До 60-річчя Національної премії України

 імені Тараса Шевченка

 

Участь в роботі опозиційної групи «інакодумців» призвела до виключення Л.Ященка з Інституту та позбавлення будь-якої роботи. Після співу «Гомона» на похованні художниці А.Горської (7 грудня 1970 р.), діяльність хору була заборонена, а його керівника в 1971 році виключено зі Спілки композиторів України за участь у протестах проти закритих судів над політв’язнями та націоналістичний ухил у роботі з хором «Гомін». Щоправда, з часом еволюційні національні процеси в суспільстві взяли гору, і від 1984 року «Гомін» відновив свої виступи – показав у Гідропарку веснянки та купальський обряд. 1988 року поновили Л.Ященка в Спілці композиторів.

Сьогодні «Гомін» працює в тісних творчих контактах з Музеєм художника І.Гончара, бере активну участь в усіх суспільно важливих акціях – у 1989 році був першим виконавцем майбутнього Державного гімну України на вікопомному установчому з’їзді Народного Руху, що проходив у залі Київського політехнічного інституту. У новому столітті від «Гомону» відгалузилися нові фольклорно-етнографічні ансамблі – чоловічі хори «Чумаки» й «Козаки», співочий гурт «Радосинь». А самого Л.Ященка – худорлявого й сивочолого, у вишиванці, з незмінною сопілкою в руках (вона йому і за батуту служить) – кияни можуть часто побачити в метро, в трамваї, чи просто на вулиці (Леопольд Ященко помер 2 квітня 2016 р.), коли він, занурившись у власні думки, награє народні мелодії.

Шевченківською премією того ж 1993 року за концертні програми останніх років та поширення сучасної української хорової музики було нагороджено художнього керівника і диригентку жіночого академічного хору з м.Миколаєва Світлану Григорівну Фоміних (нар. 1940 р., заслужений працівник культури УРСР з 1988 р.). Вона в 1973 році заснувала жіночий академічний хор (переважно зі студентства). З ним брала участь у міжнародних конкурсах (зокрема, золота медаль у Варні, Болгарія), у музичних фестивалях України. У репертуарі хору переважають складні акапельні твори – «Достойно єсть» Д.Бортнянського, хорові обробки М.Леонтовича, «Хмари» Б.Лятошинського, «Співаночки» В.Зубицького, окремі номери з Літургії та три кантати Л.Дичко, «На смерть Ісуса» В.Рунчака, «Осінь» Е.Денисова, «Сиріус» Е.Ерканяна та ін. Творчий стиль С.Фоміної вирізняє прагнення тлумачити хоровий номер як театральне дійство, урізноманітнити звиклу капельну статику пластичними рухами хористів, скерованими на розкриття художнього змісту музики.

Вже в новому столітті – в 2003 році – Шевченківської нагороди був удостоєний відомий організатор хорової справи у Харкові та видатний хоровий диригент В’ячеслав Сергійович Палкін (1935-2008 рр., народний артист України з 1996 р.). Ще в 1960 році він став художнім керівником і диригентом професійного хору української пісні Харківської філармонії, водночас працюючи з аматорським Камерним хором Харківського політехнічного інституту (до 1977 р.). У 1980 році В.Палкін заснував теж аматорський Камерний хор Харківського обласного відділення Музичного Товариства України, який виборював престижні нагороди на міжнародних конкурсах і фестивалях, репрезентував мистецтво України в Росії, Грузії, Молдові, країнах Балтії, Німеччині, США, Польщі.

У 1990 році з ініціативи В.Палкіна на базі цього аматорського хору було створено Камерний хор Харківської філармонії, художнім керівником і головним диригентом якого він був до кінця життя (тепер – Академічний хор ім.В’ячеслава Палкіна). До своїх програм хористи включали масштабні зразки світової музики: кантати й меси Й.С.Баха, А.Вівальді, Й.Гайдна, В.А.Моцарта, Л. ван Бетховена, Ф.Шуберта, Дж.Россіні, Дж.Верді, Л.Бернстайна та ін. Співали також твори українських і російських композиторів: М.Лисенка, Т.Кравцова, П.Чайковського, С.Рахманінова та ін. Широко була представлена сакральна музика – К.Стеценка, М.Леонтовича, Є.Станковича, Л.Дичко, – та твори харківських композиторів Ю.Алжнєва, В.Дроб’язгіної, М.Кармінського, Т.Кравцова, В.Мужчиля та ін. Виконавський стиль диригента визначав високий рівень культури звучання хору, застосування широкого спектру тембрового забарвлення, тонка художня інтуїція в поєднанні з міцною опорою на вітчизняні традиції академічного хорового співу. В.Палкіна виховав понад 200 висококваліфікованих фахівців, з-поміж них Р.Кириченко, В.Рожок, А.Сиротенко, Н.Тягноренко та ін., а також написав кілька ґрунтовних методичних посібників, потрібних у опрацюванні вокальної та хорової літератури.

У2007 році Шевченківської премії за мистецьку програму «Тисяча років української духовної музики» був удостоєний талановитий хормейстер, художній керівник академічного хору «Київ» Микола Миколайович Гобдич (нар. 1961 р., заслужений діяч мистецтв України з 1998 р.). Представник уславленої хормейстерської школи П.Муравського, М.Гобдич у грудні 1990 року заснував камерний хор «Київ» (1995 р. отримав статус муніципального). Цей колектив за рівнем професійної підготовки хористів, тембральним забарвленням голосів, вокальною майстерністю є, по суті, ансамблем солістів-віртуозів (до-речі, й сам керівник виступає як гарний соліст-тенор). Як у свій час О.Кошиць в 1919 році поїхав у світи засвідчити самобутнім хоровим співом утворення нової держави – України, так і від початку 1990-х гастрольні мандри «Києва» змусили і Старий Світ, і Новий Світ пригадати – український хоровий спів – то щось феноменальне!, і він знову знаменує, що Україна існує як суверенна держава.

