До 60-річчя Національної премії України

 імені Тараса Шевченка

 

Для мистецького світу України та його вагомої складової – музичної громадськості впродовж півстоліття найбільшого престижу набула найвища всенародна відзнака – Національна премія України імені Тараса Шевченка. Висунення кандидатів на здобуття цієї нагороди – композиторів, художніх колективів, співаків, диригентів, музик-виконавців, – завжди було важливою подією в житті Спілки композиторів України та мистецьких колах. Рішення про подання на премію приймалося всією громадою, очікування супроводжувалося загальним хвилюванням. Здебільшого сподівання були не марними, і митці отримували високу нагороду. За минулі півстоліття лауреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка (у 1962-1969 роки – Республіканської премії імені Т.Г.Шевченка; у 1970-1999 роки – Державної премії імені Т.Г.Шевченка) в галузі музичного мистецтва стало 35 композиторів, 16 художніх керівників творчих колективів – хорів, оркестрів, близького 30 виконавців співаків (лише в цьому огляді 15), 8 творчих колективів і 5 камерних вокальних та інструментальних ансамблів. Вагомо!

Давати оцінку високохудожньому мистецькому явищу – окремому твору та його авторові, чи видатному співакові або колективу – завжди складна справа. Беруться до уваги не лише естетично-художні якості, але й визначення професійної майстерності, володіння виразною та сучасною лексикою, оригінальна самобутність письма, якщо це композитор, чи еталонний рівень артистичного виконавства, якщо співаки або музúки. Одним словом – мова йде про дійсного Майстра або майстерний колектив, чиє мистецтво стало еталоном у царині національної культури й позначило подальші шляхи її розвитку.

Важливими є й критерії, якими послуговуються ті, хто обраний давати оцінку художньому явищу світу музика. Безумовно, тут потрібна спеціальна ерудиція. Адже не секрет, що загальна освіта ХХ століття в Україні не давала багатьом потрібних знань з галузі музики – на заваді були соціальні чинники (музикування вважалося або проявом «непролетарського» походження, або «церковщиною»; нагадаємо, що в давніші часи «з нот» співали й у сільських церквах). Музична грамота сьогодні стала дещо «герметичною» наукою, яку опановують тільки дійсно охочі до неї. У суспільстві позначилася разюча полярність в оцінці академічної та популярної музики, не на користь першої. Вершинні, складні за мовою твори сучасної академічної музики, які з захопленням сприймає підготована слухацька аудиторія музикантів, почасту викликають байдужість і непорозуміння пересічного слухача, що звик до більш спрощеної й ритмічно функціональної музики. Ця загальна естетична ситуація не могла не відбитися й на формуванні критеріїв оцінки музичної творчості, адже рішення приймали не лише музиканти-професіонали, але й представники інших мистецьких галузей – літератори, журналісти, художники, актори, музичні уподобання яких формувалися в традиціях попередньої доби. То цілком закономірне явище: пульс загального життя суспільства пронизує і пульсацію мистецького Олімпу. Тому, можливо, в загальному колі відзначених лауреатів-музикантів левова частка належить тим, чиє мистецтво, окрім суто музики, пов’язане зі словом. Цілком закономірно передують композитори-пісенники, автори ораторій, кантат і хорів, музики до театральних вистав, кінофільмів. «Чистої музики» – одиниці. Звертає увагу й велике гроно відзначених премією співаків як оперової сцени, так і концертної філармонічної. В останнє двадцятиліття навіть розширили рамки закладених академічних вимог – нагороди отримували співаки традиційної естрадної музики та виконавці фольклору. В Україні завжди цінували гарний спів, а наша нація славилася на увесь світ своїми чудовими від природи голосами.

Півстоліття для премії (в 2021 році Національній премії Україні імені Тараса Шевченка виповнюється 60 років – ред.) – довге життя. За цей час багаторазово змінювався склад Комітету з присудження премії, змінювалися його очільники, змінювалися і художньо-естетичні орієнтири. Оцінка творів у радянський період значною мірою залежала від партійно-ідеологічних настанов в країні, що обумовлювало насамперед оспівування прокомуністичних ідеалів та образів. Особливо прискіпливо вишукувалися прояви «буржуазно-націоналістичного» плану. В музичному мистецтві це могли бути почуті «пильним вухом» інтонації пісень народно-визвольного руху, як-то «Ой у лузі червона калина», або ще гірше – «Ще не вмерла Україна». Також не могла вестися мова й про те, щоб премією був нагороджений талановитий діяч культури з української діаспори.

Ситуація дещо змінилася наприкінці 1980-х років, коли ідеологія ще лишалася комуністичною, а тенденції культурологічного розвитку вже сягнули інших вимірів – високих сфер загальнолюдських духовних цінностей, що множилися віками. Митці охоче полишають творити обов’язкові панегірики владі та її керманичам і розширюють свій творчий діапазон як тематично, так і за композиторською лексикою. Досить швидко в українській музиці утворюється своєрідне мистецьке «перевесло». З одного боку – з’являються твори сакральної музики – Літургії, Меси, Духовні концерти, Хорали і Псалми, – які просто заборонялося писати (за це могли й зі Спілки виключити). З іншого – зросла кількість авангардових творів з використанням всіляких новітніх технік письма та звуковидобування (за це не тільки могли, але й в 1960-ті виключали). Тож «крига скресла» і творча течія почала набирати сили. Особливо свобода мистецького вибору позначилася в останнє двадцятиліття – з утворенням незалежної держави в 1991 р. Кращі здобутки, що збагатили українську музичну культуру останніх десятиліть, було висунуто на здобуття високої нагороди. Якщо прослідкувати динаміку образно-тематичних, ідейних, мистецьких метаморфоз, закладених у вимогах щодо присудження премії ім.Т.Шевченка п’ятдесят років тому з нинішнім станом, то, вочевидь, той огром подоланих проблем і відкинутих пересторог, які звужували значущість премії, та піднесення її вагомості на достойний міжнародний рівень.

Визначення перших лауреатів новоствореної премії в 1962 році відзеркалено наявність найбільш визнаних авторитетів на ниві українського мистецтва: в літературі Олесь Гончар (проза) та Павло Тичина (поезія), в музиці Платон Майборода.

