«Це спортсмен? Чи співак? Ніколи не чув про нього раніше». Приблизно так розмірковували деякі молоді люди, коли на вулицях сценаристи запитували, що знають про головного героя їхнього майбутнього фільму – Василя Стуса. Це ще більше переконало режисера Романа Бровка в тому, що його картина про останні дні політв’язня і поета має бути передусім для молоді.

 

Однак він ніяк не очікував, що задовго до прем’єри інша аудиторія збунтує. Коли стало відомо, що з картини вирізали сцени про фатальний суд над Стусом і роль його адвоката, а нині одіозної політичної фігури Віктора Медведчука, громадськість вибухнула гнівом. У соцмережах пронісся флешмоб #МедведчукМиНеЗабули, рішення обросло конспірологією, у суперечку втрутився прем’єр-міністр, самого режисера пропонували замінити, а фільм – бойкотувати.

 

Попри всі скандали, дискусії та правки фільм «Заборонений»вийшов у прокат в річницю смерті відомого дисидента. Про те, як бути піонером історичного кіно в Україні та шукати в постатях із підручників насамперед людину – у відвертій розмові з Романом Бровкомолітв’язня і поета має бути передусім для молоді.

 

– До фільму про Стуса Ви знімали лише кількасерійні мелодрами. Чому вирішили взятись за таку складну тему?

 

– Мені подобається історичне кіно, воно допомагає аналізувати. Тим паче, цікавіше знімати про відомих історичних постатей. І я здивований, що до картини про Стуса ми дійшли тільки сьогодні. В Америці, наприклад, уже не знають, про кого і знімати, а в нас реальних історичних подій і постатей щонайменше на 100 фільмів вистачить. Хоча розумію: у нас завжди постає питання бюджетів і державного фінансування.

 

– Патріотична складова у фільмі підвищує шанси на отримання державного фінансування?

 

– Упродовж останніх років його справді отримували фільми про героїв, які віддали своє життя за Україну. Зокрема, це картини про воїнів АТО і сучасні події. 100 % також можуть профінансувати кіно для дітей та юнацтва. Натомість такі фільми, як про Стуса призначені передусім для широкої аудиторії, а тому відбувається співфінансування: 50 на 50 – держава та продюсери.

 

Останні роблять це з комерційних мотивів, а коли в нас на вершині статистики «Свінгери», «Скажене весілля» чи «Дзідзьо», то з цим складно. Тепер нарікають і на державу: навіщо давати гроші на історичне кіно, яке не повертає затраченого. Зрозуміло, що це не «Зоряні війни». Та на Заході з історичними фільмами теж така ситуація. Якщо Україна не фінансуватиме кіно про своїх постатей, зникатиме наша українська ідентичність. Навіть у Росії, де тема шістдесятництва є незручною, відзняли фільм про дисидента Сергія Довлатова. Тепер принаймні можна хоч трохи зрозуміти епоху та зробити референс.

 

– У чому специфіка знімання історичного кіно?

 

– Активно ми готувались майже рік. Сценаристи перечитали багато книжок про Стуса, ледь не щотижня їздили записувати відеоінтерв’ю з тими, хто його знав: тоді ще з живим Левком Лук’яненком, Маргаритою Довгань та іншими.

 

Це дуже допомагає, та, з іншого боку, – ускладнює процес. Бо оскільки це кіно про відносно недавні події, є ще чимало історичних свідків, які можуть вказати – ні, Стус точно був не таким. Навіть мій хрещений батько, кандидат історичних наук, який свого часу викладав у червоному корпусі університету Шевченка, часом обідав зі Стусом у кафетерії. Він досі пам’ятає його манеру говорити, інтонацію.

 

– Розкажіть про ситуацію з сином, Дмитром Стусом. Спочатку він поставив Вам умову – не висвітлювати суд над батьком та його неформальні стосунки з Аллою Горською, а потім і зовсім відкинув сценарій. Що сталось?

 

– Дмитро Стус хотів уникнути будь-якої політизації батька. Після довгих перемовин ми таки дійшли компромісу: він підписав згоду на використання цитат і віршів Стуса за умови, що на цьому наша співпраця закінчена.

 

– Фільм потрапив у гучний скандал після історії з вилученням сцен про Віктора Медведчука. Чи очікували Ви, беручись за ідею, що так глибоко раните українців?

