До 60-річчя Національної премії України

 імені Тараса Шевченка

 

У 1989 році високу Шевченківську нагороду отримала Леся Василівна Дичко (нар. 1939 р., заслужений діяч мистецтв УРСР з 1982 р., народна артистка України від 1995 р.) за ораторії «І нарекоша ім’я Київ» на тексти літописів і «Слова о полку Ігоревім» для солістів, хору, струнних та органу, присвяченої 1500-річчю Києва (у 7-ми частинах, 1982 р., друга редакція 1988 р.), «Індія – Лакшмі» на слова індійських поетів для солістів, хору та симфонічного оркестру (1987 р.), кантату «У Києві зорі» на народні слова для солістів, чоловічого хору, 3-х флейт та ударних (1982 р.). Це була перша жінка-композиторка, удостоєна такої високої нагороди. І хоча вона працює у різних видах музичного мистецтва, проте хорова стихія стала найбільш органічною ланкою її художнього самовияву. Вищеназвані монументальні твори наприкінці 1980-х років доповнилися першими (!), написаними нею в ще радянські часи, двома Літургіями на канонічні тексти (1989 р., 1990 р.) та унікальною хоровою оперою за народними джерелами «Золотослов» (1992 р., за власним лібрето). «Творчість Лесі Дичко асоціюється насамперед з хоровою музикою, якій вона надає перевагу, – підкреслює видатна вчена-фольклористка Софія Грица. – Можливо, це зумовлено особливостями її натури, повагою до особистості, відчуттям психологічної наснаженості голосу – найсуттєвішого інструмента, здатного відтворити найтонші порухи людської душі. З певністю можна сказати, що в галузі хорової музики Дичко відкрила нові горизонти в хоровому оркеструванні, у розробці поліфонічної і гармонічної фактури, сонористики. Створивши свій самобутній стиль, вона має багато послідовників. Про це вже не говорять, бо так тепер пишуть усі. Але ж вона була серед тих, хто відчув зміни в інтелекті й культурі людей, потребу побороти інерцію минулого, писати по-новому, відповідно до вимог часу»[1].

Нове музичне мислення й заглиблення у вивчення витоків християнської філософії, характерні для сучасної доби мистецького постмодернізму, позначилися на творчості львівського композитора Юрія Євгеновича Ланюка (нар. 1957 р., з.д. України з 2008 р.), відомого ще й як прекрасного концертуючого віолончеліста. 2000 року Шевченківською премією були нагороджені його твори «Палімпсести», написані на біблійні тексти (старогрецькою) та поезії В.Стуса (1899 р.), і «Музика з книги Стайнених Просторів та Елегії для Птаха Сяйва» для камерного оркестру (2000, є версія для солюючої віолончелі та фортепіано). Пошуки нових виразових засобів, медитативність, поєднана з імпульсивною натурою особистості, глибоке переосмислення народних першоджерел і вияскравлення їх у новому ключі (як у ранніх «Щедрику» для камерного оркестру або ТанГОПАКу для фортепіано й ударних) зробили творчий доробок Ю.Ланюка винятково цікавим для українських виконавців, але й зарубіжних – Швейцарії, Німеччини, Польщі.

Масштабні симфонічно-хорові твори ще одного львівського композитора Віктора Євстахійовича Камінського (нар. 1953 р., заслужений діяч України з 1995 р.) були відзначені Шевченківською премією 2005 року. Це кантата-симфонія «Україна. Хресна дорога» на слова І.Калинця (1992 р.), «Акафіст до Пресвятої Богородиці» для хору солістів та струнного оркестру (2002 р.), Концерт №2 «Різдвяний» для скрипки (2001 р.) та ораторія «Іду. Накликую. Взиваю…» на тексти з проповідей митрополита Андрея Шептицького (в поетичному опрацюванні І.Калинця, 1998 р.). Притаманний митцю неокласичний стиль, поєднаний з рисами неофольклоризму, найбільш відповідав втіленню художнього задуму та побудові струнких композиційних форм. Особливо вражаючою стала ораторія – перше звернення в українській музиці до текстів видатного діяча української церкви, ім’я якого з утворенням незалежної держави повернулося на скрижалі національної духовної культури. Композитор з гідною повагою поставився до текстів проповідей, проникся їх глибоким змістом і створив монументально оркестрово-хорове дійство, яке стало етапним для української музики й, водночас, навернуло думки слухачів до витоків жанру – ораторій і пансіонів (страстей) Й.С.Баха й Г.Генделя.

Особливо складно оцінювати композиторські творіння так би мовити «чистої музики» – інструментальної. Вона майже не дає ніяких орієнтирів щодо свого змісту (іноді може допомогти програмна назва, але найчастіше вона відсутня). Та композитори найбільш шанують саме таку «чисту музику», бо вона найбільш відповідає самій природі їх таланту. Адже музикант (а особливо композитор) осмислює вселенський Логос не через Слово (як переважна більшість людей), а через Звук (первісну вібрацію). Той Звук є для них Началом всіх Начал і головним інструментом філософського збагнення Буття. Однак соціальна драма полягає в тому, що філософські істини, глибокі думки, різні психологічні стани та, навіть, конкретні образи природи чи людини, втілені митцями в музиці, сприймаються загалом у вельми широкому спектрі й неоднозначно тлумачаться. Наслідками такого нерозуміння й стали типові для 1930-х років пресловуті звинувачення у «формалізмі», у 1950-ті – відходу від принципів соцреалізму, у 1960-ті – в «авангардизмі». Цей кількарядковий пасаж варто було зробити, щоб надалі стало зрозумілим, чому ж з семи композиторів – видатних професіоналів, чия творчість (зокрема, симфонічна) була відзначена Шевченківською премією, трьом довелося пережити хвилювання повторних подавань документів на нагородження, а одному аж 7 разів! Треба мати сили пережити таке (відомо, що велика нервова напруга в очікуванні рішення Комітету по Шевченківських преміях іноді призводила до трагічних колізій).

Визнання Комітету отримали симфонічні твори, які містили програмні назви й конкретизували зміст. За стилем вони представляли собою зразки соціалістичного реалізму з «національним обличчям», як говорили тогочасні естетики. Та не будемо їх слова сприймати, як огульні константи. В тому доробку були й яскраві, талановито написані зразки, що відбивали свою епоху. 1974 року Шевченківську премію отримав Андрій Якович Штогаренко (1902-1992, народний артист УРСР з 1970 р.) за Симфонію №3 «Київську» (1972 р.). Вона була присвячена 1500-річчю древнього міста й, завдяки включенню в музичну тканину цитатних зворотів з народних кантів, танців аж до сучасних пісень, розкривала широку історичну панораму життя столиці України. «Переважна більшість симфонічних творів А.Штогаренка репрезентує так звану програмну музику, – зазначав М.Гордійчук. – Всі вони визначаються конкретністю задуму, широким охопленням тем з минулого й сучасного життя українського народу. Висока культура володіння виражальними засобами, самобутність принципів осмислення тієї або іншої проблеми зумовили появу в арсеналі автора цілого комплексу творчих прийомів, котрі, не потребуючи навіть словесного означення, конкретизують думку митця, спрямовують сприйняття його музики в певне смислове річище»[2]. Доробок А.Штогаренка набув значення класичного надбання, а сам митець за свою творчу і громадську діяльність 1982 року був нагороджений золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці.

У 1986 році Шевченківською премією було відзначено композитора Климентія Яковича Домінчена (1907-1993) за Симфонію № 4 «Велика Вітчизняна» (1985 р.), присвячену 40-річчю Перемоги над нацизмом. Назва твору й цитатність музичного матеріалу, що навертає відповідні образи, забезпечили твору шлях до репертуарних планів симфонічних оркестрів[3].