 

[КОМПОЗИТОРИ]

 

Доробок Платона Іларіоновича Майбороди (1919-1989) був у центрі загальної уваги ще кінця 1940-х років – за пісні-портрети про сільських ланкових (на слова О.Ющенка) він був удостоєний Державної (тоді Сталінської) премії СРСР (1950 р.). У 1979 р. отримав високе звання народного артиста СРСР. Його співпраця з поетом А. Малишком збагатила українську пісенність понад 20 творами високої лірики – еталонними зразками втілення української мелодичної традиції та національно-естетичного мислення. Символами столиці України стали «Київський вальс» (був позивними радіостанції «Промінь») і «Білі каштани»; емблема української школи – «Пісня про вчительку»; довершеною кантиленою вражають «Ми підем, де трави похилі», «Ти моя вірна любов» і «Колискова», вірність власній історії – «Пісня про Дніпро» та «Пісня про козацькі могили». Пісню «Рідна мати моя» («Рушничок») було перекладено 18-ма мовами, вона була визнана в країні кращою піснею ХХ ст. (диплом 2010 р.) Філософська глибина роздумів – «Моя стежина» – позначила останню мить прощання митця з А. Малишком. Композитор писав солоспіви на поезії Т.Шевченка й Лесі Українки, плідно співпрацював з поетами М.Рильським, В.Сосюрою, М.Стельмахом, В.Бичком, Д.Луценком, Т.Масенком, М.Нагнибідою, О.Новицьким, В.Симоненком, М.Ткачем, В.Юхимовичем та ін. Він культивував суто національні форми ансамблевого співу, коли в дуеті чи квартеті співали окремо чоловіки або жінки, як споконвіку велося в Україні. П.Майбороді найпереконливіше за музичною драматургією та художньою образністю вдалося втілити у професійній музиці фольклорний жанр думи – «Кров людська – не водиця!», «Партизанська дума», «Єсть на світі доля» (для соліста чи соло з хором). З його піснями здобували визнання українські співаки далеко за межами нашої країни. Вони охоче співалися й у невибагливому товариському колі – під гітару або акапельно. Композитор писав музику до драматичних вистав та українського кінематографу. 13 фільмів студії ім.О.Довженка – «Гроза над полями», «Літа молодії», «Дмитро Горицвіт», «Люди не все знають», «Долина синіх скель», «Абітурієнтка» та інші – несли з екранів ліричний музичний струмінь, що очищав людську душу. Саме за видатний внесок до музичного кінематографу радянської доби композитор 2008 року отримав приз «Ніка» Російської кіноакадемії (там навіть й не знали, що його вже 10 років немає поміж нас). Тож, вочевидь, Платон Майборода  – видатна постать в українському мистецтві й високе звання «першого Шевченківського лауреата» було цілком прогнозованим у суспільстві. Проте формулювання про присудження премії зазначено дещо формально – за публікацію збірки «Вибрані пісні». (До цього дивного визначення ще повернемося).

Лауреатом наступного 1963 року став композитор Георгій Іларіонович Майборода (1913-1992) – старший брат Платона Іларіоновича, – знаний, переважно як оперний та симфонічний композитор, Народний артист СРСР (від 1960 р.). Обидва Майбороди представляли собою композиторську школу Левка Ревуцького й продовжували розвивати лінію національно визначеного музичного мистецтва, закладену ще Миколою Лисенком. Митець отримав премію за оперу «Арсенал» (лібрето О.Левади та А.Малишка), що була поставлена у Київському театрі опери та балету ім.Т.Шевченка. Клавір твору був щойно надрукований. Це друга опера в композиторському доробку [перша – «Милана» (1957) – позначила хист митця до музичної драматургії]. У основі сюжету опери «Арсенал» – події доби революційних змагань та громадянської війни. Сцени боїв, що точилися біля легендарного київського заводу, революційне піднесення мас обумовило створення масштабних хорових сцен, де інтонаційно знайшли своє втілення мелодика та хороспіви козацької доби, що переплелися з новітньою революційною пісенністю. Хорові сцени надали опері рис народно-історичної драми, натомість психологічні колізії героїв відтінено наскрізною лейттематичною драматургією, типовою для лірико-психологічної опери. Опера «Арсенал» засвідчила, що митець дійсно оволодів всім арсеналом засобів творення монументального музичного дійства.

Окрилений високою нагородою Г.Майборода 1964 року за власним лібрето створює оперу «Тарас Шевченко», де кожен з чотирьох актів став окремою новелою з життя поета. Останнім сценічним твором композитора був «Ярослав Мудрий» (1970 р., за драмою І.Кочерги). Хоча опери сучасних українських авторів здебільшого мають короткочасне життя впродовж одного театрального сезону, «Арсенал» став рідким винятком – у січні 1978 року до 60-річчя Січневого повстання у Києві було здійснено нову постановку спектаклю. Знову всі дивувалися прекрасним хоровим сценам.

Та визначення перших лауреатів з музичного мистецтва не було однозначно схвалено музичною громадою. Попри загальне розуміння, що високий професійний рівень премійованих композиторів – братів Майбород – не викликав жодних сумнівів. Проблема полягала в особливому сенсі самої премії. На думку ряду тогочасних музикантів середнього й старшого покоління, зокрема активних діячів руху Українського відродження 20-х років ХХ століття, ця премія повинна бути щільно пов’язаною з творчістю Тараса Шевченка. Відповідно надсилалися й подання від Спілки композиторів України та її осередків. Найбільш чітко свою громадянську позицію з цього питання виявив Василь Барвінський – видатний композитор, який багато років очолював Львівську консерваторію а по війні зазнав репресій (засуджений до 10 років ГУЛАГівських таборів). Він звернувся з листом до О.Корнійчука – голови комітету по преміях імені Т.Г.Шевченка. З тих рядків, зокрема, читаємо: «…мимохідь пройшли байдуже ми біля того, чи поминули все те, що дала українській музиці і творчості та музичній культурі нашого народу діяльність Миколи Лисенка, який поруч з Шевченком став немов символом духовного об’єднання західної вітки українського народу з матірним пнем… Ніхто не мав би нічого проти довільного висококваліфікованого кандидата на одержання такої премії, коли б вона мала якусь іншу назву, напр. «державної премії»... Коли ж, однак премія та носить ім’я поета-революціонера Т.Г.Шевченка, то, мені здається, її повинні б одержувати в першу чергу і бодай у перших роках ті композитори чи митці, яких творчість чи діяльність має бодай частково якесь відношення до творчості Шевченка»[1].

Автор листа мав насамперед на увазі тих митців, які скомпонували етапні твори на основі Шевченкових поезій – C.Людкевича з його кантатою-симфонією «Кавказ» та поемою «Заповіт», Л.Ревуцького з кантатою «Хустина» та низкою хорів, М.Вериківського з оперою «Наймичка». А репліка О.Корнійчука, що клавіри (!) творів були опубліковані недавно і широка громадськість не мала змоги ознайомитися з ними й дати їм належну оцінку, не витримувала критики. По-перше, названі масштабні твори виконуються не за клавірами (перекладеннями для фортепіано й співаків), а за партитурами (так називається багаторядковий оркестровий запис). По-друге, вельми цікаво було б спостерігати за членами Комітету та й взагалі «широкою громадськістю», які будуть розглядати щойно видрукувані нотні значки й саме за цими враженнями давати оцінку твору.

Однак листовна «дискусія» не була марною. Вочевидь, члени Комітету – видатні люди української культури – відкинули принцип оцінювати музичний твір за друкованим виданням та його тиражем. Все-таки музика – не книжка, її треба слухати саме у таких звукових вимірах, які були замислені автором. І цей «новий погляд» позначився преміюванням у наступні роки двох видатних композиторів-класиків – С.Людкевича (народного артиста УРСР від 1954 р., народного артиста СРСР від 1969 р.) та Л.Ревуцького (народного артиста СРСР від 1944 р.), чиї імена ще у першу половину ХХ ст. мали світовий резонанс, а в 1960-1970 роки митці були відзначені найвищою тогочасною нагородою країни – золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці.

Станіслав Пилипович Людкевич (1879-1979) отримав 1964 року премію за симфонію-кантату «Кавказ» і вокально-симфонічну кантату «Заповіт». До написання монументального й новаторського за музичним мисленням й формою «Кавказу» композитор приступив на початку ХХ ст. –1901 року. Вона вибудовувалася за архітектонікою 4-х частинного симфонічного циклу: 1.«Прометей; 2.«Молитва»; 3.«Хортам і гончим, слава!»; 4.«Борітеся – поборите!». «В українській музиці «Кавказ» був першим вокально-симфонічним твором такої грандіозної і цілісної художньої концепції, – зазначала музикознавець Л.Пархоменко. – Людкевичу в «Кавказі» пощастило органічно поєднати розкриття багатоаспектної проблематики та образного змісту поеми Шевченка з компоновкою крупної музичної форми. Композитор гнучко використав різні принципи музичного відтворення тексту. В одних випадках застосував пісенно-узагальнене його інтонування, в інших трактував текст як програму. Цим він уникнув одноманітності в розкритті Шевченкового слова, на яку хибувало ряд творів українських композиторів…»[2].

Першовиконання симфонії-кантати відбулося 1914 року – у Львові. Новітні на той час риси пізнього романтизму синтезовані з фольклорно визначеним мелосом, блискуче виписана симфонічна партитура й вражаюче насичене звучання хору одразу визначили цю симфонію-кантату як етапний твір української музичної Шевченкіани. Його виконання у всі часи на будь-якій філармонічній естраді ставало пам’ятною подією мистецького життя (пригадується виконаня у Львові під орудою М.Колесси під час святкування 100-річчя композитора, коли сам «патріарх» сидів у залі). Кантата «Заповіт», створена у 1934 році (надруковано 1958 р.), продовжує той самий драматургійно-інтонаційний напрямок, з концентрацією динаміки розвитку в кульмінації «Кайдани порвіте!». Компонуючи ці твори, С.Людкевич замислювався над долею свого народу, поділеного між двома імперіями та з надією на краще шукаючого власний історичний шлях.

Мабуть, варто вітати наполегливість української композиторської громади в ті 1960-ті роки, бо вона «спровокувала» видання партитури та виконання «Кавказу» С.Людкевича не тільки у Львові, але й в Києві, що полишило незабутнє враження в столиці України. Як логічне продовження – висока Шевченківська нагорода[3].

Левко Миколайович Ревуцький (1889–1977) отримав премію в 1966 році за Концерт для фортепіано з оркестром, присвячений Миколі Лисенку. Доля твору виявилася багатостраждальною; остання крапка у цій історії була проставлена лише 2011 року. У першому варіанті Концерт було закінчено 1934 року (автор позначив його як «Другий», бо Перший, ноти якого не збереглися, писав ще у консерваторські роки й присвятив Р.Глієру). Новий Другий концерт, блискуче написаний Л. Ревуцьким – піаністом-віртуозом, у багатьох моментах новаторський. Він став своєрідним підсумком всього фортепіанного доробку композитора. Музикознавець М.Грінченко ще у 1927 році зазначав: «Української фортеп’янової творчости ми досі не мали, не вважаючи навіть на фортеп’янові твори Лисенка… Л.Ревуцький безперечно майстер цього інструменту, відчуває його природу, знає техніку його звучання, вміє видобувати із нього потрібні йому, як художникові, відповідні звукові ефекти, через які він впливає на слухача…»[4].

Працю над Другим концертом Л. Ревуцький розпочав близько 1928 року. Спочатку думав назвати твір відповідно часові «Поема змагання» і дати програмні підзаголовки кожної з чотирьох частин: 1.Заклик до змагання; 2.«карколомна» токата – Танці та спортивні ігри; 3.Змагання співаків та одразу по ній 4. апофеоз – Парад переможців. За такою програмою Концерт набирав драматургічних ознак чотирьохчастинного сонато-симфонічного циклу. Автор показав оригінальні зіставління-змагання соліста та оркестру, ефектно виписав партію рояля (рівень піанізму найвищого світового ґатунку).

Після прем’єри в Києві 1936 році твір звучав у Харкові, Москві, тодішньому Ленінграді. 1939 року Концерт виконали у Львові (одразу після возз’єднання) – то був правдивий тріумф. Та офіційна радянська критика виступила з різкими нападками на автора, де звинуватила його у «формалізмі» й схилянні перед Заходом[5]. В роки війни єдина рукописна партитура Концерту загинула, і митець вирішив реконструювати твір. Результатом стала нова версія музики. На працю пішло – ні багато, ні мало – сім років: 1957-1964[6]. У роботі над другою редакцією активну участь брали професори консерваторії – відомий піаніст Олександр Александров та диригент Веніамін Тольба. 1963 року прозвучали щойно відновлені дві частини Концерту, а 1964 року – увесь твір (партитура була надрукована 1971 р.). У новій редакції автор присвятив його своєму першому вчителю Миколі Лисенку.

Так було пошановано доробок ще одного велета української музики – Левка Ревуцького. І хоча автор був премійований за фортепіанний Концерт, та всій українській громаді він добре знаний як творець кантати «Хустина» за поемою Т. Шевченка, написаної ще в 1923 році в Прилуках. Її, принаймні в останні півстоліття, майже щороку співають і професійні, і аматорські хори в різних містах України в дні Кобзаревого березілля.

