Першою прем’єрою нового театрального сезону в Київському академічному театрi українського фольклору «Берегиня» стала вистава «Марія Примаченко».

Роль народної художниці у зрілому віці виконує провідна актриса театру, заслужена артистка України Надія Буравська. Сьогодні вона — наш гість.

 

— Пані Надіє, коли ви познайомилися з творчістю Марії Примаченко?

 

— Вперше побачила її твори ще в дитинстві. Тоді не знала, хто їхній автор. Це було в 60-ті роки. Пам’ятаю, мама принесла з базару паперові рушники з чудовими звірами. Дивилась на них і думала, що це за диво, де вони живуть. Отак відбулося наше знайомство.

 

Більше про її творчість взнала вже в театрі «Берегиня». Наша режисерка Тетяна Матасова написала сценарій вистави про Марію Примаченко. Саме тоді зрозуміла, що насправді знаю цю майстриню вже дуже давно.

 

— Роль Марії вам запропонувала режисерка?

 

— Так. Зразу були думки: «Мені довірили роль такої великої людини. Чи впораюся я з нею?». Цей образ пройшов через моє серце. Мені Марія Примаченко близька, бо вона сільська людина, так само, як і я. У нас багато в чому схожі біографії. Як і в неї, моє дитинство минуло далеко від цивілізації. Коли навчалася вже у восьмому класі, у нас вдома, у селі Виселок Кагарлицького району на Київщині, ще не було світла. Наскільки роль вдалася — судити глядачеві.

 

Режисерка Тетяна Матасова — молода людина, але вона дуже талановита. У неї вже є що взяти. Вона глибоко проникає в образи тих творів, які ставить. Це такі різні вистави, як «Тіні забутих предків» та «Конотопська відьма». Дуже проникливо зробила Тетяна і виставу про Марію Примаченко. Чудово висвітлила її образ як людини, як особистості.

Режисерка по-новому подає матеріал, у неї зовсім інше трактування образів.

 

— Ви працюєте в театрі фольклору, в репертуарі якого переважно концертні програми. А чи доводилося вам до цього створювати драматичні образи?

 

— У нас і раніше концерти були поєднані з драматургією. Драматична роль була у мене у виставі «Чумацький шлях», багатьох інших виставах, де пісня переплітається зі словом, з образом. Запам’яталися прекрасні постановки «Українське весілля», «Русалії». Чистої драматургії, звичайно, не було. Такий глибокий драматургічний матеріал у мене вперше.

 

Звичайно, у такій виставі грати складніше. Це драматичний театр, тут доводиться по-іншому доносити до глядача свій образ. Рада, що в мене з’явилася така робота. Все життя мріяла зіграти велику драматичну роль. Дуже люблю театр. Свого часу вступила до театрального інституту. Тоді, на жаль, не склалося.

 

— Розкажіть, будь ласка, про вашу партнерку по сцені.

 

— Це моя дочка Марина Корогода. Думаю, що вона добре розкрилася в ролі Марії Примаченко у молодості. Марина виконує багато пісень. Роль у неї теж складна. Але мені з дочкою легко на сцені, ми розуміємо одна одну, створюємо свої образи паралельно. Граємо разом у багатьох виставах. Марина працює у театрі вже майже 25 років. Прийшла до «Берегині» ще студенткою. Народний артист України Микола Буравський узяв її на роль Молодої, з того часу вона зіграла багато різних ролей.

 

— Ви згадали чоловіка Миколу Буравського. Як зійшлися ваші творчі шляхи?

 

— Я працювала в ансамблі «Калина». А Микола Олександрович був диригентом Капели бандуристів імені Георгія Майбороди. Добре знав український фольклор. А нашому колективу потрібен був керівник. Пішли його запрошувати. Познайомилися ми біля Оперного театру, і відтоді багато років нас єднають життя і творчість.

 

Я стояла біля витоків театру «Берегиня», а створив його Микола Олександрович. Тоді це було нове слово в мистецтві. Такої подачі матеріалу не було не лише в Україні, а й країнах близького зарубіжжя. За ці роки створили багато програм, маємо численних прихильників. Інші колективи стали нашими послідовниками, ми були для них орієнтиром.

 

Спочатку нас було лише 6 осіб. Людмила Сорокіна акомпанувала на баяні. Колектив поступово зростав кількісно і якісно. Микола Олександрович зумів розкрити чимало голосів і талантів.

Першою була програма «Животоки». Коли вперше виходила на сцену, то дуже хвилювалася, як наш виступ сприймуть люди. За більш ніж тридцять років роботи в «Берегині» набула великий досвід, але хвилювання залишилося й дотепер.

 

На віку було всього. Зізнаюся, що інколи забувала текст. Але якось вдавалося знаходити вихід. Для партнерів, які його знали, це, можливо, виглядало смішно. Та глядачі, думаю, цього не помічали. Звичайно, не обходиться у нас і без імпровізації, але намагаємося йти за малюнком, який задав режисер.

 

— Які гастролі найбільше запам’яталися?

 

— Об’їздили всю Україну. Часто бували за кордоном. Нерідко виступали і в Росії, звичайно ж, до війни. Там нас тепло приймали. На фестивалі «Русский остров» у Москві (це було ще до війни, у 2005 році) я отримала відзнаку за кращу жіночу роль, була відзначена моя робота у виставі «Наддніпрянське весілля». Побували в Африці. З Йоханесбурга привезли 6 нагород. Дуже добре приймали і в Болгарії. Зал вітав стоячи. Довго не хотіли відпускати нас зі сцени, кілька разів запрошували заспівати на біс. А ще були Корея, Німеччина, Іспанія, Швейцарія, Італія.

 

Багато творчих подорожей я здійснила з «Берегинею». У 1998 році стала лауреатом Міжнародної премії імена Гулака-Артемовського. Були нагороди та відзнаки й до створення нашого театру. Ще у 1982 році я стала лауреатом Міжнародного конкурсу «Молоді голоси».

 

 

— Напевне, співом захопилися ще в дитинстві?

 

— Співаю відколи себе пам’ятаю. Виростала у співочій родині. Мати, бувало, пряде і співає, батько робить діжки або шиє чоботи і теж співає. Любила співати й сестра. Сходилися рідні, друзі, співали разом.

 

Запитаєте, чому зараз співають менше? Мама моя відповідала: тому що розкішно живуть. Так вона сприймала світ. Звичайно, і зараз горя не менше, ніж було тоді. Можливо, нині навіть складніше. Але тоді люди були чистіші душею, щиріші. Можливо, тому й співали більше.

 

Я вже згадувала, що в нас не було в селі світла. Любили слухати радіо. Саме по радіо вперше почула Белу Руденко, Євгенію Мірошниченко, Ольгу Воронець, Дмитра Гнатюка, Юрія Гуляєва, інших співаків. Їхня творчість уже тоді справила на мене великий вплив.

 

Також велике враження було від кіно, яке в нашому селі показували на повітці на стіні. Особливо запам’ятався фільм «Запорожець за Дунаєм». Дуже хотілося грати самій. У нашому селі було багато дітей. Самих дівчат приблизного однакового віку 12 на 30 хат. Під впливом фільмів самі створювали невеликі сценки і грали їх. Відтоді мріяла грати в театрі.

 

Після школи почала шукати щастя у Києві. Рік працювала на руберойдовому заводі. Потім вступила до студії при Хорі ім. Верьовки. За студентським квитком мала можливість безкоштовно відвідувати вистави. Часто бувала в столичних театрах імені Івана Франка, Лесі Українки, опери та балету. Хоча оперне мистецтво мені тоді було зрозумілим не в повній мірі, але з великим захопленням слухала арії саме з тих опер, які вперше почула по радіо в дитинстві. У ті роки навіть мала досвід роботи в самодіяльному театрі. Але тоді не склалося.

 

— Що дало навчання в студії при Хорі імені Григорія Верьовки?

 

— У музичній школі я не навчалася. Просто не було куди ходити. А студія мені дала дуже багато. По-перше — музичну грамоту. Переважно тут навчалися студенти з міста, які перед цим вже отримали музичну освіту. Але ми, сільські діти, вже через два роки їх перегнали, бо дуже хотіли вчитися. Вже о шостій ранку були в студії. Саме завдяки отриманим тут знанням я змогла вступити до Інституту культури.

 

Після цього шість років працювала у вже згаданому ансамблі «Калина». Тоді про нас зняли фільм «Поліські посиденьки». А з 1988 року — в «Берегині». Також від дня заснування й до сьогодні в театрі служать Дмитро Кульєчов, Анатолій Пахомов, Лілія та Юрій Мілевські.

 

—Що можете сказати про колег?

 

— Поганих людей у нашому театрі просто немає. Як і Марія Примаченко, я дуже люблю людей.Коли директором нашого театру стала Ільїна Генсіцька, то «Берегиня» немов отримала нове дихання. Те, що вона робить, на 200 відсотків відповідає тому, що потрібно для нашого театру. Радує, що склався хороший тандем між засновником нашого театру Миколою Буравським та режисеркою Тетяною Матасовою, які разом працюють над виставами.

 

Якби вдруге обирала професію, то знову б вибрала саме цю. Я вже говорила, що мріяла працювати в театрі. А фольклор і пісня — це теж театр. Відтепер маю ще й велику драматичну роль. Чого можна ще бажати?

 

Хочу, аби люди цінували тих, хто поруч, були уважнішими одне до одного. Щоб було порозуміння у нашому суспільстві. Все треба робити з любов’ю. Без любові нічого не буде, бо любов — це Бог. Саме вона дає нам велику силу. Маємо жити за Божим законами, хоча це непросто.

 

Спілкувався Едуард Овчаренко

Джерело: rozmova.wordpress.com

 

Довідково

Марія Примаченко була удостоєна Шевченківської премії 1966 року за цикл художніх робіт «Людям на радість».