У Києві до дня народження легендарного представника хвилі «українського поетичного кіно» відкрито виставку

 

В Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе працює виставка колажів «THE COLORS of PARAJANOV». Автори представлених робіт справді ніби виткали свої колажні композиції з кольорових ниток, позичених у знаменитого кінорежисера і художника...

У виставки є гасло, із висловлювань самого Параджанова: «Чим менше слів — тим більше краси і пластики». Митець справді постійно наголошував на своєму дистанціюванні від слів, від книжок. Одна із його хохм: «У мене вдома тільки дві книжки — «Айболить» Корнія Чуковського і подарований Апдайк, англійською, якої не знаю».

БЕЗ СЛІВ, АЛЕ З ЛІТЕРАМИ І АКЦЕНТАМИ

Іван Драч розповідав, що одного разу Параджанов розбудив його серед ночі телефонним дзвінком, попросив прийти негайно, щоби забрати подаровану йому книгу. «Бо не можу заснути...».

Звісно, що то була одна із Параджановських ігор — зазвичай епатажних. Насправді прекрасно знав літературу. Не випадково ж дві його кращі картини пов’язані з книгами, з літературою: «Тіні забутих предків» зроблені за однойменною повістю Михайла Коцюбинського, а «Колір гранату» («Саят-Нова») є оповіддю про вірменського поета, чий дух матеріалізовано у фільмі (матеріалізовано, оскільки відтворено не тільки акторськими засобами, а й через різноманітні композиції із предметів, які щораз доростають символів).

«Ідея нашої виставки,- читаємо в анотаційному пролозі її авторів Влади Дмитрієнко, Дарини Радченко, Марини Федорової, Марини Головенко, Андрія Птіцина, — полягає не в тому, щоб копатися в біографії митця і ворушити трагічні моменти його життя. Думаємо, що і сам Параджанов не захотів би згадувати у свій день народження сірі і «потворні» будні радянського порядку. Тому ми відтворимо красу та свято, що він так хотів принести у цей світ. Але вже нашими руками!».

Прекрасна ідея! Одна лишень ремарка, як старшої людини, що жила в часи отого самого «радянського порядку». Відомо, стільки справді потворного пережили ми в ту епоху. Одначе думаю, що сам Параджанов дуже здивувався б пасажу про «сірі і потворні будні». А хіба нині мало такого, від чого варто дистанціюватись, а то й просто забути, не впускати у свою свідомість? Будні, щоденне життя ми самі й робимо чи «потворними», чи «казково-прекрасними».

Колись, на початку 1990-х, в Будинку кіно відбувався вечір пам’яті Параджанова. За нашою традицією замало не всі спічі будувались у голосільному ключі: який він нещасний, наш Сергій, як влада глумилась над ним, убивала...

Зрештою до мікрофона вийшов режисер Роман Балаян. Він уважно оглянув зал і сказав: «Це ви все про Параджанова говорили? Ну, він би дуже здивувався, коли б почув, що він був нещасним! Та веселішого й дотепнішого чоловіка годі шукати! І тоді, й зараз...»

Трохи згодом я почув, уже від іншого режисера, Михайла Бєлікова, як вони з Балаяном відвідали Параджанова у таборах, куди його запровторила влада за сфабрикованими доказами.

«Нас привели у кімнату зустрічей, — розповідав Бєліков. — Трохи почекали і увійшов Серьожа Параджанов, стрижений такий. Одразу представив свого конвоїра: «Такий-то. Абсолютно геніальна людина! У нього є тисяча геніальних сюжетів. Це готові сценарії! Запишіть хоч би сотню — зробите десять геніальних фільмів...». Через п»ять хвилин, — продовжував Бєліков, — у нас з»явилось відчуття, що це ми з Балаяном сидимо в таборах, а Параджанов приїхав нас навідати...»

НЕБЕЗПЕЧНО ВІЛЬНИЙ

«Небезпечно вільна людина» — так любить називати Параджанова Роман Балаян, так названий фільм Романа Ширмана, присвячений великому режисеру. Його основний мотив — практично все, що ми знаємо про Параджанова ми дізнались від самого Параджанова. Справді так: він належить до митців, які самі, не чекаючи «милостей від природи», творять міф і міфи про себе. Міф це не вигадка, не брехня, це певний концентрат історій, які творять образ — людини й часу.

І основне: Параджанов справді був носієм свободи, навіть у тюремній камері, навіть у таборах. Таких людей зазвичай не люблять: ні влада, ні більшість пересічних людей, у жилах яких тече рабська сукровиця. 

Саме в таборах Параджанов зосередився на творенні колажів. Робив він їх, як відомо, з будь-якого підручного матеріалу. І це теж ознака свободи: він не чекав, допоки матеріал, чи історія яка упаде «з небес». Те, що під рукою, те, що мерехтить, скажімо, у колективній, масовій свідомості чи підсвідомості.

