тираж виріс просто фантастично. У цій рубриці систематично друкував свої відкривавчі матеріали на той час заступник директора Інституту літератури ім.Т.Шевченка АН України з наукової роботи М.Жулинський. Це була робота і пошукова, і осмислювальна. І коли було зібрано весь масив надрукованого в газеті і готувалася книжка, автор дізнався, що є така антологія «Розстріляне Відродження» Юрія Лавріненка, яка вмістила твори 42 авторів, написані з 1917 по 1933 рік. Як бачимо, навіть заново відкривати наш набуток довелося М. Жулинському самостійно, голос знищених і замовчуваних прозвучав у кінці 80-х років ХХ століття ще не повнозвучно, але це наближення до повноти літературного багатства вже викликало подивування і якийсь шок: так ми ж маємо велику літературу, ми ж уже знаємо іншого Тичину, Сосюру з «Третьою ротою», Симоненка із «Злодієм» та  «Некрологом…». І ці зібрані під однією обкладинкою автори врешті заговорили своїм голосом, без ідеологічних глушників. Так, «перший наш європеєць», як називали Пантелеймона Куліша, не був примітивним «антиподом Шевченка», як то огрублювала марксистська критика… Все було набагато складніше, застерігає М.Жулинський і намагається розібратися і в еволюції П.Куліша, і в його інволюції. Лише згадав автор тетралогію Б.Лепкого «Мазепа», але треба було хоч назвати її, треба було ламати ідеологічне оледеніння, пізніше вона вийде, і не один раз, як то напише Є.Нахлік цілий цикл книжок про П.Куліша. А яким постає в своїх щоденниках «великий і світлий талант» Михайло Драй-Хмара! Вже пізніше надрукують його вірші, будуть дослідження про «гроно п’ятірне» неокласиків, але ті сторінки щоденника не змаліють у часі. Відкривати читачам таку постать, як Микола Хвильовий – то честь для автора і велика відповідальність. Не було, певно, в українській літературі автора більш неприйнятного для комуністичної ідеології. Але як органічно вписався цей автор в літературний процес трагічного ХХ століття, що зараз і подумати страшно, як то було – українська література – і без Хвильового?.. А як була література шістдесятників (та і пізнішого часу) без Василя Стуса? Сам М.Жулинський зауважив, що тоді (1989-90 рр.) ми лише наблизилися до призабутої літературної спадщини українського народу. А про успіх і потрібність книжки свідчило те, що тираж у 42 тис. розлетівся миттєво.

 

ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович (25.УШ.1940, с. Новосілки Демидівського району, Рівненської області) – літературознавець, критик, історик літератури. Закінчив Дубнівське педучилище, Київський університет (1968), аспірантуру Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка АН України (1969-1971), молодший науковий співробітник Інституту (1971-1973), учений секретар (1973-1978), заступник директора з наукової роботи (1978-1991), директор Інституту (з 1991). У 1992-94 і 1999-2001 рр. ‑ віце-прем’єр-міністр Урядового комітету з соціальних питань та питань гуманітарної політики України, з 2006 по 2008 р. був Радником Президента України з гуманітарних питань, депутат двох скликань. Член Національної ради з питань науки та науково-технічної політики при Президенті України, член Національної ради Конгресу української інтелігенції. Лауреат премії Фундації Антоновичів, Республіканської премії в галузі літературно-художньої критики ім. О.І.Білецького (1978). Нагороджений орденом Ярослава Мудрого Vступеня, медаллю Св.Володимира за видатний внесок у наукову та політичну діяльність (Світовий конгрес вільних українців). Автор книжок «Юність моя – комсомолія» (1971), літературно-критичних праць «Пафос життєствердження» (1974), «Концепція людини в радянській літературі» (1976), «Людина як міра часу» (1979), «Людина в літературі» (1983), «Наближення» (1986), «Із забуття – в безсмертя» (1990), «Вірю в силу духу» (1999), «Подих третього тисячоліття» (2000), «Заявити про себе культурою» (2001), «Українська література: творці і твори» (2011) та інші, всього понад 700 статей, оглядів, рецензій, які зафіксовані в «Бібліографії».

____________

Літ.: Жулинський М. Бібліографія до 70-річчя//К., 2010; Дончик В., Голобородько Я., Ільницький М., Брюховецький В. та інші. Миколі Жулинському – 70!// Слово і час, 2010, № 8.

