До 60-річчя Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

Реконструкція Дніпропетровського музею ім. Д. І. Яворницького здійснена на високому професійному рівні, тому авторський колектив (В. О. Зуєв – архітектор, автор реконструкції комплексу; В. І. Коротков, В. Л. Ривін – художники, автори інтер’єрів та музейної експозиції; М. Я. Бут, М. В. Овєчкін – художники, автори діорами; В. С. Прокудало – автор сценарію і науковий консультант діорами «Битва за Дніпро»; А. Ф. Ватченко – директор музею, керівник роботи) 1979 року відзначено Державною премією імені Тараса Шевченка.

Наступні архітектурні твори являють собою новітні музейні будівлі, в яких віддзеркалено пошуки сучасної архітектурної форми. На початку 1980-х років у Києві було завершено будівництвом спеціальної будівлі Київського філіалу Центрального музею В. І. Леніна (нині ‑ Держа́вне підприє́мство Націона́льний це́нтр ділово́го та культу́рного співробі́тництва «Украї́нський дім» ‑ ред.) (В. І. Гопкало, В. М. Гречина, В. Є. Коломієць, Л. І. Філенко – архітектори; А. В. Гайдамака, В. О. Мягков – художники; В. В. Баруленков – інженер-будівельник. Премія 1985 р.) – головного ідейно-виховного закладу України. Будівля зараз має усталену назву «Український дім», добре знаний в Україні культурний центр, місце організації виставок, концертів, різних культурно-освітніх заходів як міського, так і загальнодержавного значення.

Музею було відведено домінуючу роль в ансамблі площі Ленінського Комсомолу (сучасна Європейська площа), звідки починається Хрещатик. Будівля має форму куба (з розмірами у плані 56,4´56,4 м), який увінчано циліндром заввишки 8 м та діаметром 36 м. З боку Володимирської гірки до головної будівлі примикає кіноконцертна зала на 600 місць.

Пластика споруди ґрунтується на крупному масштабі й ритмі пілонів каркасу, облицьованих сірим уральським мармуром, рельєфних стінових панелей і вузьких віконних прорізів із темного скла. Вхідна заглиблена галерея на рівні перших двох поверхів підсилює скульптурність фасадів. Пластичність архітектурної форми підкреслена і кольором – світлосірим у верхній і коричневато-червоним у нижній частині будівлі.

Композиція інтер’єру розбудована навколо атріумного простору вводної зали, що розширюється угору. Триярусний атріум завершується світлоконцентратором, який спрямовував світловий потік на велику скульптуру Леніна та яруси експозиційних залів. Завдяки вільним, не обтяженим перепонами внутрішнім просторам, було створено розвинену систему експозицій та чітку організацію потоків відвідувачів. Музей було оснащено сучасним інженерним обладнанням, ескалаторами, кондиціонерами, системами акустичних пристроїв і світлотехнічних засобів. В опорядженні інтер’єрів застосовано різноманітні матеріали: вся гама українських гранітів і мармурів, акмігран, фанеровані цінними породами дерева панелі, світлозахисне скло, анодований алюміній, бронза, синтетичні килимні матеріали різних кольорів і фактури.

З великою увагою і професійною майстерністю була впорядкована прилегла територія з застосуванням системи підпірних стін і каскадного фонтану, вічнозеленого козацького яловцю, особливо ошатного у поєднанні з червоним гранітом, оригінальної форми місця для відпочинку.

Остання у цій групі премійована в 1987 році музейна будівля – Обласний краєзнавчий музей у м. Черкаси (Л. С. Кондратський, М. Я. Собчук, С. М. Фурсенко – архітектори; О. П. Стеценко – інженер-конструктор, О. М. Дубовий – науковий консультант).