Де б не гастролював колектив, звідусіль він привозив найпрестижніші відзнаки: Золотий диплом з І конкурсу хорів ім.Р.Шумана (1992 р., м.Цвіккау, Німеччина), І премія на ХІІ конкурсі церковної музики (1993 р., м.Гайнувка, Польща), Ґран-прі VI Міжнародного хорового конкурсу (1993 р., м.Слайґо, Ірландія), ІІ премія IL Міжнародного хорового конкурсу (1994 р., м.Ллаґолен, Валія, Великобританія), Ґран-прі ХV та ХХ конкурсів лауреатів попередніх років (1996 та 2001 рр., м.Гайнувка, Польща). «Київ» учасник багатьох міжнародних (Німеччина, Франція, Данія, Велика Британія, Австрія, Італія, США) та всеукраїнських музичних фестивалів. Його величезний репертуар охоплює сивої давнини зразки Київського знаменного розспіву, твори старих поліфоністів ХVІ століття, романтизм Лисенкової доби й авангард сучасності. Особливо вражаюча інтерпретація вітчизняної хорової класики, зокрема, церковної – М.Дилецький, С.Пекалицький, М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель. Завдяки хору ми почули прекрасні зразки сакральної музики К.Стеценка та М.Леонтовича. Багато сучасних митців довірили їм першовиконання своїх опусів – Л.Дичко, Г.Гаврилець, В.Польова, В.Сильвестров, Є.Станкович, М.Скорик, В.Степурко, В.Зубицький, О.Козаренко та ін. З ініціативи керівника М.Гобдича 1997 р. було розпочато щорічний хоровий фестиваль «Золотоверхий Київ», що перетворився на справжнє свято українського хорового мистецтва (особливо вражали програми, де в антифонних зразках звучали в перегуках та в ансамблі 4 різних хорових колективи). М.Гобдич має хист і до науково-музикознавчої праці. Розшукані в нотних завалах різних країв рукописи він реставрує, опрацьовує та друкує – вже вийшло кілька випусків нот з бібліотеки хору «Київ».

В українській культурі не менш, аніж хорові, знамениті оркестрові диригенти – керівники кращих в країні народного, симфонічного та камерного оркестрів. Першим з цього грона в 1992 році за концертні програми 1988-1991 років був відзначений Шевченківською премією художній керівник Національного оркестру народних інструментів України Віктор Омелянович Гуцал (нар. 1944 р., народний артист УРСР з 1990 р.). Одразу після консерваторії він розпочав свою творчу кар’єру в Українському народному хорі ім.Г.Верьовки (1966-1969 рр., з інструментальною групою), від 1969 року перейшов у Київський оркестр народних інструментів, з 1979 – оркестр Українського радіо і телебачення, а від 1987 року й донині працює художнім керівником та генеральним директором (з 1997 р.) Національного оркестру народних інструментів країни (раніше –Державного). Під орудою В.Гуцала значно зріс виконавський рівень оркестру, трансформувався його інструментарій (адже не секрет, що у 1950-1960-ті роки склади українських оркестрів свідомо намагалися перетворити на «рідні» балалайко-домрові, чому активно протистояли Л.Ревуцький, М.Рильський, П.Майборода та ряд інших провідних митців України). «Все робилося, – зазначає В.Гуцал, – щоб зникли самобутність і традиційність, усе пригладжувалось і нівелювалось, насаджувалося зневажливе ставлення до свого рідного першоджерела. То була політика нав’язування так званого інтернаціонального інструментарію і нехтування своїм національним»[1].

Але історія іде своїми шляхами, не завжди орієнтуючись на дороговкази партійної влади. В.Гуцал поступово розширює склад бандур та струнно-смичкових в оркестрі, додає групу кобз, збагачує темброве звучання всілякими народними сопілками й дудами, брязкальцями й ударними (згадаймо, виразні соло «бугая»). Неспроста митця вважають основоположником сучасної теорії інструментознавства та інструментування для народних колективів. Він скомпонував також і яскраві власні твори, де розкриті виразні можливості народного інструментарію: «Веснянка», «Козобас», «Танцювальні награвання», «Троїсті музúки». А скільки зробив перекладень та оркестровок творів різних авторів, з-поміж яких і знаменитий (та багатостраждальний) «Запорізький марш» Є.Адамцевича. З Національним оркестром співали Л.Забіляста й М.Стеф’юк, Р.Кириченко й В.Степова, А.Солов’яненко й В.Гришко та багато ін. Окрім концертних програм колектив записав кілька грамплатівок і CD та озвучував кінофільми.

У 2001 році за концертні програми 1995-2000 років Шевченківською премією був нагороджений диригент Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України Володимир Федорович Сіренко (нар. 1960 р., заслужений діяч мистецтв України з 1997 р., народний артист України від 2009 р.). Роки праці диригента з Національним оркестром стали етапними для розвитку українського симфонічного виконавства. Всі прем’єри сучасних композиторів – В.Сильвестрова, Є.Станковича, М.Скорика, Л.Колодуба, Ю.Іщенка, В.Польової, І.Тараненка та ін. відбулися під батутою В.Сіренка. Йому ж належать унікальні диригентські версії прочитання партитур всіх симфоній Б.Лятошинського, Д.Шостаковича, Л.Ревуцького. Світова класика в інтерпретації диригента – В.А.Моцарт, Л. ван Бетховен, Й.Брамс, Г.Малер та ін. – завжди відкриття нових образних світів.