Знаменита «Джоконда» Леонардо да Вінчі, яка саме у ХХ столітті стала «зіркою» світового культурного космосу. Іноді зірка ця сяяла в особливий спосіб. Ось як вона з’явилась Параджанову у його табірний трудовий час.

«Как-то в зоне,- писав він Васілію Катаняну, ‑ я увидел Джоконду, которая то улыбалась, то хмурилась, то плакала, смеялась, гримасничала... Это было гениально. Я понял, что она вечно живая и вечно другая, она может быть всякой — и эта великая картина неисчерпаема. Знаешь почему она была то такая, то сякая? Когда во время жары мы сняли рубахи и работали голые по пояс, то у одного зека я увидел на спине татуировку Джоконды. Когда он поднимал руки — кожа натягивалась и Джоконда смеялась, когда нагибался, — она мрачнела, а когда чесал за ухом — она подмигивала. Она все время строила нам рожи!»

А Світлані Щербатюк він писав із таборів: «Если я умру в тюрьме, Джоконда будет меня оплакивать...».

Отак шедевр часів Ренесансу, розтиражований за технічної доби, став предметом щоденного вжитку. Параджанов ніби продовжив цю роботу і перетворив Джоконду на персонаж буденного споглядання. Одна із найвідоміших серій колажів Параджанова (у ній 12 робіт) називається «Кілька епізодів з життя Джоконди». Всі вони зберігаються в музеї Параджанова у Єревані, всі вони заряджені таким собі спектральним енергетичним пучком: водночас і опускають Джоконду з віртуальних небес, і романтизують, підносять її — у прозаїчно-буденному вимірі.

ПАРАДЖАНОВСЬКІ МОТИВИ

Тепер це віддано в руки молодих, які й запропонували власні колажі. За Параджановськими мотивами у тому числі. Скажімо, колаж Анастасії Сахалтуєвої (він подарований мені і потрапив на виставку з моєї приватної колекції) зроблений вочевидь під впливом Параджанова і деяких пластичних мотивів вірменського образотворчого мистецтва. Як сказано у вже цитованій виставковій анотації, «кожен має відчути геніальність, що була в нестримному Параджанові, пропустити її крізь себе та надихнутись на власний витвір».

Сам Параджанов надихався реаліями, образами й обрядами, які закарбували у собі велетенський досвід багатьох поколінь. Як писав колись знаменитий учений Клод Леві-Стросс, «обряд та міфи відтворюють один одного, перший — у формі дійства, другий у формі пам’яті».

І те, й друге щасливо віднайшлося в Карпатах, під час роботи над фільмом «Тіні забутих предків». І мало продовжитись на «Київських фресках», одначе, як відомо, далі кінопроб справа не пішла — влада заборонила от сей спонтанний викид «чогось сюрреального», того, що поза межами прорахованої авторської стратегії вибудування фільмового тексту.

На думку оператора «Фресок» Олександра Антипенка, досвід цього фільму (до речі, кінопроби нині сприймаються як завершена, цілісна картина) «започаткував те, що робив Параджанов пізніше: «Колір гранату», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик-Керіб»... Коли 1972 року з»явився «Рим» Фелліні, я пізнав у ньому чимало з того, що Параджанов хотів зробити у 1965-му в «Київських фресках».

Та головне — свобода по-Параджановськи завжди була і є річчю вірусною, заразливою. В контексті українському ця особливість виглядає навіть помітніше — надто вже сильними є у нас традиції рабської догідливості, гри у піддавки з владою.

То ж з дистанції часу все очевиднішим є те, що в середині 1960-х «Тіні забутих предків» (маю на увазі не тільки знамениту протестну прем’єру в кінотеатрі «Україна», а значно ширший контекст суспільних процесів — тодішніх і наступних) були сприйняті як блага звістка про свободу. А ще важливіше — багато хто побачили напрямок пошуків свободи.

Починати той пошук належить із самого себе. Це перше. А друге — треба вертати до джерел, пуповину зміцнювати — оту саму, якою кріпишся до землі, що тебе породила, до культурного лона, звідки вийшов. Інакше епоха тиражування образів, образків й історичних образ може завести тебе, твій народ, націю в глухий кут. А власне вже завела.

Ну що ж, точка неповернення ще не пройдена. Прийдіть на виставку молодих митців, які шанують творчість і саму постать Сергія Параджанова, аби в цьому переконатись. Або засумніватись — у кого вже як вийде.

Сергій ТРИМБАЧ,

джерело: газета «День», 11.01.2021 р.

 

Один із колажів, експонований на виставці «THE COLORS of PARAJANOV» в Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе.