О, я не невільник,

Я ваш беззаконник.

Я – сонцеприхильник,

Я – вогнепоклонник.

Ненавиджу темнее

Життєве болото.

Я в душу таємне

Ловлю сонцезлото.

Павло Тичина

…від кларнета твого –

пофарбована дудка зосталась.

Євген Маланюк

 

 

Павла Тичину я вперше почув (саме почув, а не прочитав!) – з голосу батьків. Вони співали «Гаї шумлять – я слухаю…» (пісня Георгія Майбороди), а зі мною коїлась якась дивовижа. Мені здавалося, я пливу – от просто пливу за кухонним столом у квартирі в Луганську… Це було як осяяння, як одкровення. Тоді я вперше відчув, що таке поезія.

А ще: нелюба вчителька української мови не любила Тичину й зовсім цього не приховувала. Складалося враження, що вона цим пишалася. Ну, а любити те, чого не любить осоружна вчителька, – це ж виклик! І цей виклик асоціювався з Тичиною. Так антиреклама спрацювала з точністю до навпаки, а Павло Тичина став моїм улюбленим поетом.

Пізніше, вже в інституті, я прочитав есей Василя Стуса «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)». Враження він справив на мене колосальне. Під цим враженням перебував я доволі довгий час, перебуваю значною мірою й досі, а все-таки якась внутрішня потреба не дає мені заспокоїтись, не дає сказати: «Ну, все, з цим поетом усе ясно, годі про нього», спонукає повертатися до цієї постаті знову і знову.

До того ж глибоке, приголомшливе дослідження Василя Стуса не дає санкції на те, щоб усі питання тичинознавства автоматично пояснювати феноменом доби; адже є ще й феномен Тичини…

ххх

Тичина в українській поезії відповідає за речі базові, первинні.

Наприклад – за музику української мови. Ні, цю музику чули й до нього, безперечно, але Тичина зумів передати її чи не найзухваліше, ба навіть зухвало-геніально.

Дівчина в нього дивиться яблуневоцвітно, озера розпрозорюються, душа аеропланить, планети акордяться, а небо відгукується на своє справжнє ім’я – Дзвінкоблакитне… Такі перлинки Тичининого генію можна нанизувати й нанизувати, по суті, поет витворив свій авторський варіант української мови і зробив це дуже природно – просто тому, що він так чув. Під музикою української мови мається на увазі не лише уславлена милозвучність, а сама її квінтесенція, сама її, так би мовити, «українськість» – пересотворена, тобто революційно витворена наново.

Поет-новатор, поет-революціонер – банальні слова, які були мантрою радянського літературознавства, проте ж вони точно характеризують постать Тичини. Це його питомі, найсильніші риси. У них – і тріумф, і трагедія цієї постаті.

Новаторство модернізму, що спирається на народну традицію, виростає з неї – першооснова Тичининої поетики; революція, пересотворення світу – його ідейний локомотив. Ідеться навіть не про якусь конкретну революцію (березневу українську, з оспівування якої поет починав, чи жовтневу радянську, оспівуванням якої завершив), а про революцію як ідею, революцію як символ нового життя (Vita nova, писав про «Сонячні кларнети» Андрій Ніковський).

Цій революції Тичина залишився вірний до кінця своїх днів. Навіть ціною самознищення.

ххх

Оцей момент самопожертви, самозречення поета в ім’я ідеалів революції (читай: в ім’я дзвінкоблакитного, золотого гомону, чуття єдиної родини, далей комунізму тощо) ніяк не можна оминути. Я ніколи не повірю, що лише страх диктував Тичині ті соцреалістичні вірші, які сьогодні неможливо читати. Ще менше віриться в поетову нещирість, у стьоб і дулю в кишені. Тичина віддавав усього себе до останку, переходив у «новий пречудовний світ», вкладав усю душу в те, що вважав Сутнісним, – а вигляд це мало моторошно-карикатурний. Мрець намагався усміхатися голим черепом (слова Василя Стуса).

Це трагедія Тичини, не ганьба, а трагедія, але, по суті, це зворотний бік його тріумфу. Звучить парадоксально, однак у чомусь найістотнішому поет залишився вірним собі. Дзвінкоблакитний камертон революції і мрець із усміхненим черепом – надто протилежні іпостасі, їх неможливо переплутати. У цьому, якщо хочете, чесність Тичини. Україні й світові – Сонячні Кларнети, Комуністичній партії – вагон майстерно пофарбованих заливистих дудок. Кожному своє.

Сонцезлото його поезії залишається невловимим.

 

Микола Байдюк,

джерело «Літакцент»

Коротко про автора

Микола Байдюк народився на Луганщині, ведучий радіопередач «Люди і тексти», «Послухайте!», «Вічний революціонер», «Шевченківські лауреати», «Письменники Розстріляного Відродження», «Світолад».

Микола Байдюк служив навідником танку за 15 кілометрів від лінії розмежування. До мобілізації працював ведучим культурних програм на «Українському радіо».Йому належать переклади творів Боба Ділана, Стівена Крейна.