Програмний задум втілив і композитор Микола Васильович Дремлюга (1917-1998) у Симфонії №6 «Пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні» (1991 р., народний артист УРСР з 1973 р.), за яку був удостоєний 1998 року Шевченківської премії. То перший музичний твір на тему Голодомору, який було відзначено такою високою нагородою. Він написаний рукою вправного професіонала в традиціях симфонічного мислення ХХ ст.

Український композитор Мирослав Михайлович Скорик (нар.1938 р., заслужений діяч УРСР з 1969 р., народний артист УРСР від 1988 р.) завжди вражав непередбачуваним новаторським вирішенням художнього завдання – чи то у написанні музики до кінофільму «Тіні забутих предків», наскрізь пронизаній фольклорним началом, чи то у компонуванні новітніх за звучанням та таких стародавніх за назвою Партит або Каприсів. Сьогодні він вражає шанувальників свою «Мелодією» для скрипки – шедевром, що став музичним символом України в світі, та низкою прекрасних Концертів для різних інструментів з симфонічним оркестром – фортепіано (3), скрипки (5), віолончелі. Саме віолончельний Концерт (1983 р.), який так прекрасно й нині грає його першовиконавиця Марія Чайковська (професорка Московської консерваторії родом зі Львова), 1987 року отримав високу Шевченківську нагороду. Це розгорнутий твір, де автор не дає ніяких програмних (словесних) підказок. Інформація міститься тільки в звуках, а партія соліста – ніби людський голос, що висповідається у своїх переживаннях, тузі й розпачі. Він близький до рецитацій та мелосу українських дум. Тут можна домислити й особисту драму, яку переживає герой, бо, відомо, дитячі роки майбутнього музúки пройшли в далеких сибірських лісах, куди зі Львова виселили родину. А за тим вчувається й сумна розповідь про трагедію віками гнобленого народу. Амплітуда відчуттів залежить тільки від людської уяви та порухів серця. Твір написано з великою майстерністю та досконалим володінням сучасною музичною лексикою, підкореною авторському задуму.

Доробок М.Скорика – правдивий скарб української культури. Це і симфонічні твори, і музично-театральні (зокрема, опера «Мойсей» за поемою І.Франка), і балети, численні вокальні композиції, хори, обробки народних пісень. Нині він очолює Львівське відділення НСКУ та, водночас, є художнім керівником Національного театру опери та балету ім.Т.Шевченка в Києві, викладає у музичних академіях Києва та Львова, творить свою композиторську школу. М.Скорика за вагому мистецьку та велику культурно-громадську діяльність 2008 року удостоїли високого звання Героя України.

Наступна постать української музичної культури теж знакова. Це Валентин Васильович Сильвестров (нар.1937 р., народний артист УРСР з 1989 р.). 1995 р. він за Симфонію №5 (1982 р.), струнний квартет № 1 (1974 р.) та Кантату на вірші Т.Шевченка для хору a cappella (1977 р.) був нагороджений Шевченківською премією[4]. Музика цього Майстра витончена, гранично рафінована, є, насамперед, виявом його власного духовного стану, психологічних рефлексій на сферу Буття, сповнена пошуків естетичної цінності Звуку, суто музичної інтонації як філософської категорії. Вона, як унікальне явище, що зросло на ґрунтах найвищих проявів української духовності, дивує та високо цінується у гроні музикантів-професіоналів багатьох країн світу. «Музика Валентина Сильвестрова звертається до нас напряму, без всіляких перекладів, – зазначає видатна вчена-музиколог, академік Ніна Герасимова-Персидська. – Не тільки тому, що це людина особливого таланту. І навіть не тому, що його твори опираються на конкретні ідіоми, що склалися та які ми розуміємо. А тому, що як композитор він постійно прагне досягти нас. На відміну від музики, де є затінені пласти (зараз багато займаються дослідженням того, скільки шарів можливо зняти в творі), вона нічого не приховує… У музиці Сильвестрова є інтонація, вона з’являється в тій сфері, яку не можливо не любити… Йому не потрібно нічого шукати й нічого таїти. Він повинен встигнути висловитися, музика увесь час виливається з нього сама собою, вона дійсно народжується з натхнення»[5]. Слухання музики В.Сильвестрова – особливий процес медитації, коли людина здатна підкоритися звуковій стихії, розчинитися в ній, віддатися повністю на волю авторської думки. Навіть у мить тиші (в паузі або наприкінці – коді), коли замовкають всі інструменти та голоси, в підсвідомості бринить оте сільвестрівське «післязвуччя», що вирізняє його музику з загалу. «Сильвестров став тим професіоналом, який займається своєю справою лише з любові до неї, а не з якихось інших мотивів… – зазначає відомий музикознавець Марина Нестьєва. – Саме життя поставило на Валентині певний експеримент… Сильвестров ніколи на замовлення не працював і не працює – випадок справді унікальний. Важливо, що керує ним і в житті, і в творчості рідкісне і дорогоцінне відчуття внутрішньої свободи. Тому, зокрема, незважаючи на нібито складний творчий шлях, постать Сильвестрова-композитора цілісна за світоглядом, естетичними уподобаннями. Художник, який мислить винятково неординарно, і при зовнішній радикальності виразових засобів, і в, здавалося б, доступному для будь-кого стилі, незмінно намагається віднайти гармонію і у природі, і в душі людській. Суттєво те, що в нинішньому універсальному стилі Сильвестров продовжує мислити авангардно»[6].

Однак природу унікального таланту В.Сильвестрова далеко не одразу було достойно поціновано в Україні. За авангардові пошуки в 1960-ті роки (ноти написані ніби вірно, а от «хвостики дивляться на Захід»!), його з групою «бунтівної п’ятірки» (композитори В.Годзяцький, Л.Грабовський, В.Губа та диригент І.Блажков) 1970 року виключають зі Спілки композиторів. Щоправда 1973 – поновлюють (всіх). Опозиційне ставлення до тогочасної системи позначилося й на скромному щоденному житті митця (викладав у музичній школі). Широке визнання його творчості у Західній Європі та США створило «незручну колізію» для вітчизняних ідеологів. 1989 року йому присвоюють (одразу!) звання народного артиста України.

Не однозначно було оцінено доробок В.Сильвестрова й Комітетом по преміях. Зокрема, почуте композиторське тлумачення поезії Т.Шевченка в Кантаті (І частина – «Думи мої», ІІ частина – «За горами гори» з поеми «Кавказ»), що прозвучало у аудіозапису знаменитого «Візантійського хору» з Утрехту (Нідерланди), викликало несхвалу. Порекомендували подати інші композиції. Однак митець принципово наполягав на повторенні саме цього списку, хоча того ж 1995 року напише феноменальний хоровий диптих з І частиною на канонічний текст «Отче наш», а ІІ – на вірші Шевченкового «Заповіту», наступного 1996 з’явиться «Елегія» теж на слова Кобзаря. Так самі обставини спонукали митця до творення власної музичної Шевченкіани, яка з роками почала активно розростатися.

Того 1995 року за вагомий внесок у розвиток українського музичного мистецтва та його пропаганду в світі вперше було відзначено Шевченківською премією митця української діаспори. Вірко (Вірослав) Петрович Балей (нар.1938 р.) – композитор (автор музики до кінофільму «Лебедине озеро» студії ім.О.Довженка, низки симфонічних творів, зокрема «Думи-монологу», опери «Голод» та інших), блискучий піаніст, талановитий симфонічний диригент, – живе й працює у Лос-Анжелосі (США). Упродовж десятиліть він багато зусиль докладав для популяризації української музики, підтримував творчі контакти з українськими митцями попри існуючу в радянські часи «залізну завісу», виступав як диригент з концертними програмами в Україні та брав активну участь у народженні тепер вже широко знаного явища українського музичного життя «КиївМузикФесту».