Здається, що тлумачення нотного тексту для В.Сіренка та сфера, де він вільно, з відчуттям свободи натхненного художника може творити монументальні «звукові панорами». Проте це – досить умовна свобода. Насправді, «треба коритися диктатурі партитури, яка задає кожен зарані обдуманий рух, – досить точно підмітив видатний польський філософ і письменник ХХ ст. родом зі Львова Станіслав Лем, – а індивідуальне самовираження з’являється тільки в шпаринках, залишених для інтерпретації»[2]. Думається, що секрет Маестро таїться в умінні оті «шпаринки» розгорнути на всю фонічну площину. І чим більша вона за обсягом, тим масштабніше обдарування митця. Цьому він, як професор Національної академії музики ім.П.Чайковського вчить майбутні покоління музикантів, творить власну диригентську школу.

З Національним оркестром виступають провідні солісти-виконавці України та знамениті музиканти й співаки світу. Колектив багато гастролює країнами Західної Європи, Азії, Америки, записав чимало грамплатівок та CD. Однак і нині він не має потрібного для праці власного приміщення, де б проходили репетиції й зберігалися інструменти та нотна бібліотека.

З-поміж оркестрів камерного складу найбільш уславлений в Україні Національний ансамбль солістів «Київська камерата», удостоєний престижної мистецької Премії ім.М.Лисенка (1997 р.). Його художній керівник і головний диригент Валерій Олександрович Матюхін (нар. 1949 р., народний артист України з 2004 р.) за мистецький проект «Музика від старовинних часів до сьогодення» в 2006 році був удостоєний високої Шевченківської премії. Це – людина віддана мистецтву й віддана своєму колективу. Адже саме з ініціативи В.Матюхіна – концертуючого піаніста – в 1977 році народився Ансамбль камерної музики Спілки композиторів України. У 1988 він створює ще й ансамбль старовинної музики «Гармонія». А вже наступного 1989 року музиканти з цих двох колективів об’єднуються у новому колективі під назвою «Київська камерата». Музиканту довелося опанувати нову професію – диригента, адже його вмінню читати партитури сучасної музики та, головне, по-сучасному інтерпретувати їх, могло подивувати багато хто з колег. Художніми керівниками у перші часи були Є.Станкович (1991-1992 рр.), М.Скорик (1993-1994 рр.), І.Карабиць (1995-2000 рр.). Всі наступні роки творчу роботу «Київської камерати» очолює В.Матюхін.

За принципами роботи це унікальний колектив. Кожен музикант – соліст-віртуоз, лауреат міжнародних конкурсів виконавців. То ж кількість виконавців на сцені може варіюватися, залежно від творчого завдання: дует чи тріо, квартет чи октет, тільки струнний оркестр, або ж з додаванням духових інструментів (іноді до півсотні осіб). «Київська камерата» стала прекрасною творчою лабораторією Національної спілки композиторів України. Під орудою В.Матюхіна відбулося багато прем’єр сучасних авторів: В.Сильвестрова, Є.Станковича, М.Скорика, В.Годзяцького, В.Загорцева, Ю.Іщенка, В.Польової, К.Цепколенко, Ю.Ланюка, З.Алмаші, І.Шамо, І. Щербакова та ін. Широко представлено в програмах і показові твори зарубіжних композиторів. «Київська камерата» з успіхом гастролює в країнах Західної Європи та США. Її дискографія, розпочата ще 1995 року, налічує понад 20 CD, де записані кращі твори митців світової слави – В.А.Моцарта, І.Стравинського, В.Ваґнера, Г.Малера, А.Шенберґа та ін., так і українська музика – Д.Бортнянського, В.Сильвестрова, Є.Станковича.

 

[ОКРЕМІ]

 

Ретроспективний огляд діяльності Шевченківського комітету дозволив зауважити, що за 50 років тільки єдиний раз (!) було нагороджено виконавця-інструменталіста. Ним став премійований в 1985 році за концертні програми 1982-1984 років блискучий скрипаль-віртуоз Богодар Антонович Которович (1941-2009, народний артист УРСР з 1979 р.). Дійсно, це феноменальний музикант, який полишив нам не лише довершені, еталонні зразки скрипкового виконавства, але й власну школу скрипкової майстерності, яку сьогодні продовжують такі віртуози як К.Стеценко, О.Рівняк, Б.Півненко, А.Пилатюк та його донька – Мирослава Которович.

Віртуозна техніка в його грі органічно поєднувалася з романтичним піднесенням, глибокою мелодійністю, тембровою самобутністю та ефектною концертною поставою. Він вражав слухачів своїм виконанням творів Й.С.Баха, А.Вівальді, Н.Паганіні, Концертів П.Чайковського, Я.Сибеліуса, Д.Шостаковича. Спеціально для Б.Которовича писали скрипкову музику визнані українські композитори В.Бібік, В.Губаренко, Л.Колодуб, Є.Станкович й М.Скорик.

Багатьом киянам пам’ятні його вечорові концерти-серенади на терасі Маріїнського палацу (у 1980-ті роки там дозволялося відпочивати міській громаді). Справжньою сенсацією стало, коли в 1999 році Маестро зіграв два сольні концерти на скрипці Н.Паганіні, спеціально привезеній для цієї акції в столицю України мером італійського міста Генуї (де вона зберігається). Численні концерти в країнах Західної Європи, США, Канаді, Японії здобули славу українському віртуозу. Його запрошували давати майстер-класи у Польщі, Канаді, Італії – а це найвища ступінь визнання у середовищі професіоналів! З метою віднайти нові таланти він у 1995 році започаткував у Харкові Конкурс юних скрипалів Богодара Которовича. Він же у 1996 році заснував камерний ансамбль «Київські солісти», де об’єднав гроно прекрасних молодих віртуозів, які нині продовжують справу свого художнього керівника.