Та для ствердження історичної справедливості в оцінці явищ музичної культури України Шевченківському комітету треба було здійснити наступний мужній крок – відзначити доробок Бориса Миколайовича Лятошинського (1895–1968) – ще одного з ТРІЙЦІ ВЕЛЕТІВ національної музики ХХ ст. А то була непроста справа! Після сумнозвісного судилища у жовтні 1951 року, яке влаштували партійні культуртрегери у Київській філармонії композитору за Симфонію № 3 (знову «формалізм»!), ім’я митця на довгий час занесли до списку «неугодних». Попри світове визнання творчості Б. Лятошинського й широке звучання його симфонічної, інструментальної та хорової музики, звання народного артиста УРСР йому було присвоєно лише в рік передчасної смерті (від 1945 р. мав звання заслуженого діяча мистецтв УРСР).

Але творіння справжнього Майстра й по смерті їх автора мають повноцінне художнє життя: вони заохочують покоління молодих митців до відтворення їх у нових реаліях. З такими думками взялися артисти Львівського оперного театру, що тепер носить ім’я Марії Заньковецької, за постановку другої редакції музичної драми «Золотий обруч» Б.Лятошинського, написаної за історичною повістю І.Франка «Захар Беркут». Це ранній твір – 1923 року – молодого Б.Лятошинського, прем’єра якого відбулася у березні 1930 року в Одесі під назвою «Захар Беркут» (пізніше того ж року опера була поставлена у Києві та Харкові).

То були часи, коли молоді українські митці опановували естетику модерну, а в силу історичних обставин, саме те його відгалуження, що було пов’язано з вивченням і відтворенням прадавньої власної історії (згадаймо магічної сили «Весну священну» І.Стравинського). Протистояння невеликої тухольської громади з Карпат навалі чінгізханівській орді розкривало українцям ХХ ст. незнану сторінку історії. Написання самої ж музики опери стало для композитора новим етапом його творчості, до того зануреної більш у передачу психологічних переживань особистості. Митець звернувся до прадавніх пісенних джерел, в чому йому істотно допоміг видатний фольклорист Климент Квітка, і створив монументальне оперне дійство, наскрізь пронизане фольклорним началом, проте вияскравлене можливостями новаторського письма і блискучою симфонічною інструментовкою. «Як музична композиція, опера «Беркути» є визначне мистецьке явище не тільки в нашій музичній культурі, взагалі бідній на оригінальні опери, а й у світовій музиці», – зазначав Я.Юрмас (Юрій Масютин, 1932 р. репресований як «буржуазний націоналіст» по справі СВУ)[7].

У 1960-ті роки Б.Лятошинський здійснив нову редакцію опери й сподівався знову побачити її на оперній сцені. Не довелося. Лише 1970 року твір було поставлено у Львівській опері[8]. А 1971 року постановочна група та композитор (посмертно) отримали високу Шевченківську нагороду[9].

1974 року з такою ж сумною позначкою «посмертно» разом з творчою групою митців було відзначено й видатного російського композитора ХХ ст., народного артиста СРСР Дмитра Дмитровича Шостаковича (1906-1975) за постановку опери «Катерина Ізмайлова» в Державному академічному театрі опери та балету УРСР імені Т.Г.Шевченка (диригент – уславлений Костянтин Симеонов). Митець болісно переживав складну долю свого творіння (опера завершена 1932 р.), радів її поверненню на сцену, брав участь у репетиційній роботі, був присутнім на прем’єрі, що стало великою подією для української культурної громадськості. Цю постановку сам Майстер вважав найбільш відповідною його творчому задуму[10].

У подальшому в огляд композиторського доробку, відзначеного високою Шевченківською премією, буде розглянуто відповідно його форми і жанрова природа: а) сценічно-театральна творчість – опери, балети; b) вокальна творчість – пісні, романси; с) хорова творчість – хори a cappella, хори з супроводом; d) вокально-симфонічна творчість – кантати, кантати-симфонії, ораторії; e) симфонічна творчість – симфонії, інструментальні концерти[11].

З-поміж «колективних» нагород, коли відзначали композитора – автора музичного спектаклю разом з постановочною групою (художнім керівником, диригентом, ведучими солістами тощо), видно, як видозмінювалася оціночна політика членів комітету, що, зрештою, віддзеркалювало й загальні метаморфози культурних процесів в Україні. 1978 року премією було нагороджено композитора Костянтина Федоровича Данькевича (1905–1984, народного артиста СРСР з 1954 р.) за постановку опери «Богдан Хмельницький» (нова редакція) у Дніпропетровському державному театрі опери та балету. Опера була написана 1950 року. Тоді ж було висловлено низку зауваг щодо, м’яко кажучи, історичної невідповідності фабули (зрозуміло, лібрето О.Корнійчука відповідало всім «цензорським» настановам). Нова редакція 1953 року дещо підкорегувала фабулу, проте музичний матеріал загалом яскравий, емоційно наповнений та фольклорно забарвлений, залишився без змін. Думається, навіть недавня третя редакція, здійснена на замовлення Донецького оперного театру Є.Станковичем, не оновить «старих міхів свіжим вином». Вочевидь, твір замислювався як демонстрація – показати світові, «про людське око», що у тодішньому СРСР шанують видатні постаті української історії, які виборювали її незалежність. Однак декларативність не здатна завуалювати істинного стану речей.

Натомість відзначення 1984 року Шевченківською премією композитора Віталія Сергійовича Губаренка (1934-2000, заслужений діяч мистецтв УРСР від 1969 р., народний артист країни з 1993 р.) за балет «Камінний господар» (друга редакція), створений за мотивами однойменної драми Лесі Українки, та оперу «Пам’ятай мене», гаряче віталося культурною громадськістю України. Музично-театральний доробок цього митця – представника харківської композиторської школи – вражаючий: 12 опер, 6 балетів (це не рахуючи численні симфонічні, інструментальні та вокально-хорові твори). Його музичний стиль вражає монументальним оркестровим письмом, самобутністю розвитку народнопісенних джерел, вмінням новаторськи-оригінально розв’язувати драматичні колізії та постійним пошуком нових драматургічних форм. То може бути опера – героїчна драма, як «Мамаї», або ж камерна (вперше в Україні) моноопера «Ніжність» чи експериментальна опера-балет «Вій» (за М. Гоголем). От і спектакль «Пам’ятай мене» не став винятком. Це теж новий для українського музичного театру тип дуодрами – опери для дуету солістів та оркестру. Вона була написана 1977 року за власним лібрето у співпраці з Р.Левіним (за п’єсою В.Єжова «Солов’їна ніч») й з успіхом поставлена в 1980 році у Львові під назвою «Незабутнє»[12].