Для архітекторів 1970-1980-х років, які переважно працювали з типовими об’єктами, індивідуальна робота над громадською спорудою – це той рідкісний випадок творчого проектування, про який мріяв кожен з них. В авторських пошуках архітектурного образу Краєзнавчого музею втілено глибинні традиції національного зодчества Подніпров’я, що яскраво проявилося в об’ємно-просторовій композиції та монументально-художньому оформленні. Будівля має форму усіченої піраміди зі ступінчастим завершенням, яку прорізують виразні арочні трипрогонові й однопрогонові вікна. На рівні другого поверху введено тематичні рельєфи-вставки, що збагачують художній образ споруди.

Архітектурно-розпланувальна композиція розбудована навколо вестибюльної зали, що охоплює рівні трьох поверхів музею. Внутрішній простір зали формують два яруси експозиційних галерей з напівкруглими виступами балконів і відкриті парадні сходи, які ведуть до залів. Експозиційні приміщення розпланувально з’єднані з вестибюлем. На першому поверсі також розміщено кіно-лекційну залу на 250 місць, гардероб, бібліотеку й адміністративно-службові приміщення. Всі допоміжні приміщення і фондосховища влаштовано в розвиненому подіумі, при створенні якого з максимально враховано перепад рельєфу в бік Дніпра.

Відкриті галереї поверхів, що звернені в бік зали, є просторовими зонами кожного розділу експозиції. Їх смислове наповнення віддзеркалюють чотири декоративних гобелени: «Фауна і флора», «Історія землі Черкащини», «Квітуча Черкащина», «Слава Черкащини», що присвячені історії краю. У декоративному оздобленні інтер’єрів застосовано багато інших гобеленів, монументальні рельєфи, декоративні панно. Зовні музей облицьовано нарізним білим інкерманським каменем, в оздобленні інтер’єрів використано граніт, уральський мармур, закарпатський туф, щитовий паркет, анодований алюміній.

Будинок краєзнавчого музею органічно увійшов у «тканину» міста над Дніпром, став своєрідною окрасою Черкас і потрактовується як примітне явище в архітектурі України 1980-х років.

 

Одиничні архітектурні об’єкти різних типологічних груп

 

Особливе місце у Шевченківській архітектурній таксономії займає один, утаємничений у 1983 році об’єкт і його авторський колектив (А. С. Яворський – керівник; В. В. Глибченко – технік-архітектор; І. О. Іваненко – мистецтвознавець; Л. В. Новиков, В. С. Шкляр – архітектори; А. І. Хабінський – інженер, Є. Л. Куликов – скульптор), що з певної часової відстані видається дивним і незрозумілим. Йдеться про реставрацію Маріїнського палацу в м. Києві, пам’ятки архітектури, довершеного архітектурного твору у стилі бароко, що вражає гармонійними пропорціями, врівноваженістю симетричної композиції, вишуканим опорядженням фасадів та інтер’єрів. Варто віддати належну шану майстрам, які доклали багато зусиль по відновленню архітектурної перлини України.

Маріїнський палац є пам’яткою двох будівельних періодів – XVIII ст., коли І. Мічурін зводив будівлю за зразком проекта Б. Растреллі, та ХІХ ст., коли К. Маєвський здійснював реконструкцію. Під час Другої світової війни палац зазнав істотних руйнувань. У1945-1949 роках під керівництвом архітектора П. Ф. Альошина палац було відновлено і пристосовано для потреб урядових та громадських організацій. Саме цим й були обумовлені деякі зміни у розплануванні та інтер’єрах Маріїнського.

Масштабним реставраційним роботам 1975-1982 років передували ґрунтовні дослідження, в результаті яких визначено фрагменти, що збереглися від первісної будівлі XVIII ст і реконструкції ХІХ ст. При реставрації перевага надавалася первісним формам, а в тих випадках, коли це було неможливо, – архітектурним рішенням реконструкції К. Маєвського.