 

– Важко сказати – наше суспільство різне. Є ті, хто відстоює українських героїв і національні традиції, та хоче показувати якомога більше вибухових фактів і гострих речей, а є і численні симпатики радянської системи, які займають геть іншу позицію.

 

Художнє кіно від документального відрізняється тим, що в останньому використовують документи – фото, відео, аудіо. Водночас у художньому кіно лише від інтерпретації режисера та гри актора буде залежати, у якому світлі постане історична особа: позитивному чи негативному. А тому кожен крок і кожне слово мають бути погоджені з людиною, про яку йдеться – інакше продюсери дозволу на знімання не дадуть.

 

Наші продюсери написали запит Вікторові Медведчуку, але відповіді так і не отримали. Ми опинились у складній ситуації: хронометраж сценарію мав 160 хвилин, а для кінотеатрів треба максимум 100, бюджету вистачало лише на 70 % написаного – треба було різати. І першими – саме ті сцени, права на які не узгоджені.

 

– Журналісти теж мають таку проблему. Але якщо неузгоджена інформація має суспільно важливе значення, ми можемо її публікувати. Чи немає таких винятків для кіно?

 

– Знаю лише, що на Заході та у США поки купу документів на згоду не отримають, знімання почати нереально. Чув, що українські юристи виступили на наш захист. Згодом цю історію навіть розглядали на курсах майбутніх продюсерів у Карпенка-Карого – ми перші в Україні наступили на ці граблі.

 

Після скандалу якась позиція режисера вже не мала жодного сенсу. Все було під контролем юриста: говорити й показувати тільки за протоколом суду, фрази місцями не переставляти, зайві не викидати.

 

– Тобто як митець Ви вважаєте, що фільм програв від цієї сцени?

 

– Докорінно змінилась вся структура картини. Спочатку було дві сцени, що стосувались суду: сам процес і розмова між Медведчуком та Стусом за зачиненими дверима. Все сказане між ними наодинці переповідають лише дисиденти, Стус вже не скаже, а правду знає лише Медведчук. Ми мали позбутись цієї сцени.

 

За першим сценарієм усі події відбуваються 1985 року, коли до Стуса в колонію приїжджає працівниця КДБ Віра, яка має від Горбачова завдання – переконати та завербувати письменника співпрацювати з радянською системою. Оскільки тоді Горбачов намагався перед Заходом створити враження, що СРСР реформується, але дисидент, який сидить за дикі для західних людей речі, сюди не вписувався. Радянська влада вирішила, що коли така постать, як Стус піде на співпрацю, відмовиться від своїх поглядів і того, щоб його останню збірку висували на Нобелівську премію, то все виглядатиме зовсім інакше.

 

Тож Віра дискутувала зі Стусом. Доводила йому, що радянська система не така вже й погана, бо дбає про народ, а Стус наводив їй факти зі свого життя та історії, що свідчили про антигуманність. Це ідеологічний двобій. Весь фільм майже 50 на 50 складався зі сцен у Пермській колонії та флешбеків. Там було про Горлівку, де Стус намагався навчати української дітей, а батьки воліли з такої школи їх ліпше забрати. Там було про перше кохання Стуса до росіянки на Донеччині – ми хотіли показати, що він не був шовіністом. Фільм мав цікавий початок – коли вже в наші часи до старої кадебівки Віри приїжджає волонтерка-переселенка з Донбасу, та випадково дізнається про взаємини бабусі зі Стусом. Вони довго й гаряче дискутують про те, чи не помирають такі герої дарма.

 

І коли після суспільного резонансу ми зрозуміли, що українців понад усе цікавить лише сцена суду, то навіть образились – довелось викинути з 8–10 інших цікавих сцен. Тепер сцена суду займає до 10 % фільму, а сама картина – у хронологічній послідовності.

 

Сьогодні наші продюсери ведуть різні перемовини, щоб показати кіно у трохи більшому хронометражі на телебаченні. Та це непросто, бо телеканали займають комерційну позицію: побачимо, яким зайдете у прокаті.

 

– Після всіх цих скандалів і обмежень, чи не робите висновку, що українське суспільство не доросло до фільму про Стуса?