Балет «Камінний господар» за мотивами однойменної драми Лесі Українки (лібрето Е.Яворського) був створений 1968 року й наступного ж року побачив світло рампи Київського театру опери та балету – річ не чувана в ставленні до українських авторів! Насамперед, ще при попередньому ознайомленні з партитурою стало очевидним, що музика й драматургічна концепція балету відповідають самим високим еталонам сучасного театрального мистецтва. Емоційна патетика й лірична виразовість закладеного автором симфонічного звучання одразу привернули увагу славетного українського диригента Стефана Турчака й прискорили прем’єрне виконання. Балет мав феноменальний успіх і став етапним явищем національного мистецтва. Музика була настільки талановитою та художньо виразною, що автор уклав з неї дві Сюїти, які 1971 року оркестр оперного театру під орудою С.Турчака записав на платівки фірми «Мелодія» як окремі симфонічні зразки.

Приділив свою увагу Шевченківський комітет і композиторам – авторам музичних спектаклів для самого юного глядача. Ця творчість була продумано орієнтована на формування естетичних смаків молодого покоління, несла позитивний гуманістичний заряд і розкривала поетичні та казкові образи. Так за оперу-казку «Золоторогий олень» та балет «Русалонька» 1992 року Шевченківську премію отримав київський композитор Олександр Васильович Костін (нар. 1939 р., заслужений діяч мистецтв УРСР з 1990 р., народний артист України від 1996 р.). Його творчість взагалі довгий час була пов’язана з театром (зокрема, театром ім. Лесі Українки), а тісне співробітництво з Київським музичним театром опери і балету для дітей та юнацтва (що нині на Подолі) спричинилося до написання колористичних казкових спектаклів (зазначу, що балет «Русалонька» після прем’єри в 1993 р. першу рецензію мав розгромну). Композитор щиро сповідується: «Музика – це моє життя, тип мислення спосіб сприйняття краси, болю, трагедії. Вона для мене – невичерпне живильне середовище»[13].

1996 року львівський композитор Богдан-Юрій Ярославович Янівський (1941-2005, заслужений діяч мистецтв УРСР з 1980 р., народний артист України від 1991 р.) був відзначений премією за коло музично-театральних творів для дітей: оперу «Царівна Жаба», мюзикли «Лис Микита», «Перстень спокуси», «Том Сойєр». Цьому митцю притаманно яскраво виявлене мелодичне начало – його вокальні номери й хори легко лягають на слух, надовго запам’ятовуються й з великим натхненням виконуються молодими артистами.

Зазначимо, що разом з групою Київського музичного театру для дітей та юнацтва за виставу «Пастка для відьми» (сучасна версія дитячої опери «Івасик-Телесик» композитора-класика К.Стеценка) 1999 року був нагороджений талановитий київський композитор Ігор Володимирович Щербаков (нар. 1955 р., заслужений діяч мистецтв з 1996 р., народний артист України з 2011 р.). Та нагорода стала для митця могутнім імпульсом для розкриття творчого таланту. За наступні роки він написав багато художньо яскравих і самобутніх за мовою й драматургією симфонічних та вокально-симфонічних творів. Композиторський доробок і дотримання принципових позицій митця-громадянина викликали товариську довіру до І. Щербакова, що обумовило його обрання головою Національної спілки композиторів України у 2011 році.

Вище згадуваного 1999 року Шевченківською премією було відзначено й найбільш прикметне явище української культури того часу – музично-сценічне дійство «Золотий камінь посіємо» Ганни Олексіївни Гаврилець (нар. 1958 р., заслужений діяч мистецтв України з 2005 р.). Переосмислення й переінтонування фольклорних джерел від найдавніших часів, синтез міфологічної обрядовості й сакрального начала (лібрето С.Майданської), прагнення осмислити людське буття за принципами національного космогенезу, з використанням переважно виразових можливостей людського голосу, насамперед унікального за тембром співу Ніни Матвієнко, – зробили цей твір унікальним в українській культурі. Символічні самі назви сцен дійства: «Створення світу», «Русь прадавня», «Княжа доба», «Козацька держава», «Ввійди і ти у цей собор». Всі вони об’єднані образом головної героїні – Праматері роду нашого, яка в кожну історичну добу набирає нової іпостасі, гідно виконує місію Оранти, покладену на неї Провидінням.

Музика майстерно виписана, всі звукові лінії гранично продумані й вивірені, сучасна лексика напрочуд природно поєдналася з одвічними принципами розгортання народнопісенних мелодій. Прем’єра в Палаці «Україна» (1998 р.), підготована відомим диригентом В.Сіренком за участю симфонічного оркестру Національної радіокомпанії та хору «Дударик» під орудою М.Кацала, вразила слухачів неочікуваним містичним піднесенням і стала справжнім виявом патріотичних почуттів гордості за духовну культуру нації.

Пісенне начало, вочевидь, стало домінуючим для загального визнання української культури. Воно пронизує музичну творчість всіх форм і жанрів, природно відповідає загальній ментальності нашого народу, зокрема таким її рисам, як (?) та ліризм. І спрацьовує на фактор популярності твору в громаді. Але ця здатність національної свідомості пропустити думку найперше через серце (кордоцентризм) та забарвити її емоцією ліризму слабо лягала в «прокрустове ложе» методу соціалістичного реалізму. То ж ідеологи вимагали одне, а практика показувала інше. Особливо відчутним такий «дисонанс» став при оцінці пісенної творчості.

У 1975 році Шевченківською премією був нагороджений Олександр Іванович Білаш (1931-2003, заслужений діяч мистецтв УРСР з 1968 р., народний артист УРСР від 1977 р.) за пісні 1971-1974 років, а саме – патріотичні «Ленінова весна», «Моя Батьківщина», «Пісня звитяжців», «Істина», «Я жил в такие времена». Дві з останніх – на слова Б.Олійника та М.Рибалки – дійсно стали широковідомими й виконувалися багатьма співаками. Однак творчість композитора нам цінна такими його ліричними перлинами, як пісні з кінофільму «Роман і Франческа», «Два кольори», «Як надійшла любов», «Пролітають літа», написаними на вірші Д.Павличка, «Сніг на зеленому листі», «Сину, качки летять» та «Смерека» на слова М. Ткача, «Треба йти до осені» на слова C.Пушика і багато інших. Саме цей доробок О.Білаша став ознакою часу й повинен бути нагородженим, що, мабуть, і малося на увазі при винесенні рішення Комітетом. 2001 року митець отримав звання Героя України.

1976 року були нагородженні композитор Ігор Наумович Шамо (1925-1982, заслужений діяч мистецтв УРСР з 1964 р., народний артист УРСР від 1975 р.) та поет Дмитро Омелянович Луценко (1921-1989) за спільну пісенну творчість: «Балада про братерство», «Києве мій», «Стоїть над Волгою курган», «Зачарована Десна», «Пісня про щастя», «Не шуми, калинонька», «Фронтовики». Митці створили разом близько півсотні пісень, з них понад 20 стали загально любимими. Композитора й поета пов’язувала міцна творча дружба та спільна доля колишніх фронтовиків, для який згадка про минулу війну завжди була пекучою раною. Разом з тим, їм чудово вдавалося втілити ліричні образи, овіяні флером національної символіки та засновані на народнопісенних джерелах. Дослідниця творчості композитора Тамара Невінчана зазначала: «Популярність його музики і найбільше його чарівних пісень, що їх знали і співали в усіх куточках рідної України, а також від Прибалтики і до Сахаліну, від Півночі і до Середньої Азії, була фантастичною і, думаю, не має аналогів, принаймні в українській музиці. І сьогодні, в часи агресивного панування одноденних комерційних «шедеврів», пісні Ігоря Шамо живуть і залишаються недосяжним Монбланом високого мистецтва…»[14]. Ці твори й сьогодні в активі вітчизняних співаків та хорів. А мелодійно чарівний «Києве мій» від 2011 року офіційно визнаний як гімн столиці України.

Яскравий слід в українській пісенності лишив самобутній композитор-пісняр з буковинського краю Володимир Михайлович Івасюк (1949-1979), якого 1994 року нагородили Шевченківською премією (посмертно) з визначенням – за видатний внесок у розвиток українського національного музичного мистецтва. Його талант – феноменальне явище в українській культурі, адже він, хоча й розвивався аматорським шляхом, мав неймовірно яскраву динаміку прояву. Співпраця В.Івасюка з першим на тогочасному просторі СРСР ВІА – вокально-інструментальним ансамблем «Смерічка» з буковинської Вижниці (створений 1967 р.) та й подальша композиторська діяльність подарувала людям чудові молодіжні пісні, де органічно поєдналися українські наспіви з популярними тоді ритмами біг-біту. Ті пісні наприкінці 1960-х–1970-ті буквально «підірвали» соковитою україномовною піснею радянську естраду та кілька років виборювали почесний титул «Пісня року» Всесоюзного телебачення. Вони виконувалися багатьма співаками й ВІА, і сьогодні є знаковими символами України: «Червона рута», «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Два перстені» й інші. Правди не приховати – непересічний талант молодого пісняра дехто з грона професіоналів-музик намагався розглядати як аматорський доробок. Однак навчання у Львівській консерваторії в останні п’ять років життя та написані тоді твори академічних форм лише підтвердили, що В. Івасюк напрочуд швидко опановує музичними «премудрощами» й цікаво компонує. Трагічна загибель митця в Брюховичівському лісі під Львовом (обставини якої й донині не з’ясовано) викликала громадське обурення в країні. Кращим пам’ятником цьому легендарному пісняреві стали Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута» ім.В.Івасюка (вперше відбувся у вересні 1989 р. у Чернівцях) та міжнародний конкурс молодих виконавців ім.В.Івасюка (від 1993 р., там само).

Символічне для утвердження національної самосвідомості має і пісенність Шевченківського лауреата 1996 р. Тараса Гаринальдовича Петриненка (нар. 1953, заслужений діяч мистецтв країни від 1996 р., народний артист України з 1999 р.). Митець був нагороджений і за створені пісні, і як співак – за концертно-виконавську діяльність. Його ще в юнацькі роки, як і В.Івасюка, захопила сучасна естрадна музика, зокрема такі форми виконавства як ВІА. Ще наприкінці 1960-х років він брав участь у виступах київських «Дзвонів» – одного з перших ВІА в країні. У 1975 році створив власний ВІА «Гроно», куди повернувся в 1985, після кількох років праці на теренах Росії з різними естрадними колективами. Пошук власного творчого кредо митцю давався не легко. Адже серйозна музична освіта (Тарас – син знаної співачки Діани Петриненко) спонукала його до творення вагомих за думкою та високоякісних за музичною мовою творів, а щоденна праця в галузі поп-музики вимагала орієнтації на невибагливі потреби широкого загалу (неспроста один з його аудіо-альбомів має назву «Я – професійний раб»). Повернення в Київ було пов’язано з підняттям національно-патріотичних настроїв в Україні, і стало могутнім імпульсом для творення таких пісень як «Україна», «Господи, помилуй нас» («Молитва»), «Народний рух», «Пісня про пісню», «Чорнобильська зона», «Колискова-33» та ін., які він компонує переважно на власні тексти. Кожна з них сповнена високого громадянського звучання, їх мелодика вражає щирістю почуття. А голос самого співака зачаровує неповторним ліричним тембром. В них бринить ідея нової України – держави, незалежність якої виборювалася віками. То ж цілком природно, що «Україна» Т.Петриненка набула сьогодні символічного значення пісні-гімну, а його «Молитва» через століття перегукується із знаменитою «Молитвою» М.Лисенка – «Боже великий, єдиний».

Високу вокальну культуру української музики, зокрема солоспіви та романси також було оцінено Шевченківськими нагородами. 1980 року – після виходу в світ збірки «Вокальні твори», яка стада підсумком кількох десятиліть композиторської праці – премію отримав Анатолій Йосипович Кос-Анатольський (1909-1983, народний артист УРСР з 1969 р.). Ім’я цього талановитого митця зі Львова було добре знане в Україні, а його пісенний доробок ще у 1951 році було відзначено Державною (тоді Сталінською) премією. А створені у 1950-1960-ті роки нові пісні й солоспіви, як-от написані на власні слова «Солов’їний романс», «Ой піду я межи гори», «Коломия-місто», на слова Р. Братуня «Білі троянди»та «Зоряна ніч», а особливо – справжній шедевр «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» на вірші І.Франка, увійшли до золотої скарбниці українського мистецтва. Варто додати, що постать Великого Кобзаря надихнула композитора на створення кантати «Безсмертний заповіт» (1963 р., на власні слова) та написання статей «У вінок слави» (1961) й «Завжди в душі моїй» (1964), надрукованих у львівській періодиці.

За цикл романсів і балад на вірші радянських поетів та хоровий цикл на вірші О.Твардовського 1991 року був нагороджений композитор Юлій Сергійович Мейтус (1903-1997, народний артист СРСР з 1973 р.). В історії української опери радянського періоду він найбільш відомий як автор музики до театральних вистав (у молоді роки співпрацював з театром «Березіль») та опер – їх написав аж 17. Всі опери (три з них у співавторстві) вирізняються високопрофесійним рівнем сценічної драматургії, композиторською майстерністю музичного письма, виразовою вокальною лінією. Зокрема показова для повоєнних часів «Молода гвардія» Була відзначена Державною премією (1951 р.). У репертуарах українського оперного театру були поставлені його «Махтумкулі» (1962 р.), «Вітрова донька» (1965 р.), «Ярослав Мудрий» (1972 р. за І.Кочергою), «Ріхард Зорге» (1975 р.). А опера «Украдене щастя» (1959 р., лібрето М.Рильського за драмою І.Франка) визнана як один з кращих творів українського музичного театру. Яскравий талант щодо творення вокальної лінії виявився і в романсовій творчості композитора, у багатьох випадках новаторській, та в майстерності написання хорової партитури. Однак, віддаючи належне високому професіоналізму солоспівам та хорам митця, наголошуємо, що найбільш показовою для української культури залишається оперна творчість Ю.Мейтуса, зокрема такі монументальні полотна як «Ярослав Мудрий» та «Украдене щастя».

Хорова музика для України здавен є одним з визначальних явищ національної духовності. Це виявляється як у сфері фольклорного духотворення, так і у сфері професійного музикування, витоки якого тягнуться до часів Київської Руси. Ще від ХІХ ст. – доби Романтизму – в українських композиторів намітилася особлива галузь хорової творчості (в наші часи буде названа фольклоризмом), пов’язана з вивченням та композиційним опрацюванням народнопісенних джерел. Саме за доробок у цій царині лауреатом Шевченківської премії 1983 року став Микола Філаретович Колесса (1903-2006, народний артист СРСР з 1972 р.). Видатна постать культурного руху Східної Галичини, продовжувач справи батька – світової слави фольклориста Філарета Колесси (до того названий самим Миколою Лисенком), – М.Колеса крім композиторської діяльності відомий загалу як видатний симфонічний диригент, творець власної диригентської школи (його учнем був С.Турчак). Відзначені премією хорова сюїта «Лемківське весілля» (1937, друга редакція 1960-ті) та збірка «Обробки українських народних пісень», де вміщено цілу низку майстерно виписаних хорових творів, що вражають колоритною музичною мовою. Пам’ятаймо, що свої «лемківські опуси» молодий митець розпочав писати ще у часи, коли все українське розглядалося як прояв низької хлопської культури. Проте – «Він захоплювався народними піснями, – писав відомий львівський музикознавець Б.Боднар, – і обдаровував нас обробками лемківських, гуцульських народних пісень… А яка глибинно ніжна його сюїта «Лемківська весілля»! Над нею він працював близько тридцяти років… Й у сто років Микола Колесса захоплювався життям, як хлоп’я. Оце уміння радіти найбільше вражало у його відкритій натурі!»[15]. 2001 р. митець був удостоєний золотої зірки Героя України.

Творчість Шевченківського лауреата 2008 року Геннадія Івановича Ляшенка (нар. 1938 р., народний артист України з 1996 р.) становить новий етап розвитку української музики. Його проявом є опанування композитором новітніх технік, розширення музичної лексики, новаційні пошуки у сонористичних сферах та ритмічній організації музичної тканини. Всі професійні надбання митець підкорює розкриттю глибоких філософських істин та створеню самобутніх звукових картин, що вражають людську уяву. Водночас йому вдається музичними засобами передати найтонші порухи людської душі та її найглибші психологічні стани. Такі риси стилю однаково талановито виявляються як в інструментальній – симфонічній сфері, так в барвах тембрів людських голосів. (Принагідно зазначу, вперше кандидатуру Г.Ляшенка на здобуття Шевченківської премії було висунуто НСКУ саме за симфонічні твори). От і твори для хору a cappella – кантата «Містерія тиші» на вірші Т.Шевченка (2004 р.) та «Вітражі й пейзажі» на слова Богдана-Ігоря Антонича (1997, друга редакція 2006 р.) – стали самобутнім надбанням національної музики, виконання якої під силу тільки колективам з високим рівнем хорового виконавства.

Нове втілення сакральної тематики властиве хоровій творчості Шевченківського лауреата 2011 року Віктора Івановича Степурка (нар. 1951, заслужений діяч мистецтв країни з 2008 р.). Доля так поклала, що від 1982 року він живе в смт Макарів, що неподалік від Києва, де викладав у сільській музичній школі. Перейнявся історією цього давнього села, саме за ініціативою митця у Макарові встановлено прекрасний пам’ятник письменнику й культурному діячу ХVII ст., священику Данилові Тупталу (Дмитру Ростовському). В.Степурко багато працює в різних жанрах і формах, його твори залюбки виконують провідні хорові та інструментальні колективи України.

В останнє двадцятиліття митець інтенсивно розробляє спадщину національної духовної (церковної) музики, зокрема «Богородичні догмати ХVII ст.» (Світлої пам’яті Св.Дм.Ростовського, 2002). У плідній співпраці з художнім керівником Муніціпального камерного хору Миколою Гобдичем народився задум створення відзначеної Шевченківською премією Псалмодії «Монологи віків» для хору a cappella та солюючих інструментів (у 7-ми частинах, 2011 р.), де спів кожної з частин (канонічні тексти Псалмів) звучить з окремим інструментом – дудук, скрипка, флейта, струнний альт, труба, віолончель, сопрановий саксофон. У такому під’єднанні інструменту до хорової партитури бачимо особливу позицію митця – він не схиляється перед ортодоксальною вимогою церковних владик, що сакральна творчість повинна бути виключно хорова [адже не секрет, що у давню добу главенства Київського патріарха в православній церкві (Московська єпархія відносилася до Чернігівського єпископату) в українських церквах епізодично грали не тільки окремі інструменти, а навіть органи й оркестри]. «Віктор Степурко – один з найталановитіших композиторів сучасності. Він по-новому розкрив духовну музику, нові грані української народної пісні. Він уміє надзвичайно тонко синтезувати всі останні досягнення композиторської техніки, при тому зберігаючи надзвичайний ліризм, мелодійність»[16].

