Із серії видань «Бібліотека Шевченківського комітету»

Вступне слово до роману «Єрусалим на горах» Романа Федоріва

 

При чеснім хлібі

 

Я кожне слово беру на долоню,

вкладаю собі в душу, зважую,

прислухаюся, де в нього болить,

як воно дзвенить і як говорить…

Роман Федорів

 

Не можу не розпочати мемуарно — надто виразно постає мені з пам'яті цей вродливий і колоритний чоловік.

Ось він — без жодного натяку на поспіх — простує вулицями Львова — кремезний, смаглявий, чоластий і з гривою чорного волосся, розфарбованого сивиною, і з чіпким поглядом розумних очей.

Дивне це було в ньому поєднання. Для одних він міг видатися галицьким боярином, що відчуває за собою і силу, і владу, а тому не збирається коритися нікому, навіть своєму законному князю. Інші можуть сказати: ось такими, як Федорів — статурою, ритуальністю жестів та владністю — уявляються візантійські пантократори (Пантократор (грец.) — іконографічний тип Христа як Небесного Царя і Судді, Господа Вседержителя, Спаса Вседержителя — адм.). І в той же час було щось у ньому від селянина. Від того селянина, який добре знав, що його і його родини благополуччя цілковито залежить од його готовності працювати. При його схильності до філософування (вона потверджена чи не в кожному творі Романа Фсдоріва) він був і напродив земним чоловіком. Хто міг подумати, що цей — позірно заповільний у діях Федорів — виявиться таким підприємливим?! У той час, коли інші редактори часописів та письменники, цілковито здеморалізовані несамовитою гіперінфляцією, потрясали стогонами та наріканнями усі небеса. Федорів успішно видавав не тільки журнал, а й численні — свої і чужі — книги! Я й по сьогодні переконаний: Федорів — найталановитіший бізнесмен серед українських письменників. І дуже шкода, що він був в однині. В єдиному екземплярі.

З суто селянською практичністю, запопадливістю і відповідальністю він змушував себе братися за нову й нову книгу. Мовби господар землі, котрий вчасно засівав поле і вчасно збирав урожай. Усе залежне від нього він робив відповідально, сумлінно і вчасно. Важко уявити: Федорів — на пляжі, заліг серед відпочивальників; і день, і другий, і третій ніжиться під кримським сонцем. Ні, таке просто неможливе. Федорів — це той, хто, вирвавшися у відпустку в рідне село Братківці Богородчанського району Івано-Франківської області (в нього там був свій будинок), пише й пише, й пише...

Загребельний якось нарікав: українські класики — це, як правило, однотомнички. Надто мало вони писали. Хіба що виняток Франко, Нечуй-Левицький та Винниченко. Зарубіжні значно продуктивніші.

Це вже в наш час з'явилася в українській прозі фаланга незвично писучих авторів: Загребельний, Іваничук, Гуцало, Шевчук. А поміж них і він, Роман Федорів. Він теж потверджував Ренарову (Жуль Ренар – франц. Письменник, роки життя: 1864-1910), автор прозових творів, зокрема, романів (понад двадцять), драм, щоденників, був членом Гонкурівської академії – адм.) сентенцію про те, що літературу творять воли.

Мені здається, що коли Федорів оглядався в свої прожиті роки, то перед його зором пропливали тисячі списаних розгонистим почерком сторінок (він належав до тих, хто ще писав свої твори, а не друкував їх на машинці чи на комп'ютері; належав, сказати б, до старорежимного, старосвітського типу письменників).

І ставлення його до літератури було народницьки-старосвітським. Він сакралізував її — вона була для нього релігією, місією, подвижництвом. У ньому жила свята переконаність, — література вимагає самозречення, жертовності, одержимості. А ще він, очевидно, свято вірив, що вона виховує маси; його обурили б популярні сьогодні твердження про те, що література — це передовсім гра. Цього він ніколи не прийняв би. З такими тезами він боровся б, як інквізиція з єрессю.

Звичайно, з такими переконаннями важко було вижити в літературі соціалістичного реалізму, де бездарність та тверезий розрахунок маскувалися за так звані ідейність, партійність, народність. Як мовиться, неоднораз доводилося ставити свічку і Богові, й чорту — це ситуація, в якій побував чи не кожен письменник, котрому випало жити в комуністичній імперії.

Він чимало написав, перш ніж йому пощастило стати в прозі самим собою. Одна по одній з'являлися книжки прози журналіста Романа Федоріва (перша з них побачила світ, коли авторові було двадцять дев'ять). Хоча критики зустрічали їх і миролюбно, й доброзичливо, але жоден з них не виказував, що в особі автора визріває той письменник, без якого важко буде уявити українську прозу кінця XX століття, що він належатиме до тих авторів, які визначатимуть її обличчя.