 

1994

Лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка цього року відзначено літературознавця Леоніда Большакова за документальну трилогію «Літа невольничі» («Быль о Тарасе»). Вона складається з трьох книг: «Яман-Кала», де досліджено перший рік солдатчини Т.Шевченка – з літа 1947 р. по літо 1948-го, «На Аралі» ‑ деталізований ледь не по днях літопис Аральської експедиції і «Оренбург», де ключовим став квітень 1850 року, переведення Т.Шевченка в 5-ий лінійний батальйон, де почалася справжня муштра і казармене життя. В кінці третьої книги Л.Большаков інформує, що завершена трилогія про три перші роки солдатчини Кобзаря. «Уповаю на те, що буде ще достатньо сил розгадати нові розсипи загадок», ‑ пише він, і ми розуміємо по тому, як «закроєна» ця робота, що автор намагався дати повну хронологію всіх десяти років заслання Т.Шевченка. Це був дійсно грандіозний задум! А що Л.Большаков міг би його втілити в життя – сумніву немає, адже була нароблена база, було майже 50 років дослідницької праці, яка концентровано постала в «Оренбурзькій Шевченківській енциклопедії. Тюрма. Солдатчина. Заслання» (1997), а також попередніх книжках. Тут особливо важливе пошукове дослідження «Літа невольничі» (1971), де автор розкрив досі невідомі обставини життя і творчості поета. В тій книжці він звернувся і до оточення поета цього періоду, адже без з’ясування, хто був його другом, а хто ворогом, хто допомагав вистояти, а кого непокоїло зовсім інше, не можна зрозуміти повністю ні багатьох важливих сторінок біографії Т.Шевченка, ні творчої історії літературних і живописно-графічних робіт. У трилогії «Быль о Тарасе» дослідницький «невод» закинуто значно ширше, жодна згадка в листах і спогадах сучасників, жоден значний історичний факт не пройшов повз увагу дослідника, адже, як зауважив у передмові до трилогії Л.Большаков, «історична, неприкрашена правда вражає часто сильніше, ніж різноманітні хитросплетіння». І дійсно, Л.Большакову належить заслуга фронтального обстеження місцевих, а згодом і центральних архівосховищ, бібліотек, музеїв, де він виявив багатющі поклади досі невідомих чи мало використовуваних матеріалів про біографію та оточення Т.Шевченка часів його солдатчини. Публікував він їх у жвавому журналістському викладі, поєднаному з глибоким науковим дослідженням.

БОЛЬШАКОВ Леонід Наумович (1.І.1924, м. Сновськ, тепер м. Щорс Чернігівської області – 09.VIII.2004, м. Оренбург) – письменник і літературознавець. З сім’єю в 1941 р. виїхав в евакуацію, там залишився. Закінчив Орський педінститут (1954), захистив у Києві кандидатську дисертацію про джерельну базу біографії Т.Шевченка періоду заслання (1969), за рік перед тим у Челябінську вийшла книжка «Слідами Оренбурзької зими» (1968). Книжки Л.Большакова виходили як на Україні, так і в багатьох видавництва РСФСР: «Глави із життя» (1974), «Шлях Кобзаря» (1978, у співавторстві), «Нет ничего дороже» (1979), «Іду до джерел» (1979), «Шляхами великої долі» (1984), «Пошук заповітного» (1985). Дослідження «Літа невольничі» (1971), «Їхав поет із заслання» (1977), «Добро найкращеє на світі» та «Вождь і поет» (1981) удостоєні премії ім. П.Г.Тичини «Чуття єдиної родини» (1982).

Леонід Большаков написав понад 160 статей для «Шевченківського словника», його матеріали нині використані для шеститомної «Шевченківської енциклопедії». Упродовж 60-х - 80-х років брав участь у наукових Шевченківських конференціях, був ініціатором проведення однієї з них в Оренбурзі та Орську. Ним створені Шевченківські музеї в Оренбурзі та Орську, щорічно відзначався «Шевченківський березень», куди приїжджали українські літератори. Зусиллями Л.Большакова створено при Оренбурзькому університеті єдиний в РФ центр «Оренбурзький Інститут Тараса Шевченка», де виходять наукові праці, в тому числі прокоментований Л.Большаковим «Щоденник» Т.Шевченка, а також «Оренбургская Шевченковская эниклопедия. Тюрьма. Солдатчина. Ссылка» (Оренбург, 1997).