Широка зацікавленість провідними європейськими колективами музикою ще одного композитора родом з України (АР Крим) Алемдара Сабітовича Караманова (1934-2007, заслужений діяч мистецтв УРСР з1989 р., народний артист України з 1994 р.) резонансом викликала увагу до нього й на батьківщині. Доля не пестила його ніколи – хоча й обдарувала винятковим мистецьким даром. Його друг, видатний композитор А.Шнітке сказав просто – «він геній»! А життя геніїв завжди не просте: нерозуміння творчих шукань призвели до ускладнень з професурою Московської консерваторії, де він навчався, а згодом і до особистої трагедії, хоча у той період він написав 10 симфоній, багато творів інших жанрів і талановиту музику до документального фільму «Звичайний фашизм» (1966 р.). Скромне в побуті життя від 1965 року проходило у Сімферополі. Він «музикант від Бога» і весь час Алемдар Сабітович Караманов віддавав творенню музики – сенсу існування. Як глибоко віруючий християнин прагнув зрозуміти власне призначення в світі та писав нотними знаками свою «музичну Євангелію», звертаючись до містичних образів Нового Заповіту та Апокаліпсису й не переймаючись проблемами популяризації написаного.

«Для того, щоб краще розуміти мої симфонії, треба знати і вивчати святі писання, – наголошує композитор, – оскільки моя музика перебуває з ними в безпосередньому зв’язку <...> не знаючи першоджерела, не можна одержати повного враження… Життя у всій його красі – саме в цьому і є головна релігійна заповідь»[7]. Громадське визнання А.Караманова почало приходити лише з кінця 1980-х років. А виконання караманівської ораторії «Stabat Mater» і Концерту № 3 «Ave Maria» у Лондоні (1995 р.), що назвали культурною подією навіть для вибагливої столиці Великобританії, стало імпульсом для подання кращих творів митця – Концерту №3 для фортепіано з оркестром «Ave Maria» та Симфонії №23 «Аз Іісус» – на здобуття Шевченківської премії 2000 року.

У 2010 році за Симфонію №9 «Sensilis moderno» («Новітні відчуття») та Симфонію №11 «Нові береги» високу національну нагороду отримав видатний український композитор Лев Миколайович Колодуб (нар. 1930 р., народний артист України з 1993 р.). Його ім’я давно відоме українському загалу і як талановитого митця, і як прекрасного педагога з композиції, і як громадського діяча. Він вдало поєднав досягнення харківської композиторської школи, де вчився, зі здобутками київської, адже від 1954 року живе й працює в столиці України. У репертуарах багатьох оркестрів звучали його темброво колоритні «Українська карпатська рапсодія», «Друга українська рапсодія», «Гуцульські картинки», «Троїсті музики», масштабні 11 симфоній (з-поміж них Симфонія-дума «Шевченківські образи», Симфонія №3 «В стилі українського бароко», Симфонія №4, присвячена Чорнобильській трагедії, Симфонія №5 «Pro memoria» пам’яті жертв Голодомору та Сталінських репресій, які забрали й життя батька митця) та інші інструментальні твори, де блискуче виявився не лише композиторський хист але й майстерність оркестрового письма. «Л.Колодуб, – констатує знаний музиколог Марія Загайкевич, – продемонстрував глибину творчого мислення, вільне володіння складними засобами музичного письма <...> В них виразно проявилися важливі риси творчого стилю Л.Колодуба – міцне вкорінення в фольклорний ґрунт і схильність до барвистого музичного звукопису. В основу музики покладені принципи переосмислення народної пісенності в дусі багатобарвних, сповнених колористичними ефектами музичних малюнків»[8].

Л.Колодуб – автор 4-х опер, зокрема, опери «Поет» (1988-2001) – етапного твору в музично-театральній Шевченкіані, 2-х мюзиклів (написаних у співавторстві з дружиною Жанною Колодуб, теж відомою комозиторкою), балету, музики до багатьох драматичних вистав, численних вокальних і хорових творів, обробок народних пісень. Музична громада давно гідно оцінила доробок митця, а після блискучої прем’єри Симфонія №3 «В стилі українського бароко» в 1980 році вперше подала кандидатуру композитора до Шевченківського Комітету. Ніякої реакції. Упродовж 30 років такі подання за твори різних жанрів і форм надсилалися, здається, 7 разів. Треба було мати міцне здоров’я, щоби перенести напругу очікування, не занепасти духом і продовжувати творити далі. Л.Колодуб гідно переніс і це випробування. Дві останні симфонії, відзначені Премією, засвідчують глибоку змістовність музики, оптимістичний погляд в майбуття, високу професійну вправність зрілого Майстра.

 

[КАМЕРНІ СКЛАДИ]

 

У музичному мистецтві в усі часи особливе місце посідала камерна музика, як найбільш складна та вишукана форма прояву людських переживань та філософських роздумів. І для композиторської творчості, і для виконавства це завжди була сфера випробовування на справжній професіоналізм. Недарма музиканти часто говорять, що камерна музика – інтимна сповідь душі. За всю історію існування Шевченківської премії один раз – у 1977 році – було відзначено заслужений ансамбль України, струнний квартет ім.М.Лисенка у складі: Анатолій Іванович Баженов – перша скрипка (нар. 1945 р.), Борис Дмитрович Скворцов – друга скрипка (1928-1983), Юрій Борисович Холодов – альт (нар. 1937 р.) і Леонтій Антонович Краснощок – віолончель (нар. 1926 р.). Це вже був другий склад квартету. Сам ансамбль засновано 1951 року при Республіканський філармонії, 1962 року йому присвоїли ім’я М.Лисенка (в зв’язку з 120-річчям композитора-класика). У 1970 році до складу квартету увійшов А.Баженов (на той час як молодий скрипаль-віртуоз, переможець ряду міжнародних конкурсів) і став його художнім керівником. До репертуару квартету входили видатні твори європейської музики (В.А.Моцарта, Г.Ф.Генделя, П.Чайковського, О.Бородіна, С.Рахманінова й інших) та понад 50 зразків камерної творчості українських майстрів – М.Лисенка, Б.Лятошинського, С.Людкевича, М.Коляди, В.Губаренка, В.Сильвестрова, І.Шамо, Ю.Іщенка та інших. Квартет активно концертував, об’їздив з гастролями багато країн світу, здійснив записи на грамплатівки та активізував творчість українських митців у вишуканих й глибоко виразних жанрах камерної музики.

Серед нагороджених Шевченківською премією особливу ланку становлять унікальні для національної культури вокальні ансамблі, зокрема, як тріо бандуристок. На відміну від традиційних для західноєвропейської музики співів дуетів, тріо чи більших груп мішаного типу (чоловіки та жінки), в Україні ще з часів Гетьманщини склалася традиція однорідних ансамблів – або жіночих, або чоловічих (адже їх життя історично відбувалося у різних соціальних нішах). На цю особливість звернув увагу ще Микола Лисенка (до речі, всі його дуети, у т.ч. й шедевр «Коли розлучаються двоє» за Г.Гейне, написані як однорідні). Таку традицію плекали й брати Дмитро та Левко Ревуцькі – визнані знавці народної культури, а також їх учень Платон Майборода. Змішані дуети в Україні зазвучали з театрального кону – вже з ХІХ ст., але в побуті, хатньому музикуванні продовжувалася традиція однорідних ансамблів. Тож тріо бандуристок, де спів поєднується з майстерною грою на суто національному інструменті, завжди був окрасою будь-яких концертних програм і зарубіжних виступів українських митців.

У 1975 році за концертні програми 1973-1974 років престижною нагородою було відзначено тріо бандуристок Київської філармонії у складі народних артисток України Марії Федорівни Голенко – лірико-колоратурне сопрано (нар. 1940 р.), Тамари Олександрівни Гриценко – мецо-сопрано (нар. 1938 р.), Ніни Дмитрівни Писаренко – сопрано (нар. 1937 р.). В їх репертуарі звучали українські народні пісні в розкладках на тріо, популярні пісні О.Білаша, І.Сльоти, І.Шамо, Є.Козака, А.Кос-Анатольського та інших авторів.