Усі виявлені історичні елементи збережено і реставровано. Відтворено втрачені архітектурні деталі, на які знайдено документальні свідоцтва. Зокрема, впорядкування парадного двору виконано за креслеником парку 1748 р., схваленим Б. Растреллі. З особливою увагою відновлювалися скульптурні композиції. Алегоричні жіночі постаті на центральному фронтоні, що символізують милосердя та Правосуддя, відтворено скульптором Є. Куликовим за старими фотографіями. Складніше було відновити скульптурні групи, які прикрашали водограї перед палацом. Автори проекту реставрації зупинилися на аналогічних зразках французького скульптора Ж.-Б. Пігаля. При відновленні інтер’єрів також широко залучалися аналогічні зразки, запозичені з інших палаців авторства Б. Растреллі. таким чином було відновлено ліпнину, люстри, бра, канделябри, набірні паркетні підлоги, малюнки яких не збереглися, меблі та інші елементи.

Першорядним завданням при реставрації Маріїнського палацу була відповідність високому художньому та мистецькому рівню офіційних державних прийомів, що й виявилося головним мотивом утаємничості найвищого визнання кропіткої праці майстрів, про що засвідчив Микола Лабінський[1]. Тепер ця обставина просто спантеличує сучасну людину, оскільки після набуття Україною незалежності Маріїнський став церемоніальною державною резиденцією, де проводиться інавгурація Президента України, офіційні прийоми, самміти, зустрічі іноземних делегацій на вищому рівні, церемонії вручення нагород, вірчих грамот послами іноземних держав і, навіть, екскурсії для всіх бажаючих. Час невблаганний до творів, створених людською працею: Маріїнський палац знову дієво охоплено реставраційними роботами.

До окремої типологічної групи премійованих архітектурних об’єктів слід віднести одиничну будівлю готелю «Градецький» у Чернігові (В. Г. Штолько, А. В. Грачова, О. О. Кабацький, В. І. Ральченко – архітектори; В. К. Слобода – інженер-конструктор;І. П. Любенко – будівельник. Премія 1984 р.).

Нову будівлю готелю, в якій мав гостру потребу стародавній Чернігів, зведено у центральному районі міста. З проспекту Миру (колишня вул. Леніна) до готельного комплексу, що отримав назву на честь міста Градець-Кралове, чеського побратима Чернігова, ведуть мальовничі уквітчані алеї, гранітні сходи з каскадним басейном і фонтанами.

Об’ємно-просторова композиція готелю побудована з вісімнадцятиповерхової вертикалі житлової частини й горизонтально розташованого ресторану, з’єднаних переходом. Обидва об’єми стилістично об’єднано характером деталей, елементів, матеріалами зовнішнього і внутрішнього оздоблення. Парадний під’їзд до готелю й ресторану організовано з головної вулиці міста. Вхід акцентовано розвиненим піддашшям, яке захищає від негоди. Праворуч від входу на глухій стіні розміщено декоративне керамічне панно (скульптор Г. С. Севрук). На покрівлі вертикального блоку влаштовано кафетерій й оглядовий майданчик, з якого розкриваються мальовничі панорами неосяжних деснянських далей і центральної частини міста.

В готелі на 500 місць передбачалися комфортні умови для гостей та обслуговуючого персоналу. На першому поверсі розташовано вестибуль з зоною ресепшн, гардероб, камеру схову, перукарню. На другому – адміністративно-господарчі приміщення і житлові номери, з третього по шістнадцятий – готельні номери.

У горизонтальному блоці ресторану, невід’ємній частині архітектурної композиції, на першому поверсі розташовано вестибуль, коктейль-бар та підсобні приміщення . Із вестибуля до аванзали другого поверху ведуть гвинтові сходи, облицьовані білим мармуром. На другому поверсі розплановано велику залу ресторану і дві банкетні.

Опорядження інтер’єрів було виконано за участю колег з міста-побратима Градець-Кралове. Зовнішнє оздоблення фасадів готелю і ресторану – тинькування на білому цементі з домішками слюди та мармурового дрібняка. Цоколь опоряджено гранітними плитами чорного кольору. 1997 року в готелі було здійснено ремонтно-реставраційні роботи.

У період домінування типового великопанельного будівництва і жорстких виробничих обмежень автори вимушені були вести пошуки пластичного вирішення об’ємів і виразності силуету мінімальними засобами. За інших, більш сприятливих обставин, композиційно важлива будівля в центрі історичного міста, що візуально взаємодіє з Катерининською церквою – виразною містобудівною домінантою історичного середмістя, визначною пам’яткою українського відродження XVII-XVIII ст., могла б мати більш виразний архітектурно-художній образ.