 

1996

Національна премія України імені Тараса Шевченка присуджена колективу літературознавців у складі Дончика В.Г., Моренця В.П., Штоня Г.М., Кравченка А.Є., Коваліва Ю.І., Мельника В.О., Наєнка М.К., Агеєвої В.П. за навчальний посібник «Історія української літератури ХХ ст.» у 2-х книгах. Цю роботу вчені почали писати ще до проголошення незалежності. Кожен мав свій доробок у відповідній галузі, були по-новому прочитані твори радянського періоду, фактично ліквідовані «білі плями» процесу, збагатилася джерельна база ще й в результаті справедливої «злуки» діаспорної літератури з материковою. Отже, «Історія…» постала з нових концепцій, принципів, підходів, що спрагло опановувало українське літературознавство в кінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ століття. Найголовніше – це показати, донести повноту і багатство літератури. Тому матеріал другого тому довелося подати в двох книжках. І подано тут 152 окремих портрети українських письменників. Згадаємо лише тих, кого по-справжньому «воскресили»: Лепкий, Чупринка, Філянський, Маланюк, Липа, Виниченко, Н.Королева, Дараган, Осьмачка, «Празька школа», Нью-йоркська група… Варто лише прочитати портрети Корнійчука і Галана, щоб зрозуміти об’єктивний науковий підхід як до самого соцреалізму, так і його глашатаїв. І.Дзюба був автором ключових оглядових розділів, які відкривали певні періоди. До речі, і періодизацію ХХ ст. вчені виробили свою. Було «вільне творче прагнення скинути тоталітарно-ідеологічні вериги, повернуто літературознавчій науці роль шукача і оборонця істини, виявлено всю повноту, розмаїття, багатство понищеної (більш ніж наполовину), забороненої української літератури» (В.Дончик). І ця робота була виконана на високому рівні, про що свідчить і відзначення її найвищою нагородою вже держави Україна.

 

ДОНЧИК Віталій Григорович (15.ІV.1932, м. Крюків, тепер Кременчук Полтавської області) – критик, літературознавець. Закінчив інтернат з викладанням англійською мовою, Київський університет (1958), працював у Комітеті молодіжних організацій України (1962), в газеті «Літературна Україна» (1957-1962). З 1962 р. – в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР, закінчив аспірантуру (1965), пройшов шлях від молодшого до головного наукового співробітника. Доктор філологічних наук (1984), професор (1999), член-кореспондент НАН України (1992), академік НАН України  (2006), лауреат премії НАН України ім. І.Франка (2004), премії імені О.Білецького (1981).Упродовж десяти років (1987-1992 та 1997-2002) очолював відділ української літератури ХХ століття. У 1989-1999 рр. – головний редактор журналу «Слово  і час». Автор 15 монографій та літературно-критичних збірників, більш ніж 800 публікацій. Книжки: «Час і його обличчя» (1967), «Грані сучасної прози» (1970), «Петро Панч» (1971), «Єдність правди і пристрасті» (1981), «Істина – особистість. Проза Павла Загребельного» (1984), «Український  радянський роман» (1987), «Зупинені миті» (1989), «З потоку літ і літпотоку» (2003), «Спільний знаменник – тринадцять» (2004), «Доля української літератури – доля України» (2011). Відповідальний редактор «Історії української літератури» в 2-х томах, 3-х книжках. Автор розділів «Вступ» до 1 тому, до 2-го тому, частини 2-ої – розділи «Літературно-мистецьке життя», «Літературний процес», «Павло Загребельний».

______________

Літ.: Віталій Григорович Дончик. Біобібліографічний покажчик до 80-ліття.К., 2012; Слабошпицький М. Літературі відданий//Українська мова і література в школі, 1982, № 4; Брюховецький В. Критика – покликання і доля//Проблеми. Жанри. Майстерність. Вип. 7. – К., 1982; Жулинський М., Мушкетик Ю., Герасим Я., Сулима М. та ін.; Віталію Дончику – 80//Слово і час, 2012, № 4.