Досконалими виконавцями української пісенності визнано знамените тріо сестер Байки: заслужені артистки України Даниїла Яківна – мецо-сопрано (нар. 1929), Ніна Яківна – сопрано (нар. 1933 р.) та народна артистка України Марія Яківна – сопрано (нар. 1931), котрі 1976 року за концертні програми 1973-1975 років були удостоєні Шевченківської премії. Понад 40 років вони несли українську культури по всіх континентах планети, підкоряли людські серця витонченою філігранністю музичних фраз, зачаровували красою ансамблевого співу, дарованого сестрам генетичною природою. Їх репертуар складали обробки народних пісень (особливо полюбляли рідні лемківські наспіви), твори сучасних композиторів та класичної спадщини. Вони співали й акапельно, й у супроводі бандур, й під фортепіанний акомпанемент (найчастіше з піаністкою Я.Матюхою). Тріо сестер Байко стало своєрідною візитівкою української культури в світі, аналога якому нині годі шукати.

Великої популярності в країні набув і чоловічий вокальний квартет «Явір» Українського гастрольно-концертного об’єднання, концертні програми якого за 1973-1976 роки були відзначені високою Премією. До його складу входили співаки Володимир Євгенович Дідух – баритон (нар. 1937), Євген Дмитрович Пруткін – тенор (нар. 1947 р.), Володимир Миколайович Реус – бас (нар. 1940 р.), Олесь Миколайович Харченко – ліричний тенор (нар. 1946 р.). Нагороджено було й художнього керівника – Романа Івановича Іванського (нар. 1945 р.) – блискучого баяніста-віртуоза, який не лише супроводжував спів квартету (тоді, коли потрібен був акомпанемент), але й робив аранжування для нього, обробки фольклорних зразків та вокальних творів сучасних авторів як-от пісні: «Моя стежина» П.Майбороди-А.Малишка, «Два кольори» О.Білаша-Д.Павличка. Назву квартет взяв за відомою народною піснею «Стоїть явір над водою». Левову частку репертуару складали різножанрові пісні козацької доби типово чоловічого репертуару – від героїчних похідних («Їхав козак за Дунай», «Гей видно село») до ліричних («По садочку ходжу», «Діброва зелена»). Особливо не афішуючи, вони співали й стрілецьких та повстанських пісень. Дуже вдавалися їм жартівливі пісенні твори – «Ґандзя», «Підкручу я чорнії вуса», «Невдале залицяння» тощо.

Вже в новому столітті – 2008 року за концертні програми 2003-2006 років Шевченківську премію отримав унікальний чоловічий секстет – вокальна акапельна формація «Пікардійська терція» – тенори Володимир Юрійович Якимець, Ярослав В.Нудик, Андрій М.Капраль, Роман Федорович Турянин, баси Богдан М.Богач, Андрій М.Шавала. Назву взято від середньовічного музичного терміну, який характеризував звучання терції в останньому акорді – тільки в мажорі (за акустичними канонами). Свою діяльність молоді львівські музúки розпочали восени 1992 року й швидко стали відомими в українській поп-музиці: дипломанти Червоної Рути в Донецьку (1993 р.), переможці фестивалю «Доля» в Чернівцях (1994 р.), лауреати телеконкурсу «Мелодія» (Гран-прі, 1995 р.). Записали дебютний альбом 1994 року, за рік ще два – «Ad libitum» та «Тиха ніч» з різдвяними колядками. А вже 1997 випустили перший компакт-диск «Сад ангельських пісень» (хоча в цей же час працювали й як хористи в уславленій капелі «Трембіта»). У новому столітті секстет розпочав власне концертне життя і привабив публіку принципово україномовним репертуаром, де за поетичну основу пісень бралися чудові зразки української поезії, у т.ч. й Т.Шевченка. Прекрасний акапельний спів, привнесення гармоній та ритміки джазової і поп-музики, чудові з витівкою аранжування, активне включення етно-фольклору найширшого жанрового спектру (зокрема, західноукраїнського регіону) та виконання пісень сучасних авторів (й власних), робить кожен виступ «Пікардійської терції» яскравою подією, що збирає повні концертні зали, а їх диски годі й знайти – розкуповуються вмить. На жаль, секстет «Пікардійська терція» не має в Україні гідної концертної та телевізійної «розкрутки» (як-от, приміром, цілком іноземний «Хор Турецького»), і частіше співаків можна почути за кордоном, аніж в містах рідного краю.

 

[ТВОРЧІ КОЛЕКТИВИ, ЇХ КЕРІВНИКИ]

 

Шевченківської премії було удостоєно чимало найбільш мистецьких і водночас яскравих творчих колективів України та їх художніх керівників. Насамперед, було пошановано творчу діяльність тих, хто репрезентував виконавську культуру народу, вияскравлював самобутню неповторність його артистичних обдарувань, ставав еталоном для наступних поколінь. У даному разі хотілося б за хронологією простежити, в якій послідовності відбувався цей процес громадського визнання, та навмисне не відривати особистості керівників від того чи іншого колективу, адже, як відомо, перемогу святкують всі, хто був до неї причетний – «від генерала до рядового».

Найпершим з цієї когорти в 1965 році був відзначений Павло Павлович Вірський (1905-1975, народний артист СРСР з 1960 р.) – легендарний танцівник і балетмейстер, котрий ще в 1937 році став організатором Ансамблю танцю України, а від 1955 – його художнім керівником. І хоча П.Вірський активно співпрацював з оперними театрами Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, де поставив кілька балетів та балетних сцен в операх, Ансамбль був його любимим дітищем. Саме за ініціативою П.Вірського у далеких довоєнних 1937-1939 роках були створені й поставлені одноактні балети «з народного життя», з якими Ансамбль вперше виїхав закордон, здивував і підкорив Лондон. По-суті, він здійснив революційний крок у діяльності народного танцювального колективу: привніс театральну постановочність, долучив навички академічного танцю з його віртуозною балетною лексикою. А головне – показав світові унікальну техніку українського ГОПАКА, елементи якого зберегли до наших днів прийоми козацького бойового мистецтва. П.Вірський створив сюжетний танець, коли кожен номер ставав окремою сценкою – «Чумацькі радощі», «Запорожці», «Моряки флотилії», «Рукодільниця»», «Подоляночка», «Шевчик», просто геніальний «Повзунець», – стали справжньою класикою української народної хореографії.

Сьогодні Національний заслужений ансамбль танцю України носить ім’я П.Вірського. Виступи колективу стають грандіозним культурним явищем у кожній країні світу, викликають захоплення творчим задумом, неперевершеною технікою виконання, барвами й особливим строєм костюмів. Нині справу видатного Майстра продовжує Мирослав Михайлович Вантух (нар. 1939 р., народний артист УРСР від 1977 р.), котрий від 1980 року став генеральним директором і художнім керівником колективу. З метою виховання нових поколінь танцівників він 1992 року заснував при Ансамблі хореографічну школу, де навчаються понад 200 дітей. Працює над створенням нових хореографічних номерів. За танцювальні композиції «У мирі та злагоді», «Карпати», «Літа молодії», «Український танець з бубнами» 1993 року М.Вантух був нагороджений Шевченківською премією.

У парі з Національним заслуженим ансамблем народного танцю України ім.П.Вірського славу нашої культури складає і уславлений Національний заслужений академічний український народний хор ім.Г.Верьовки. Видатний композитор і хоровий диригент Григорій Гурійович Верьовка (1895-1964, народний артист УРСР з 1960 р.) у тяжкий воєнний 1943 рік в Уфі з евакуйованих українців створив невеликий хор, з якого і почав своє життя уславлений в майбутньому колектив. Композитор сам збирав народнопісенні зразки, використовував записи різних фольклористів, робив цікаві аранжування. У хорі усвідомлено культивувалася народна манера гуртового співу з характерним тембровим забарвленням, хористи заохочувалися до імпровізаційного розвитку наспівів та майстерно відтворювали народний багатоголосний спів. До програм залучалися також народні танці, насамперед хороводного типу, який гарно поєднувався з вокальним диханням, окремі виступи музик – майстрів гри на народних інструментах (різних сопілках, козі, «пльонці», цимбалах, дримбі тощо).