Отже, він прийшов у прозу з журналістики й через журналістику. І це виразно помітно на його перших книжках — «Жовтнева соната» (1959), «Таємниця подвигу» (1961), «Колумби», «Капелан жовтого лева» (1962). Але таких творів чимало з'являється з-під пера журналістів і філологів, ознайомлених із законами літературних жанрів і чутливих до краси рідного слова. Власне, чи не половина книжкового потоку (і в ті часи, й нині) — це звичні аматорські екзерсиси людей з відповідною філологічною підготовкою.

Екзальтація, відкрита дидактика, нестримна велемовність і перечуленість, романтична поляризація характерів, доведені до схематичної сухості контрасти, надуманість конфліктів — усього цього дуже важко позбувався й Роман Федорів, і це видно по його наступних книжках: «Євшан-зілля» (1966) та «Арканове коло» (1967). Він писав нариси, схожі на оповідання, й оповідання, схожі на нариси. Однаково патетичний і там, і там, автор мовби прагнув назавжди розмити кордони між літературою і журналістикою. Спостережена зірким оком художника реальність у його творах завжди була втілена у вигадливу метафору. Згодом він сам характеризував свою початкову літературну практику: «Писав людей урочистими, піднесеними. Ідеалізував їх. Селив їх не на грішну землю, а на феєричну «подушку» чи «перину», яка прикривала рани землі, її зморшки і печаль...»

Поінколи видається, що Федорів змагається з поезією. Він сміливо культивує яскраву й оригінальну метафору. Його оповідь часто ритмізована, перемежована емоційними повторами й рефренами. В ній грають барви, звучить музика усього незбагненного світу і музика світу людей. Велемовний оповідач, який знову й знову винюансовує обставини подій та почуття персонажів, ретельно добирає щонайвлучніші слова, не відмовляючи собі в задоволенні послуговуватися глибинними, знаними йому ще з дитинства діалектизмами, що посідають особливо помітне місце в лексичній партитурі твору,— таким Федорів прийшов в українську прозу, таким він у ній і залишився.

Деякі критичні терешки звинувачували його в немилосердному багатослів'ї, у невмінні сказати про подію і персонажа з лаконічною вичерпністю. Радили йому взоруватися на Стефаникову стислість. І, здається, їм анітрохи не спадало на думку, що їхні звинувачення Федоріва дуже нагадують ситуацію, в котрій шатенові дорікають у тій провині, що він — не блондин. Є різні естетики й поетики в прозі. Є дивовижний лаконізм, у якому слово за своєю виразністю межує зі скульптурою чи дереворитом. Це вражає нас у Василя Стефаника, в американців Шервуда Андерсона й Ернеста Гемінгвея, у росіян Андрія Платонова і Юрія Олеші. І є оте багатослів'я, на яке покликався Павло Загребельний, якому також виставляли за гріх його демонстративне небажання бути стислим. Це багатослів'я Марселя Пруста, Томаса Манна чи Вільяма Фолкнера. Багатослів'я — як прийом. Позірне багатослів'я. Позірне, бо фраза тут нагадує примхливу мозаїку. Розлогі синонімічні гнізда слів фіксують складні відтінки думки й насгрою персонажів, а «багатоповерхові» періоди вражають архітектурною вишуканістю та довершеністю.

Ось, наприклад, сцена з «Отчого світильника», де оживає карнавальність язичницького світу: «Стрибожі онуки цибали галявинами й заростями, мов хмільні гості з чужих земель на галицькому підгородді; нікого не минали. Брали вони тиса за плечі, термосили і струшували з пагілля сніг; реготали сороміцько з голих беріз, боляче пощипували їх голе тіло і скубли розпущені коси; били вітри крилами в груди дубів; довкруж молодої смерічки, граючись, насипали сніговий вал, і вона тіпалася в сипучому білому піску, як підбита птаха. Вітри найняли галасливих скоморохів, і вже не один, не два, не десять, а цілі сотні крикливих ріжків, груб, сопілок, схованих у дуплах, щілинах спорохнявілих пнів, в густому плетиві хмелю і дикого винограду, наповнювали праліс свистом, ревом, калатанням. Дерева прокидалися поволі, солодкий сон під білою периною. Дуби потягувалися, як мужі спросоння, хрумтіли їм віти, немов розпещені на лежанці кістки. На дубі, як пластинки лат, дзвонило лите з черленої міді листя...».