 

МОРЕНЕЦЬ Володимир Пилипович (9.VІ. 1953, м. Київ) – критик, літературознавець. Навчався в Київському університеті, стажувався в Варшавському університеті (1975). Закінчив аспірантуру з полоністики Інституту літератури ім.Т.Шевченка АН УРСР (1982). Працював науковим співробітником (1982-1996), в 1990 – visiting-professorОттавського університету (Канада). Доктор філологічних наук (1994) за роботу «Сучасна українська лірика (особливості розвитку і логіка саморуху)». З 1996 р. – професор, зав.кафедрою Національного університету «Києво-Могилянська Академія». Керівник магістерської програми «Теорія, історія літератури і компаративістика». В 1999 р. – дослідник в Інституті Гаррімана по програмі Фулбрайта (Колумбійський університет). В 1999-2003 рр. – декан Магістеріуму НАУКМА, з 2003 – віце-президент з навчально-наукових студій там же. Друкується з 1974 р., виступав з віршами, опублікував «Поему для брата» («Березіль», 1996, № 7-8). Один з ініціаторів створення, пізніше віце-президент Асоціації українських письменників. Автор праць «Джерела поетики Константи Ільдефонса Галчинського», «На відстані серця» (обидві 1986), «Борис Олійник» (1987), «Володимир Сосюра» (1990), «Національний шлях поетичного модерну першої половини ХХ ст. Україна і Польща//К., 2002, «Оксиморон: Літературознавчі статті, дослідження, есеї». К., 2010. В «Історії української літератури» в 2-х томах написав оглядові розділи «Поезія 40-50-х років» та «Поезія 80-90-х років», а також літературні портрети В.Сосюри, Д.Павличка, М.Вінграновського, Л.Талалая, Б.Бойчука, Ю.Тарнавського, Б.Рубчака.

_________________

Літ.:  Моренець В. Автопортрет// Слово і час, 1992, №4;  Ковалів Ю. Древо поезії// Друг читача, 1987, 2 квітня;  Веретельник Р., Сивокінь Г. Національні шляхи поетичного модерну// Слово і час, 2002, № 5; Приходько О. Література як оксиморон// Слово і час, 2011. № 7.

 

ШТОНЬ Григорій Михайлович (13.Ш.1941, с. Вербовець Ланівецького району Тернопільської області) – літературознавець, критик, письменник. Закінчив Дрогобицький педінститут (1967), вчителював, був директором школи, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка АН УРСР (1971-73), відтоді – науковий працівник, заступник директора з наукових питань (1994-1999), з 2000 – викладач філфаку Київського інституту. Кандидат наук (1978), доктор філологічних наук (1998). Друкується з 1972 р. Автор монографій «Становлення нової людини і літературний процес» (1978), «Романи Михайла Стельмаха (1985), «Анатолій Дімаров» (1987), «Духовний простір української ліро-епічної прози» (1998). Автор поет. збірок «Візії»  (1995), «Затока лун» (1999), книжок прози «Пастораль» (1989), «Тернова  мушля» (1997) та ін., сценаріїв кінофільмів «Чорна рада» (1993), «Страчені світанки» (1995), док. фільмів «Розкажи про мене» (1989, про Г.Косинку), «Брати» (1991, про Григорія і Григора Тютюнників), «Ой горе тій чайці…» (1992, про І.Мазепу), п’єс «Канон» (1994), «Адам і Хева» (1995), «П’єси» (2012) – збірка з дев’яти творів. Був одним з розробників концепції «Історії української літератури» в 2-х томах, автор важливих для роботи розділів «Проза 40-50 і 60-80-х рр.», літературних портретів «Улас Самчук», «Михайло Стельмах», «Григорій Тютюнник», «Анатолій Дімаров», «Віктор Міняйло».

_____________

Літ.: Будний В. Реабілітація класики//Слово і час, 1999, № 8; Шпиталь А. З нескінченного плину буття//Слово і час, 1999, № 2.

 

КРАВЧЕНКО Андрій Євгенович (30.VШ.1956, м. Київ) – літературознавець, педагог. Закінчив Київський педінститут ім. М.Драгоманова, 1982 – аспірантуру Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка АН УРСР. Працював учителем, викладав у Київському університеті, Київському театральному інституті. З 1982 р. – науковий співробітник Інституту, доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (1998-2003), завідувач кафедри слов’янських мов Міжрегіональної академії управління персоналом (2003-2004). Автор досліджень «Умовність в українській радянській прозі» (1988), «Молода українська проза» (1990), численних статей  з питань розвитку української прози і драматургії ХХ ст., а також проблем літературної освіти. Один з розробників концепції «Історії української літератури» в 2-х томах, 3-х книгах, секретар редколегії, редактор 2 т. «Історії…». Автор розділів «Драматургія» (1 і 2 ч. П т.), де по-новому проаналізував цю галузь, «Літературно-мистецьке життя 50-80 рр.», а також літературних портретів «Яків Мамонтов», «Євген Гуцало», «Валерій Шевчук», «Юрій Щербак». Особливо нетрадиційний розділ – «Олександр Корнійчук» ‑ сьогоднішній погляд на творчість канонізованого драматурга. За створення освітніх програм, підручників і посібників нагороджений знаком «Відмінник освіти України» (1996).

_____________

Літ.: Кравченко А. Гуманізація шкільної освіти//Сучасність, 1992. № 10; Кравченко А. Загальні принципи побудови програми з української літератури для середньої школи//Слово і час, 1994, № 2; Кравченко А. Українська література ХХ ст. – У кн.: Історія української культури: У 5 т. – К.: Наук. думка, 2011. - т. 5, кн.1.

 

КОВАЛІВ Юрій Іванович (13.ІV.1949, м. Біла Церква Київської обл.) – літературознавець, критик, поет. Закінчив Київський педінститут ім. Максима Горького (1971), вчителював у сільських школах Білоцерківського району. Закінчив аспірантуру Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка АН УРСР, працював на посадах від молодшого до провідного наукового співробітника, захистив кандидатську (1985) і докторську (1995) дисертації. Займаючись науковою роботою, викладав у різних вузах, нині – професор кафедри української літератури ХХ ст. Інституту філології Київського національного університету. Від 1963 року друкувався як поет, автор збірок «Трилистник» (1971), «Очима любові» (1980), «Чорний вершник» (2003), з 1980 р. друкується як літературний критик. Автор близько 200 публікацій, в тому числі книжок «Романтична стильова течія в українській  радянській літературі 20-30-х років (Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Влизько, Леонід Первомайський)» (1988), «Літературна дискусія 1925-28 рр.» (1991), «Дух естетичної свідомості в українській поезії першої половини ХХ століття» (1996), «Українська поезія першої половини ХХ століття (2000), «Празька школа»: на крутосхилах від «філософії серця» до «філософії чину» (2003). Упорядкував і прокоментував 11-й том 12-томного Зібрання творів П. Тичини (1988), підготував і видав книжки Д. Фальківського (1991) і Ю.Клена (1992), збірник «Атом серця: Українська поезія першої половини ХХ ст. (1992, 1993), співредактор і автор «Літературознавчого словника-довідника» (1997), автор-упорядник двотомної «Літературознавчої енциклопедії» (2007). Ковалів Ю. – один з розробників концепції «Історії української літератури» в 2-х томах, 3-х книгах, автор портретних розділів «Валер’ян Поліщук», «Майк Йогансен», «Юрій Липа», «Дмитро Фальківський», «Олекса Влизько», «Кость Буревій», «Ігор Муратов», «Юрій Клен», «Олена Теліга», «Олег Ольжич», «Василь Голобородько», які фактично вперше вводяться до історії літератури і досліджуються з новими методологічними підходами.

_________________

Літ.: Гнатюк М. Літературознавча енциклопедія – духовний запит часу//Слово і час, 2007, № 12.

 

МЕЛЬНИК Володимир Олександрович (4.УІ.1941, м. Ніжин Чернігівської області – 17.VII. 1997, м. Київ) – літературознавець, критик. Закінчив Київський університет (1967), працював у пресі, очолював відділ критики журналу «Дніпро» (1973–1983), з 1984 – в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР (з 1993 р. – завідувач відділу української літератури ХХ ст.). Автор монографій і збірок статей «Сюжети. Конфлікти. Характери» (1977), «Мужність доброти» (1982), «Валер’ян Підмогильний» (1991), «Суворий аналітик доби. Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті першої половини ХХ ст.» (1994) – приклад об’єктивного історизму та наукової сумлінності. Вона була захищена як докторська дисертація спочатку в Українському вільному університеті (Мюнхен), а потім в Києві в Інституті літератури. Писав про авторів «Розстріляного Відродження» Б.Тенету, М.Хвильового, М.Івченка, Ю.Шпола. Співавтор досліджень «Дієвість художнього слова» (1989), «20-і роки: літературні дискусії, полеміки» (1991), «З порога смерті…» (1991). В «Історії української літератури в 2-х томах, 3-х книгах В.Мельник – автор розділів «Михайло Івченко», «Гнат Михайличенко», «Валер’ян Підмогильний», «Олександр Копиленко», «Василь Вражливий» «Юліан Шпол», «Борис Тенета», «Володимир Гжицький», «Докія Гуменна». Це було фактично перше незаідеологізоване прочитання творчості цих видатних майстрів слова.