Колектив став зразком для утворення в різних обласних центрах України народних хорів – Полтаві, Черкасах, Житомирі, Чернівцях. А велике починання Г.Верьовки в 1965 році було відзначено присвоєнням Заслуженому академічному українському народному хору імені його творця.

У 1966 році хор ім.Г.Верьовки очолив видатний хормейстер Авдієвський Анатолій Тимофійович (нар. 1933 р., народний артист УРСР з 1972 р., народний артист СРСР від 1983 р.). Він гідно продовжив розпочату Г.Верьовкою справу, розширив репертуар колективу – ввів твори сучасних композиторів, що гарно звучали в народних голосах (зокрема, кантату «Хустина» Л.Ревуцького, хор «За байраком байрак» Б.Лятошинського, композиції М.Леонтовича), сам зробив багато обробок народних пісень (найвідоміші з них «Ой чий то кінь стоїть», «Цвіте терен», «Розлилися води», «Чуєш, брате мій», щедрівка «Павичка ходить» та ін.). «Вважаю, головне – не похитнути природу людини в середовищі культури її предків, – наголошує А.Авдієвський. – Тоді виникає потреба в колективній творчості – заспівати гуртом так, як співали бабусі, матусі, зберігаючи їхню виконавську манеру…»[9].

1968 року Комітет по Шевченківським преміям прийняв мудре рішення – нагородити за створення високохудожніх концертних програм художніх керівників Заслуженого академічного українського народного хору ім.Г.Верьовки А.Авдієвського та Г.Верьовку (посмертно). Упродовж наступних десятиліть слава Українського хору буде множитися, вийдуть його золоті диски, які нині справжній раритет, гастролі по всьому світу рознесуть красу наших народних пісень. Керівника хору 1978 року нагородять Державною премією СРСР. А всі важливі події життя незалежної України завжди будуть позначені виконанням цим колективом двох визначених самою історією національних гімнів – «Ще не вмерла Україна» М.Вербицького та «Боже великий, єдиний» М.Лисенка. А.Авдієвський за свою подвижницьку діяльність ще за радянських часів буде нагороджений Державною премією СРСР (1978 р.), а 2003 року отримає зірку Героя України.

Знаменитий в культурному світі ще один творчий колектив – Національна заслужена капела бандуристів України (у радянські часи – Державна [ордена Трудового Червоного Прапора] заслужена капела бандуристів УРСР). Від самого створення у повоєнний 1946 рік її майже 30 років (1946-1974) очолював відомий хормейстер Олександр Захарович Міньківський (1900-1979, народний артист СРСР з 1960 р.)[10]. Капела (саме поняття засвідчує, що це зібрання музик-професіоналів) є унікальною в своєму роді, адже це не просто чоловічий хор – кожен співак повинен вміти ще й грати на бандурі (чогось подібного ми ніде більше в світі не знайдемо). Репертуар колективу складали обробки народних пісень, переважно козацької доби, популярні твори українських композиторів як класиків, так і сучасних (найяскравішим був хор «Закувала та сива зозуля» П.Ніщинського). 1968 року за концертні програми 1966-1968 років Шевченківською премією був нагороджений художній керівник капели О.Міньківський. А вже через 15 років – 1983 р. – за концертні програми останніх років високу нагороду отримав сам колектив. Після 1992 року капелі присвоїли ім’я композитора Г.Майбороди, який багато років співпрацював з колективом, здійснив для нього численні обробки написаних ним творів.

У 1977 році українська громадськість широко відзначала 100-річчя від дня народження геніального композитора Миколи Леонтовича. До цієї дати були підготовані спеціальні концертні програми, публікації книжок і статей, урочисті заходи. Видатний український хормейстер Павло Іванович Муравський (нар. 1914 р., народний артист УРСР з 1960 р.) поставив перед собою грандіозне завдання – виконати в філармонічних концертах і записати на Всесоюзній студії фірми грамзапису «Мелодія» всі хорові твори М.Леонтовича (йшлося тільки про обробки народних пісень та оригінальні світські хори, бо, зрозуміло, в той час Літургія і церковна музика композитора була «за сьома замками», нові покоління її не знали). Великий Майстер, «патріарх хоровиків всієї України», як його шанобливо називаються численні учні й шанувальники, П.Муравський виконав свій задум – з хором студентів Київської консерваторії ім.П.І.Чайковського він вивчив понад 80 творів М.Леонтовича і представив їх публіці. Було записано альбом з трьох грамплатівок, куди увійшли такі шедеври як всесвітньо знаний «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть» (народний реквієм), «Ой сивая зозуленька», «Пряля» та інші. «У цих записах захоплюють висока мистецька культура співу, музикальність, ідеально злитість й інтонаційна чистота звучання, виняткова темброва врівноваженість та взаємозумовленість хорових груп, партій, регістрів, – зазначав М.Гордійчук. – А ще більше вражає глибоке проникнення в образи й емоційну сутність творів, у їхній на диво самобутній художній стиль, який визначив цілу епоху в розвитку української хорової музики а капела»[11]. В ті часи виступи студентського хору постійно були в центрі громадської уваги. 1979 року П.Муравський за концертні програми 1977-1978 років з творів М.Леонтовича був удостоєний високої Шевченківської нагороди.

Одним із найпотужніших творчих колективів академічного спрямування є «ДУМКА»: в 1921 році назву було утворено за абревіатурою – Державна Українська Мандрівна Капела. Свій початок вона веде від «Першої мандрівної капели “Дніпросоюзу”», заснованої композитором-класиком Кирилом Стеценком у 1920 році (1924 р. – «Перша Робітничо-Селянська Капела УСРР», від 1981 р. – Державна заслужена українська академічна капела УРСР «Думка», з 1991 р. – Національна). Художні керівники цього хору – видатні постаті вітчизняної культури. У 1920-1937 роки «Думку» очолював легендарний хормейстер Нестор Городовенко. Капела щороку давала понад 100 концертів, найперше, для української публіки. То здійснювалася велика культурно-освітня місія в товщі народних верств, мало обізнаних з високим професійним мистецтвом. Капеляни давали як окремі хорові концерти, так і співали у ансамблі з провідними українськими симфонічними оркестрами (доречно додати, що на прохання керівництва хору, для кращого розуміння пересічним слухачем змісту творів, були здійснені переклади українською «Реквієму» В.А.Моцарта, ораторії «Створенні світу» Г.Ф.Генделя та ін.). А під час гастролей у Франції 1929 року (в одному з концертів під орудою диригента світової слави А.Ансерме виконали грандіозний хоровий фінал ІХ симфонії Л. ван Бетховена) українські капеляни в скромному за виглядом, майже селянському вбранні, здивували вишуканого слухача своїм могутнім, професійно досконалим звучанням.

У повоєнні 1946-1963 роки «Думку» очолював Олександр Сорока, проте репертуарна політика, в силу тогочасних ідеологічних вимог, вимагала виконання прославних радянських творів, своєрідних панегіриків на честь влади. Не з вини капелян, програми академічної музики звелися до співу переважно хорових мініатюр. Під орудою уславленого Павла Муравського (1964-1969) капела показали новий високий мистецький рівень ансамблевого звучання, розширила свій репертуар кращими зразками вітчизняної й хорової музики, активно популяризувала творчість українських композиторів-класиків – хорові концерти Д.Бортнянського й М.Березовського, кантати М.Лисенка, масштабні «Кавказ» та «Заповіт» С.Людкевича, «Ода пісні» та «Хустина» Л.Ревуцького, хори з «Шевченкіани» А.Штогаренка. Художній керівник Михайло Кречко (очолював «Думку» в 1969-1983 роки) розширив репертуар творами духовної музики барокової доби, виконанням «Реквієму» геніального італійця Джузеппе Верді. Під його орудою ми почули прем’єри етапних творів сучасників – кантати «Червона калина» Л.Дичко, «Сад божественних пісней» І.Карабиця за поезіями Г.Сковороди, та згадувану раніше Симфонію № 3 «Я стверджуюсь» Є.Станковича за поемою П.Тичини. Подвижницька діяльність капели «Думка» була відзначена Шевченківською премією 1981 року (за концертні програми останніх років).

Від 1984 року й до нині колектив очолює талановитий хормейстер Євгеній Герасимович Савчук (нар. 1947 р., народний артист УРСР з 1990 р.). Під його орудою прозвучали такі шедеври світової музики як «Реквієм» В.А.Моцарта та «Воєнний реквієм» Б.Бриттена, «Carmina burana» К.Орфа на поезії середньовічних вагантів, «Симфонія псалмів» І. Стравинського. Митець підготував розгорнуті хорові програми з української церковної музики К.Стеценка, М.Леонтовича, О.Кошиця, здійснив прем’єрні виконання «Кадіш-реквієму» та «Симфонії-диптиху» Є.Станковича, кантати «Заповіт» В.Сильвестрова за Т.Шевченком, сюїти «Київські фрески» І.Карабиця, «Оди до радості» В.Польової за ф. Шиллером, композицій Л.Дичко, В.Зубицького та інших. За концертні програми української хорової музики 1992-1997 років Є.Савчука в 1998 році було нагороджено Шевченківською премією.

Як зазначалося вище, від 1950-х років в Україні захоплення мистецтвом Українського народного хору під керівництвом Г.Верьовки викликало справжню хвилю народження аналогічних колективів при багатьох обласних філармоніях. З-поміж них самобутністю програм, як за пісенним репертуаром, так і за вокально-хореографічним вирішенням сценічного дійства, вирізнявся створений 1957 р. Черкаський державний заслужений український народний хор. Його художніми керівниками були в 1963-1966 роки А.Авдієвський, 1967-1973 – А.Пашкевич, 1974-1987 – Є.Кухарець, від 1995 року – Л.Трохименко. У хорі співала й відома народна співачка Р.Кириченко (в 1968-1983 рр.). Самобутність полягала в тому, що колектив насамперед активно популяризував мистецькі здобутки свого краю та творчість місцевих композиторів-аматорів, які добре відчували традиції народного співу й талановито розвивали їх у своїх піснях. У концертах цього колективу вперше прозвучали й розлетілися по свій Україні широковідомі пісні «Степом, степом», «Мамина вишня», «Хата моя, біла хата» А.Пашкевича, «Земле моя, земле» Є.Кухарця та інші. Запам’яталися і їх вокально-хореографічні композиції «З ланів Шевченкового краю», «Славні козаки – чигиринці», «В ніч на Івана Купала», «Весняні хороводи, ігри й танці», «Зимові ігри», поставлені В.Чугуновим та інші. 1981 року за концертні програми останніх років Черкаський український народний хор було нагороджено Шевченківською премією.

Наприкінці 1980-х років, коли самоусвідомлення нації почало превалювати над ідеологічними перепонами, активні прояви «українства» стали помітними у багатьох республіках тодішнього СРСР, зокрема, на тих теренах, де в силу історичних обставин (чи за часів імператорів, чи за часів диктаторів) переселилися наші родаки. Жартома вони себе визначали як «русскоговорящее, но украинопоющее население страны». Серед тих «украинопоющих» особливо вирізняється Державний Кубанський козачий хор (м. Краснодар, Російська Федерація), який веде свою історію від Козацького військового співочого хору, заснованого 1810 року (перший регент – К.Кречинський). Від 1892 року ним керував хормейстер, фольклорист та композитор Григорій Концевич. На порубіжжі ХІХ–ХХ ст. колективом і фольклорними матеріалами Г.Концевича та Я.Бігдая цікавився М. Лисенко, в 1903-1905 роках О.Кошиць записував на Кубані козацькі військові пісні, які помандрували туди разом з колишніми запорожцями ще наприкінці ХVIII ст.

У 1974 році художнім керівником Кубанського козацького хору став Віктор Гаврилович Захарченко (нар.1938 р.). Він збагатив репертуар українськими козацькими піснями, обробками новозаписаних зразків кубанського фольклору (видав збірку «Народні пісні Кубані», 1980 р.), включив у програми запальні танцювальні номери, інструментальне виконавство. Від 1980-х років налагодив гастролі до України, де виступи Кубанських козаків завжди сприймали з великим успіхом. Пісні кубанців набули великого поширення не лише в репертуарах наших колективів, але й в звичайному побуті: «Лугом іду, коня веду», «Ти ж мене підманула», «Закувала зозуленька», «Насіяла баба конопель», «Проводжала мати сина у солдати». А давню козацьку «Розпрягайте, хлопці, коней» сьогодні всі співають тільки в «кубанському варіанті», де до кожного куплету як приспів додаються рядки з іншої пісні – рекрутської похідної «Маруся – раз, два, три…». У своїх програмах хор гідно представив і пісенну Шевченкіану – «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «Заповіт», «Ой чого ж ти почорніло, зеленеє поле», «Нащо мені чорні брови» тощо. За визначну роботу по збиранню та дослідженню українських народних пісень і танців, їх пропаганду в концертній діяльності в нашій країні та за кордоном 1990 року Кубанський козачий хор було відзначено Шевченківською премією. (Думається, 1990-ті роки були найплідними у взаєминах українських і кубанських митців. Нині динаміка цих взаємин дещо згасла, чому, без сумніву, завинила суто політична атмосфера стосунків між Росією та Україною).

1995 року за концертні програми 1992-1994 років Шевченківською премією було нагороджено Державну заслужену капелу України «Трембіта». Це добре знаний в Україні та й поза її межами львівський колектив. Свою історію він веде від невеликого аматорського чоловічого хору початку 1930-х років товариства «Львівський Боян», яким керував знаний хормейстер Дмитро Котко. Після возз’єднання Наддніпрянської та Західної України, на його основі восени 1939 року було створено мішану хорову капелу «Трембіта» (у передвоєнний 1940 р. вона вже налічувала понад 70 хористів). Довгі повоєнні десятиліття колектив виконував програми переважно з окремих хорових творів та обробок народних пісень, водночас, прагнучи якомога ширше представити доробок галицьких митців (М.Гайворонського, В.Барвінського, С.Чарнецького, Б.Кудрика, А.Кос-Анатольського, М.Колессу). Щоправда, саме «Трембіта» у ансамблі з львівським симфонічним оркестром підготувала кантату-симфонію «Кавказ» С.Людкевича (диригував М.Колесса). Від 1990 року художнім керівником і головним диригентом капели став талановитий хормейстер Микола Кулик, який кардинально переорієнтував співаків на виконання монументальних полотен світового мистецтва та сучасних авторів, а також сакральної музики. При капелі було створено камерний оркестр (під керуванням В.Дуди), що дозволяло більш автономно готувати складні оркестрово-хорові програми. Наприкінці 1990-х та в новому столітті діяльність «Трембіти» набирає стрімкої динаміки. Капеляни підготували й представили публіці Літургії Д. Бортнянського, М. Вербицького та Д.Січинського, «Месу» С.Монюшки, «Велику Месу» і «Реквієм» В.А.Моцарта, ораторію «Месія» Г.Ф.Генделя, показові прем’єри ораторії «Іду. Накликую. Взиваю» В.Камінського та «Страстей Господа нашого Ісуса Христа» О.Козаренка. «Трембіта» здійснює і важливу справу по збереженні на прийдешнє нашої музики в аудіо запису – підготувала вже близько 20-и дисків «Духовної музики України».