 

– Як сказати, у нашій країні взагалі все неоднозначно: ми то йдемо на Захід, то на Схід. У нас змінюються політичні системи, партії, гасла. Якогось року ти впевнений у демократичному та західному напрямку своєї країни, а потім раз і переймаєшся, а що ж буде завтра. Всі роки незалежності в Україні перетягують канат – з історичним кіно догодити важко.

 

В Україні досі живе багато людей, які вважають, що такі, як Стус розвалили хорошу систему. Там же було добре – партія і родіна казали, що робити, освіта-медицина безкоштовна, ковбаса дешева – а тепер треба крутитись, розвиватись, обдумувати кожен крок. Стус же був не стільки проти системи, скільки проти сірості та страху.

 

– Тобто Ви хотіли показати Стуса без героїчних кліше?

 

– Ми не хотіли показати його пам’ятником. І це, до речі, стало серйозною проблемою на кастингу. Ті 25 акторів, які прийшли на кастинг, грали вкрай пафосно. Я їм казав: «Та будьте ви просто людиною – емоційною, живою!».

 

Стус був авангардним, сучасним, модним. Йому подобалась і класика, і американська музика. Він захоплювався і Бетховеном, і Армстронгом, а дружину повів на вечірку, де танцювали твіст, який у 60-ті ще був заборонений. Він був як з фільму «Стиляги». Натомість на акторів тиснув вантаж начитаних віршів, української культури, поневірянь, знедоленої історії всіх закатованих і заґратованих.

 

– Мене дещо здивував вибір акторів. Усе ж таки Олег Масленников, який зіграв головного тюремного начальника – це досить затерте обличчя зросійських серіалів про типових поганих поліцаїв. Чому Ви не вирішили відійти і від цього кліше?

 

– Річ у тому, що коли Віра приїжджає на завдання, начальник колонії відчуває дуже серйозну провину за те, що недогледів – вірші Стуса винесли за зону й намагаються номінувати на Нобелівську премію. Він втратив, не перевиховав, а тут ще і приїжджає жінка, яка намагається його переконати та поставити на місце: мовляв, якщо вам нічого не вдалося, то мені вдасться, а ви мені підкоряйтесь.

 

Тож за сюжетом нам потрібен був дуже серйозний антагоніст. І ми вибрали Масленникова, бо він дійсно, як ви правильно сказали, сам уособлює минуле. До приїзду Віри його герой, такий собі царьок, давив у своїй Пермі всіх таких, як Стус. При Сталіні їм фактично давали право робити будь-що – розстрілювати, вбивати. І начальник розуміє: коли Віра, це обличчя перебудови, вмовить Стуса на співпрацю з системою, то він стане непотрібним і його позбудуться. А отже, є лише один вихід – у будь-який спосіб позбутися Стуса.

 

– Серіал НВО «Чорнобиль» породив велику міжнародну хвилю обговорень, фактично нагадав нам і світові про забуту катастрофу. Попри багато ляпів, його історична складова переважила. Як Ви вважаєте, чи зможе ваш фільм підняти таку ж добротну дискусію у національних масштабах?

 

– Боюсь зарікатись – перший тиждень прокату скаже все. Раніше ми показували робочу версію фільму в Держкіно, куди запросили дисидентів-шістдесятників. І там відзначили, що за винятком деяких дрібниць фільм вийшов дуже правдивий. Відгуки були найщиріші – після скандалів я ледь не вперше відчув, що все недарма. Марія, Стусова сестра, взагалі сказала, що я наче виріс у їхній родині, створивши Васю таким, яким вона його знала.

 

Та все ж нам хочеться догодити тим, хто про Стуса ніколи й не чув. У цьому і проблема фільму для мільйонів – їм байдуже, чи показують там правду, і чи таким був Стус. Вони тримають у голові американського героя. Їм незрозуміло, що це був за час і що за вчинок – встати посеред кінотеатру і вигукнути: «Всі, хто проти диктатури, встаньте!». Бо сьогодні підіймаються і кричать що завгодно, і загалом нічого не змінюється. На щастя, ми живемо тоді, коли ще можна встати, сказати і за це поки що не садять. Тож нам було непросто: враховувати позицію 1 % суспільства, яке на кожному кроці буде видивлятися, а що з тим світом не збігається, і 99 %, які хоч і не знають як було, але хочуть бачити так, як хочуть.

 

Розмовляла Ілона Громлюк

Фото: Данило Павлов

Джерело: Локальна історія