___________

Літ.: Мельник В. Автопортрет//Слово і час, 1994, № 8; Рябчук М. Духовний потенціал людини// Вітчизна, 1983, № 5; Кравченко А.Зрілість критичної думки//Радянське літературознавство, 1984, № 2.

 

НАЄНКО Михайло Кузьмович (21.ХІ.1938, с.Гуляйполе Катеринопільського району Черкаської області) ‑ критик і літературознавець. Закінчив Київський університет (1966), в музичному училищі ім.Глієра викладав українську мову і літературу, працював у журналі «Знання та праця» (1970-74), заступником головного редактора журналу «Українська мова і література в школі» (1973-79). З 1979 р. – в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка АН УРСР, спочатку старший науковий співробітник, потім вчений секретар. З 1992-2001 рр. – декан філфаку Київського університету, 1989 – 2005 рр. – завідувач кафедрою теорії літератури і компаративістики цього вназу. Кандидатська дисертація про новелістику 20-х років (1977), докторська – «Лірико-романтична стильова течія в українській радянській прозі» (1989). Автор понад 500 наукових праць, найвагоміші з них – «Краса вірності» (1981), «Романтичний епос» (1988, 2000), «Григорій Косинка» (1989), «Українське літературознавство. Школи. Напрями. Тенденції» (19970, «Історія українського літературознавства» (2001, 2003), «Інтим письменницької праці» (2003), «Художня література України» (2005). Видав зі своїми передмовами праці Д.Чижевського (дві), Ю.Лавріненка і С.Єфремова. До «Історії української літератури» в 2-х томах 3-х книгах написав літературні нариси «Олесь Гончар», «Михайло Томчаній», «Юрій Мейгеш», розділи «Літературознавство і критика» (40-50-і і 60-90-і рр.), Лауреат міжнародної премії ім.Г.Сковороди за книжку «Наука і кон’юнктура» (1993).

_____________

Літ.: Наєнко М. Автопортрет//Слово і час, 1998, № 12; його ж: критика і літературознавство: куди йдемо?//Слово і час, 2010, № 12.

 

АГЕЄВА Віра Павлівна (30.VП.1958, м. Бахмач Чернігівської області) – літературознавець, критик. Закінчила філфак Київського університету (1980). Після аспірантури в Інституті літератури ім.Т.Г. Шевченка АН УРСР працює в Інституті, з 1996 р. – професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія». Досліджує проблеми стильової диференціації української літератури ХХ ст., особливості розвитку українського модернізму, цікавиться феміністичною інтерпретацією текстів. Автор досліджень «Пам’ять подвигу: українська воєнна проза 60-80-х років»  (1989), «Літературний процес 60-80-х років» (1989, у співавторстві), «Українська імпресіоністична проза» (1994, у співавторстві), «Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації» (1999), «Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі» (2002), «Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму» (2003), «Поетика парадокса. Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» (2006). До «Історії української літератури написала літературні портрети «Микола Хвильовий», «Мирослав Ірчан». «Олесь Досвітній», «Олекса Слісаренко», «Аркадій Любченко», «Олекса Кундіч, Юрій Косач», а також розділ «Літературно-мистецьке життя (40-50-ті роки)».

______________________

Літ. Дубинянська Я. Віра Агеєва: емансипе початку століття//Дзеркало тижня, 2007, № 32.

1999

 