Високою Шевченківською нагородою було відзначено творчу діяльність співаків. Голоси України – це справжній «золотий фонд» країни. Впродовж століть наших вокалістів окремо по одному й цілими капелами вивозили до різних царських та королівських дворів, капел, оперних театрів (згадаймо О.Розумовського, Д.Бортнянського, С.Гулака-Артемовського, М.Іванова, С.Крушельницьку, М.Менцинського, П.Плішку, В.Лук’янець). У ХХ ст. й нині ця практика продовжилася – багато наших вокалістів звучать зі сцен «Большого» театру в Москві, Маріїнського в Санкт-Петербурзі, театрів Відня, Парижу, Варшави, Риму, Нью-Йорку, Токіо, Сіднею та інших великих міст світу. З одного боку – то міжнародне визнання України, а з іншого – засвідчує, що ми не вміємо їх належно шанувати вдома, в рідному краї.

Всі нагороджені вокалісти академічного співу давно стали справжніми улюбленцями публіки, вирізняються високою професіональною культурою, прекрасними голосами, віртуозною технікою та природною кантиленою. Серед перших нагороджених у 1972 році знані майстри, які запам’яталися і своїми концертними програмами, і оперними партіями. Діана Гнатівна Петриненко (нар. 1930 р., лірико-колоратурне сопрано, народна артистка СРСР з 1975 р.), відома своїми концертними програмами, ще в 1959 році стала лауреаткою VII Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Відні. У її репертуарі чарівні солоспіви українських композиторів класиків, пісні та романси сучасних авторів, шедеври світової музики. З особливою майстерністю вона виконувала українські народні пісні «Глибока криниця», «Ой лугом іду, голосок веду», «Чотири воли пасу я», «Ой піду я до млина» та інші.

Високою культурою співу bel canto вирізнявся Микола Кіндратович Кондратюк (1931-2006 рр., баритон, народний артист УРСР з 1973 р., народний артист СРСР з 1978 р.), який разом з Д.Петриненко став переможцем у Відні. Його спів зачаровував благородною манерою співу, оксамитовим тембровим забарвленням, виразною дикцією. З концертним репертуаром, де широко було представлено народну пісню та твори українських авторів, він об’їздив з гастролями майже всі країни Західної Європи, Північну й Південну Америки, північ Африки, Австралію, Нову Зеландію, Шрі-Ланку. Найбільш улюбленими оперними партіями М.Кондратюка були Остап у «Тарасі Бульбі» М.Лисенка, князь Ігор в однойменній опері О.Бородіна, Фігаро в «Севільському цирульнику» Дж.Россіні.

Оперна сцена принесла славу «українському соловейку» Євгенії Семенівні Мірошниченко (1931-2009 рр., лірико-колоратурне сопрано, народна артистка УРСР з 1960 р., народна артистка СРСР з 1965 р.), яка ще в 1958 році стала переможницею Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (Франція; ця подія стала змістом фільму «Українська рапсодія»). Її неперевершена Віолетта в «Травіаті» Дж.Верді, яку вона співала впродовж 40 років – зразок для оперних артистів. А скільки інших партій: Венера в «Енеїді» М.Лисенка, Йолан в «Милані» Г.Майбороди, Шемаханська цариця в «Золотому півнику» М.Римського-Корсакова, Цариця ночі в «Чарівній флейті» В.А.Моцарта, Розина в «Севільському цирульнику» Дж.Россіні та багато інших. У концертах її «коронними номерами» були «Соловейко» М.Кропивницького та «Соловей» О.Аляб’єва з віртуозними колоратурними каденціями. Її голос самобутньої національної природи був відшліфований досконалою європейською технікою в класі М.Донець-Тессейр, яку співачка передала наступним поколінням своїх учнів. За свої творчу, педагогічну та музично-громадську діяльність Є. Мірошниченко в 2006 р. була удостоєна золотої зірки Героя України.

У 1973 році за активну концертну діяльність Шевченківською премією було нагороджено Дмитра Михайловича Гнатюка (нар. 1925 р., баритон, народний артист СРСР з 1960 р., народний артист України з 1999 р.), який доклав багато творчих зусиль для популяризації в світі української пісенності. Пам’ятними багатьом слухачам у його виконанні «Пісня про рушник», «Моя стежина», «Я до тебе, матуся, у пісні іду» М. Майбороди, «Два кольори» та «Ясени» О. Білаша, «Летять ніби чайки» Ю. Рожавської, «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» А.Кос-Анатольського, «Осіннє золото» І.Шамо та багато інших. На оперній сцені Д.Гнатюк створив образи Остапа у «Тарасі Бульбі» М.Лисенка, князя Ігоря в однойменній опері О.Бородіна, Євгенія Онєгіна в однойменній опері П.Чайковського, колоритного Карася в «Запорожці за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського. Від 1988 року ряд оперних спектаклів було ним поставлено як режисером. Виконавська та музично-громадська діяльність Д.Гнатюка була високо оцінена урядом – 2005 року йому присвоєно звання Герой України.