Роман Федорів прийшов у літературу разом із Романом Іваничуком. Дебютантів тоді, ясна річ, було значно більше. Але у відомих прозаїків виросли тільки вони вдвох. Слідом за ними, через два-три роки, з'явилися Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Юрій Щербак. Роман Андріяшик, Володимир Дрозд і І'ригір Тютюнник, які, з одного боку, значно демократизували українську прозу, принісши в неї в особі героїв не КОГОСЬ, а звичайну людину. Не секретарів обкомів, не міністрів, не адміністративних геніїв, а, сказати б, ссредньостатистичних посполитих.

«Шістдесятники» дихали в шию попередникам, «підпирали» їх. З другого боку, «шістдесятники» демонстративно відмежувалися від глинобитного квазі — псевдореалізму, що примусово культивувався тоді в нашій прозі, й успішно використовували прийоми імпресіонізму, експресіонізму, неореалізму. Одне слово, «очистили палітру» — й ця проза значно більше стала схожою на справжню літературу. Така ж ситуація була й у поезії. Майже крилатими стали слова Леоніда Первомайського: мовляв, вірші писать, молоді поети, я вчитимуся в вас, але й вчитиму вас. Динаміка зухвалих стильових пошуків прозаїків-шістдесятникїв відчутно вплинула на старших прозаїків, кожен із яких був відкритою творчою системою: на Василя Земляка, Анатолія Дімарова, Павла Загребельного, Юрія Мейгеша, Романа Іваничука і, звичайно ж, Романа Федоріва. Кожен із них став значно розкутішим і соціально гострішим. В українській прозі розпочалося творче піднесення. І Роман Федорів також до цього причетний. Незрідка саме його романи й повісті ставали тими подіями, які або спричиняли дискусії в критиці, або викликали суворі оргвисновки.

Присвячена Олексі Довбушу повість у легендах «Жбан вина» (1968) стала новим етапом у творчій біографії автора. Його нарешті почали сприймати і «за гамбурзьким рахунком». «Жбан вина» — це твір, у якому гармонічно узгодилися між собою матеріал і стиль. Метафорична вишуканість і патетичний тон не видаються тут недоречними, оскільки легендарний опришок живе в народній пам'яті справді романтично піднесеним, любовно зреалізованим. Якщо раніше послідовна дидактика й фольклорний декор часто створювали враження манірності та претензійності, то тут вони стали тим «будівельним матеріалом», який допоміг авторові вивершити справді монументальну прозову споруду, що приваблює зір величною бароковою врочистістю.

У «Жбані вина» розкрився талант Федоріва — шукача нових прозових форм. Письменника, котрий справді прагне писати «не так». Він виробляє для себе свої «правила гри». Чутливий до перипетій творчого пошуку і літературних новацій Павло Загребель-ний так пише про колегу: «Стилістика розповіді відтоді (від «Жбану вина»,— М. С.) ускладнюється, суто реалістичний ряд межує з фантастичним, звичайні побутові сцени переткані легендами і казками, спокійний (аж до буденності) опис зненацька вибухає складною метафорою, несподіваним порівнянням, барвистим епітетом, високий трагізм переплітається з іронією, з нестримним сміхом народного дотепу, жарту, коломийки...». До цієї «візитівки» треба додати ще одігу особливість художнього письма прозаїка: в нього ніде немає сухого й «каліграфічного» речення. Натомість повсюдно поряд з орнаментальною вигадливістю — розгалужені складні періоди, в яких він із зачудуванням вглядається в фольклорні твори, в соковиті діалектизми — подеколи видається, що для нього всі проблеми прози — це, власне, проблеми мови. Як Борис Харчук культивував у своїй прозі фразу аскетично-лаконічну, майже на рівні рядків із телеграми («Люди йшли, дерева стояли»), так Роман Федорів культивував фразу — «хмарочос», насичену найекзотичнішими лексемами (прислів'я і приказки, парафрази, історичні й літературні алюзії та ремінісценції і цілі масиви запашних та колоритних діалектизмів). Він видається жадібним колекціонером яскравих і незачовганих од частовжитку слів. За його творами можна укладати найрізноманітніші словники — фразеологізмів та ідіом, діалектизмів, повір'їв і т. ін.

Особливо плідним був для Федоріва період від початку 70-х і до кінця 80-х. Саме тоді з'явилися книжки його есеїстики й повістей — «Квіт папороті» (1970), «Колиска з яворового дерева» (1970), «Знак кіммерійця» (1972), «Яре зерно» (1974), «Танець Чугайстра» (1984). Широкий тематичний діапазон усіх цих творів: у них ідеться про народне мистецтво, про долю культурних та історичних пам'яток, про замулення джерел духовності. В умовах тодішнього державного курсу на злиття культур різних народів, на поглинання національних елементів, розчинення їх у російській культурі, яка перед усім світом офіційно репрезентувала весь Радянський Союз, це було надзвичайно важливо, але геть не заохочувалося комуністичними ідеологами, які з неприхованою підозрою поглядали на писання в дусі цієї документалістики та публіцистики Романа Федоріва. А тут ще й історичні сюжети, в яких не домінував так званий класовий (тобто вульгарно-соціологічний) підхід, де є усякі багатозначні натяки та політичні паралелі. Саме через це і є таким нелюбим, небажаним і небезпечним у тоталітарному суспільстві (для його владців, звичайно) історичний жанр. Тому й стільки історичних творів було репресовано в українській радянській літературі.