Вагому за значенням ділянку української композиторської творчості складають монументальні вокально-симфонічні полотна, що в своїх звучаннях та формі синтезували найбільш вагомі досягнення музичного мистецтва, набуті упродовж всіх віків його розвитку – симфонії, ораторії, сакральної Літургії, містерії, музично-театрального дійства. Залежно від особливостей авторського художнього мислення та масштабності задуму, ці монументальні полотна отримують різні визначення, але всіх їх об’єднує полісилістична природа, наскрізний драматургічний розвиток, нашарування багатообразності, підкорені втіленню вагомої соціально-естетичної думки, декларований, у кращому розумінні цього слова, патріотизм, любов до рідної землі та її народу.

Свій відзначений Шевченківською премією 1977 року масштабний і могутній твір Євген Федорович Станкович (нар.1941 р., заслужений діяч мистецтв УРСР з 1980 р., народний артист УРСР від 1986 р.) назвав Симфонією №3. Дійсно, драматургічний цикл симфонії як такої – найбільш улюблена циклічна форма митця (їх у нього для різних складів біля 20-ти). І всі вони різні за принципами композиторського задуму та його вирішенням. От і Симфонія №3 (1976 р.) має свою особливість: вона написана для соліста, мішаного хору та симфонічного оркестру (зазвичай симфонії тільки оркестрові) на знамениті вірші Павла Тичини «Я стверджуюсь!». Публіцистичний тон монологу соліста, висока напруга ліній хорових партій, блискуча оркестрова партитура одразу привернули до неї увагу. Прем’єра з капелою «Думка» була приголомшливо блискуча, і в громаді Спілки композиторів України одностайно зародилася думка представити Симфонію до високої нагороди. «Є.Станкович – митець сучасний щодо оцінки подій і явищ, які бере за об’єкт художнього втілення, сучасний за складом і характером музичної мови» – відзначав видатний музикознавець Микола Гордійчук, який завжди підтримував мистецький доробок молодого покоління[17]. «Творчі старти» композитора були окриленими й напрочуд вдалими. Сьогодні це Майстер світової величини, автор не тільки названих симфонічних творів, але й прекрасних балетів «Прометей» (1985 р.), «Майська ніч» (1986 р.), «Різдвяна ніч» (1990 р.), «Вікінги» (1999 р.) та балету-легенди «Ольга» (1981 р.), унікальної першої в Україні фольк-опери «Коли цвіте папороть» (1979 р.; відомої також і своєю багатостраждальною долею, адже концертна прем’єра відбулася лише 2011 р.). За свою подвижницьку діяльність Є. Станкович був удостоєний високого звання Героя України (2009 р.).

 

(далі буде)

Автор: Валентина Кузик,

кандидат мистецтвознавства

 

 


[1]Барвінський В. Голові урядового республіканського комітету по преміях імені Т. Г. Шевченка академіку О. Є. Корнійчуку // Дзвін. – Львів, 1990. – Ч. 3. – С. 139–142.

[2]Пархоменко Л.Кантати і поеми для хору // Історія української музики. – К.,1990. – Т. 3. – С. 135–136.

[3]Не секрет, що у радянські часи кожний номінант на премію розглядався з позицій «ідеологічної відповідності». С. Людкевич, який ще в 1905 р. надрукував статтю «Націоналізм в музиці», де декларував свої естетично-народницькі погляди українського націоналіста (за зразок він вважав М. Лисенка), не відповідав «стандартам». Проте… Чи то здоровий глузд, чи атмосфера «відлиги 1960-х», чи мужність більшості членів Комітету у відстоюванні принципів честі й порядності – але композитор отримав нагороду. (Стаття С. Людкевича «Націоналізм в музиці» увійшла до видання: Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи /Ред.,вступ та прим. З. Штундер. – Л., 1999. – Т. 1). Принагідно зазначу, що того ж 1964 р. Шевченківську премію отримав і генсек СРСР Микита Хрущов.

[4]Грінченко М. Музичнісилуети. Лев Ревуцький // Музика. – 1927. – № 2. – C. 17.

[5]Йдетьсяпро статтюмосковськогомузикознавцяД. Житомирськогоу г. «Музика», № 2 за 1937 р. Разом з Концертом Л. РевуцькогонищівнійкритиціпіддаваласяйСимфонія№ 2 Б. Лятошинського.

[6] Як відомо, 2010 р. в Україну повернувся перший рукописний текст Концерту (Див.: Кузик В. Повернення через роки // Музика. – 2011. – № 1–2. – С. 16–19), який таємно від усіх 1936 р. переписав композитор і передав колезі по консерваторії, професору з вокалу Е. Бергу (біженцю з фашистської Німеччини, який в 1935–37 р. працював у Києві), коли той з сім’єю 1937 р. виїздив за кордон. 1 жовтня 2011 р. у Києві в Національній філармонії було виконано першу версію (уртекст) Концерту Л. Ревуцького.

[7]Юрмас Я. «Беркути» («Золотий обруч») на сцені Київської опери // Пролетарська правда. – 1930. – 8 жовт.

[8]У 1974 р. гастролі в Києві Львівського оперного театру розпочалися виставою «Золотий обруч» Б. Лятошинського.

[9]Ці рядки стосуються тієї культурологічної ситуації, яка склалася навколо постаті Б. Лятошинського. А про нагородження 1971 р. постановочної групи Львівського театру опери та балету за оперу «Золотий обруч» Б. Лятошинського окремо див. у відповідному розділі книжки.

[10]Також див. у відповідному розділі книжки.

[11] У двох випадках зроблено виняток, так як відзначено було різні за природою (інструментальний та симфонічно-хоровий) твори композиторів В. Сильвестрова й Ю. Ланюка.

[12]Поява в українській композиторській творчості експериментальних зразків моноопери, дуодрами та ін., початок яким поклав В. Губаренко в 1970-х роках, призвела вже у 1990-ті роки до народження ідеї про створення в Києві Театру камерної опери. Цією справою до кінця своїх днів опікувалася видатна співачка Є. Мірошніченко, але…

[13]Луніна Г. Музика як сенс життя // Музика. – 2011. – № 1–2. – C. 28.

[14]Невінчана Т. Щемлива пісня // Я з вами був і буду кожну мить. – К.,2006. –С. 172.

[15]Боднар Б. Микола Колеса: «Я обіцяв собі віддати музиці все, що маю в житті» // Музика. – 2011. – № 4–6. – С. 27.

[16]Сікорська І.Композитор Віктор Степурко. – К., 2011. – C. 19.

[17]Гордійчук М. Музика і час. – К., 1984. – С. 241.