Галицька землю прославилася ще одним яскравим творчим колективом – Народною самодіяльною хоровою капелою хлопчиків та юнаків «Дударик» Львівського обласного Будинку вчителя, заснованою 1971 року художнім керівником Миколою Лукичем Кацалом (нар. 1940 р., заслужений діяч мистецтв України з 1999 р.). Капеляни культивують у своїй роботі традиції, що склалися впродовж віків у добре знаних в Європі придворних співацьких капелах (всі вони були однорідними хорами, партії високого регістру виконували хлопчики – дисканти й альти). Відповідно формувався й репертуар – акапельні твори світової та вітчизняної хорової літератури, духовна музика, обробки народних пісень (чимало з них спеціально аранжовані для «Дударика» з солісткою Ніною Матвієнко). Кілька програм Капели було підготовано в ансамблі з провідними українськими симфонічними оркестрами. Подиву гідним є вміння музúк-аматорів майстерно оволодівати такими складними партитурами, як Концерти для хору (До-мажор) Д.Бортнянського та М.Березовського (№18), «Херувимська» А.Веделя, «Stabat Mater» Дж.Перґолезі, кантата №21 Й.С.Баха, «Кадіш №3» Л.Бернстайна, фінал Симфонії №9 Л. ван Бетховена, «Carmina burana» К.Орфа тощо. Широко представлена і хорова Шевченкіана: кантата «Радуйся, ниво неполитая» М.Лисенка, «Суботів» Р.Цися, обробки народних пісень на вірші Кобзаря. «Дударик» повернув до життя невідомі загалу твори М.Вербицького, О.Нижанківського, А.Вахнянина, Й.Лаврівського, обробки стрілецьких пісень. Представив у своїй інтерпретації хори українських композиторів-класиків та сучасних авторів – Л.Дичко, Г.Гаврилець, Б.Фільц та інших. За його ініціативи у Львові було проведено два Міжнародних фестивалі дитячих хорів (1979 та 1981 рр.). За концертні програми 1980-х років Народна самодіяльна хорова капела хлопчиків та юнаків «Дударик» була удостоєна Шевченківської премії 1989 року.

Здобуття Україною незалежності у серпні 1991 року позначилося і на діяльності Комітету по Шевченківських преміях. Одразу – в 1992 році – було відзначено два (!) провідних колективи української діаспори – зі Сполучених Штатів Америки та Канади, слава про які йшла по всьому світові, про які давно знали й у нас, але за радянських часів неможливо було представити до нагороди. Проблема полягала в тому, що ці колективи не були вповні іноземними (з чужинцями було б простіше), вони формувалися і починали свою діяльність на рідній землі. Але політичні трансформації пореволюційних років, трагедія окупації та поневіряння воєнної доби спричинилися вимушеній еміграції наших земляків у далекі краї. Та рідне слова, рідна пісня гуртували їх, додавали сил творити й на чужині планетарну «духовну Україну».

Перший – Капела бандуристів імені Т.Шевченка (США). Найстарші її учасники пам’ятають, як ще 1925 року в Полтаві 12 аматорів утворили Полтавську капелу бандуристів. З-поміж них були О.Шраменко, А.Кононенко, Г.Колісник, унікальний бас-профундо Я.Протопопів. Керував Капелою в 1925-1934 роках В. Кабачок, котрий потім був репресований і засланий до Сибіру (на щастя, вижив). У 1935 році з бандуристів Полтави та Києва (тих, хто залишився після репресій по справам СВУ) було утворено Об’єднану державну капелу бандуристів УСРР, якою керували В.Михайлов (1934-1936 рр.), Д.Піка (1937 р.), Д.Балицький (1937-1938 рр, теж був репресований). Під час війни кілька бандуристів[12], які були на окупованій території, утворили Капелу ім.Т.Г.Шевченка. Очолив її Григорій Трохимович Китастий (1907-1984 рр.) – працював у складі Капели з 1934 року (від 1937 – асистент диригента). У 1942 році бандуристів було примусово вивезено до Німеччини, де вони виступали таборах полонених, для «остарбайтерів», перед «переміщеними особами». Від 1949 року музики переїхали до Детройту (США), а 1964 р. – до Чикаго, де живе значна кількість українців. До репертуару Капели входив традиційний кобзарський репертуар – народні пісні, насамперед козацькі, думи (в розгорнутих концертних аранжуваннях), обробки М.Лисенка, М.Леонтовича, К.Стеценка, Д.Січинського, Г.Майбороди, В.Кирейка та інших. Від 1984 року колектив очолив видатний хормейстер Володимир Андрійович Колесник (1928-2000 рр.), який від 1953 року був головним хормейстером, а в 1969-1972 – директором Київського театру опери та балету (його виїзд 1973 р. за кордон [до Австралії] був повною несподіванкою для оточення).

Капела бандуристів імені Т.Шевченка багато виступає з концертами по містах США, у Канаді, Австралії, Західній Європі. Бере участь у вагомих заходах української діаспори, зокрема, співала у зведеному хорі бандуристів на ІV Світовому конгресі Вільних Українців (Торонто, Канада, 4 грудня 1983 р.). Національною премією ім.Т.Шевченка Капела була відзначена за популяризацію української музичної спадщини.

Другий колектив – Хор імені О.Кошиця (Канада) нагороджений за популяризацію українського хорового мистецтва. Хор – сучасний паросток тієї уславленої Української республіканської капели, що була організована О.Кошицем у буремному 1919 році урядом Директорії і виїхала з гастролями за кордон нести звістку про існування на мапі Європи нової незалежної держави. То було мудре рішення. Чим могла здивувати й вразити світ Україна? Звісно, унікальним хоровим співом з неповторним тембровим звучанням та самобутнім репертуаром. А виїхавши, хористи вже не мали шляху до вороття – у країні змінилася політична ситуація, вони автоматично стали «українськими буржуазними націоналістами» й «ворогами народу». То ж мандрували спочатку країнами Західної Європи, потім двох Америк – Північної та Південної, а з ними мандрували наші колядки й коломийки, обробки народних пісень М.Лисенка, К.Стеценка й самого О.Кошиця, та, звісно, вражаючий шедевр – «Щедрик» М.Леонтовича (він настільки миттєво засвоювався в музичних культурах різних країн, що нині вертається до нас вже як їхнє фольклорне надбання). Капела брала участь у ряді важливих політично-культурних акцій, зокрема, Світовій виставці (1939 р.), І Конгресі українців (1940 р.), щорічних Шевченкових святах.

Після років поневірянь капеляни осіли в канадському місті Вінніпеґ. З метою плекати українські музичні кадри в діаспорі О.Кошиць утворює літні вищо-освітні диригентсько-вчительські курси, де виховувалося нове покоління майбутніх співаків. Під впливом Метра української хорової культури сформувався талановитий слухач цих курсів у 1941-1944 роки Володимир Климків (1926-2000 рр.). Саме у 1951 р. він очолив заснований 1946 р. хор молоді, що від 1967 року носить ім’я О.Кошиця. Колектив багато гастролює, в 1978, 1982, 1990 та 1993 навіть виступав в Україні. У його репертуарі «Хустина» Л.Ревуцького, «Пальмова сюїта» М.Кузана, фольк-опера «Коли цвіте папороть» та «Чорна елегія» Є.Станковича, ораторія «Володимир Київський» Д.Щура та ін. З думкою про майбутнє при хорі було створено ще й дитячий колектив.

В Україні завжди високо цінували творчість хорових диригентів. Адже ця професія вимагає не лише вправної праці зі співаками, але й вміння грамотно написати хорові перекладення, зробити вдало обробку народної пісні, здійснити розкладки музичного твору для конкретного складу, а то й самому скомпонувати музику (згадаємо, знамениті композитори ХVIII ст. Д.Бортнянський та А.Ведель теж були хормейстерами – регентами). Високо пошановано діяльність українських хормейстерів і Шевченківським Комітетом.