На оперній та філармонічній сценах прославився нагороджений Шевченківською премією в 1979 році Анатолій Юрійович Мокренко (нар. 1933 р., баритон, народний артист УРСР з 1973 р., народний артист СРСР з 1976 р.). Щоправда, його перша освіта була далека від мистецтва – Київський політехнічний інститут. Але музичний талант переміг. Сильний голос, артистизм, романтична піднесеність сприяли залученню до його репертуару пісень патетичної громадянської тематики та драматичних за настроями дум і монологів. Зокрема, йому належать найкращі інтерпретації думи «Кров людськая не водиця» та пісні «Козацькі могили» П.Майбороди, монологу «Я жил в такие времена» О.Білаша. Водночас, А.Мокренко співає багато ліричних і жартівливих пісень, які записав на платівки та у фонди Українського радіо. З-поміж оперних партій у доробку співака Микола з «Наталки Полтавки» І.Котляревського – М.Лисенка, Султан із «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, Тугар Вовк із «Золотого обруча» Б.Лятошинського, Перелесник із «Лісової пісні» В.Кирейка, Грязной з «Царевої нареченої» М.Римського-Корсакова, Євгеній Онєгін з однойменної опери П.Чайковського, Ескамільйо з «Кармен» Ж.Бізе, один з кращих на українській оперній сцені Фігаро з «Севільського цирульника» Дж.Россіні.

За концертні програми в 1987 році Шевченківською премією була нагороджена камерна співачка Ольга Іванівна Басистюк (нар. 1950 р., сопрано, народна артистка УРСР з 1985 р.). Її спів був високо оцінений на міжнародних конкурсах у Бразилії (1975 р., Ґран-прі й золота медаль ім.Е.Вілли Лобоса), Болгарії, Словаччині. До концертних програм співачки входять найскладніші твори світової музики від ХVI ст., шедеври романсової творчості – Е.Ґріґ, Ф.Шуберт, П.Чайковський, С.Рахманінов. Її інтерпретація «Бахіани №5» Е.Вілли Лобоса своїм високим емоційним тонусом вразила навіть латиноамериканську публіку. Вона стала першовиконавицею Концерту для голосу й органа В.Губи, вокальних композицій М.Скорика, Л.Дичко, Г.Майбороди.

Шевченківською премією 1990 року за розвиток і збагачення української вокальної культури та концертні виступи було нагороджено Івана Семеновича Козловського (1900-1993 рр., ліричний тенор, народний артист СРСР з 1940 р., народний артист України з 1993 р.). Цей співак – легенда музичної культури ХХ ст. Навчання в класі знаменитої О.Муравйової в Музично-драматичному інституті ім.М.Лисенка, участь у спектаклях корифея українського театру М.Садовського, сформували юнака як універсального актора, який прекрасно володів і співочим, і розмовно-декламаційним голосом, вмів будувати мізансцену, відчував акторську співгру, знав як виразно покласти грим. То ж і не дивуємося, що за створення образу Юродивого в опері «Борис Годунов» М.Мусоргського (зрештою, епізодичного) співак був вдруге (!) удостоєний Державної премії СРСР (вперше 1941 р., вдруге 1949 р., тоді називалася Сталінською).

Понад півстоліття І.Козловський пропрацював на сцені «Большого» театру в Москві. З гастролями об’їздив майже весь світ, співаючи і в оперних спектаклях, і в концертах. Та ніколи не забував рідної землі й невеличкого села Мар’янівки, де збереглася батьківська хата. Майже щороку бував в Україні, часто виступав як соліст з провідними українськими капелами. У рідному селі заснував музичну школу, яку забезпечив інструментами та постійно підтримував фінансово. Там же було створено Меморіальний музей-садибу, для експозицій в якій співак передав кілька своїх сценічних костюмів, раритетних речей. У леваді над річкою розпланував жасминову алею хрест-навхрест, думав там спочити назавжди.

З прекрасним хором Мар’янівської музичної школи він підготував окрему програму з українських пісень, колядок і щедрівок та організував спільні виступи у Криму (1982 р.) й Москві (1986 р.). Свої ювілеї в 1980 та 1990 роках визнаний Маестро також відсвяткував на сцені «Большого» разом зі співочими мар’янівськими дітьми.

Через сім років після нагородження І.Козловського Шевченківський комітет у 1997 році за концертні програми 1993-1996 років присудив високу нагороду ще одному із найзнаменитіших українських тенорів – Анатолію Борисовичу Солов’яненку (1932-1999 рр., народний артист СРСР з 1975 р., лауреат Ленінської премії 1980 р.). Першу професію він набув у Донецькому політехнічному інституті. Але приватно займався співом. Пізніше шліфував своє вміння у Київській консерваторії, стажувався у Мілані, в театрі «Ла Скала». Від 1962 року він працював у Київському театрі опери та балету ім.Т.Шевченка (в 1978 р. – соліст у «Метрополітен-опера», Нью-Йорк, США), виконував кращі партії тенорового репертуару: Андрій в «Запорожці за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, Рудольф у «Богемі» Дж.Пуччіні, Турідду в «Сільській честі» П.Масканьї, Герцог в «Травіаті» Дж.Верді, індійський гість в «Садко» М.Римського-Корсакова та ін. (Однак, ніде правди діти, у останнє десятиріччя стосунки співака з керівництвом театру були доволі складними).

А.Солов’яненко вів велику концертну діяльність, виступав у багатьох країнах світу з вишуканим академічним репертуаром, де виказував свою майстерність вокаліста високої школи, поєднану з глибоким інтелектуальним осмисленням змісту творів. Він широко представляв і культуру українського солоспіву, зокрема, з музичної Шевченкіани, популяризував народну пісню: «Дивлюсь я на небо», «Місяць на небі», «Повій, вітре, на Вкраїну» та ін. Набули суспільного резонансу його тематичні концерти «Український романс», «Вечір української пісні», «Російські романси», «Романси М.Глінки», «Італійські арії». Як бачимо, талант співака прекрасно реалізувався і в камерному мистецтві, його виступи стали еталонними для національного виконавства.