Комплекс Республіканського науково-методичного центру охорони здоров'я матері і дитини у Києві (Д. П. Попенко, Л. Ф. Лось – архітектори; І. П. Пухова – інженер-конструктор. Премія 1985 р.) – один з перших в Україні лікувально-профілактичних закладів з комфортними умовами для народжування та виходжування дітей. Центр збудовано по вул. Герцена на території добре озелененої й впорядкованої садиби, де у 1950-х роках мешкав партійний і державний діяч М. С. Хрущов.

В центральній частині міста, де дивним чином зберігся пейзажний парк із системою ставків, серпантинами доріжок, альтанками та перголами, в цілісному архітектурному комплексі зведено девятиповерхову клінічну лікарню Київського науково-дослідного інституту педіатрії, акушерства і гінекології ім. проф. П. Буйка, що має в плані форму великого трилисника, дитячий корпус на 220 ліжок, експериментально-лабораторний корпус і консультативну дитячу поліклініку.

У головному корпусі, крім палатного відділення на 300 ліжок, розміщено операційні і науково-дослідницькі приміщення, а в прилеглих об’ємах – конференц-зала на 400 місць, харчоблок, інженерно-технічні служби. На рівні другого поверху основний корпус з’єднано переходом з лікувально-діагностичним відділенням (що має плавальні басейни, рентген-кабінети, кабінети фізіотерапії, операційні, пологові і реанімаційні палати), дитячим та експериментально-лабораторним корпусами. У палатних відділеннях створено спеціалізовані лікувальні кабінети, великі веранди для післяобіднього сну дітей на свіжому повітрі, кімнати для відпочинку та ігор.

Великі світлі корпуси з інтенсивними світлоблакитними фрагментами фасадів, кольоровими мозаїчними панно та вітражем особливо ошатно сприймаються на природному тлі парку. Їх об’єми пожвавлюються вертикалями сходових кліток, горизонтальними світлосірими смугами в простінках та елементами вертикального сонцезахисту. Ансамбль лікувального закладу на високому професійному рівні введено в паркове середовище з максимальним збереженням зелених насаджень. Територію парку впорядковано й надано для прогулянок і відпочинку матерів з дітьми. В подальшому київський Центр охорони здоров’я матері та дитини здійснив помітний вплив на архітектуру медичних закладів в Україні.

 

 

Пам’ятники та монументи на честь видатних осіб та історичних подій

 

Остання група відзначених високою державною нагородою України – пам’ятники та монументи, серед яких слід виокремити пам’ятники видатним українським поетам – Лесі Українці й Тарасу Шевченку.

Пам’ятник Лесі Українці в Києві (Г. Н. Кальченко – скульптор, А. Ф. Ігнащенко – архітектор. Премія 1974 р.) у вигляді бронзової статуї, що підноситься на високому чотиригранному, розширеному донизу постаменті з чорного лабрадориту, було встановлено у 1973 році на однойменній площі. Фігура поетеси постає в легкому поступальному русі. Виразно передано відчуття простору і вітру, який віє над площею, звиваючи у тугі складки Лесину сукню. Ці складки утворюють унизу, біля її ніг, округлу масу, з якої починається стрімкий гвинтоподібний рух вгору. Таким чином непохитна сила духу поетеси і тендітна жіночність втілюється в яскравому пластичному образі, в наруженій вертикалі заввишки десять метрів.

У нижній частині постаменту накреслено рядки з вірша Лесі Українки. Поруч – невелика декоративна водойма, у дзеркалі якої мерехкотіло ліричне зображення. Пам’ятник ретельно опрацьований авторами художніми й архітектурними засобами у взаємозв’язку з наколишнім середовищем. Враховувалися розмір площі, характер прилеглої невисокої історичної забудови, навіть особливості руху міського транспорту, з якого сприймався монумент. Особливу роль було надано створенню різноманітного і квітучого природного тла пам’ятника. Життя бронзової статуї поетеси передбачалося в оточенні природи, яку Леся так любила і натхненно оспівувала у своїх творах.

Однак з роками ситуація докорінно змінилася. З початку 1980-х років пам’ятник опинився на тлі одинадцятиповерхової призми адміністративної будівлі. А невдовзі з іншого боку розгорнулось будівництво «Царського села» – висотних житлових башт з бетону і червоної цегли. Тепер видатній дочці українського народу незатишно і моторошно у кам’яному середовищі хмарочосів. Настав час поставити і вирішити питання про перенесення мистецького твору в належне місце, оповите природною рослинністю.

Мабуть більш затишно почувається Тарасові Шевченку у далекому, тепер співіменному місті у Казахстані, де великий Кобзар з 1850 по 1857 рік перебував у політичному засланні. Пам'ятник Т. Г. Шевченку в м. Шевченко Мангишлацької області Казахської РСР (М. К. Вронський, В. В. Сухенко – скульптори; Є. Б. Федоров – архітектор. Премія 1984 р.) споруджено на високому мисі, що підноситься над каспійськими просторами, в кінці бульвару 50-річчя Жовтня. Композиційне розкриття монумента вирішено в бік моря й має вигляд складно організованого й впорядкованого спуску до води з оглядовими майданчинками.

Бронзова постать Кобзаря (заввишки 5,6 м), який сидить у глибоких роздумах, встановлена на постаменті (розмірами 7,3 7,3х16,2х1 м), облицьованому полірованим гранітом Янцевського родовища. Частина п’єдесталу нависає над заглибленим простором, що має напівкруглі абриси й опоряджений шліфованим тораццо, двоколірний орнамент якого означує землю Мангишлацького півострова. Дійовим елементом композиції є привезена з Канева жива верба, яка, символізуючи відроджену силу колись мертвої землі, проростає крізь круглий отвір (діаметром 4,8 м) масивної консольної плити. Квіткове озеленення є повноправим учасником архітектурно-дизайнерського твору, оскільки збагачує його у різні пори року розмаїтою палітрою відтінків. На площинах великої квіткарки (розміром 37,0х5,0 м) та кількох менших (5,0х5,0 м), обрамлених полірованим гранітом, щорічно наживо розігруються створені людиною мальовничі природні полотна. Пам’ятник Тарасу Шевченку на далекій землі Казахстану сповна розкриває могутню силу і геніальну велич великого Кобзаря.

Більш численою є група премійованих монументів, які були зведені на честь революційних і бойових подій ХХ століття в Україні.

Першим за роки незалежності України і поки останнім на сьогоднішній день премійованим архітектурно-дизайнерським твором є скульптурний комплекс «Відродження» у м. Сімферополь (А. Е. Алієв – скульптор; І-Г. С. Нагаєв, З. С. Нагаєва – архітектори; Ф. Я. Якубов – автор концепції; А. Р. Абдуллаєв – автор оформлення. Премія 2005 р.).

Комплекс зведено на території Кримського державного інженерно-педагогічного університету на знак подяки кримськотатарського народу узбецькому й українському народам, всім тим, хто виявив гуманізм у долі кримських татар, й урочисто відкрито у 2004 році, до 60-ї річниці депортації кримських татар.

Тема повернення кримськотатарського народу на рідні землі, його відродження та шлях у майбутнє втілена виразними художніми засобами в архітектурно-просторовій композиції. Рух відвідувачів починається з вхідної групи, що символізує повернення на Батьківщину, і вирішеної у вигляді фонтану «Очищення» – круглої в плані, масивної чаші, через яку перекинуто місток. Місток облицьовано мармуром червоних кольорів – кольорів життя. Прохід крізь водні струмені фонтана означає очищення, оновлення життєвих сил. Нову точку відліку життя на рідній землі позначають «Ворота до відродження», дві симетричні аркові стели.

Середню частину комплексу становить двостороння алея, яка східцями піднімається упродовж водного каскаду – струмка, що збігає назустріч тим, хто йде алеєю. З обох сторін алеї – майданчики з курдонерами – альтанками. У фронтальні грати кожної альтанки, в орнамент рослинного характеру вписані бронзові таблички з іменами відомих правозахисників. Дзюрчання води, квітуча зелень, зручні лави спонукають до неквапливого усвідомлення поняття «Батьківщина» й того, якою ціною далося повернення на землю батьків і дідів.

Кульмінаційний момент композиції розігрується на верхньому напівкруглому майданчику, в центрі якого фонтан «Джерело» – невичерпне джерело народної мудрості, культури, традицій, життєдайних сил. Біля фонтану – скульптура юної одухотвореної дівчини-татарки, яка мрійливо дивиться в майбутнє, символізуючи молодість, любов, продовження роду, нації.

Центральна вісь всієї композиції завершується постаментом зі стилізованим зображенням книги. Книга розкрита, її сторінки плавно переходять у вертикаль, яку увінчує зірка – потужне джерело світла. За авторським задумом, ця частина символізує прагнення народу до знань, відкриття таємниць всесвітнього розуму, духовного відродження, до світлих ідеалів справедливості, миру й добра.

На постаментах наведено три афоризми славних синів узбецького, українського й кримськотатарського народів, об’єднані думкою про дружбу, єднання і краще майбутнє: «Ціну друга знає тільки друг» (Алішер Навої), «Ми – зорі одного неба» (Павло Тичина), «Єдність у почуттях, думках і справах» (Ісмаїл Гаспринський). У спеціальну нішу в постаменті закладена капсула зі зверненням до молодого покоління ХХІІ ст., яка має бути відкрита 18 травня 2104 року.

На добре впорядкованій території комплексу влаштовано лави для відпочинку, газони, квітники, передбачено місця для садово-паркових скульптур. Комплекс щодня «працює» на головну мету – виховання молодого покоління у дусі взаєморозуміння і співробітництва всіх народів, втілюючи прагнення до пізнання, збереження й розвитку традицій, культури, духовних цінностей.

Аналітичний огляд здобутків, відзначених Національною премією імені Тараса Шевченка у різні роки, свідчить про те, що серед архітектурних творів першість надавалася культурним і громадським будівлям, пам’ятникам і монументам – результатам спільної творчої діяльності архітекторів і митців інших фахів. Володимир Тимофієнко також зазначає, що «не останню роль у визначенні лауреатів відігравало й заступництво високопоставлених осіб, радянських і партійних органів. Побоюючись, що відзначення того чи іншого архітектурного твору не сподобається партійному керівництву, Комітет взагалі не присуджувів понад половину премій»[2]

В умовах істотних ідейно-політичних обмежень наявність високої інституції преміювання все-таки сприяла заохоченню й підтримці проявів національних традицій, появі високохудожніх зразків синтезу мистецтв. Наразі державна незалежність України актуалізує проблему виконання архітектурою своєї провідної ролі серед мистецтв формування життєвого середовища. Головне питання полягає саме в тому, щоб спонукати до дії вітчизняний «код креативності», розпочати втілення засобами архітектури і дизайну змісту, цілісності життя в Україні, гідного людини. Майбутнє України – за розвитком культурного, локального розмаїття регіонів, поєднаних комунікаційними зв’язками. Все це є величезним полем робіт для багатьох фахівців. І одне з найважливіших місць у цих процесах належить інституції державного преміювання.

 

 

КОНДЕЛЬ-ПЕРМІНОВА Наталія Миколаївна,

кандидат архітектури, старший науковий співробітник,

зав. Лабораторії архітектури і дизайну

Інституту проблем сучасного мистецтва

Національної Академії мистецтв України

 



[1] Лабінський М.«Засекречені» лауреати // Не вмирає душа наша. – К.: Вид-во Україна, 2002. – С. 83-85.

[2] Тимофієнко В.Здобутки української архітектури // Не вмирає душа наша. – К.: Вид-во Україна, 2002. – С. 82.