Нагороду 1982 року за популяризацію хорової спадщини українського композитора Б.М.Лятошинського та концертно-виконавську діяльність отримав художній керівник і головний диригент Київського камерного хору імені Б.М.Лятошинського, новатор хорової справи Віктор Михайлович Іконник (1929-2000 рр., народний артист УРСР з 1989 р.). Представник уславленої диригентсько-хорової школи К.Пігрова (як і А.Авдієвський) він у 1973 роцістворив камерний хор зі студентів консерваторії та аматорів хорового співу, що спочатку працював з власної ініціативи. Після копіткої праці над рукописами (а то й реставрації) були представлені в концертах і здійснені грамзаписи творів Д.Бортнянського, М.Березовського, А.Веделя, М.Дилецького, С.Дегтярьова. Хор одним з перших в Україні став співати музику доби бароко. Популяризував і композиції сучасників – М.Колесси, А.Штогаренка, В.Бібіка, Л.Личко, Ю.Іщенка. Та найбільш вагомий внесок – виконання хорової творчості класика української музики Б.Лятошинського, написаної на вірші М.Рильського, О.Пушкіна, О.Фета, Ф.Тютчева, І.Буніна, А.Софронова. Зазначимо, що в ті 1970-ті роки ставлення до Б.Лятошинського провладної верхівки було непростим і виконання його творів всіляко гальмувалося. Та композитор знайшов гідну підтримку й творче порозуміння з хормейстером, спеціально для хору В.Іконника написав справжні хорові перлини свого останнього періоду творчості. Їх звучанню досконало імпонувала «інструментальна» манера співу, притаманна камерному колективу В.Іконника. (До речі, з подання хормейстера 1992 року камерний хор було реорганізовано в Ансамбль класичної музики [додався оркестр] ім.Б.Лятошинського, яким нині керує вірна поплічниця хормейстера Валентина Іконник–Захарченко).

Сам хормейстер виявився не лише талановитим інтерпретатором, але й гарним композитором – скомпонував для хору «Ніч» на слова М.Гоголя кілька обробок народних пісень. «В.Іконник, – наголошував М.Гордійчук, – по суті, є основоположником<…> камерного стилю хорового співу, що характеризується глибоким проникненням у психологічну сутність образів, тонким нюансуванням багатої гами почуттів і настроїв, доведенням майстерності кожного члена невеликого виконавського колективу до такого високого рівня, який дає можливість якомога повніше і точніше, багатогранно розкривати мистецький задум композитора й доносити до слухача всі деталі інтерпретаторської концепції диригента»[13].

1984 року за концертні програми 1979-1983 років Шевченківською премією було нагороджено художнього керівника і головного диригента заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю України Андрія Миколайовича Кушніренка (нар. 1933 р., народний артист УРСР з 1973 р.). Сам колектив був створений в 1940 році при Чернівецькій філармонії (одразу по возз’єднанні України), як хорова капела «Буковина». Однак війна перервала його діяльність, і тільки від 1949 року співаки почали працювати під назвою Буковинський народний хор (від 1953 р. – Буковинський ансамбль пісні і танцю УРСР). В.Кушніренко керує ансамблем від 1962 року. Він активно збирав фольклор краю, зробив ряд чудових обробок академічного типу й популяризував колоритну та самобутню буковинську тематику: «Черемоше, Черемоше», «Повилася павутина», «А Марія вареники чине», «Тандріта», «На камені стою», «Глибока криниця» тощо. Також зробив аранжування таких широко відомих пісень «Чом, чом, земле моя», «Червона калина», звернення до яких у радянські часи вимагало значної мужності українця-патріота. Він доклав зусиль до створення вокально-хореографічних композицій «Щедрий вечір, добрий вечір», «Весна-красна», «Весільний обряд», «Зелен край наш, Буковино». Окрім роботи з Буковинським ансамблем А.Кушніренко організував і очолив кафедру музики в Чернівецькому університеті та активно працює як фольклорист і композитор.

Шевченківської премії 1993 року за активну діяльність щодо збереження, відродження та популяризації української народної творчості був удостоєний художній керівник київського фольклорно-етнографічного хору «Гомін» Леопольд Іванович Ященко (нар. 1928 р.). Ця нагорода ознаменувала нову позицію Шевченківського комітету щодо оцінки мистецьких явищ за їх пріоритетною національною вагомістю.

Л.Ященко – відомий фольклорист, знавець українського багатоголосся (кандидат мистецтвознавства з 1961 р., до 1968 – співробітник ІМФЕ ім.М.Рильського АН України), від 1969 року створив і очолив аматорський хор «Гомін», який cкладався з представників української національно свідомої інтелігенції – інженерів, лікарів, вчителів, науковців (понад півтори сотні учасників). Назва колективу перегукувалася з назвою утвореного ще наприкінці ХІХ ст. хору студентів Київського Св.Володимирського університету, яким керував М.Лисенко (щоправда, радянські культуртрегери перш за все побачили зв'язок з «буржуазно-націоналістичними» хором українців у Мюнхені та газетою в США). Хор «Гомін» співав народні пісні, стрілецькі і повстанські, розкладки яких робив Л.Ященко. Сам же хормейстер разом з дружиною Л.Орел (відомим етнографом) входив до так званої «Гельсінської групи», членами якої були найбільш демократично настроєні діячі культури – І.Дзюба, В.Симоненко, Є.Сверстюк, А.Горська, І. та Н.Світличні, І.Драч, М.Коцюбинська, М.Горинь, В.Чорновіл, В.Стус та ін.

(далі буде)

Автор: Валентина Кузик, 

кандидат мистецтвознавства

 



[1]Грица С. «…Її мистецький дух сильніший за обставини» // Музика. – 2011. – № 1–2. – С. 20.

[2]Гордійчук М. Музика і час. – К., 1984. – С. 297.

[3]Того ж 1986 р. Шевченківську премію за кіномузику отримав композитор І. Поклад (див. у відповідному розділі).

[4]Того ж 1995 р. Шевченківську премію за кіномузику отримав композитор В. Гронський  (див. у відповідному розділі).

[5]Герасимова-Персидская Н. Предисловие // Валентин Сильвестров. Дождатьсямузыки / Лекции-беседы. По материалам встреч, организованных Сергеем Пилютиковым. – К., 2010. –С. 4–5.

[6]Нестьєва М. «Від Дніпра я нікуди не поїду…» // Музика. – 2007. № 5. – С. 9.

[7]Шевченківські лауреати 1962–2001 / Енциклопедичний довідник. // Автор-упорядник М. Г. Лабінський. – К., 2001. – С. 225–26.

[8]Загайкевич М. Л. Колодуб / Творчі портрети українських композиторів. – К.,1973. –С. 17.

[9]Зінченко Н. Анатолій Авдієвський: «Нашу країну зберегла музика» // Музика. – 2011. – № 1–2. – С. 6.

[10]Історія діяльності кобзарських капел в Українів ХХ ст.  – окрема тема. Частково вона буде зачеплена далі, при розгляді Капели бандуристів ім. Т. Шевченка. Цей же колектив, утворений по війні, попервах окрім власних художніх завдань покликаний був продемонструвати світові новий напрям кобзарського мистецтва в Радянській Україні та, якоюсь мірою, протистояти популярності Капелі бандуристів ім. Т. Шевченка зі США.

[11]Гордійчук М. Музика і час. – К., 1984. – С. 265.

[12]З початком війни Капелу, яка на той час знаходилася на гастролях у Кривому Розі, було розформовано; бандуристів кинуто на призволяще.

[13]Гордійчук М. Музика і час. – К., 1984. – С. 268. -