Від 1980-х років увагу музичної громадськості України привертає своїми тематичними концертами співак Київської філармонії Валерій Григорович Буймістер (нар.1948 р., баритон, народний артист України з 1994 р.). Його голос глибокого ліричного тембру, культура співу, заглиблення в художню образність творів були відзначені ще в 1975 році на Всесоюзному конкурсі вокалістів ім.М.Глінки, а 1982 року принесли Ґран-прі на конкурсі в Парижі. Всі філармонічні програми співака були підготовані у ансамблі з прекрасним піаністом Володимиром Кнорозком, з яким розпочав співробітництво в 1984 році. А це чималий доробок: з українських авторів – М.Лисенко, Л.Ревуцький, Б.Лятошинський, В.Рунчак, Ю.Шевченко, з російських – М.Глінка, П.Чайковський, О.Даргомижський, С.Рахманінов, із західноєвропейських – Й.С.Бах, Й.Гайдн, В.А.Моцарт, Ф.Шуберт. У 1990-рі роки ним було підготовано чотири тематичні програми: «Шевченкіана», «Українські композитори сучасності», «Італійська музика», «Німецька музика». Особливо наголошуємо на першій з них – «Шевченкіані». Вона складалася з музики М.Лисенка до «Кобзаря» Т.Г.Шевченка й охопила всі солоспіви чоловічого репертуару. Їх концентрація в одному концерті дозволяла шанувальникам мистецтва відчути, наскільки геніально втілено в звуках поезії велета національного духу та якої напруги й драматизму досягнуто в кожному творі.

Адже ту музику творив Майстер, якого видатний культуролог С.Єфремов назвав «Інтимною Силою українського руху, його вогнем і живим зв’язком, що збирала порізнених в один гурт…»[3]. Інтерпретація В.Буймістром лисенківської Шевченкіани й донині вершинне явище українського вокального мистецтва.

За концертні програми 1995-1999 років Шевченківською премією 2000 року було відзначено талановитого співака Андрія Семеновича Шкургана (нар. 1961 р., баритон, заслужений артист України з 1998 р.). Музичну освіту отримав у Львові, вдосконалював у Польщі (Краків) та Данії. Від 1995 року він соліст Національної опери Польщі у Варшаві, хоча має окремі ангажементи в театрах різних країн – Латвії, Данії, США (Мічіган-опера та «Метрополітен-опера»), а також України. У його репертуарі понад 50 оперних партій – король Роджер в однойменній опері К.Шимановського[4], Януш в «Гальці» С.Монюшка, Онєгін в «Євгенії Онєгіні» та «Мазепа» в однойменній опері П.Чайковського, Валентин в «Фаусті» Ш.Ґуно, Ріголетто в однойменній опері Дж. Верді, Ескамільйо з «Кармен» Ж.Бізе, Фігаро в «Севільському цирульнику» Дж.Россіні та інші.

Співак виступає також і як концертуючий соліст. У своїх виступах широко популяризує творчість українських авторів – О.Білаша, І.Карабиця, Л.Дичко, Г.Гаврилець, Б.Фільц, Б.Янівського, – та композиторські обробки народних пісень (понад 300). Окрему програму становлять вокальні твори на вірші Т.Шевченка, написані М.Лисенком, К.Стеценком, Д.Січинським, В.Косенком, С.Людкевичем, А.Кос-Анатольським (понад півсотні). Для експертної оцінки Шевченківському комітету були представлені 4 тематичні програми 1995-1999 років: «Вокальні твори М.Лисенка на вірші Т.Шевченка», «Україна музична: вчора і сьогодні» (твори українських композиторів та українські народні пісні), «Андрій Шкурган – «Вердіївський голос» (сцени та арії з класичних опер), «Вокальні твори слов’янських композиторів» (С.Монюшка, Ф.Шопена, А.Дворжака, П.Чайковського та ін.).

Серед відзначених Шевченківською премією є й співаки з народними голосами. Першою з-поміж них у 1986 році отримала високу нагороду Раїса Опанасівна Кириченко (1943-2005 рр., контральто, народна артистка УРСР з 1979 р.). Володарка сильного голосу могутнього тембрового наповнення (в степовій Україні його називають «гарматним»), вона, водночас, полонила й ніжним ліричним співом, переходячи ніби на фальцетний регістр, що дозволяв робити великий, даний від природи діапазон. Р.Кириченко одразу після закінчення Харківського інституту мистецтв визначилася як солістка колективів з народною манерою співу: «Веснянці» при Полтавській філармонії (1962 р.), ансамблі «Льонок» (Житомир, 1963-1967 рр.). Найдовше працювала в Черкаському народному хорі (1968-1986 рр.). Саме там вона виконала знамениті соло в піснях «Степом, степом» та «Мамина вишня» А.Пашкевича, що зробили її знаменитою на всю Україну. В ті ж роки спеціально для неї було створено інструментальний ансамбль «Росава», з яким вона співала сольний репертуар. Від 1986 року Р.Кириченко – солістка ансамблю «Чураївна» Полтавської філармонії. У її репертуарі «Біла хата», «Синові» й «Пісня про хліб» А. Пашкевича, «Елегія» П.Майбороди, «Два кольори» й «Журавка» О.Білаша, «Незабутнє» й «Осіннє золото» І.Шамо, українські народні пісні, де особливо яскраво розкривалося артистичне обдарування співачки: «Гей, Іване!», «На камені стою», «Тиха вода», «Ой кивала молодичка», «Ой гарна я, гарна». Легендарна співачка, яку всі називали сучасною Марусею Чурай, 2003 р. була удостоєна золотої зірки Героя України.