Дослідження Д.Наливайка «Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХVШ ст.» стало лауреатом Шевченківської премії з літературознавства. Ця книжка є найповнішим систематизованим висвітленням рецепції України в Західному світі далеких часів. Робота побудована на величезному фактичному матеріалі, більшість з якого введена її автором у науковий обіг. Це монографія, котра поєднує елементи історичного, культурологічного і літературознавчого дослідження, але превалюючим постає останнє. Збудована вона не лише на матеріалі тогочасного красного письменства, а й історіографії, «літератури факту», публіцистики, адже це складники літератури в широкому значенні слова. В монографії простежується, як упродовж століть змінювалося сприйняття України в Західній Європі, її етноісторичний образ. Найвиразніше схарактеризовані часи Київської Русі і  козацької України ХVІ-ХVШ ст., до речі, перший був більш міфологізований, а пов’язаний він навіть у пізніші часи не з «Московією», яка тоді поставала, а з «Руссю», тобто Україною. Наприклад, в «Опису України» Боплана і «Анналах Малоросії» Шерера вказується на прямий зв’язок України з Київською державою. Ця робота написана  з використанням французьких, німецьких, італійських, англійських джерел, використані польські і чеські, що часто ставали посередниками. Вперше Д.Наливайко ввів у науковий обіг роботу італійця М.Бізаччіоні «Історія громадянських війн останнього часу» (1653), де 150 (!) сторінок про Хмельниччину, книжку «Війни короля Яна-Казимира» (1666) німецького історика Е.Франциска. Це лише два твори, а їх – десятки нововведених. І ще цікавий момент дослідження: вплив «козацьких літописів» (історичний і художній) на твори західних авторів з історії України. І такими відкривавчими розділами наповнена вся книжка, адже автор часто по-новому прочитує деякі вже відомі матеріали. Одним з найцікавіших є розділ «В західних джерелах епохи бароко», в якому аналізуються пам’ятки західноєвропейської україністики другої половини ХVIIст. Вчений пише, що тоді «про Україну знали набагато більше і уявляли її набагато точніше, ніж у пізніші епохи, в ХІХ і ХХ століттях, коли вона була інтегрована Російською імперією і її наступницею – Радянською імперією» (с.367). Бо тоді Європу цікавив феномен козацтва, і не лише його екзотика і героїзм, які вражали європейців, але були і практичні інтереси (наприклад, використовувати козаків проти Османської імперії), цікавились і мирним життям козацтва, матеріальною і духовною культурою. Як висновок – дослідження Д.Наливайка – то огляд, аналіз і оцінка шляху, який проходила Україна на дорозі до європейської спільноти. І що вона в історичному європейському процесі посідала не останнє місце – доведено беззаперечно.

Згадаємо, що у журналі «Всесвіт» в другій половині 70-х років були публікації Д.Наливайка про Запорозьку Січ і «козацьку республіку» в західноєвропейських джерелах. І рукопис книжки прийняло одне з видавництв, але навесні 1973 р. помінялася партійна влада республіки і його повернули авторові, бо «бракувало паперу». А там були матеріали до 1700 року – часів Мазепи. Та це не врятувало, і лише в 1992 році вийшла книжка Д.Наливайка «Козацька християнська республіка», яка нині стала бібліографічною рідкістю. А «Очима Європи» ‑ то праця, яка і написана так, як хотів автор (повнота матеріалу без ідеологічного контролю), і була можливість цей матеріал знайти в архівах країн Європи. Вона з тих досліджень, які називають фундаментальними.

НАЛИВАЙКО Дмитро Сергійович (6.ХІ.1929, с. Понорниця,Чернігівська область) – літературознавець, компаративіст. Закінчив Сумський педінститут (1953), вчителював на Тернопільщині, навчався  в аспірантурі в Ленінградському педінституті ім. О.Герцена (1954-57), викладав у Ніжинському педінституті (1957-71), Київському  педінституті (1971-82), доцент кафедри російської і зарубіжної літератур Київського університету (1982-94), з 1987 р. – працює в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, кандидатська (1960) і докторська (1987) дисертації, з 1992 – дійсний член-кореспондент НАН України, з 2012 – дійсний член (академік) НАН України. Основні наукові праці: «Віктор Гюго» (1976), «Спільність і своєрідність. Українська література в європейському контексті» (1988), «Козацька християнська республіка» (1992), «Оноре Бальзак» (1985), «Очима Заходу. Україна в  рецепції Західної Європи ХІ – ХVШ ст.» (1998), «Українське бароко. Науковий проект (2004, у співавтор.), «Теорія літератури і компаративістика» (2005). Наливайко Д. – автор 239 публікацій (до 1995 року).

 

____________

Літ.: Наливайко Д. Автопортрет//Слово і час, 1990, № 2; Мишанич О. Україна з погляду Європи//Слово і час, 1999, № 1; Радишевський Р. Авторитетна ревізія//Слово і час, 2007, № 12.

(далі буде)

Уклав Анатолій ШПИТАЛЬ,

кандидат філологічних наук