Майже всі ці — та й чимало інших — нариси, статті, а також повісті й романи Федоріва публікувалися на сторінках ним редагованого часопису «Жовтень» (нині «Дзвін»), який відзначався постійною увагою до всіх попереду названих тем. Навіть у найнохмуріші, зловісні тріумфом ідеологічної реакції роки там з'являлося чимало важливих джерел до історії України. Досить згадати «Опис України» Боплана, «Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії» Шерера, «Подорожній щоденник» Даніела Крмана, повний переклад Галицько-Волинського літопису та інші дорогоцінні публікації. Редактор «Жовтня» Роман Федорів мав і громадянську мужність, і зухвалість, і дипломатичний талант. Невідомо, що в усьому цьому переважало. Відомо тільки, що саме «Жовтень» був у ті роки «справжнім українським журналом» (так його атестував Олесь Гончар). І цього з біографії Романа Федоріва не викреслити.

Федорів-редактор орієнтувався саме на національно стурбованого читача. Того, якому передовсім цікаві тексти або з історії України, або безпосередньо з нею пов'язані. В цьому з «Жовтнем» не міг конкурувати жоден літературний журнал. А у публікаціях на теми фольклору й етнографії «Жовтень» не відставав від профільного часопису АН України «Народна творчість та етнографія».

Проза «Жовтня» — це також значною мірою історичні романи й повісті. Скажімо, «Роксолана» П.Загребельного, твори самого Фсдоріва, низка творів Р.Іваничука, В.Шевчука, Ніни Бічуї, Т.Микитина, Б.Загорулька, П.Угляренка, Я.Павлюка. Саме на сторінках «Жовтня» публікувалися проблемні огляди української історичної прози Миколи Ільницького й самого Федоріва, який уважно читав твори колег і прихильно відгукувався про них.

Але повернемося до прози Романа Федоріва, в якій виразно простежується рух по висхідній. Через вісім років після «Жбану вина» з'явився «Отчий світильник». Якщо врахувати, що автор писав його мало не ціле десятиліття (про це він говорить у кількох своїх інтерв'ю), то можна припускати, що тільки скінчивши свою патетично-піднесену історію про Довбуша, він узявся за робочу над «Отчим світильником».

Довбушева епопея у Федоріва завершується так: «А опришки несли його на топірцях, несли через ліси та ізвори, через царинки і через потоки, несли й гадки не мали, що в їхньому сумному поході народжується легенда, казка, яка не знає тління. А Довбуш зливався із землею, з деревами, з травами, він ставав місяцем, зірками, росою, він переливався в зелений шум смерек, у Черемошів пінистий клекіт, у скрип колиски, в постріл рушничний, в голос флояри...».

Монументальним, справді епічно розлогим полотном із життя Галицької Русі кінця XII століття став роман «Отчий світильник» (1976). Двоє людей увічнюють діяння князівські в «Отчому світильнику». Перший — Ян — плете павутиння лестощів, зображуючи правителя найхоробрішим, наймудрішим, найчеснішим, найсправедливішим і т. ін. І його анітрохи не обходить, що він зневажає правду. Він обрав собі місію самовідданого апологета -правителя. Янів антипод — Іван Русин — прагне в усьому дійти істини і писати тільки те, що було, і тільки так, як було. Він з болем говорить про нелегкий і неспокійний час розбрату на рідній зем­лі. Важко, в сумнівах і муках, дошукується правди, бачить багато незрозумілого в навколишньому житті: «Дивно мені, що часом мудрі оточують себе дурнями, дивно мені, що часом милосердні милосердя чинять жорстокими руками. А може осліп я і бачу розум там, де його направду нема, і бачу милосерда, що плаває в калюжах крові. Може, видаю бажане за дійсне?..» — з такою тривогою в душі постає він перед читачем роману. І хоч до кінця твору цей образ поглиблюється, однак Іван Русин так і не одержує переконливих відповідей на свої запитання, бо не міг він тоді сам …

 

(продовження публікації у зв’язку з карантинним режимом 20.11.2020 р.)

 

Автор: Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