На жаль, тяжка хвороба обірвала життя співачки. В пам'ять про неї в Полтаві 2005 року створили Фестиваль естрадної пісні ім.Р.Кириченко «Пісенні крила Чураївни».

У 1988 році Шевченківської нагороди була удостоєна ще одна народна співачка Ніна Митрофанівна Матвієнко (нар. 1947 р., ліричне сопрано, народна артистка УРСР з 1984 р.). Її унікальний голос срібного флейтового тембру, що глибоко приникає в душу не силою звучання, а якоюсь особливою інтимно щирою інтонацією, втілює найприкметніші риси автентичного поліського співу, яким від природи володіла й мати – Антоніна Матвієнко. Голос молодої Н.Матвієнко одразу з першого року навчання в студії при Українському народному хорі ім.Г.Верьовки привернув увагу музикантів. Вона стала переможницею конкурсу «Молоді голоси» (Україна, 1978 р.), Всесвітнього радіоконкурсу фольклорних пісень у Братиславі (1979 р.), Всесоюзного телеконкурсу «З піснею по життю» (1979 р.), ХІ Всесвітнього фестивалю молоді та студентів (Москва, 1985 р.). Від 1966 року стала солісткою хору ім.Г.Верьовки, де у 1968 році разом з подругами Марією Миколайчук[5] та Валентиною Ковальською утворила знамените фольклорне тріо «Золоті ключі», що дивувало всіх своїм гармонійним ансамблем.

Перші 30 років творчої діяльності репертуар Н.Матвієнко складався переважно з фольклорних зразків – щедрівки, колядки, веснянки, купальські, весільні тощо. Спеціально для неї зробили обробки А.Муха – «Висока верба» й «Веснянка», Є.Станкович – «Ой глибокий колодязю», «Терен, мати, коло хати», «За сінечками», «Колискова» (згодом увійшли до фольк-опери «Коли квітне папороть») та ін. Співала й естрадних пісень, зокрема, І.Поклада – «Ой летіли дикі гуси», «Сіла птаха», «Чарівна скрипка», «Мамо, вечір догора». За концертно-виконавську діяльність 1985-1987 років, яка широко розгорнулася не тільки в Україні, але й далеко за її межами – в країнах Західної Європи, США, Канаді, Латинській Америці, Південній Кореї – Н.Матвієнко було висунуто на здобуття Шевченківської премії.

Від 1991 р. співачка працює з академічним Ансамблем солістів «Київська камерата», що само по собі є унікальним експериментом у музичній практиці. Таке поєднання елітарного й народного було викликане тим, що гроно українських композиторів почали писати свої академічні твори спеціально для Н.Матвієнко – з урахуванням її особливого тембру голосу та майстерним вмінням відтворювати психологічний підтекст образного змісту. Не знаємо, коли ще знайдеться та чи знайдеться взагалі співачка, яка зможе з такою ж глибиною і щирістю виконати написані для Н.Матвієнко камерні кантати на слова П.Тичини (№ 3) та на слова Т.Шевченка (№ 6) О.Киви, Літургію (спеціальна редакція для голосу з органом), сцену «Плачу» з хор-опери «Золотослов» Л.Дичко, пісенні монологи з дійства «Золотий камінь посіємо» Г.Гаврилець.

Від початку нового століття Н.Матвієнко часто виступає з різними уславленими творчими колективами – капелами «Думка», «Хрещатик», «Дударик», Чоловічою хоровою капелою ім.Л.Ревуцького, Кубанським козачим хором. Іноді співає в дуетах разом з донькою Антоніною, якій передає свою майстерність. За свою титанічну діяльність на ниві української культури Н.Матвієнко 2006 року була нагороджена золотою зіркою Героя України.

Окремо з-поміж шевченківських лауреатів вирізняється єдиний кобзар-лірник Василь Григорович Нечепа (нар. 1950 р., тенор, народний артист України з 2008 р.). Палкий патріот свого краю, він продовжує розвивати традиції старосвітської чернігівської кобзарської школи, яку вважають однією з найдавніших в Україні. Працював з відомими чернігівськими колективами – в хорі «Десна», фольклорному ансамблі «Сівери», створив своєрідну школу – Чернігівський гурт кобзариків «Соколята». А від 1985 року виступає з власними концертними програмами. Музúка гарно володіє народними інструментами: кобза у нього діатонічна й зроблена за зразком унікальної кобзи відомого чернігівського кобзаря М.Пархоменка, а ліра – хроматична, прототипом якої став стародавній зразок колісної ліри. До свого репертуару кобзар добирає пісні давніх часів – Козацької держави, Коліївщина, доби національних змагань. Деякі з них містять такі образи й символи, що, на його думку, є відгомоном навіть аррато-арійських звичаїв. Орієнтуючись на фольклорні зразки й сам складає пісень. Набули поширення у його виконанні «Вирушаю», «Як іду в дорогу я», «Ой гірка калина», «Золота діброва», «На Чорнобиль журавлі летять», «Ой ізійди місяць» та ін.

За концертну програму «В рокотанні, риданні бандур» В.Нечепа в 2006 році був удостоєний Шевченківської премії.

Лауреатами цієї престижної премії стали й два естрадних співаки, творче життя яких наприкінці 1960-х років розпочалося з невеличкого містечка Вижниця, де було утворено «Смерічку» – один з найперших ВІА в Україні. Молоді музиканти – композитор В.Івасюк та керівник «Смерічки» Л.Дутковський шукали дзвінкі юначі голоси для ансамблю. І знайшли двох аматорів співу В.Зінкевича та Н.Яремчука. Вони всі разом стали знаменом «нової фольклорної хвилі» в українській естраді, яка своїми піснями «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» полонила слухачів на всьому просторі колишнього СРСР, а музиканти з Вижниці ставали щорічно переможцями тогочасних телевізійних конкурсів. У 1973 році їх запросили працювати до Чернівецької філармонії, до групи солістів додалася співачка Софія Ротару.

Та з часом (не обійшлося без чвар і втручання керівних органів) дороги учасників ВІА розійшлися – В.Зінкевич з 1975 року став солістом ВІА «Світязь» у Луцьку, С.Ротару з новим ВІА «Червона рута» поїхала до Ялти. Н.Яремчук залишився вірним Буковинському краю. Від 1982 року став художнім керівником «Смерічки». Подальші творчі біографії свідчать не лише про динаміку розгортання таланту кожної з особистостей (завдяки пресі все це ставало відомим загалу). А про те, де і з якою увагою місцеві керівні органи вміли шанувати талант, підтримувати та сприяти його розквіту.

У цьому плані Волинський край був щедрим для Василя Івановича Зінкевича (нар. 1945 р., тенор, народний артист УРСР з 1986 р.). Свій репертуар, де головне ядро складали пісні В.Івасюка «Червона рута», «Світ без тебе», «Літо пізніх жоржин», «Наче зграї птиць, роки летять», «Пісня буде поміж нас», він поповнив піснями «Земле моя», «Розквітай любов», «Знову я у гори іду» та «На щастя, на долю» М.Мозгового, «Твої очі» П.Дворського, «Серце скрипки» І.Перчука, «Надивлюсь на тебе» та «Материнська світлиця» І.Білозіра та іншими. 1994 року за концертні програми останніх років В.Зінкевич був нагороджений Шевченківською премією.

То достойна нагорода талановитого митця. Думається, він би радів розділити її з тими, з ким починав своє сходження до мистецької Говерли. Але життя його сотовариша обірвалося на 44 році.

Назавжди незабутнім залишиться в пам’яті шанувальників української пісенності романтично піднесений, замріяний голос Назарія Назаровича Яремчука (1951-1995, ліричний тенор, народний артист УРСР з 1987 р.). Його виконання пісень «Якщо мине любов», «Смерекова хата», «Я піду в далекі гори» В.Івасюка, «Незрівняний світ краси» та «Горянка» Л.Дутковського, «Гей ви, козаченьки» І.Карабиця й інших стали кращими зразками української музичної естради. «Дужий, дзвінкий голос Назарія Яремчука будить людські душі, прилучає їх до цілющих джерел краси, духовності, народного мелосу, – писав відомий поет М.Сингаївський. – Людина майбутнього слухатиме записані ним пісні, як і сьогодні, подумки повторюючи не одно з них… Адже мелодії, співані буковинцем, промовляють самі за себе. Вони давно стали окрасою нашої пісенної культури, увійшли до скарбниці нашого мелосу, назавжди залишилися з нами у пам’яті серця, в душі України»[6].

Подання редакції газети «Демократична Україна» до Шевченківського комітету підтримала широка громадськість України. 1996 року Н.Яремчуку за всю його концертну діяльність в 1973-1995 роках було присуджено Шевченківську премію. Посмертно. А співочий талан батька продовжується в синах та донечці, які нині торують свої шляхи в мистецтві.

 

* * *

Всі митці музичної культури, відзначені найвищою нагородою країни Національною премією України імені Тараса Шевченка, – духовна еліта нації. Багато років вони вірно служать своєму народові, примножують славу вітчизняних досягнень в царині музики. Їх доробок, педагогічна праця та музично-громадська діяльність були достойно оцінені й іншими високими відзнаками. Ряд діячів культури ще в радянський період були відзначені всесоюзними Державними преміями – Л.Ревуцький, Б.Лятошинський, А.Штогаренко, І.Козловський, П.Вірський, П.Майборода, А.Кос-Анатольський, В.Гомоляка, А.Авдієвський; Ленінською премією – А.Соловяненко. Золотою зіркою Героя соціалістичної праці було нагороджено Л.Ревуцького, С.Людкевича, А.Штогаренка. У новітній історії високого звання Героя України були удостоєні композитори М.Колесса, О.Білаш, Є.Станкович та М.Скорик, співаки Є.Мірошниченко та Д.Гнатюк, хорові диригенти А.Авдієвський та Л.Венедиктов. Такі нагороди є свідченням визнання вагомої ролі майстрів музичного мистецтва в формуванні духовного світу України.

Автор: Валентина Кузик,

кандидат мистецтвознавства

доктор філософії (з мистецтва)

лауреат Премії ім.М.Лисенка



[1]Гуцал В. Передмова // Запорізький марш. – К.,1995. – С. 4–5.

[2]Лем С. Высокийзамок. – М., 2009. – С. 178.

[3]Єфремов С. [Некролог] // Рада. – 1912. – 29 жовт.

[4]У 2012 р. прем’єра опери «Король Роджер» К. Шимановського (в концертному виконанні) відбулася в Національному оперному театрі ім. Т. Шевченка в Києві. Однак А. Шкурган не брав участі в спектаклі (можливо, чекає на сценічну постановку).

[5]Марія Миколайчук була дружиною видатного українського кіноактора та режисера Івана Миколайчука. Виступає і з сольними фольклорними програмами.

[6]Сингаївський М. Невідцвітний талант // Демократична Україна. – 1995. – 23 верес.